Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія
Рецензія на книгу: Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія. – К.: Інститут історії України НАН України, 2013. – 566 с.
Saved in:
| Published in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Date: | 2014 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2014
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/107910 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія / Я.С. Калакура // Український історичний журнал. — 2014. — № 1. — С. 206-213. — Бібліогр.: 3 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-107910 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Калакура, Я.С. 2016-10-27T10:46:58Z 2016-10-27T10:46:58Z 2014 Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія / Я.С. Калакура // Український історичний журнал. — 2014. — № 1. — С. 206-213. — Бібліогр.: 3 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/107910 Рецензія на книгу: Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія. – К.: Інститут історії України НАН України, 2013. – 566 с. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Рецензії й огляди Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія Kolesnyk I. Ukrainian Historiography: Сonseptual History Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія |
| spellingShingle |
Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія Калакура, Я.С. Рецензії й огляди |
| title_short |
Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія |
| title_full |
Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія |
| title_fullStr |
Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія |
| title_full_unstemmed |
Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія |
| title_sort |
колесник і. українська історіографія: концептуальна історія |
| author |
Калакура, Я.С. |
| author_facet |
Калакура, Я.С. |
| topic |
Рецензії й огляди |
| topic_facet |
Рецензії й огляди |
| publishDate |
2014 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Український історичний журнал |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Kolesnyk I. Ukrainian Historiography: Сonseptual History |
| description |
Рецензія на книгу: Колесник І. Українська історіографія: концептуальна
історія. – К.: Інститут історії України
НАН України, 2013. – 566 с.
|
| issn |
0130-5247 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/107910 |
| citation_txt |
Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія / Я.С. Калакура // Український історичний журнал. — 2014. — № 1. — С. 206-213. — Бібліогр.: 3 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT kalakuraâs kolesnikíukraínsʹkaístoríografíâkonceptualʹnaístoríâ AT kalakuraâs kolesnykiukrainianhistoriographysonseptualhistory |
| first_indexed |
2025-11-27T00:32:33Z |
| last_indexed |
2025-11-27T00:32:33Z |
| _version_ |
1850788758212837376 |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2014. – №1
Нова монографія доктора історич-
них наук, професора Ірини Колесник –
це певний підсумок її дослідницької
праці у сфері теорії й методології історич-
ного пізнання, історії історичної науки
та наукознавства. Предметом рецензо-
ваного дослідження є лексичний потен-
ціал і терміносистема української істо-
ріографії з часів модерну до сучасності,
що стало логічним продовженням попе-
редніх студій, утілених у низці публіка-
цій авторки1, у тому числі на сторінках
історіографічного альманаху «Ейдос»
(головний реактор академік В.Смолій;
відповідальний редактор І.Колесник).
Важливою подією в академічному середовищі стали щорічні теоретико-методоло-
гічні семінари, котрі проводяться в Інституті історії України НАНУ, і модерато-
ром яких виступає І.Колесник.
Ключове значення для розуміння змісту монографії має її підзаголовок –
«Концептуальна історія», який і надає дослідженню новаційності, ориґіналь-
ності й фундаментальності, оскільки досі у вітчизняній історіографії не було
подібної праці, присвяченої аналізу процесу формування будь-якої наукової
дисципліни чи галузі знання з погляду історії понять. Уважаю, що в появі
такої праці особливо зацікавлені саме викладачі вищої школи, які ведуть
навчальні курси з української й зарубіжної історіографії, а також студенти,
маґістри та аспіранти, котрі дуже часто наштовхуються на понятійно-термі-
нологічну плутанину, а також дефіцит навчальної літератури теоретичного
характеру.
Під концептуальною історією української історіографії авторка досліджен-
ня розуміє історію поняттєво-термінологічного апарату історіографії, його
генезис, механізм функціонування, еволюцію, доповнення, оновлення вна-
слідок взаємодії з іншими сферами гуманітарного знання, як-от соціологія,
культурологія, літературознавство, психологія. Історія понять (концептуальна
історія) відображає перебіг історичної думки, віхи формування її поняттєвого
інструментарію, процес взаємодії слова й терміна, поняття та пізнання. Уже
сам логеум, котрим відкривається книга, інтриґує набором концептів і засвід-
чує амбітну мету – розкрити взаємозв’язок між словом і поняттям, мовою іс-
торика та його мисленням. Логеум анонсує 35 базових понять історіографії
1 Колесник І.І. Українська історіографія (ХVІІ – початок ХХ ст.). – К., 2000. – 236 с.; Її ж.
Українська історіографія як історія понять // Ейдос. – Вип.5. – К., 2010/1011. – С.51–68 та ін.
КолесниК і.
уКраїнсьКа історіографія: КонцеПтуальна
історія. – К.: інститут історії уКраїни
нан уКраїни, 2013. – 566 с.
Український історичний журнал. – 2014. – №1
Рец, ензії й огляди 207
КолесниК і.
уКраїнсьКа історіографія: КонцеПтуальна
історія. – К.: інститут історії уКраїни
нан уКраїни, 2013. – 566 с.
як теорії та історії історичної науки, зокрема «історіографія», «методологія»,
«наукова революція», «рефлексивна модель історіографії», «стиль наукового
мислення», «ідентичність», «історична пам’ять», «історична свідомість», «мен-
тальність», «наративна філософія історії», «постмодернізм», «мережева модель
науки», «міждисциплінарність», «кар’єра історика», «ментальне картографу-
вання» тощо. На відміну від наявних енциклопедичних видань, різного роду
словників та довідників, які здебільшого й виступають способом побутування
концептуальної історії2, у рецензованому виданні терміни та поняття фіґуру-
ють як окремі об’єкти дослідження, котрі перебувають у взаємодії та утворю-
ють предметне поле терміносистеми історіографії. Авторка простежує концеп-
туальну історію історіографії від розуміння її як простого акта історієписання
до спеціальної дисципліни, а нині перетворення її на теорію та методологію
історичної науки.
Структура монографії адекватна меті та дослідницьким завданням, побу-
дована за міждисциплінарним принципом. Вона включає п’ять груп концеп-
тів: а) суто історіографічні поняття; б) поняття з наукознавства, філософії та
соціології науки, якими послуговуються історики; в) культурологічні категорії,
уживані в історичній науці; г) концепти постмодернізму, засвоєні істориками;
д) категорії сучасної соціогуманітаристики, інтеґровані в інструментарій но-
вітньої історіографії. Така структура дозволила переконливо довести, що іс-
торіографія виступає не лише споживачем інтердисциплінарних понять, але
й демонструє свою здатність продукувати та вдосконалювати власний терміно-
логічний інструментарій.
У процесі реалізації задуму І.Колесник опрацювала і творчо осмислила
величезний пласт надбань зарубіжної теоретико-методологічної літератури,
починаючи від праць античних і середньовічних мислителів і завершуючи
історіософськими дослідженнями теоретиків історичної науки нової та новіт-
ньої доби (М.Бахтін, Ж.Бодріяр, Г.Вайт, Ж.Ґійому, А.Гуревич, Е.Дюркгайм,
Р.Коллінз, Т.Кун, А.Меґілл, М.Фуко та ін.). Значне місце в досліджен-
ні посіла спадщина фундаторів української історіографії – В.Антоновича,
М.Максимовича, М.Драгоманова, Д.Багалія, М.Грушевського, Д.Дорошенка,
Я.Дашкевича, І.Крип’якевича О.Оглоблина, І.Лисяка-Рудницького, М.Мар-
чен ка, Ф.Шевченка та ін. Не оминула дослідниця й напрацювання сучасних
українських історіографів – В.Андрєєва, О.Богдашиної, В.Ващенка, Л.Винара,
Л.Зашкільняка, Т.Попової, О.Реєнта, В.Смолія, С.Стельмаха, О.Юркової,
О.Яся, автора даної рецензії та ін. Усе це дозволило підійти до проблеми все-
бічно, з урахуванням новітніх здобутків західної теоретичної думки та тради-
цій національного історієписання.
Уже у вступі стисло викладено історію зародження і розвитку терміно-
системи української історіографії у зв’язку зі станом теорії та методів історич-
ної науки (просвітництво, романтизм, позитивізм, марксизм, структуралізм).
З огляду на сучасні ґлобалізаційні тенденції поняттєвий апарат сьогоднішньої
2 Історична наука: термінологічний і понятійний довідник. – К., 2002. – 439 с.; Історіографічний
словник / За ред. С.І.Посохова. – Х., 2004. – 320 с.; Стельмах С. Історія понять // Енциклопедія
історії України. – К., 2005. – Т.3. – С.620 та ін.
Український історичний журнал. – 2014. – №1
208 Рец, ензії й огляди
історичної науки та історіографії перебуває у стані реструктуризації, поповне-
ння свіжим інформаційним ресурсом, у тому числі з різних галузей знання –
від математики до психології та лінґвістики. Авторка схиляється до думки
про те, що тенденції універсалізації термінології не означають відмови від
мовного плюралізму в історіографічному спілкуванні, а також використан-
ня національного мовленнєвого ресурсу. У цьому зв’язку вона звернулася до
української версії французького словникового проекту концептуальної історії
«Європейський словник філософії: Лексикон неперекладностей»3, в якому зі-
брано терміни, словосполучення, що створюють проблеми при перекладі ін-
шими мовами. Цей досвід підтверджує «лінґвістичний поворот» в історичній
науці,остання хвиля котрого пов’язана з апеляцією до історичності мови й су-
проводжується утвердженням концептуальної історії як логічного продовжен-
ня класичної історії ідей та нової інтелектуальної історії.
Новизна монографії І.Колесник полягає у визначенні головного концеп-
ту – «історіографія» – не лише як історії історичної науки, але як її теорії.
Історіографія трактується наче ядро історичної науки, її рефлексивна складо-
ва, форма самосвідомості науки (с.24). При цьому не оминається аналіз різних
гілок української історіографії: дорадянської, радянської, діаспорної та постра-
дянської. Остання, започаткована на межі 1980–1990-х рр., інтерпретується
як модерна, що виступає як «єдиний інтелектуальний простір, який містить і
"повернену" спадщину академічної історичної науки в Україні, і доробок ра-
дянської школи, і здобутки діаспорної історичної науки, і врешті-решт внесок
західних дослідників української історії (неукраїнців за походженням)». Таке
визначення майже співзвучне з ідеєю соборності української історіографії, яку
обстоює автор цієї рецензії, щоправда без включення доробку зарубіжних не-
українців. Аналізуючи термінологічну систему історіографії, І.Колесник виді-
ляє три сеґменти: а) історичні поняття; б) історіографічні концепти; в) теоре-
тичні категорії в полі національних традицій. Системний розгляд кожного з
них дозволив розкрити механізми взаємодії історіографії та історичної науки,
теорії й історії науки.
Розглядаючи термінологічний апарат «історіографії», у монографії до-
сить ґрунтовно з’ясовано генезу підходів до визначення одного з пріоритет-
них понять – історіографічної концепції. Вона трактується як система історі-
ографічних фактів, об’єднаних на певних ідейно-теоретичних засадах (с.61).
Погоджуючись у принципі з такою дефініцією, видається доцільним говорити
не стільки про ідейно-теоретичні засади, скільки про теоретико-методологічні
та світоглядні. Не залишились поза увагою авторки й такі категорії історіогра-
фії, як «напрям», «течія», розведені за домінуванням спільних суспільно-по-
літичних поглядів та методологічних засад.
Вдалим, на нашу думку, є означення сутності термінів «історіографіч-
ний процес» та «історіографічна ситуація». Перше поняття трактується як
об’єктивний, цілісний процес генези й розвитку історіографічного пізнання, на-
копичення та вдосконалення історичних знань. До нього І.Колесник відносить
3 Європейський словник філософії: Лексикон неперекладностей / За ред. Б.Кассен. – К.,
2009. – 576 с.
Український історичний журнал. – 2014. – №1
Рец, ензії й огляди 209
як розвиток історичних ідей, концептів, методів, так і історію наукових інсти-
туцій, установ і навчальних закладів історичного профілю. Український істо-
ріографічний процес висвітлюється на тлі творення національної свідомості
й політичної ідеології українців. Відповідно, історіографічна ситуація розгля-
дається як фраґмент історіографічного процесу в конкретному просторово-ча-
совому вимірі. Якщо для процесу характерна певна динаміка історичного піз-
нання, то ситуація відбиває деяку статику в певний проміжок часу.
Новизною відзначаються визначення низки інших концептів історіогра-
фії, зокрема «історіографічного джерела», «історіографічного факту», «історіо-
графічного методу», «історіографічної моделі». Останній розглядається як
комплекс, що включає аналіз соціокультурних передумов стану та розвитку
історичної науки певної доби, характеристику проблематики історичних сту-
діювань, обсяг джерельної бази, і, звичайно, методологічна складова з від-
повідними принципами й методами досліджень, а також стиль історичного
мислення.
В епіцентрі дослідження сфокусовано концепти методології історичного пі -
знання, історії та історіографії. У структурі методології (теорії методів) І.Колесник
виділяє теорію та методику методу, а також техніку дослідження. Основу мето-
ду, на її думку, складають підхід (системний, інформаційний, функціональний
та ін.) і принципи, тобто правила або засадничі положення вирішення про-
блеми (порівняння, аналогії, типолологізації, класифікації, періодизації тощо;
с.78). Відштовхуючись від теоретичних засад методів історичної науки, їх поді-
лено на спеціально-наукові та спеціально-історичні, а останні класифікуються
наступним чином: історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типо-
логічний, історико-системний із відповідною характеристикою кожного. Із мето-
дологією пізнання тісно пов’язаний аналіз таких наукознавчих понять, як «об-
раз історичної науки», «рефлексивна модель історіографії», «стереотип», «стиль
наукового мислення», «школи в історіографії» та ін. Уважаємо за доцільне при-
вернути увагу до новизни авторського трактування наукових шкіл української
історіографії, їх співвідношення з поняттями «напрям», «течія». Із посиланням
на праці Д.Дорошенка, О.Оглоблина, Ю.Пінчука, І.Гирича, Я.Дашкевича,
Л.Винара, І.Верби, О.Юркової, О.Богдашиної тощо у книзі не тільки названо та
стисло охарактеризовано історичні школи В.Антоновича, львівську та київську
М.Грушевського, школу Д.Багалія, але й репрезентовано сучасні моделі на-
укової школи, зокрема структуралістську, діяльнісну та мережеву (с.162–167).
Сама дослідниця схиляється до мережевої моделі наукових шкіл в українській
історіографії кінця ХІХ – початку ХХ ст., пронизаних вертикальними і горизон-
тальними лініями внутрішніх взаємин. На її думку, через надмірну політиза-
цію та ідеологізацію радянської історичної науки, уніфікацію наукової праці,
інтелектуальну несвободу, подвійну самоцензуру українсько-радянського істо-
рика існування наукових шкіл було радше винятком, аніж нормою організації
наукового життя в УРСР (с.171).
За умов дедалі ширшої концентрації уваги істориків на соціокультурних
явищах видається актуальним і виправданим виокремлення в монографії
І.Колесник цілого комплексу культурологічних категорій як, наприклад,
Український історичний журнал. – 2014. – №1
210 Рец, ензії й огляди
«двокультурність», «ідентичність», «ментальність», «історична свідомість» та
ін. Трактування їх розглядається на тлі соціально-просторової ідентифіка-
ції української культури, її межового характеру крізь дихотомію Схід/Захід.
На нашу думку, авторка дещо перебільшує усталеність «двокультурності»
українців, хоча й пов’язує її з такими явищами, як «двомовність», «дволояль-
ність», «подвійна ідентичність». Непереконливо виглядає пошук витоків цієї
роздвоєності зі співвідношення християнської та поганської культур, що су-
перечить цілісності традиційної культури праукраїнців і консолідуючій ролі
християнства. Перебільшено, на наш погляд, «витворення різних культурних
векторів духовного буття народу, себто двокультурності», в умовах першого
культурно-національного відродження в Україні другої половини ХVІ – по-
чатку ХVІІ ст. (с.182) та «остаточної леґітимації української двокультурності»
у середині ХVІІ–ХVІІІ ст. (с.184), формування двох ідентичностей у ХІХ ст. та
дволояльності у ХХ ст. (с.188–189). Більш переконливою видається концеп-
ція тих дослідників (В.Брюховецький, Я.Грицак, Я.Дашкевич, С.Макарчук,
М.Михальченко, В.Наулко, В.Панченко, М.Попович, М.Юрій та ін.), які вва-
жають, що незважаючи на геополітичні розколи і травми, перебування укра-
їнських земель у складі різних імперій традиційно-національний стрижень
вітчизняної культури як основа цілісності національної ідентичності про-
довжував зберігатися. І у цьому величезна заслуга збереження нашої куль-
тури, мови, традицій, подвижницької діяльності національних провідників
і моральних авторитетів – Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, світочів
української історіографії – М.Максимовича, В.Антоновича, М.Грушевського,
Д.Дорошенка, О.Оглоблина та ін.
Деяке перебільшення глибини «двокультурності» українського народу
компенсується арґументаціями І.Колесник щодо процесу формування україн-
ської національної ідентичності, модель котрої розглядається як вертикальна
динамічна структура, що у своєму розвитку пройшла декілька етапів подо-
лання «механізмів кризи ідентичностей» (конфесійної, культурної, соціальної,
політичної та ін.). Переконливим виглядає висновок про те, що на другому
етапі формування української національної ідентичності (середина ХVІІ – се-
редина ХVІІІ ст.) на зміну ієрархії подвійних лояльностей приходить принцип
виключної ідентичності й утвердження ідеології українського патріотизму, а
згодом самостійництва (с.202–204). Певні новели характерні й для трактуван-
ня історичної свідомості, генези та змістового наповнення цього концепту, його
зв’язку з поняттям ментальності. Якщо при визначенні ментальності доміну-
ють емоційна й поведінкова складові, то історична свідомість ґрунтується на
науковому світогляді, але не тотожна йому, адже є його частиною. Історична
свідомість, своєю чергою, включає історичне пізнання, яке є її стрижнем і за-
вдяки котрому вона й формується як система. І.Колесник справедливо наголо-
шує, що джерелом історичної свідомості виступає не лише вивчення минулого,
але й культури загалом, яка має певні історичні рівні: побутовий, художній,
науковий та ін.(с.224–225).
У цьому зв’язку слід відзначити, що у праці І.Колесник належне міс-
це відведене культурному коду української історичної науки, аналізу
Український історичний журнал. – 2014. – №1
Рец, ензії й огляди 211
взаємодії науки й культури на національно-історичному та ментальному
ґрунті. Увагу звернуто та лінґвоцентризм та антропоцентризм української іс-
торії. Відсутність власної державності компенсувалася силою народної куль-
тури, рідної мови, що слугували не тільки маркером ідентичності, але й ба-
зою розбудови терміносистеми історичної науки. Із рідною мовою, народними
традиціями пов’язаний антропоцентризм української історіографії, спрямо-
ваний як на героїзацію видатних осіб, так і вияв індивідуального в колектив-
ному (феномени віча княжих часів, козацької ради, українського кобзарства,
громадівського руху тощо).
Велику питому вагу в рецензованому дослідженні посідають концеп-
ти постмодернізму, аналіз взаємодії понять модернізм/постмодернізм.
І.Колесник нагадує, що епоха модерну дала історичній науці позитивістські
лінеарні схеми, ідеї прогресу, теорію формацій, а згодом концепції великих
культур О.Шпенґлера, локальних цивілізацій А.Тойнбі, антропологічно
орієнтовану історію, задекларовану школою «Анналів». Постмодернізм, як
наступна, багато у чому опозиційна до попередньої фаза розвитку історії й
культури, плекає культурне розмаїття, методологічний плюралізм, прин-
ципи диференціації та деконструкції, утверджуючи у такий спосіб новий об-
раз науки, у тому числі історичної. Цей новий образ вибудовується на прин-
ципово інших засадах розуміння предмету, методів сприйняття минулого
за рахунок підвищення ролі мови, тексту, історичного наративу. Авторка
апелює до думки американського дослідника М. фон Гаґена, який уважає,
що історія України відповідає «постмодерністському політичному розвитко-
ві» та, як наслідок, робить її полем або «лабораторією для вивчення кількох
паралельних процесів державного й національного будівництва», що може
стати викликом для нової української історіографії» (с.365). У контексті по-
стмодернізму з’ясовуються такі поняття, як «ґранд-наратив», у тому числі
український, «наративна філософія історії», «нелінійне письмо», «дискурс»,
«орієнталізм» тощо.
Окремої уваги заслуговують категорії неораціоналізму, до яких
І.Колесник віднесла концепти «інтелектуальне співтовариство», «міждис-
циплінарність», «ментальне картографування», «кар’єра історика», «мере-
жева модель науки», «історична пам’ять», «поворот до матеріального» та ін.
Звичайно, ідеться не про нові поняття, а радше про їх сучасний зміст і за-
стосування в новітніх історіографічних практиках. Зупинімося докладніше
на підходах авторки до кількох категорій. Так, з’ясовуючи зміст і значен-
ня концепту «історична пам’ять», вона пов’язує його з меморіальним бумом,
політикою пам’яті та з більш широким поняттям – «культурна пам’ять».
Посилаючись на думку А.Меґілла, дослідниця називає чотири способи ви-
користання історичної пам’яті: а) як джерела для історика при реконструкції
подій; б) свідчення того, як люди переживали і сприймали події в минулому,
як відбувалися зміни в їхніх головах і думках; в) як об’єкта історіографічного
інтересу, носія відомостей про спосіб запам’ятовування минулого; г) чинник
зміцнення єдності суспільства. У книзі наголошено, що історична пам’ять –
не копія подій, а трансформована та перероблена інформація, котра може
Український історичний журнал. – 2014. – №1
212 Рец, ензії й огляди
змінюватися після того, як увійшла до бази пам’яті. Її не можна ототожнюва-
ти з історичними знаннями, оскільки історія та пам’ять – різні форми й різні
рівні відтворення, трактування минулого. Водночас історична наука та істо-
рична пам’ять взаємодіють, живлять одна одну (с.489). Історіографія формує
простір для історичної пам’яті, корелює її й закладає наукове підґрунтя для
утвердження української ідентичності.
Читач монографії не залишиться байдужим і до сюжетів, присвячених
повороту до матеріального у сучасній історичній науці. Авторка трактує
його сутність як своєрідне зникнення межі між духовним і матеріальним,
предметом та людиною, оскільки вони разом стають елементами єдиної ме-
режі комунікацій у сучасному світі (с.495). Як відомо, науковий інтерес до
речей, предметів старовини має давню традицію, яка виникла ще за доби
Ренесансу й трансформувалася в антикварний рух наприкінці ХVІІІ ст., а
у ХХ ст. дала поштовх для студій з історії побуту, речей та повсякдення як
різновиду соціальної історії. Нині цілком очевидно підвищення ролі речо-
вих джерел в історичній науці, етнографії та етнології, а також щодо до-
слідження матеріальної культури. Народження STS-напряму пов’язане з
історією природничих і технічних наук, дослідженням діяльності лаборато-
рій, удосконаленням інструментів і технологій, у тому числі комп’ютерних,
що супроводжується дедалі ширшим їх застосуванням у царині історичної
науки. Не можна не погодитися с думкою авторки, що «поворот до речей»,
звернення до матеріального світу відкриває нові можливості для історич-
них досліджень (с.532).
Підсумовуючи, можемо без будь-яких застережень стверджувати, що
українська історіографія збагатилася ориґінальним і ґрунтовним досліджен-
ням під кутом зору концептуальної історії, а його авторка – активний модера-
тор опрацювання даної проблематики в Україні. Навколо І.Колесник форму-
ється вітчизняна школа істориків-концептуалістів, чиї студії примножують
історіографічні та теоретичні засади української історичної науки. Відрадно,
що акцент у монографії зроблено не тільки на змісті понять як одиницях іс-
торичного знання, але й на процедурах їх інтерпретації та використання в
історіографічних практиках, хоча саме цей аспект із погляду методики засто-
сування концептів варто було б посилити та конкретизувати. Окрасою праці
є обширна англомовна анотація, бібліографія, іменний покажчик і якісна
поліграфія.
Високо оцінюючи монографічне дослідження І.Колесник як ґрунтовне і
фундаментальне, уважаємо доречним висловити декілька побажань і звер-
нути увагу на окремі огріхи. Не цілком переконливою виглядає думка про
те, що в «добу інформаційного суспільства історіографія здебільшого (кур-
сив наш – Я.К.) зосереджена на проблемах мови науки, мовної свідомості й
поведінки історика» (с.25). А де ж традиційні функції історіографії: пізна-
вальна, критично-прогностична? Хіба вони втратили актуальність? Не зо-
всім коректним, на наш погляд, є віднесення істориків української діаспо-
ри до прихильників націоналістичної схеми української історії (с.57). Більш
прийнятним видається підхід Я.Дашкевича, котрий визначав цю схему як
Український історичний журнал. – 2014. – №1
Рец, ензії й огляди 213
національно-демократичну. Подеколи праця переобтяжена іншомовною тер-
мінологією. Наводячи цілу палітру поглядів вітчизняних і зарубіжних до-
слідників щодо трактування того чи іншого концепту, авторка не завжди по-
дає власні визначення. Висловлені побажання можуть бути взяті до уваги
у другому виданні цієї ґрунтовної праці, на появу якого сподіваємось, адже
наклад 200 примірників аж ніяк не робить її доступною навіть для фахівців
з історіографії.
На завершення ще раз солідаризуємося з думкою Ірини Колесник про те,
що оновлення, збагачення та вдосконалення поняттєвого апарату історіогра-
фії й історичної науки загалом – не самоціль, а лише засіб творення україн-
ськими істориками власного якісного інтелектуального продукту.
Я.С.Калакура (Київ)
|