Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла
Розглядається вкрай недостатньо вивчене питання про спадщину Радзивіллів
 в Україні. Одним із найвизначніших представників цієї родини у ХVІІ ст. був
 Альберт (Альбрехт) Станіслав, канцлер Великого князівства Литовського
 й важлива політична фіґура при дворі Сиґізмунда ІІІ, В...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Datum: | 2014 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2014
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/108532 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла / О.В. Русина // Український історичний журнал. — 2014. — № 4. — С. 27-49. — Бібліогр.: 36 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860265226914496512 |
|---|---|
| author | Русина, О.В. |
| author_facet | Русина, О.В. |
| citation_txt | Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла / О.В. Русина // Український історичний журнал. — 2014. — № 4. — С. 27-49. — Бібліогр.: 36 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | Розглядається вкрай недостатньо вивчене питання про спадщину Радзивіллів
в Україні. Одним із найвизначніших представників цієї родини у ХVІІ ст. був
Альберт (Альбрехт) Станіслав, канцлер Великого князівства Литовського
й важлива політична фіґура при дворі Сиґізмунда ІІІ, Владислава IV та Яна
Казимира. Він проводив чимало часу на українських теренах, будучи власником
волинської Олики. Аналізуються ті сторінки мемуарів Радзивілла, де йдеться
про його діяльність в Україні, особливо культурні починання.
The paper deals with a highly understudied issue of Radziwiłł’s heritage in
Ukraine. One of the most outstanding persons who represented this family in the
17th century was Albert (Albrecht) Stanisław Radziwiłł, a chancellor of the Grand
Duchy of Lithuania and important political figure at the court of Sigismund III,
Władysław IV and Jan Kazimierz. He also spent a lot of time in Ukraine being
an owner of the city of Olyka (Volyn’ region). The article explores those pages of
Radziwiłł’s memoirs which are connected with his activities in Ukraine, especially
cultural endeavors.
|
| first_indexed | 2025-12-07T18:59:57Z |
| format | Article |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2014. – №4
Радзивілли – найвизначніший і найвпливовіший із-поміж маґнатських
родів Великого князівства Литовського. Виступаючи як сталий компонент сус-
пільної еліти й зосередивши у своїх руках владні прероґативи та величезні ба-
гатства, Радзивілли нерідко визначали основні напрями внутрішньої або зов-
нішньої політики як Литви, так і, згодом, усієї Речі Посполитої. Представники
цієї родини стабільно обіймали найвищі державні посади: віленських воєводи
та каштеляна, канцлера, великих маршалка й гетьмана. Навіть ті з них, хто
обирав духовну кар’єру, опинялися на найвищих щаблях ієрархії – мали єпис-
копський і навіть кардинальський сани.
Економічна та політична потуга Радзивіллів, чималий внесок у розвиток
освіти й культури не могли не стимулювати інтерес до цього роду з боку істо-
риків, передовсім литовських і польських. Як наслідок, виник величезний ма-
сив фахових досліджень, які висвітлюють ледве не всі аспекти їхньої історичної
діяльності. Натомість у вітчизняній літературі згадану проблематику цілком
занедбано, причому всупереч тому, що українські землі становили невід’ємну
складову Литви й Речі Посполитої, а волинська Олика впродовж 400 років була
центром однієї з радзивіллівських ординацій1. Це, зрозуміло, спадщина радян-
ських часів, коли маґнатів трактували лише як «визискувачів», а спогади про
них цілеспрямовано стиралися навіть на топонімічному рівні: скажімо, волин-
ське містечко Радзивіллів було перейменоване на Червоноармійськ, а розташо-
* Русина Олена Володимирівна – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник
Інституту історії України НАНУ, відділ історії України середніх віків і раннього нового часу
E-mail: erusina@ukr.net
1 За родинною угодою 1586 р. (затверджена сеймом у 1589 р.) було запроваджено принципи
майорату стосовно основних земельних комплексів, які належали Радзивіллам. Так постали
три ординації – Несвізька, Клецька й Олицька, чиї власники не мали права вимінювати
або продавати свої володіння. Ординація передавалася у спадок старшому синові, а за його
відсутності – чоловікам з інших відгалужень роду. Першим олицьким ординатом був Станіслав
Радзивілл Побожний (1559–1599 рр.). Його сини Миколай Христофор та Альберт Станіс -
лав (другий і третій ординати) не мали потомства, відтак Олика перейшла до несвізької гілки
роду Радзивіллів, яка не вигасла й донині.
УДК 94 (477) «134/1648»
о.В.руСинА *
УКРАЇНСьКІ СТОРІНКИ БІОГРАФІЇ
АЛьБЕРТА СТАНІСЛАВА РАДЗИВІЛЛА
Розглядається вкрай недостатньо вивчене питання про спадщину Радзивіллів
в Україні. Одним із найвизначніших представників цієї родини у ХVІІ ст. був
Альберт (Альбрехт) Станіслав, канцлер Великого князівства Литовського
й важлива політична фіґура при дворі Сиґізмунда ІІІ, Владислава IV та Яна
Казимира. Він проводив чимало часу на українських теренах, будучи власником
волинської Олики. Аналізуються ті сторінки мемуарів Радзивілла, де йдеться
про його діяльність в Україні, особливо культурні починання.
Ключові слова: Радзивілли, Велике князівство Литовське, Волинь, Олика,
мемуари.
Український історичний журнал. – 2014. – №4
28 О.В.Русина
вана неподалік Казимирівка, заснована Альбертом Станіславом Радзивіллом
і названа на честь небесного патрона Польщі та Литви, стала (й залишається
досі) Кузьмівкою. Цю неприглядну картину доповнює руйнація архітектурних
пам’яток, пов’язаних із родиною – передовсім замкового комплексу й сакраль-
них споруд Олики, які нині перебувають на межі зникнення. Тож саме час,
паралельно з реставрацією волинської резиденції Радзивіллів, відновити істо-
ричну пам’ять про цей княжий рід, а заразом – про спільні сторінки минулого
України, Литви та Польщі, незаслужено призабуті нашими сучасниками.
Серед видатних представників родини особливе місце належить Альбер то-
ві (Альбрехтові) Станіславові Радзивіллу (1593–1656 рр.), котрий став волода-
рем Олики (третім олицьким ординатом) після передчасної кончини свого брата
Миколая Христофора в 1614 р. (вшанованої, до речі, віршованим панегіриком сту-
дентів-риторів Луцького колеґіуму)2. Загалом смерть змалку ніби переслідувала
князя. Він народився в Олиці 1593 р., і ще в ранньому дитинстві втратив бать-
ка (1599 р.) та матір (1600 р.). Опікуном юного княжича, його брата й сестер став
батьків брат – Миколай Христофор на прізвисько Сирітка. Завдяки йому Аль-
берт Станіслав зміг здобути добру освіту, опанував декілька мов, побачив світ. Утім,
він так і не встиг належно віддячити своєму опікунові, адже той помер у 1616 р.
Поза сумнівом, як людина щиро й глибоко віруюча Альберт Станіслав роз-
мірковував над незбагненністю Божого промислу та невблаганністю смерті,
що раз-у-раз розлучала його з близькими людьми. Згодом він увічнив пам’ять
про своїх родичів пишними надгробками у збудованому ним олицькому кос-
телі Св. Трійці, про який ітиметься нижче. Водночас саме смерть надихнула
його на створення свого найзнаменитішого твору – щоденника, що охоплює пе-
ріод 1632–1655 рр. і вважається першорядним джерелом відомостей про часи
Владислава IV та Яна Казимира. Утім, починається він описом останніх днів
життя короля Си ґізмунда ІІІ (1566–1632 рр.), якого Альберт Станіслав небез-
підставно вважав своїм благодійником.
За Сиґізмундового володарювання князь надзвичайно швидко зробив
кар’єру придворного. Уперше заявивши про себе як земський посол на сеймі
1613 р., він невдовзі став луцьким старостою, у 1619 р. обійняв уряд литовсько-
го підканцлера, а ще за чотири роки – канцлера. Відтоді Альберт Станіслав
опинився у центрі політичного життя, усіляко відстоюючи інтереси Литви, за
що й був прозваний сучасниками «стражем прав». Паралельно він займався
літературно-богословською діяльністю: перекладав і писав твори релігійного
змісту, які друкував власним коштом.
Лише у другій половині свого життя Альберт Станіслав Радзивілл, гли-
боко вражений смертю Сиґізмунда ІІІ, узявся за створення щоденника, який
2 Слід, однак, наголосити на існуванні документів, які видавалися спільно обома братами.
Найважливіший із-поміж них – підтвердження Олиці маґдебурзького права, наданого місту їхнім ді-
дом – Миколаєм Радзивіллом Чорним 31 травня 1564 р. Акт було видано на прохання міської громади
Миколаєм Христофором та Альбертом Станіславом Радзивіллами 21 червня 1612 р. (див.: Архив Юго-
Западной России, издаваемый Временною комиссиею для разбора древних актов. – Ч.5: Акты о горо-
дах. – Т.1. – К., 1869. – №19. – С.60–63; див. також кольорове фото цього документа (хоча й без чіткої
атрибуції): Україна: Литовська доба: 1320–1569. – К., 2008. – С.66). Що ж до згаданого нами панегірика,
то він був виданий у Львові 1615 р. за підписом учнів, які його декламували (див.: Історія українсь кої
культури. – Т.2: Українська культура XIII – першої половини XVII ст. – К., 2001. – С.584, 724).
Український історичний журнал. – 2014. – №4
Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла 29
згодом уславить його ім’я. Він уважав за обов’язок розповісти нащадкам про
«побожну кончину» свого володаря, котрого звела зі світу не так хвороба, як
туга за дружиною Констанцією (1588–1631 рр.). Овдовівши, Сиґізмунд поли-
шив «усілякі втіхи й радості земні», і всі придворні збагнули, що «смерть ко-
ролеви стала початком його кінця». До цих драматичних обставин додавався
вплив тогочасних «медикаментів», які, на думку Радзивілла, лише прискори-
ли фатальну розв’язку (особливо нарікав канцлер на мед, що до нього король
мав уроджену відразу).
Розповівши, як гідно пішов із життя напівпаралізований володар Речі
Посполитої, Альберт Станіслав Радзивілл додав до цього опис конвокації та
елекції його наступника, і вже не став зупинятися, уподобавши процес що-
денного нотування «справ, гідних пам’яті». Віддаючись цьому заняттю, князь
мав на думці не сучасників, а нащадків: згідно з написаним за три місяці до
його кончини заповітом, діаріуш мав бути переданий на зберігання пінським
єзуїтам, з якими він підтримував тісні зв’язки, і видрукуваний десь «у чужій
землі» лише за двадцять років після смерті Альберта Станіслава. Натомість
цей латиномовний твір побачив світ через триста років. Однак уже наприкін-
ці ХVІІ ст. постали його руко пис ні копії й навіть перший польський переклад,
автором якого тривалий час уважався правнук Миколая Христофора Сирітки –
Ієронім Флоріан Радзивілл. Нині ж дослідники схиляються до думки, що поль-
ськомовну версію підготував перший біограф Альберта Станіслава Радзивілла –
Станіслав Казимир Токарський, олицький староста, а згодом пінський підсудок3.
Зі сторінок свого щоденника князь Радзивілл постає людиною, усуціль по-
глинутою колізіями політичного життя й свідомою історичної значущості того,
що відбувається, як і власної місії. Він аж ніяк не схожий на влесливого при-
дворного, не боїться перейти межу у відстоюванні своїх позицій. Чого варті
хоча б його іронічні ремарки (липень 1633 р.) на адресу Владислава IV, чиє
обличчя при обговоренні з канцлером складного питання «ніби у хамелеона,
то біліло, то червоніло, то знову блідло» [I, s.319].
Гортаючи Радзивіллів щоденник, ми не часто натрапляємо на згадки про
його «малу батьківщину» – Олику та прилеглі землі. Як правило, вони дово-
лі лапідарні. І, вочевидь, не тільки тому, що тамтешні події тьмяніли на тлі
пишного та багатого на враження придворного життя, до якого звик канцлер.
Він повертався до Олики передовсім як до родового гнізда, де подумки єднав-
ся зі своєю сім’єю. Це була «тиха гавань», тут Альберт Станіслав відновлював
душевну рівновагу, віддаючись читанню та улюбленій забаві – полюванню.
Водночас він аж ніяк не дистанціювався від життя волинської шляхетської
спільноти, беручи участь у сеймиках, що проходили в Луцьку.
Так, упродовж 1632 р. Радзивілл провів у своїх маєтках листопад і гру-
день. У січні 1633 р. він почав збиратися до Кракова, де мало відбутися по-
ховання Сиґізмунда ІІІ та його дружини Констанції, а потім – коронація
Владислава IV. Погода не сприяла цим планам: спочатку було холодно,
а потім зарядили рясні дощі. Оточення князя покладало надії на молодий
3 Radziwiłł A.S. Pamiętnik o dziejach w Polsce / Opr. A.Przyboś, R.Żelewski. – T.1. – Warszawa, 1980. –
S.36–37. Далі в тексті посилання на томи й сторінки щоденника подано у квадратних дужках.
Український історичний журнал. – 2014. – №4
30 О.В.Русина
місяць, що з ним, як усі сподівалися, прийдуть холоди. Альберт Станіслав
іронізував над цією «домашньою астрологією» – мовляв, коли 10 січня він
зі своїм почтом вирушив з Олики, «дощ лив як із відра вдень і вночі, і через
розгрузлі дороги ми ледве долали за день три – чотири милі» (тобто близько
20–30 км) [I, s.273].
У листопаді 1633 р. Альберт Станіслав перебував в Яблонному4, при-
святивши час ловам і читанню. Січень наступного року застав його в Олиці,
де князь віддавався «відпочинку й роздумам». 12 лютого до нього навідався
приятель – великий коронний гетьман і краківський каштелян Станіслав
Конецпольський «з юрбою слуг і чималою кількістю коней». Із ним приїхав що-
йно призначений великим коронним хорунжим брат Кшиштоф, котрий пле-
кав намір одружитися з княжною Єфросинією – дочкою волинського каштеля-
на Кароля Корецького, що помер у травні 1633 р.5 Вона мешкала неподалік, за
милю від Олики, у Клевані, у замку свого опікуна Миколая Чорторийського6.
Відтак чоловіки втрьох вирушили в дорогу. «Однак, – занотував канцлер, –
коли пиха [хорунжого] погребувала красою панни та старожитністю її роду й
4 Нині село Яблунне Березнівського р-ну Рівненської обл. Перша згадка про Яблонне сягає
1490 р. – тоді його власником став володимирський намісник Василь Хребтович, а свідками при
цьому виступали луцький староста Семен Юрійович Гольшанський і троцький воєвода Петро
Янович, знаний як один із власників Олики. Невдовзі Яблонне успадкувала дочка В.Хребтовича,
пошлюблена з князем Андрієм Сангушком. Їхній син Олександр, позичивши в канцлера Миколая
Радзивілла чималу суму грошей, передав йому Яблонне у заставу (1562 р.). У 1620 р., згідно з
угодою між Адамом Сангушком і Альбертом Станіславом Радзивіллом, воно перейшло в повну
власність останнього. На теренах, які тяжіли до Яблонного, Радзивілл заснував декілька сіл і
містечко Казимирів (1629 р.). Тоді ж поряд постало село Яблонка (нинішня Яблунька), доходи з
якого, згідно з фундаційним актом, виданим Радзивіллом у 1638 р., ішли на утримання костелу
в Казимирові. Князь одразу подбав про його зведення й присвятив тому таки св. Казимирові.
Споруда була дерев’яною, і у своєму заповіті Радзивілл записав 200 злотих, «аби [кам’яний]
костел збудовано». Волю князя виконали лише 1670 р., коли на місці храму, спаленого в 1665 р.
татарами, постала мурована каплиця. У ній зберігалася копія образу Богородиці, привезеного,
згідно з традицією, із Палестини Миколаєм Христофором Радзивіллом Сиріткою.
5 За півроку, 7 листопада 1633 р., Альберт Станіслав Радзивілл, призначений одним з
опікунів дітей небіжчика, брав участь у похованні князя в родовому Корці. Подія ледь не
коштувала канцлерові життя, коли, не витримавши ваги численних гостей, частково обвалилася
замкова тераса. Опікунство теж виявилося справою не з легких, адже два інших опікуни,
визначені королівським наказом, – брацлавський воєвода Станіслав Потоцький і князь Миколай
Чорторийський, який заступив Кароля Корецького на посаді волинського каштеляна й був
одружений із його сестрою Ізабеллою, – дбали не так про інтереси сиріт, як про власний пожиток.
Відтак Радзивілл став посередником між двома чоловіками, котрі «воювали за чуже добро», але
зрештою «погодилися не забувати про свої обов’язки».
6 Клеванський замок частково зберігся. Князі Чорторийські розпочали його будівництво в
1475 р. Кам’яна фортеця постала на високому трикутному мисі, наслідуючи конфіґурацію попе-
реднього дерев’яного укріплення, форму якого підказало городище давньоруських часів. Стіни
мали три яруси бійниць із великими бойовими камерами для гармат та обслуги.
«По периметру стін було збудовано двоповерхові кам’яні, а частково і дерев’яні
житлові будівлі (останні не збереглися). В замку колись стояла дерев’яна три-
верха церква. Обхід оборонних мурів знаходився на стелі будівель. Біля в’їзду
поставлена велетенська п’ятикутна башта зі стінами завтовшки 4 метри. Друга
башта, така ж у плані, поставлена на протилежному кінці. В ХVІІ ст. для в’їзду
в замок замість зводного мосту було збудовано кам’яний. [...] Маси башт, могутні
й не розчленовані, мають нахил до середини, чим підкреслюються їх монумен-
тальність і неприступність. В нерухомому важкому силуеті замка, з горою, що
є для нього підвалиною, чітко виділяються геометричні форми башт і корпусів.
Головним мотивом, втіленим тут, у спорудах, є грізна похмура велич»
(див.: Логвин Г.Н. По Україні: Стародавні мистецькі пам’ятки. – К., 1968. – С.177).
Український історичний журнал. – 2014. – №4
Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла 31
зреклася задуму, відступившись від княжни, ми весело повернулися додому.
Решту днів того місяця (йдеться про лютий – О.Р.) я провів на [мисливських]
забавах в Олиці та Яблонному» [I, s.360].
Що саме тут можна було вполювати, князь не згадував. Утім, із записів
1635–1636 рр. випливає, що восени за предмет Радзивіллових «забав» правили
зайці та дикі кози. Литовські маєтки Альберта Станіслава були, вочевидь, ба-
гатшими на дичину, ніж волинські. Скажімо, у лютому 1638 р., проїжджаючи
повз свої «дідичні халупки» шляхом із Ковна до Вільна й вирішивши «позабав-
лятися», князь упродовж двох годин добув п’ятнадцятьох лосів, «а шістнадцять
утекли через брак порядку на полюванні».
Загалом упродовж 1634 р. Радзивілл провів у своїх волинських маєтках
набагато більше часу, ніж зазвичай. У квітні того року він був на похороні сво-
го друга – луцького земського судді Войцеха Станішевського, «ллючи сльози
над прахом покійного. Потім, повернувшись до Олики, прийняв ліки й на-
казав пустити мені ланцетом з жил зіпсуту кров». Згодом, наприкінці року,
князь мав вибратися на сеймик до Луцька задля обрання нового земського
судді7. Вибори були суто формальними, позаяк Радзивілл устиг погодити з ко-
ролем кандидатуру претендента на цей уряд – і канцлер спокійно повернувся
додому, «не боячись їхати в темряві знайомою мені дорогою».
У травні 1634 р., як занотував Альберт Станіслав, він «упродовж цілого
місяця відвідував свої фільварки та проводив час у товаристві друзів, за чи-
танням або на полюванні; усе це тлумило страх перед татарською й турецькою
загрозами». Уже наступного місяця, на день Св. Яна, Радзивілл, виконуючи
заповіт свого олицького пробоща й луцького біскупа-суфраґана Франциска
Заєрського, відкрив в Олиці школу академічного типу та духовну семінарію,
запросивши сюди викладачів із Кракова [I, s.380–381].
Восени 1634 р. князь кілька разів вибирався до Олики. У вересні він при-
гощав тут жовнірів, які вирушали на військову службу – Радзивілл виставив
їм бочку вина, що його міць «потім скинула декого з коней». 30 жовтня він
повернувся сюди зі Львова через Луцьк: «Побачив Олику й, дякуючи Богу,
в’їхав до неї». Наступного дня занотував у щоденнику: «Витратив день на при-
вітання, розбирання та вкладання речей, як це буває після довгої подорожі».
У середині листопада олицький ординат заїхав до Яблонного й «кілька днів
провів, байдикуючи, на полюванні». Однак загалом того місяця він так і не
передихнув: «Здобувши домашній затишок, заледве ним скористався: опосіли
мене всілякі домашні турботи, як це завжди буває» [I, s.393, 399–400]. Були
серед них і приємні клопоти. 2 грудня до Олики приїхали сини брацлавсько-
го каштеляна. Старший, володимирський староста Даніель Стемпковський,
просив для молодшого, Ґабріеля, руки племінниці князя Меланії – осиротілої
дочки його сестри Ельжбети. Альберт Станіслав устиг подбати про її майбутнє,
умовивши короля передати Ґабріелеві посаду його батька (той помер у жовтні
7 Тодішні земські суди мали становий характер і формувалися на виборних засадах.
Кандидатури на заміщення вакансій земського судді, підсудка та писаря обиралися на
повітових з’їздах шляхти (елекційних сеймиках), по чотири претенденти на кожне місце, що з
них найдостойнішого згодом визначав король. До компетенції земських судів належали цивільні
справи. На свої сесії вони збиралися тричі на рік. Земські урядники виконували функції довічно.
Український історичний журнал. – 2014. – №4
32 О.В.Русина
того ж таки року). Відтак, погостивши два дні, брати Стемпковські «від’їхали не
без певної надії» [I, s.401]. Шлюб було укладено наступного місяця у Варшаві,
а відзначали його в королівському замку та варшавському будинку канцлера.
Вересень 1635 р. ознаменувався в Олиці важливою подією: Радзивілл за-
клав наріжний камінь собору Св. Трійці, котрий за п’ять років стане окрасою
цілої Волині [I, s.466–467]. Загалом, як зауважував Альберт Станіслав, «мі-
сяць цей виявився гостинним, наповнюючи Олику частими гостями». У жовтні
він «майже весь місяць тішив себе ловами й читанням», а заразом «розпла-
тився за двох турецьких коней, приведених вірменами» (вочевидь, ішлося про
скакунів, яких канцлер згадував під час свого перебування у Варшаві у травні
1635 р.: «На Зелені Свята прибули коні з Олики»).
Безхмарним був і кінець наступного року (як занотував Радзивілл у лис-
топаді 1636 р., він «спокійно провів цей місяць удома», в Олиці та Яблонному).
Натомість рік 1637-й, що на нього, як і на будь-який новий, князь покладав
добрі надії, приніс справжню трагедію – несподівану смерть 6 квітня дружи-
ни Реґіни. Наступні декілька місяців князь шукав розради в роботі та спіл-
куванні з друзями. Так, 3 липня Альберт Станіслав занотував: «Референдар
литовський, перший мій приятель, жаданий гість, рано-уранці з’явився в мене
в Олиці, і завдяки цьому цілий місяць пройшов у приємному, наскільки це до-
зволяла жалоба, спілкуванні» [ІІ, s.37].
Охоче бачився канцлер і з іншим своїм приятелем – Ст.Конецпольським,
котрий володів містом Броди (нині – райцентр на Львівщині), розташованим
неподалік від Радзивіллова8. Зрештою він посвоячився з гетьманом, побрав-
шись у травні 1638 р. з Кристиною Анною Любомирською, донькою краківсько-
го воєводи, із чиєю сестрою був одружений Ст.Конецпольський. Водночас у та-
кий спосіб Альберт Станіслав породичався з володарями Острога: матір’ю його
дружини була онука знаменитого Василя-Костянтина Острозького – Софія.
Скупий на емоції канцлер не подав жодних деталей свого одруження.
Зрештою, не секрет, що в ті часи, укладаючи шлюб, представники родовитої
знаті керувалися передовсім прагматичними міркуваннями. Утім, відчуваєть-
ся нетерпіння, з яким улітку 1638 р., перебуваючи на Волині, Радзивілл очіку-
вав на приїзд із Кракова молодої (власне, молодшої за нього на двадцять п’ять
років!) дружини. На початку серпня князь занотував у щоденнику: «Я вирушив
до Бродів, резиденції краківського каштеляна (Ст.Конецпольського – О.Р.),
аби [...] привітати й прийняти мою дружину, привезену туди каштеляном та
його дружиною». Зрештою, Ст.Конецпольський допровадив до Олики не тіль-
ки Кристину, а й «чималу юрбу своїх друзів».
«Цих гостей, – вів далі канцлер, – при надзвичайно добрій по-
годі я прийняв у замку з відповідною пишністю, у супроводі цер-
ковних співів і гарматних пострілів, і частував їх три дні, позбув-
шись смутку, віддаючись Бахусу й забувши про календар. Після
того, як гості поїхали, я, підрахувавши свої витрати й подяку-
вавши Богові, пообіцяв собі, із Божою допомогою, жити надалі
8 Зараз це Радивилів, районний центр Рівненської обл. Містечко відоме з 1564 р., коли воно
належало Миколаєві Радзивіллу Чорному.
Український історичний журнал. – 2014. – №4
Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла 33
щасливим і поштивим життям, маючи найліпшу та сповнену
чеснот дружину» [ІI, s.96].
Власне, Альберт Станіслав не раз давав собі схожі обіцянки, особливо на по-
чатку нового року. Так, 1 січня 1643 р., перебуваючи в Олиці, канцлер занотував:
«Просив Бога, аби він дав новий рік щасливіший, в якому віяти-
муть сприятливі вітри. Воднораз повторював і повторюю: “Нехай
буде воля твоя, Господи!”. Перший день [року] привітав мене зуб-
ним болем. Лютий мороз із вітром завадив мені вийти до костелу.
Волів би молитися, замість терпіти [біль], але випробуванню, по-
сланому Богом, слід коритися на ділі, а не на словах» [II, s.337].
Утім, коли йшлося про дружину Радзивілла, то запал, з яким він уперше
зустрів її на порозі родинного замку, плекаючи райдужні надії, здається, не зга-
сав доволі довго. Щоправда, і у цьому шлюбі канцлер не дочекався «плодів по-
дружнього життя»: у 1646 р. Кристина втратила дитину на четвертому місяці
вагітності. Альберт Станіслав дякував Богові за те, що ця подія принаймні не
коштувала життя його дружині. Давши обітницю в разі її одужання відвідати
святі місця, він восени 1647 р., відклавши справи, присвятив шість тижнів прощі
[III, s.49]. На певну зміну акцентів у житті канцлера вказувало й те, що у квітні
1643 р. він попросив короля відстрочити заздалегідь призначену аудієнцію, аби
лише бути присутнім на врочистому обіді з нагоди дня народження дружини.
На рубежі 1630–1640-х рр. Альберт Станіслав учащав до Бродів, на гос-
тини до свого друга та свояка краківського каштеляна й коронного гетьмана
Ст.Конецпольського. Той, володіючи містом із 1629 р., зайнявся його розбудо-
вою. Упродовж 1630–1635 рр. тут постала потужна фортеця з десятьма бастіо-
нами, спроектована французьким інженером Ґійомом Левассером де Бопланом;
будівельними роботами керував італійський зодчий Андреа дель Аква.
Перебуваючи у Бродах у липні 1640 р., Радзивілл відзначив місцеві укріплен-
ня, які Ст.Конецпольський звів за голландською фортифікаційною системою.
Водночас зауважував, що гетьман прагнув мати пишну резиденцію, а позаяк у
Бродах бракувало місця для спорудження палацу, він почав його будівництво
«у трьох милях звідти, у місцевості, що зветься Підгірці9, [...] для
себе, для своїх [родичів] і на подив усьому королівству. Для себе,
гадаю, тому, що [він] не бачив на власні очі краси Італії й хотів
створити свій мікрокосмос; для своїх [родичів] – аби увічнити наза-
вжди таке велике починання; для королівства – аби вражати цією
прегарною будівлею як усіх цікавих, так і подорожників» [II, s.217].
Радзивілл, вільний від будь-яких заздрощів, уважав, що йому бракує пись-
менницького хисту, аби відтворити у словах красу нової резиденції сусіда, яка
цілком «може конкурувати з найкращими італійськими будівлями» та «найгар-
нішими палацами інших народів». Він відзначав чудове розташування замку,
9 Нині однойменне село Бродівського р-ну Львівської обл. Ст.Конецпольський придбав його 1633 р.
Замок споруджено в 1635–1640 рр. за проектом Ґ.Л. де Боплана під керівництвом А. дель Аква.
Український історичний журнал. – 2014. – №4
34 О.В.Русина
з вікон котрого відкривався мальовничий краєвид – широка рівнина, укрита
лісами, містами та селами. Подобалися йому й великі, вигадливо оздоблені
замкові покої. Водночас від його ока не укрилося, що резиденція в Підгірцях
«ретельно пристосована до потреб оборони» [II, s.217]. Місцеві сади на трьох
терасах нагадували Радзивіллові кращі зразки італійського паркового мис-
тецтва. В аналогічному стилі було витримано фонтани, створені прибулим із
Рима майстром. Був тут і свій виноградник, за котрим доглядав спеціально
найнятий угорець, – усе це заради примхи гетьмана, якому кортіло мати кіль-
ка бочок власного вина (воно, між іншим, не припало канцлерові до смаку).
Ст.Конецпольський поділився з Радзивіллом планами облаштування у сво-
їх володіннях якого-небудь чернечого ордену. Він показав йому рештки давніх
укріплень, «оточені тінистими лісами й деревами, особливо диким горіхом, який
зветься волоським; усюди струмки та джерела, що б’ють ключем. […] Саме по-
ложення [цього місця] надихає й запалює дух побожності» [II, s.218]. Ішлося про
руїни давньоруського Пліснеська, що на його окраїні нині височіє Підгорецький
монастир (сучасний архітектурний комплекс датується XVIII ст.).
Попри побожність гетьмана, деякі його вчинки віддавали блюзнірством,
хай і неусвідомленим. Так, улітку 1643 р. Альберт Станіслав став свідком того,
як у костелі в Підгірцях, усім на посміх, брали шлюб потворні карлик і карли-
ця. Після цієї «нечуваної й дуже кумедної» церемонії, як занотував канцлер,
молоді «сіли з нами за один стіл і брали участь в урочистих танцях. Що діялося
між ними потім, сміх не дає змоги написати» [II, s.361–362].
Утім, навіть життя у глибинці подеколи було для Радзивілла аж ніяк не
безхмарним. Того ж таки 1643 р. мешканців Волині непокоїли сильні смерчі.
4 травня, за словами Альберта Станіслава,
«коли я сидів за обідом у моєму замку у Крупі10, за півмилі від мене,
у селі Бабин, де перебували тоді троє шляхтичів Бабинських, що з
них один, наймолодший, служив при моєму дворі, з’явилася хмара у
формі колони, яка розділялася й знову згорталася. Як мені розповів
мій служебник Бабинський (а був він з аріанської секти), у чийому
дворі все й сталося, це спричинило бурю, яка поламала дахи домі-
вок, здійняла в повітря віз, унесла воду зі ставка на 30 і більше лік-
тів, хотіла підняти вгору слугу й, відірвавши його від стіни будинку,
кидала в різні боки та невідомо куди затягла б, якби сусідні будівлі
не затулили бідаху від того страшного буревію. […] Потужний подув
північно-західного вітру тривав хіба хвилину – а інакше всі повми-
рали б від страху. […] У двох милях звідти в полі знайшли унесеного
бурею мертвого хлопа з покрученими руками та ногами» [II, s.359].
Щоправда, в опис драматичних подій вкрались і фантастичні, цілком у
дусі часу, деталі. Радзивілл, наприклад, був певен, що «цю трагедію спри-
чинили чаклунки» – недарма ж шляхтич із Бабина розповів йому, що зі
10 У наш час – село Крупа Луцького р-ну Волинської обл. Окрім замку, Радзивілл звів
тут костел (його освячення відбулось у вересні 1644 р.). У документах XVIII ст. нотується, що
раніше на місці тодішнього дерев’яного храму був інший, збудований і обдарований «Альбертом
Радзивіллом, канцлером Великого князівства Литовського, і Кристиною з Любомирських у
1644 р.» [II, s.417].
Український історичний журнал. – 2014. – №4
Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла 35
страшної хмари, яка завдала стільки шкоди селу, «вийшли малі чорні люди,
які чимдуж волали: “Бий, мордуй!”» (утім, навіть така чудасія, як занотував
канцлер, не змусила його служебника покинути аріанство). Щоправда, того
року від буревію постраждали й оселі правовірних католиків. У червні, щойно
Альберт Станіслав виїхав до Луцька, над Оликою пронеслася буря, яка
«скривила хрест на верхівці костелу, зірвала дахи з будинків і в
різний спосіб лютувала у замку. Казали, що якісь муляри, стоячи
високо на ратуші, виразно бачили у самому центрі смерчу ведмедя –
і втекли, вражені. В іншому разі той вихор скинув би їх із височини
й, мабуть, переніс в інший світ або радше на небо» [II, s.362].
Не завжди ідилічними були й взаємини між родичами та сусідами. Ска жі-
мо, навесні непогодного 1643 р. спалахнула суперечка між Самуелем Каролем
Корецьким та Миколаєм Чорторийським, котрий, як знаємо, разом з
Альбертом Станіславом Радзивіллом і Станіславом Потоцьким опікувався
майном молодих Корецьких після смерті їхнього батька (1633 р.) – яблуком
розбрату стали 150 тис. злотих. Радзивілл, котрий у своєму щоденнику доволі
уїдливо коментував любов М.Чорторийського до чужого добра, втрутився у цей
конфлікт (як десятьма роками раніше – у його взаємини з Ст.Потоцьким) і «за
п’ять годин, із Божою поміччю, повернув давню згоду» [II, s.361].
Загалом Альберт Станіслав, посвоячений із кількома могутніми родовими
кланами (Острозькими, Конецпольськими, Корецькими), охоче демонстрував
сімейну солідарність. Для цього було чимало приводів, включаючи сумні. Так,
у жовтні 1642 р. пішла з життя вдова великого коронного канцлера Томаша
Замойського – Катерина, дочка князя Олександра Острозького. Вона дово-
дилася дружині Радзивілла близькою ріднею – тіткою по материнській лінії.
За місяць у Замості відбувся похорон, на який Альберт Станіслав вирушив
не лише з поваги до небіжчиці, а як опікун її осиротілої дочки Іоанни (друга
донька Томаша та Катерини Замойських не той час уже була видана заміж за
Єремію Вишневецького). Ще за життя матері руку Іоанни було обіцяно синові
Станіслава Конецпольського – Александрові, і гетьман прагнув за допомогою
Радзивілла якомога скоріше залагодити цю справу.
На похорон зібралася величезна кількість родичів, а також чимало духо-
вних осіб високого ранґу зі львівським архієпископом на чолі. Як занотував
Радзивілл, «задля утримання гостей щодня вбивали сто волів; про інші видатки
залишається тільки гадати». Уже за день після погребальної церемонії почалися
перемовини про укладення шлюбу між сином гетьмана й Іоанною Замойською.
Атмосфера була не дуже сприятливою: довкола ширились «якісь чутки, котрі,
через втручання дідька, легко розносяться за таких обставин». Проблем дода-
вав конфлікт між Є.Вишневецьким і гетьманом. Ішлося про 40 міст, котрі, на
думку Ст.Конецпольського, він мав контролювати як переяславський староста.
Урешті-решт обидві сторони домовилися про шлюб. На третій день після по-
хорону костел у Замості став місцем інших урочистостей: львівський архієпис-
коп обвінчав І.Замойську з великим коронним хорунжим А.Конецпольським.
Весілля тривало два дні, але «без музики та співів» [II, s.327].
Український історичний журнал. – 2014. – №4
36 О.В.Русина
Ці події, найактивнішу участь у котрих брав канцлер Радзивілл, вираз-
но засвідчують житейський прагматизм, який панував у тодішньому шляхет-
ському середовищі, і подеколи, як нам може здатися, межував із цинізмом.
Це, звісно, не був світ без звичайних людських почуттів, однак вони повсяк-
час поступалися ширшим (клановим, родовим, корпоративним) інтересам.
Скажімо, вірність своєму подружжю високо цінувалася – недарма той-таки
Радзивілл відносив до грона чеснот К.Замойської те, що вона, овдовівши, «ні-
коли не замислювалася над новим заміжжям», або вихваляв як «славну матро-
ну» й «приклад для вдів» дружину свого двоюрідного брата Лавінію Корецьку,
котра «впродовж шістнадцяти років, утративши чоловіка, жила, нікого не об-
тяжуючи та виховуючи дітей, яким до маєтностей дідичних, батьківських до-
дала багато придбаних нею» [II, s.237].
І все ж у більшості випадків утрата подружжя була лише прелюдією до
нових зашлюбин. Так, Альберт Станіслав Радзивілл удруге пройшов через ве-
сільну церемонію через рік після смерті своєї першої дружини, але фактично
вже за півроку був ладен зняти з обличчя «серпанок смутку», намагаючись
відбити наречену у свого молодого родича Януша Радзивілла. Цей термін став
критичним і для Радзивіллового приятеля Ст.Конецпольського, котрий узяв
шлюб із новою дружиною, Софією Опалинською, за півроку після смерті її по-
передниці. Між іншим, на думку Альберта Станіслава, це й згубило гетьмана,
котрий прожив зі значно молодшою за себе красунею заледве два місяці, –
мовляв, «за надмірними любощами прийшов смуток смерті»11.
Однак у рефлексіях Радзивілла з приводу кончини Ст.Конецпольського
(1646 р.), із котрим він приятелював не один рік, ми не відчуємо болю від
непоправності втрати. Звісно, віддавалося належне «великому мужеві, яко-
го шанували турки й татари, а хан татарський перед його смертю просив,
аби він узяв його собі за сина». Однак значно більше Радзивілл переймався
спровокованою цією подією перетасовкою «урядів»: «каштелянію краківську
було призначено краківському воєводі (Станіславові Любомирському, тестеві
Альберта Станіслава – О.Р.)»; той, однак, вимагав, аби Краківське староство,
яке він при цьому втрачав, перейшло до його сина. Відтак
«вибір упав на руського воєводу; Руське ж воєводство перейшло
до князя Вишневецького; староство Барське – до польного геть-
мана Потоцького; Лопатин – до наступника каштеляна, Буськ –
до коронного підчашого, Плоскирів (нині – місто Хмельниць-
кий) – до коронного конюшого [...]. Наприкінці познанському
воєводі віддали Ковельське староство» [II, s.483–485].
Та й на похорон Ст.Конецпольського Радзивілл дивився із практичного
боку, зазначаючи, що церемонія обійшлася в майже 100 тис. злотих. Водночас
він занотував інцидент, спричинений дотриманням тодішніх поховальних
традицій: «При погребі гетьмана у Бродах було сум’яття в костелі, коли в тис-
няві кінний рицар захотів зламати, згідно зі звичаєм, свій спис; переляканий
11 Зауважимо, що таку ж фатальну роль С.Опалинська відіграла у житті свого другого чоловіка,
останнього із князів Корецьких – Самуеля Кароля, котрий помер за тиждень після шлюбу (1651 р.).
Український історичний журнал. – 2014. – №4
Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла 37
кінь багатьох зранив копитами, і, вискочивши з костелу, перетнув усе місто,
тільки тоді його вхопили» [II, s.493].
Щоправда, відомі й значно більш прикрі випадки. Скажімо, Аль-
берт Станіслав описував безлад, який учинився через «недоречний зви-
чай відзначати похорон учтами й заливати розум надміром вина та різних
трунків». У червні 1641 р. у Заложцях12 ховали двох князів Вишневецьких:
Юрія та його батька Костянтина, який не переніс смерті сина й пішов із жит-
тя через чотири дні після його кончини. Наступного за церемонією дня чо-
ловік Теофілії Вишневецької (дочки покійного князя Костянтина) в розмові з
Єремією Вишневецьким «назвав свою дружину словом, однаково неприємним
для вух і для родини Вишневецьких». Як свідчив потім князь Єремія, він, про-
те, не почувався ображеним і не виймав свою шаблю з піхов – на відміну від
захмелілих слуг, котрі, схопившись за зброю, учинили бійку, що коштувала
життя п’ятьом присутнім. Багатьох тоді було поранено, а один бідолаха, ви-
кинутий із вікна, подумки вже попрощався з цим світом і лише потім усвідо-
мив, що падає з малої висоти. Були й такі, зауважував Радзивілл, котрі «на-
магалися збільшити кількість небіжчиків, цілячи з мушкетів». Тож якби не
енергійне втручання польного гетьмана Миколая Потоцького й біскупа Яна
Замойського, «покійним князям офірували б чимало крові», не шкодуючи на-
віть жінок: зокрема, єпископ «уберіг своєю правицею голову дружини князя
Вишневецького, [Ґризельди] Замойської, від удару шаблею» [II, s.248–249].
Запальний норов волинської шляхти виявлявся й за інших обставин, а
надто коли йшлося про заміщення вакантних посад. У своєму щоденнику
Радзивілл описував епізод із виборами луцького земського судді у січні 1643 р.
Цей уряд прагнув обійняти луцький підсудок Анджей Ліневський, «добрий оби-
ватель і ревний католик». Альберт Станіслав підтримав його кандидатуру в
листі до коронного підканцлера, з яким поїхав до Варшави син А.Ліневсько го –
Стефан. Одначе вакансія земського судді приваблювала й луцького підкоморія
Григорія Святополка-Четвертинського: князь волів бачити на цій посаді свого
сина Захарія. Конфлікт інтересів розв’язав Радзивілл: підкоморій погодився з
тим, що його син стане суддею після А.Ліневського. Однак на сеймику в Луцьку
князь заходився виборювати власні інтереси, ганячи А.Ліневського як аріани-
на. Розігрітий вином син підсудка прийшов опівночі до господи Г.Святополка-
Четвертинського й заледве його не вбив. Роботу сеймику було зірвано [ІІ,
s.337–338].
Нову спробу виборів луцького земського судді було зроблено за декілька мі-
сяців, у квітні 1643 р. На елекційний сеймик до Луцька прибули волинський воє-
вода Адам Сангушко, волинський каштелян Миколай Чорторийський, чернігів-
ський каштелян Адам Кисіль і брацлавський каштелян Ґабріель Стемпковський.
Виборам усіляко перешкоджав князь Г.Святополк-Четвертинський, «па-
лаючи ненавистю до луцького підсудка». Він з’явився у супроводі роти
12 У Заложцях (нинішніх Залізцях, селищі міського типу у Зборівському р-ні Тернопільської обл.) й
досі збереглися рештки замку, збудованого тут у XVI ст. попередниками Вишневецьких – шлях тичами
Каменецькими. Це була двоповерхова споруда з каміння та цегли, чотирикутної форми, із наріжними
баштами та звідним мостом. Частково зберігся й костел Св. Антонія, де 1641 р. поховали Костянти на
Вишневецького та його сина (від шлюбу з Урсулою Мнішек, сестрою знаменитої Марини).
Український історичний журнал. – 2014. – №4
38 О.В.Русина
коронного конюшого Владислава Домініка Заславського-Острозького. Однак і
А.Ліневський прибув на чолі загону озброєної шляхти. «Якби [вони] ввійшли до
костелу (де зазвичай відбувалися сеймики – О.Р.), – зауважував Радзивілл, – то
напевно не вийшли б без смертовбивства та кровопролиття». Відтак вибори ще
раз відклали, сподіваючись на примирення сторін [II, s.357].
Цей уривок зі щоденника Альберта Станіслава, у певному сенсі, застере-
ження від спроб ідеалізації тодішнього способу життя. Окрім усього іншого,
режим шляхетської демократії відмовляв у політичному представництві пере-
важній більшості населення. Цей становий еґоїзм унаочнюється епізодом із
часів безкоролів’я, зафіксованим у нотатках Радзивілла. Так, у червні 1632 р.
на конвокаційний сейм до Варшави прибуло козацьке посольство з низкою ви-
мог. У першу чергу представники козацтва наполягали на своєму праві взяти
участь у виборах короля, наголошуючи на тому, що вони – повноцінні члени
Речі Посполитої. Натомість сенатори за такі амбіції їх «добре налаяли», а на
таємній нараді, апелюючи до антропоморфного образу держави, козаків по-
рівняли з волоссям та нігтями, котрі, мовляв, «і справді потрібні [людині], але
коли не в міру виростають, то перші обтяжують голову, а другі боляче ранять –
тож треба їх частіше підрізати» [I, s.125].
Зрозуміло, що Радзивілл аж ніяк не міг бути симпатиком козацтва, і по-
дії 1648 р. лише зміцнили його у цьому ставленні. Він записав у щоденнику:
«Незвичайний це [був] рік, адже всі піддані піднялися на своїх панів і наста-
ло таке спустошення Русі, подібного якому ніколи не було» [III, s.159]. Усе це
розкололо його світ, одначе він не втратив здатності тверезо дивитися на речі.
З одного боку, канцлер уважав повстання на чолі з Богданом Хмельницьким
такою ж Божою карою, як сарана чи пошесть, а з іншого – відзначав, що «пер-
шопричиною війни з бунтівниками був утиск підданих»:
«Хоча в інших монархіях спалахували повстання (останнім ча-
сом – у Неаполі та Франції), жодне, однак, не було жахливішим
за наше. Ніхто ж бо не визискував підданих більше, ніж наша
Польща. Раніше гнобили бідняків, а зараз вони гноблять бага-
тих, і як пани в різний спосіб вичавлювали кров із хлопів, так
вони тепер роблять те саме. […] Козаки й плебс учинили нечува-
ні злочини, бо нечуваними були наші гріхи» [III, s.177, 219–220].
Цікаво, що в іншій своїй праці, «Короткому викладі справ у Польському
королівстві», Радзивілл указав на зв’язок подій середини XVII ст. з козаць-
кими повстаннями 1590-х рр.: «Це було початком того, що ми бачимо зараз –
передвістям майбутньої зради козаків». Зрозуміло, що наприкінці XVI ст. він
був малою дитиною, однак відомості про дії тодішніх козацьких ватажків, і пе-
редовсім «вождя простолюду» С.Наливайка, котрий «пустошив міста, замки й
села, вимагаючи грошей», дійшли до нього у спогадах очевидців. Автор щоден-
ника навіть занотував леґендарну традицію про перебування С.Наливайка в
родинних володіннях13. За словами князя,
13 Насправді козацькі повстання 1590-х рр. практично не зачепили маєтностей Радзивіллів.
Обіцянки С.Наливайка «поснідати в Несвіжі» та «пообідати у Клецьку» так і залишились
Український історичний журнал. – 2014. – №4
Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла 39
«прийшов він також і до Олики, до мого батька. Переговори з
ним велись у місті, поза замком. Він хотів знати, чому його не
пускають до замку, і коли один зі шляхтичів навів кілька при-
чин, через які це було неможливо, відповів йому: “Ви думаєте,
що я не бував у замку? Був, перевдягнувшись слугою. Згадайте:
коли ви нещодавно повернулися з війська, то дали потримати
свого коня хлопу, котрий ніс дрова на кухню. Це був я, тому-то
й знаю, що там у вас діється”. Усі остовпіли, вражені сміливістю
цієї людини»14.
Щоправда, описуючи катування, яким згодом було піддано С.Наливайка,
Альберт Станіслав не виявляв ніякого співчуття до «бунтівника» – як, звісно, і до
тих, хто продовжив його справу. Піднята на Запоріжжі 1648 р. хвиля повстання
швидко докотилася до Волині. Канцлер Радзивілл звіддаля спостерігав за пере-
бігом подій. В Олиці зібралося чимало місцевої шляхти, однак Альберт Станіслав
не дуже покладався на цю залогу й до того ж шкодував, що не встиг вивезти зі
свого замку цінні речі. Надії на оборонців Олики справді були марними: уліт-
ку 1648 р. вони розбіглися, щойно козаки під проводом М.Кривоноса оволоділи
Полонним – укріпленим містом, котре належало тестеві Радзивілла, краків-
ському воєводі Ст.Любомирському. За словами Альберта Станіслава, Бог двічі
рятував Олику від «ворожих нападів». Третього разу, однак, дива не сталося:
мешканці міста «збунтувалися й 30 серпня Олика із замком внаслідок зради
перейшла під владу козаків». Відтак вибравшись наприкінці року на Волинь,
Радзивілл побачив Олику «розбитою й повністю розграбованою» [III, s.111, 158].
Від’їжджаючи, він залишив у місті залогу у складі 200 жовнірів. Згодом сюди
підтягнулися й урядові сили, що, однак, дещо дратувало канцлера, адже «ве-
личезна маса війська» під орудою Анджея Фірлея розмістилася в Олиці, не пи-
таючи його згоди. Утім, він повсякчас наголошував, що не пошкодує не тільки
маєтностей, а й власного життя задля «загального добра».
У серпні 1649 р. Олика знову стала об’єктом нападу козаків, які діяли у
союзі з татарами. Цього разу місто, атаковане вночі водночас із двох боків, ви-
тримало штурм. Інше Радзивіллове володіння, Крупа, трималося кілька днів,
аж доки місцеві мешканці не здали його, поклавшись на обіцянки козаків. За
оцінками Альберта Станіслава, у цей період загинули декілька тисяч його під-
даних, чимало потрапило в неволю [III, s.213].
Новим випробуванням для Олики стали події червня 1651 р. Тоді
обороною міста керував комендант Стефан Лясоцький, «охмістр» двору
Альберта Станіслава Радзивілла, а ґарнізон складався з 200 угорських піхо-
тинців і німецьких драґунів. 12 червня «18 тис. козаків і кількасот татар об-
лягли Олику й після першого штурму захопили передмістя, втративши багато
обіцянками. Однак у лютому 1596 р. його загони опинилися неподалік від Олики. У сусідній
Клевані Юрій Чорторийський, наляканий діями повстанців, упокорився С.Наливайкові, котрий
звелів, аби князь віддав йому на постій свою резиденцію. Поклавшись на обіцянку не шкодити у
замку, князь виїхав із Клевані до одного зі своїх маєтків (див.: Леп’явко С. Козацькі війни кінця
ХVІ ст. в Україні. – Чернігів, 1996. – С.177–178). Що ж стосується Олики, то, можливо, наливай-
ківці, зважаючи на міць тамтешніх укріплень, вирішили не ризикувати, штурмуючи їх.
14 [Е.К.]. Свидетельство современника о Наливайке // Киевская старина. – 1895. – №2. –
С.54–55.
Український історичний журнал. – 2014. – №4
40 О.В.Русина
своїх». Наступного дня знову точилися бої, цього разу менш успішні для ата-
куючих. Аби покласти край цій боротьбі, комендант наказав підпалити перед-
містя. 14 червня козаки у черговий раз пішли на штурм. Олику боронили «пі-
хота з замку й самі міщани». Зазнавши істотних втрат, повстанці відступили
від міста та почали переговори про викуп. Як писав Радзивілл,
«козаки просили 600 тис. злотих; наші запропонували 3 тис.; кінець
кінцем зійшлися на 7 тис. злотих. Однак перед світанком [козаки
з татарами] зненацька атакували місто ще раз. Битва точилася до
полудня, коли ж у них захопили дві хоругви й татарський знак, а
багатьох розірвали гармати та поранили їхнього ватажка, настра-
хані нападники кинулися навтьоки» [III, s.298–299].
Радзивілл пишався цією перемогою та дуже радів, що й король Ян Казимир
«прийняв її за добрий знак». За словами канцлера,
«якщо перед битвою під Пилявцями мій лейтенант (покійний
уже Бартлинський) ганебно покинув Олику, і через чотири тиж-
ні сталася та сумна втеча (війська Речі Посполитої – О.Р.), то
тепер Олика, яку захистив Лясоцький, стала для короля перед-
вісником перемоги, здобутої через чотирнадцять днів (ідеться
про битву під Берестечком – О.Р.)» [III, s.299–300].
Скласти уявлення про військовий потенціал Олицького замку допомагає
інвентар, що походить із 1650–1660-х рр.15 У той час на озброєнні захисників
міста було 28 гармат, не рахуючи 2 небоєздатних (одна вийшла з ладу 1665 р.,
друга – «розірвана від козаків у 1648 р.»). Артилерія була щедро прикрашена
гербами (включно з фамільним Радзивілловим), а одна гармата, як корабель,
мала власне ім’я – «Перун» (польською мовою означає «блискавка»). Окрім цьо-
го, у замку зберігалися гаківниці, мортира, драґунські мушкети, порох, олово,
кулі й т.ін.16 Самі ж укріплення за часів Альберта Станіслава не зазнавали
перебудов, хоча існує гіпотеза про реконструкцію 1640 р. В її основі – напис
на плиті, колись умонтованій над в’їздом до фортеці, зі зверненням до небес-
них сил (передовсім архангела Михаїла17) по заступництво та хронологічною
прив’язкою: «липневі календи» 1640 р.
15 Точне датування цього документа дещо проблематичне. У ньому нотується, що інвентар
постав після смерті канцлера Альберта Станіслава Радзивілла в 1653 р. – хоча той пішов із життя
1656 р. До ґродських книг у Луцьку його було внесено нібито в 1657 р., однак у тексті інвентарю
фіґурує гармата, пошкоджена в 1665 р. Вочевидь, найближча до істини – третя дата, наявна в
документі, 1667 р. Можливо, не без значення те, що того року померла вдова Альберта Станіслава
Радзивілла, котра, згідно з його заповітом, була довічною володаркою Олики.
16 Інвентарі Олицького замку XVІI–XVІII ст.: Зб. док. / Зібр. і підгот. до друку В.Александрович. –
Луцьк, 2007. – С.49–51.
17 Згідно з описами XVІI–XVІII ст., кам’яна статуя архангела Михаїла з мідяними
позолоченими крилами височіла над входом до Олицького замку (див.: Інвентарі Олицького замку
XVІI–XVІII ст. – С.52, 90, 116). Не менш цікаво, що цей святий покровитель, у чиє «управління»
передав замок Альберт Станіслав Радзивілл написом на згаданій плиті, патронував родову
резиденцію не одне століття: у самий переддень Першої світової війни історик Ст.Томкович
бачив на замкових валах «постать св. Михаїла великого розміру, але без крил, із відламаними
руками, грубої каменярської роботи» (див.: Tomkowicz S. Ołyka // Prace Komisji Historji Sztuki. –
T.3. – Zesz.1. – Krakόw, 1923. – S.9).
Український історичний журнал. – 2014. – №4
Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла 41
Звісно, немає нічого неймовірного у припущенні, що Радзивілл прикрасив
цією плитою в’їзну браму замку з нагоди завершення його перебудови. Однак
слід зважати на те, що в 1640 р. канцлер занотував у своєму щоденнику лише
завершення та освячення олицького храму Св. Трійці. Крім того, як відзначено
вище, у липні того року Альберт Станіслав гостював у Ст.Конецпольського і з
захопленням описував у своєму діаріуші красоти щойно зведеного гетьманом
палацу в Підгірцях – тож було б дивно, якби у цьому контексті він не згадав про
нібито тільки-но завершену реконструкцію своєї резиденції. Скидається на те,
що плита над в’їздом до замку постала як елемент його декорування перед пиш-
ними врочистостями, пов’язаними з освяченням збудованого князем собору (сер-
пень 1640 р.). Можливо, не без значення є й те, що «липневі календи» означають
1 липня, коли Альберт Станіслав святкував свій день народження: прохання
про небесне заступництво для своєї домівки відтак виглядає доволі природним.
Повертаючись до подій рубежу 1640–1650-х рр., слід наголосити, що
Радзивілл не брав у них безпосередньої участі, проте їх зафіксовано в його
щоденнику, і ці записи відбивають ставлення канцлера до того, що діялось
у країні. Власне, через свою експліцитність вони не потребують якихось ко-
ментарів. В описах дій повстанців виразно превалюють чорні фарби, тільки
зрідка поступаючись іншим відтінкам. Скажімо, із приводу козаків, розбитих
під Берестечком, Альберт Станіслав зауважував: «Дивно, що жоден із них не
просив пощади – просто клали шию під меч, тому й не було ніяких жалощів»
[III, s.309].
Послуговуючись інформацією з надійних джерел, Радзивілл не тільки
відтворив на папері послідовність тодішніх подій, а й доволі точно передав
відразливу воєнну буденність: з одного боку, нищення католиків, варварська
наруга над їхніми святинями, і сліпа лють у відповідь – з іншого. Зауважимо
хоча б Радзивіллову оповідь про смерть полковника Данила Нечая в лютому
1651 р.:
«Висланий Хмельницьким із 30 тис., аби завадити збору наших
солдатів, [він] спочатку зайняв Шаргород, місто Замойського, і
розграбував його; звідти вибрався до Красного, міста того самого
пана. Туди з кількома тисячами солдатів підтягнувся польний
гетьман Калиновський і штурмом відновив у місті лад, знищив-
ши 7 тис. ворогів; решта сховалась у замку. Назавтра [гетьман]
ударив по замку; дякуючи Богові, наступ був вдалий, позаяк і
п’яний Нечай загинув, і до 3 тис. козаків порубано. Коли наші
захопили замок, там на килимі лежав труп Нечая, і сиділи при
ньому чотири попи-схизматики разом із братом померлого; усіх
їх порубали шаблями» [III, s.288].
Загалом Радзивілл усіляко ганив українського гетьмана, а з приводу «ві-
копомного возз’єднання» у січні 1654 р. записав:
«Хмельницький, дізнавшись про укладення миру між нашими й
татарами (яким би хитким він не був) і палаючи лютою ненавистю,
звернувся по допомогу до Москви й цього місяця склав присягу в
місті Переяславі. А оскільки, відповідно до варварських звичаїв
Український історичний журнал. – 2014. – №4
42 О.В.Русина
Москви, вони всіх хлопів називають підданими, він, почувши це
слово, сторопів і, похиливши голову, велів принести йому горілки;
випивши її, склав присягу. Одразу по тому московський [цар] за-
йняв міста й замки, передовсім Київ, вислав двох воєвод і наказав
збудувати фортецю поблизу собору Св. Софії» [III, s.407].
Як відомо, наслідком Переяславської угоди стало розгортання воєнних дій
між Річчю Посполитою й Московською державою. До прикрих поразок, що їх
у цій війні зазнала польсько-литовська сторона, додалася інтервенція Швеції
(1655 р.). Нескладно уявити, як тяжко переживав ці події Альберт Станіслав.
Раніше, дякуючи Богові за кожен прожитий рік, він не раз приписував милості
Всевишнього (а заразом і заступництву Божої Матері) те, що його Батьківщина
залишалася оазою спокою в охопленій полум’ям Тридцятилітньої війни Європі.
Натомість зараз його світ розлітався на друзки – і це, напевно, прискорило
смерть князя, котрий пішов із життя у Ґданську в листопаді 1656 р.
За півтора роки до смерті, у березні 1655 р., Альберт Станіслав, перед-
чуваючи близький кінець, склав докладний заповіт [III, s.448–467] – мовляв,
настав час «покірно зсісти з коня Погоні» (тобто розлучитися зі знаком своєї
канцлерської гідності – державною печаткою з гербом Литовської держави),
адже він «не у змозі укритися від погоні смерті». Понад усе князь бажав упо-
коїтись під склепінням збудованого ним олицького костелу, хоча водночас і
передбачав, що цьому може перешкодити ситуація на Волині.
Щодо зведення Альбертом Станіславом «мурованого костелу Найсвятішої
Трійці», який мав статус колеґіати, також є цікаві записи у щоденнику. Радзивілл
пояснював, що на цей крок його підштовхнуло запізніле сумління, мовляв,
«я, прах і попіл, брудом гріхів заплямований, мешкаю в мурованому домі, а
Творцеві й Подавцеві всього сущого досі вклонялись у дерев’яний споруді» [ІІ,
s.221]. Відтак, як уже відзначалося вище, 1635 р. й було закладено наріжний
камінь майбутнього собору. Робили це двічі. Перший раз – 9 вересня, за присут-
ності князя Миколая Чорторийського, волинського каштеляна й сусіда. Однак
невправність майстрів роздратувала Радзивілла, тож він покликав на допомогу
архітектора ордену єзуїтів Бенедикта Моллі, котрий прибув із Рима задля бу-
дівництва костелу й колеґіуму в Острозі. Той розкритикував місце, обране під
«будмайданчик», відтак, зауважував шляхетний мемуарист, «треба було все ви-
копати наново, і 12 вересня видобутий камінь зі срібним написом, зробленим
моєю рукою, удруге поклали у землю. Це дуже потішило мою душу, яку Бог об-
рав, аби вона за превеликі добродійства звела на його честь олтар» [І, s.466–467].
Тепла й сонячна осінь посприяла тому, що майстри впорались із заклад-
кою фундаментів споруди до кінця листопада. Утім, загальні темпи будівни-
цтва були порівняно невисокими. За п’ять років, у серпні 1640 р., храм, де ще
тривали опоряджувальні роботи, освятив луцький біскуп Анджей Ґембицький.
По тому в підземелля собору перенесли прах матері Альберта Станіслава, його
першої дружини Реґіни фон Айзенрайх і трьох братів князя. Головною релік-
вією костелу стала частка мощів св. Арґентина, подарованих Радзивіллові па-
пою Урбаном VІІІ у січні 1625 р., коли він, щойно ставши литовським канцле-
ром, супроводжував королевича Владислава в подорожі Західною Європою.
Український історичний журнал. – 2014. – №4
Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла 43
Цінні відомості про будівничих собору Св. Трійці містилися на двох аркушах
пергаменту, укладених до бронзових куль, що прикрашали фасад будівлі. Обидва
тексти дійшли до нас у складі «Сарматських пам’яток» Шимона Старовольського
(1655 р.)18. На їх підставі реконструюються імена зодчих: Іоанн Маліверна
(Меліверна), Рейнольд (Рудольф) Беффка, Міхаель Вальда. У «Мельхіорі, львів-
ському різьбяреві по каменю», дослідники вбачають Мельхіора Ерленберґа, ко-
трий упродовж 1630-х рр. працював у Львові19. Водночас жоден із документів, на-
ведених Ш.Старовольським, не згадує імені архітектора Бенедикта Моллі, про
якого прямо писав у своєму щоденнику Альберт Станіслав Радзивілл20.
До речі, на підставі занотованих Ш.Старовольським даних ми можемо оці-
нити скромність князя, котрий у своїх нотатках обійшов мовчанкою врочистос-
ті з приводу освячення новозбудованого храму. Між тим їх розмах, вочевидь,
був неабияким. Так, згідно зі Ш.Старовольським21, серед учасників дійства,
опріч численних духовних осіб, верхівки олицького міщанства та шляхтичів,
які репрезентували «двір найдостойнішого патрона й фундатора», було чимало
вельможних сусідів і родичів: великий коронний гетьман Ст.Конецпольський,
волинський каштелян і «князь на Клевані» М.Чорторийський, староста сан-
домирський А.Любомирський і дві дочки князя О.Острозького: Катерина,
удова великого коронного канцлера Т.Замойського, про яку йшлося вище,
та Анна Алоїза, удова віленського воєводи й великого гетьмана литовського
Я.К.Ходкевича, – «фундаторка осередку отців єзуїтів у дідичному місті кня-
зів Острозьких, найщедріша доброчинниця костелів парафіяльних і кля-
шторних». Зауважимо, що саме Анна Алоїза, якій судилося стати останньою
представницею свого славетного роду, допомогла канцлерові Радзивіллу при
будівництві костелу, відрядивши до Олики архітектора Б.Моллі.
Не менш цікаві для дослідників перелічені у Ш.Старовольського іме-
на трьох професорів, котрі викладали в «академії олицькій і семінарії».
Про неї історик згадував і в іншому своєму творі, «Полонія», твердячи, що
за його часів заклад мав добру славу. У щоденнику Альберта Станіслава
Радзивілла занотовано, що школа академічного типу (колеґіум) і се-
мінарія відкрилися в Олиці у червні 1634 р., при цьому кошти на
18 Цит. за: Kraszewski J. Wspomnienia Wołynia, Polesia i Litwy. – Warszawa, 1985. – S.304–308.
19 Мельхіор Ерленберґ (відомий також як Мельхіор Ампелі) був уродженцем Вроцлава.
У 1630 р. він працював у Жовкві, а наступного року перебрався до Львова, де мав проблеми
з місцевими майстрами. Від 1633 р. до нас дійшла скарга членів столярного цеху на те, що
М.Ерленберґ, займаючись столярними роботами, не хоче вступати до їхнього цеху. Той, своєю
чергою, відповідав, що є різьбярем не тільки по дереву, а й по мармуру, алебастру та інших
матеріалах. Відомо також, що М.Ерленберґ працював в одній із львівських міських башт,
винаймаючи її в маґістрату. Коли, після чергової скарги столярів, тут улаштували обшук,
з’ясувалося, що майстер займався виготовленням різьблених лав для олицького костелу (див.:
Любченко В.Ф. Львівська скульптура XVI–XVIІ ст. – К., 1981. – С.132; Інвентарі Олицького
замку XVІI–XVІII ст. – С.18).
20 Зауважимо, як тлумачиться цей сюжет у деяких амбітних сучасних виданнях. Так, у книзі
«Україна – Європа: Хронологія розвитку: 1500–1800 рр.» (К., 2010), видрукуваній В.Зубановим і
А.Толстоуховим у рамках проекту «Україна: історія великого народу», Олику названо «Олікою»,
Бенедикта Моллі – «Б.Моллего», а зведений за його участі собор Св. Трійці виступає як
«Єлецький», тобто знічев’я «телепортується» до Чернігова, де є православні Єлецький і Троїцький
собори (с.352).
21 Цит. за: Kraszewski J. Wspomnienia Wołynia, Polesia i Litwy. – S.307–308.
Український історичний журнал. – 2014. – №4
44 О.В.Русина
семінарію виділив у своєму заповіті згаданий вище Ф.Заєрський (1631 р.).
Існування цих установ затвердили король Владислав IV і сейм у 1638 р.
[I, s.64, 381].
Згодом, уже у середині ХІХ ст., перебуваючи в Олиці, письменник Юзеф
Крашевський доволі скептично відгукувався про місцеву академію. Покладаючи
її створення на часи Станіслава Побожного, батька Альберта Станіслава, він
відзначав, що «тоді гучний титул “академії” вживали радо: була академія в
Острозі, була в Бялій на Підляшші (її називали дочкою Краківської академії)22;
олицька мала при собі семінарію – була це звичайна школа з кількома лише
професорами. Ішлося тут, власне, більше про назву, аніж про суть»23.
Олицький храм, збудований у стилі бароко, мав багатий зовнішній де-
кор. Фасад, візуально подовжений за допомогою пілястрів і двох веж обабіч
фронтону, прикрашали рельєфні фіґури Богоматері й Бога-Отця та скульп-
турні постаті святих Петра, Павла, Войцеха, Станіслава (останні були не-
бесними покровителями канцлера, котрого навколішках зображено перед
св. Станіславом). Фасад перетинав латиномовний напис: «Боже, із Твоїх дарів
Тобі офіруємо». Над входом до храму було вмонтовано чорномармурову табли-
цю з інформацією про його освячення у серпні 1640 р. на честь Найсвятішої
Трійці луцьким біскупом Анджеєм Ґембицьким за присутності багатьох цер-
ковних і світських достойників.
В інтер’єрі колеґіати виділялися багато декоровані вівтарі, вирізьблені з
алебастру та мармуру, а також живописні полотна, які прикрашали вівтар-
ні частини й стіни споруди. Деякі з них стосувались історії Олики, і в першу
чергу великий портрет власника міста в XV ст. Петра Яновича з докладним
екскурсом у його зв’язки з родом Радзивіллів. П.Янович на прізвисько Білий
походив із литовського роду Монтиґирдовичів. Упродовж свого життя він по-
сідав чимало високих урядів, однак чільну роль у набутті ним Олики відіграв,
вочевидь, відрізок його біографії, пов’язаний із Волинню: у 1486–1489 рр. був
луцьким старостою і маршалком Волинської землі. Після смерті П.Яновича
(близько 1498 р.) й загибелі в битві на Ведроші його сина Яна (1500 р.) міс-
то успадкувала дочка власника – Анна, котра взяла шлюб зі Станіславом
Кишкою. У подружжя народилося двоє дітей – Петро й Анна. Власне через
останню Кишки породичалися з Радзивіллами: вона стала третьою дружиною
Яна Радзивілла Бородатого (1474–1522 рр.). Після смерті Ст.Кишки (близько
1513–1514 рр.) Ян Радзивілл зажадав від свого шваґра Петра, аби той розді-
лив із сестрою маєтності їхньої матері – Анни Монтиґирдівни. Унаслідок цього
розподілу, що відбувся 1522 р., Олика разом із низкою інших маєтностей пере-
йшла до Радзивіллів24.
На картині в костелі Св. Трійці, яка, по суті, являла собою живописну
«передмову» до історії радзивіллівської Олики, Петра Яновича Білого було
22 Ідеться про академію в містечку Бяла-Подляска (1628–1773 рр.), яке з 1569 р. належало
Радзивіллам. Цікаво, що в гімназії, сформованій на базі колишньої академії, у 1820-х рр.
навчався сам Ю.Крашевський (нині цей заклад носить його ім’я).
23 Kraszewski J. Wspomnienia Wołynia, Polesia i Litwy. – S.171.
24 Boniecki A. Poczet rodów w Wielkim Księstwie Litewskim w XV i XVI wieku. – Warszawa,
1887. – S.148.
Український історичний журнал. – 2014. – №4
Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла 45
зображено сивобородим старцем25. Як пояснював напис на полотні, цей ді-
дичний олицький пан уславився своєю звитягою та успішним проведенням у
Москві переговорів щодо укладення «вічного миру» (1494 р.) й одруження ве-
ликого князя литовського Александра з дочкою Івана III Оленою. Слід також
наголосити, що, згідно з написом на картині, П.Янович був не лише троцьким
воєводою, а й першим великим гетьманом литовським. Це додає арґументів тим
науковцям, котрі не вірять у «першість» на цій посаді Костянтина Івановича
Острозького, стверджуючи, що згаданий уряд у 1497 р. передав йому Петро
Янович Монтиґирдович26.
На портреті П.Яновича містилася також інформація щодо його нащад-
ків: він був названим батьком Анни Білої, дружини Ст.Кишки, і дідом Анни
Кищанки, дружини князя Яна Радзивілла Бородатого, котра одідичила Олику
після смерті свого брата Петра. Останнє, звісно, не відповідає дійсності: розподіл
маєтностей між дітьми Станіслава Кишки від Анни Монтиґирдівни відбувся у
1522 р., задовго до смерті Петра (1534 р.). Уже 1523 р. саме Анні, як володарці
Олики, було адресовано дозвіл Сиґізмунда І на проведення тут упродовж року
двох ярмарків. Анахронічним є й іменування Яна Радзивілла «князем»: цей ти-
тул лише згодом виборов собі та нащадкам його син Миколай Чорний.
Отже, далеко не все у цьому написі історично достовірне. Це змушує з обе-
режністю поставитися до наявного тут твердження про фундацію Петром Білим
олицького парафіяльного костелу Святих апостолів у 1460 р. Між тим саме на
ньому ґрунтуються нинішні уявлення про те, що й досі існуючий в Олиці костел
Св. Петра й Павла є найдавнішою римо-католицькою культовою спорудою на
Волині. Він являє собою виконану у стилістиці пізньої ґотики муровану одно-
нефну будівлю з арочними вікнами й стінами, позбавленими зовнішнього деко-
ру. Відомо, що храм зазнавав перебудов і часом використовувався як каплиця.
Звісно, немає нічого невірогідного в тому, що Петро Янович Білий міг
заснувати костел на честь свого небесного патрона, адже ім’я св. Петра
було оточене в Олиці особливою пошаною. Про це свідчить те, що, відповід-
но до маґдебурзького привілею, саме на його свято («ad festum sancti Petri
Apostoli») припадали щорічні вибори членів міського уряду. Однак, найімовір-
ніше, фундатором храму Св. Петра й Павла був усе-таки найславетніший із
Радзивіллів – Миколай Чорний.
У костелі Св. Трійці зберігалося й зображення першого олицького ордина-
та – Станіслава Радзивілла в рицарському обладунку. На цій картині також
був пояснювальний напис: ішлося про батьків князя, його участь у воєнних
кампаніях та отримані ним уряди, про смерть на шляху до Рима й місце похо-
вання; особливий акцент було зроблено на заснуванні Станіславом Побожним
шпиталю Св. Хреста та будівництві олицького парафіяльного костелу.
Колеґіата Св. Трійці стала не тільки релігійним осередком, а й ро-
динним некрополем власників Олики, в якому, зрештою, упокоївся сам
25 Tomkowicz S. Ołyka. – S.21.
26 Urzędnicy centralni i dygnitarze Wielkiego księstwa Litewskiego XIV–XVIII wieku: Spisy /
Opraс. H.Lulewicz, A.Rachuba [= Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej XII–XVIII wieku: Spisy. –
T.XI]. – Kόrnik, 1994. – S.40–41.
Український історичний журнал. – 2014. – №4
46 О.В.Русина
Альберт Станіслав27. Підземелля збудованого ним собору перетворилося на мов-
чазне царство смерті, а у храмовому інтер’єрі постали декілька надгробків робо-
ти Мельхіора Ерленберґа. Порівняно нещодавно чи не єдиним стимулом до їх
створення вважалося «прагнення (Радзивілла – О.Р.) справити враження, ніби
це стародавня усипальниця роду», а самі надгробки розглядались як демонстра-
ція «нестримної маґнатської пихи»28. Сучасні ж історики й мистецтвознавці, зда-
ється, не схильні відмовляти власникові міста у звичайних людських почуттях і
природному прагненні гідно вшанувати пам’ять найближчої рідні.
Двох своїх братів Радзивілл не знав зовсім. Станіслав помер немовлям за
декілька років до його появи на світ (1590 р.), а від Юрія навіть не залишилося
ані дати народження, ані смерті. Це, однак, не завадило Альбертові Станіславу
увічнити їх двома схожими за виконанням алебастровими надгробками од-
накового розміру (1,5 x 2,5 м) – їх було вмуровано у стіни собору за 1 м над
підлогою. У чотирикутних нішах, оздоблених пілястрами й увінчаних пиш-
ними гербовими медальйонами та фіґурами Христа, містилися майстерно ви-
різьблені постаті лежачих хлопчаків. Щоправда, в їх позах та одязі не було
майже нічого дитячого, адже, за тодішніми приписами, вони копіювали дорос-
лі моделі. Традиційним було й уміщене на пам’ятнику Станіслава зображен-
ня клепсидри як символу скороминучості людського життя. За зауваженням
польського дослідника Ст.Томковича, обидва надгробки ще перед Першою сві-
товою війною було суттєво й ніби зумисне пошкоджено29.
Натомість на надгробному пам’ятнику, спорудженому Аль бер том Ста-
ніс лавом собі та першій дружині – Реґіні фон Айзенрайх, чи не найбільше
ушкоджень, за спостереженнями Ст.Томковича, зазнала плита з епітафією.
З уцілілого тексту можна було зрозуміти, що в написі йшлося передусім про ба-
варське походження Реґіни, її службу при дворі королеви Констанції, дружини
Сиґізмунда ІІІ, про перший шлюб із Михайлом Дзялинським. Нотувалося, що
її подружнє життя з Радзивіллом тривало «сімнадцять років, шість місяців і сім
днів». Так само точно було визначено й час смерті небіжчиці: «Із ласки Божої
святобливо зійшла з цього світу шостого дня квітня, у великий понеділок, року
1637 о десятій годині перед полуднем».
Подібна докладність не була дивиною за часів Альберта Станіслава –
хай навіть нині нам видається, що уповільнений плин тодішнього життя не
змушував людей звіряти його за годинником. Скажімо, в епітафії Станіслава
Радзивілла час його народження й смерті також було визначено з точністю до
години. Утім, у випадку з Реґіною фон Айзенрайх за цією докладністю прогля-
дала скорбота її чоловіка, котрий вічній розлуці з дружиною присвятив кілька
зворушливих сторінок свого щоденника.
Хвороба жінки заскочила канцлера зненацька. 17 березня 1637 р. він за-
нотував у своєму діаріуші: «У фільварку Хорлупському30 зустрів свою дружину
27 Зберігся чорно-білий знімок портрета Альберта Станіслава Радзивілла на смертному одрі,
який висів над сходами, що вели до княжої усипальні. Його, зокрема, відтворено на контртитулі
3-го тому цитованого видання щоденника канцлера.
28 Любченко В.Ф. Львівська скульптура XVI–XVIІ ст. – С.133.
29 Tomkowicz S. Ołyka. – S.23–24.
30 Згаданий Радзивіллом Хорлупський фільварок нині відомий як село Хорлупи
Український історичний журнал. – 2014. – №4
Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла 47
здоровою й бадьорою». Однак минув лише тиждень і князь зауважив погір-
шення її самопочуття, причину чого він убачав у зловживанні тодішніми «ме-
дичними практиками»: «Моя дружина, узявши собі за звичай за допомогою
п’явок позбуватися зіпсованої крові, без мого відома (хоча раніше я її часто від
того відраджував) приклала їх аж п’ятнадцять до спини; це й стало причиною
її пізнішої хвороби» [ІІ, s.27]. Недуга супроводжувалася сильними болями, без-
сонням. Потім настало полегшення. «Я, – зауважував Альберт Станіслав, – не-
дужаючи й страждаючи від головного болю, весь кінець місяця приховував
свою неміч, аби не давати хворій причин для смутку». Однак у квітні сталося
непоправне:
«Цей місяць слід було б уписати (до щоденника – О.Р.) чорним
чорнилом на темних аркушах – якби при цьому можна було роз-
пізнати написані слова. […] У нещасний день шостий солодкий
звук цитри заступили біль і ридання мого серця. […] Сказав би
разом з Іовом: “Хай згине день”, якби це не суперечило Божій
волі та коли б благоліпна кончина небіжчиці не свідчила, що
день цей був початком благословенної вічності. […] Усе в ній,
убраній у простий одяг, який, здається, кілька років возила з
собою у скриньці як близького, невідлучного товариша, дихало
святістю» [ІІ, s.28–29].
За тодішніми звичаями, похорон відбувся не відразу, а значно пізніше –
12 травня. Час жалоби спливав для вдівця дуже тяжко: змучений «щоденним
спогляданням лежачої у труні дружини», він шукав розради у справах, ви-
бравшись, зокрема, до свого села Голубного31. Спіткала канцлера й інша біда:
3 травня, на свято Воздвиження, пожежа знищила понад тридцять будинків –
справжню «окрасу міста Олики». Альберт Станіслав, який звик милуватися
ними з вікон замку, із християнською покорою сприйняв це як кару за свої
гріхи. Похорон, за словами канцлера, «зросив сухе повітря дощем сліз». За три
роки прах Реґіни, як уже відзначалося вище, було перенесено з парафіяльно-
го костелу до крипти у храмі Св. Трійці. Виконаний з алебастру та мармуру
надгробок, поставлений тут Альбертом Станіславом для себе й своєї дружи-
ни, був доволі масивним (3,4×5,9 м). За формою він наближався до олтаря,
що його головною окрасою стала П’єта, вирізьблена з білого алебастру. Обабіч
Ківерцівського р-ну Волинської обл. Поселення існувало тут уже за давньоруської доби. Князь
Свидриґайло пожалував його луцькій православній єпископії. Місцевий оборонний замок у
середині XVI ст. мав на своєму озброєнні кілька гармат. Усіх їх за владицтва одіозного Іони
Борзобагатого-Красенського (1569–1585 рр.) зухвало вивіз його син Василь, а сам фільварок було
виміняно Станіславові Радзивіллу на два села поблизу Володимира-Волинського. Цей обмін
король затвердив у 1574 р.
31 За археологічними даними, територія села Голубного (Березнівський р-н Рівненської обл.)
була обжита з кам’яної доби. Найдавніший документ, який фіксує існування тут поселення,
датується 1595 р. і засвідчує його належність до Олицької ординації Радзивіллів. Того року Іван
Гулевич, луцький підкоморій, опинився «на ґрунті села Голубного» задля його розмежування
з володіннями князів Корецьких. Він зацікавився тутешніми давніми валами й почув від
мешканців, що ніхто не знає, хто та коли їх насипав. Осадив Голубне перший олицький
ординат Станіслав Радзивілл Побожний, який заклав тут і церкву Св. Трійці. Успадкувавши
цю маєтність, князь Альберт Станіслав Радзивілл звернувся до підкоморського суду й остаточно
розв’язав питання про територіальні межі села.
Український історичний журнал. – 2014. – №4
48 О.В.Русина
неї височіли великі, у людський зріст, фіґури янголів-охоронців. Увінчували
композицію постаті Христа й двох рицарів. Поряд відчитувалася латиномовна
фраза: «Чекаю на воскресіння мертвих».
Менш виразним надгробком було увічнено пам’ять матері канцлера
Радзивілла та його старшого брата Миколая Христофора. Художньою домінан-
тою пам’ятника став хрест із червоного мармуру на чорному, теж мармуровому,
тлі. У його підніжжя, на думку Ст.Томковича, розміщувалися постаті в моли-
товних позах (пізніше втрачені). Важкуваті пропорції пам’ятки пом’якшував
оздоблений янголами динамічний верх32. Короткі епітафії суттєво відрізняли-
ся від занотованих Ш.Старовольським33. Скоріше за все, вони являли собою
витвір автора «на задану тему».
Окрім князівських надгробків, у храмі Св. Трійці були й значно скромні-
ші пам’ятні знаки, що стосувалися, головним чином, пов’язаних із власником
Олики духовних осіб. Серед них особливе місце займав луцький біскуп-суфра-
ґан та олицький пробощ Франциск Заєрський, котрий, як зазначалося в епі-
тафії, пішов із життя в листопаді 1631 р. у віці 80 років – як відомо, саме він
став фундатором Олицької семінарії, відписавши у своєму заповіті маєток на
її утримання. Примітно, що на початку ХХ ст. у соборі все ще зберігалися деякі
речі церковного вжитку, які колись належали цьому церковному достойникові.
Загалом скарбець колеґіати був надзвичайно багатим на мистецькі вироби
художньої й історичної цінності. Переважну їх більшість становили предме-
ти XVII ст. Із-поміж них виділялися два великих срібних релікварії – постаті
св. Арґентина й Реститута роботи західноєвропейських майстрів. Св. Арґентин,
чиї мощі в 1625 р. подарував Альбертові Станіславові Радзивіллу папа
Урбан VІІІ, був представлений у вигляді рицаря, що його панцир прикрашала
радзивіллівська символіка. Св. Реститут постав у шатах єзуїта, позаяк саме
представники цього ордену подарували канцлерові привезені з Рима кістки
мученика в лютому 1647 р. [III, s.13].
Серед інших речей, пов’язаних із добою Альберта Станіслава, слід заува-
жити подароване князем колеґіаті срібне розп’яття заввишки 0,6 м, яке при-
крашало один з олтарів. Ім’я канцлера відчитувалося на срібній блясі, знятій
із його труни й вивішеній на одній зі стін собору. Зберігалася й натрунна бля-
ха з поховання його другої дружини, Кристини Анни Любомирської, яка пере-
жила чоловіка на тринадцять років і також знайшла вічний спочинок в Олиці
(1667 р.). Щоправда, у храмі Св. Трійці немає її надгробка – хіба що з часом
він зазнав значних ушкоджень, і саме його рештки описав Ст.Томкович, ноту-
ючи «дуже старанну й шляхетну» роботу давніх каменярів та різьбярів34. Що ж
до тіл, які покоїлися в підземеллях костелу, то, за свідченнями старожилів,
у 1946 р. їх було перенесено до спільної могили на місцевому католицькому
цвинтарі.
Не краща доля спіткала й саму колеґіату. У минулому столітті її не обі-
йшли стороною ані війни, ані суспільні потрясіння, ані варварство новочасних
32 Tomkowicz S. Ołyka. – S.25–26.
33 Kraszewski J. Wspomnienia Wołynia, Polesia i Litwy. – S.300–301.
34 Tomkowicz S. Ołyka. – S.18.
Український історичний журнал. – 2014. – №4
Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла 49
дикунів. Нині собор перебуває у жалюгідному стані, хоча його фундатор, якщо
вірити Ш.Старовольському, був певен, що храм не зурочать «злі сили», не зни-
щать «подмухи північного вітру» та «страхітливі й згубні погляди лемурів35:
«Зведений із міцного каменя, він навіть тим, чиї душі, затвердлі, мов скеля,
далекі від побожності, розповість про віру того, кому завдячує своєю з’явою»36.
Добре, що канцлер не міг зазирнути в далеке майбутнє, аби побачити, що ста-
неться з його дітищем, і дізнатися, що сам він за три століття «возз’єднається»
з усією своєю родиною на олицькому цвинтарі в могилі без хреста...
35 Лемури – згідно з міфологічними уявленнями давніх римлян, лиховісні примари мерців,
які переслідують людей.
36 Цит. за: Kraszewski J. Wspomnienia Wołynia, Polesia i Litwy. – S.306.
The paper deals with a highly understudied issue of Radziwiłł’s heritage in
Ukraine. One of the most outstanding persons who represented this family in the
17th century was Albert (Albrecht) Stanisław Radziwiłł, a chancellor of the Grand
Duchy of Lithuania and important political figure at the court of Sigismund III,
Władysław IV and Jan Kazimierz. He also spent a lot of time in Ukraine being
an owner of the city of Olyka (Volyn’ region). The article explores those pages of
Radziwiłł’s memoirs which are connected with his activities in Ukraine, especially
cultural endeavors.
Keywords: Radziwiłł’s, Grand Duchy of Lithuania, Volyn’, Olyka, memoirs.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-108532 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:59:57Z |
| publishDate | 2014 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Русина, О.В. 2016-11-10T15:30:51Z 2016-11-10T15:30:51Z 2014 Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла / О.В. Русина // Український історичний журнал. — 2014. — № 4. — С. 27-49. — Бібліогр.: 36 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/108532 94 (477) «134/1648» Розглядається вкрай недостатньо вивчене питання про спадщину Радзивіллів
 в Україні. Одним із найвизначніших представників цієї родини у ХVІІ ст. був
 Альберт (Альбрехт) Станіслав, канцлер Великого князівства Литовського
 й важлива політична фіґура при дворі Сиґізмунда ІІІ, Владислава IV та Яна
 Казимира. Він проводив чимало часу на українських теренах, будучи власником
 волинської Олики. Аналізуються ті сторінки мемуарів Радзивілла, де йдеться
 про його діяльність в Україні, особливо культурні починання. The paper deals with a highly understudied issue of Radziwiłł’s heritage in
 Ukraine. One of the most outstanding persons who represented this family in the
 17th century was Albert (Albrecht) Stanisław Radziwiłł, a chancellor of the Grand
 Duchy of Lithuania and important political figure at the court of Sigismund III,
 Władysław IV and Jan Kazimierz. He also spent a lot of time in Ukraine being
 an owner of the city of Olyka (Volyn’ region). The article explores those pages of
 Radziwiłł’s memoirs which are connected with his activities in Ukraine, especially
 cultural endeavors. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історичні студії Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла Ukrainian Pages of Albert Stanisław Radziwiłł Biography Article published earlier |
| spellingShingle | Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла Русина, О.В. Історичні студії |
| title | Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла |
| title_alt | Ukrainian Pages of Albert Stanisław Radziwiłł Biography |
| title_full | Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла |
| title_fullStr | Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла |
| title_full_unstemmed | Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла |
| title_short | Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла |
| title_sort | українські сторінки біографії альберта станіслава радзивілла |
| topic | Історичні студії |
| topic_facet | Історичні студії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/108532 |
| work_keys_str_mv | AT rusinaov ukraínsʹkístorínkibíografííalʹbertastaníslavaradzivílla AT rusinaov ukrainianpagesofalbertstanisławradziwiłłbiography |