Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія
Рецензія на книгу: Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія. – К.: Інститут історії України НАН України, 2013. – 566 с.
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний журнал |
|---|---|
| Дата: | 2014 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2014
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/108546 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія / В.І. Онопрієнко // Український історичний журнал. — 2014. — № 4. — С. 216-222. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859653883728494592 |
|---|---|
| author | Онопрієнко, В.І. |
| author_facet | Онопрієнко, В.І. |
| citation_txt | Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія / В.І. Онопрієнко // Український історичний журнал. — 2014. — № 4. — С. 216-222. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | Рецензія на книгу: Колесник І. Українська історіографія: концептуальна
історія. – К.: Інститут історії України НАН
України, 2013. – 566 с.
|
| first_indexed | 2025-12-07T13:37:20Z |
| format | Article |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2014. – №4
Нова монографія Ірини Колесник – прин-
ципово новаційна. Українську історіографію
в ній представлено під кутом зору історії по-
нять. Під останньою найчастіше розуміють іс-
торичну дисципліну, що досліджує характерні
для тієї чи іншої доби сенси загальних полі-
тичних і соціальних понять (таких, як «гро-
мадянин», «суверенитет», «держава», «стан»,
«клас», «революція» тощо). Це дає змогу збаг-
нути істинний зміст історичних джерел, в
яких ці поняття текстуально зафіксовано, а
також реконструювати ті чи інші ґлобальні історичні зміни. Хоча кожне поняття
нерозривно пов’язане зі словом, однак це не тотожні сутності. Соціальні та по-
літичні поняття є такими сутностями, які концентрують у собі весь політичний
і соціальний досвід людства, вони не можуть бути цілком висловлені мовними
засобами, тим більше у формі тлумачення слів, якими їх означують. Історія по-
нять, використовуючи певні методологічні підходи, намагається якомога повні-
ше обміркувати минулий людський досвід.
Як самостійна історична дисципліна історія понять сформувалася в 1960–
1970-х рр. Поштовхом до її розвитку стала критика некоректного «перенесення»
сучасних політичних понять у минуле. Але існують й інші версії історії понять,
які розглядаються в рецензованій монографії.
Актуальність своєї праці І.Колесник бачить у тому, що від початку 1990-х рр.
історична наука в Україні переживає справжню «революцію понять». У сфері со-
ціально-гуманітарних наук почалися процеси витіснення й заміни марксистської
термінології націоналістичною лексикою, переповненою численними архаїзма-
ми, полонізмами, діалектизмами, законсервованими у середовищі української
діаспори. Відтак історична наука у сучасній Україні перебуває у складній гер-
меневтичній ситуації (відбору, експлікації, «прояснення» нових ідей-понять,
слів-понять, норм-понять та категорій). В епоху ґлобальних криз відбувається
радикальне оновлення мови науки: нові знання продукують нові ідеї-концепти,
наповнюють новими смислами відомі поняття; ідуть процеси інтелектуалізації
мови та мови наукового спілкування; наявна тенденція до індивідуалізації мови
й мовних засобів самопрезентації історика.
Історія понять є продуктом «лінґвістичного повороту» в гуманітаристиці, спе-
ціальної уваги до визначення смислів усталених, а також новоутворених понять
і запозичень з інших галузей науки. Тому у сучасному історико-понятійному
дискурсі визначальною стає лінґвістична методологія. На прикладі ключових
понять історії простежуються трансформації їх семантичних структур.
колесник і.
українська історіографія: концептуальна
історія. – к.: інститут історії україни нан
україни, 2013. – 566 с.
Український історичний журнал. – 2014. – №4
Рец, ензії й огляди 217
Головне завдання, що поставила перед собою авторка праці – відтворити
концептуальну історію історіографії як теорії та історії історичної науки на
українському ґрунті. Поняття «історіографія» пройшло складний шлях від роз-
мовної мови до теоретичного концепту, від практик історичного письма, опису
та критики подій до перетворення на спеціальну галузь, рефлексивну дисци-
пліну, самосвідомість науки. Проте й сьогодні концепт «історіографія» потребує
ментальних конвенцій, уточнень і роз’яснень.
У монографії доводиться, що історіографія становить ядро історичної на-
уки, її рефлексивну складову, форму самосвідомості науки. Проаналізовано, як
ускладнювався, доповнювався, удосконалювався лексичний багаж української
історіографії від доби модерну до наших днів. Збагачення й оновлення понят-
тєвого апарату української історіографії відбувалося за рахунок запозичення та
верифікації термінів і понять із суміжних галузей соціогуманітарного знання,
як-от наукознавство, культурологія, лінґвістика, соціологія тощо. Показано, що
терміносистема української історіографії формувалася під впливами просвітни-
цтва, романтизму, позитивізму, марксизму, філософії та історії науки.
В історії понять сформувався особливий термінологічний інструментарій:
«дефініція», «поняття», «термін», «категорія», а також похідні – «поняттєва сві-
домість», «історико-понятійна рефлексія», «поняттєве середовище», «поняттєвий
простір», «мовна поведінка», «мовне виховання», «терміносистема».
Знайомство з доробком зарубіжної історії понять не може бути самоціллю:
«Стадія переповідання та переспівування досягнень провідних шкіл у ділянці
концептуальної історії (німецької та кембриджської) минає. Сучасному істори-
кові варто звернутися до перспектив, які пропонує історія понять. Відомо, що як
метод вона передбачає вміщення будь-якого поняття, слова, тексту в історичний
і лінґвістичний контексти. Відтак ключовим принципом сучасної історії понять
є контекстуалізація. Підмурком для вивчення історичних контекстів слугує ду-
ховний ландшафт конкретної епохи, історія ментальностей, політичний досвід,
історія культури, мистецтва, науки, ідеологій, під кутом зору яких і розглядаєть-
ся сенс даного поняття» (с.16).
Важливе зауваження: концептуальна історія історіографії наголошує не на
системі понять, а саме на процедурах їх інтерпретації. Тому справжнім фун-
даментом концептуальної історії постає герменевтика. У версії герменевтики
Г.-Ґ.Ґадамера представлено спробу подолати гносеологічну орієнтацію, з’ясувати
умови можливості розуміння при збереженні цілісного людського досвіду й
життєвої практики. Укоріненість суб’єкта-інтерпретатора в історії продуктивна
для розуміння, «історичність» котрого також принципово незнімна, базується
на «забобонах», які відклалися в мові схематизму досвіду. Розуміння постає
як «злиття горизонтів» автора й інтерпретатора, розгортання іманентної логі-
ки предмета. Існування у знанні неявних компонентів різного типу, процедур
смислопокладання, виявлення існуючих смислів, осягнення значення знаків –
усе це передбачає експлікацію, інтерпретацію, що неминуче виводить на про-
блемне поле герменевтики.
Нетривіально оцінював потенції герменевтики в історіографії та гумані-
тарних дослідженнях Ґ.Шпет (про це також ідеться в монографії), установивши
Український історичний журнал. – 2014. – №4
218 Рец, ензії й огляди
істотну відмінність між «активними» й «пасивними» інтерпретативними прак-
тиками. Він обґрунтував необхідність герменевтико-семіотичного методологіч-
ного підходу в дослідженнях культурно-історичних об’єктивацій, виражених у
знаково-символічних формах, і розкрив проблему розуміння історії та подаль-
шої передачі досвіду історичності. Історичне дослідження – це дослідження
«слів-знаків» універсального характеру. Такі висновки мають прямий стосунок
до концептуальної історії.
У некласичний період історіографії суб’єкт стає домінуючим предметом
уваги. Це загрожує багатьма труднощами. Якщо суб’єкт мінливий, а соціальні,
культурні, психологічні умови ґенерування нового знання в науці в кожному
конкретному випадку особливі, і якщо вони визначають зміст одержуваного ре-
зультату, то як бути з істиною в науці та з об’єктивністю знання?
М.Гайдеґґер, Х.Ортеґа-і-Ґасет відстоюють «екзистенціальний» вигляд істо-
ризму, що фіксує унікальність подій і проблематизує ідею логіки й закономір -
нос ті в історії. Постмодернізм розуміє себе як радикальний історизм. М.Фуко за-
пропонував схему «спільної історії», що заснована на базових дискурсивних прак-
тиках, котрі програмують дії людей у минулому й у сьогоденні. Постмодернізм
та історизм схожі в тому, що заперечують метанаративи, множать історичні ін-
терпретації, здійснюють індивідуалізацію та фраґментаризацію зображуваного,
заперечують єдність минулого. Різниця між ними полягає в розумінні суб’єкта
та об’єкта історичного пізнання. В історизмі суб’єкт пізнання підноситься над
минулим і вимкнений із сьогодення, він є трансісторічним. Об’єктом пізнання в
історизмі стає будь-який фізичний предмет, що знаходиться поза людиною і спри-
яє об’єктивізації минулого, котра розуміється як лінійний процес. Тому історизм
представляє минуле окремо від нього самого. Постмодернізм натомість розуміє
минуле в єдності минулого й сьогодення, тому що суб’єкт історичного пізнання
тут знаходиться всередині минулого, розуміє його як частину своєї ідентичності.
Це досягається за допомогою вибору об’єкта історичного пізнання. Ним є утво-
рення, які мають здатність одночасно бути всередині й поза людиною; їх мож-
на виявити в історії ментальностей, у мікроісторії. Теоретики нового постмодер-
ністського історизму вважають, що треба сконцентрувати дослідження історії на
фактографії, де факти повинні викладатися в наративі, а їх конфіґурація визна-
чається уявою історика. Новий історизм уважає за необхідне інтеґрацію історії
та літератури, адже літературні тексти активно беруть участь у конструюванні
культурно-історичних систем, а не є їхніми продуктами.
У книзі показано, як поняття постмодернізму змінюють традиційну концеп-
цію історії та задають нове бачення історичних і соціальних процесів. Це ро-
биться шляхом відмови від лінійного розуміння соціальної динаміки й від
презумпції наявності внутрішньої логіки історії – у контексті відмови від лого-
центрізму, а також шляхом артикуляції сьогодення як позбавленого можливості
новизни. Розуміння історії як лінійного розгортання подій із минулого в май-
бутнє, що припускає висновок про одне, «правильне», прочитання події, зміню-
ється в постмодернізмі установкою на інтерпретаційну плюральність наратив-
ної історії. Постмодерністське бачення соціальної процесуальності принципово
нелінійно. Модельований філософією постмодернізму процес здійснення подій
Український історичний журнал. – 2014. – №4
Рец, ензії й огляди 219
підпорядковано детермінізму нелінійного типу. Відтак історія може мислиться
лише у формі словесного дискурсу. Узагалі постмодерністська епістемологія за-
ражена вірусом деструкції та, незважаючи на її популярність і новаційні по-
тенції в гуманітаристиці, до неї корисно застосовувати антидот. У книзі широко
використовуються поняття постмодернізму: «дискурс», «сюжет», «автор», «пост-
історія», «текст», «контекст» та інші, але водночас робиться конструктивний ви-
сновок: сучасна історико-понятійна свідомість повинна встановлювати рівнова-
гу між аналізом історичного та лексичного контекстів слова-поняття, порушену
свого часу постмодерністськими практиками.
Дуже предметно обговорюються в монографії особливості такої розповсю-
дженої форми історичного дослідження, як наратив – поняття, що фіксує спосіб
буття розповідного тексту, в якому свідомість і мова, буття й час, людина та світ
виявляються тісно взаємопов’язаними. Тематизация світу життя, коди й адреси
повідомлень будується в опорі на очевидності свідомості, яка має привілейовану
позицію «всевидячого ока». Наративна форма має першість у формуванні тради-
ційного знання. Народні історії розповідають про те, що можна назвати успіха-
ми або невдачами, леґітимізують суспільні інститути (тобто виконують функцію
міфів), пропонують різні моделі інтеґрації в усталені інститути. Таким чином,
розповіді дозволяють, з одного боку, визначити критерії компетентності, влас-
тиві суспільству, у котрому вони розповідаються, а з іншого – оцінити завдяки
цим критеріям результати, які в ньому досягаються або можуть бути досягнуті.
Наративна форма, на відміну від розвинених форм знання, допускає всередині
себе множинність мовних ігор. Важливою перевагою наративу є його стверджу-
вальна тональність. Оповідач славить героїв, пишається своїми предками та
вселяє впевненість слухачам. Втрата такого роду нарцисизму в науці призвела
до того, що її пояснення світу навіюють невпевненість і страх.
Наративна історія є класичною сферою виникнення й функціонування
розповіді. Як теоретична дисципліна історія конституюється в якості наратоло-
гіі – теорії лінґвістичного виробництва. У межах наративної історії сенс події
трактується не як фундований «онтологією» історичного процесу, але як те, що
виникає в контексті розповіді про подію та іманентно пов’язане з інтерпрета-
цією. Рефлексія над минулим – це завжди розповідь, організована ззовні, за
допомогою сюжету, який упорядковує розповідь. Г.Вайт виділяє такі рівні кон-
цептуалізації в історичних творах: хроніка, історія, типи побудови сюжету, дока-
зу, ідеологічного підтексту. Комунікативний підхід уважає історика медіумом,
який відбирає з історичного поля джерел окремі елементи, складає їх у певну
історичну картину й передає її аудиторії.
Наратив знаходиться в ряду понять, актуалізованих «лінґвістичним поворо-
том» і постмодернізмом (дискурс, текст, контекст тощо), і в даний час претендує
на міждисциплінарний статус у гуманітарних науках (окрім історії ще у психо-
логії, соціології, культурній антропології). У рамках конструктивістської епісте-
мології наратив виступає як один з основних способів виробництва знання. У су-
часному інформаційному суспільстві, де панують медіакомунікації, володарем
знання виступає не автор відкриття, дослідник, а той, кому дали слово – «лю-
дина біля мікрофона», оповідач, транслятор вторинних відомостей, політично
Український історичний журнал. – 2014. – №4
220 Рец, ензії й огляди
анґажований оратор. Абсолютизація такого обмеженого значення поняття «на-
ратив» веде до пріоритету інтерсуб’єктивності перед об’єктивністю: на місце про-
цедур дослідження й відкриття підставляють процес артикуляції та соціалізації
результатів, що в перспективі означає девальвацію реального пізнання взагалі.
Укажу на головні властивості праці І.Колесник (насправді їх багато), котрі
я розцінюю як творчі переваги. Мені вже доводилося чути думку, що за своїм
матеріалом вона по суті є словником. Про це в «Післяслові» прямо говорить й
авторка: «У книзі свідомо обрано словникову форму викладу, котра порівняно
з іншими науковими жанрами (монографія, стаття, критика, рецензія) означає
максимальну концентрацію знань, стислу форму подачі матеріалу, специфіч-
ну мовно-термінологічну репрезентацію певної галузі знання, наукової дис-
ципліни, науки. Словникова структура доволі зручна, адже вона відкрита для
поповнення, оновлення та переробки інформації. Словникова форма викладу
означає цілісність, предметну повноту, стислість, лаконічність, демонструє між-
предметні комунікації окремих понять і груп понять. Вона зручна в користу-
ванні, виконує операційні, інформаційно-довідкові та епістемологічні функції.
Поняття подаються в лексичному та історичному контекстах. Подана у стислій
словниковій формі терміносистема української історіографії дає уявлення про
місце й роль історіографії у системі історичної науки, її минуле та сучасний стан
як теорії й історії історичної науки» (с.538). Але насправді форма викладу, при-
йнята в монографії, зовсім не означає акцентування статичності понятійного
базису історіографії. Ця статика знімається й компенсується за рахунок запро-
понованої І.Колесник мережевої моделі науки, у даному випадку історіографії.
Переваги мережевого підходу не лише в тому, що він корелює з сучасни-
ми концептами «мережева цивілізація», «мережева економіка», «мережевий
менеджмент» і т.ін. Мережевий підхід передбачає об’єднання різноманітних
складових, котрі раніше розглядалися ізольовано, автономно, навіть герме-
тично, в єдину структуру взаємопов’язаних елементів, між якими постійно
відбувається обмін інформацією. Мережа постає як принципово новий – саме
інформаційний – простір.
Мережева модель науки означає інтеґрацію розрізнених елементів (ідей,
теорій, біографій, наукових інституцій, співтовариств, династій, академічних
шкіл, професійної ідентичності, колективної психології, творчої лабораторії вче-
ного, інновацій, інтерактивних ритуалів) в безшовну мережу взаємопов’язаних
елементів, між якими постійно циркулює інформація. Утворення мережі і є
новою моделлю вивчення історичної науки. Інноваційність мережевої моделі
іс торичної науки полягає у синтезі соціологічного, антропологічного та мікроіс-
торичного підходів, що утворює міждисциплінарно-мережевий простір науки.
Мережевий аналіз актуалізує антропологічну складову історіографії, у центрі
уваги якої опиняється не «безлюдна», деперсоніфікована історія ідей чи науко-
вих інституцій, а суб’єкт (актор) процесу пізнання, носій ідей та організатор на-
уки, котрий постає в науковому повсякденні, у коловороті міжособистісних вза-
ємин, що творять тіло й душу науки.
Мережевий підхід збагачує можливості історико-наукового аналізу, розши-
рює горизонт дослідження, дозволяє проникнути у творчу лабораторію вченого,
Український історичний журнал. – 2014. – №4
Рец, ензії й огляди 221
розкрити механізми творчості, інтелектуальної взаємодії, мотивацію його на-
укової поведінки та діяльності. Мережева модель науки – відкрита структура,
яка перебуває в режимі постійного доповнення та оновлення завдячуючи об-
міну інформацією між користувачами даної мережі. Мережева модель науки
не обмежена жодними хронологічними, ідеологічними, політичними рамками й
передбачає наявність конвенційних понять, нового термінологічного інструмен-
тарію. Це – «інтелектуальне співтовариство», «статусна ідентичність історика»,
«дисциплінарна специфіка кар’єри історика», «культура конфлікту», «історіо-
графічний побут», «академічне повсякдення», антропологія академічного жит-
тя, «університетська», «професорська» культура тощо. У контексті мережевого
підходу набувають відповідних конотацій і вже усталені, традиційні категорії
історико-наукового аналізу: «університет», «наукова школа», «наукова динас-
тія», «публікація», «дискусія», «наукова дисципліна», «наукова лабораторія іс-
торика», «інтелектуальна біографія».
Головний концепт мережевої моделі аналізу інтелектуальної історії – інте-
лектуальне співтовариство. Творче та повсякденне життя інтелектуала перед-
бачає наявність різних угруповань, неформальних об’єднань, таких, як профе-
сійні клани, земляцтва, гурти однокашників та ін. На мій погляд, мережева
модель історіографії є конкретизацією системного підходу (котрий може засто-
совуватися саме в конкретній версії) і становить важливу перевагу монографії.
Невід’ємною складовою частиною «нової соціальної історії» як історії соці-
ально-культурної є історія ментальностей, що оформилася у самостійний на-
прям європейського гуманітарного знання впродовж 1960-х рр. у рамках так
званого «історико-антропологічного повороту» – інтересу до людини, її уявлень,
способу життя. Зміцнення позицій історії ментальностей саме в десятиліття ви-
зрівання студентської революції 1968 р. (руху «нових лівих») пов’язане зі спроба-
ми переорієнтувати науки про минуле з «історії героїв» (правителів, мислителів,
полководців, дипломатів) на «історію пересічних людей». За допомогою поняття
«ментальність» можна пов’язати високораціоналізовані форми свідомості – на-
уку, філософію, політичну ідеологію, релігію – зі світом несвідомих структур, із
неусвідомленими культурними кодами, визначаючи тим самим образ цілісного
життя людини. Цікава також ідея, згідно з якою ментальні структури одночасно
слугують продукуючою підставою й перешкодою для історичного руху, завдяки
чому він і набуває свого неповторного, унікального характеру, на відтворення
якого й повинна насамперед орієнтуватися історія. Ці ідеї у книзі І.Колесник
знайшли не лише адекватне відображення, але й мають перспективне значен-
ня для розриття специфіки української історіографії.
У монографії крізь призму поняттєвого апарату концептуальної історії роз-
глянуто особливості української культури та її історіографії, і це дуже цікаво:
«Кордоцентричність та фемінність як ключові ознаки українського світосприй-
няття зумовили лінґвоцентризм вітчизняної культури, науки та мистецтва.
Уважається, що у структурах наукової свідомості українців функції філософії
виконувала література. Раціоналізм поняттєвого мислення в українському дис-
курсі поступався образності думки, гнучкості мови, художньому сприйняттю ре-
альності. Брак строго абстрактних категорій наукового мовлення пояснюється
Український історичний журнал. – 2014. – №4
222 Рец, ензії й огляди
специфікою семантики розмовної мови українців. Водночас українській науко-
вій культурі притаманна "енергія документальності", котра виявляється в ес-
тетизації пошуку джерел, нахилі до джерелознавчих практик, укладанні чис-
ленних тематичних та автобібліографій, виданні словників. Такий стан речей
імпліцитно засвідчує особливий статус історії понять у межах української науко-
вої культури» (с.15). Нарис історії української історіографії у праці І.Колесник,
проведений через інструментарій концептуальної історії, збуджує увагу читача,
викликає нові думки, а іноді й бажання вступити в діалог з автором.
Новаційний потенціал монографії зосереджено у широкому спектрі теоре-
тико-епістемологічних можливостей. Але її особливість ще й у тому, що це не
абстрактні роздуми та реконструкції, а такі, котрі доведені до конкретних прак-
тик і методів, які так потрібні сучасній історіографії й повинні знайти своє за-
стосування в дослідницькій роботі.
Монографію можна розглядати в одному ряду з такими помітними явища-
ми історіографічного пошуку, як щорічні всеукраїнські методологічні семінари,
котрі впродовж останніх років за ініціативою І.Колесник проводяться в Інституті
історії України НАНУ. Ці заходи перетворилися на «неформальні коледжі», в
яких іде творче спілкування, обмін думками, ідеями, вільне обговорення акту-
альних проблем теорії та історії історичної науки. Вони збирають дослідників не
лише з України, а й з Росії, Польщі, Австрії та інших країн. Альманах теорії та
історії історичної науки «Ейдос» (опубліковано вже сім випусків), котрий виник
на базі семінарів, – цінне джерело для обмірковування новітніх методологічних
проблем історіографії. Рецензована монографія свідчить про широку й добре об-
ґрунтовану дослідницьку програму, яка повинна об’єднати істориків для вирі-
шення нових завдань історичної науки.
Праця написана яскравою, виразною мовою («Справжній учений має свою
мову – у сенсі стилю, упізнавання, власного поняттєвого інструментарію, багат-
ства лексичного багажу, відкритості до нового, здатності до експлікації й ви-
користання норм-понять, чіткості викладу»). Вона чудово видана поліграфіч-
но – формат, шрифт, макет приваблюють читача. Таку книгу приємно тримати
в руках, електронна версія її не замінить.
В.І.Онопрієнко (Київ)
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-108546 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T13:37:20Z |
| publishDate | 2014 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Онопрієнко, В.І. 2016-11-10T15:34:33Z 2016-11-10T15:34:33Z 2014 Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія / В.І. Онопрієнко // Український історичний журнал. — 2014. — № 4. — С. 216-222. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/108546 Рецензія на книгу: Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія. – К.: Інститут історії України НАН України, 2013. – 566 с. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Рецензії й огляди Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія Kolesnyk I. Ukrainian Historiography: Conceptual History Article published earlier |
| spellingShingle | Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія Онопрієнко, В.І. Рецензії й огляди |
| title | Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія |
| title_alt | Kolesnyk I. Ukrainian Historiography: Conceptual History |
| title_full | Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія |
| title_fullStr | Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія |
| title_full_unstemmed | Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія |
| title_short | Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія |
| title_sort | колесник і. українська історіографія: концептуальна історія |
| topic | Рецензії й огляди |
| topic_facet | Рецензії й огляди |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/108546 |
| work_keys_str_mv | AT onopríênkoví kolesnikíukraínsʹkaístoríografíâkonceptualʹnaístoríâ AT onopríênkoví kolesnykiukrainianhistoriographyconceptualhistory |