В.Щербицький та ідеологія: до питання щодо причин «маланчуківщини»
Розглядається ідеологічний аспект діяльності В.Щербицького на посаді першого
 секретаря ЦК Компартії України в 1970-х рр., досліджуються причинно-наслідкові зв’язки певних епізодів історії УРСР указаного періоду та мотивація дій їх
 учасників. Розкривається ставлення першого секретар...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Datum: | 2014 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2014
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/108699 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | В.Щербицький та ідеологія: до питання щодо причин «маланчуківщини» / О.А. Якубець // Український історичний журнал. — 2014. — № 5. — С. 107-125. — Бібліогр.: 94 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860056514656468992 |
|---|---|
| author | Якубець, О.А. |
| author_facet | Якубець, О.А. |
| citation_txt | В.Щербицький та ідеологія: до питання щодо причин «маланчуківщини» / О.А. Якубець // Український історичний журнал. — 2014. — № 5. — С. 107-125. — Бібліогр.: 94 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | Розглядається ідеологічний аспект діяльності В.Щербицького на посаді першого
секретаря ЦК Компартії України в 1970-х рр., досліджуються причинно-наслідкові зв’язки певних епізодів історії УРСР указаного періоду та мотивація дій їх
учасників. Розкривається ставлення першого секретаря ЦК КПУ до мовного та
національного питань. Аналізуються роль і місце В.Щербицького у виникненні такого явища, як «маланчуківщина».
In the article the ideological aspect of activity of V.Shcherbyts’kyi is examined on position
of the first secretary of the Central Committee of the Communist Party of Ukraine
in 1970th, cause-and-effect link of certain episodes of history of the Soviet Ukraine and
motivation of actions of their participants are explored.
|
| first_indexed | 2025-12-07T17:01:12Z |
| format | Article |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2014. – №5
Перший секретар Центрального комітету Комуністичної партії України
в 1972–1989 рр. Володимир Щербицький назагал сприймається як типовий
представник вищого ешелону радянської бюрократії пізнього (брежнєвсько-
го) періоду існування СРСР. Спочатку виробничник, він у 30-річному віці
(1948 р.) потрапляє до компартійної номенклатури та за наступні 24 роки
проходить усі щаблі відповідної ієрархії – від секретаря низової організації
КПУ (на Дніпровському металургійному комбінаті імені Дзержинського,
м. Дніпродзержинськ) до керівника республіки та члена найвищого органу
управління Радянського Союзу (де-юре – лише політичного, насправді ж – усе-
державного) – політбюро ЦК КПРС. При цьому в 1961–1963 і 1965–1972 рр.
він обіймав посаду голови Ради Міністрів УРСР (цей період діяльності
В.Щербицького заслуговує на окреме дослідження), завдяки чому формувався
його імідж як «міцного господарника» з очевидним ухилом в оборонну, важку
промисловість і металургію1 та зі значно меншими пізнаннями у сільському
господарстві2. Натомість В.Щербицький ніколи не позиціонувався як ідеолог,
хоча, здавалося б, посада, яку він обіймав упродовж сімнадцяти років, за ви-
значенням передбачала його лідерство в ідеологічних питаннях як мінімум у
межах УРСР.
Помічник першого секретаря ЦК КПУ – В.Врублевський – у своїх спога-
дах прямо зазначає: «Якщо в питаннях економіки В.В. (Щербицький – О.Я.)
орієнтувався доволі вільно, то у сфері ідеології відчуття впевненості не було.
Загалом ідеологічна робота багато у чому для В.В. була tabula rasa (чис-
та дошка)»3. І в той час, коли «на початку свого секретарства питанням іде-
ологічної роботи він приділяв значну увагу», то з кінця 1970-х рр. «інтерес
* Якубець Олександр Анатолійович – завідувач відділу Державної наукової установи
«Енциклопедичне видавництво» (Київ)
1 Власенко А. В.В.Щербицкий и его время. – Х., 2009. – С.120; Врублевский В.К. Владимир
Щербицкий: правда и вымыслы: Записки помощника: воспоминания, документы, слухи, леген-
ды. – К., 1993. – С.139–140.
2 Врублевский В. К. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы… – С.152.
3 Там же. – С.113.
УДК 94 (477)
О.а.якуБець *
В.ЩЕРбИЦьКИЙ ТА ІДЕОЛОГІЯ:
ДО пИТАННЯ ЩОДО пРИЧИН «МАЛАНЧУКІВЩИНИ»
Розглядається ідеологічний аспект діяльності В.Щербицького на посаді першого
секретаря ЦК Компартії України в 1970-х рр., досліджуються причинно-наслід-
кові зв’язки певних епізодів історії УРСР указаного періоду та мотивація дій їх
учасників. Розкривається ставлення першого секретаря ЦК КПУ до мовного та
національного питань. Аналізуються роль і місце В.Щербицького у виникненні
такого явища, як «маланчуківщина».
Ключові слова: Щербицький, Шелест, Маланчук, Комуністична партія України,
ідеологія, інтернаціоналізм, український націоналізм, політична боротьба.
Український історичний журнал. – 2014. – №5
108 О.А.Якубець
Щербицького до цієї сфери почав зникати»4. Із В.Врублевським заочно полемі-
зує Г.Крючков, котрий у 1972–1985 рр. завідував відділом організаційно-пар-
тійної роботи ЦК КПУ:
«Неправда це. Володимир Васильович дійсно не був теорети-
ком. На жаль, після смерті Й.В.Сталіна справжніх теоретиків у
керівництві КПРС не було. Але в теоретичних питаннях, у пи-
таннях ідеологічної роботи, як і у сфері економіки, він мав ґрун-
товну підготовку, а політичне чуття у В.В.Щербицького було
неймовірно загостреним, я б сказав – завидним»5.
Таким чином, маємо два протилежних погляди на одне й те саме питання,
реалістичне висвітлення якого важливе для оцінки В.Щербицького саме як
політичного лідера УРСР упродовж майже двох десятків років. Відразу ж слід
зазначити, що, апріорі, він був виразником ідеології (як мінімум – на публіч-
ному рівні) тієї політичної сили, яку представляв, а тому його комуністичний
світогляд не викликає сумніву (в протилежному випадку він не став би тим,
ким був). Питання в іншому: яке місце займали ідеологічні проблеми в діяль-
ності В.Щербицького як першого секретаря ЦК КПУ? Метою нашої публікації
саме і є спроба визначення «ідеологічного обличчя» В.Щербицького, його сві-
тоглядної еволюції як політика, покликаного, виходячи з того місця, яке він
займав у суспільній ієрархії, якщо не формулювати, то принаймні озвучувати
й обстоювати певні ідеологічні тези, догми та постулати, а також керувати від-
повідними процесами.
У реаліях радянської України важливою складовою поняття «ідеологія»
було національне питання, яке слугувало своєрідним лакмусовим папірцем
для перевірки вірності того чи іншого партійного функціонера московському
центрові. Недарма ж із тих часів дійшов напівжарт, згідно з яким вітчизняні
чиновники в основному «горіли» через дві причини – національне питання та
сільське господарство6. Або ж більш жорсткий висновок, сформульований ко-
лишнім працівником ЦК КПУ та заступником директора РАТАУ М.Литвином:
«Звинувачення в націоналізмі стосовно українських кадрів завжди було най-
більш безвідмовною зброєю, що дозволяла розчищати шлях до вершин влади»7.
В.Щербицький чудово усвідомлював цю обставину – недарма ж один із
«ґорбачовських» керівників Компартії СРСР, член політбюро ЦК КПРС у 1988–
1990 рр. В.Медведєв уважав українського республіканського лідера «перекона-
ним інтернаціоналістом», котрий «вів послідовну боротьбу з «самостійниками»8,
а Ю.Лазебник (заступник завідуючого відділом пропаґанди ЦК КПУ в
1950-х рр., головний редактор «Робітничої газети» в 1957–1973 та голова прав-
ління Спілки журналістів України в 1966–1971 рр.) максимально посилив
4 Там же. – С.125.
5 Крючков Г.К. Трудные уроки: Раздумья бывшего партийного работника. – К., 2004. –
С.79–80.
6 Врублевский В.К. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы... – С.122.
7 Литвин Н.А. Не лукавя перед собой: Траектория одной жизни в социально-историческом
контексте. – К., 2012. – С.256.
8 Медведев В.А. В команде Горбачёва: взгляд изнутри. – Москва, 1994. – С.120.
Український історичний журнал. – 2014. – №5
109В.Щербицький та ідеологія: до питання щодо причин «маланчуківщини»
цю характеристику, назвавши В.Щербицького «ультраінтернаціоналістом»9.
Та і його національна самоідентифікація відповідала «обставинам часу» –
Л.Кравчук стверджує, що якось йому до рук потрапила анкета першого се-
кретаря, де слово «Українець» у графі «Національність» було перекреслене,
натомість вище дописано «Русский»10. Ю.Шаповал у своїй розвідці теж звертає
увагу на характерну симптоматику: «У своїх численних статтях, книгах і ви-
ступах В.В.Щербицький завжди уникав вживати вислів “український народ”,
використовуючи евфемізм “народ України”»11. Л.Кравчук, котрий усі сімнад-
цять років керівництва В.Щербицького радянською Україною пропрацював у
ЦК КПУ, прямо вказує:
«Володимир Васильович ставився до рідної мови, м’яко кажу-
чи, не вельми приязно. Сам він говорив виключно російською,
тому для його підлеглих, незалежно від національності, ця мова
ставала мовою спілкування. А про документи, звіти, виступи,
доповіді – годі й казати. За часів секретарства Петра Шелеста
у багатьох школах існували куточки української мови. Після
приходу Щербицького ці куточки зникли, натомість почало з’яв-
лятися дедалі більше шкіл, де рідною мовою викладали хіба що
українську літературу»12.
Перший президент незалежної України згадує про ще один показовий епі-
зод, який заслуговує на повноцінне цитування:
«Якось Щербицький мав виступити перед письменниками. Ми
насилу умовили його зробити доповідь українською, пояснюючи
(а це було уже в перебудовні часи), що подібний крок може на-
багато полегшити стосунки між КПУ та націонал-патріотично
налаштованими письменницькими колами. Перший секретар
довго вагався, але погодився. Кілька працівників апарату під-
готували текст, акуратно розставивши наголоси. Незвична мова
Щербицькому давалася важко, з боку складалося враження, що
Володимир Васильович докладає чималих зусиль, аби не перей-
ти на звичну для нього мову. Проте відповідне враження на слу-
хачів цей вчинок все одно справив. Але то був перший і останній
прояв “національної свідомості”. Одразу по закінченні заходу
керівник ЦК, ледь пересилюючи гнів, заявив нам: “Ніколи біль-
ше не пропонуйте мені подібного”. Трохи помовчав і з притиском
повторив: “Ніколи!”»13.
У спогадах О.Ляшка теж присутня характерна розповідь про те, як йому,
голові Ради Міністрів УРСР, перший секретар ЦК КПУ намагався «інкриміну-
вати серйозну політичну помилку» з «націоналістичним ухилом» лише на під-
ставі того, що уряд підготував інструкцію для виконавчих органів державної
9 Лазебник Ю. Щербицький і українська мова // Літературна Україна. – 1990. – 23 серпня.
10 Кравчук Л. Маємо те, що маємо: Спогади і роздуми. – К., 2002. – С.11.
11 Шаповал Ю.І. В.Щербицький: особа політика серед обставин часу // Український історич-
ний журнал. – 2003. – №1. – С.124.
12 Кравчук Л. Маємо те, що маємо… – С.11.
13 Там само. – С.12.
Український історичний журнал. – 2014. – №5
110 О.А.Якубець
влади з діловодства, де йшлося про те, що внутрішня документація в УРСР
повинна вестися українською мовою14.
В.Врублевський, з одного боку, заявляє, що за підписом В.Щербицького не
вийшло жодного документа, котрий формально міг завдати б шкоди «націо-
нальному інтересу українського народу, його культурі та мові»15 (Ю.Лазебник
також зауважує, що Щербицький «ніде прилюдно не виступав ні за, ні про-
ти української мови»16). Водночас колишній помічник наводить цифри, які
наочно демонструють зменшення питомої ваги української мови у системі се-
редньої освіти УРСР, і вказує на те, що В.Щербицький зайняв позицію не-
втручання у ці процеси й ухиляння від будь-яких дискусій із даного приводу.
Завдяки цьому в УРСР набирало обертів «стихійне російщення», оскільки пер-
ший секретар ЦК КПУ «був переконаний, що, згідно з відомою ленінською схе-
мою, з великоросійським шовінізмом комуністи повинні боротися, насамперед,
у Москві, а на місцях – із місцевим націоналізмом»17.
Якщо вірити В.Врублевському, В.Щербицький обрав ментально питому
українську лінію поведінки («моя хата скраю»). Не стимулюючи «повзучої ру-
сифікації», він нічого не робив для того, щоб її якщо не припинити, то при-
наймні вповільнити. Його практичний досвід обмежувався інтернаціональ-
ним емпіризмом: «В.В. важко сприймав деякі незвичні політичні реалії. Йому,
вихованому на ортодоксальних постулатах, вивареному в індустріальному
котлі Придніпров’я та міжнаціональному побуті Закавказзя (у цьому реґіоні
В.Щербицький проходив військову службу впродовж 1942–1946 рр. – О.Я.), не-
просто було відмовитися від стійких, здавалося б, непорушних істин»18, а тому
він «виходив із того, що не можна ані форсувати, ані гальмувати складні й
делікатні процеси міжнаціональних відносин»19.
Проте В.Щербицький далеко не завжди стояв на аж настільки інтерна-
ціональних позиціях. Ю.Лазебник наводить низку фактів із власного досвіду
спілкування з майбутнім керівником КПУ, коли той тільки-но почав освоюва-
ти ази політичної кухні та справляв враження мало не українського націонал-
комуніста. Так, у 1953 р., коли В.Щербицький обіймав посаду першого секре-
таря Дніпродзержинського міськкому партії, він заявляв, що «думає україн-
ською, любить її, але мовне середовище у Дніпродзержинську таке, що по-
збавляє його можливості користуватися мовою великого Шевченка»20. Ще одне
свідчення Ю.Лазебника взагалі дивне:
«Вдруге я зустрівся з Щербицьким 1955 р., одразу після обрання
його першим секретарем Дніпропетровського обкому. Я був тоді
у відрядженні в Дніпропетровську. Щербицький запросив мене
до свого секретарського кабінету, щоб порадитися, як він сказав,
14 Ляшко А.П. Груз памяти: Трилогия: Воспоминания. – Кн.3. – Ч.2: На ступенях власти. – К.,
2001. – С.27–29.
15 Врублевский В.К. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы… – С.127.
16 Лазебник Ю. Щербицький і українська мова.
17 Врублевский В.К. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы… – С.129–131.
18 Там же. – С.134.
19 Там же. – С.130.
20 Лазебник Ю. Щербицький і українська мова.
Український історичний журнал. – 2014. – №5
111В.Щербицький та ідеологія: до питання щодо причин «маланчуківщини»
в “одній делікатній справі”. Суть цієї справи така: з Києва под-
звонили, що до Дніпропетровська автомашиною виїхав перший
секретар ЦК О.І.Кириченко, Щербицькому ніколи не доводило-
ся зустрічати такого високого гостя, і він вирішив порадитися зі
мною, як це зробити. Його, зокрема, цікавило, якою мовою роз-
мовляти з гостем. Я відповів йому, що з ініціативи Кириченка
весь апарат ЦК українізується і що за цим пильно стежить сам
перший секретар. Було помітно, що Щербицькому це сподоба-
лося, і тут же він сказав мені, що теж займеться українізацією
працівників обкому, бо, мовляв, виходить якось дивно, живемо
на Україні і не говоримо українською, а яка ж вона гарна і ба-
гата»21.
Щоправда, Ю.Лазебник до цього факту додав суттєву ремарку: «Можливо,
це була не власна позиція у ставленні до української мови, а лише пристосу-
ванство до верхньої номенклатури», водночас зазначивши: «В наступні роки,
коли Щербицький був секретарем ЦК Компартії України (1957–1961), а потім
головою Ради Міністрів УРСР (1961–1963), він здебільшого говорив україн-
ською мовою і підкреслено виявляв свої почуття до всього українського»22.
Злам стався 1963 р., коли В.Щербицького несподівано зняли з посади го-
лови Ради Міністрів УРСР і відправили назад до Дніпропетровська першим
секретарем обкому. Причини цього дотепер остаточно не з’ясовано – побутує
думка, що він нібито потрапив у немилість до тодішнього першого секретаря
ЦК КПРС М.Хрущова за критику реформ останнього23, зокрема за неґатив-
ні відгуки щодо ідеї розділення обкомів на промислові й сільські, хоча жод-
них документальних підтверджень цього факту поки що не виявлено24. Удар
був сильним – не лише з політичного, але й з психологічного поглядів, адже
кар’єрі В.Щербицького можна було лише позаздрити: у 37 – керівник однієї з
найпотужніших у промисловому відношенні областей не лише республіки, але
й СРСР у цілому, у 39 – секретар ЦК КПУ, у 43 роки – на чолі уряду УРСР.
Наслідком відставки став інфаркт25...
Саме з цього часу В.Щербицький остаточно закріплюється в орбіті
Л.Брежнєва, з яким був знайомий із 1940-х рр., однак достовірних свідчень про
їх активні контакти чи приятельство до початку 1960-х рр. немає. Ю.Лазебник
уважав, що
«на початку своєї політичної кар’єри Щербицький виявляв себе
таким, яким він був насправді. А, зазнавши невдачі, він відчув,
що йому слід відмовитись від свого “я” і стати таким, яким би
хотіла бачити його головна особа з найвищого ешелону влади.
Цією особою був Брежнєв. Він обігрів, приласкав Щербицького
і повернув його до високої влади. Так Щербицький став тінню
Брежнєва на Україні»26.
21 Там само.
22 Там само.
23 Медведев В.А. В команде Горбачёва: взгляд изнутри. – С.119.
24 Шаповал Ю.І. В.Щербицький: особа політика серед обставин часу. – С.120.
25 Там само. – С.121.
26 Лазебник Ю. Щербицький і українська мова.
Український історичний журнал. – 2014. – №5
112 О.А.Якубець
П.Шелест у своїх щоденникових записах стверджував, що майбут-
ній перший секретар ЦК КПУ ще легко відбувся, «опустившись» лише до
Дніпропетровська: якби не заступництво М.Підгорного, призначеного секре-
тарем ЦК КПРС, то кар’єрне падіння перспективного керівника могло стати
куди більш стрімким27.
Проте звертає на себе увагу і той факт, що зміщення В.Щербицького
(28 червня 1963 р.) з Ради Міністрів УРСР майже збіглося в часі з призначен-
ням П.Шелеста першим секретарем ЦК КПУ (2 липня 1963 р.). Не виключено,
що перший співвідніс свої неприємності з другим (можливо, мав певні підста-
ви для цього). У всякому випадку пізніше В.Щербицький усе зробив для того,
щоб політично знищити П.Шелеста, причому саме з допомогою ідеології. Тому,
можливо, не такий далекий від істини Г.Крючков, припускаючи, що «в основі
протистояння “Щербицький – Шелест” були не політичні мотиви, навіть не
претензії по роботі, а особиста неприязнь»28.
Те, що В.Щербицький – «людина Брежнєва» стало чітко зрозуміло, коли
майже рівно за рік після усунення від влади М.Хрущова «дніпропетровський
вигнанець» знову був повернутий у радмінівське крісло. Причому, якщо віри-
ти П.Шелесту, кандидатура В.Щербицького йому була фактично нав’язана –
він упродовж п’яти днів (7–12 жовтня 1965 р.), перебуваючи в Москві, усіляко
виступав проти такого кадрового рішення, відстоюючи натомість кандидатуру
О.Ляшка на посаду голови Радміну29.
Виникає питання: як тандем Шелест – Щербицький міг пропрацювати сім
років, незважаючи на очевидну взаємну неприязнь, і чому керівництво СРСР
чекало стільки часу, щоб, політично знищивши першого, розчистити дорогу
другому? Причина, очевидно, криється в постаті П.Шелеста, котрий був по-
тужною політичною фіґурою й одним із безпосередніх учасників змови проти
М.Хрущова, завдяки якій до керма прийшов Л.Брежнєв, котрий до початку
1970-х рр. завданням №1 мав зміцнення особистої влади й поступове усунення
потенційних конкурентів. Плюс – авторитет П.Шелеста в УРСР, компартійна
організація якої була надто суттєвим чинником радянської політичної систе-
ми, щоб із нею не рахуватися. У всякому випадку – до пори, до часу.
Міністр Російської Федерації у справах національностей та федеративних
відносин у 1995–2000 рр. В.Михайлов, котрий у 1972–1978 рр. завідував відді-
лом пропаґанди й аґітації Львівського обкому КПУ, а потім працював інструк-
тором відділу аґітації та пропаґанди і завідуючим відділом міжнаціональних
відносин ЦК КПРС, стверджує, що відставці П.Шелеста передувала ретельно
спланована масштабна акція, замаскована під «боротьбу з націоналізмом», яка
«не була породжена “чистою ідеологією”, а багато у чому була
знаряддям у боротьбі політичних кланів або груп навколо-
партійної інтеліґенції. [...] Ця боротьба проходила в межах за-
гальних установок, що диктуються з імперського центру. Саме
27 Петро Шелест: Справжній суд історії ще попереду: Спогади, щоденники, документи, мате-
ріали / Заг. ред. та вступ Ю.Шаповала. – К., 2011. – С.239.
28 Крючков Г.К. Трудные уроки… – С.82.
29 Петро Шелест: Справжній суд історії ще попереду… – С.338–341.
Український історичний журнал. – 2014. – №5
113В.Щербицький та ідеологія: до питання щодо причин «маланчуківщини»
Москва вирішувала актуальні політичні завдання, що стояли
перед нею, ініціюючи кампанії боротьби з чим-небудь, – зокре-
ма з націоналізмом. […] Ідеологічні пертурбації, викликані
нібито внутрішньоукраїнськими проблемами, насправді були
частиною системного переділу влади у СРСР у 1966–1973 рр.
[…] відставка самого Шелеста, а також ряду інших “недругів”
Леоніда Ілліча у вищому ешелоні влади відбулася тільки коли
“супер клан Брежнєва” ліквідовував свого головного конкурен-
та – “клан Шелепіна”, відомого також як “комсомольське” (або
“молодіжне”) угруповання». […] Політичний крах “шелепін-
ців” відбувся у 1967-му, а основна кадрова чистка в апараті ЦК
КПРС та низці інших відомств (МЗС, КДБ) стосується 1970 р.
Лише після цього в апараті ЦК КПРС (конкретніше – у відділі
пропаґанди, за активної участі майбутнього “архітектора пере-
будови”, а тоді – виконуючого обов’язки заввідділом пропаґанди
Олександра Яковлева) став визрівати план масштабної кам-
панії боротьби з націоналізмом у СРСР. Ця (публічно не оголо-
шена) кампанія, очевидно, координувалася робочою групою з
підготовки до 50-річчя СРСР (1972). Проте детально опрацьо-
вувалася вона у відділі пропаґанди ЦК КПРС. У 1971–1973 рр.
дана кампанія була реалізована на формальній підставі серії
ухвал секретаріату й політбюро ЦК КПРС про прорахунки в ро-
боті конкретних партійних організацій у республіках і деяких
національних автономіях на території РРФСР. […] Звинувачен-
ня в “заступництві націоналізму” стали однією з причин звіль-
нення як мінімум двох ще “хрущовських” глав республік – са-
мого Петра Шелеста і першого секретаря [ЦК Компартії] Ґрузії
Василя Мжаванадзе. У 1973 р. з політбюро було виведено трьох
його членів: Шелеста та не вхожих до клану Брежнєва покрови-
телів “російських націоналістів” Ґеннадія Воронова (голова Рад-
міну РРФСР) та Дмитра Полянського. Їхні місця зайняли вірні
“брежнєвці” на зразок Юрія Андропова»30.
Виникає цілком природне запитання: якою була роль В.Щербицького у цих
подіях? Осторонь він залишатися не міг, оскільки входив до складу де-факто
найвищого керівного органу СРСР – політбюро ЦК КПРС (у 1965–1971 рр.
як кандидат, із 1971 р. – як повноправний член), однак і публічної активнос-
ті його у справі зміщення П.Шелеста з посади першого секретаря ЦК КПРС
не зафіксовано. Давалися взнаки як внутрішньопартійна субординація (все-
таки останній за статусом стояв вище В.Щербицького), так і звичайна обереж-
ність – голова Ради Міністрів УРСР зробив правильні висновки зі своєї опа-
ли 1963–1965 рр. Хоча сам П.Шелест писав, що «всі, з ким мені доводилося
розмовляти, висловлюють думку, що у всій цій справі зіграв найпідлішу роль
Щербицький»31.
Як показав подальший розвиток подій, В.Щербицький, якщо послуго-
вуватися футбольною термінологією, не завдаючи безпосередньо «удару по
30 «Борьба с национализмом» и политическая история СССР 1960–1970-х гг.: Беседа Николая
Митрохина с Вячеславом Александровичем Михайловым // Неприкосновенный запас (Москва). –
2011. – №4 [Електронний ресурс]: http://magazines.russ.ru/nz/2011/4/ni20.html
31 Петро Шелест: Справжній суд історії ще попереду... – С.584.
Український історичний журнал. – 2014. – №5
114 О.А.Якубець
воротах», активно «зіграв на добиванні» (читай: остаточному політичному зни-
щенні П.Шелеста), вправно використовуючи для цього антинаціоналістичну
та інтернаціоналістичну риторику, тобто діяв чітко в межах кампанії, описаної
В.Михайловим. Причому атаку він розпочав не з Києва, а саме з Москви, де
30 березня 1972 р. виступив на пленумі ЦК КПРС, уперше публічно «кинувши
каменя» в бік П.Шелеста на здогад звинувачення останнього в націоналізмі:
«Необхідно зазначити, що в Україні є прояви націоналізму.
Є взаємозв’язок так званих демократів із сіоністами і українсь-
кими націоналістами. Ми ще недостатньо боремося з проявами
націоналізму. […] Ідеологічну роботу серед студентів і молоді
слід посилити. Ми необережно підходимо до висунення кадрів –
беремо курс, як правило, на українців»32.
25 травня 1972 р. пленум ЦК КПУ обрав В.Щербицького першим секре-
тарем33 і того ж дня на розширеному засіданні політбюро ЦК він піддав кри-
тиці діяльність ідеологічного відділу та особисто секретаря з питань ідеології
Ф.Овчаренка, зробивши висновок, що «справжньої боротьби з українським на-
ціоналізмом не велося»34. На засіданні політбюро 19 червня новообраний пер-
ший секретар ЦК КПУ максимально розширив тему «українського буржуазно-
го націоналізму» (плюс «сіоністські тенденції»), аж до того, що україномовний
коментар футбольних матчів республіканським телебаченням та перекладне
видання творів О.Пушкіна охарактеризував як «насильницьке впроваджен-
ня української мови», резюмувавши: «Неправильно вважати, що український
буржуазний націоналізм придуманий шовіністами. Якщо з цим не вести бо-
ротьбу – це небезпечно»35.
Далі – більше. 25 червня до ЦК КПРС за підписом В.Щербицького надій-
шов лист, в якому саме на П.Шелеста покладалася пряма відповідальність за
те, що «в низці випадків до проявів українського буржуазного націоналізму й
сіонізму допускалося примиренське ставлення». Указувалося на
«очевидний розрив між офіційними установками, висловлюван-
нями т. Шелеста П.Ю. з цих питань і його практичними кро-
ками, [який] украй неґативно позначався на постановці всієї
ідеологічної роботи. Боротьба з націоналістичними проявами
фактично стримувалася під приводом – що, мовляв, говорити-
муть про нас, українців, у Канаді й інших країнах. […] З одного
боку, т. Шелест П.Ю. з трибуни вів розмови про боротьбу з на-
ціоналізмом і сіонізмом, а з іншого – його все більше роз’їдала
інфекція націоналізму»36.
32 Петро Шелест: Справжній суд історії ще попереду... – С.570.
33 Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі –ЦДАГО України). –
Ф.1. – Оп.2. – Спр.18. – Арк.1.
34 Овчаренко Ф.Д. Спогади. – К., 2000. – С.167–168.
35 Там само. – С.251–253.
36 Крючков Г.К. Трудные уроки… – С.63. Тут і далі лист цитується саме за книгою спогадів
Г.Крючкова, де його наведено повністю. Натомість виявити ориґінал цього документа там, де він,
за логікою речей, мав би бути (ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.25. – Спр.642: Копії листів та інформа-
цій до ЦК КПРС за підписом першого секретаря ЦК Компартії України; 07.06.1972 – 25.12.1972)
поки що не вдалося.
Український історичний журнал. – 2014. – №5
115В.Щербицький та ідеологія: до питання щодо причин «маланчуківщини»
При цьому В.Щербицький не висловлює власного ставлення до теми,
а посилається суто на «думку та розповіді товаришів» – перших секретарів
обкомів КПУ, голів облвиконкомів, керівників міністерств і відомств УРСР,
кот рі 20 червня 1972 р. зібралися на нараду, присвячену формально пи-
танням розвитку економіки, а також завданням «подальшого поліпшення
організаційно-партійної та ідеологічної роботи», а фактично – критичному
обговоренню П.Шелеста з акцентуванням на його «націоналізмі», який про-
являвся, зокрема, у тому, що перший секретар КПУ «перешкоджав висуван-
ню на керівні посади деяких працівників тільки тому, що вони росіяни або
мають російські прізвища», «наполягав, щоб на офіційних засіданнях ужи-
валася тільки українська мова», «дав вказівку про перехід у 3-місячний тер-
мін на викладання всіх предметів у вузах республіки українською мовою»,
змушував до того, щоб «навіть у таких містах, як Ялта, Севастополь та ін.,
передачі по радіо велися українською мовою. Вивіски на офіційних устано-
вах робилися також українською мовою» – і ще низка подібних «ідеологічних
злочинів»37.
Звичайно ж, П.Шелест не був націоналістом у класичному розумінні цього
слова – хіба що, можливо, більше, ніж це дозволялося рамками комуністичної
ідеології, дбав про інтереси своєї республіки та народу, до якого належав. Його
погляди, радше, дрейфували на позиції націонал-комунізму, але він намагав-
ся дотримуватися правил гри, аж до репресій проти інакомислячої інтеліґенції,
конкретні приклади чого наводив, зокрема, І.Дзюба у своєму листі, написано-
му у грудні 1965 р. і адресованому, як передмова до праці «Інтернаціоналізм
чи русифікація?», не лише П.Шелесту, а й В.Щербицькому – другій особі в
УРСР38. До слова – лібералізм П.Шелеста стосовно І.Дзюби та його «наклеп-
ницького, антирадянського, злобного пасквіля» теж був одним із «пунктів об-
винувачень», сформульованих В.Щербицьким стосовно свого попередника в
листі до ЦК КПРС39.
Тобто мову, знову ж таки, можна вести не стільки про якісь реальні «пере-
коси», скільки про сплановану «антишелестівську акцію», котра проводилася
за допомогою ідеологічного інструментарію. Цю думку у своїх спогадах вислов-
лює й М.Литвин: «Інформація до ЦК КПРС, підписана новим першим секре-
тарем ЦК КПУ В.В.Щербицьким, свідчила, що на нараді [20 червня 1972 р.]
Шелеста добивали, так би мовити, навздогін, для певності»40, а сам цей захід
знадобився для того, «щоб заднім числом виправдати зняття П.Ю.Шелеста,
завірити верхівку ЦК КПРС, що на товаришів, котрі прийшли йому на зміну,
можна покластися»41.
Оскільки ж В.Щербицький, як досвідчений апаратник, майстерно володів
методикою перекладання відповідальності на інших, аби самому залишатися
збоку, так би мовити, «над сутичкою» (як це було продемонстровано на при-
кладі листа до ЦК КПРС), виникла потреба в людині, котра візьме на себе
37 Там же. – С.63–64.
38 Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – Мюнхен, 1968. – С.21–28.
39 Крючков Г.К. Трудные уроки... – С.63.
40 Литвин Н.А. Не лукавя перед собой… – С.254.
41 Там же. – С.256.
Український історичний журнал. – 2014. – №5
116 О.А.Якубець
як функцію остаточного «добивання» П.Шелеста та «шелестівщини», так і
весь, пов’язаний із цим, публічний неґатив. Отже, потрібен був новий секре-
тар ЦК КПУ з ідеології, оскільки чинний – учений-хімік, академік АН УРСР
Ф.Овчаренко, який обіймав цю посаду з 1968 р., В.Щербицького не влаштову-
вав. Уважалося, що будучи «людиною Шелеста», Ф.Овчаренко «з низки питань
ідеологічної роботи займав нечіткі позиції, виявляв непослідовність і навіть
безпринципність»42. Із кількох кандидатур на посаду головного ідеолога УРСР
вибір було зроблено на користь Валентина Маланчука. Своєю діяльністю він
сформував класичний образ «ідеологічного диктатора», а його прізвище дало
назву відносно короткому (1972–1979 рр.), але руйнівному за наслідками (на-
самперед у сферах духовності, культури та національного відродження) періо-
ду в історії України – «маланчуківщині».
На відміну від свого попередника В.Маланчук був професійним ідео-
логом – цією сферою він почав займатися відразу ж після закінчення істо-
ричного факультету Львівського державного університету імені І.Франка,
пройшовши впродовж 1950–1967 рр. шлях від секретаря Львівського обко-
му ЛКСМУ з пропаґанди та аґітації до секретаря й завідуючого ідеологіч-
ним відділом Львівського обкому КПУ43. За цей час він устиг сформуватися
не лише як партійний функціонер, але й здобув ступінь доктора історичних
наук, спеціа лізуючись на «розвінчуванні ідей українського націоналізму».
Однак на момент обрання В.Щербицького першим секретарем ЦК КПУ
В.Маланчук уже п’ять років перебував на узбіччі політичного життя, пра-
цюючи заступником міністра вищої та середньої спеціальної освіти УРСР,
куди був «засланий» П.Шелестом як такий, що, добре володіючи теорією,
зовсім був не пристосований до практичної роботи, тим більше – у делі-
катній ідеологічній сфері, та ще й у настільки специфічній щодо питання
націоналізму області, як Львівська. Не кажучи вже про те, що П.Шелестові
навряд чи могло подобатися, що його підлеглий (тим більше, так би мови-
ти, із «третього ешелону») намагається напряму контактувати з найвищим
керівництвом (у даному випадку – з ЦК КПРС), ставлячи під сумнів ті чи
інші розпорядження першого секретаря ЦК КПУ. А В.Маланчук дозволяв
собі подібне44. Проте саме такий фахівець, як висловився у своїх спогадах
О.Ляшко,
«був запотребуваний новим першим секретарем ЦК КП України
В.В.Щербицьким. Саме запотребуваний, що викликало запере-
чення в деяких членів політбюро, зокрема в мене, котрий знав
усю історію діяльності Маланчука на Львівщині. Але не допо-
могло. З подачі Щербицького Валентин Юхимович був висуну-
тий на посаду секретаря ЦК КП України з ідеології. Що з цього
вийшло, відомо»45.
42 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.2. – Спр.32. – Арк.242.
43 Там само. – Оп.25. – Спр.642. – Арк.130.
44 Бажан О. «Мене називають сучасним Кочубеєм...»: Нотатки на полях політичної біографії
В.Ю.Маланчука // Літературна Україна. – 1993. – 2 грудня.
45 Ляшко А.П. Груз памяти: Трилогия: Воспоминания. – Кн.3. – Ч.1: На ступенях власти. – К.,
2001. – С.119.
Український історичний журнал. – 2014. – №5
117В.Щербицький та ідеологія: до питання щодо причин «маланчуківщини»
У мемуарній літературі активно побутує версія про те, що В.Маланчука
фактично нав’язали В.Щербицькому тогочасний головний ідеолог СРСР се-
кретар ЦК КПРС М.Суслов, а також голова Президії Верховної Ради УРСР
І.Грушецький, котрий у 1944–1948, 1950–1951 та 1961–1962 рр. працював
першим секретарем Львівського обкому КПУ й у якого В.Маланчук нібито
свого часу був помічником46 (в одній із публікацій навіть звучало прізвище
багаторічного завідуючого відділом культури ЦК КПРС В.Шаура, названого
«сватом В.Маланчука»)47. Версія з І.Грушецьким сумнівна вже хоча б тому,
що, згідно з довідкою, надісланою з ЦК КПУ до ЦК КПРС 25 вересня 1972 р.,
В.Маланчук дійсно впродовж п’яти років (1953–1958 рр.) був помічником се-
кретаря (однак не першого, а швидше за все – з ідеології; у документі цей
момент не уточнюється) Львівського обкому КПУ48, але в будь-якому випадку
аж ніяк не І.Грушецького, котрий у цей період керував Волинським обкомом
КПУ (1951–1961 рр.).
Однак «сусловсько-грушецька» версія прижилася. Так, В.Михайлов на-
віть деталізує цю тему, посилаючись на розповідь секретаря Львівського
обкому КПУ з ідеології К.Пирожака, який нібито був присутній у кабінеті
В.Щербицького під час телефонної розмови останнього з М.Сусловим:
«Маланчук уже сидів у кабінеті Суслова. […] І у присутності
Маланчука Суслов телефонує до Щербицького, каже: “Ви мені
говорили про те, що у вас великі труднощі з призначенням і з
пошуками кандидатури секретаря з ідеології. Уважайте, що в
мене в кабінеті сидить секретар з ідеології ЦК України”. Щер-
бицький питає: “А хто це?”. Він сказав: “Ви його добре знаєте,
Валентин Юхимович Маланчук”»49.
І лише у спогадах М.Литвина50 та О.Ляшка вдалося відшукати арґументо-
вані сумніви у цій версії. При цьому останній спробував розставити всі крапки
над «і», оскільки був безпосереднім свідком того, як першим секретарем ЦК
КПУ приймалося рішення щодо секретаря з ідеології, і які доводи при цьому
звучали:
«По-перше, Щербицький не та людина, якій хтось із підлеглих
міг нав’язати свою думку, особливо якщо справа стосувалася ка-
дрів. Тут він завжди залишав вирішальне слово за собою, і ніхто
не міг вплинути на його рішення. По-друге, Іван Самійлович
(Грушецький – О.Я.) не був для нього тією людиною, до якої він
ставився б із глибокою пошаною. […] А з Маланчуком справа
була так. Володимир Васильович запросив мене до себе.
46 Власенко А. В.В.Щербицкий и его время. – С.156–157; Врублевский В.К. Владимир
Щербицкий: правда и вымыслы… – С.116–117, 121; Крючков Г.К. Трудные уроки… – С.87–88;
Панченко В. Попередники Табачника: З історії українофобства (Михайло Юзефович і Валентин
Маланчук) // День. – 2010. – 30 грудня; Погребняк Я.П. Не предам забвению…: Записки профес-
сионального партийного работника. – К., 1999. – С.245.
47 Бажан О. «Мене називають сучасним Кочубеєм...»…
48 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.25. – Спр.642. – Арк.130.
49 «Борьба с национализмом» и политическая история СССР 1960–1970-х гг. …
50 Литвин Н.А. Не лукавя перед собой… – С.292.
Український історичний журнал. – 2014. – №5
118 О.А.Якубець
– Хочу порадитися з Вами щодо кандидатури на пост секретаря
ЦК з ідеології. Федір Данилович (Овчаренко – О.Я.) – фахівець
із силікатів, учений. Ось хай і йде в науку, де він раніше трудив-
ся. А нам сюди треба взяти людину з досвідом політичної роботи
на обласному рівні.
– Кого Ви маєте на увазі?
– Маланчука. Думаю, у даний момент він людина відповідна
(курсив мій – О.Я.). […] Кандидатура Маланчука підтримуєть-
ся у ЦК КПРС. Там уважають, що звільнення його у Львові з
подачі Шелеста було несвоєчасним і неправильним. […] Ма-
ланчук – найбільш досвідчена в міжнаціональних відносинах
людина. […] У ЦК КПРС, наприклад, надають першорядного
значення боротьбі з проявами націоналізму в республіках. Ось я
й вирішив: нехай Маланчук і займається націоналістами, щоб
у мене про них голова не боліла»51.
Цій розмові передував 33-сторінковий лист, що його В.Маланчук надіслав
В.Щербицькому, з якого випливало: УРСР після П.Шелеста – це мало не роз-
садник націоналізму, «паршива вівця» в «радянській сім’ї братніх народів»
(лист повністю наведено у спогадах Ф.Овчаренка52). Резолюція В.Щербицького
на цьому документі дає підстави припустити, що вибір секретаря з ідеології
він зробив сам – без М.Суслова, і, тим більше – без І.Грушецького: «Думаю, що
ідейно-політичні позиції В.Маланчука у жодного комуніста-інтернаціоналіста
не можуть викликати сумніву, і питання він ставить у принципі правильно»53.
Хоча, не виключено, до цього листа свіжоспечений перший секретар КПУ й не
підозрював про існування такого діяча, як В.Маланчук – принаймні саме та-
кий висновок можна зробити зі спогадів О.Ляшка, Ф.Овчаренка та секретаря
ЦК КПУ в 1971–1987 рр. Я.Погребняка54.
Резолюцію на лист В.Маланчука В.Щербицький наклав 23 вересня
1972 р. (примітно, що саме цього дня перший секретар КПУ запропонував
Ф.Овчаренкові написати заяву про звільнення55, що може свідчити на користь
версії щодо спонтанного вибору кандидатури В.Маланчука). 3 жовтня за його
ж підписом до ЦК КПРС було спрямовано «Характеристику на члена КПРС
тов. Маланчука В.Ю.», де, зокрема, ішлося про те, що останній
«має добру теоретичну підготовку, у практичній роботі займає
правильні, чіткі ідейно-політичні позиції, проявляє необхідну
принциповість. […] Він автор низки книг, які розвінчують во-
рожу ідеологію, особливо український буржуазний націоналізм.
Скромний. Нагороджений двома орденами “Знак Пошани”. ЦК
КП України вважає, що тов. Маланчук В.Ю. з обов’язками се-
кретаря ЦК Компартії України, котрий відає питаннями ідеоло-
гічної роботи, упорається»56.
51 Ляшко А.П. Груз памяти… – Кн.3. – Ч.2. – С.9–10.
52 Овчаренко Ф.Д. Спогади. – С.171–179.
53 Там само. – С.179; Бажан О. «Мене називають сучасним Кочубеєм...»...
54 Ляшко А.П. Груз памяти… – Кн.3. – Ч.2. – С.9–10; Овчаренко Ф.Д. Спогади. – С.257;
Погребняк Я.П. Не предам забвению… – С.245.
55 Овчаренко Ф.Д. Спогади. – С.257.
56 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.25. – Спр.642. – Арк.129.
Український історичний журнал. – 2014. – №5
119В.Щербицький та ідеологія: до питання щодо причин «маланчуківщини»
Наскільки керівництво ЦК КПУ було зацікавлене саме в В.Маланчукові
як в ідеологу, свідчить хоча б той факт, що не минуло й тижня після надси-
лання представлення та характеристики до Москви, як він 10 жовтня 1972 р.
не лише обійняв посаду, на яку рекомендувався, а й був кооптований до
ЦК КПУ57, – органу, персональний склад якого затверджувався лише з’їздом
Компартії України. На найвищі партійні керівні посади (секретар ЦК з ідео-
логії за неофіційною ієрархією вважався третьою особою в партії – після пер-
шого та другого секретарів) висувалися лише діючі члени або кандидати у
члени ЦК.
Спробу детально описати діяльність В.Маланчука на цій посаді зробив
О.Бажан у публікації 20-річної давнини58, тож повторюватися не варто. Нас
більше цікавить роль та участь В.Щербицького у процесах, які назагал прий-
нято ототожнювати винятково з особою секретаря ЦК КПУ з ідеології, вино-
сячи, як правило, «за дужки» першого секретаря. О.Бажан з цього приводу
зазначає:
«Як правило, В.Щербицький повністю довіряв В.Маланчуку і
підтримував усі його найпідступніші акції. Так, саме з відома
першого секретаря ЦК КПУ у першій половині 70-х років прово-
диться спланований в ідеологічних відділах справжній погром
наукових установ, творчих спілок, громадських організацій»59.
М.Литвин теж висловлює впевненість у тому, що В.Маланчука взяли у ЦК
«під проведення певної політики»60.
17 квітня 1973 р. в Києві відкрився пленум ЦК КПУ з питанням поряд-
ку денного «Про завдання партійних організацій республіки по дальшому
поліпшенню роботи з кадрами у світлі рішень ХХІV з’їзду КПРС». Насправді
ж левова частка виступу В.Щербицького та інших учасників була присвяче-
на критиці діяльності П.Шелеста в ідеологічній і, насамперед, національній
сферах. У доповіді першого секретаря ЦК КПУ вчувалися стиль і риторика
В.Маланчука, чимало фраз та оціночних суджень було вписано до друкова-
ного тексту доповіді рукою, напевно, когось із помічників В.Щербицького, або
й самого секретаря з ідеології. У всякому випадку В.Врублевський стверджу-
вав, що «Маланчук часто до доповідей та промов Щербицького, які заздале-
гідь розсилалися для обговорення в політбюро, незалежно від теми, вставляв
свої “дві копійки” – положення або хоч би абзац про боротьбу з буржуазним
націоналізмом»61. Ось показовий уривок із доповіді В.Щербицького на квітне-
вому 1973 р. пленумі (рукописні вставки виділено курсивом):
«У низці публікацій були відступи від класових, партійних прин-
ципів в оцінці суспільних процесів. Окремі автори проявляли
національне чванство та обмеженість, ідеалізували патріар-
хальщину, з ідейно шкідливих позицій самобутності висвітлюва-
57 Там само. – Оп.2. – Спр.35. – Арк.15.
58 Див. прим.44.
59 Бажан О. «Мене називають сучасним Кочубеєм...»…
60 Литвин Н.А. Не лукавя перед собой… – С.292.
61 Врублевский В.К. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы... – С.117.
Український історичний журнал. – 2014. – №5
120 О.А.Якубець
ли історичне минуле українського народу, намагалися довести
“окремішність” його розвитку від російського та інших братсь-
ких народів. […] Деякі літератори у своїй творчості і дотепер ще
уникають актуальних тем сучасності, проявляють національну
обмеженість, засмічують українську мову архаїчними словами
та штучними зворотами, тобто все роблять, щоб українська
мова була якомога менше схожа на російську мову»62.
У цій доповіді чи не вперше В.Щербицький, котрий раніше стосовно
П.Шелеста послуговувався здебільшого евфемізмами, уникаючи називати
прізвище (хоча й вів активну антишелестівську роботу, але залаштункову63),
удався до прямих публічних звинувачень на адресу свого попередника:
«Варто сказати і про книгу т. Шелеста П.Ю. “Україно наша ра-
дянська”, яка вийшла без відома ЦК КПРС та ЦК КП Украї-
ни. […] Багато з положень цієї книги неправильні, не сприя-
ють вихованню кадрів. […] Цю книгу можуть використовувати
у своїй антирадянській пропаґанді закордонні націоналістичні
центри»64.
При цьому у згадуваному вище листі до ЦК КПРС від 25 червня 1972 р.,
тобто ще до призначення В.Маланчука секретарем ЦК КПУ з ідеології,
В.Щербицький про цю публікацію П.Шелеста (вийшла друком 1970 р.) вислов-
лювався радше зневажливо, аніж із пересторогою: «Книга – невисока за свої-
ми художніми достоїнствами, схожа швидше на середньої якості путівник»65.
Тут слід зазначити, що елемент «ревнощів» В.Щербицького до діяльності
П.Шелеста, напевно, таки мав місце, оскільки всього лише за кілька років –
у 1977 р. – перший секретар ЦК КПУ видасть книгу з промовистою назвою
«Радянська Україна».
Своєю доповіддю В.Щербицький ніби задав загальний тон роботи плену-
му, оскільки майже всі, хто виступав після нього, тепер уважали за обов’язок
«пройтися» по «шелестівщині» та П.Шелестові персонально. Одні до цієї спра-
ви підійшли формально, відбувшись загальними критичними висловлюван-
нями, як, наприклад, перший секретар Дніпропетровського обкому КПУ, май-
бутній голова Президії Верховної Ради УРСР (1976–1984 рр.) О.Ватченко66 чи
другий (з 1975 р. – перший) секретар ЛКСМУ А.Корнієнко67. Інші – з певним
натхненням. Так, перший секретар Одеського обкому КПУ П.Козир уважав,
що «за серйозні недоліки, прорахунки та збочення (в рос. ориґіналі “извраще-
ния” – О.Я.) у підборі й вихованні кадрів, помилки в національному питан-
ні, за ганебний стиль роботи т. Шелест П.Ю. повинен нести сувору партій-
ну відповідальність»68. А міністр вищої й середньої спеціальної освіти УРСР
62 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.2. – Спр.68. – Арк.38.
63 Шаповал Ю.І. В.Щербицький: особа політика серед обставин часу. – С.122–123.
64 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.2. – Спр.68. – Арк.44–45.
65 Крючков Г.К. Трудные уроки… – С.64.
66 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.2. – Спр.68. – Арк.111.
67 Там само. – Спр.69. – Арк.10.
68 Там само. – Спр.68. – Арк.96.
Український історичний журнал. – 2014. – №5
121В.Щербицький та ідеологія: до питання щодо причин «маланчуківщини»
Ю.Даденков (саме в нього В.Маланчук був заступником перед переходом на
роботу до ЦК КПУ) навів факти, які з позиції сьогоднішнього дня дійсно роб-
лять П.Шелеста мало не борцем за українську національну ідею:
«[…] є неправильними та політично невірними вказівки тов.
Шелеста, що були дані ним під час відвідин Київського держав-
ного університету, про те, що видавати підручники в республіці
слід лише українською мовою. Указівки колишнього секретаря
ЦК Компартії України тов. Скаби (секретар ЦК КПУ з ідеології
у 1959–1968 рр. – О.Я.) про те, що викладання необхідно вести
українською мовою, також є невірними. Ці невірні вказівки не-
обхідно відмінити»69.
Перший секретар Кримського обкому КПУ М.Кириченко у своєму виступі
вирішив торкнутися такої, здавалося б, відносно нейтральної сфери, як охоро-
на пам’яток історії та культури:
«Кілька слів про роботу Товариства з охорони пам’яток. Товариш
Тронько Петро Тимофійович (заступник голови Ради Міністрів
УРСР із гуманітарних питань у 1961–1978 рр., голова правління
Українського товариства охорони пам’яток історії та культури
в 1967–1988 рр. – О.Я.), ну що ви там охороняєте? На віднов-
лення Ґенуезької фортеці асиґновано 30 тис., Євпаторійської
мечеті – 3 тис. Не з цього потрібно розпочинати. Мені здається,
що необхідно зберегти пам’ять про мільйони радянських людей,
котрі загинули за наше світле майбутнє. А на це відпускаються
буквально копійки»70.
Цей пасаж чітко корелюється з листом В.Щербицького до ЦК КПРС від
25 червня 1972 р.: «Тов. Шелест П.Ю. активно підтримував ідею створення
меморіального комплексу «Запорозька Січ» на острові Хортиця. В той же час
дотепер не вирішено питання про створення гідних комплексів героїчним за-
хисникам Севастополя і Перекопу»71, а також – з його виступом на пленумі
ЦК КПУ у травні 1974 р., де теж ішлося про
«серйозні недоліки в ідейній спрямованості меморіального
комплексу, який будується на острові Хортиця, а також Музею
народної архітектури та побуту республіки, що споруджується
під Києвом. Ми вважаємо, товариші, що в монументальній про-
паґанді на першому плані повинно бути увічнення визначних
революційних подій у житті нашого народу, увічнення найви-
датніших діячів партії й держави і героїв праці»72.
Та якщо у цих випадках наявне протиставлення пам’яток і пам’ятників на-
ціональної історії об’єктам історії радянської, то ще в одному епізоді політичної
69 Там само. – Спр.69. – Арк.115.
70 Там само. – Арк.136–137.
71 Крючков Г.К. Трудные уроки… – С.65.
72 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.2. – Спр.102. – Арк.63.
Український історичний журнал. – 2014. – №5
122 О.А.Якубець
біографії В.Щербицького у жертву ідеології було принесено економічну до-
цільність. Як свідчить В.Гусєв, котрий у 1968–1979 рр. очолював Київський
міськвиконком, свого часу він звернувся до В.Щербицького з обґрунтуванням
необхідності будівництва двох нових мостів через Дніпро в Києві (на той мо-
мент діяли лише два – Патона та Міст метро), у відповідь на що почув: «Грошей
немає. Обійдемося поки що двома мостами». В.Гусєв ризиковано заперечив,
натякаючи на можливе джерело коштів: «Я дізнався, що виношується ідея бу-
дівництва в Києві нового музею Леніна (нині Український дім – О.Я.), а в нас
по суті вже є два музеї – музей В.І.Леніна на вул. Володимирській і музей-
будинок сім’ї Ульянових на вул. Ульянових». Реакція В.Щербицького: «Це –
інша справа»73.
Примітно, що ідеологічна складова в діяльності В.Щербицького на поса-
ді першого секретаря ЦК КПУ активно була присутня лише в першій поло-
вині 1970-х рр. Складається враження, що В.Врублевський не лукавив, коли
писав про швидке згасання інтересу свого шефа до цієї теми. Навіть більше,
уже у травні 1974 р. на пленумі ЦК КПУ, де першим питанням розглядало-
ся «Про завдання партійних організацій республіки щодо дальшого поліп-
шення ідеологічної роботи у світлі рішень XXIV з’їзду КПРС», відчувалося,
що В.Щербицький лише «відпрацьовує номер». Його 98-сторінкова доповідь,
котра тривала 2,5 год., разюче відрізнялася від такої ж промови річної дав-
нини: штамповані, загальні фрази, суттєве зниження «критичного ґрадуса»,
слабка персоніфікація74.
Проте був один момент, який вивів В.Щербицького з рівноваги – перший
секретар Львівського обкому КПУ В.Добрик та письменник О.Гончар пору-
шили у своїх виступах тему так званих «темних» або ж «вовчих» списків, які
нібито існували в українських видавництвах і містили перелік небажаних для
публікації авторів75. І перший секретар ЦК КПУ у своєму заключному слові на
пленумі змушений був торкнутися цієї теми: «Жодних списків на цей рахунок
немає й не повинно бути, окрім наказу Головліту про тих, хто засуджений за
антирадянську діяльність або за зраду Батьківщині. Уважаю це питання ви-
черпаним і щоб із цієї зали воно нікуди не вийшло»76.
Водночас В.Врублевський стверджує, що списки такі були, він їх особисто
тримав у руках, містили вони близько 20 прізвищ вітчизняних літераторів і
В.Щербицький про це знав безпосередньо від письменника П.Загребельного,
з яким перебував у приятельських стосунках77, а згодом – і від самого
В.Врублевського. Проте всю провину за складання цих «проскрипцій» поміч-
ник першого секретаря ЦК КПУ поклав на В.Маланчука, видавши це як його
приватну ініціативу, про котру вище партійне керівництво, мовляв, ані сном,
73 Гусев В. Диалоги со Щербицким // Зеркало недели. – 1998. – 4 января. Оскільки далі в опові-
ді йдеться про те, що міст (лише один, відомий нині як Московський) таки почали будувати через
рік і споруджували впродовж п’яти років, розмову можна датувати 1970 р., коли В.Щербицький
ще очолював Раду Міністрів УРСР.
74 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.2. – Спр.102. – Арк.4–102.
75 Там само. – Арк.184; Спр.103. – Арк.19.
76 Там само. – Спр.103. – Арк.161.
77 Врублевский В.К. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы… – С.121.
Український історичний журнал. – 2014. – №5
123В.Щербицький та ідеологія: до питання щодо причин «маланчуківщини»
ані духом не відало. Як би там не було, але навіть довідавшись про «темні спис-
ки», В.Щербицький нічого не зробив для того, щоб вони зникли. Як і не вчинив
жодних принаймні дисциплінарних дій стосовно В.Маланчука (адже, як не
як, мало місце порушення партійної дисципліни та субординації – якщо взяти
на віру цю версію), оскільки «зробити це було нелегко навіть В.Щербицькому.
Усе-таки В.Маланчук був кандидатом у члени ЦК КПРС»78.
При цьому В.Щербицький мав власні симпатії та антипатії в літератур-
них колах УРСР, які формувалися радше під впливом особистих стосунків та
ідеологічних параметрів, аніж за мистецькими критеріями, оскільки перший
секретар ЦК КПУ не був помічений в особливій любові до художньої книж-
ки79. Він приятелював із тим самим П.Загребельним, котрий уважався «своєю
людиною» в компартійних колах, оскільки був одружений із донькою першого
секретаря Дніпропетровського міськкому КПУ в 1950–1961 рр. М.Щербаня80,
якого В.Щербицький визнавав своїм наставником у партійній кар’єрі81. Міг
відстояти Б.Олійника перед КДБ, яке потихеньку починало «пресувати»
поета82. І водночас висловлював різке невдоволення підлеглим тим, що за його
відсутності вони дозволили з’явитися у пресі некрологу від ЦК КПУ на смерть
письменника М.Стельмаха, оскільки той «був безпартійним і невідомо, чому
він не вступив у партію»83.
Що ж стосується В.Маланчука, то його таки зняли з посади, але лише че-
рез п’ять років після того, як виникла тема «темних списків». Виходить, що
В.Щербицький весь цей час терпів біля себе підлеглого, котрий вів власну гру,
не рахувався з безпосереднім керівником, мав прямі контакти з Москвою та
«без санкції політбюро, самовільно й самочинно […] поступово перетворював
ідеологію на свою вотчину»84? Сумнівно. Тим більше, якщо врахувати, що коли
дійсно В.Маланчук вирішив «зіграти соло» – без зволікань був викинутий не
лише із ЦК КПУ, але й з політики взагалі. Сталося це наприкінці 1970-х рр.,
коли в Києві випадково довідалися, що секретар ЦК КПУ з ідеології готує в
Москві до друку книгу (причому під псевдонімом «Єфімов»), присвячену все
тому ж таки національному питанню та «боротьбі з українським націоналіз-
мом», де опосередковано піддавалася сумніву здатність чинного керівництва
КПУ вирішити цю проблематику з «інтернаціональних позицій». І перший
секретар відразу ж починає діяти, відправивши «на розвідку» до столиці СРСР
В.Врублевського, який через 15 років напише: «Уже тоді в мене зародилася
думка, а через роки вона тільки зміцнилася, – Щербицький відчув реальну
загрозу своєму лідерству в Україні»85. А М.Литвин у своїх мемуарах зазначить,
78 Там же. – С.120–121. Тут неточність – лише кандидатом у члени ЦК КПУ. Принагідно слід
зазначити, що П.Шелест був багаторічним членом політбюро ЦК КПРС і нічим це йому не допо-
могло, адже в компартійних ігрищах статус не вважався перешкодою.
79 Там же. – С.66.
80 Гордон Д. Павло Загребельный: «На женщин у Фиделя Кастро просто не хватало времени –
все силы уходили на пламенные речи» // Бульвар Гордона. – 2009. – 3 марта.
81 Врублевский В.К. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы… – С.63.
82 Кравчук Л. Маємо те, що маємо… – С.14.
83 Погребняк Я.П. Не предам забвению… – С.248.
84 Врублевский В.К. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы… – С.120.
85 Там же. – С.122–123.
Український історичний журнал. – 2014. – №5
124 О.А.Якубець
що В.Маланчук «перебрав», вийшов із-під контролю республіканського ке-
рівництва, «скажімо так, сів на голову і самому Щербицькому»86. Утім, слова
колишніх помічника В.Щербицького та працівника ЦК КПУ можна піддати
сумніву – більше скидається на те, що «мавр», себто В.Маланчук, просто «зро-
бив свою справу», а тому мав «піти», питання було лише у формулюваннях та
мотивації.
26 квітня 1979 р. з’явилася постанова пленуму ЦК КПУ зі словами:
«Звільнити т. Маланчука В.Ю. від обов’язків секретаря ЦК та кандида-
та в члени політбюро ЦК Компартії України у зв’язку з переходом на іншу
роботу»87. Якщо конкретно – завідуючим кафедрою історії КПРС у Київському
політехнічному інституті. Згодом він спився й помер88. За словами професора
Р.Пирога, спочатку В.Маланчукові пропонували посаду ректора Харківського
педінституту, але він відмовився. Тоді поквапливо звільнили з завідування
кафедрою у КПІ Н.Пасько.
Новим секретарем ЦК КПУ з ідеології став Олександр Капто – повний
антипод В.Маланчука, людина «недурна, більш лояльна до творчої інтелі-
ґенції, не злостива, конформіст за своїми життєвими принципами»89, «більш
підготовлена для такої роботи, більш комунікабельна, відкрита, така, що вміє
знаходити підходи до різних прошарків інтеліґенції, але одночасно й хитра»90,
«людина аналітичного розуму й різнобічних знань, зі спокійною розсудливістю
при вирішенні питань ідеологічного плану»91.
За півтора місяці після звільнення В.Маланчука – 8 червня 1979 р. – від-
бувся пленум ЦК КПУ, присвячений ідеологічній проблематиці, а саме за-
ходам ЦК КПУ з виконання постанови ЦК КПРС «Про дальше поліпшення
ідеологічної, політико-виховної роботи». В.Щербицький виступав на ньому
напрочуд недовго – хвилин двадцять, уся його промова вмістилася на сім
сторінок, риторика була максимально нейтральною та обтічною, перенасиче-
ною дієсловами на кшталт «роз’яснити», «виховати», «доповнити», «посилити»,
«збільшити», «підвищити»92. Як взірець «букви та духу» цього пленуму можна
навести один із пунктів його постанови: «Постійно виховувати трудящих у дусі
радянського патріотизму та пролетарського інтернаціоналізму. Покращити
пропаґанду державної символіки: герба, гімну, прапора СРСР та республіки»93.
Більше того, червневий 1979 р. пленум ЦК КПУ став останнім у політич-
ній кар’єрі В.Щербицького, що був офіційно присвячений питанням ідеоло-
гії. Наступні десять років його перебування на чолі Компартії України по-
значалися радше економічною проблематикою. Звичайно, ідеологія як така
в його діяльності, виступах, промовах, публікаціях була присутня, однак вона
не мала вже тієї першочергової вартості, гостроти, як у 1970-х рр., і займала
86 Литвин Н.А. Не лукавя перед собой… – С.292.
87 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.2. – Спр.456. – Арк.10.
88 Панченко В. Попередники Табачника…
89 Врублевский В.К. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы… – С.124.
90 Погребняк Я.П. Не предам забвению… – С.246.
91 Ляшко А.П. Груз памяти… – Кн.3. – Ч.2. – С.10.
92 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.2. – Спр.463. – Арк.1–7.
93 Там само. – Спр.464. – Арк.5.
Український історичний журнал. – 2014. – №5
125В.Щербицький та ідеологія: до питання щодо причин «маланчуківщини»
формалізоване місце данини необхідності, що потім відгукнулося з почат-
ком національних відцентрових процесів в УРСР другої половини 1980-х рр.,
коли виявилося, що члени політбюро ЦК КПУ на чолі зі В.Щербицьким «не в
пов ній мірі усвідомлювали гостроту моменту»94. Іншими словами, виявилися
зовсім неготовими до відповідного розвитку подій, що зайвий раз указує на
слабкість як теоретичної, так і практичної ідеологічної підготовки керівництва
Компартії України.
Підбиваючи підсумки, слід констатувати, що ідеологічна складова діяль-
ності В.Щербицького на посаді першого секретаря ЦК КПУ мала два чітких
періоди – 1972–1979 і 1979–1989 рр. Перший із них увійшов в історію України
під назвою «маланчуківщини» – за прізвищем секретаря ЦК КПУ з ідеоло-
гії В.Маланчука, котрий у ретроспективі виглядає відвертим українофобом,
що під гаслом «боротьби з українським буржуазним націоналізмом» намагав-
ся нищити будь-які прояви національної самосвідомості. Проте аналіз та ло-
гіка подій указують на те, що він не був «автономною одиницею» – уся його
діяль ність перебувала під контролем ЦК КПУ й особисто першого секретаря,
у руках котрого В.Маланчук виступав інструментом (не виключено – навіть не
усвідомлюючи цього) для боротьби з П.Шелестом та «шелестівщиною» як яви-
щем, потенційно спрямованим на відновлення самоідентифікації українців
як цілісної нації в умовах радянської компартійної системи. Після виконання
цього завдання у В.Щербицького відпала потреба як у В.Маланчукові, котрий
був викинутий за рамки системи ніби відпрацьований матеріал, так і в інтер-
національно й антинаціоналістично забарвленій риториці.
94 Погребняк Я.П. Не предам забвению… – С.356.
In the article the ideological aspect of activity of V.Shcherbyts’kyi is examined on posi-
tion of the first secretary of the Central Committee of the Communist Party of Ukraine
in 1970th, cause-and-effect link of certain episodes of history of the Soviet Ukraine and
motivation of actions of their participants are explored.
Keywords: Shcherbyts’kyi, Shelest, Malanchuk, Communist Party of Ukraine, ideology,
internationalism, Ukrainian nationalism, political fight.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-108699 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:01:12Z |
| publishDate | 2014 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Якубець, О.А. 2016-11-14T17:12:58Z 2016-11-14T17:12:58Z 2014 В.Щербицький та ідеологія: до питання щодо причин «маланчуківщини» / О.А. Якубець // Український історичний журнал. — 2014. — № 5. — С. 107-125. — Бібліогр.: 94 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/108699 94 (477) Розглядається ідеологічний аспект діяльності В.Щербицького на посаді першого
 секретаря ЦК Компартії України в 1970-х рр., досліджуються причинно-наслідкові зв’язки певних епізодів історії УРСР указаного періоду та мотивація дій їх
 учасників. Розкривається ставлення першого секретаря ЦК КПУ до мовного та
 національного питань. Аналізуються роль і місце В.Щербицького у виникненні такого явища, як «маланчуківщина». In the article the ideological aspect of activity of V.Shcherbyts’kyi is examined on position
 of the first secretary of the Central Committee of the Communist Party of Ukraine
 in 1970th, cause-and-effect link of certain episodes of history of the Soviet Ukraine and
 motivation of actions of their participants are explored. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історичні студії В.Щербицький та ідеологія: до питання щодо причин «маланчуківщини» V.Shcherbyts’kyi and Ideology: on the Question of "Malanchukivshchyna" Causes Article published earlier |
| spellingShingle | В.Щербицький та ідеологія: до питання щодо причин «маланчуківщини» Якубець, О.А. Історичні студії |
| title | В.Щербицький та ідеологія: до питання щодо причин «маланчуківщини» |
| title_alt | V.Shcherbyts’kyi and Ideology: on the Question of "Malanchukivshchyna" Causes |
| title_full | В.Щербицький та ідеологія: до питання щодо причин «маланчуківщини» |
| title_fullStr | В.Щербицький та ідеологія: до питання щодо причин «маланчуківщини» |
| title_full_unstemmed | В.Щербицький та ідеологія: до питання щодо причин «маланчуківщини» |
| title_short | В.Щербицький та ідеологія: до питання щодо причин «маланчуківщини» |
| title_sort | в.щербицький та ідеологія: до питання щодо причин «маланчуківщини» |
| topic | Історичні студії |
| topic_facet | Історичні студії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/108699 |
| work_keys_str_mv | AT âkubecʹoa vŝerbicʹkiitaídeologíâdopitannâŝodopričinmalančukívŝini AT âkubecʹoa vshcherbytskyiandideologyonthequestionofmalanchukivshchynacauses |