Зворотний бік війни: Історичний та соціально-правовий портрет радянських оточенців
На прикладі доль бійців і командирів Червоної армії, співробітників НКВС, які
 вийшли з оточення під Києвом, уперше в історіографії порушуються проблеми
 ставлення у СРСР до цієї категорії військовослужбовців, ототожнення їх правового статусу з військовополоненими. У центрі уваги – ф...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Datum: | 2015 |
| Hauptverfasser: | , |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2015
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/109384 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Зворотний бік війни: Історичний та соціально-правовий портрет радянських оточенців / Т.В. Вронська, Т.В. Пастушенко // Український історичний журнал. — 2015. — № 2. — С. 22-41. — Бібліогр.: 67 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860014949519065088 |
|---|---|
| author | Вронська, Т.В. Пастушенко, Т.В. |
| author_facet | Вронська, Т.В. Пастушенко, Т.В. |
| citation_txt | Зворотний бік війни: Історичний та соціально-правовий портрет радянських оточенців / Т.В. Вронська, Т.В. Пастушенко // Український історичний журнал. — 2015. — № 2. — С. 22-41. — Бібліогр.: 67 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | На прикладі доль бійців і командирів Червоної армії, співробітників НКВС, які
вийшли з оточення під Києвом, уперше в історіографії порушуються проблеми
ставлення у СРСР до цієї категорії військовослужбовців, ототожнення їх правового статусу з військовополоненими. У центрі уваги – формування нормативної
бази та особливості процедури перевірки колишніх оточенців фронтовими й реґіональними підрозділами контррозвідки. Аналізуються пролонґовані на декілька повоєнних десятиліть соціально-правові наслідки дискримінації оточенців.
In this article by example of fates of Red Army soldiers and commanders, NKVD officers
that broke out of encirclement under Kyiv, for the first time in the historiography raised
the problems of attitude in USSR to this military servant category, their legal status
identification as captives. In the spotlight is the formation of regulatory framework and
features of procedure of verification of ex-encirclee by front and regional departments of
counterintelligence. Prolonged for several after war decades socio-legislative consequences
of discrimination of encirclee are analyzed.
|
| first_indexed | 2025-12-07T16:44:26Z |
| format | Article |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2015. – №2
Ще на початку 1970-х рр. про оточенців влучно та правдиво написав
О.Солженіцин. Відтоді історики мало що могли додати до цих промовистих слів:
«Із кінця літа 1941, а надто восени хлинув потік оточенців. Це
були захисники Вітчизни, ті самі, кого ще декілька місяців тому
наші міста проводжали з оркестрами та квітами, кому після цьо-
го випало зустріти надважкі танкові удари німців і, у загально-
му хаосі та аж ніяк не з власної провини, побувати, – не в полоні,
ні! – а бойовими розрізненими групами певний час провести в
німецькому оточенні й вийти звідти. І замість того, щоби по-
братськи обійняти їх після повернення (як зробила б будь-яка
армія світу), дати відпочити, з’їздити до родини, а потім повер-
нутися у стрій, – їх везли в підозрі, під сумнівами, безправними
обеззброєними командами – на пункти перевірки та сортування,
де офіцери особливих відділів починали з повної недовіри кож-
ному їхньому слову й навіть – чи ті вони, за кого себе видають»1.
Уперше проблема оточенців з’явилася в мемуарній та художньо-доку-
ментальній літературі2. Ця тема згадується також у деяких наукових працях,
* Вронська Тамара Василівна – доктор історичних наук, провідний науковий співробітник
Інституту історії України НАНУ, відділ історії України періоду Другої світової війни, e-mail:
vronska_tamara@ukr.net
Пастушенко Тетяна Вікторівна – кандидат історичних наук, старший науковий
співробітник Інституту історії України НАНУ, відділ історії України періоду Другої світової
війни, e-mail: tetiana_p@ukr.net
1 Солженицын А.И. Архипелаг ГУЛАГ, 1918–1956: Опыт художественного исследования:
В 3 т. – Т.1. – Кемерово, 1990. – С.77.
2 Попель Н.К. В тяжкую пору. – Москва, 1959. – 336 с.; Баграмян И.X. Так начиналась вой-
на. – Москва, 1971. – 226 с.; Солженицын А.И. Архипелаг ГУЛАГ, 1918–1956: Опыт художе-
ственного исследования. – Ч.1/2. – Париж, 1973. – 607 с.; Толстой Н.Д. Жертвы Ялты. – Москва,
1996. – 543 с.; Бетелл Н. Последняя тайна. – Москва, 1992. – 256 с.; Казанцев А.С. Третья сила. –
Франкфурт-на-Майне, 1972. – 761 с.; Кузнецов М.В. В угоду Сталину. – Лондон, 1968. – 93 с.;
Долматовский Е.А. а. – Москва, 1985. – 328 с.; Черон Ф.Я. Немецкий плен и совет-
ское освобождение / Лугин И.Я. Полглотка свободы. – Париж, 1987. – 226 с. та ін.
УДК 93/94 [342.78:355.441]
Т.В.ВрОнська, Т.В.ПасТушенкО *
ЗВОРОТНИЙ БІК ВІЙНИ: ІСТОРИЧНИЙ ТА
СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВИЙ ПОРТРЕТ РАДЯНСЬКИХ ОТОЧЕНЦІВ
На прикладі доль бійців і командирів Червоної армії, співробітників НКВС, які
вийшли з оточення під Києвом, уперше в історіографії порушуються проблеми
ставлення у СРСР до цієї категорії військовослужбовців, ототожнення їх право-
вого статусу з військовополоненими. У центрі уваги – формування нормативної
бази та особливості процедури перевірки колишніх оточенців фронтовими й ре-
ґіональними підрозділами контррозвідки. Аналізуються пролонґовані на декіль-
ка повоєнних десятиліть соціально-правові наслідки дискримінації оточенців.
Ключові слова: оточенці, спецтабори, перевірка, фільтрація, особливі відділи,
штурмові батальйони, анкети.
Український історичний журнал. – 2015. – №2
Зворотний бік війни: Історичний та соціально-правовий портрет радянських оточенців 23
присвячених репресіям періоду війни, військовополоненим, функціонуван-
ню системи ҐУЛАҐ тощо3. У вітчизняній і сучасній російській історіографіях
найбільш ґрунтовно описано дії армійських підрозділів в умовах оточення за
1941–1942 рр. – період катастрофічних поразок Червоної армії4. Але соціально-
правовий статус цієї категорії військовослужбовців, їх подальша доля в армії
та цивільному житті ніколи не ставали предметом спеціального дослідження.
Ці питання побіжно розглядалися лише у зв’язку з проблемою реабілітації ко-
лишніх військовополонених. Маловивченою сторінкою історії Другої світової
залишаються перевірки тих, хто зміг вийти з оточення. Більшість дослідників
просто йшли за радянськими законодавчими актами та службовими інструк-
ціями органів держбезпеки, в яких оточенці й військовополонені згадувалися
через кому. Звісно, ті, хто потрапляв в оточення, були потенційними полоне-
ними, проте їм усе ж удавалося уникнути такої долі. Тому ставити в один ряд
(у соціально-правовому полі) тих, хто вийшов з оточення, і тих, хто потрапив у
полон, – помилково.
Лише через 70 років після закінчення війни з’явилася можливість озна-
йомитися з матеріалами спецперевірок оточенців, зокрема співробітників
наркомату внутрішніх справ. Ці досі невідомі документи – частина таємного
діловодства НКВС–НКДБ. Дотепер вони не потрапляли в руки дослідників.
Протоколи допитів, висновки відповідних органів, матеріали слідства вкупі зі
спогадами самих колишніх оточенців дають змогу реконструювати поневірян-
ня багатьох бійців і командирів Червоної армії, побачити інший бік війни: як
трагедію виходу з «котлів», так і зламані долі багатьох людей, котрі в резуль-
таті перевірок потрапили до штрафних підрозділів і штурмових батальйонів,
провели роки у сталінських таборах. Дехто з них навіть поплатився життям.
У цій статті, свідомо залишаючи поза увагою обставини воєнно-історично-
го характеру, які, власне, і спричинили потрапляння в оточення («котли») ве-
ликих угруповань радянських військ, пропонуємо зосередитися на соціально-
правових аспектах вирішення долі тих бійців і командирів, котрим пощасти-
ло вирватися з кільця оточення, уникнувши полону. Автори ставлять за мету
3 Савина Т. Фильтрацию прошёл // Отчий край. – 1996. – №2. – С.197–199; Звягинцев В.
Война на весах Фемиды: война 1941–1945 гг. в материалах следственно-судебных дел. – Москва,
2006. – 754 с.; Иванова Г.М. История ГУЛАГа, 1918–1958: социально-экономический и полити-
ко-правовой аспекты. – Москва, 2006. – 438 с.; Пережогин В.А. Из окружения и плена в партиза-
ны // Отечественная история. – 2000. – №3. – С.45–53; Петрушин А. Окружение: Исторический
очерк // Тюменский курьер. – 2006. – №6–7; Шевченко В.В. Содержание бывших военнослужа-
щих в спецлагерях в 1942–1946 гг. // Вестник Волгоградского государственного университета:
Серия 4: Отечественная история. – Вып.2 (18). – Волгоград, 2010. – С.38–39 та ін.
4 1941 год – уроки и выводы. – Москва, 1992. – 183 с.; Скрытая правда войны: 1941 год:
Неизвестные документы. – Москва, 1992. – 384 с.; Башмаков П.П. Окруженцы. – Брянск, 2002. –
231 с.; Исаев А.В. Котлы 41-го: История Великой Отечественной войны, которую мы не зна-
ли. – Москва, 2005. – 400 с.; Быков К. Величайшая военная катастрофа: Киевский «котёл». –
Москва, 2008. – 496 с.; Грицюк В. Стратегічні та фронтові операції Великої Вітчизняної війни
на теренах України. – К., 2010. – 149 с.; Його ж. Операції з оточення на Правобережній Україні:
1941–1944 рр. // Краєзнавство. – 2012. – №2. – С.97–105; Марінченко О. Бойові дії радянських
військ в умовах локальних оточень на території України влітку 1941 р. // Там само. – С.91–97;
Ларионов А.Е. Повседневная жизнь советских окруженцев в «котлах» 1941–1942 гг. // Российские
регионы: взгляд в будущее: Социально-экономическое интернет-издание [Електронний ресурс]:
http://futureruss.ru/worldculture/history_now_days/kotls.html та ін.
Український історичний журнал. – 2015. – №2
24 Т.В.Вронська, Т.В.Пастушенко
«прибрати» згадану кому як ототожнення в неґативному ставленні до всіх
оточенців, таврування їх потенційними зрадниками. У дослідженні розгля-
датиметься формування юридичної бази та практики перевірки оточенців у
Червоній армії впродовж німецько-радянської війни на прикладі бійців і ко-
мандирів, що вийшли з оточення під Києвом.
Передусім слід наголосити на тому, що жоден зі статутів Червоної армії
(до 1942 р.) не передбачав, а отже й не прописував можливі обставини оточен-
ня та виходу з нього, позаяк прогнозувалося, що подібні стратегічні провали
відбуватимуться лише з військами супротивника. Наступальну концепцію,
закріплену у статутних армійських документах і ретрансльовану через про-
паґанду війни «на чужій території» й «малою кров’ю», було успішно реалізо-
вано на початку Другої світової, у 1939–1941 рр. Але вже невдовзі, у безпо-
середньому зіткненні з вермахтом, вона виявилася неефективною. Швидкому
просуванню територією СРСР німецьких танкових клинів армія «країни Рад»
перешкодити не могла. Натомість радянські війська, переходячи в контрнас-
туп, утримуючи власні позиції попри загрозу обхідного маневру противника,
втрачали можливість вчасно відступити й опинялися в лещатах. Упродовж
1941–1942 рр. у тринадцяти «котлах» було знищено майже всі боєздатні части-
ни Червоної армії першого ешелону, сотні тисяч бійців і командирів.
На території України в 1941 р. у великих оточеннях у районі Умані, під
Києвом та Мелітополем вермахт ліквідував основні радянські ударні угрупо-
вання. На думку багатьох сучасних військових істориків, поразки та втрати
1941 р. значною мірою зумовлювалися нездатністю Й.Сталіна й вищого вій-
ськового командування відмовитися від доктрини наступальної війни. Одним
із прикладів такого стратегічного прорахунку стала оборона Києва, що завер-
шилась оточенням і знищенням чотирьох армій Південно-Західного фронту.
Сотні тисяч бійців і командирів виявилися «затиснутими» на лівобережжі
Дніпра, у межах сучасних Київської, Полтавської, Черкаської, Чернігівської
областей. Усього, за даними радянської сторони, в оточення потрапило
452 720 осіб, із них 58 895 – командного складу5. Заключний епізод битви в
умовах стратегічного оточення тривав до 27 вересня 1941 р. Деякий час ще
зберігалися значні ресурси для опору6. Але вихід з оточення Москва санкціо-
нувала занадто пізно, коли штаб фронту фактично втратив управління вій-
ськами. В умовах паніки та хаосу бойові підрозділи перетворилися на некеро-
вану, дезорганізовану людську масу. Усі спроби командування нашвидкуруч
організувати боєздатні частини ні до чого не призвели. За найменшої нагоди
особовий склад цих «формувань» поодинці та групами рухався на схід, намага-
ючись чимшвидше вийти з оточення7. Систематичні авіанальоти, артилерій-
сько-мінометні обстріли, танкові атаки німців знищували важке озброєння й
5 Великая Отечественная без грифа секретности: Книга потерь: Новейшее справочное изда-
ние / Г.Ф.Кривошеев, В.М.Андроников, П.Д.Буриков, В.В.Гуркин. – Москва, 2010. – С.85.
6 Грицюк В. Стратегічні та фронтові операції Великої Вітчизняної війни на теренах
Украї ни. – С.40.
7 Доклад о выходе из окружения войск ЮЗФ за период с 17 по 25.09 1941 г. заместителя на-
чальника штаба генерал-майора И.Баграмяна [Електронний ресурс]: http://117sd.nsknet.ru/info/
glava-xiii-boi-v-okruzhenii/134-vyhod-iz-okruzhenija-vojsk/doklad-general-majora-bagramjana-o/
Український історичний журнал. – 2015. – №2
Зворотний бік війни: Історичний та соціально-правовий портрет радянських оточенців 25
техніку, а прорватися лише силами піхоти було неможливо. Оточенець, заступ-
ник начальника штабу Південно-Західного фронту ґенерал-майор І.Баґрамян
у своєму донесенні від 26 жовтня 1941 р. підкреслював, що з київського «кот-
ла» врятувалися лише ті, хто «непомітно для противника знайшов глухе міс-
це фронту і стежками, винятково в нічний час вийшов у розташування своїх
військ»8. Станом на 1 жовтня 1941 р. з оточення прорвалася 21 тис. бійців та
командирів і 10 представників вищого командування, що загалом становило
всього 4% особового складу армій фронту9.
Хтось з оточенців, не маючи можливості дістатися до своїх, поступово до-
лучався до руху опору на окупованій території. Деякі військовики тихо осіли
в містах і селах, приховуючи свій статус та очікуючи на повернення Червоної
армії. Складно встановити їх загальну кількість, але очевидно, що таких ото-
ченців теж було чимало. Перебуваючи на окупованій території, кожен обла-
штовував своє життя по-різному – когось депортували на примусову працю в
Німеччину, а дехто свідомо пішов на співпрацю з окупантами, навіть зробив
кар’єру в каральних органах (служба в поліції, наглядачами в тюрмах тощо).
Більшість оточенців, зокрема й під Києвом, потрапили в полон. Про це
свідчать німецькі дані обліку радянських втрат10. Цифри щодо бранців не збі-
гаються11. Про це вже понад півстоліття сперечаються дослідники, але всі од-
ностайні в оцінках жахливого становища полонених. Відомості щодо загиблих
і поранених червоноармійців під час боїв у «котлі» також відсутні.
Оточенці, яким пощастило залишитися живими та, уникнувши полону,
вийти в розташування своїх військ, перш ніж знову повноправно стати до лав
армії, мали пройти чимало перевірок. До них ставилися так само суворо, як і
до колишніх військовополонених. І тим, і іншим не довіряли. Оточенців, зо-
крема, підозрювали в тому, що вони могли бути завербованими й закинутими
для розвідувальної або підривної роботи.
Певну кількість бійців затримували загороджувальні загони12. Таку ж
функцію в межах своєї компетенції з охорони тилу діючої армії виконували
й війська НКВС. Із доповідної записки наркомату внутрішніх справ СРСР до
8 Там же.
9 Грицюк В. Стратегічні та фронтові операції Великої Вітчизняної війни на теренах
України. – С.40.
10 Частини вермахту в Київській операції взяли в полон 665 тис. бійців і командирів Червоної
армії (див.: Overmans R. Die Kriegsgefangenepolitik des Deutsches Reiches 1939 bis 1945 // Das
Deutsche Reich und der Zweite Weltkrieg. – Bd.9: Die deutsche Kriegsgesellschaft 1939 bis 1945. –
München, 2005. – S.805).
11 Див.: Марінченко О. Демографічний вимір поразки 1941 р.: масштаби втрат РСЧА військово-
полоненими на території України // Український історичний журнал. – 2013. – №3. – С.151–171.
12 Загороджувальні загони у Червоній армії було створено 27 червня 1941 р. Окрім виявлен-
ня та взяття під варту диверсантів, ворожих парашутистів, охорони продовольчих і військових
складів на них покладалося завдання затримувати оточенців, котрі виходили з чергового «кот-
ла». У перший місяць війни керівництво НКВС СРСР було незадоволене ефективністю загород-
жувальних загонів і вже 28 липня ухвалюється рішення про «зміцнення» цих підрозділів досвід-
ченими оперативними працівниками. Але, на переконання вищого військового командування,
уже наявні загороджувальні загони, у тому числі й окремі стрілецькі формування, створені
наказом НКВС СРСР від 19 липня 1941 р. при особливих відділах дивізій, корпусів, армій та
фронтів, не виконували належним чином своїх завдань. Тож було ухвалене рішення про фор-
мування паралельних структур із такою ж назвою, але з ширшими повноваженнями, радикаль-
Український історичний журнал. – 2015. – №2
26 Т.В.Вронська, Т.В.Пастушенко
Держкомітету оборони про наслідки таких заходів дізнаємося, що станом на
1 квітня 1942 р. було затримано 842 432 особи, у тому числі 3869 оточенців, які
підлягали фільтрації13.
Іноді затриманих доправляли до командирів найближчих військових час-
тин, які проводили первинне, спрощене, опитування та ухвалювали рішення
про подальшу долю вояків. Але частіше, як це й належало, перевірку обставин
виходу з оточення та інші «процесуальні» дії здійснювали відповідні підрозді-
ли контррозвідки – особливі відділи14.
Якщо оточенці виходили групою на чолі зі своїм командиром, збереженою
зброєю, або ще й навіть із прапором частини, то їх доволі швидко без особливих
зволікань (після одно – дводенної перевірки) включали до складу найближчо-
го військового формування, чи відправляли в тил у розпорядження військових
комендатур, а звідти – на передову або пункт комплектування нових частин.
Так, наприклад, сталося з групою оточенців Південно-Західного фронту під
командуванням старшого лейтенанта К.Ґолубєва. Йому вдалося зберегти своїх
бійців і 4 жовтня 1941 р. вийти до лінії фронту. Уже 27 жовтня після перевірки
всієї групи командир отримав нове призначення – став помічником начальника
охорони тилу однієї з дивізій15. Утім навіть ці, «чисті» з погляду контррозвідки,
колишні оточенці залишалися під пильним контролем. За ними наглядали як
особливі відділи, так і політпрацівники частин, де вони служили.
Одинакам було набагато складніше, особливо тоді, коли вони не могли чіт-
ко пояснити, де так довго блукали, чому втратили зброю, документи, а нерідко
й форму зі знаками розрізнення. Таких за щонайменших підозр у супроводі
співробітника особливого відділу відправляли далі – як правило, до штабу ди-
візії або в тил для ретельнішої перевірки.
Принагідно зауважимо, що в тогочасних умовах, з огляду на активну ро-
боту німецьких спецслужб, які намагалися впровадити свою аґентуру в лави
нішими засобами впливу, зокрема й на відступаючі військові частини. 5 вересня 1941 р. дирек-
тивою Ставки ВГК №001650 спочатку лише командувачеві Брянського фронту А.Єрьоменкові, а
12 вересня й іншим воєначальникам такого рівня, у тому числі головнокомандувачеві війська-
ми Південно-Західного напрямку, наказувалося створити загороджувальні загони у стрілецьких
дивізіях, яким належало «не допускати самовільного відступу частин, а в разі втечі зупиняти,
застосовуючи за необхідності зброю». На озброєнні цих підрозділів, які передбачалося сформу-
вати в найкоротший термін, до 18 вересня, окрім штатної стрілецької зброї були бронемашини
та декілька танків. «Надійний бійцям» зі складу загороджувальних загонів наказувалося «не
зупинятися перед застосовуванням зброї, ліквідовуючи ініціаторів паніки» (див.: Органы госу-
дарственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне: Сб. док.: В 8 т. – Т.2. – Кн.1:
Начало: 22 июня – 31 августа 1941 г. – Москва, 2000. – С.411–412; Там же. – Т.2. – Кн.2: Начало:
1 сентября – 31 декабря 1941 г. – Москва, 2000. – С.20, 85–86).
13 Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. – Т.3. – Кн.1:
1 января – 30 июня 1942 г. – Москва, 2003. – С.383–384.
14 На початку війни особливі відділи (контррозвідка) перебували в підпорядкуванні
НКВС СРСР. 8 лютого 1941 р. за постановою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР їх було передано до си-
стеми наркоматів оборони та військово-морського флоту з перейменуванням у 3-ті управління
НКО. Постановою ДКО №187 сс від 17 липня 1941 р. останні реорганізовано в особливі відділи
НКВС СРСР. 14 квітня 1943 р., згідно з постановою ДКО, створене Головне управління контр-
розвідки НКО, особливі відділи повернули до військового відомства, але вже під новою назвою –
«Смерш» («Смерть шпигунам»).
15 Татаринова И. Это моя война: Жизнь в эпоху беды [Електронний ресурс]: http://www.
regnum.ru/mywar/courier/courier11.html
Український історичний журнал. – 2015. – №2
Зворотний бік війни: Історичний та соціально-правовий портрет радянських оточенців 27
Червоної армії та глибокий радянський тил під виглядом оточенців або колиш-
ніх військовополонених, необхідність перевірки була цілком виправданою.
Доволі ефективно працювала розгалужена мережа шкіл абверу, де саме ці
континґенти колишніх червоноармійців користувалися чи не найбільшим «по-
питом». Іноді німецьких аґентів виявляли доволі швидко, навіть без ретельної
оперативної роботи. Їх видавали, як правило, незначні, але дуже важливі де-
талі: неголодні, чисто виголені, у незношених чоботах та обмундируванні, що
в умовах довгого блукання видавалося неправдоподібним. Утім такі випадки
траплялися не часто, оскільки німецькі спецслужби готували леґенди своїм
аґентам ретельно та з урахуванням усіх деталей.
При аналізі концептуальних карально-репресивних приписів слід уника-
ти спрощеного підходу. Будь-яка держава, навіть зі сталими демократичними
традиціями, в умовах надзвичайного стану підвищує рівень відповідальності
всіх і кожного перед законом, особливо коли йдеться про військові злочини.
Тому слід зважено давати оцінку такій політиці, беручи до уваги воєнний стан,
реальну оперативно-бойову обстановку, а також засади моралі та гуманізму.
У процесі формальних перевірок колишніх оточенців спрацьовував фак-
тор традиційної недовіри, підозри й навіть ворожості до тих, хто хоча б якийсь
час перебував на території, контрольованій противником. Притаманна сталін-
ському режимові шпигуноманія, підозріливість, зневага до власних громадян
і нехтування людським життям не залишали жодних сумнівів щодо спряму-
вання та змісту директивних приписів. Навіть поверховий аналіз правових
актів воєнної доби дає змогу переконатися, що в перший рік війни спостеріга-
лася стала тенденція до непомірного підвищення планки репресалій.
Лінію поведінки бійців в оточенні вище керівництво зафіксувало 16 серп-
ня 1941 р. у наказі Ставки ВГК №270 «Про відповідальність військовослуж-
бовців за здачу в полон і залишення ворогові зброї». У документі прописувався
єдиний можливий сценарій: «Частинам і підрозділам, які потрапили в ото-
чення ворога, [наказується] самовіддано боротися до останньої можливості,
берегти матеріальну частину, як зіницю ока, пробиватися до своїх по тилах
ворожих військ, завдаючи поразки фашистським собакам». Далі йшов доволі
дивний, з огляду на вимоги військових статутів, припис, який фактично ніве-
лював засади субординації: «Зобов’язати кожного військовослужбовця, неза-
лежно від його службового стану, зажадати від командира, навіть вищого за
ранґом, частина якого перебуває в оточенні, битися до останньої можливості,
аби пробитися до своїх»16.
Не відмовляючись від своїх попередніх доктринальних поглядів – бачити
в кожному, хто не з власного бажання, а через об’єктивні та суб’єктивні обста-
вини опинився в тилу противника, потенційних зрадників або завербованих
аґентів німецьких спецслужб, – 13 вересня 1941 р., у найбільш драматичні дні
оточення військ Південно-Західного фронту, наркомат внутрішніх справ СРСР
видав директиву №239 «Про поліпшення взаємодії в аґентурно-оперативній
роботі особливих відділів та місцевих територіальних органів НКВС СРСР»,
16 Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. – Т.2. –
Кн.1. – С.485.
Український історичний журнал. – 2015. – №2
28 Т.В.Вронська, Т.В.Пастушенко
яка містила докори на адресу згаданих підрозділів, котрі, на переконання ав-
торів документа, «не докладали належних зусиль для виявлення дезертирів
та аґентури, завербованої серед оточенців»17.
Директива НКВС СРСР №292/к від 19 листопада 1941 р. про боротьбу з
аґентурою німецької розвідки приписувала наркомам внутрішніх справ союз-
них і автономних республік, начальникам УНКВС країв та областей зосереди-
тися на виявленні «ненадійних осіб» в армійському тилу. Серед кандидатів на
серйозну перевірку згадувалися ті, хто видавав себе за біженців, відстав від
своїх частин, а також військовослужбовці – утікачі з ворожого полону. У доку-
менті наказувалося: «Проводити ретельну фільтрацію всіх осіб, які перейшли
через лінію фронту з території, зайнятої противником, і направляти їх у гли-
бокий тил, не допускаючи осідання у прифронтовій смузі»18.
У кожній зі згаданих директив оперативний склад НКВС, фронтові осо-
бливі відділи націлювалися на підвищену пильність та жорстке ставлення до
тих, хто вийшов з оточення. Такі ж тенденції спостерігалися й у ході спецпере-
вірок. За правилами судочинства та чинними кримінально-процесуальними
положеннями слідчі дії (в ідеалі!) повинні були спрямовуватися на об’єктивне,
усебічне, повне й швидке розслідування, установлення обставин потрапляння
в оточення, визначення рівня провини, справедливе покарання для винних і
виправдання невинних. У реальному житті, особливо за умов відступу радян-
ських військ, ця процедура спрощувалася, набуваючи форм швидкої розправи,
особливо в тих випадках, які були прописаними в директивах репресивного
характеру (втрата зброї, документів тощо). У листопаді – грудні 1941, як і на
початку 1942 рр., спецперевірка здійснювалася шляхом допитів, опитування
свідків та вивчення матеріалів по запитах, які надійшли з місць попереднього
проживання. Щоправда, останнє ускладнювалося (а іноді було просто немож-
ливим) через евакуацію або знищення архівів.
Вимоги до різних категорій оточенців (бійці, командири, політпрацівники,
співробітники НКВС, члени партії) були диференційованими. Так, командирам
військових частин та підрозділів, які не могли пояснити причин свого тривалого
перебування на окупованій території, втратили особовий склад, зброю й доку-
менти, іноді інкримінували різні пункти ст.193 Кримінального кодексу (військо-
ві злочини в умовах воєнного часу) та висували звинувачення: «не виконання на-
казу» (п.2), самовільне залишення частини (дезертирство – п.9), «бездіяльність»
(п.17), «самовільний відступ» (п.21). А коли обвинувачення, зокрема і в недостат-
ньо послідовному та запеклому опорі, неефективному керівництві, пропаґанді
подальшого відступу Червоної армії (загалом – у розвалі фронту!) не підпадали
під формулювання жодного пункту ст.193, застосовувалася ст.16 КК (аналогія):
«Якщо та чи інша суспільно-небезпечна діяльність прямо не передбачена цим
кодексом, то підстави й межі відповідальності за неї встановлюються за тими
статтями кодексу, котрі передбачають найбільш схожі за родом злочини»19.
17 Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. – Т.2. – Кн.2. – С.87.
18 Там же. – С.321.
19 Уголовное законодательство СССР и союзных республик (Основные законодательные
акты). – Москва, 1957. – С.41, 72–78.
Український історичний журнал. – 2015. – №2
Зворотний бік війни: Історичний та соціально-правовий портрет радянських оточенців 29
На слідстві для командирів неабияке значення мали й положення зга-
даного вище наказу Ставки ВГК №270 – битися «до останньої можливості»,
«пробиватися до своїх». Так, в одній із доповідних записок про наслідки пере-
вірки на політкомісії при політичному управління Південно-Західного фронту
оточенців-командирів читаємо:
«Колишній воєнком 146 с[трілецької] д[ивізії] Л. потрапив у воро-
же оточення, знищив партквиток та особисту зброю. Вийшов з ото-
чення лише 24.12.[19]41 р. Відсиджувався на території, окупованій
противником, і таким чином залишався в тилу ворога 5 місяців, не
вживаючи зусиль для своєчасного виходу до своїх частин»20.
Зважаючи на загальну звинувачувальну тональність, чинні приписи ре-
пресивного характеру, тогочасну атмосферу підозри та недовіри командири
середньої й нижчої ланок фактично відповідали за прорахунки, помилки ви-
щого політичного керівництва, воєначальників.
У НКВС, як у жодному іншому відомстві, ретельно наглядали за своїми
співробітниками, особливо тими, хто за тих чи інших обставин певний час пе-
ребував на окупованій території. Оточенці опинилися «в аванґарді» цієї гру-
пи. На кожного, хто залишався в підконтрольних противнику районах, або
вже вийшов до своїх заводилися дві (іноді три) спеціальних облікових карт-
ки. До першої вносили не лише особові дані, а й свідчення того, хто зустрічав
співробітника на окупованій території. Друга («Облікова картка співробітника
НКВС УРСР, який вийшов з оточення») на лицьовому та зворотному боці міс-
тила дванадцять граф: прізвище, ім’я й по батькові, рік народження, спец-
звання, посада, коли та де потрапив в оточення, коли й де вийшов з оточення;
(на звороті): коли прибув до особливої інспекції відділу кадрів НКВС УРСР,
чи був у полоні та скільки часу, чи піддавався затриманню на території, тим-
часово окупованій противником, чи зберіг форму, документи і зброю, вийшов
один чи з групою; і в останній графі («Результати розслідування») фіксувався
доленосний вердикт: залишений або звільнений зі служби в органах внутріш-
ніх справ. Іноді цей висновок містив окреме застереження: «...з правом роботи
лише в тилу». Подібний запис фіксувався у справах тих, кому не вдалося пере-
конливо довести свою «бездоганну» поведінку в тилу противника. Ці особи, хоча
й зберігали право працювати в радянських органах держбезпеки, цілковитою
довірою вже не користувалися і їх допуск до аґентурної роботи обмежувався.
Із київського оточення виходила велика група співробітників НКВС УРСР
на чолі з наркомом В.Сергієнком. Вони одними з останніх залишили Київ,
прикриваючи відступ реґулярних військ та вивівши з ладу 16 підприємств21.
Колона співробітників наркомату разом із підрозділами міліції, прикордонни-
ми та конвойними частинами нараховувала понад 10 тис. осіб, бронетехніку.
Але вже через п’ять днів, після бою в районі Баришівки, транспорт покинули й
20 Докладная записка о работе партийной комиссии при политическом управлении Юго-
Западного фронта за период с 22.6.41 г. по 10.3.42 г. // Скрытая правда войны: 1941 год:
Неизвестные документы [Електронний ресурс]: http://rkka.ru/docs/spv/SPV23.htm
21 Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі – ГДА СБУ). – Ф.13. –
Спр.410. – Арк.1.
Український історичний журнал. – 2015. – №2
30 Т.В.Вронська, Т.В.Пастушенко
далі проривалися дрібними групами. Нарком В.Сергієнко доручив керівницт-
во наявними силами своєму заступникові по роботі з кадрами Р.Крутову, а сам
разом з іншими заступниками – Т.Строкачем і І.Горбенком – та декількома
молодшими командирами відокремився від основної колони й вирушив у на-
прямку Чернігівської області. Дорогою вони переодяглися у цивільне, знищи-
ли особисті документи. Згодом В.Сергієнко залишив товаришів по нещастю й
понад місяць переховувався у Харкові. Лише у грудні 1941 р. вийшов сам у роз-
ташування радянських військ22. Та незважаючи на такі обставини й не дуже
позитивні відгуки підлеглих про поведінку наркома в оточенні, В.Сергієнко
завдяки прихильному ставленню до нього Л.Берії все ж був поновлений на
попередній посаді23. Проте серед матеріалів слідства є низка нез’ясованих і
підозрілих моментів, які в 1954 р. (невдовзі після арешту та розстрілу його
високопоставленого покровителя) стали приводів для звільнення В.Сергієнка
з МВС. Ідеться про німецький документ щодо розшуку втікача-військово -
полоненого Василя Сергієнка, 1902 р.н., та несподівану загибель після вступу
Червоної армії до Харкова господарки квартири, де переховувався нарком24.
Поблажливе ставлення до В.Сергієнка стало приводом для обурення ря-
дових бійців і молодших командирів, які разом із ним виходили з оточення,
але після перевірки змушені були відбувати покарання у в’язниці за втрату
документів чи зброї. Так, заарештований Фесенко заявляв: «У наркоматі всі
падлюки, через наркома Сергієнка ми всі залишилися в оточенні, а він зараз
нарком, а ми сидимо в тюрмах, це вийшло через його боягузтво та невміле
керівництво групою»25. Ще один енкавеесівець Степаненко серед своїх співка-
мерників також висловлювався доволі гостро: «[За те, що потрапили] в оточен-
ня, виявилися винними ми, і тепер сидимо за це в тюрмі. Тим часом нарком
внутрішніх справ Сергієнко покинув усе озброєння та нас, а сам утік і його не
арештовують, а от я кинув лише зброю й мене заарештували»26.
Повоєнна немилість вищого радянського керівництва до колишнього на-
родного комісара внутрішніх справ УРСР В.Сергієнка залишила докумен-
тальний «слід» для істориків – в архіві збереглися окремі матеріали з розслі-
дування його перебування в оточенні. А от на його заступника – майбутнього
керівника партизанського руху в Україні та повоєнного наркома внутрішніх
справ Т.Строкача, котрий також потрапив в оточення під Києвом, документів
перевірки в галузевих державних архівах СБУ та МВС України не виявлено27.
Немає жодної згадки про це й у його офіційній біографії28.
22 ГДА СБУ. – Ф.13. – Спр.410. – Арк.1–15.
23 Див.: [Електронний ресурс]: http://www.memo.ru/history/NKVD/kto/biogr/gb444.htm
24 ГДА СБУ. – Ф.13. – Спр.410. – Арк.45–51.
25 Там само. – Арк.52.
26 Там само. – Арк.53.
27 Справа Т.Строкача донині зберігається в Москві. На запит Галузевого державного архіву
МВС України щодо її отримання надійшла відмова. У Центральному державному архіві гро-
мадських об’єднань України є листок обліку кадрів, де Т.Строкач власноруч записав: «35 днів
у серпні – вересні 1941 р. спочатку з боями, а потім без боїв виходив з оточення» (див.: ЦДАГО
України. – Ф.62. – Оп.5. – Спр.107. – Арк.63–66).
28 Див.: [Електронний ресурс]: http://uk.wikipedia.org/wiki/Строкач_Тимофій_Амвросійович;
Автомонов П.Ф. Отчизны выполняя приказанье: О начальнике Украинского штаба
Український історичний журнал. – 2015. – №2
Зворотний бік війни: Історичний та соціально-правовий портрет радянських оточенців 31
Факт активного втручання керівників різних ранґів у слідство особливої ін-
спекції відділу кадрів НКВС СРСР, яка, власне, і відповідала за спецперевірку,
підтверджують документи на молодшого лейтенанта Ф.Жилу – порученця за-
ступника наркома внутрішніх справ УРСР І.Горбенка. Три місяці він блукав оку-
пованою територією, зупиняючись у знайомих та родичів, доки в лютому 1942 р.
не знайшов можливості перейти лінію фронту29. Покровительство Т.Строкача
допомогло йому швидко отримати позитивний висновок про результати пере-
вірки. Але провал розвідувально-диверсійної групи у Дніпропетровську, яку
влітку 1942 р. очолив Ф.Жила, зумовив перегляд матеріалів його перевірки як
оточенця. Старший слідчий особливої інспекції Ю.Ґерцберґ свідчив, що коли під
час допитів він підвищував на Ф.Жилу голос, вимагаючи правдивих показань,
той у відповідь погрожував «розмовою з керівними працівниками» наркомату:
«Узагалі Жила обурювався, що його справа потрапила до особливої інспекції, і
він підозрюється в нечесності»30. Із наявних матеріалів складно визначити, що
саме стало причиною провалу диверсійної групи: зрада Ф.Жили, поспіх у підго-
товці, непрофесійна леґенда, непідготовлена база підпілля чи ефективна робота
німецьких спецслужб. У контексті нашого дослідження важливе інше – після
перебування в оточенні військовослужбовець постійно знаходився під підозрою
незалежно від висновків розслідування, і будь-яка службова невдача могла роз-
глядатися як його злочинна діяльність.
Матеріали слідства у справі заступника начальника особливого відділу
37-ї армії по роботі з аґентурою капітана держбезпеки І.Битневського31, як і
спеціальна «картка співробітника НКВС, котрий вийшов з оточення», дають
змогу вичерпно реконструювати обставини тривалого перебування у ворожо-
му тилу та організаційний бік самої перевірки. І.Битневського, який разом із
групою командирів і політпрацівників 37-ї армії вийшов до своїх 4 листопада
1941 р. в районі м. Короча, доправили спочатку у штаб 21-ї армії, дислокова-
ний у Новому Осколі, а звідти до Воронежа, де перебував особливий відділ
Південно-Західного фронту. Тут і відбувалося розслідування – допити й за-
слуховування свідків. І.Битневський, як ніхто інший, усвідомлював значення
та вагу своїх показань. Тому на перших допитах він приховав низку вагомих
фактів, зокрема й те, що під час виходу з оточення покинув свого пораненого
товариша по службі – начальника 4-го відділення особливого відділу НКВС
37-ї армії Коґана, позбувся форми, двічі затримувався німецькими патрулями,
певний час проживав в одному з сіл Курської області в місцевої мешканки під
виглядом її чоловіка. Матеріали розслідування надійшли до особливої інспек-
ції відділу кадрів НКВС СРСР і лягли в основу документа, складеного вже
в Куйбишеві32 11 січня 1942 р.: «Висновок у справі колишнього заступника
партизанского движения Т.А.Строкаче. – Москва, 1975. – 104 с.; Строкач Тимофій Амвросійо-
вич // Енциклопедія історії України. – Т.9: Прил – С. – К., 2012. – С.870.
29 ГДА СБУ. – Ф.13. – Спр.410. – Арк.206–207 зв.
30 Там само. – Арк.237.
31 Докл. див.: Вронська Т., Лясковська С. Кар’єра І.Битневського в контексті історії спецслужб
радянської України // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. – 2011. – №2 (37). – С.207–235.
32 Відповідно до спільного наказу НКДБ та НКВС СРСР від 16 липня 1941 р., відділ кадрів
наркомату внутрішніх справ евакуювався з Москви до Куйбишева.
Український історичний журнал. – 2015. – №2
32 Т.В.Вронська, Т.В.Пастушенко
начальника особливого відділу НКВС 37-ї армії капітана державної безпеки
Битневського І.М., який вийшов з оточення противника». Тут детально опи-
сано, як у районі Києва особливий відділ 37-ї армії потрапив у лещата. 24 ве-
ресня 1941 р. після бойового зіткнення в районі с. Семенівка штаб 37-ї армії
був притиснутий до болота й розсіявся, після чого ті, хто вижив, намагалися
прорватися з оточення дрібними групами:
«Битневський ішов у групі з начальником політвідділу 37-ї ар-
мії бриґадним комісаром [Ґ.]Мішенєвим, начальником 4-го від-
ділення особливого відділу 37-ї армії лейтенантом держбезпеки
[…] Коґаном і льотчиком 52-ї авіадивізії […] Митрофановим.
Перед тим, як виходити з болота, Битневський знищив своє
службове посвідчення, запропонувавши зробити це й Коґану.
5.10.1941 р., проходячи с. Сосновку, Битневський, Мішенєв, Ми-
трофанов і Коґан переодяглися у цивільне, причому перші троє
там само сховали свою особисту зброю, а Коґан залишив [її] при
собі. У зв’язку з цим Битневський та Мішенєв почали наполя-
гати, щоб Коґан від них пішов, незважаючи на те, що останній
був поранений. 10.10.1941 р. під приводом того, що йти великою
групою небезпечно, Битневський і Мішенєв залишили Коґана
самого»33.
Як можемо переконатися, фіґурант розслідування мав «гріхи», за які ін-
ших оточенців суворо покарали б. Але цей доволі деталізований документ
завершувався неочікуваним вердиктом: «На підставі викладеного, уважати
можливим Битневського Ісидора Михайловича залишити на роботі в органах
особливого відділу НКВС у тилу». Свій підпис під таким висновком поставив
заступник начальника особливої інспекції відділу кадрів НКВС СРСР майор
держбезпеки Ґ.Балябін, а затвердив його співробітник вищого рівня – заступ-
ник начальника управління особливих відділів НКВС СРСР Ф.Тутушкін34.
Отже, не можна виключати факт певної кланової підтримки між «особиста-
ми». До І.Битневського проявили очевидну поблажливість, закривши очі як
на факт покинення бойового товариша, так і на те, що, виходячи з оточення,
він мав контакт із ворожими солдатами. Згодом, уже при виході на пенсію, ці
обставини пригадають, коли І.Битневський наполегливо клопотатиметься про
чергову урядову нагороду для себе.
За вищою планкою суворості під час перевірки ставилися до бійців та ко-
мандирів, мобілізованих у, так би мовити, «нелояльних» до радянської вла-
ди районах. Це передбачалося не лише відповідними приписами НКВС, а й
спеціальною директивою Й.Сталіна та Л.Мехліса №090 від 20 липня 1941 р.
про завдання військових комісарів і політпрацівників у Червоній армії. У до-
кументі зазначалося, що «серед мобілізованих у західних областях України,
Білорусії, а також серед мобілізованих у Молдавії, Буковині та Прибалтиці
виявилася значна кількість зрадників». Наказувалося осіб, які потрапили в
оточення у згаданих реґіонах і вийшли звідти поодинці чи групами, у тому
33 ГДА СБУ. – Ф.12. – Спр.10874. – Ч.2. – Арк.41; Ч.3. – Арк.161.
34 Там само.
Український історичний журнал. – 2015. – №2
Зворотний бік війни: Історичний та соціально-правовий портрет радянських оточенців 33
числі командирів та політпрацівників, перевіряти особливо ретельно, спільно
з особливими відділами, «для того, аби в наші частини не зміг пробратися жо-
ден шпигун»35.
Члени ВКП(б) піддавалися подвійній перевірці. Ними займалися політ-
органи Червоної армії. Окрім стандартної процедури в особливих відділах,
на них чекав ще й прискіпливий допит у парткомісіях військових частин36,
які прагнули з’ясувати обставини втрати партійного квитка. Отже оточенцям,
котрі пройшли крізь «сито» перевірки контррозвідки, загрожувало ще одне
серйозне (з наслідками) покарання – виключення з партії. Так, із доповідної
записки відповідального секретаря парткомісії при політуправлінні Південно-
Західного фронту полкового комісара Добрякова начальникові політуправлін-
ня дивізійному комісарові C.Ґаладжеву можна дізнатися, що за період з 1 ве-
ресня 1941 до 1 січня 1942 рр. на розгляд надійшло 1470 справ комуністів, які
вийшли з окупованої території без партдокументів. Ретельно розбираючи їх,
устигли перевірити лише 697 справ. У документі зазначалося:
«[…] частина товаришів, особливо молоді політпрацівники,
опинившись на території, зайнятій противником, розгубилася,
запанікувала, а дехто перелякався. Побоюючись затримання
німцями, удалися до знищення партійних квитків. Із 697 справ
451 випадок знищення партійних документів пояснюється тим,
що товариші вважали, ніби вони не вийдуть з території, тимча-
сово окупованої противником»37.
Парткомісія при політичному управлінні Південно-Західного фронту, дис-
локована спочатку у Воронежі, а згодом – в Урюпінську, упродовж 25 вересня
1941 – 16 лютого 1942 рр. розглянула 241 справу38. Більшість перевірених ви-
ключали з партії з такими формулюваннями: «Знищив партійні документи та
особисту зброю», «Виявив боягузтво в оточенні, не чинив спротиву»39. Частині
таких комуністів уже пізніше вдалося поновити своє членство в партії, а деякі
так і залишилися поза нею й вимушено по війні проходили додаткові пере-
вірки. Декому пощастило: їх не виключили з партії, обмежившись доганами.
Спецперевірки оточенців, здійснювані у фронтових умовах або у ближ-
ньому тилу, були, на переконання каральних органів, малоефективними.
До того ж після контрнаступу під Москвою осіб, які підлягали фільтрації, бі-
льшало з кожним днем. Відповідно до постанови ДКО №1069 цт від 27 груд-
ня 1941 р. з метою «виявлення серед колишніх військовослужбовців Чер во ної
армії (кур сив наш – авт.), які перебували в полоні та в оточенні, зрадників
35 Русский архив: Великая Отечественная. – Т.17-6 (1-2). – Москва, 1996; Великая
Отечественная: Главные политические органы. – Москва, 1996. – С.48–51.
36 Партійна комісія – колеґіальний орган при політвідділі з’єднання, армії, політуправлінні
фронту тощо. Розглядала персональні справи комуністів, у тому числі питання прийому до лав
ВКП(б). У своїй роботі керувалася статутом партії, наказом Ставки ВГК №270, а також директи-
вами голови ДКО СРСР Й.Сталіна та начальника політуправління Червоної армії Л.Мехліса.
37 Скрытая правда войны: 1941 год: Неизвестные документы [Електронний ресурс] http://
rkka.ru/docs/spv/SPV23.htm
38 Там же.
39 Там же.
Український історичний журнал. – 2015. – №2
34 Т.В.Вронська, Т.В.Пастушенко
Батьківщини, шпигунів і дезертирів», передбачалося створити спеціальні та-
бори40. Усі сім пунктів документа присвячувалися організаційним питанням.
Передусім в армійському тилу наказувалося створити збірно-пересильні пунк-
ти, де планувалося концентрувати згадані категорії осіб. Військовим радам
фронтів та армій, а також командуванню з’єднань і підрозділів приписувалося
конвоювати затриманих до збірно-пересильних пунктів, підпорядкованих нар-
коматові оборони. І вже звідти цих людей групами належало організовано пе-
реправляти до новостворених під егідою НКВС СРСР чотирьох спецтаборів41,
де співробітники особливих відділів (використовуючи свої спеціальні знання,
методи та навички) мали забезпечити ретельне «просіювання» всіх, хто по-
трапив до цих місць тимчасового позбавлення волі. Колишніх бранців та ото-
ченців Південно-Західного й Брянського фронтів передбачалося утримувати в
таборі, створеному в Тамбовській області. П’ятий пункт постанови приписував
усіх осіб, стосовно яких табірними особливими відділами «не буде встановлено
компрометуючих матеріалів», передавати відповідним військкоматам, звід-
ки направляти до підрозділів діючої армії42. Навіть особливо не вчитуючись у
зміст документа, упадає в очі офіційно проголошувана нова лінія стосовно бій-
ців та командирів, які опинилися в полоні чи оточенні. Відтепер вони ставали
«колишніми військовослужбовцями Червоної армії», або спецконтинґентом.
Останнє визначення застосовували щодо в’язнів системи ҐУЛАҐ.
Умови та порядок утримання у спецтаборах військовослужбовців, котрі
вийшли з оточення, реґулювалися спеціальною інструкцією, оголошеною
наказом НКВС СРСР від 13 січня 1942 р. Організаційні питання поклада-
лися на управління НКВС у справах військовополонених та інтернованих.
Територія табору мала огороджуватися колючим дротом, його охорона дору-
чалася конвойним військам НКВС, утримуваним тут заборонялося виходи-
ти за межі, листуватися з родичами. Військовослужбовців після відповідної
перевірки (в разі позитивних висновків) приписувалося звільняти й направ-
ляти до військкоматів для подальшого включення у частини діючої армії.
Цікаво, що між тимчасово позбавленими волі зберігалися статутні відносини
та субординація. До того ж усі військові, як і раніше, носили форму зі зна-
ками розрізнення43. Утім прописані на папері правила були дуже далекими
від реального життя. Людей випробовували не лише недовірою, допитами та
знущаннями, а й складними побутовими умовами, тривалим очікуванням на
вирішення їхньої долі.
Стратегічний перелом у перебігу війни спричинив певні зміни у ставленні до
колишніх оточенців. Вище керівництво держави дещо скорегувало свою репре-
сивну політику, спростивши процедуру перевірки. Згідно з наказом ДКО №2779
40 У лютому 1945 р. спецтабори перейменували на перевірочно-фільтраційні.
41 Для Карельського, Ленінґрадського, Волховського та Північно-Західного фронтів перед-
бачалося створити табір у Волоґодській, для Західного й Калінінського – в Івановській, для
Південного фронту – у Сталінґрадській областях.
42 Див.: [Електронний ресурс]: http://bdsa.ru/index.php?option=com_content&task=view&id=20
56&Itemid=120
43 Шевченко В.В. Содержание бывших военнослужащих в спецлагерях в 1942–1946 гг. –
С.38–39.
Український історичний журнал. – 2015. – №2
Зворотний бік війни: Історичний та соціально-правовий портрет радянських оточенців 35
від 21 січня 1943 р., оточенців та визволених із полону військовиків у збірно-пе-
ресильних пунктах НКО (а не у спецтаборах, як раніше – авт.) мали перевіряти
армійські комісії44. Молодший комсклад та рядових, на яких не знайшли «комп-
ромату», відправляли до прифронтових запасних збірних пунктів для подаль-
шого поповнення армійських частин, натомість представників командного й по-
літичного складу – у розпорядження командування для отримання відповідних
призначень. Тих, кого визнали «нестійким, ворожим елементом», етапували до
вже згаданих спецтаборів НКВС для глибшої перевірки45.
Для командирів Червоної армії, які навіть після ретельної фільтрації
залишалися під підозрою НКВС, винайшли спеціальне визначення-тавро:
«пройшов перевірку частково». Їм вище військове командування також зна-
йшло застосування на фронті – у створених згідно з наказом наркома оборони
СРСР від 1 серпня 1943 р. окремих штурмових стрілецьких батальйонах46, які
використовувалися на «найбільш активних ділянках фронту». Штурмовиків,
котрі йшли попереду основних сил, у військовому середовищі називали «смерт-
никами», адже втрати серед них були найбільшими. Спочатку (до 25 серпня)
такі підрозділи планувалося створити лише в Московському, Приволзькому
та Сталінґрадському військових округах. Але пізніше, упродовж року, їх
було сформовано, зокрема, на 2–4-му Українських фронтах. Включення ко-
лишніх оточенців та військовополонених до згаданих частин (кожна чисель-
ністю 927 осіб) арґументувалося наданням їм «можливості […] зі зброєю в
руках довести свою відданість Батьківщині». Термін перебування в окремих
штурмових стрілецьких батальйонах встановлювався 2 місяці «участі в боях».
Нагороджені орденами за виявлену хоробрість або у випадку поранення пере-
водилися до польових підрозділів на відповідні командно-начальницькі по-
сади. В умовах війни важливим положенням наказу про організаційні особли-
вості штурмових формувань було те, що для родин командирів, у тому числі
оточенців, які ввійшли до складу батальйонів зі спецтаборів НКВС, зберігало-
ся грошове забезпечення47. Станом на 1 жовтня 1944 р. зі спеціальних таборів
до штурмбатів прибуло 18 382 командира48. За даними Комісії з реабілітації
44 На початку 1942 р. схожу ініціативу намагався реалізувати полковий комісар І.Пономарьов
(10-та армія Західного фронту), який своїм усним розпорядженням на одному з пересильних
пунк тів почав формувати армійський запасний полк із колишніх оточенців. Тодішній коман-
дувач Західного фронту Ґ.Жуков 15 лютого 1942 р. заборонив створення таких підрозділів у
спеціальному наказі, зовні просякнутому турботою про стан функціонування збірно-пересиль-
них пунктів і здоров’я людей (див.: Скрытая правда войны: 1941 год: Неизвестные документы
[Електронний ресурс]: http://rkka.ru/docs/spv/SPV10.htm).
45 Рибченко Л. Радянські військові мобілізації 1943 р. на території України 1941–1945 рр. //
Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ століття: Історичні нариси у 2 кн. – Кн.1. – К.,
2010. – С.308.
46 Публіцисти та навіть історики часто плутають штурмовиків зі штрафниками. Також по-
милково стверджують, що оточенців серед останніх не було. Це не так. У штрафні підрозділи,
відповідно до наказів НКО №227 від 28 липня та №298 від 28 вересня 1942 р., направлялися
командири й рядові бійці, засуджені військовими трибуналами з відтермінуванням виконання
вироку. Оскільки серед оточенців були й такі, хто отримав відповідну кримінальну статтю, то їх
наявність у штрафних підрозділах цілком очевидна.
47 Див.: [Електронний ресурс]: http://reibert.info/threads/otdelnyj-shturmovye-strelkovye-
batalony.309699/
48 Государственный архив Российской Федерации (далі – ГАРФ). – Ф.9401. – Оп.2. –
Д.68. – Л.229–230.
Український історичний журнал. – 2015. – №2
36 Т.В.Вронська, Т.В.Пастушенко
жертв політичних репресій при Президенті РФ, до штурмових батальйонів за
весь період війни було передано близько 25 тис. військовослужбовців Червоної
армії, які вийшли з оточення та звільнилися з полону49.
Ілюстрацією долі колишнього оточенця, котрий згодом опинився у штур-
мовому батальйоні, може служити історія М.Тарасова – уродженця Орловської
області 1918 р.н., який воював у складі 189-ї стрілецької дивізії 21-ї армії50
Південно-Західного фронту у званні політрука. Він разом з іншими бійця-
ми й командирами потрапив в оточення у вересні 1941 р., був поранений у
ногу під час спроби прориву в районі Пирятина, Лубен, Лохвиці. Із групою
червоноармійців подолав значну відстань, аби дістатися розташування своїх
військ. У квітні 1942 р. оточенці перейшли лінію фронту в районі Чугуєва на
Харківщині. В особливому відділі всі успішно пройшли перевірку. Їм повіри-
ли. Політрук М.Тарасов знову став до лав діючої армії, його навіть призна-
чили командиром роти 274-ї стрілецької дивізії 44-ї армії Південно-Західного
фронту. Утім уже у січні 1943 р. до особливого відділу підрозділу, де воював
колишній оточенець, надійшов «сиґнал»: у лавах – людина з «сумнівним» ми-
нулим. М.Тарасова спочатку викликали на партійну комісію при Головному
політичному управлінні Червоної армії, а звідти відправили на перевірку
до дислокованого в Рязанській області спецтабору №178. Після восьми міся-
ців принизливих процедур із формулюванням «пройшов перевірку частково»
М.Тарасова направили служити командиром відділення стрілецького взводу у
4-му окремому штурмовому батальйоні Західного фронту. У листопаді 1943 р.
під час бою він був поранений і півроку перебував на лікуванні в московсько-
му госпіталі. На момент виписки, у травні 1944 р., йому повернули офіцер-
ське звання. Пізніше, уже в боях з японцями в Маньчжурії, М.Тарасов за-
знав третього важкого поранення, утративши ліве око. Згодом його знайшли
й нагороди, до яких він був представлений за бойові подвиги. Статус однієї з
них було знижено через «сумнівне» минуле (перебування в оточенні): замість
ордена Олександра Невського М.Тарасов отримав медаль «За перемогу над
Японією»51. По війні він учителював на Орловщині. Дата смерті невідома.
Із початком очищення радянських територій від військ нацистської
Німеччини та її союзників проблемою оточенців, інших категорій «підозрілих
елементів» почали займатися й територіальні підрозділи НКВС. У циркуля-
рі наркомату внутрішніх справ СРСР від 18 лютого 1942 р. про організацію
оперативно-чекістської роботи на визволеній території оточенці потрапили до
першого персоніфікованого переліку осіб – потенційних «зрадників» та «ко-
лабораціоністів». Вони згадувалися в пункті «ж» і підлягали не лише взяттю
на аґентурний облік, а й арешту52. Утім ця репресивна директива, особливо
49 Дембицкий Н.П. Судьба пленных // Война и общество, 1941–1945: В 2 кн. – Кн.2. – Москва,
2004. – С.257.
50 6 вересня 1941 р. 21-шу армію було передано Південно-Західному фронту, у складі якого
вона й опинилася в «котлі» під Києвом. Після виходу з оточення доукомплектовувалася в районі
Охтирки на Сумщині.
51 Полынкин А. Жизнь и судьба Максима Тарасова: «окруженец», штрафник, герой
[Електронний ресурс]: http://klub-mastera.narod.ru/publ/istorija_pokrovskogo_kraja/iz_istorii_
pokrovskoj_srednej_shkoly/zhizn_i_sudba_maksima_tarasova_okruzhenec_shtrafnik_geroj/39-1-0-31
52 ГДА СБУ. – Ф.16. – Оп.35. – Спр.2. – Арк.104–108 зв.
Український історичний журнал. – 2015. – №2
Зворотний бік війни: Історичний та соціально-правовий портрет радянських оточенців 37
на території України, яка в той період була ще майже повністю окупованою,
практично не виконувалася. Натомість контроль за колишніми оточенцями
залишався таким самим пильним, як і раніше. Спеціально організовані опе-
ративні групи НКВС збирали дані про «ворожі, ненадійні та підозрілі» ка-
тегорії осіб. Циркуляром НКВС УРСР від 30 березня 1942 р. заступник на-
чальника 1-го (розвідувального) управління цього відомства В.Карлін, який
перебував о тій порі у Старобільську, вимагав від своїх підлеглих встановити
кількість згаданого «спецконтинґенту» в кожній з окупованих областей. Серед
них називалися й ті, хто «потрапив в оточення та не перейшов на бік радян-
ських військ», а також особи призовного складу, не мобілізовані в армію й не
евакуйовані в тил53. Отже, як і раніше, визначався «гріх» багатьох: свідоме
чи вимушене перебування на окупованій території. Уже 7 липня 1942 р. (на-
вздогін до згаданої березневої) з’явилася директива НКВС СРСР №265 про по-
силення боротьби з дезертирством та ухиленням від військової служби. У до-
кументі приписувалося особливо ретельно контролювати й суворо перевіряти
громадян, які стояли на військовому обліку, «з числа евакуйованих і тих, хто
вийшов з оточення, німецького полону, підозрілих за антирадянську роботу,
шпигунство та диверсії»54.
Аналіз згаданих приписів дає змогу зрозуміти, що, окрім суто репресив-
ної мети, НКВС шукав потенційні людські ресурси для наступної, так званої
повторної мобілізації. Інформація про виявлення колишніх оточенців поча-
ла надходити доволі оперативно. Так, за даними НКВС УРСР, на 15 березня
1943 р. з відвойованої в нацистів частини Ворошиловградської області мобілі-
зовано до військ Південно-Західного фронту 37 452 особи, з яких у тому числі
25 674 визнано придатними до стройової, 5044 – нестройової служби, 6704 ото-
ченців і колишніх радянських полонених зарахували до запасних підрозділів
Червоної армії55.
Під час активних наступальних боїв на території України почав змінюва-
тися склад утримуваного у спецтаборах на фільтрації континґенту. Тепер до
військовиків додалися й ті, кого підозрювали у співпраці з окупаційною вла-
дою. Їх у документах іменували «другою обліковою категорією». Поступово
змінювалася й дислокація спеціальних таборів. Якщо на початку їх існуван-
ня домінувала доцільність організації таких установ якомога ближче до лінії
фронту з метою оптимізації фільтрації, то тепер їх розгортання орієнтува-
лося на потреби економіки у трудових ресурсах, наближенні до конкретних
промислових об’єктів, де відчувався брак робочих рук (здебільшого видобув-
на галузь)56. Про це свідчать і спогади в’язнів таких установ, дислокованих
53 Там само. – Арк.116–116 зв.
54 Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. – Т.3. – Кн.2:
От обороны к наступлению: 1 июля – 31 декабря 1942 г. – Москва, 2003. – С.18.
55 Муковський І., Лисенко О. Звитяга і жертовність: Українці на фронтах Другої світової ві-
йни. – К., 1997 – С.396.
56 В інформації наркома внутрішніх справ СРСР Л.Берії для голови радянського уряду
В.Молотова про організацію перевірки у спецтаборах НКВС бійців та командирів Червоної армії
повідомлялося, що всі спеціальні табори на жовтень 1944 р. організовано при промислових під-
приємствах і за час перевірки військовослужбовці використовуються на роботах (див.: ГАРФ. –
Ф.9401. – Оп.2. – Д.68. – Л.232).
Український історичний журнал. – 2015. – №2
38 Т.В.Вронська, Т.В.Пастушенко
в УРСР. Так, у фільтраційному таборі №240 у м. Сталіно в 1944 р. прохо-
дили перевірку колишні червоноармійці-оточенці – бійці розформованої
Житомирської партизанської дивізії С.Малікова. Їм не лише заборонили
листування, а й позбавили права носити військову форму. Керівництво та
охорона спецтабору, самочинно зрівнявши їх у правах із колишніми полі-
цейськими та старостами, які утримувалися тут, практикували побої та мо-
ральні приниження. Спроби пояснити, що партизани й поліцаї – це не одне
і те саме, призводили тільки до посилення режиму утримання. Після прохо-
дження перевірки одного з колишніх оточенців, а згодом партизана, зараху-
вали до штату заводу у Харцизьку, решту його товаришів чекала гірша доля:
розжалувані в рядові бійці вони продовжили війну у штрафному батальйо-
ні57. Частину колишніх партизанів, котрі мали офіцерські звання, включили
до сформованих на базі спецтабору №240 18-го та 19-го окремих штурмових
стрілецьких батальйонів58. Старший лейтенант І.Коржик (він, як і решта,
також пройшов оточення, партизанський загін, а згодом і спецтабори) вже
по війні, розмірковуючи над причинами такого поводження, слушно заува-
жував: «[…] провина полягала лише в одному: після потрапляння в оточення
1941 р. під Києвом такі, як я, мали застрелитися»59.
Ті, хто проходив перевірку у спецтаборах, були не в найгіршому становищі.
Щодо колишніх оточенців розгорталися й інші, трагічніші, події. Так, 17 бе-
резня 1943 р. на території Кіровоградської області заарештували О.Чичканова
(1895 р.н., члена ВКП(б), командира 189-ї стрілецької дивізії), який прожи-
вав під окупацією. На допитах він визнав те, що вимагали від нього слідчі:
«Злочинно керував військами, унаслідок чого у серпні 1941 р. потрапив в ото-
чення, піддався паніці, кинув доручені йому війська, знищив партквиток, по-
свідчення особи – ґенерала Червоної армії, викинув зброю й з поля бою втік до
німецького тилу». Єдине, чого він не визнав – «зв’язок із німцями»60. 21 серпня
1952 р. О.Чичканова було засуджено за ст.193-17«а» КК на 10 років позбавлен-
ня волі. Реабілітований у 1953 р.
Загалом у 1943 р. на очищених від вермахту радянських територіях підроз-
діли НКВС з охорони тилу діючої армії затримали для перевірки 931 549 осіб
(у тому числі 582 515 військовослужбовців, дезертирів, тих, хто відстав від сво-
їх частин, мав невідповідні документи тощо). Серед останніх оточенці стано-
вили 18 086 осіб61.
Зміна воєнно-політичної обстановки в 1944 р. – перенесення Червоною ар-
мією бойових дій на територію країн Європи, висадка англо-американських
військ у Франції, підготовка до міжнародних переговорів щодо повоєнно-
го розподілу світу між союзниками по антигітлерівській коаліції, а головне,
57 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.23. – Спр.1364. – Арк.4–6.
58 Рубцов Ю.В. Кому отбывать срок до ордена, ну а кому – до «вышки» // Независимое военное
обозрение. – 2006. – 28 апреля [Електронний ресурс]: http://www.sunapse.ru/rushistory/Oruzie/
Oruzie39.html
59 Там же.
60 Звягинцев В. Война на весах Фемиды: война 1941–1945 гг. в материалах следственно-судеб-
ных дел. – С.754.
61 ГАРФ. – Ф.9401. – Оп.2. – Д.64. – Л.9–13.
Український історичний журнал. – 2015. – №2
Зворотний бік війни: Історичний та соціально-правовий портрет радянських оточенців 39
створення спеціальної структури для репатріації радянських громадян – усі ці
обставини внесли певні корективи до порядку перевірки військовополонених
та оточенців. Постанова ДКО №6884 с від 24 жовтня 1944 р. приписувала рядо-
вих бійців Червоної армії, звільнених із полону радянськими чи союзними вій-
ськами, направляти для перевірки до спеціальних запасних частини військо-
вих округів. Ті, хто не викликав підозр, мали поповнювати війська фронтів.
Виявлених під час перевірки підозрілих осіб (колишніх поліцейських, власів-
ців, комбатантів різноманітних формувань вермахту) відправляли до спецта-
борів НКВС для подальшої їх перевірки органами держбезпеки та «Смерш»
НКО. Як і раніше, усіх офіцерів, визнаних «ненадійними» чи «підозрілими»,
звідти направляли на формування штурмових батальйонів62. Окремими пунк-
том у постанові йшлося про передачу «військовополонених та оточенців рядо-
вого й сержантського складу» після їх перевірки в «робітничі кадри промисло-
вості, або використовувати на будовах НКВС, а також для служби з охорони
спецтаборів і таборів ҐУЛАҐ НКВС СРСР»63. «Передача в робітничі кадри про-
мисловості» нормальною мовою означала ніщо інше, як кріпацтво й фактичне
позбавлення волі таких працівників (колишніх оточенців і військовополоне-
них) при шахтах та на заводах. Єдине, що відрізняло їх від в’язнів системи
ҐУЛАҐ – це відсутність конвою. У спільній постанові РНК УРСР та ЦК КП(б)
У про мобілізацію робітників для вугільної промисловості Донбасу від 13 трав-
ня 1944 р., мобілізованим, у тому числі колишнім оточенцям, рекомендува-
лося «перевозити свої родини до місця постійної роботи на підприємствах
наркомвугілля»64. Оскільки термін їх перебування при шахті чи на будівни-
цтві був невизначеним, влада «великодушно» дозволяла родинам об’єднатися.
Лише після смерті Й.Сталіна в 1950-х рр. ці люди змогли повернутися додому,
улаштовувати своє життя за власним вибором, хоча й під пильним наглядом
влади.
Згідно з довідкою наркома внутрішніх справ СРСР Л.Берії, із 354 592 осіб,
які на жовтень 1944 р. пройшли через спецтабори, у промисловість було від-
правлено порівняно незначну кількість – 30 749. Тривала війна, потреба в
поповненні для армії не зменшувалася, тому більшість із загальної кількос-
ті утримуваних у спецтаборах, тобто 231 034 особи, повернулися до військо-
вих частин через військкомати. Решта направлялися до штурмових баталь-
йонів – 18 382, у тому числі 16 163 офіцери, 2219 рядових і сержантів, та до
конвойних військ – 5924. Арештовано й засуджено за різними обвинувачення-
ми – 11 556 осіб. На час складання довідки у спецтаборах продовжували пере-
бувати 51 601 особа, серед них 5657 офіцерів65. Як і раніше, у всіх документах
репресивного характеру категорії в’язнів подавалися однією спільною статис-
тикою – без поділу на колишніх військовополонених та оточенців.
Завершення війни з нацизмом не зменшило «пильності» органів держбез-
пеки у ставленні до колишніх оточенців. Для тих, хто пройшов чистилище
62 Там же. – Д.68. – Л.229–230.
63 Там же.
64 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Ф.2. –
Оп.7. – Спр.979. – Арк.106–109.
65 ГАРФ. – Ф.9401. – Оп.2. – Д.68. – Л.232.
Український історичний журнал. – 2015. – №2
40 Т.В.Вронська, Т.В.Пастушенко
перевірок і спецтаборів, приниження та безпідставні звинувачення на цьо-
му не вичерпувалися. Більше того, після війни почалися повторні перевірки,
арешти, службові розслідування. На повсякденному рівні недовіра й підозра
часто призводили до позбавлення можливості здобути освіту, мати гідну про-
фесію, просуватися по службі, змінити місце проживання.
Лише у спільній постанові ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР від 29 черв-
ня 1956 р. «Про усунення наслідків грубих порушень законності у ставленні до
колишніх військовополонених і членів їх родин», де знову ж таки через кому
згадувалися оточенці та полонені, засуджувалася згубна практика політичної
недовіри до цих людей66. У документі було зафіксовано наміри припинити пе-
реслідування вказаних категорій учасників війни та почати заходи з віднов-
лення їхніх громадянських прав. Невдовзі, 23 липня, директивою заступника
міністра оборони СРСР наказувалося весь час, який оточенці перебували на
спецперевірці та у штурмових батальйонах, зарахувати до загального терміну
служби в армії67. Але, незважаючи на такі декларації, ці люди (як і їхні родичі)
продовжували перебувати «під ковпаком». До кінця свого життя, заповнюючи
службові анкети, вони писали: «Перебував на окупованій території [стільки-
то] днів. Із ворожого оточення вийшов поблизу [такого-то населеного пункту].
Перевірку пройшов в особливому відділі [такого-то] фронту». Вони вже й були
начебто «чистими»: пройшли спецперевірку, спокутували свої «гріхи», але все
ж до кінця 1980-х рр. їм нагадували: ти – людина «не зовсім радянська», адже
«був», «перебував», «брав участь»... Довгий час боялися навіть згадувати події
війни, унаслідок яких опинилися в оточенні.
Проблему суворого, нерідко несправедливого ставлення до оточенців у
СРСР необхідно розглядати у ширшому контексті функціонування тоталі-
тарної держави. Перебування радянських людей на окупованій противни-
ком території, у статусі полоненого або цивільної особи, було по суті втратою
контролю над ними з боку комуністичної влади. Тому насправді необхідна й
виправдана з погляду безпеки, особливо у воєнну пору, процедура опитування
та перевірки військовослужбовців, які певний час змушені були провести в
тилу противника, перетворювалася на один зі способів репресування.
Моральна сліпота, хвороблива підозріливість влади, бажання будь-
що власну відповідальність за стратегічні прорахунки перекласти на плечі
звичайних вояків і, зрештою, намагання тримати у страху всіх без винятку
спричинили появу зловісної коми в документах репресивного характеру, ко-
тра зрівняла в безправ’ї тисячі людей, на багато років визначивши їх статус у
суспільстві.
Сталінська система призвела до повного знецінення людського життя та
особистості. Узаконене рабство стало повсякденної формою політичних і соці-
ально-економічних відносин, а дух і душу роз’їдало всезагальне лицемірство.
Тоталітарний режим беззастережно узурпував лаври переможця у війні, віді-
бравши це право у солдатів та офіцерів, які ціною свого життя і здоров’я боро-
лися з нацизмом.
66 Реабілітація репресованих: Законодавство та судова практика. – К., 1997. – С.92–94.
67 Там само. – С.94–96.
Український історичний журнал. – 2015. – №2
Зворотний бік війни: Історичний та соціально-правовий портрет радянських оточенців 41
Аналіз нормативних документів, змін у законодавчих приписах та підза-
конних відомчих інструкціях, реконструкція проходження процедури пере-
вірки оточенців дає змогу краще зрозуміти концептуальні засади політики
державної влади СРСР у роки війни. Знання про цей тіньовий бік воєнного
протистояння, незліченні втрати, безкінечні, найчастіше втаємничені для зо-
внішнього світу людські жертвопринесення, як і особливості діяльності орга-
нів держбезпеки, створюють умови для поглибленого, неупередженого науко-
вого студіювання подій світового збройного конфлікту ХХ ст.
In this article by example of fates of Red Army soldiers and commanders, NKVD officers
that broke out of encirclement under Kyiv, for the first time in the historiography raised
the problems of attitude in USSR to this military servant category, their legal status
identification as captives. In the spotlight is the formation of regulatory framework and
features of procedure of verification of ex-encirclee by front and regional departments of
counterintelligence. Prolonged for several after war decades socio-legislative consequenc-
es of discrimination of encirclee are analyzed.
Keywords: encirclee, special camps, check, filtration, special departments, assault bat-
talions, profiles.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-109384 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:44:26Z |
| publishDate | 2015 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Вронська, Т.В. Пастушенко, Т.В. 2016-11-27T17:39:38Z 2016-11-27T17:39:38Z 2015 Зворотний бік війни: Історичний та соціально-правовий портрет радянських оточенців / Т.В. Вронська, Т.В. Пастушенко // Український історичний журнал. — 2015. — № 2. — С. 22-41. — Бібліогр.: 67 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/109384 93/94 [342.78:355.441] На прикладі доль бійців і командирів Червоної армії, співробітників НКВС, які
 вийшли з оточення під Києвом, уперше в історіографії порушуються проблеми
 ставлення у СРСР до цієї категорії військовослужбовців, ототожнення їх правового статусу з військовополоненими. У центрі уваги – формування нормативної
 бази та особливості процедури перевірки колишніх оточенців фронтовими й реґіональними підрозділами контррозвідки. Аналізуються пролонґовані на декілька повоєнних десятиліть соціально-правові наслідки дискримінації оточенців. In this article by example of fates of Red Army soldiers and commanders, NKVD officers
 that broke out of encirclement under Kyiv, for the first time in the historiography raised
 the problems of attitude in USSR to this military servant category, their legal status
 identification as captives. In the spotlight is the formation of regulatory framework and
 features of procedure of verification of ex-encirclee by front and regional departments of
 counterintelligence. Prolonged for several after war decades socio-legislative consequences
 of discrimination of encirclee are analyzed. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історичні студії До 70-річчя Перемоги над нацизмом в Європі Зворотний бік війни: Історичний та соціально-правовий портрет радянських оточенців Back Side of War: Historical and Socio-Legislative Portrait of Soviet Encirclee Article published earlier |
| spellingShingle | Зворотний бік війни: Історичний та соціально-правовий портрет радянських оточенців Вронська, Т.В. Пастушенко, Т.В. Історичні студії До 70-річчя Перемоги над нацизмом в Європі |
| title | Зворотний бік війни: Історичний та соціально-правовий портрет радянських оточенців |
| title_alt | Back Side of War: Historical and Socio-Legislative Portrait of Soviet Encirclee |
| title_full | Зворотний бік війни: Історичний та соціально-правовий портрет радянських оточенців |
| title_fullStr | Зворотний бік війни: Історичний та соціально-правовий портрет радянських оточенців |
| title_full_unstemmed | Зворотний бік війни: Історичний та соціально-правовий портрет радянських оточенців |
| title_short | Зворотний бік війни: Історичний та соціально-правовий портрет радянських оточенців |
| title_sort | зворотний бік війни: історичний та соціально-правовий портрет радянських оточенців |
| topic | Історичні студії До 70-річчя Перемоги над нацизмом в Європі |
| topic_facet | Історичні студії До 70-річчя Перемоги над нацизмом в Європі |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/109384 |
| work_keys_str_mv | AT vronsʹkatv zvorotniibíkvíiniístoričniitasocíalʹnopravoviiportretradânsʹkihotočencív AT pastušenkotv zvorotniibíkvíiniístoričniitasocíalʹnopravoviiportretradânsʹkihotočencív AT vronsʹkatv backsideofwarhistoricalandsociolegislativeportraitofsovietencirclee AT pastušenkotv backsideofwarhistoricalandsociolegislativeportraitofsovietencirclee |