Суспільно-політичне й соціально-економічне становище України в 2010 – першій половині 2015 рр.
Оцінюється суспільно-політичне та соціально-економічне становище України за останні шість років. Основну увагу приділено Євромайдану, який перейшов у Революцію гідності, а також окупації й анексії Росією Кримського півострова, російській аґресії на сході нашої країни. In this article reviewed the...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний журнал |
|---|---|
| Дата: | 2015 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2015
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/109552 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Суспільно-політичне й соціально-економічне становище України в 2010 – першій половині 2015 рр. / С.В. Кульчицький // Український історичний журнал. — 2015. — № 3. — С. 154-175. — Бібліогр.: 33 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-109552 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Кульчицький, С.В. 2016-12-01T18:26:32Z 2016-12-01T18:26:32Z 2015 Суспільно-політичне й соціально-економічне становище України в 2010 – першій половині 2015 рр. / С.В. Кульчицький // Український історичний журнал. — 2015. — № 3. — С. 154-175. — Бібліогр.: 33 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/109552 94 (477) «2010–2015» Оцінюється суспільно-політичне та соціально-економічне становище України за останні шість років. Основну увагу приділено Євромайдану, який перейшов у Революцію гідності, а також окупації й анексії Росією Кримського півострова, російській аґресії на сході нашої країни. In this article reviewed the social-political and social-economic situation of Ukraine during last six years. The main attention is paid to the Euromaidan that turned into the Revolution of Dignity, the occupation and annexation of the Crimean peninsula by Russian Federation, Russian aggression in the Eastern Ukraine. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал На допомогу викладачеві історії Суспільно-політичне й соціально-економічне становище України в 2010 – першій половині 2015 рр. Social-Political and Social-Economic Situation in Ukraine in 2010 – First Half of 2015s Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Суспільно-політичне й соціально-економічне становище України в 2010 – першій половині 2015 рр. |
| spellingShingle |
Суспільно-політичне й соціально-економічне становище України в 2010 – першій половині 2015 рр. Кульчицький, С.В. На допомогу викладачеві історії |
| title_short |
Суспільно-політичне й соціально-економічне становище України в 2010 – першій половині 2015 рр. |
| title_full |
Суспільно-політичне й соціально-економічне становище України в 2010 – першій половині 2015 рр. |
| title_fullStr |
Суспільно-політичне й соціально-економічне становище України в 2010 – першій половині 2015 рр. |
| title_full_unstemmed |
Суспільно-політичне й соціально-економічне становище України в 2010 – першій половині 2015 рр. |
| title_sort |
суспільно-політичне й соціально-економічне становище україни в 2010 – першій половині 2015 рр. |
| author |
Кульчицький, С.В. |
| author_facet |
Кульчицький, С.В. |
| topic |
На допомогу викладачеві історії |
| topic_facet |
На допомогу викладачеві історії |
| publishDate |
2015 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Український історичний журнал |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Social-Political and Social-Economic Situation in Ukraine in 2010 – First Half of 2015s |
| description |
Оцінюється суспільно-політичне та соціально-економічне становище України
за останні шість років. Основну увагу приділено Євромайдану, який перейшов у
Революцію гідності, а також окупації й анексії Росією Кримського півострова,
російській аґресії на сході нашої країни.
In this article reviewed the social-political and social-economic situation of Ukraine
during last six years. The main attention is paid to the Euromaidan that turned into
the Revolution of Dignity, the occupation and annexation of the Crimean peninsula by
Russian Federation, Russian aggression in the Eastern Ukraine.
|
| issn |
0130-5247 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/109552 |
| citation_txt |
Суспільно-політичне й соціально-економічне становище України в 2010 – першій половині 2015 рр. / С.В. Кульчицький // Український історичний журнал. — 2015. — № 3. — С. 154-175. — Бібліогр.: 33 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT kulʹčicʹkiisv suspílʹnopolítičneisocíalʹnoekonomíčnestanoviŝeukraíniv2010peršíipoloviní2015rr AT kulʹčicʹkiisv socialpoliticalandsocialeconomicsituationinukrainein2010firsthalfof2015s |
| first_indexed |
2025-11-24T02:17:51Z |
| last_indexed |
2025-11-24T02:17:51Z |
| _version_ |
1850839955096469504 |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2015. – №3
НА ДОПОМОГУ
ВИКЛАДАЧЕВІ ІСТОРІЇ
Розпад СРСР по периметру кордонів союзних республік створив на теренах
Східної Європи цілком нову ситуацію. Республіки Балтії прогнозовано ввій-
шли в Євросоюз, а Молдова ратифікувала угоду про асоціацію з ЄС. Тенденції
розвитку України, Білорусі й Росії виявилися різними.
Визначаючи програму дій Центральної Ради навесні 1917 р., М.Гру шев сь-
кий висловлював переконаність у тому, що народна революція в Росії «відкриє
шлях до федерації Європи, а в майбутньому – до федерації всього світу»1. У цій
федерації, як він сподівався, Україна стане однією з найбільш сильних складо-
вих. Здійснені більшовиками комуністичні перетворення перекреслили ці спо-
дівання, але незалежна Україна прагне реалізувати їх на черговому витку іс-
торичного процесу. За сучасних умов це означає інтеґрування з Європейським
Союзом. На протилежному полюсі посткомуністичних трансформацій перебу-
ває Білорусь, де максимальною мірою законсервовано радянські порядки, що
загрожує в майбутньому таким самим неконтрольованим хаосом, який пере-
жили інші пострадянські країни впродовж «хвацьких 90-х».
Російській Федерації належала провідна роль у розпаді СРСР, але в ній
збереглися уламки імперських структур. Консолідація їх почалася з кінця
* Кульчицький Станіслав Владиславович – доктор історичних наук, професор, завідуючий
відділом історії України 20–30х рр. XX ст. Інституту історії України НАНУ
1 Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть? – К., 1991. – С.51.
УДК 94 (477) «2010–2015»
С.В.КульчицьКий *
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ Й СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ
УКРАЇНИ В 2010 – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 2015 рр.
Оцінюється суспільнополітичне та соціальноекономічне становище України
за останні шість років. Основну увагу приділено Євромайдану, який перейшов у
Революцію гідності, а також окупації й анексії Росією Кримського півострова,
російській аґресії на сході нашої країни.
Ключові слова: патерналізм, диктатура, корупція, тривалість життя,
охорона здоров’я, соціальний захист, матеріальний добробут, Євромайдан,
Революція гідності, анексія Криму, гібридна війна на сході, АТО, угода про асоці
ацію з Євросоюзом, парламентська коаліція, програма реформ.
Український історичний журнал. – 2015. – №3
Суспільно-політичне й соціально-економічне становище України в 2010... 155
1990-х рр. і прискорилася, коли до влади прийшов виходець із радянських
органів державної безпеки В.Путін. За півтора десятиліття у цій країні ви-
ник централізований політичний режим, в якому відсутні федеративні нача-
ла та інші прояви демократії. На відміну від радянського, він позбавлений
марксистсько-ленінської ідеології й пов’язаної з нею економічної диктатури
купки вождів, тобто суспільство може користуватися приватною власністю.
Політична диктатура спирається на економіку, яка майже не залежить від
підприємницької діяльності, а натомість обмінює сировинні ресурси на валюту
через зовнішню торгівлю.
Порівняно з радянським путінський режим має ще одну істотну особли-
вість: він покладається не стільки на насилля, скільки на патерналізм і ціл-
ком підконтрольні Кремлю засоби масової інформації. Економічна та психоло-
гічна залежність суспільства від держави, яка дісталася режиму у спадок від
радянських часів, допомагає В.Путіну триматися при владі.
Щоб здобути популярність у російському суспільстві, президент РФ на-
звав розпад СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ ст.» і заявив
про необхідність його реставрації в іншій формі, наприклад Митного союзу.
Україна, як і всі інші пострадянські країни, опинилася під загрозою втрати
суверенітету. Ця загроза набула особливої гостроти з 2010 р.
Політична ситуація
Структура органів влади в Україні почала складатися ще на зорі 1990-х рр.
(зазнавали змін лише її функції та повноваження). Від 2006 р. президенти на-
шої країни мали урізані повноваження. Вищим органом у системі виконав-
чої влади був затверджуваний парламентом Кабінет Міністрів. Кандидатуру
прем’єр-міністра президент вносив не за власним вибором, а за рекомендацією
парламентської більшості.
За кілька тижнів після президентських виборів 2010 р. в парламенті сфор-
мувалася пропрезидентська більшість за рахунок перекуплених депутатів
опозиційних фракцій (так званих «тушок»). У березні вже було оголошено про
появу нової правлячої коаліції на чолі з Партією реґіонів. Прем’єр-міністром
став висуванець В.Януковича – М.Азаров.
Одночасно новий керівник держави здобув контроль над Конституційним
Судом, із допомогою котрого він у вересні 2010 р. скасував реформу, що обмежу-
вала повноваження президента. Україна знову перетворилася на президент-
сько-парламентську республіку. Парламент скасував вибори на пропорційній
основі, які надавали перевагу політичним партіям, і повернувся до чинної ра-
ніше мішаної системи, коли половину депутатів обирали за партійними спис-
ками, а решту – на індивідуальній основі. Депутатами-мажоритарниками лег-
ше було маніпулювати.
Парламентські вибори за новими правилами відбулися у жовтні 2012 р.
На першому місці опинилася Партія реґіонів (30% голосів), далі йшли
«Батьківщина» на чолі з Ю.Тимошенко (25,5%), «Удар» В.Кличка (14%),
Компартія України (13,3%) і «Свобода» (10,4%). Маючи у сумі 49,9% голосів,
Український історичний журнал. – 2015. – №3
156 С.В.Кульчицький
три опозиційних політсили («Батьківщина», «Удар», «Свобода») одержували в
парламенті більшість за рахунок голосів, поданих за партії, які не подолали
встановленого прохідного бар’єру. Але більша частина депутатів-мажоритар-
ників, чиї бізнесові інтереси залежали від влади, примкнули до провладної
коаліції. Використання адміністративного ресурсу допомогло Партії реґіо-
нів сформувати пропрезидентську більшість і в облрадах (за винятком трьох
областей)2. Отже за перші три роки своїх повноважень В.Янукович здобув ве-
личезну владу.
Економічний стан
Перебування в комуністичній державі наклало тяжкий відбиток на три по-
коління радянських людей. Особливо це відчувалося на сході країни, де зосе-
реджувалися великі підприємства важкої індустрії. Олігархізація колишньої
радянської економіки стала неминучим наслідком її приватизації. Російських
«олігархів» із часом «експропріювали» або вони «лягли» під політичний режим,
створений потужним кланом чиновників. Натомість українські пристосува-
лися до демократичного ладу, створили власні партії й узяли під контроль
політичний процес, не допускаючи реального реформування господарського
життя.
Олігархізація економіки неґативно позначилася на розвитку середнього
класу та на добробуті населення. Сподівання на те, що «ринок усе виправить»,
швидко зникли. За даними моніторинґу Інституту соціології НАН України,
який проводився в липні 2013 р., на запитання: «Чи варто було передавати
великі підприємства у приватну власність?» заперечно або з перевагою на не-
ґатив відповіли дві третини опитуваних (65,8%). Третина (34,7%) дала таку
саму відповідь на запитання про дрібні підприємства. Ринкову економіку під-
тримали 49,4% громадян3.
Здобути суспільну підтримку в боротьбі з «олігархами» було неможливо:
призвичаєне до патерналізму населення висловлювало вдячність тим, хто
брався відроджувати економічне життя й забезпечувати працюючих платнею.
Опертися на державний апарат, як у Росії, теж було неможливо, адже націо-
нальна державність в Україні тільки створювалася. Тому президенти, почина-
ючи від Л.Кучми, прийняли існуючі правила гри, намагаючись перетворити
на «олігархів» наближених до себе людей. В.Янукович не тільки прийняв ці
правила, але й постарався шляхом масштабного переділу власності за допо-
могою забезпечених судовими рішеннями рейдерських атак прибрати до рук
свого оточення максимум можливого.
За цих умов у великих масштабах розвинулася корупція. За даними зга-
даного Інституту соціології НАНУ, у 2013 р. на запитання: «Кому служать в
Україні правоохоронні органи?» лише 4% громадян відповіли так, як того ви-
магала їх назва: охороні права. Убивчу відповідь: «Будь-кому, хто заплатить»,
2 Литвин В. Історія України. Підручник. – К., 2013. – С.875.
3 Українське суспільство 1992–2013: Стан та динаміка змін: Соціологічний моніторинг. – К.,
2013. – С.448–450.
Український історичний журнал. – 2015. – №3
Суспільно-політичне й соціально-економічне становище України в 2010... 157
дали по прокуратурі – 43%, по міліції – 49%, по судовій системі – 56% опи-
туваних4. Міжнародне аґентство «Trace International» допомагає компаніям
відповідати антикорупційному законодавству, оцінюючи країни світу за чо-
тирма критеріями: ефективність відповідної нормативної бази, прозорість ді-
яльності держави, рівень суспільного контролю над корупційними процесами,
взаємо дія влади та бізнесу. У 2013 р. найвищі місця в його рейтинґу займали
Ірландія (1-ше), Канада (2-ге), Нова Зеландія (3-тє), Гонконґ (4-те), Швеція
(5-те). До топ-20 потрапили Японія (8-ме), Німеччина (9-те), США (10-те), Ґрузія
(11-те), Франція (14-те), Литва (18-те), Великобританія (19-те місце). Невисокі
позиції серед 198 країн світу посіли Молдова (130-те), Україна (132-ге), Росія
(134-те), Китай (137-те місце). Серед європейських країн наша держава за рів-
нем корумпованості посіла перше з кінця місце5...
У міністерствах та областях з’явилися, за законами кримінального сві-
ту, так звані «смотрящие». Вони були зобов’язані, не забуваючи про себе,
знаходити й пересилати до Києва валютну готівку. За такого рівня корум-
пованості справи в економіці йшли погано, бюджет достатньою мірою не
наповнювався. Не випадково влада реґулярно зверталася до зовнішніх
запозичень (насамперед із боку Росії). В Україні створювалися сприятли-
ві умови для експансії російських банків і фірм. Міністерство оборони в
2010–2013 рр. фінансувалося в обсязі менше 1% від валового внутрішнього
продукту.
Економіка України мала істотні реґіональні відмінності. Велика про-
мисловість сходу доволі успішно розвивалася в дореволюційну та міжвоєнну
епохи, коли провідні країни світу перебували на індустріальній стадії роз-
витку. Після Другої світової війни почалася безперервна науково-технічна ре-
волюція, яка знаменувала собою перехід людства до постіндустріальної доби.
Консервативна радянська економіка щораз більше відставала від світових
стандартів. На рубежі 1980–1990-х рр. це відставання стало катастрофічним,
що зумовило крах КПРС і розпад СРСР. Проте ще за кілька десятиліть до
цих подій економіка українського сходу, яка пропонувала вугілля й метал у
плановий розподіл або продавала їх на світовому ринку, почала дедалі більше
занепадати. Причина була простою: радянський уряд перерозподіляв левову
пайку централізованих капіталовкладень із Донбасу в більш перспективний
Кузбас, а з українських газових родовищ – у Західний Сибір. Після 1991 р.
«олігархи», які прибрали до рук важку промисловість, здебільшого просто про-
понували свою продукцію зовнішньому ринку, не дбаючи про реконструкцію
підприємств і перепрофілювання економіки. У Німеччині, наприклад, давно
трансформовано Рурський вугільно-металургійний реґіон, де основну частку
робочих місць забезпечують новітні галузі промисловості. Тим часом економі-
ка Донбасу залишилася від радянських часів у майже недоторканому стані.
Звідси – господарський занепад, безробіття, злочинність, безперспективність
існування.
4 Там само. – С.453–454.
5 День (Київ). – 2014. – 14–15 листопада.
Український історичний журнал. – 2015. – №3
158 С.В.Кульчицький
Демографічна криза
У світі є чимало країн, де високий рівень народжуваності спричинено при-
ниженим соціальним станом жінки. У державах, де більш-менш дотримують-
ся ґендерної рівності (Україна – з їх числа), рівень народжуваності має тен-
денцію до постійного зниження, унаслідок чого виникає загроза депопуляції.
Природний приріст удається підвищувати тільки шляхом зменшення смерт-
ності та створення комфортних умов повсякденного життя.
Позитивна або неґативна динаміка народонаселення – найбільш уза-
гальнюючий показник якості життя. Журнал «The Economist» склав рейтинґ
100 країн, де найкраще народжувати дітей. Перше місце в ньому належить
Швейцарії, друге – Австралії. Україна посіла третє місце, але… з кінця (після
нас – тільки Кенія й Ніґерія)6. Не дивно, що кількість населення нашої країни
зменшилася з 51,9 млн осіб у 1993 р., коли стартував процес депопуляції, до
42,8 млн – на початок 2015 р.7
Із демографічною кризою треба боротися не тільки стимулюванням наро-
джуваності (у тому числі виплатами з бюджету), але й заходами, які сприяють об-
меженню передчасної смертності. Україна має успіхи тільки у збереженні життя
новонароджених. У 1990-х рр. показник смертності дітей у віці до 1 року швидко
зростав і в 1993 та 1995 рр. сягнув максимуму – майже 15 померлих на 1000 на-
роджених. Тепер його вдалося скоротити в півтора рази, але він усе ще поступа-
ється рівню ЄС, США й, особливо, Японії. Середня очікувана тривалість життя в
Україні дорівнює 66 рокам у чоловіків і 76 – у жінок (дані 2013 р.). Отже розрив
сягає 11 років. Тривалість життя скоротилася як серед чоловіків, так і серед жі-
нок, але у перших – більшою мірою: 1990 р. розрив становив 9 років.
За показником тривалості життя Україна посідає передостаннє місце в
Європі. Для нашої країни характерна нетипова структура смертності: третина
померлих – це люди допенсійного віку. Якщо тенденція скорочення тривалості
життя зберігатиметься, то чоловіча половина сучасного молодого покоління не
доживе до пенсії. У розвинених країнах ґендерний розрив теж існує, але він не
перевищує 6–7 років.
Соціальні процеси
Найбільш проблемною ділянкою в переході від планового господарства
до ринкового була та залишається система соціального захисту. У радянській
економіці частина вартості робочої сили набувала вигляду натурального від-
шкодування. Людина мала зовсім невисоку заробітну плату, але користува-
лася безплатним навчанням і медичним обслуговуванням, одержувала від
держави житло, платила символічні гроші за житлово-комунальні послуги.
Із суспільних фондів споживання відшкодовувалися чергові відпустки, пенсії,
стипендії. Безплатність і безадресність послуг істотно погіршувала їх якість,
6 Українське суспільство 1992–2013… – С.248.
7 [Електронний ресурс]: Ukrstat.org./uk/operativ/operativ2014/ds/kn/kn_u (не враховуючи тим-
часово окуповану територію АР Крим і м. Севастополь).
Український історичний журнал. – 2015. – №3
Суспільно-політичне й соціально-економічне становище України в 2010... 159
але відігравала важливу ідеологічну роль, нібито наближаючи населення до
передбачуваного вченням марксизму-ленінізму розподілу матеріальних благ
на комуністичних засадах, тобто за потребами. А в умовах ринкової економіки
держава перестала бути одноосібним господарюючим суб’єктом, унаслідок чого
бюджет посів досить скромне місце у структурі валового внутрішнього продук-
ту. Щоб витримувати тягар соціальних виплат, довелося обкласти вироблені
товари й надані послуги податком на додану вартість.
Систему державного соціального страхування було реформовано в 1998–
2003 рр. За ці роки створено чотири види страхування з відповідними фонда-
ми: 1) від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;
2) на випадок безробіття; 3) з тимчасової втрати працездатності; 4) пенсійне.
Бюджети фондів відокремлені від держбюджету.
Невирішеним залишається питання про утворення фонду медичного стра-
хування. Іґноруючи громадськість і міжнародні структури, очолюване Р.Бо га-
тирьовою Міністерство охорони здоров’я презентувало незрозумілі проекти, які не
мали нічого спільного з реформами та не змінювали існуючої системи. Тому тепер
до розробки реформи підключено експертів, у тому числі міжнародних.
Пенсійна проблема теж залишається однією з найбільш обговорюваних. Закон
2011 р. встановив єдиний вік виходу на пенсію для жінок і чоловіків – 60 років.
Збільшено трудовий стаж, потрібний для обчислення пенсій у повному обсязі (30 ро-
ків для жінок і 35 – для чоловіків). Планувалося запровадити накопичувальну сис-
тему державного пенсійного страхування, але тільки в той рік, коли буде досягнуто
бездефіцитності бюджету. Це положення нині є одним із найбільш критикованих.
Реформування пенсійної системи повинно бути багатоаспектним. Поряд
із солідарною (коли фонди пенсійного забезпечення створюються працею по-
коління, що перебуває у працездатному віці), треба запроваджувати накопи-
чувальну систему. Пенсійний фонд повинен, як це практикується в усіх розви-
нутих країнах, частину своїх коштів використовувати для інвестування, тобто
заробляти гроші для майбутніх пенсійних витрат.
Фонди загальнообов’язкового державного соціального страхування формують-
ся за рахунок внесків роботодавців та працюючих громадян. Натомість система со-
ціальної допомоги й пільг підтримується державним бюджетом, який поповнюєть-
ся за рахунок податків. До 70% одержувачів допомоги всіх видів і форм – не бідні
люди. Матеріальну допомогу не соромилися одержувати навіть народні депутати.
Систему пільг було створено ще в радянські часи, але найбільш розвину-
лася вона у кризові 1990-ті рр. Чинне законодавство передбачає понад два де-
сятки пільг, які поширюються на значну частину мешканців. Так, пільгами на
користування громадським транспортом було охоплено майже 30% населення.
Цими пільгами держава демонструвала свою відданість «інтересам наро-
ду», тому що вибори залишалися вільними, і результат їх був непередбачу-
ваним. Насправді, однак, «народні обранці» та призначені ними чиновники
дбали тільки про свої інтереси. Система тотального «дерибану», яка з 2010 р.
насаджувалася з вершини влади, дедалі більше руйнувала добробут народу.
Про суспільні настрої можна було дізнатися хоча б на підставі соціологічних
опитувань. Але ніхто з можновладців не звертав на них уваги.
Український історичний журнал. – 2015. – №3
160 С.В.Кульчицький
Суспільні настрої
У засобах масової інформації успіхи державотворчого процесу, як правило,
переоцінювалися. Самоідентифікація мешканців України значною мірою за-
лишалася невизначеною. Половина їх не бажала визнавати себе громадянами
власної країни. Наражаючись на великі труднощі економічного й соціально-
го характеру, процес формування громадянського суспільства відбувався без
оптимістичної динаміки. Це засвідчували варіанти відповіді респондентів на
поставлене Інститутом соціології НАН України запитання: «Ким ви себе пере-
дусім уважаєте?»8:
2004 р. 2013 р.
Громадянином України 44,2% 50,6%
Мешканцем села, району, міста, реґіону 37,2% 36,4%
Представником свого етносу, нації 3,1% 2,0%
Громадянином колишнього СРСР 10,7% 6,6%
Інше 4,5% 4,2%
Не відповіли 0,3% 0,2%
Правлячий клас радянського часу без особливих потрясінь опинився в не-
залежній Україні, після чого зайнявся найбільш корисною для себе справою,
яку в народі назвали «прихватизацією». Протистояти державі, яка прийняла
національну символіку, але не змінила своєї сутності, призвичаєне до патер-
налізму населення не спромоглося. Диктатура вождів КПРС випарувалася
із зникненням цієї країни, але громадяни колишнього СРСР не могли відра-
зу навчитися жити в умовах демократії. За радянських часів вони гуртува-
лися тільки в підконтрольних державі організаціях (не виключаючи й церк-
ви), тобто кожен із них змушений був протистояти державним інституціям,
не відчуваючи плеча іншого. «Неформальні», тобто непідконтрольні державі,
організації з’явилися тільки в роки ґорбачовської «перебудови», і подальший
розвиток їх виявився нелегким у демократичній, але олігархічній Україні.
Доля Народного руху України показує це з достатньою переконливістю.
Треба зрозуміти людей похилого віку, які навіть через два десятки років
уважали себе громадянами СРСР. Це покоління відходить унаслідок природ-
них причин, а тому відбулося майже дворазове зменшення питомої ваги тих,
хто дав таку відповідь у рамках згаданого вище опитування. Проте той факт,
що у понад третини мешканців України – реґіональна свідомість, цілком на
совісті правлячого класу.
Свій вагомий неґативний внесок в існуючий стан справ зробила та час-
тина еліт, яка відносить себе до національно-патріотичних сил. Вони бажа-
ли негайно розв’язати всі питання державотворчого процесу в дусі уявлень,
що панували за три – чотири покоління до них. Половина людей в Україні
8 Українське суспільство 1992–2013… – С.490.
Український історичний журнал. – 2015. – №3
Суспільно-політичне й соціально-економічне становище України в 2010... 161
користується російською мовою, але українські націоналісти аж до останнього
часу намагалися витіснити її з повсякденного життя. За даними соціологіч-
них опитувань, у 2013 р. лише 1% мешканців не розумів української й тільки
третина одного відсотка не розуміла російської9. Природно, що серед 14 чин-
ників, які мали об’єднувати, на думку соціологів, український народ, опиту-
вані громадяни поставили мову на 10-те місце10. І справді, вистачало того, що
українська мала статус державної. Змінити цю конституційну норму було не-
можливо, поки наша країна залишалася демократичною. Проте «мовні війни»
у Верховній Раді не вщухали, розхитуючи єдність народу. Не маючи досягнень
у соціально-економічній сфері, законодавці розраховували підняти власний
рейтинґ шляхом захисту української або російської мов.
Варто проаналізувати на підставі проведених у липні 2013 р. опитувань,
як громадяни оцінювали дії режиму В.Януковича за трьома найважливішими
параметрами11:
1. Якою мірою чинна влада зміцнює загальноукраїнську злагоду?
– зовсім не зміцнює або тільки вдає – 68,4%;
– зміцнює посередньо – 20,8%;
– зміцнює добре або повністю – 4,0%;
– складно відповісти – 6,8%.
2. Якою мірою чинна влада відстоює загальнонаціональні інтереси?
– зовсім не відстоює або тільки вдає – 68,9%;
– відстоює посередньо – 22,0%;
– відстоює добре або повністю – 4,3%;
– складно відповісти – 4,8%.
3. Якою мірою чинна влада розв’язує питання підвищення добробуту на-
селення та зменшення соціальної нерівності?
– зовсім не розв’язує або тільки вдає – 82,7%;
– розв’язує посередньо – 11,1%;
– розв’язує добре або повністю – 2,1%;
– складно відповісти – 4,1%.
Виходячи з відповідей, котрі не потребують коментарів, можна зробити
висновок, що восени 2013 р. українські громадяни – в якому б реґіоні вони не
жили та якою б мовою не користувалися – перебували у відчаї. На запитання
про можливість вплинути на діяльність уряду неґативну відповідь дали 76,5%
тих, хто брав участь у моніторинґу Інституту соціології НАНУ. Приблизно така
сама кількість громадян (77,1%) розглядала політичну ситуацію в Україні як
напружену або критичну12. Усі чекали події, що могла б послужити запалом
для соціального потрясіння. Пам’ятаючи Помаранчеву революцію, багато хто
пов’язував майбутній вибух із президентськими виборами 2015 р. Проте все
сталося раніше.
9 Там само. – С.488.
10 Там само. – С.6.
11 Там само. – С.452.
12 Там само. – С.456, 465.
Український історичний журнал. – 2015. – №3
162 С.В.Кульчицький
Євромайдан
Подією, яка роз’ятрила суспільство, стала раптова відмова офіційного
Києва від підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом. У зв’язку з цим новий
київський Майдан почали називати Євромайданом.
Проблему асоціації з ЄС В.Янукович успадкував від попереднього президен-
та. Перемовини тривали з 2007 по 2012 рр. 30 березня 2012 р. глави делеґацій
України та всіх країн Євросоюзу парафували угоду. Підписання її мало відбутися
в листопаді 2013 р. на Вільнюському саміті ініціативи ЄС «Східне партнерство».
У 2013 р. політики й політологи активно обговорювали шанси обрання
В.Януковича на другий термін. Упродовж п’яти турів голосування на виборах
2004 і 2010 рр. електорат чітко поділявся за територіальною ознакою: південь
і схід підтримували головним чином висуванця Партії реґіонів, тоді як центр
і захід – його основних конкурентів. Комуністичне минуле набагато більше
впливало на виборців В.Януковича, аніж на тих, хто підтримував В.Ющенка в
2004 й Ю.Тимошенко – у 2010 рр.
Тим часом соціологічні опитування показували падіння підтримки чин-
ного президента. Під час моніторинґу громадської думки Інститутом соціології
НАНУ в 2013 р. було встановлено, що на президентських виборах 2015 р. за
умови виходу у другий тур пари В.Янукович – А.Яценюк перший мав одержати
20,1%, другий – 27,1%; у парі В.Янукович – В.Кличко перший здобував 19,1%,
а другий – 35,4% голосів13. Зважаючи на ці обставини, В.Янукович вирішив
підтримати асоціацію з Євросоюзом, щоб заручитися підтримкою на чужому
електоральному полі. У своїх виборцях він не сумнівався, хоча між реґіонами
не існувало консенсусу щодо геополітичного вибору. У 2013 р. за асоціацію з
ЄС на заході нашої країни висловлювалися 67,4%, а у центрі – 45,8% грома-
дян, тоді як входженню до Митного союзу з Росією, Білоруссю й Казахстаном
віддали перевагу 58,8% на півдні та 67,8% – на сході України14. Такі терито-
ріальні відмінності значною мірою визначалися пропаґандою, здійснюваною
системно й послідовно в опанованому російськими ЗМІ українському інформа-
ційному просторі. На мешканців заходу та центру вона впливала мало, адже
багато хто з них уже встиг побувати в інших країнах Європи й міг критично
ставитися до «зомбоящика». Натомість жителі сходу частіше бували в Росії.
Вони завжди думали, що їхні робочі місця пов’язані з російською економікою,
і у цьому не помилялися.
За лічені тижні до саміту у столиці Литви офіційний Київ зробив поворот
на 180°, оголосивши про «призупинення» підготовки до підписання угоди з
Євросоюзом. Ця сенсаційна для переважної більшості громадян новина збури-
ла українське суспільство. Протестні виступи в Києві почалися з 21 листопа-
да 2013 р. Тоді ж у соціальних мережах уперше виник термін «Євромайдан».
Наступного дня протестувальники з’явилися в Донецьку, Івано-Франківську,
Луцьку, Ужгороді, Львові. 24 листопада у столиці відбулася найбільша за пері-
од президентства В.Януковича маніфестація, на яку вийшли до 150 тис. людей.
13 Українське суспільство 1992–2013… – С.459–460.
14 Там само. – С.151, 153.
Український історичний журнал. – 2015. – №3
Суспільно-політичне й соціально-економічне становище України в 2010... 163
Колони учасників розтягнулися від бульвару Т.Шевченка до Європейської пло-
щі. Мітинґ на майдані Незалежності ухвалив резолюцію під назвою «Вимоги
Євромайдану», яка складалася з трьох пунктів: відставка прем’єра М.Азарова,
проведення до 27 листопада позачергової сесії Верховної Ради з голосуванням
за необхідні євроінтеґраційні закони, підписання В.Януковичем у Вільнюсі уго-
ди про асоціацію з Євросоюзом. На головній площі столиці з’явилися 15 армій-
ських брезентових наметів, комендантом наметового містечка став А.Парубій.
Саміт у Вільнюсі проходив 28–29 листопада 2013 р. В.Янукович, прибув-
ши туди, заявив, що підписання Україною угоди не на часі. Тоді протесту-
вальники в Києві вирішили залишитися на майдані Незалежності та почали
вимагати від парламентської опозиції розпочати процедуру імпічменту прези-
дента. У ніч на 30 листопада площу оточили співробітники міліції. Тоді в на-
метах перебувало до 400 протестувальників, переважно студентів. При розгоні
акції жорстоких побоїв зазнали всі, хто потрапив під руку «правоохоронців».
Зафіксовані на мобільні телефони шокуючі кадри розправи обійшли весь світ.
1 грудня, у річницю референдуму 1991 р., який проголосив незалежність
України, на майдани й вулиці Києва вийшло від 500 тис. до 1 млн громадян.
Цього дня було створено штаб національного спротиву, який розмістився в
Будинку профспілок. У Київ почали з’їжджатися тисячі протестувальників з
усіх міст України. 8 грудня було повалено пам’ятник В.Леніну на Бессарабській
площі. Ця подія започаткувала «ленінопад» по всій країні. Так проходило про-
щання з матеріалізованими залишками радянського комунізму.
У ніч на 11 грудня 2013 р. влада зробила нову спробу розігнати
Євромайдан. Бійцям «Беркута» вдалося наблизитися до Будинку профспілок.
У Ми хай лів ському Золотоверхому соборі вдарили в набат, підхоплений дзві-
ницями інших церков. Тисячі киян кинулися на допомогу, міліція відступила.
Протестувальники за кілька годин установили нові намети, спорудивши нав-
коло них барикади заввишки до 2–3 м. На віче 14 грудня Євромайдан висунув
нову вимогу: повернутися до леґітимної Конституції від 8 грудня 2004 р., тобто
перетворити Україну з президентсько-парламентської на парламентсько-пре-
зидентську республіку.
Понад місяць В.Янукович утримувався від активних дій, побоюючись реак-
ції світової громадської думки. Події в Україні перетворилися на головну тему
ЗМІ багатьох країн. 16 січня 2014 р. пропрезидентська більшість у Верховній
Раді з грубим порушенням встановленої процедури голосування ухвалила
пакет із 10 законів, спрямованих на звуження конституційних прав і свобод
громадян. Відтепер вимога підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом віді-
йшла на другий план. Єврореволюція почала переростати в Революцію гіднос-
ті. Протестувальники домагалися скасування «законів 16 січня». Антиурядові
виступи ширилися по всій країні.
Революція гідності
22 січня 2014 р., у День соборності України, снайпери силовиків застре-
лили на київській вулиці М.Грушевського перших активістів Євромайдану.
Український історичний журнал. – 2015. – №3
164 С.В.Кульчицький
Починався відлік жертв режиму В.Януковича, пізніше названих Небесною со-
тнею. Одночасно у столиці та інших містах розпочалося захоплення будівель
держадміністрацій. Протистояння перейшло у критичну фазу.
«Кривавий четвер» 20 лютого на вулиці Інститутській додав до жертв режи-
му В.Януковича десятки протестувальників. Цинічний розстріл людей у цен-
трі однієї з європейських столиць шокував світ. Уперше у цей день Верховна
Рада голосами 236 депутатів (у тому числі 35 від Партії реґіонів) ухвалила
постанову «Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибе-
лі мирних громадян України». Парламент зобов’язав Кабінет Міністрів, СБУ,
МВС, Міноборони припинити вдаватися до насилля, заборонив використання
будь-яких видів зброї та спецзасобів проти громадян і наказав усім силовим
підрозділам повернутися в місця постійної дислокації.
21 лютого 2014 р. після восьмигодинних переговорів з європейськими мі-
ністрами та лідерами опозиції В.Янукович заявив, що для вреґулювання си-
туації він ініціює повернення до Конституції в редакції від 8 грудня 2004 р.,
тобто віддає основні владні повноваження парламенту, а також погодився на
дострокові президентські вибори не пізніше грудня 2014 р. Верховна Рада го-
лосами 386 депутатів схвалила відповідну постанову.
У ніч на 22 лютого міліцейська охорона адміністрації Президента України
кинула свої щити на землю й почала вантажитися в автобуси. Побачивши це,
В.Янукович залишив будівлю та вирушив до власної резиденції в Межигір’ї.
У ніч на 23 лютого він покинув Київ, прихопивши з собою готівку, зібрану всіма
категоріями «смотрящих». О 15-й год. того дня Верховна Рада констатувала, що
В.Янукович «самоусунувся» від виконання президентських обов’язків, і голоса-
ми 328 депутатів ухвалила рішення провести позачергові президентські вибори.
Революція гідності справила величезне враження на весь світ. Коли в мі-
льярдера й філософа Дж.Сороса запитали, чим був український Майдан – ре-
волюцією чи переворотом, той відповів: «Це була унікальна подія величезного
значення. Це було народження нації, виникнення нової України»15.
Революції зустрічають у суспільстві протилежні оцінки – позитивні та
неґативні, тому що вони завжди пов’язані з політичними й матеріальними
інтере сами різних спільнот. Розвиток суспільства шляхом реформ досягаєть-
ся взаємними поступками політичних сил із різноспрямованими інтересами.
Однак коли назрілі реформи саботуються тими, хто перебуває при владі, ста-
ється соціальний вибух. Він порушує усталений порядок, супроводжується
людськими жертвами, руйнує матеріальний добробут населення, але прокла-
дає шлях до необхідних перетворень.
Звичайно, є винятки. Найбільш яскравий із них – комуністична революція,
яка призводить до концентрації всієї влади і власності в руках купки вождів.
Користуючись усіма матеріальними й людськими ресурсами величезної країни,
радянські вожді перетворили її на наддержаву, але поневолили суспільство та
завели країну у глухий кут. Тривала криза комуністичної системи переросла в
ніким не організовану та раптову Революцію розпаду. У цьому контексті слід
15 Цит. за: День. – 2014. – 14–15 листопада.
Український історичний журнал. – 2015. – №3
Суспільно-політичне й соціально-економічне становище України в 2010... 165
оцінювати Революцію гідності – як один із соціальних вибухів, що ними супро-
воджується болючий процес трансформації радянського ладу в пострадянський.
Пов’язані з Євромайданом події зими 2013–2014 рр., як засвідчують со-
ціологічні опитування, ви ́кликали неоднозначну реакцію серед широкого сус-
пільного загалу, політичних і громадських діячів. Значна частина з них вва-
жали те, що сталося, усвідомленою боротьбою громадян, котрі об’єдналися для
захисту своїх прав, інші – стихійним протестом. Утім, чимало було й таких, хто
характеризував усе як «державний переворот», особливо це стосувалося меш-
канців Донбасу та Криму.
Анексія Криму
Вище керівництво Російської Федерації уважно відстежувало події, які
розгорталися на майдані Незалежності в Києві. 20 лютого 2014 р., коли ста-
ло зрозуміло, що режим В.Януковича агонізує, було ухвалено рішення щодо
введення в дію плану анексії Кримського півострова. Саме ця дата фіґурує на
російській медалі «За повернення Криму».
Раптово з’явилися вишколені, із сучасною зброєю, утім без жодних зна-
ків розрізнення, «зелені чоловічки». Коли іноземні журналісти запитували
російського президента, що це за люди, чиї вони, той відповідав, що його кра-
їна непричетна до подій на півострові, а зброю та амуніцію, мовляв, можна
купити в будь-якій крамниці. Кримські ґарнізони зруйнованої В.Януковичем
української армії було заблоковано, російська аґентура створила альтернатив-
ні «органи влади» й організувала 16 березня так званий «референдум» щодо
статусу Криму із заздалегідь передбачуваними результатами. За два дні у
Кремлі було підписано договір про прийняття Криму й Севастополя до складу
Російської Федерації. Уся операція зайняла неповний місяць.
Окупацію та анексію півострова слід розглядати як повернення до практи-
ки столітньої давнини в міжнародних відносинах. У 1914 р. спалахнула світова
війна за території в Європі та колонії в інших частинах світу. Країни, які спо-
чатку не стали її учасниками (Італія, Румунія, Болгарія), почали вимагати за
своє приєднання до коаліцій винагороди у вигляді територій – хто більше дасть.
Після війни інформацію про ці цинічні торги було оприлюднено. У 1930-х рр.
демократичні країни Заходу не зупинили А.Гітлера, коли той поглинув спочат-
ку Австрію, а потім – Чехословаччину, тому що не були готові воювати. Після
вторгнення німців до Польщі вони нарешті оголосили війну аґресорові, хоча ще
не могли розгорнути воєнних дій. Важливою віхою у Другій світовій стала зу-
стріч Ф.Рузвельта та В.Черчілля 14 серпня 1941 р., у ході якої було проголоше-
но Атлантичну хартію. Цей документ установлював світоустрій повоєнного часу
на базі трьох принципів: недоторканність територій; відмова від застосування
сили в міжнародних відносинах; створення системи колективної безпеки. 1 січ-
ня 1942 р. 26 країн світу, котрі воювали з Райхом, оголосили про згоду з ними й
підписалися під декларацією двома словами: «Об’єднані Нації». Пізніше це сло-
восполучення було використане в назві міжнародної організації, яка стежить за
додержанням проголошених принципів світоустрою.
Український історичний журнал. – 2015. – №3
166 С.В.Кульчицький
За підсумками війни СРСР здобув деякі території, але кожна з них мала
під собою якщо не правове, то історичне обґрунтування. Винятком була час-
тина Східної Пруссії з Кеніґсберґом, але союзники тоді знищували цю область
як осередок німецького мілітаризму й компенсували нею втрати Польщі після
відступу її східних кордонів до лінії Керзона. Й.Сталін вихопив, так би мови-
ти, частину провінції перед тим, як Польща встигла її отримати.
За сім десятиліть після Атлантичної хартії утворювалися й розпадалися
десятки держав, але не було жодного випадку, коли б одна з них, користую-
чись військовою перевагою, відторгнула в іншої частину її території. Анексія
Криму – це перший випадок грубого порушення встановленого після Другої
світової війни світоустрою.
Російська аґресія на сході України
Одразу після анексії Кримського півострова Російська Федерація розпо-
чала проти нашої країни так звану гібридну війну. Мета її полягала в мак-
симальному послабленні противника. Офіційний Київ мав відмовитися від
вимог відновлення територіальної цілісності, і відмова ця повинна була ви-
глядати як добровільна. Тільки таким способом Кремль міг позбутися звину-
вачень у порушенні світового порядку й уникнути санкцій з боку міжнародно-
го співтовариства.
Розрахунки російського президента на леґалізацію анексії Криму було по-
будовано на піску. Київ показав, що не схилятиметься перед волею Москви.
Друга невдача спіткала В.Путіна, коли за лічені місяці й буквально на порож-
ньому місці постала нова українська армія, яка почала визволяти Донбас від
російських найманців. Із третьою осічкою він зустрівся, коли обурення світової
громадськості матеріалізувалося у санкції. На відміну від СРСР, економіка
сучасної Росії цілком залежна від навколишнього світу. Поступове нарощу-
вання санкцій аж до міжнародної ізоляції в перспективі загрожує країні-аґре-
сору господарським і політичним колапсом. Росія вже тепер змушена платити
занадто високу ціну за анексований Крим.
Експерти по-різному формулюють дальші наміри російського керівни-
цтва щодо України. Хтось очікує штурму позицій української армії в районі
Маріуполя з наміром пробити сухопутний кордон до Криму. Інші вважають,
що Кремль має на меті загарбати так звану «Новоросію». 17 квітня 2014 р. в
неофіційному виступі В.Путін уперше назвав цим словом весь південний схід
України – Харківську, Донецьку, Луганську. Дніпропетровську, Запорізьку,
Херсонську, Миколаївську й Одеську області. 25 вересня 2014 р. під час зустрічі
з державним секретарем США Дж.Керрі міністр закордонних справ Російської
Федерації С.Лавров цілком офіційно окреслив як Новоросію дві українські об-
ласті – Донецьку й Луганську.
Але далекосяжні плани Кремля щодо України не обмежуються здобуттям
окремих територій. Адже імперській Росії потрібна вся Україна (й не тільки
вона). Російські історики, від В.Татищева й Н.Карамзіна, привчали своїх спів-
вітчизників до думки, що Східна Європа з усім її населенням належить їм «від
Український історичний журнал. – 2015. – №3
Суспільно-політичне й соціально-економічне становище України в 2010... 167
прадавніх часів», коли тут володарювали перші Рюриковичі. Висвітлювалося
не минуле східноєвропейських народів, а історія правлячої династії, від якої
походили великі князі московські аж до Івана IV та його сина Федора.
Аналізуючи політичну лінію правлячих кіл сучасної Росії, можна ско-
ристатися свіжим фактом для обґрунтування наведеної тут думки. У Москві
на Воробйових горах збираються встановити ґрандіозний монумент велико-
му князеві київському Володимирові Святославичу16. Зовсім не випадково
спущена на воду у грудні 2014 р. атомна субмарина нового покоління (водо-
тоннажність 24 тис. т, довжина 170 м, здатна нести 16 міжконтиненталь-
них ракет «Булава-30») отримала назву «Володимир Мономах». На стапелях
Сєверодвінська будуються підводні ракетоносці цієї серії під назвами «Князь
Володимир» і «Князь Олег».
Після Євромайдану правлячі кола Росії вирішили йти ва-банк, тобто за-
стосувати військову силу для поглинення України. Таке рішення команди
В.Путіна виявилося несподіваним як для українців, так і росіян. Коли співро-
бітники Інституту соціології НАНУ за декілька місяців до Євромайдану запи-
тували своїх респондентів, чого люди бояться найбільше, то 79,6% відповіли:
зростання цін. Друге місце посіла загроза безробіття (78,1%), третє – невипла-
ти зарплат і пенсій (75,4%). Десь наприкінці довгого списку небезпек фіґуру-
вав напад зовнішнього ворога (9,5%)17. Така небезпека здавалася малоймовір-
ною, а з боку Росії – і поготів. Надто тісно пов’язані між собою обидва народи.
Можна почути думку, що Кремль ухвалив рішення про вторгнення в
Україну після того, як В.Янукович змушений був тікати з Києва. Це відповідає
дійсності, але торкається тільки форми, а не суті питання. Цей процес було за-
корінено в попередні роки і тривав він у повільній та непомітній формі. Лише
після Євромайдану вторгнення перетворилося на безальтернативний варіант
досягнення кінцевої мети, тобто перетворення Росії на повноцінну імперію.
Проте суто воєнна операція теж мала набути замаскованих форм, щоб не
збурити міжнародну громадськість, яка призвичаїлася до думки, що в XXI ст.
такі речі неможливі. У середині квітня 2014 р. щедро профінансовані Москвою
й добре озброєні групи проросійських активістів почали захоплювати адміні-
стративні будівлі, відділки міліції у Слов’янську, Артемівську, Краматорську
та інших містах Донбасу. На території Донецької й Луганської областей було
проголошено так звані «народні республіки».
Спроби захоплення адміністративних будівель відбувалися й у Запорізькій,
Полтавській, Дніпропетровській, Одеській областях, але не зустріли підтрим-
ки місцевого населення. Натомість ситуація на Донеччині та Луганщині по-
гіршувалася з кожним днем. Під дулами автоматів сепаратисти провели
«вибори». Не викликає сумніву, що чимала частка місцевого населення під-
тримала заколотників і почала вимагати «приєднання» Донбасу до Російської
Федерації. Становище, що склалося, стало наслідком недолугої політики офі-
ційного Києва, який усі роки незалежності не звертав уваги на економічні й
політичні проблеми глибоко депресивного реґіону.
16 Экономические известия (Киев). – 2014. – 21 ноября.
17 Українське суспільство 1992–2013… – С.502.
Український історичний журнал. – 2015. – №3
168 С.В.Кульчицький
14 квітня 2014 р. Верховна Рада ухвалила закон України «Про боротьбу
з тероризмом», після чого розгорнулася антитерористична операція, до про-
ведення якої залучено сили СБУ, МВС, а також Міноборони, прикордонни-
ків, добровольчі формування. Упродовж травня – червня від сепаратистів та
збройних бандформувань вдалося очистити північ Донецької області.
Ліквідація різноманітних «республік» місцевих і російських бойовиків
була б справою нескладною, якби ситуацію на Донбасі не розігрівала Москва.
Захоплення органів влади у Слов’янську, Краматорську, Красному Лимані
та інших містах починали розвідувально-диверсійні групи з Росії, після чого,
озброївши місцевих сепаратистів, вони відступали. Корумпована міліція
Донецької й Луганської областей майже повністю перейшла на бік заколотни-
ків. А від середини липня 2014 р. безпосередню участь у бойових діях – як із
території РФ, так і в Україні – почали брати російські збройні сили. 5 вересня
в Мінську було підписано першу угоду про припинення вогню на Донбасі. Але
бойові зіткнення різної інтенсивності на лінії розмежування не припинялися
ані на день.
Бої на Донбасі супроводжуються інформаційною війною, яку розгорнули
російські ЗМІ. Ця операція проводиться у ґлобальних масштабах, професійно
та з максимальним використанням можливостей, що їх дають сучасні техно-
логії. Так, при підготовці постановочних телесюжетів російським журналістам
активно допомагають бойовики. Причому ані перші, ані другі не переймають-
ся ризиком, на який вони наражають місцеве мирне населення у процесі ство-
рення бажаної «картинки».
Розгнуздану інформаційну війну Кремль використовував передусім для
відповідної обробки власного населення. Світова громадськість здебільшого
не піддавалася навіюванням московських політтехнологів. Натомість у самій
Росії війна на Донбасі викликала небувалу «патріотичну» істерію. Тому не
варто дивуватися результатам проведеного в листопаді 2014 р. соціологами
московського «Левада-центру» моніторинґу. На запитання: «Чи має Росія ви-
знати незалежність ДНР і ЛНР?» було одержано такі відповіді: «Звісно так»
(24%); «Радше так» (39%); «Радше ні» (7%); «Звісно ні» (5%); «Не можу відпові-
сти» (23%)18. Тобто дві третини росіян погоджувалися з тим, що можна знех-
тувати суверенітетом і територіальною цілісністю сусідньої держави, яка ще
донедавна вважалася «братньою».
Офіційно Росія не втомлюється повторювати, що якщо в Україні й вою-
ють росіяни, то це винятково «добровольці» та «відпускники». Москва не ви-
знає «незалежності» псевдореспублік і заявляє, що постачає на Донеччину й
Луганщину суто «гуманітарну допомогу», а не озброєння та боєприпаси для
бойовиків. Кремлівське керівництво наполягає, що воно як ніхто – за припи-
нення вогню, але власті України повинні сісти за стіл переговорів безпосеред-
ньо з сепаратистами.
Зауважимо, що обрана Кремлем тактика – це буквальне повторення ситу-
ації, яка склалася взимку 1918–1919 рр. Тоді ленінський Раднарком створив
18 Див.: День. – 2014. – 28–29 листопада.
Український історичний журнал. – 2015. – №3
Суспільно-політичне й соціально-економічне становище України в 2010... 169
кишеньковий «український радянський» уряд, за спиною котрого просувався
в Україну. Прем’єр-міністр УНР В.Чехівський, починаючи з 31 грудня 1918 р.,
неодноразово телеграфував у Москву наркомові закордонних справ, аби ді-
знатися, що відбувається, адже оголошення війни не було. Ґ.Чичерін на-
томість відповідав, що ніяких російських військ немає, а воєнні дії ведуться
між силами Директорії та цілком незалежного «радянського уряду України».
Одночасно від імені Раднаркому шифровкою він підганяв голову цього само-
го «уряду» Ґ.П’ятакова: «Оскільки ми заявили про наше невтручання в укра-
їнські справи, то немає абсолютно нічого, що перешкодило б розвивати далі
ваші успіхи»19. 16 січня 1919 р. Директорія змушена була оголосити війну ра-
дянській Росії. Незабаром Червона армія захопила більшу частину України,
зупинившись тільки на лінії зіткнення з денікінцями на Донбасі.
Історична аналогія допомагає зрозуміти, чому офіційний Київ уже понад
рік проводить «антитерористичну операцію» й не називає війну з Росією ві-
йною. Під термінологічним кутом зору таке визнання було б рівнозначним
оголошенню війни Росії. У Кремлі радо вітали б такий крок Києва, заявивши
на весь світ: Україна пішла війною! Результати неважко спрогнозувати...
Заяви В.Путіна про те, що в Україні відбувається «громадянська війна», до
якої Росія, мовляв, не причетна, не мають за мету переконати у цьому лідерів
Заходу, адже він знає, що вони прекрасно розуміють ціну таких слів (утім,
продовжує брехати в очі співрозмовникам). Ці заяви розраховані на те, щоб не
втратити контактів із західними країнами, від яких Росія залежить економіч-
но, а у цей час продовжувати неоголошену війну з Україною.
Головнокомандувач об’єднаними збройними силами НАТО в Європі
Ф.Брідлав наприкінці листопада 2014 р. побував у Києві, щоб обговорити з
українським урядом дальше розгортання військово-технічної співпраці. На за-
питання журналістів щодо можливості воєнного вирішення кризи на Донбасі,
оскільки в Москві розуміють лише мову сили, ґенерал відповів: «Я б не відки-
дав у даний момент дипломатичний варіант, бо більшість країн погодились:
якщо тут і є вирішення, то воно має бути, у першу чергу, дипломатичним.
Ми чітко розуміємо, що сила має свій голос, але саме зараз ми бачимо дипло-
матичний варіант тут, в Україні»20.
11 лютого 2015 р. в Мінську зустрілися лідери Німеччини, Франції, Росії й
України (формат «нормандської четвірки»), щоб обговорити плани вреґулювання
конфлікту на сході України. У результаті тривалих переговорів лідери домовили-
ся про негайне та всеосяжне припинення вогню з 15 лютого в окремих районах
Донецької й Луганської областей, а також про моніторинґ і верифікацію ОБСЄ ре-
жиму припинення вогню й відведення важкого озброєння, із застосуванням усіх
необхідних технічних засобів, включаючи супутники та радіолокаційні системи.
Провідні держави світу зустріли Мінськ-2 із полегшенням. У заяві
Білого дому відзначалося: «Америка вітає угоду, досягнуту в Мінську. Вона
являє собою потенційно істотний крок до мирного вреґулювання конфлікту.
Тепер, услід за домовленістю, потрібно зробити негайні конкретні кроки щодо
19 Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919–1928). – К., 1996. – С.73.
20 Цит. за: День. – 2014. – 27 листопада.
Український історичний журнал. – 2015. – №3
170 С.В.Кульчицький
виконання зобов’язань усіх сторін». Однак міністр закордонних справ ФРН
Ф.-В.Штайнмаєр був менш оптимістичним і в день підписання документів за-
явив журналістам: «Сьогоднішні домовленості не є всеосяжним рішенням або
проривом. Однак Мінськ-2 міг би розглядатися як крок уперед на тлі насилля,
котре тривало впродовж тижнів, міг би відвести нас від спіралі цього насил -
ля в напрямі політичного рішення»21.
Побоювання Ф.-В.Штайнмаєра виявилися цілком обґрунтованими.
На між парламентській раді Україна – НАТО у червні 2015 р. міністр оборони
нашої країни С.Полторак поінформував присутніх, що за час чергового «пере-
мир’я» бойовики понад 4 тис. разів порушили «режим тиші». На непідконтр-
ольних законній владі територіях у Луганській і Донецькій областях Росія
сконцентрувала велику кількість важкого озброєння, зокрема 558 танків.
Сукупна чисельність місцевих бойовиків і російських військовослужбовців тут
на червень 2015 р. становила 42,5 тис. осіб. На анексованому Кримському пів-
острові дислоковано 24-тисячне російське угруповання22.
Відновлення владної вертикалі
У лютому 2014 р. Україна опинилася без глави держави. Верховна Рада
продовжувала функціонувати, але була неспроможна ухвалювати закони, які
могли б змінити обличчя країни. Переважна більшість народних депутатів або
належала до Партії реґіонів, або являла собою перекуплені нею «тушки». Тим
часом було зрозуміло, що всі державні структури потрібно кардинально про-
чистити, щоб трансформувати олігархічну Україну у справді демократичну.
Найпершою умовою для здійснення економічних і соціальних реформ було
відновлення владної вертикалі.
Згідно з Конституцією, чергові вибори Президента України мали відбути-
ся 29 березня 2015 р. Після втечі В.Януковича Верховна Рада ухвалила рішен-
ня щодо позачергових президентських виборів. Ураховуючи поточну ситуацію
їх планувалося провести у стислі строки – 25 травня. Уся виборча кампанія
укладалася у три місяці.
Вибори показали, що за кандидатуру П.Порошенка висловилися
9 857 308 громадян, тобто 54,7% усіх, хто взяв участь у голосуванні. Основний
конкурент – Ю.Тимошенко – набрала 2 310 050 голосів, тобто 12,8%. Українські
громадяни відчували, що голосувати треба консолідовано, щоб кандидатура
президента визначилася в першому турі. В умовах війни країна не могла за-
лишатися обезголовленою, багато важив кожен день.
Під час виборчої кампанії П.Порошенко пообіцяв розпустити Верховну
Раду, і дотримав слова. 26 жовтня 2014 р. відбулися позачергові вибори.
12 листопада газета «Голос України» опублікувала їх офіційні результати.
За партійними списками до парламенту пройшли 225 народних депутатів.
Очолюва ний прем’єр-міністром А.Яценюком «Народний фронт» підтрима-
ли 22,14% виборців, «Блок Петра Порошенка» набрав 21,81%, об’єднання
21 Российская газета (Москва). – 2015. – 13 февраля.
22 Голос України (Київ). – 2015. – 9 червня.
Український історичний журнал. – 2015. – №3
Суспільно-політичне й соціально-економічне становище України в 2010... 171
«Самопоміч» – 10,97%, Опозиційний блок – 9,4%, Радикальна партія – 7,44%,
Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» – 5,58%. Решта не подолали про-
хідний бар’єр, серед них – Всеукраїнське об’єднання «Свобода», Комуністична
партія України, «Громадянська позиція», «Сильна Україна» та ін. По мажори-
тарних округах було обрано 196 народних депутатів, серед них – 94 самовису-
ванця. Отже Центрвиборчком визнав обраними 421 народного депутата.
Найчисленнішу фракцію парламенту сформував «Блок Петра Порошенка»
(146 осіб, голова – Ю.Луценко). На другому місці опинився «Народний фронт»
(83 депутати, О.Турчинов). Далі йдуть фракції Опозиційного блоку (40,
Ю.Бойко), «Самопомочі» (32, О.Березюк), Радикальної партії (22, О.Ляшко),
«Батьківщини» (19 депутатів, Ю.Тимошенко). Крім того, було створено депу-
татські групи В.Хомутинніка та І.Єремеєва23.
27 листопада 2014 р. обраний голова Верховної Ради В.Гройсман оголо-
сив у парламенті про створення коаліції у складі п’ятьох фракцій – «Блоку
Петра Порошенка», «Народного фронту», «Самопомочі», Радикальної партії й
«Батьківщини» (302 депутати). Отже склалася конституційна більшість, здат-
на ухвалювати реформаторські закони. Виступаючи того дня на засіданні
Верховної Ради, П.Порошенко підкреслив, що переважна більшість громадян
підтримує угоду про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, висту-
пає за українську мову як єдину державну.
Моніторинґ громадської думки, проведений Інститутом соціології НАН
України, показав, що питома вага українців, які позитивно ставилися до вхо-
дження нашої країни в НАТО, зменшилася з 24,9% у 2000 до 14,4% – у 2013 рр.24
Утім після вторгнення Росії ситуація змінилася. Опитавши 6–13 листопада
2014 р. 2000 респондентів у всіх областях України (за винятком Криму) фахівці
соціологічної групи «Рейтинґ» виявили, що за вступ до Північноатлантичного
альянсу висловився 51%, 25% були проти й не змогли визначитися 24%25. Отже
половина громадян бажала, щоб Україна стала членом НАТО. П.Порошенко
відзначив, що кількість прихильників такого вибору нашої країни досягла
рекордних показників, але вказав: «Це питання залишається єдиним із так
званих складних тем, в якому в кількох областях все ще зберігається рівна
кількість полярних думок»26.
На засіданні парламенту 27 листопада 2014 р. керівник держави повідо-
мив, що до нього надійшло подання за підписом очільників фракцій коаліції
про призначення на посаду голови уряду А.Яценюка. Верховна Рада підтри-
мала це кадрове рішення голосами 341 депутата.
Парламентські вибори в Україні викликали інтерес за кордоном. Показова
неоднозначна оцінка їх результатів розрахованою на інтелектуального читача
американською газетою «The National Interest». Журналісти видання наголо-
шували, що майже три чверті місць у Верховній Раді дісталися проєвропей-
ським партіям. Це означало, що громадяни України схвалили курс урядової
23 Там само. – 2014. – 27 листопада.
24 Українське суспільство 1992–2013… – С.467.
25 Див.: Сегодня (Киев). – 2014. – 28 ноября.
26 Цит. за: Голос України. – 2014. – 28 листопада.
Український історичний журнал. – 2015. – №3
172 С.В.Кульчицький
коаліції, від імені якої президент П.Порошенко підписав 21 березня 2014 р. у
Брюсселі політичну частину угоди про асоціацію з Євросоюзом, а 27 червня – її
економічні розділи. Водночас газета підкреслила поглиблення розколу між
проєвропейськими заходом і центром та переважно проросійськими півднем та
сходом країни. Справді, незважаючи на брутальну аґресію Росії, Євразійський
союз усе ще – пріоритет для багатьох. Результати опитування, здійсненого у
жовтні 2014 р., показали, що курс на асоціацію з ЄС підтримали 64%, нато-
мість на входженні до його російської антитези наполягали 14% громадян, не
визначилися 22% респондентів27.
Коаліція у складі п’яти політсил упродовж тривалого часу розробляла
план спільних дій на 2015-й і наступні роки. 21 листопада 2014 р. коаліційну
угоду було узгоджено. Документ передбачав здійснення глибоких перетворень
у всіх сферах суспільно-політичного й соціально-економічного життя.
Перший рік президентських повноважень П.Порошенка
У своїй передвиборчій програмі «Жити по-новому!» кандидат у президенти
П.Порошенко сформулював два ключових завдання: досягнути міцного миру та
здійснити системні реформи. На початку червня 2015 р., коли сплив перший рік
його повноважень, він виступив у парламенті, як того вимагала Конституція, зі
щорічним посланням про внутрішнє й зовнішнє становище країни.
Програма «Жити по-новому!» мала чотири підрозділи: «Жити вільно!»,
«Жити безбідно!», «Жити чесно!», «Жити безпечно!». За рік стало зрозуміло, що
Україна й в умовах війни залишилася демократичною державою. Функціонують
телеканали та інші засоби масової інформації, які критично налаштовані щодо
інститутів влади і відповідальних осіб у них. Ґарантовані Конституцією права
людини зберігаються повною мірою. Проте життя не стало ані безпечним, ані
чесним, а життєвий рівень громадян навіть почав стрімко знижуватися. Обидва
ключових завдання не було реалізовано, хоча намітилася тенденція до їх вико-
нання в найближчому або більш віддаленому майбутньому.
Поточна ситуація позначилася на результатах бліц-опитувань, здійснених
у середині 2015 р. різними соціологічними службами. Як повідомила компанія
«TNS On-line Track», 31% опитаних громадян вважали дії влади в напрямі
стабілізації ситуації абсолютно незадовільними, а 28% – радше незадовільни-
ми, 37% були переконаними, що влада досягла певних результатів, але не в
повному обсязі, і тільки 1% – абсолютно задоволені діями влади. Виділяючи
президентську складову, опитувані громадяни виявилися менш критичними:
51% із них абсолютно або радше незадоволені діями президента, тобто полови-
на, а не дві третини. Частка задоволених становила 17%28.
Результати опитувань свідчать про незадоволення громадян станом справ
у державі, про їх невпевненість у завтрашньому дні. Відчувається також запо-
зичена з патерналістських радянських часів звичка покладатися в розв’язанні
назрілих проблем не на себе, а на владу. Водночас у суспільстві з’явилося
27 Див.: Сегодня. – 2014. – 14 ноября.
28 Див.: День. – 2015. – 26 травня.
Український історичний журнал. – 2015. – №3
Суспільно-політичне й соціально-економічне становище України в 2010... 173
розуміння того, що Україна – парламентсько-президентська респуб ліка, тобто
повноваження її очільника обмежені. Існує також розуміння, що не все зале-
жить від влади й навіть від суспільства, хоч воно, відповідаючи на дії зовніш-
нього ворога, із дивовижною швидкістю стає більш організованим, згуртова-
ним. Українське суспільство справді почало жити по-новому.
Перед виступом П.Порошенка з посланням про внутрішнє та зовнішнє
становище країни парламент затвердив представлений В.Гройсманом план
законодавчого забезпечення реформ. Цей документ, над яким тривалий час
працювали 89 народних депутатів у семи робочих групах, передбачав ухва-
лення 182 нових законів і понад 300 поправок до чинних нормативів29.
У своєму зверненні до народних депутатів президент наголосив про голо-
вне досягнення: за рік, що минув, ми зберегли Україну. Лише за рік країна,
яка впродовж двох десятиліть звикла до безтямної політики абсурдного паци-
фізму, створила реальні збройні сили, які звільнили від окупантів більшу час-
тину Донбасу. У березні 2014 р. до виконання бойових завдань було готово тро-
хи більше 5 тис. вояків, та й то, якби знайшли пальне, щоб доїхати до фронту.
Нині в зоні АТО боронять країну понад 50 тис. бійців, а загальну чисельність
військовослужбовців доведено до 250 тис.
Другим, не менш важливим досягненням, наголосив президент, стала
відносна стабілізація фінансового становища країни. Україна напозичала за
2010–2013 рр. більше, ніж за всі роки незалежності, але в Державному каз-
начействі в 2014 р. панував вакуум. Масштабна макрофінансова допомога з
боку МВФ, міжнародних організацій, держав Євросоюзу, США, Японії та ін-
ших країн разом із непростими й дуже непопулярними рішеннями, які позна-
чилися на матеріальному добробуті населення, дозволили уникнути дефолту,
що багатьом експертам тоді здавалося неминучим.
Ключовими пріоритетами влади є демократизація й децентралізація. «Ми
не просто зберегли Україну, – наголосив П.Порошенко. – Під час війни збере-
гли її демократичною, хоча на обмеження прав і свобод мали повне моральне
і, до речі, юридичне право у вигляді закону про воєнний стан»30.
Корумпованість держави й суспільства залишається найбільш гострою
проб лемою. Боротьба з корупцією була абсолютно незадовільною через те,
що вона роз’їла весь державний апарат. Проте вже створюється Національне
анти корупційне бюро, формується законодавча основа для його успішної ді-
яльності, здійснюється люстрація правоохоронних органів. Уперше за прозо-
рими правилами сформовано Вищу раду юстиції, що служитиме запорукою
для рішучого оновлення суддівського корпусу. Важливим елементом антико-
рупційної стратегії стала демонополізація господарського життя. Адже моно-
полії, що паразитують на державних структурах – економічна основа олігархії.
П.Порошенко підкреслив, що головна загроза національній безпеці – аґресія
Росії в усіх її формах, передусім воєнній, економічній та інформаційній. Східна
ділянка українсько-російського кордону на великій протяжності не контролю-
ється, унаслідок чого відбувається безперешкодне проникнення живої сили й
29 Там само. – 5–6 червня.
30 Голос України. – 2015. – 5 червня.
Український історичний журнал. – 2015. – №3
174 С.В.Кульчицький
техніки з Росії на лінію фронту у зоні АТО, а у зворотному напрямі – відтік ма-
теріальних ресурсів з окупованих територій. Активну участь у бойових діях, не-
зважаючи на задеклароване мінськими угодами «перемир’я», бере 14 російських
батальйонно-тактичних груп чисельністю понад 9 тис. військовослужбовців31.
Найбільшим досягненням П.Порошенка є згуртування країн Заходу в пи-
танні допомоги Україні, яка веде нерівну боротьбу з аґресором. Захід не відразу
й не в повному масштабі усвідомив загрозу, що її несе путінська Росія світопоряд-
ку, встановленому Об’єднаними Націями у ході Другої світової війни. Під зако-
лисуючі запевнення багатьох політиків і політологів про властиві XXI ст. норми
поведінки великих держав на світовій арені Північноатлантичний альянс по-
чав втрачати здатність адекватно реагувати на зовнішні загрози. Країни-члени
НАТО зменшували асиґнування на оборонні потреби. Громадськість виявляла
дедалі меншу готовність бути втягнутою у воєнний конфлікт із країною-аґресо-
ром згідно зі ст. 5 договору про спільну оборону, якби країна-союзник зазнала
нападу. Навесні 2015 р. американський дослідницький інститут «Pew Research
Center» здійснив у восьми країнах НАТО телефонне опитування. Респонденти
мали відповісти, чи бажають вони, щоб їхня країна захистила союзника по бло-
ку, або ж воліють утриматися від виконання зобов’язань. Запитання не було
абстрактним, опитувані знали, що держава-аґресор із другим за величиною
ракетно-ядерним потенціалом напала на Україну та загрожує країнам Балтії
й колишньої «ялтинської Європи», які стали членами Північноатлантичного
альянсу. Опитування дало такі результати32:
Так, треба захистити союзника Ні, треба утриматися від за-
хисту
США 56% 37%
Канада 53% 36%
Великобританія 49% 37%
Польща 48% 34%
Іспанія 48% 47%
Франція 47% 53%
Італія 40% 51%
ФРН 38% 58%
У середньому 48% 42%
Як бачимо, більше половини опитаних громадян у провідних країнах
Євросоюзу воліли б утриматися від допомоги союзникам. А втручання зброй-
ними силами НАТО в українські справи взагалі виключене. Чи означає це,
що «русский мир» поглине Україну? Адже наш військовий потенціал не йде в
жодне порівняння з російським. Тим більше, що путінська п’ята колона рока-
ми знищувала українську армію.
Сучасна Росія мало схожа на СРСР, який був самодостатньою країною, од-
нією з двох світових наддержав. Майже всі свої потреби російська економіка
31 Голос України. – 2015. – 5 червня.
32 Див.: Український тиждень (Київ). – 2015. – 10 червня.
Український історичний журнал. – 2015. – №3
Суспільно-політичне й соціально-економічне становище України в 2010... 175
задовольняє за рахунок імпорту, експортуючи натомість корисні копалини.
Золотовалютні нагромадження В.Путін та його оточення або привласнювали,
або витрачали на військові потреби. Економічна ізоляція припинить потік ва-
лютних ресурсів і, відповідно, сучасної продукції, високих технологій із країн
Заходу, а без них російська економіка довго не проіснує. Розуміючи це, Кремль
невтомно запевняє світ, що в Україні точиться «громадянська війна», триває
«внутрішній конфлікт», у чому Росія участі не бере.
Економічні санкції, запроваджені Євросоюзом і США після анексії Криму
та з огляду на війну на сході України, доволі ефективні. Однак вони неґативно
впливають й на економіку країн Заходу. Тому в Європі лунають голоси на ко-
ристь припинення санкцій. Проте аґресора треба зупиняти. Україна не є кін-
цевою метою для В.Путіна, так само, як Чехословаччина не була кінцевою ме-
тою для А.Гітлера. Імперіалісти взагалі не мають кінцевої мети, тим більше,
що тепер у них є ядерна «кнопка». Україна або вистоїть із допомогою Заходу,
або буде окупована та перетвориться на такий самий густо насичений збро-
єю плацдарм, яким була у другій половині 1980-х рр. Тоді на території УРСР
дислокувалося три загальновійськових, дві танкових, чотири повітряних, а та-
кож армії протиповітряної оборони й ракетна із сукупним особовим складом
780 тис. військовослужбовців. Згідно з радянською військовою доктриною, ця
армада мала зламати оборону НАТО та вийти на узбережжя Ла-Маншу за два
тижні після початку ймовірної війни33.
Політики і громадськість країн Заходу сподівалися, що держави, котрі
виник ли після розпаду СРСР, розвиватимуться в демократичному напря-
мі. Однак сталося так, що в найбільшій із них відбулася реґенерація дикта-
торського режиму на іншій, але також імперіалістичній ідеологічній основі.
Виникла серйозна загроза для існування й розвитку євроатлантичної цивілі-
зації. Україна опинилася на передньому плані боротьби з російським імпері-
алізмом. Не можна сумніватися в тому, що героїчні дії нашої відроджуваної
армії, потужний волонтерський рух і підтримка вільного світу забезпечать
українському народові успіх у його боротьбі за свободу й незалежність.
33 Литвин В. Україна: утвердження незалежної і суверенної держави (1991–2004). – К.,
2005. – С.14.
In this article reviewed the socialpolitical and socialeconomic situation of Ukraine
during last six years. The main attention is paid to the Euromaidan that turned into
the Revolution of Dignity, the occupation and annexation of the Crimean peninsula by
Russian Federation, Russian aggression in the Eastern Ukraine.
Keywords: paternalism, dictatorship, corruption, lifetime, health, social protection,
prosperity, Euromaidan, Revolution of Dignity, annexation of Crimea, hybrid war in
the East, antiterrorist operation, UkraineEuropean Union Association Agreement,
parliamentary coalition, reform program.
|