Корсунь в історії й культурі Київської Русі

Розглядаються питання історії взаємин Русі з візантійським Херсоном- Корсунем. Виявляється символотворча роль цього міста у справі навернення на християнство київського князя Володимира й організації церковно-культурного життя в тогочасному Києві. Простежується «пригадування Корсуня» як «місця п...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Опубліковано в: :	Український історичний журнал
Дата:	2015
Автор:	Ричка, В.М.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2015
Теми:	Історичні студії
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/109558
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Корсунь в історії й культурі Київської Русі / В.М. Ричка // Український історичний журнал. — 2015. — № 3. — С. 56-72. — Бібліогр.: 65 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-109558
record_format	dspace
spelling	Ричка, В.М. 2016-12-01T18:28:11Z 2016-12-01T18:28:11Z 2015 Корсунь в історії й культурі Київської Русі / В.М. Ричка // Український історичний журнал. — 2015. — № 3. — С. 56-72. — Бібліогр.: 65 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/109558 (477-25)+94 (100) «05/…» Розглядаються питання історії взаємин Русі з візантійським Херсоном- Корсунем. Виявляється символотворча роль цього міста у справі навернення на християнство київського князя Володимира й організації церковно-культурного життя в тогочасному Києві. Простежується «пригадування Корсуня» як «місця пам’яті» Володимирового хрещення в ранньомодерній українській церковній публіцистиці та шляхи його сакралізації в політико-ідеологічній думці Російської імперії. The article considers the history of relations between the Kyivan Rus’ and Byzantine Cherson-Korsun’ is outstanding cultural and political centre of the Byzantine Empire in the south-western Crimea. Its symbolic role in terms of conversion to Christianity of prince Volodymyr of Kyiv and organization of church and cultural life in medieval Kyiv is being studied. The article also traces how Korsun’ was remembered as “place of memory” of Volodymyr’s baptism in Ukrainian early modern church publications and sacralised in a political and ideological thinking of Russian Empire. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історичні студії Корсунь в історії й культурі Київської Русі Korsun’ in the History and Culture of Kyivan Rus’ Article published earlier
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
title	Корсунь в історії й культурі Київської Русі
spellingShingle	Корсунь в історії й культурі Київської Русі Ричка, В.М. Історичні студії
title_short	Корсунь в історії й культурі Київської Русі
title_full	Корсунь в історії й культурі Київської Русі
title_fullStr	Корсунь в історії й культурі Київської Русі
title_full_unstemmed	Корсунь в історії й культурі Київської Русі
title_sort	корсунь в історії й культурі київської русі
author	Ричка, В.М.
author_facet	Ричка, В.М.
topic	Історичні студії
topic_facet	Історичні студії
publishDate	2015
language	Ukrainian
container_title	Український історичний журнал
publisher	Інститут історії України НАН України
format	Article
title_alt	Korsun’ in the History and Culture of Kyivan Rus’
description	Розглядаються питання історії взаємин Русі з візантійським Херсоном- Корсунем. Виявляється символотворча роль цього міста у справі навернення на християнство київського князя Володимира й організації церковно-культурного життя в тогочасному Києві. Простежується «пригадування Корсуня» як «місця пам’яті» Володимирового хрещення в ранньомодерній українській церковній публіцистиці та шляхи його сакралізації в політико-ідеологічній думці Російської імперії. The article considers the history of relations between the Kyivan Rus’ and Byzantine Cherson-Korsun’ is outstanding cultural and political centre of the Byzantine Empire in the south-western Crimea. Its symbolic role in terms of conversion to Christianity of prince Volodymyr of Kyiv and organization of church and cultural life in medieval Kyiv is being studied. The article also traces how Korsun’ was remembered as “place of memory” of Volodymyr’s baptism in Ukrainian early modern church publications and sacralised in a political and ideological thinking of Russian Empire.
issn	0130-5247
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/109558
citation_txt	Корсунь в історії й культурі Київської Русі / В.М. Ричка // Український історичний журнал. — 2015. — № 3. — С. 56-72. — Бібліогр.: 65 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT ričkavm korsunʹvístorííikulʹturíkiívsʹkoírusí AT ričkavm korsuninthehistoryandcultureofkyivanrus
first_indexed	2025-11-25T12:14:32Z
last_indexed	2025-11-25T12:14:32Z
_version_	1850514455706730496
fulltext	Український історичний журнал. – 2015. – №3 Візантійське місто Херсон (античний Херсонес) було важливим торговель- но-економічним і стратегічним центром імперії в Північному Причорномор’ї. У давньоруських літописах воно виступає під назвою Корсунь, а прилегла до нього територія Надчорноморщини – «Корсуньстѣй страною». Херсоніти- корсуняни господарювали не тільки на Кримському півострові, вони влашто- вували свої рибальські факторії й в пониззі Дніпра. Прагнучи забезпечити торговельним флотиліям руських купців безпечний вихід до Чорного моря, ці порубіжні землі намагалася контролювати також Київська держава, що нерідко спричиняло збройні конфлікти між Руссю та «Корсуньстѣй страною». Початок їх уреґулювання було покладено угодою 945 р. між київським князем Ігорем та візантійським імператором Константином VII Багрянородним: «А о Корсньсти странѣ. Елико же есть городовъ на тои части да не имать волости князь Рускии да воюеть на тѣхъ странах и та страна не покаряется вамъ и тогда аще просить вои у насъ князь Рускии да воюеть да дамъ ему елико ему будеть требѣ. […] Аще обрящеть въ вустьѣ Днѣпрьском Русь Корсуняны рыбы ловяща да не творять имъ зла никакоже. И да не имѣють власти Русь зимовати въ вустьи Днѣпра Бѣлъбережи ни у святого Ельферья, но егда придетъ осень да идуть въ домы своя в Русь»1. Окрім того, в угоді передбачалося, що в разі появи «в странѣ Корсуньстѣй» войовничих чорних болгар руському князеві належало їх не пускати, адже вони можуть завдати шкоди і його країні. Руські ж купці, судячи з контексту, зберігали право вільної кримської торгівлі. Вони облаштували свій торговий дім у Корсуні ще, як доводять дослідники, наприкінці ІХ ст.2 У середині Х ст. * Ричка Володимир Михайлович – доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник Інституту історії України НАНУ, сектор досліджень з історії Київської Русі Email: wolr@ukr.net 1 Лаврентьевская летопись // Полное собрание русских летописей (далі – ПСРЛ). – Т.1. – Ленинград, 1926. – Стб.50–51. 2 Сорочан С.Б., Зубарь В.М., Марченко Л.В. Жизнь и гибель Херсонеса. – Х., 2000. – С.279. УДК (477-25)+94 (100) «05/…» В.М.РичКа * КОРСУНЬ В ІСТОРІЇ Й КУЛЬТУРІ КИЇВСЬКОЇ РУСІ Розглядаються питання історії взаємин Русі з візантійським Херсоном Корсунем. Виявляється символотворча роль цього міста у справі навернення на християнство київського князя Володимира й організації церковнокультурного життя в тогочасному Києві. Простежується «пригадування Корсуня» як «місця пам’яті» Володимирового хрещення в ранньомодерній українській церковній пу бліцистиці та шляхи його сакралізації в політикоідеологічній думці Російської імперії. Ключові слова: Русь, Крим, Корсунь, князь Володимир, місце пам’яті. Український історичний журнал. – 2015. – №3 57Корсунь в історії й культурі Київської Русі «О бл ог а Ко рс ун я» – м ал ю но к О .Л .Б ер ть є- Д ел аґ ар да , о пу бл ік ов ан ий у й ог о ст ат ті « Я к В ол од им ир о бл яг ав К ор су нь » (д ив .: И зв ес ти я О тд ел ен ия р ус ск ог о яз ы ка и с ло ве сн ос ти И м пе ра то рс ко й АН . – Т .1 4. – К н. 1. – С ан кт -П ет ер бу рг , 1 90 9) Український історичний журнал. – 2015. – №3 58 В.М.Ричка торговельні й політичні взаємини Русі з візантійським Херсоном-Корсунем ре- ґламентуються законодавчо й набувають системного характеру. Питання спірних територій у Причорномор’ї обумовлювалося також у русь- ко-візантійській угоді 971 р. Київський князь Святослав Ігоревич підтвердив у ній обіцянку свого батька відмовитися від зазіхань на візантійські володіння, зокрема й на Кримському півострові: «[…] николиже помышлю на страну вашю. ни сбираю вои ни языка. ни иного приведу на страну вашю. и елико есть под влас- тью Гречьскою. ни на власть Корсуньскую. и елико есть горо- дов ихъ. ни на страну Болгарьску. да аще инъ кто помыслить на страну вашю. да и азъ буду противенъ ему. и борюся с нимъ. яко- же кляхъся ко царемъ Гречьским. и со мною боляре и Русь вся»3. За правління князя Володимира Святославича (978–1015 рр.) зв’язки Русі з Корсунем набули свого найвищого піднесення. У давньоруських писемних джерелах їх перебіг заховався у суперечливих повідомленнях літописів та агіо графічних творів. Центральною подією у змальованій книжниками моза- їчній картині навернення Русі на християнство виступає похід Володимира на Корсунь. Під 988 р. «Повість временних літ» – ґрандіозний літописний твір по- чатку ХІІ ст., який є головним джерелом для теми нашого дослідження, – спо- віщає: «Иде Володимеръ с вои на Корсунь град Гречьскии»4. Далі літописець детально розповідає про довготривалу облогу міста, її труднощі та винахідли- вість князя, котрий, перерізавши труби, по яких до змучених корсунян надхо- дила вода, змусив останніх відкрити брами перед його військом. Заволодівши градом, Володимир із войовничим запалом продовжив «стукати у грецькі две- рі»: «Посла Володимеръ ко цареви Василью и Костянтину глаголя сице се град ваю славныи взях слышю же се яко сестру имата девою да аще еѣ не вдаста за мя створю граду вашему якоже и сему створих»5. Після хрещення та шлюбу з грецькою царівною, яка таки прибула до Корсуня, Володимир передав це міс- то як «віно» своєму шурину Василію ІІ, а сам із тріумфом повернувся до Києва, де і сталося навернення на християнство його підданих. В іншому давньоруському творі – «Пам’яті й похвалі князеві Володимиру» Якова Мніха, що є новгородською компіляцією середини ХІІІ ст., яка виникла під час канонізації Володимира за княжіння Олександра Невського6, подаєть- ся дещо відмінне від літописних звісток свідчення: «На другое лѣто по крещеньи [Володимир] к порогомъ ходи, на третьее Корсунь городъ взя»7. 3 Лаврентьевская летопись. – Стб.73. 4 Там же. – Стб.109. 5 Там же. – Стб.109–110. 6 Бугославский С.А. К литературной истории «Памяти и похвалы» князю Владимиру // Известия Отделения русского языка и словесности АН. – Т.29. – Петроград, 1925. – С.136–137. Пор.: Butler F. Enlightener of Rus’: The Image of Vladimir Sviatoslavich Across the Centuries. – Bloomington, 2002. – Р.77–79. 7 Память и похвала князю Рускому Володимеру, како крестися Володимеръ и дѣти своя крести и всю землю Рускую от конца и до конца, и како крестися баба Володимерова Олга преже Володимера. Списано Ияковом Мнихом / Изд. А.А.Зимин // Краткие сообщения Института славяноведения АН СССР. – Вып.37. – Москва, 1963. – С.72. Український історичний журнал. – 2015. – №3 59Корсунь в історії й культурі Київської Русі Історики минулого доклали чимало інтелектуальних зусиль, аби усунути суперечності між різними оповіданнями про Володимирове хрещення, моти- ви й дороги, що привели його в Корсунь. Запропонована О.О.Шахматовим у 1906 р. реконструкція повісті про охрещення Володимира в Корсуні, названа ним «Корсунською леґендою»8, не зважаючи на чаруючу дотепність авторських комбінацій, уміщених у цій публікації, не розв’язала проблему безповоротно. Вона збурила цілу зливу критичних зауважень і покликала до життя низку нових гіпотетичних побудов «реалістичного» відтворення хронології та пере- бігу подій9. Із-поміж таких історичних реконструкцій чи не найбільш умотивова- на схема, запропонована в ряді публікацій польським істориком А.Поппе. Корсунській виправі Володимира, як доводить дослідник, передувала укла- дена у вересні 987 р. між Києвом і Константинополем союзницька угода10. Правляча тоді у Візантії імператорська династія саме переживала вкрай не- легкі часи й потребувала невідкладної збройної допомоги. Імператорське вій- сько влітку 986 р. зазнало поразки в битві з болгарами біля ущелини Траянові Врата, а у грудні того ж року частина військової аристократії підняла повстан- ня. Очолив заколотників полководець Варда Фока, який проголосив себе ім- ператором. Усе це й змусило Василія ІІ (976–1025 рр.) шукати військової під- тримки Русі. Арабо-християнський історик Яг’я Антіохійський близько 1066 р. писав: «І збунтувався відкрито Варда Фока і проголосив себе царем […] і оволодів країною греків до Дорилеї й до берега моря, і дійшли війська його до Хрисополя. І стала небезпечною справа його. І був нею занепокоєний цар Василій через силу його військ і пе- ремоги його над ним. І виснажилися його багатства, і спонукала його скрута послати до царя русів, – а вони його вороги, – щоби просити їх допомоги йому в такому його становищі»11. На переговорах у Києві Володимир погодився допомогти Візантії, але в обмін за це просив руки доньки покійного імператора Романа ІІ – принце- си Анни. Це був зухвалий учинок. Двома десятиліттями раніше до однієї з дочок Романа ІІ сватав свого сина німецький імператор Оттон І, однак йому було відмовлено. За інших умов аналогічний результат чекав би, звісна річ, 8 Шахматов А.А. «Корсунская легенда» о крещении Владимира // Сборник статей, посвященных академику и заслуженному профессору В.И.Ламанскому по случаю пятидесятилетия его научной деятельности [Отдельный оттиск]. – Санкт-Петербург, 1906. 9 Їх історіографічний огляд див.: Рапов О.М. Русская церковь в IX – первой трети XII в.: Принятие христианства. – Москва, 1988. – С.220–226; Сорочан С.Б., Зубарь В.М., Марченко Л.В. Жизнь и гибель Херсонеса. – С.281–289. 10 Poppe A. The Political Background to the Baptism of Rus’: Byzantino-Russian Relation Between 988–989 // Dumbarton Oaks Papers. – Vol.30. – Washington, 1976. – P.209–211; Поппе А. Візантійсько-руський союзницький трактат 987 р. // Український історичний журнал. – 1990. – №6. – С.20–33; Poppe A. The Christianization and Ecclesiastical Structure of Kyivan Rus’ to 1300 // Harvard Ukrainian Studies, 1997. – Vol.XXI, №3/4. – P.322–327. 11 Император Василий Болгаробойца: Извлечения из летописи Яхъи Антиохийского / Издал, перевёл и объяснил барон В.Р.Розен // Записки Императорской академии наук. – Т.44. – Прил. №1. – Санкт-Петербург, 1883.– С.23. Український історичний журнал. – 2015. – №3 60 В.М.Ричка і на Володимира. Але ж київський князь пообіцяв негайно відправити до Константинополя руський експедиційний корпус для боротьби із повсталими й навернутися разом із народом на християнство. Володимир і сам прагнув прилучити Русь до християнської сім’ї народів тогочасного світу, безперечним сувереном (батьком) якої був візантійський імператор. Для молодих «варвар- ських народів» не було іншого шляху вступити у цю родину цивілізованих народів, аніж зректися свого язичницького минулого. Завдяки родинному спорідненню Володимира з візантійським імператорським домом цей шлях можна було подолати набагато швидше й з немалою політичною вигодою для Києва. Василій ІІ пообіцяв видати за нього свою сестру Анну: «І уклали вони між собою договір про свояцтво й одружився цар русів із сестрою царя Василія, після того, як він поставив йому умову, щоби він хрестився і весь народ його країни, а вони народ великий. І не зарахували себе руси тоді ні до якого закону, і не визивали ніякої віри»12. Володимир дотримав слова, відправивши до Константинополя 6-тисячне військо13. Саме воно врятувало Македонську династію від узурпатора Варди Фоки, розгромивши того в битві під Константинополем навесні 989 р. Сам Володимир вирушив, коли настав час, на Крим14, щоби покарати корсунян, котрі перейшли на бік політичних су- противників візантійського імператора Василія ІІ та його брата Константина. «Повість временних літ» поєднала дві версії про місце охрещення Володимира: одна пов’язує його із запрошенням до Києва представників різ- них віросповідань і «вибором» віри, а інша – з Корсунем. Більш підходящою для давньоруського книжника була остання. Либонь тому він намагався за- барвити свою оповідь «документальними» реаліями, прив’язаними до корсун- ської топографії: «Крести же ся (Володимир – В.Р.) в церкви святаго Василья и есть церкви та стоящи въ Корсунѣ градѣ на мѣстѣ посреди града идѣже торг дѣють корсуняне. полата же Володимеря съ края церкве стоить и до сего дне а царицина полата за олтаремъ»15. Проте, зрозуміло, що перед нами – не за- стиглі сліди безпосередніх спостережень автора над реальною топографією ві- зантійського міста, а радше літературна комбінація, створена на основі пере- форматування візуально знайомих йому київських реалій, зокрема комплексу будівель княжого двору «города Володимира». Сумніви стосовно того, що Володимир хрестився в Корсуні, висловлювали ще у часи створення «Повісті временних літ». У цьому й зізнається сам ста- рокиївський книжник, зауважуючи: «Се же не свѣдуще право глаголять яко крестилъся есть в Киевѣ и ини же рѣша в Василеве друзи же инако скажють»16. Так само й пізніші історики визнавали хрещення Володимира в Корсуні «не 12 Император Василий Болгаробойца... – С.23–24. 13 Див.: Васильевский В.Г. Варяго-русская и варяго-английская дружина в Константино по- ле // Его же. Труды. – Т.1. – Санкт-Петербург, 1908. – С.196–210. 14 В.Ґ.Васильєвський уважав, що Володимир здійснив два походи на Корсунь: перший – до хрещення Русі, а другий – уже після нього (див.: Васильевский В.Г. К вопросу о времени и месте крещения князя Владимира // Санкт-Петербургский филиал Архива РАН. – Ф.96. – Оп.1. – Ед.хр.№1. – Л.6 об. – 7). 15 Лаврентьевская летопись. – Стб.111. 16 Там же. Український історичний журнал. – 2015. – №3 61Корсунь в історії й культурі Київської Русі історичним» фактом17. Проте не виключено, що руський князь став там «кате- хуменом», тобто «оглашенним християнином». Згідно з канонами грецького Євхологія, візантійський обряд хрещення пе- редбачав довгий період оглашення істинами християнського вчення. Перше оглашення являло собою підготовчий ступінь на шляху до хрещення. Воно пе- редбачало, що князя, укляклого перед церковним порогом якогось корсунсько- го храму, священик мав би тричі осінити хрестом і сотворити над ним молитву, щоби Бог дарував йому благословення, просвітлення духу й зору. Перше огла- шення давало можливість брати участь у церковній службі та, що найголовні- ше, вступати в повноцінне спілкування з християнами. Навряд, щоб Володимир чекав закінчення сорокаденного строку першо- го оглашення в Корсуні. Статус неохрещеного християнина він набув уже в Києві або по дорозі додому. Тут, у колі корсунського й царгородського духів- ництва, він і прийняв, слід уважати, друге оглашення. Зазвичай воно при- падало на другу і третю неділі Великого посту та тривало чотири седмиці, на Святу П’ятницю. На богослужінні, що правилося у цей день між обіднею й надвечір’ям, урочисто проголошувалося закінчення оглашення і приходив, «задокументований підписом з Христом, час спасіння»18. Наділений таким «до- кументом», Володимир разом із корсунським та царгородським священством і приступив до хрещення підданих своєї країни у водах Дніпра. Звісно, будь-яка, здавалося б навіть бездоганно верифікована джерелами реконструкція минулого, не дає повної впевненості в тому, «як усе було насправді». Це чи не найважливіше для сучасного історика питання для творців раннього київського літописання так гостро не стояло. Спосіб мислення давньоруських книжників визначав, передусім, християнський типологічний символізм. Ось чому мало чи не кожен літописний персонаж, кожна помітна подія знаходять відповідність у біблійних, передусім старозаповітних подієвих моделях («Аналогія з біблійними подіями давала літописцеві типологію суттєвого. Святе Письмо було для нього і його сучасників семантичним фондом, з якого залишалося вибрати готові кліше для сприйняття, опису й одночасної оцінки того, що відбувалося»19). Саме за допомогою таких прийомів і вибудувана сюжетна канва «Корсунської леґенди», що символічно окреслює шлях набуття Володимиром віри й ореолу царственої влади. Одним із літературних прототипів, якими надихалися її творці, була, як уявляється, історія воцаріння біблійного царя Давида (2 Цар.: 12, 26–30). Подібно до Давидового воєводи, який захопив «царствене» місто, заволодівши його водними ресурсами, Володимир також увійшов до Корсуня завдяки тому, що перепинив доступ води в місто. Не виключено, що так само, як і Давид, він отримав від візантійських імператорів хай і не золотий царський вінець, але якісь інсиґнії, або, принаймні, розраховував отримати їх у майбутньому. 17 Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – Т.1: До початку ХІ в. – К., 1991 [репринтне відтворення видання 1913 р.]. – С.577. 18 Arranz M. Les Sacrements de l’ancien Euchologe Constantinopolitan. Chapitre 2: Renonciation a Satan et adheston au Christ // Orientalia Christiana Periodica, 1984. – T.50. – P.381. 19 Данилевский И.Н. Библия и Повесть временных лет: К проблеме интерпретации летописных текстов // Отечественная история. – 1993. – №1. – С.79. Український історичний журнал. – 2015. – №3 62 В.М.Ричка Давньоруська державність, так само, як і державності православних пів- денних слов’ян, уявлялася стародавнім мислителям та книжникам як похідне від Візантії, як результат переміщення звідти матеріальних цінностей, «да- рів», царственої сили та влади20. У створеній старокиївським літописцем опо- віді про Кримський похід Володимира, візантійський Херсон (Корсунь) висту- пає субститутом Константинополя/Царгорода, який символізує витоки й оплот християнської віри, що її потрібно не смиренно прийняти від греків, а відвою- вати цей дар у нелегкій борні. Воєнне щастя варварського вождя визначають суть трофеї нової віри, що дісталися йому разом із престижним призом – рукою грецької царівни. Останній приписується визначальна роль у справі навер- нення на християнство Володимира й усієї Русі. Її призначення сформульо- ване літописцем у вкладених в імператорські вуста словах: «Обратить Богъ тобою рускую землю в покаянье»21. Своєю появою на руській землі вона при- носить Володимирові зцілення від важкої недуги: «По Божью же оустрою в се время разболѣся Володимеръ очима и не видяше ничтоже и тужаше велми и не домышляшеться, что створити. И посла к нему царица (візантійська принцеса Анна – В.Р.) рькущи а ще хощеши избы ти болѣзни сея то вскорѣ крестися, аще ли то имаши избыти недуга сего. Си слышавъ Володимеръ рече да аще истина будеть то поистинѣ велик Бог будеть хрестеянескъ. И повелѣ хреститися. Епископъ же корсуньский с попы царицины, огласивъ крести Володимира. Яко възложи руку на нь абье прозрѣ. Видивъ же се Володимеръ напрасное ицѣленье и прослави Бога рек топерво увидѣхъ Бога истиньнаго»22. Леґенди про зцілення хворого володаря силою хрещення утворювали фундамент історії багатьох християнських держав. В основу цього сюже- ту було покладено позбавлення від тяжкої недуги візантійського імперато- ра Константина Великого, змальоване в його «Житії» та «Хроніці» Георгія Амартола23. Як і у випадку Константина, чудесне одужання Володимира сим- волізувало його пробудження до нового життя, життя у Христі. Духовне про- зріння/просвітлення князя, котрий у своєму містичному досвіді на шляху до святості, подібно апостолові Павлові (Дії 22: 11, 13), був осяяний світлом Слави Божої, задекларовано й наступним повідомленням «Повісті временних літ»: «Благословенъ Господь Исус Христос иже възлюби новыя люди Русьскую зем- лю и просвѣти ю крещеньем святым […] и бѣ Володимеръ же просвѣщен сам и сынове его и земля его»24. Описане в літопису несподіване осліплення й чудесне зцілення київського князя символізує його духовне прозріння, просвітлення та перевтілення його 20 Плюханова М. Сюжеты и символы Московского царства. – Санкт-Петербург, 1995. – С.24. 21 Лаврентьевская летопись. – Стб.110. 22 Там же. – Стб.111. 23 Див.: Плюханова М. Сюжеты и символы Московского царства. – С.107–108. Пор.: Ранчин А.М. Хроника Георгия Амартола и ПВЛ: Константин равноапостольный и князь Владимир Святославич // Герменевтика древнерусской литературы. – Вып.10. – Москва, 2000. – С.52–54. 24 Лаврентьевская летопись. – Стб.119–121. Український історичний журнал. – 2015. – №3 63Корсунь в історії й культурі Київської Русі влади, яка відтепер – царствена (гр. «basielia»). Не випадково після хрещення Володимир прибирає ім’я Василя, яке не тільки символізувало його небесного християнського патрона25, але й було тотожним іменню шурина – візантійсько- го імператора Василія ІІ. Значущість такого перевтілення Володимира, пере- творення його влади на святу та царствену, підкреслював у «Слові про закон і благодать» перший руський за походженням київський митрополит Іларіон: «Чловечьское естьство съвлѣче же ся убо каган нашъ и съ ризами ветъхаго человека съложи тлѣннаа, отрясе прахъ невѣріа и вълѣзе въ святую купѣль и породися от духа и води; в Христе крестився въ Христа облѣчеся и изиде от купѣли бѣлообразжюся сын бывъ нетлѣніа сын воскрьшеніа, имя прїимь вѣчно именито на роды и роды – Василіи, им же написася въ книгы животныа въ Вышнїим и Нетлѣннѣимъ Іерсалимѣ»26. Пам’ять про своє прилучення до сім’ї християнських народів і візантій- ського імператорського дому Володимир унаочнив зримим слідом, збудував- ши в Корсуні церкву, яка, за словами літописця, «стоить [в Корсунѣ на горѣ] и до сего днѣ»27. Отже, для старокиївських книжників вона була знаковим у сакральній системі координат християнського світу місцем пам’яті. Раннє київське християнство було оповите славою Корсуня та його свя- тинь. Збудований Володимиром у Києві перший у Русі кам’яний храм на честь пресвятої Богородиці (більше знаний як Десятинна церква) був щедро при- крашений дорогоцінним церковним начинням, вивезеним із Корсуня. Клір цього головного руського храму у своїй більшості складали, на перших порах, корсунські священнослужителі. Володимир, за свідченням «Повісті временних літ», після закінчення будівництва Десятинної церкви «украси ю иконами и поручи ю Настасу Корсянину и попы Корсуньскыя и пристави служити в неи вдавъ ту все еже бѣ взял в Корсуни: иконы и съсуды и кресты»28. Складно досте- менно визначити, яким був обсяг і склад цих високохудожніх витворів візан- тійського мистецтва та предметів релігійного культу. Збереглися лише глухі свідчення джерел про шановану споконвіку киянами ікону св. Богородиці, яка називалася Корсунською29. Ця давня, безсумнівно грецького письма святиня посідала визначальне місце серед християнських старожитностей київського першохраму. Із-поміж інших корсунських трофеїв нової віри, перевезених Володимиром до Києва, привертають також увагу загадкові «мѣдѣнѣ двѣ капищи» та чоти- ри «конѣ мѣдяны [...] якоже невѣдуще мнять я мраморяны суща»30. Ця чет- вірка візантійських бронзових коней, за свідченням літописця, зберігалася в Києві ще й у часи укладання ним свого твору («иже и нынѣ стоять за свя- тою Богородицею»). Корсунську квадриґу, на думку авторитетного знавця 25 Володимир народився на день св. Василя, який припадав на 1 січня. 26 «Слово о законе и благодати» Илариона / Изд. А.М.Молдован. – К., 1984. – С.92–93. 27 Лаврентьевская летопись. – Стб.116. 28 Там же. – Стб.121–122. 29 Шахматов А.А. Разыскания о русских летописях. – Москва, 2001. – С.102. 30 Лаврентьевская летопись. – Стб.116. Український історичний журнал. – 2015. – №3 64 В.М.Ричка давнього мистецтва й архітектури А.М.Ґрабаря, було встановлено перед вхо- дом до Десятинної церкви – вона здіймалася над її фасадом як над тріумфаль- ними воротами. Десятинна церква й князівський палац у Києві утворювали таку ж архітектурно-функціональну групу, як церква Св. Марка і палац дожів у Венеції31. Звернімо увагу на ту обставину, що літописець надає неабиякого значення корсунському походженню перших київських християнських реліквій та свя- тинь. Володіння ними підносило престиж нової християнської столиці історич- но обґрунтованим чином. Як зауважував свого часу Н.П.Кондаков, «під ім’ям “корсунського” у середньовічній Русі розуміли все рідкісне, високе, дивовижне та старожитнє. На відміну від “царгородського”, яке було символом витонче- ності, “корсунське” було майже рівнозначно з “архаїчним”»32. Із-поміж священних реліквій Корсуня, що заклали духовні підвали- ни раннього київського християнства, найповажнішою святинею були мощі св. Климента – четвертого Папи Римського. Учень апостола Петра, він прий- няв мученицьку смерть у Херсонесі, де відбував заслання за імператора Траяна (98–117 рр.). «Passio sancti Clementi» – джерело, що сягає у своїх вито- ках, на думку фахівців, V ст., повідомляє про те, що аби запобігти посмертному пошануванню останків Климента християнами та зробити їх недоступними для віруючих мучителі святого, отримавши наказ із Риму стратити Климента, прив’язали йому до шиї кам’яний якір і втопили в морі. Але віра місцевих християн була такою міцною, а пошанування мученика – настільки великим, що кожного року за тиждень до дня пам’яті святого (у православній церкві пам’ять, священномученика Климента припадає на 25 листопада за ст.ст. і, відповідно на 8 грудня – за н.ст.) море чудесним чином відходило від берега й відкривало сухий шлях до його гробниці33. Так тривало впродовж семи століть. Однак із перебігом часу віра місцевих християн потроху підупала і в покаран- ня їм море перестало відступати та відкривати раку з мощами святого. Коли першовчитель слов’ян Кирило Філософ 860 р., прямуючи з місією до Хозарії, зупинився на зиму у Херсоні-Корсуні, місцеві мешканці вже не могли показати йому те місце, де колись утопили Климента й де раніше щорічно від- кривалися його мощі. Унаслідок активних пошуків, що супроводжувалися мо- литвою, Кирилові вдалося, зрештою, віднайти місце, де спочивали святі мощі. Після перенесення їх від моря до міста їх склали у соборній церкві апостолів Петра й Павла. Неординарній події перенесення мощів до міста Кирило при- святив якийсь твір, грецький текст якого, щоправда, науці невідомий, але, на думку Є.М.Верещаґіна, він дійшов до нас у слов’янському перекладі34. 31 Грабар А.Н. Светское изобразительное искусство домонгольской Руси и «Слово о полку Игореве» //Труды Отдела древнерусской литературы Института русской литературы Академии наук (Пушкинского Дома; далі – ТОДРЛ). – Т.ХVІІІ. – Ленинград, 1962. – С.252. 32 Кондаков Н. Русские клады: Исследование древностей великокняжеского периода. – Санкт- Петербург, 1896. – С.34. 33 «Passio sancti Clementi» cпочатку була написана латиною, потім перекладена на грецьку мову, а пізніше й на слов’янську (див.: Лавров П. Памятники христианского Херсона: Жития херсонских святых в греко-славянской письменности. – Вып.2. – Доп.1. – Москва, 1911. – С.172). 34 Верещагин Е.М. Христианская книжность Древней Руси. – Москва, 1996. – С.179–180. Слідом за М.Ф.Мур’яновим давній переклад Кирилового грецького гімну, створеного ним Український історичний журнал. – 2015. – №3 65Корсунь в історії й культурі Київської Русі Наприкінці 867 – у 868 рр. частину останків Климента слов’янські просві- тителі перенесли з Херсона до Риму, у дарунок Адріанові ІІ. Їх помістили до єпископської церкви Св. Климента, де наприкінці ХІ ст. з’явиться фресковий цикл чудес про перенесення мощів святого. На одній із них міститься зобра- ження невеликого острівця, оточеного морем, із невеликим колончастим хра- мом, представленим у розрізі згідно з прийомами візантійського мистецтва, прийнятими для зображення внутрішнього приміщення. Усередині цієї спо- руди відтворено престол та якір, а також жінку, яка втратила сина і знахо- дить його у гробниці св. Климента35. Принагідно зауважу, що у цьому храмі знайшов свій вічний спочинок Кирило-Костянтин Філософ (помер 14 лютого 869 р.). Із кінця 860-х рр. розпочинається стрімке піднесення популярності cв. Климента як на заході, так і на сході християнського світу, що виявлялося в будівництві храмів, творах літератури та мистецтва36. Не стояла осторонь цього процесу й Київська Русь. Як уже зазначалося, повертаючись із Корсунського походу, Володимир привіз до Києва дорогоцінні «трофеї» нової віри, серед яких були й мощі св. Климента. Пізніше їх урочисто помістили в окремій раці в одному з вівтарів Десятинної церкви. Святі мощі римського єпископа надавали храмові респек- табельності, через що він міг прибрати і функції кафедрального, залишаючись водночас великокнязівською усипальницею. Поміщені в одному з вівтарів ка- федрального собору стольного града Русі, вони утворювали духовну, священ- ну основу київського першохраму. Не випадково саксонський хроніст початку ХІ ст. Тітмар Мерзебурзький називає його не інакше, як «церквою мученика у Христі Папи Климента» («aecclesia Christi martiris et Papae Clementis»)37. До цього слід додати, що Климентова церква – храм Богородиці Десятинної в Києві, і в найпотаємніших глибинах народної пам’яті православних слов’ян залишалася «всім церквам мати»38. Пошанування св. Климента Римського, стрімке піднесення його культу на Русі наприкінці Х – в ХІ ст. мало велике значення для осягнення націо- нальної ідентичності раннього київського християнства. Анонімне «Слово на оновлення Десятинної церкви», складене в 1039 р., прирівнювало Климента до «церковного сонця», яке «оть Рима убо в Херсонь, от Херсоня въ нашю Рускую страну створи приити». Зі пришестям св. Климента до Києва це місто, наповнившись Божою благодаттю, стало «всех градъ славнее». «Слово» нази- ває св. Климента покровителем/захисником Київської держави («заступниче стране Рустей, и венче преукрашенный славному граду нашему (Києву – В.Р.) и велицей митрополии же мати градом; тобою Рустии князи хвалятся, святи- тели ликують, иереи веселяться, мниси радуются, людие добродушьствують»), у зв’язку з віднайденням мощів Климента, на слов’янську мову дослідник пов’язував із бого- службовим наслідуванням, виявленим ним у Празничній Мінеї під 30 січня, що зберігається в Російському державному архіві давніх актів (№98, ф.381). 35 Айналов Д.В. Мемории св. Климента и св. Мартина в Херсонесе. – Москва, 1915. – С.10. 36 Бегунов Ю.К. Русское Слово о чуде Климента Римского и кирилло-мефодиевская традиция // Slavia. – R.43. – №1. – Praha, 1974. – S.28. 37 Thietmar von Merseburg. Chronik. – Berlin, 1962. – L.VІІІ. 38 Див.: Безсонов П. Калеки перехожие. – Т.1. – Москва, 1861.– С.295, 299 та ін.; Федотов Г. Стихи духовные (Русская народная вера по духовным стихам). – Москва, 1991. – С.68. Український історичний журнал. – 2015. – №3 66 В.М.Ричка пов’язуючи Рим, Херсонес і Київ в єдину лінію поширення християнства («иже умножи своего Господина талант, не токмо въ Риме, но всему и въ Херсоне, еще и въ Рустемъ мире»)39. Таким чином, Київська Русь знаходить своє місце у християнському світопорядку, заснованому на апостольській місії. Прийняття в Русі культу св. Климента Римського було пов’язане не тільки й не стільки з пошуками правлячими колами Київської держави та церкви по- кровителя-апостола Руської землі до утвердження «нейтрального» у церковно- політичному відношенні культу апостола Андрія40, але й, не в останню чергу, із формуванням київської моделі церковного устрою, в однаковій мірі відкри- тій як християнському Сходу, так і християнському Заходу. Широке пошану- вання св. Климента41 мало й екуменічне значення, адже підтримувало ідею єдності західних і східних церков42. Літургіко-літературні зв’язки між Києвом, духовне життя якого живилося переважно соками візантійсько-християнської культури, і латинською Європою зберігалися й розвивалися і після розколу із західною церквою, що стався 1054 р. Святощі мощів римського святого не втратили своєї значущості, слави і поваги в очах предстоятелів і вірних Київської митрополії. Вони й надалі були затребувані в літургічній практиці Руської церкви. Про їх вагоме зна- чення свідчить, наприклад, літописна оповідь про обрання на церковному соборі, який відбувся у Софійському соборі 1147 р., київським митрополитом русина Клима Смолятича. Два, із числа учасників собору, єпископи – новго- родський Нифонт і смоленський Мануїл, висловили сумнів у канонічності по- ставлення в митрополити Клима: «Не есть того в законѣ, – заявили вони, – яко ставити епископомъ митрополита без патриарха но ставить патриархъ митрополита». Натомість глава київського церковного собору – чернігівський єпископ Онуфрій – доводив, що висвячення митрополита можна здійснити мощами св. Климента: «Достоить ны поставити а глава оу нас есть святого Климента. […] И тако сгадавше епископи славою святого Климента постави- ша (Клима Смолятича – В.Р.) митрополитом»43. Це був другий випадок за всю історію руського християнства, коли митрополичу кафедру в Києві посів не грек. Підважуючи монополію Візантії на ідейну спадщину «Ветхого Риму», староруська духовна й політична еліта усвідомлювала єдність християнської Європи та вагому посередницьку роль Києва в міжцивілізаційному діалозі між візантійським Сходом і латинським Заходом. Незважаючи на те, що безпосередні зв’язки Київської Русі з Корсунем були спорадичними, а пізніше й узагалі, либонь, перервалися44, пам’ять про джере- ла християнської віри зберігалась у суспільній свідомості. Яскравим її виявом, 39 Цит. за: Карпов А.Ю. «Слово на обновление Десятинной церкви» по списку М.А.Оболенского // Архив русской истории. – 1992. – №1. – С.109. 40 Бегунов Ю.К. Русское Слово о чуде Климента и кирилло-мефодиевская традиция. – S.30. 41 Див.: Rychka V. Culte du pape saint Clement dans les debuts du christianisme kievien // Il Papato e l’Europa a cura di Gabriele De Rosa e Giorgio Cracco. – Rubbettino Editore, 2001. – P.109–115. 42 Пекар А. Екуменічне значення почитання св. Климента, Папи Римського в Київській Русі // Analecta Ordinis S. Basilii Magni. – Ser.2: Analecta OSBM: Sectio 2. – Romae, 1996. – Р.460–475. 43 ПСРЛ. – Т.2. Ипатьевская летопись. – Москва, 2001. – Стб.341. 44 Якобсон А.Л. К истории русско-корсунских связей (XI–XIV вв.) // Византийский временник. – Т.XIV. – Москва, 1958. – С.116–119. Український історичний журнал. – 2015. – №3 67Корсунь в історії й культурі Київської Русі зокрема, стало поширення в мистецтві Русі так званого корсунського стилю45. Культурну спадкоємність Києва та Корсуня засвідчує містобудівна діяльність Володимира. Напевно не випадково, що одне зі збудованих ним на прикордон- ні Руської/Святої землі, на березі річки Рось, міст отримало назву – Корсунь. Життя у кримському Корсуні обірвалося у середині ХV ст. Проте це са- кральне для всього християнського світу місто залишалося об’єктом пригаду- вання в українській суспільно-політичній думці ХVІІ ст. Це, насамперед, було зумовлено інтелектуальними викликами унії, що й пробудило інтерес освіче- них верств українства до пошуків старокиївських коренів культури та право- славної віри. Закономірно, що одним із центральних питань історії Київської Русі для української церковної публіцистики ХVІІ ст. стало Володимирове хрещення, його перебіг і доленосне значення. Латинські й уніатські поле- місти, прагнучи обґрунтувати ідею споконвічності та неперервності унії між Римом і грецькою церквою, від якої залежала й Київська митрополія, дово- дили, що хрещення Русі не було пов’язано винятково з іменем Володимира, а відбулося в кілька, розтягнутих у часі, етапів. Ця ідея набула розвитку, зокрема, у творах Петра Скарґи46 та цілого ряду інших католицьких й уні- атських полемістів47. Наприклад, у праці Лева Кревзи «Захист церковної єд- ності» (1617 р.) ідеться про триразове хрещення Русі: за правління візантій- ського імператора Михаїла ІІІ (Кирило-Мефодіївська місія); за імператора Василія І Македонянина та патріарха Фотія (так зване Аскольдове хрещен- ня) й, зрештою, третє, Володимирове хрещення, за царгородського патріарха Миколая Хрисоверга, який буцімто був в унії із західною церквою48. Відтак роль Володимира у справі переродження Русі через хрещення применшуєть- ся. Ініціатива всіх етапів хрещення приписується Римові. Проте й ця обстави- на не виключала посередницької ролі Корсуня-Херсона. У православних творах, наприклад у «Палінодії» (1621 р.) Захарія Ко пис тенсь- кого знаходимо іншу систему доказів. Обстоюючи ідею охрещення Русі в декілька етапів, автор доводив, що Володимирове хрещення в Корсуні та повернення його з тамтешнім грецьким духівництвом до Києва знаменувало остаточне й цілкови- те утвердження християнства в Київській Русі. Саме в Корсуні Володимир «взялъ отъ Грековъ учителя вѣры: Михаила митрополита, епископы, пресвитеры, монахи книги, спѣваки и весь порядокъ или чинъ набоженства церковного, и такъ зъ побожнымъ и 45 Про корсунський стиль у мистецтві Київської Русі ІХ–Х ст. див.: Кондаков Н. Русские клады: Исследование древностей великокняжеского периода. – Т.1 – Санкт-Петербург, 1896. – С.29–35. Пор.: Корзухина Г.Ф. О памятниках «корсунского дела» на Руси // Византийский временник. – Т.XIV. – С.129–137; Толстая Т., Уханова Е. Корсунские древности (Христианское наследие и крещение Руси) // Родина. – 2002. – №11/12. – С.176–179. 46 Skarga P. O jedności Kościoła Bożego // Русская историческая библиотека (далі – РИБ). – Т.VII. – Санкт-Петербург, 1882.– С.386. 47 Див.: Неменский О. Трактовка крещения Руси в полемической литературе Западной Руси первой половины XVII в. // Славяне и их соседи: Раннее средневековье глазами Позднего средневековья и Раннего Нового времени (Центральная, Восточная и Юго-Восточная Европа): Материалы XXIII конференции памяти В.Д.Королюка. – Москва, 2006. – С.57–61; Сінкевич Н. «Никгды бовем апос- толове надаремно не ходили»: кілька спостережень щодо культу апостола Андрія у Київській митропо- лії першої половини XVII ст. // Болховітінський щорічник 2010. – К., 2011. – С.144–152. 48 Krewsa L. Obrona jedności cerkiewnej // РИБ. – Т.IV. – Санкт-Петербург, 1878.– С.223–227. Український історичний журнал. – 2015. – №3 68 В.М.Ричка благочестивымъ войскомъ и зъ добичею спасенною вернулся до Кіева и заразъ митрополита в Кіевѣ, архієпископа въ Новгородѣ и въ иншихъ мѣстахъ епископы, отъ патріархи Константинополского посвяченіи, осадилъ. И такъ отъ того часу Россове вѣру и обряды Грецкіи статечне заховують и задержують»49. У побудовах З.Копистенського Володимирове хрещення Русі за візантій- ським обрядом і святість Володимира є запорукою вірності візантійським дже- релам віри. Такою ж була схема Лаврентія Зизанія – автора опублікованого 1627 р. «Катехізису», детально відтворена П.М.Сасом за рукописним списком XVII ст., що зберігається в Інституті рукопису НБУ імені В.І.Вернадського (ДА. ІІ.566). Дослідник доводить, що «православні автори першої половини ХVІІ ст., котрі, значною мірою спираючись на праці польських хроністів ХVІ ст., обстоювали думку про хрещення Русі в декілька етапів, починаючи від хрестительської місії Андрія Первозданного. Висновки, яких дійшли українські книжники зазначеного часу, незалежно від того, відповідали вони історичним реаліям, чи ні, стали відображенням їхніх творчих зусиль щодо знайдення у давньоруському минулому моральної опори для своїх сучасників-співвітчизників, утягнутих у релігійну боротьбу за завоювання достойного місця у Речі Посполитій поряд з іншими народами... Висвітлення українськими книжниками історичної традиції християнізації Русі творило певний мораль- ний фундамент і допомагало сучасникам усвідомити надійність та престижність своїх першовитоків, що так чи так позначалося на орієнтації їхньої історичної свідомості, котра була важливим компонентом ранньомодерної національної свідомості»50. Спонукані полемікою між католиками і православними історіографічні пошуки українських мислителів висунули на перший план питання про пра- вославний характер хрещення Русі за Володимира Великого, історико-гене- тичного зв’язку з києво-руським минулим, що сприяло піднесенню церковно- го пошанування хрестителя в українських землях, пробудженню інтересу до «місць пам’яті» святого рівноапостольного князя. У першій половині ХVII ст. стараннями архімандрита Києво-Печерської лаври, митрополита київського, галицького і всієї Русі Петра Могили (1632– 1647 рр.) відбулася рішуча переорієнтація церковного та інтелектуального Києва на пошук опори в києво-руській княжій традиції та шляхетській еліті, на відміну від альянсу з «козацькою шаблею» доби Могилиних поперед ників – Йова Борецького та Ісаї Копинського51. П.Могила доклав чимало зусиль до від- творення пам’яті про княжі часи й, зокрема, піднесення культу св. Володимира: «Інтелектуали з оточення Могили [...] наново відкрили початки київського минулого. Вони знайшли корені сучасного їм київсько- го сьогодення, що пов’язували його із цим минулим, і встановили історичну тяглість між початками Київської Русі, з одного боку, 49 Копыстенский З. Палинодия // Там же. – Стб.977. 50 Сас П.М. Витоки українського націотворення. – К., 2010. – С.157–158. 51 Plokhy S. The Cossacks and Religion in Early Modern Ukraine. – Oxford, 2001. – P.237–246. Український історичний журнал. – 2015. – №3 69Корсунь в історії й культурі Київської Русі та Україною початку ХVII ст., з іншого. Йдучи слідами Захарії Копистинського та Віршів на погреб Сагайдачного, складених 1622 року, Могила перейняв концепцію київського Початкового літопису, за якою український народ походив від Яфета. Один зі спудеїв його школи назвав той народ народом Володимира»52. В укладеній П.Могилою для студентів Київської колеґії книзі «Антологіа, сирѣч молитвы и поученія душеполезная» ім’я князя Володимира, за підра- хунками В.М.Нічик, згадується 19 разів. Як і старокиївські літописці, Петро Могила уподібнював Володимира апостолові Павлу, називав його «вітцем і вчителем, предстоятелем перед Господом за весь руський народ», прославляв за здійснення ним хрещення Русі, за далекоглядну державну політику, яку він проводив, «на высоте стола сидя матере городов богоспасаємого Кієва». Ця велика пошана виразилася й у вагомому внеску Могили в розбудову куль- ту князя Володимира саме як київського, українського, святого. Він склав і вмістив в «Антології» тропар, стихиру й кондак на честь князя53. Оповідь про Володимирове хрещення Русі посідає чільне місце також і у складеному Могилою та його однодумцями полемічному творі «Літос» (1644 р.). Його авто- ри вмотивовували, що люд Русі, який у великій кількості згромадився біля Києва та, «прийнявши віру християнську від єпископа корсунського (курсив мій – В.Р.) і перепроваджених із Греції пресвітерів, у річці Дніпро хрестився і віри й церемоніям її був навчений»54. Успішні морські походи козацького війська, зокрема здобуття гетьманом Війська Запорозького Петром Сагайдачним у 1616 р. Кафи й інших турець- ких фортець на південному узбережжі Криму55, сприяли піднесенню інтере- су українських книжників до Корсунського походу Володимира. У складеній 1672–1674 рр. «Хроніці» ігумена Київського Золотоверхого Михайлівського монастиря Феодосія Софоновича цей сюжет займає окрему главу: «О взятъю Корсуня от Владимера и о крещениї его». Натхненний пам’яттю про пере- можну виправу козаків, автор своєрідно відкорегував і кримський маршрут воєнної експедиції Володимира: «По часѣ зобравши воиско руское великое, Владимер выправился до Таврики албо Перекопу и взял славно епод греками мѣсто Кафу. Отколъ пошовши, облеглъ Корсунъ над Чорнымъ морем, мѣсто грецьких царей любимое и богатое»56. «Хроніка» Софоновича демонструє, що в тогочасному Києві не згасла пам’ять і про трофеї віри, зокрема голову св. Климента, яку Володимир привіз із Корсуня. Отже, живе чуття духовного єднання з ним продовжувало зберіга- тися у суспільно-політичній думці та історичній пам’яті українців. Проте з остаточним утвердженням влади московської правлячої династії над Києвом святий рівноапостольний князь Володимир та пов’язані з його ім’ям «місця 52 Шевченко І. Багатоликий світ Петра Могили // Його ж. Україна між Сходом і Заходом: Нариси з історії культури до початку ХVIII ст. – Л., 2001. – С.194. 53 Нічик В.М. Петро Могила в духовній історії України. – К., 1997. – С.77–78. 54 Цит. за: Там само. – С.81. 55 Див.: Сас П. Полководець Петро Сагайдачний. – К., 2014. – С.83–94. 56 Софонович Ф. Хроніка з літописців стародавніх / Підгот. Ю.А.Мицик, В.М.Кравченко. – К., 1992. – С.66. Український історичний журнал. – 2015. – №3 70 В.М.Ричка пам’яті» денаціоналізувалися й були привласнені чужинцями. Українські книж- ники, передусім учене духівництво, пристали до офіційно усталеного в Російській імперії погляду на Володимира Великого як «просвітителя Росії», прародителя московських царів, які уявлялись єдиними законними спадкоємцями правителів Русі. Започаткована московськими публіцистами ще починаючи із ХV ст. істо- ріографічна традиція про спорідненість династії московських великих князів із київським княжим домом остаточно взяла гору й дозволила обґрунтувати в такий спосіб і їхнє право на землі, історію, культуру Київської Русі. Значення Володимира як фіґури історичної ідентифікації в Російській ім- перії суттєво зросло наприкінці XVIII ст. Імпульсом до пожвавлення інтересу до постаті та діянь князя стало приєднання Криму до Росії. Правителям цієї держави стало відомо, що саме з берегів Чорного моря бере свої початки ран- нє київське християнство, розчинене тепер у просторі російського православ’я. Тому, на думку Петербурґа, Херсонес є містом князів російських. Росія ніби знову віднаходить витоки своєї віри й глибину своєї історії. Відразу ж після Кючук-Кайнарджийського миру 1774 р., коли Крим було виключено зі складу Оттоманської імперії та проголошено формально неза- лежною державою на чолі з Шагіном Ґіреєм, на нових землях засновували- ся нові міста – Херсон і Слов’янськ. Семантика їхніх назв цілком прозора – Херсон повинен був нагадувати про Херсонес Таврійський, а Слов’янськ – про леґендарне місто давніх русів поблизу Новгорода. 9 вересня 1775 р. в указі Катерини ІІ про створення Херсонської і Слов’янської єпархій зазначалося, що Херсон був джерелом християнства для Росії, де після навернення Володимира світло благодатної віри й істинного богослужіння просіяло над усією Росією57. Єпархії було надано винятково ви- сокий статус, а архієпископом сюди призначили одного з провідних діячів грецького освітнього руху Євгенія Булгаріса, який незадовго перед цим при- їхав у Росію. Заснування нових фортець із грецькою та слов’янською назвами повинно було також символізувати єдність християнських народів на кордоні з Туреччиною58. У грудні 1783 р. Порта офіційно визнала приєднання Криму до Росії й уже 2 лютого 1784 р. було засновано Таврійську область. Закономірно постало питання про увічнення пам’яті хрещення Володимира у Херсонесі. Пропозицію звести відповідний меморіал уперше висловив адмі- рал А.С.Ґрейґ 1825 р. у доповідній записці імператорові Олександрові І під час відвідин ним Севастополя. Передбачалося збудувати на морському березі не- велику церкву з богадільнею при ній для 30-ти інвалідів. Невдовзі було відкри- то підписку на збір коштів для будівництва храму. Відвідавши Севастополь в 1843 р., імператор Микола І наказав будувати храм не у Херсонесі, а у самому Севастополі, на узвишші у центрі міста. Указом Синоду №4141 від 4 травня 1850 р. херсонському єпархіальному начальству було дозволено зайнятися відновленням давніх святих місць на 57 Полное собрание законов Российской империи (далі – ПСЗРИ). – Т.2. – Санкт-Петербург, 1827. – №1436. 58 Зорин А. Кормя двуглавого орла… Литература и государственная идеология в России в последней трети XVIII – первой трети XIX в. – Москва, 2004. – С.105. Український історичний журнал. – 2015. – №3 71Корсунь в історії й культурі Київської Русі Таврійському півострові. Тоді ж херсонський архієпископ Інокентій (колиш- ній ректор Київської духовної академії і вікарій Київської єпархії) заснував тут общежительну кіновію з невеличкою кам’яною церквою в ім’я св. Ольги. Освячена 28 лютого 1853 р., вона була вщент зруйнована під час Кримської війни 1854–1855 рр. 18 березня 1861 р. херсонеська кіновія набула стату- су першокласного монастиря, в якому тоді було вже три храми – малий, в ім’я семи священномучеників християнських, де зберігалася частина мощів св. Володимира, переданих Олександром ІІ 29 червня 1859 р. із домової церк- ви Зимового палацу, домова церква Покрови Божої матері, собор Святого кня- зя Володимира, що будувався на ймовірному місці його хрещення59. Через кілька років після закінчення Кримської війни було прийнято рі- шення розділити суму зібраних пожертв і спорудити два Володимирських хра- ми. Один – у центрі Севастополя на вершині гори, а інший, у честь 900-річчя хрещення Русі – на руїнах Херсонеса, на тому місці, де ще в 1827 р. було роз- копано два християнських храми. Церемонія закладення майбутньої спо- руди відбулася у Севастополі 15 червня 1854 р., коли кораблі з’єднаного англо-французького флоту ще навіть не залишили Чорномор’я. У своїй про- мові, виголошеній під час закладки храму, архієпископ Інокентій зазначив: «Хто не знає, що у ворогів наших одне з найсокровенніших бажань зараз полягає в тому, аби будь-що відірвати тутешній край від Росії? А ми у цей час, ніби у відповідь на їхню божевільну зухвалість, засновуємо тут храм на честь св. Володимира. […] Тут купіль нашого хрещення; тут початок нашої священної історії й народних переказів. Поступитися після цього краєм кому б то не було значило б для Росії відмовитися від купелі свого хрещення, зрадити пам’ять св. Володимира. Чи можливо це? Радше не залишиться в усіх горах тутешніх каменя на камені, аніж місяць заступить тут місце хреста Христового!»60. Підготувати проект храму Св. Володимира на руїнах Херсонеса було до- ручено відомому архітекторові професорові Д.І.Ґрімму. Той запропонував план витриманої у візантійському стилі ґрандіозної двоповерхової споруди у вигляді хреста, увінчаного куполом на високому барабані. Зовнішній фа- сад і план церкви було запозичено від константинопольського храму Сергія й Вакха. 23 серпня 1861 р. за участю імператора Олександра ІІ відбулася за- кладка першого каменя. У 1873 р., у розпал будівництва, стався землетрус, що змусило розібрати частину будівлі й розпочати роботи за новим планом61. 1877 р. церкву завершили. Архітектор Д.І.Ґрімм надав їй велично-урочистого вигляду. Струнка споруда заввишки сягала 26 м. Над внутрішнім оздоблен- ням, що вражало красою й багатством, працював академік Ф.І.Чаґін. Стіни та іконостас нижнього храму в пам’ять Різдва Богородиці, де знаходився голов- ний престол, прикрашали ікони, живописні твори художників В.І.Неффа та 59 Гермоген. Таврическая епархия. – Псков, 1887. – С.464–465. 60 Лошкарёв П. Остатки церквей на развалинах древнего Корсуня или Херсонеса, их открытие и значение. – К., 1889 (Отд. оттиск из «Киевской старины»). – С.8. 61 Арнольд М. Храм Св. Владимира в Херсонесе // Зодчий. – 1875. – №10. – С.109. Український історичний журнал. – 2015. – №3 72 В.М.Ричка І.А.Майкова. На склепіннях південної й північної сторін храму знаходилися масштабні зображення хрещення князя Володимира та киян. Підлога, як і у стародавніх херсонеських церквах, переливалася різнокольоровою мозаїкою, а по центру була найголовніша святиня – руїни штучно стовщеної апсиди середньо вічного храму, прикриті мармуром. Біля правого клироса на місці ймовірної хрещальні стояла мармурова плита з написом, що нагадував про великого князя Володимира: «Просветившемся святым крещением и озарив- шим светом познания Русскую землю». В іншому приділі, освяченому в ім’я Богородиці, знаходилася копія чудотворної ікони Корсунської Божої Матері62. Значиме місце Херсонеса в політиці історичної пам’яті та державній ідео- логії Росії засвідчують так звані «таврійські» монети (номіналом 20, 10, 5, 2 копійки), викарбувані у Феодосії під час поїздки Катерини ІІ до Криму. На їх лицьовому боці зображено вензель імператриці й напис: «Цариця Херсонеса Таврійського». Це був перший крок на шляху до впровадження «Царства Херсонеського» з відповідним гербом63 у систему офіційної імператорської ти- тулатури: «Божиею поспешествующею милостью мы (имярек), император и самодержец всероссийский, московский, киевский, владимирский, новгородский; царь казанский, астраханский, польский, сибирский, Херсониса Таврического, грузинский; государь псковский и великий князь смоленский, литовский, волынский и финляндский […]»64. У такий спосіб вивищувався статус закутного Херсонеса, який був знаковим утіленням давнішньої мрії християнських монар- хів Росії взяти під свою «високу руку» Константинополь із протоками. Відроджений Херсонес Таврійський став ідеальним утіленням Конс тан ти- нополя. А саме ім’я Володимир набуло нових конотацій. В офіційному імпер- ському дискурсі замість «миродія», «миролюба» воно почало означати «волода- ря світу»65. Так умілими руками нашвидкуруч творилися символічні «фіґури пам’яті» Російської імперії, що й понині залишаються дороговказом у політиці історичної пам’яті Росії. 62 Сорочан С.Б., Зубарь В.М., Марченко Л.В. Жизнь и гибель Херсонеса. – С.553. 63 Ивановский В.В. Русское государственное право. – Т.1: Верховная власть и её органы. – Ч.1. – Казань, 1896. – С.99. 64 ПСЗРИ. – Т.3. – Санкт-Петербург, 1828. – №1897, 1828. 65 Poppe A. Vladimir: History of the Name Throughout the Centuries // Quaestiones Medii Aevi Novae. – Vol.15. – Warszawa, 2010. – P.197–219. Пор.: Сендерович С. Св. Владимир: к мифопоэзису // ТОДРЛ. – Т.49. – Санкт-Петербург, 1996. – С.300–313. The article considers the history of relations between the Kyivan Rus’ and Byzantine ChersonKorsun’ is outstanding cultural and political centre of the Byzantine Empire in the southwestern Crimea. Its symbolic role in terms of conversion to Christianity of prince Volodymyr of Kyiv and organization of church and cultural life in medieval Kyiv is being studied. The article also traces how Korsun’ was remembered as “place of memory” of Volodymyr’s baptism in Ukrainian early modern church publications and sacralised in a political and ideological thinking of Russian Empire. Keywords: Rus’, Crimea, Korsun’, prince Volodymyr, place of memory.

Корсунь в історії й культурі Київської Русі

Репозитарії

Схожі ресурси