Процес українського націєтворення vs імперські практики марґіналізації на Донбасі (XVIII – початок ХХІ ст.)
Аналізується специфіка етнонаціональної ситуації на Донбасі як продукту його суперечливої історії та наслідку тривалих соціально-економічних, суспільно-політичних й етнокультурних процесів. Показано, що прагнення державних формувань, у межах яких відбувалося становлення реґіону, нівелювати його сп...
Gespeichert in:
| Datum: | 2015 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2015
|
| Schriftenreihe: | Український історичний журнал |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/109626 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Процес українського націєтворення vs імперські практики марґіналізації на Донбасі (XVIII – початок ХХІ ст.) / Л.Д. Якубова // Український історичний журнал. — 2015. — № 4. — С. 173-188. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-109626 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1096262025-02-09T15:21:07Z Процес українського націєтворення vs імперські практики марґіналізації на Донбасі (XVIII – початок ХХІ ст.) The Ukrainian Nation-Building Process vs Imperial Practices of Marginalization in the Donbas (Early 18 – 21st Centuries) Якубова, Л.Д. На допомогу викладачеві історії Аналізується специфіка етнонаціональної ситуації на Донбасі як продукту його суперечливої історії та наслідку тривалих соціально-економічних, суспільно-політичних й етнокультурних процесів. Показано, що прагнення державних формувань, у межах яких відбувалося становлення реґіону, нівелювати його специфіку, підпорядковуючи її природним потребам державної стандартизації та уніфікації, перебувало в постійній суперечності з об’єктивним процесом українського націєтворення, крайньою південно-східною околицею якого, власне, і був сучасний Донецький край. У контексті нинішніх проблем націєтворення зроблено спробу окреслити місце Донбасу в модерному українському політичному проекті. The article analyzes the specific of the ethnic situation in Donbas. Author proved that the modern problems of region are the product of a controversial history and the result a long-time social-economic, socio-political and ethno-cultural processes. Author concludes that the desire of governments to level the specific of the region, subjecting its natural state needs of standardization and unification, were in a constant confrontation with the objective process of Ukrainian nation-building. In the context of contemporary problems of nation-building author trying to define a place of Donbas in the modern Ukrainian political project. 2015 Article Процес українського націєтворення vs імперські практики марґіналізації на Донбасі (XVIII – початок ХХІ ст.) / Л.Д. Якубова // Український історичний журнал. — 2015. — № 4. — С. 173-188. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/109626 323.15 : (=…); (477.62), «ХVІІІ/ХХІ» uk Український історичний журнал application/pdf Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
На допомогу викладачеві історії На допомогу викладачеві історії |
| spellingShingle |
На допомогу викладачеві історії На допомогу викладачеві історії Якубова, Л.Д. Процес українського націєтворення vs імперські практики марґіналізації на Донбасі (XVIII – початок ХХІ ст.) Український історичний журнал |
| description |
Аналізується специфіка етнонаціональної ситуації на Донбасі як продукту
його суперечливої історії та наслідку тривалих соціально-економічних, суспільно-політичних й етнокультурних процесів. Показано, що прагнення державних
формувань, у межах яких відбувалося становлення реґіону, нівелювати його специфіку, підпорядковуючи її природним потребам державної стандартизації та уніфікації, перебувало в постійній суперечності з об’єктивним процесом українського націєтворення, крайньою південно-східною околицею якого, власне, і був сучасний Донецький край. У контексті нинішніх проблем націєтворення зроблено спробу окреслити місце Донбасу в модерному українському політичному проекті. |
| format |
Article |
| author |
Якубова, Л.Д. |
| author_facet |
Якубова, Л.Д. |
| author_sort |
Якубова, Л.Д. |
| title |
Процес українського націєтворення vs імперські практики марґіналізації на Донбасі (XVIII – початок ХХІ ст.) |
| title_short |
Процес українського націєтворення vs імперські практики марґіналізації на Донбасі (XVIII – початок ХХІ ст.) |
| title_full |
Процес українського націєтворення vs імперські практики марґіналізації на Донбасі (XVIII – початок ХХІ ст.) |
| title_fullStr |
Процес українського націєтворення vs імперські практики марґіналізації на Донбасі (XVIII – початок ХХІ ст.) |
| title_full_unstemmed |
Процес українського націєтворення vs імперські практики марґіналізації на Донбасі (XVIII – початок ХХІ ст.) |
| title_sort |
процес українського націєтворення vs імперські практики марґіналізації на донбасі (xviii – початок ххі ст.) |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2015 |
| topic_facet |
На допомогу викладачеві історії |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/109626 |
| citation_txt |
Процес українського націєтворення vs імперські практики марґіналізації на Донбасі (XVIII – початок ХХІ ст.) / Л.Д. Якубова // Український історичний журнал. — 2015. — № 4. — С. 173-188. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. |
| series |
Український історичний журнал |
| work_keys_str_mv |
AT âkubovald procesukraínsʹkogonacíêtvorennâvsímpersʹkípraktikimargínalízacíínadonbasíxviiipočatokhhíst AT âkubovald theukrainiannationbuildingprocessvsimperialpracticesofmarginalizationinthedonbasearly1821stcenturies |
| first_indexed |
2025-11-27T08:30:01Z |
| last_indexed |
2025-11-27T08:30:01Z |
| _version_ |
1849931551580618752 |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2015. – №4
НА ДОПОМОГУ
ВИКЛАДАЧЕВІ ІСТОРІЇ
Концептуальне осмислення місця Донбасу в історії України та Росії, як і
ролі в ній етнічного чинника, що називається, на часі. Актуальність його обу-
мовлюється не стільки гостротою «донбаського розлому» та необхідністю проти-
стояння «російському виклику», скільки внутрішніми потребами сучасного ета-
пу українського націєтворення. Якщо російські історики під тиском офіційної
доктрини Кремля практично визначилися з власними підходами й не мають
намірів відхилятися від нині вже академічного дискурсу «Новоросії»1 (справа
лише за відбором фактичного матеріалу, який би його ілюстрував), а також
активно «приватизують» концепт Т.Мартіна: «СРСР – імперія позитивної дії»,
* Якубова Лариса Дмитрівна – доктор історичних наук, провідний науковий співробітник
Інституту історії України НАНУ, відділ історії України 20–30-х рр. ХХ ст.
E-mail: lyakubova@ukr.net
1 Коли колонізатори не можуть обґрунтувати свого «права» на територію першістю освоєння,
вони розвивають ідею вищості їхнього внеску в її розвиток (економічний, культурний). Саме в
такий спосіб і народилася переважна більшість дискурсів, які твердять про винятковий внесок
росіян в освоєння Південної України, Донбасу тощо. Поза цими дискурсами залишаються справ-
жні причини, що унеможливили підйом цих територій власними силами «тубільців».
УДК 323.15 : (=…); (477.62), «ХVІІІ/ХХІ»
л.д.ЯкуБОВа *
ПРОЦЕС УКРАЇНСЬКОГО НАЦІЄТВОРЕННЯ
vs ІМПЕРСЬКІ ПРАКТИКИ МАРҐІНАЛІЗАЦІЇ НА ДОНБАСІ
(XVIII – ПОЧАТОК ХХІ ст.)
Аналізується специфіка етнонаціональної ситуації на Донбасі як продукту
його суперечливої історії та наслідку тривалих соціально-економічних, суспіль-
но-політичних й етнокультурних процесів. Показано, що прагнення державних
формувань, у межах яких відбувалося становлення реґіону, нівелювати його спе-
цифіку, підпорядковуючи її природним потребам державної стандартизації та
уніфікації, перебувало в постійній суперечності з об’єктивним процесом укра-
їнського націєтворення, крайньою південно-східною околицею якого, власне, і був
сучасний Донецький край. У контексті нинішніх проблем націєтворення зроб-
лено спробу окреслити місце Донбасу в модерному українському політичному
проекті.
Ключові слова: асиміляція, Донеччина, Луганщина, Дике Поле, Донбас, етнічні
меншини, історична пам’ять, колонізація, марґіналізація, націоналізм, росій-
щення, радянська імперія.
Український історичний журнал. – 2015. – №4
174 Л.Д.Якубова
завдання, що постали перед вітчизняними дослідниками, видаються значно
більш суперечливими й, по правді, цікавішими. До того ж розмаїття існуючих
історичних, культурологічних, політологічних, етнологічних як вітчизняних,
так і зарубіжних підходів надає широке поле для узагальнень та плідної на-
укової дискусії.
Особливості етнонаціонального ландшафту Донбасу та відповідна йому
реґіональна ідентичність традиційно перебувають в епіцентрі суспільних і на-
укових баталій. Намагаючись з’ясувати причини проблем, що супроводжують
процес українського націєтворення як на реґіональному, так і на загально-
національному рівнях, суспільствознавці цілком слушно звертаються до істо-
рії, розуміючи, що у сучасному своєму вигляді Донбас є продуктом попередньо-
го розвитку. Соціально-економічна, суспільно-політична та етнокультурна
минувшина краю – непересічний феномен, що постав на місці Дикого Поля
вражаючими уяву темпами. Колонізація й господарське освоєння території
відбувалися в рамках імперських проектів (російського й радянського), кров-
но зацікавлених у нівелюванні реґіональної специфіки. Утім не менш потуж-
ними чинниками модерної історії стали народження та нестримний розвиток
українського проекту, південно-східні кордони якого проходили Донецьким
краєм. В єдності й боротьбі цих різноспрямованих історичних векторів, власне,
і викристалізовувалася специфіка Донбасу.
Прадавні мешканці Дикого Поля – кочовики (Єдисанська, Буджацька,
Джамбуйлуцька, Єдичкульська ноґайські орди та кримчаки) – остаточно втра-
тили контроль над ним наприкінці XVIII ст. Від 1789 р. їм заборонялося пе-
ресуватися кочовищами Південно-Східної України. Відтоді цивілізаційний
вектор розвитку Донбасу змінив свій напрямок: замість світу кочовиків та во-
єнних небезпек, що їх він породжував, прийшла землеробська цивілізація в
її оновленій імперській формі. Катерина ІІ продовжувала курс Петра І, що-
правда в європеїзованій версії просвіченого абсолютизму. За її правління до-
нецький степ став домівкою для десятків тисяч піонерів цілини з різних країн
і народів. Розпочалася епоха бурхливих етнодемографічних процесів: до сти-
хійної селянсько-козацької колонізації додалася низка імперських проектів,
що мали у стислі строки залюднити степи. Утім завдання просвіченої імпе-
ратриці були тими самими, що й у Петра І: швидка колонізація опанованих
територій, стабілізація внутрішньої суспільно-політичної ситуації, зміцнення
кордонів, своєчасне надходження податків до державної скарбниці, поповне-
ння зростаючої імперської військової потуги рекрутами, забезпечення умов і
місць дислокації військ.
На відміну від решти історичних реґіонів, у Південно-Східній Україні
Російській імперії не довелося долати опір державницьких традицій – розроб-
лений Катериною ІІ в післяпуґачовську добу шаблон державного й адміні-
стративно-територіального устрою2 затверджувався тут автоматично, без будь-
яких дискусій, котрі не було навіть кому вести. Місцева еліта сформувалася
впродовж трьох десятиріч шаленої роздачі ранґових земель за заслуги під час
2 Див.: Шандра В.С. Донеччина: Адміністративно-територіальний і відомчий поділ (кінець
XVIII – початок ХХ ст.). – К., 2015.
Український історичний журнал. – 2015. – №4
Процес українського націєтворення vs імперські практики марґіналізації на Донбасі 175
завоювання провінції чи як аванс за її подальшу колонізацію3. Отже вона була
цілковито імперською, залежною від імператорського двору й позбавленою
будь-яких зв’язків із краєм, окрім суто майнових.
Наприкінці XVІІІ ст. Донеччина та Луганщина, що перед тим були краєм
козацьких вольностей і кочовищами степовиків, перетворилися на строкатий
не лише в етнічному, а й у соціальному плані реґіон, де, розділені становими
та адміністративними кордонами, мешкали представники 27 етнічних груп.
Так, 61,3% жителів тогочасної Азовської ґубернії становили українці. Більш як
утричі поступалися їм росіяни (20,51%). Частка греків сягала 7,33%, вірмен –
6,13%, молдаван – 2,5%, на решту громад припадало понад 2%4. Таким чином,
абсолютну більшість першопоселенців у донецьких степах становили етнічні
українці. Більше того – український колонізаційний вектор за своєю потуж-
ністю, попри несприятливу внутрішньополітичну ситуацію, залишався поза
конкуренцією, навіть незважаючи на фактичну протидію влади стихійній се-
лянській колонізації.
«Переступивши» через Надазов’я, імперська Росія сконцентрувала всі
свої ресурси на вкоріненні у Причорномор’ї. Тоді, як у Криму здійснювала-
ся політика детатаризації, а Одеса перетворювалася на ворота в Європу та
мультикультурне європейське місто, Донеччина й Луганщина існували в
режимі завойованої, «підзабутої» провінції – навіть без сталої системи дер-
жавного управління. Економічне освоєння набутих земель ішло повільно:
завдяки колосальним масивам цілини провідною галуззю господарства як ко-
лоністів (скажімо, греків), так і поміщиків залишалося випасне тваринництво.
Періодичні воєнні тривоги та епідемії, що їх супроводжували, також суттєво
стримували прогресування реґіону, незважаючи на величезний, і на той час
уже розвіданий промисловий потенціал. Результати колонізації краю за часів
кріпосництва виглядали так: населення зросло у понад 2,5 раза, 71,99% були
українцями, 19,06% – росіянами, частка мешканців іноземного походження
почала зменшуватися на тлі невпинного зростання перших двох етнічних
складників5. Утім спрощувати тогочасну етнонаціональну ситуацію, наголо-
шуючи на чисельній перевазі українського сеґмента, не доводиться.
Колоніальний фактор (попри те, що низка авторів зазначають нетиповість
російського колоніалізму6) саме на Донбасі набув надзвичайно виразної форми
3 Мізерна частка російських поміщиків отримала дачі, що обчислювалися тисячами десятин;
штаб-офіцери – по 1 тис. дес.; обер-офіцери – 500 дес.; іноземні колоністи – по 30–60 дес. на гос-
подарство й пільговий період майже у чверть сторіччя. Українські та російські селяни, які були
особисто вільними, мали задовольнятися наділами в 5–6 дес., і до того ж сплачувати податки.
4 Нариси етнічної історії Донеччини (XVIIІ – початок ХХ ст.). – Артемівськ, 2010. – С.18.
5 Там само. – С.36.
6 Див.: Каппелер А. Мазепинці, малороси, хохли: українці в етнічній ієрархії Російської
імперії // Київська старовина. – 2001. – №5. – С.8–20. Концепт специфічності російсько-
го імперіалізму у завершеній формі представлено в дослідженні: Його ж. Росія як полі-
етнічна імперія: Виникнення, історія, розпад. – Л., 2005. – 358 с. Думки А.Каппелера отри-
мали виразно емпатичні реакції з боку російських дослідників, що використовують їх як
методологічне підґрунтя новоімперського дискурсу. Про те саме, але в історіографічному кон-
тексті, див.: Каппелер А. «Россия – многонациональная империя»: некоторые размышления во-
семь лет спустя после публикации книги // Мифы и заблуждения в изучении империи и на-
ционализма: Сборник. – Москва, 2010 [Електронний ресурс]: http://propagandahistory.ru/books/
Kollektiv-avtorov_Mify-i-zabluzhdeniya-v-izuchenii-imperii-i-natsionalizma--sbornik-/
Український історичний журнал. – 2015. – №4
176 Л.Д.Якубова
внаслідок того, що його природна (силами українців) і державна колонізація
відбувалися впродовж кінця XVIIІ – першої половини ХІХ ст. шаленим тем-
пом, а згодом ще й хронологічно нашарувалися на період реформ. Останні доко-
рінним чином переформатували засади соціально-економічного та суспільно-
політичного відтворення суспільства. На тому етапі колонізація здійснювалася
силами українсько-російського етнічного конґломерату, складові якого ще не
стали на шлях національного самоусвідомлення. Українсько-російський союз,
обрамлений у концепт «самодержавства, православ’я, народності», відіграв
вирішальну роль в інтеґрації колишнього Дикого Поля до російського імпер-
ського проекту. Це, однак, не означало, що союз цей будувався на паритетних
засадах. Українці були кровно зацікавленими в колонізації краю: тут вони
набували землю, якої дедалі більше бракувало на українських етнографічних
теренах, і намагалися знайти порятунок від закріпачення. Влада ж (в особі ро-
сійського чиновництва та поміщицтва) використала українську колонізаційну
енергію в інтересах зміцнення імперії, і не більше того. Колоніальний фак-
тор позбавив чисельно домінуючу етнічну групу – українців – можливостей
суттєво впливати на напрям соціально-економічного та суспільно-політичного
розвитку краю, оскільки вони тут, як у жодному іншому історичному реґіоні
України, становили мізерну частку імперської еліти. Замкненість українців у
межах селянського стану залишалася вирішальним фактором їх підпорядко-
ваного становища.
Значно сприятливішими були умови соціально-економічного розвитку та
етнокультурного відтворення низки нечисленних громад іноземних колоніс-
тів, що з’явилися в реґіоні внаслідок державної колонізації. Вони складали
особливий стан особисто вільних землеробів, зі значними наділами, користу-
валися в межах колоній правом самоврядування й навіть створили колоніст-
ські округи з власною адміністрацією7. На таких підставах відбувалося жит-
тя в Маріупольському німецькому колоністському окрузі та Маріупольській
грецькій окрузі8 на теренах сучасної Донеччини.
Утім говорити про те, що вони спроможні були скласти хоч якусь конку-
ренцію потужному векторові імперської уніфікації, не доводиться. Отримавши
від російських імператорів небачені у країнах походження земельні ділян-
ки, нечувані економічні та станові пільги, колоністи перетворилися на чи не
7 Реґламентувалася «Інструкціями про внутрішній розпорядок та управління іноземними
колоніями» (див.: Попечительный комитет об иностранных поселенцах Южного края России
1799–1876 гг. / Под ред. О.В.Коноваловой. – Т.1: Аннотированная опись дел 1799–1818 гг.). –
Одесса, 1998. – С.28).
8 Наприкінці XVIII ст. у приазовські степи переселилася неоднорідна за етнічним складом
громада, відома в історіографії як «маріупольські греки». Загальна чисельність прибульців на
момент переходу в російське підданство становила близько 18 тис. Умови переселення ґаранту-
вали особливий статус поселенців. Греки вимагали, аби в місцях їхнього розселення не було ін-
ших етнічних груп. Тож уряд виселив із Маріупольщини місцеве населення, включаючи дворян.
Маєтки останніх було викуплено державним коштом. Адміністративним центром громади став
Маріуполь, заселення якого почалося 11 червня 1780 р. Навколо міста виникло 22 села. У 1807 р.
поселенці домоглися створення Маріупольського грецького суду та відокремлення автономної
Грецької округи. Суд був ґарантом автономності округи й послідовно запроваджував політику
штучної ізоляції як Маріуполя, який аж до 1860-х рр. залишався «закритим містом», так і грець-
ких селищ (див.: Якубова Л.Д. Маріупольські греки (етнічна історія): 1778 р. – початок 30-х років
ХХ ст.). – К., 1999).
Український історичний журнал. – 2015. – №4
Процес українського націєтворення vs імперські практики марґіналізації на Донбасі 177
найбільш надійну опору імперської присутності. Власне, для цього їх і було
закликано сюди російськими самодержцями. Покладені на них сподівання
щодо створення потужних осередків зразкових аграрних виробництв вони
виправдали. Найбільш виразними були досягнення німців та менонітів.
Однак і ціна за статус колоністів стала відповідною: цілковита лояльність
імперії. Окружні колоністські начальники призначалися для них із числа
росіян. До епохи реформ колоністи жили невеликими замкненими етнокон-
фесійними громадами, абсолютно не втручаючись у внутрішнє життя реґіону.
Механізм взаємодії колоністських органів самоврядування та місцевої гіл-
ки влади ефективно працював у першій половині XIX ст. Він стояв на сторо-
жі виняткового статусу іноземних колоністів у кріпосницькій Росії, але дедалі
більше стримував соціально-економічний та національно-культурний поступ
краю загалом. Реформи 1860–1870-х рр. стали висхідною точкою руйнування
ідилії колоністських округів. У 1859 р. Грецьку округу, в 1871 р. – німецькі та
єврейські колонії підпорядкували громадянському управлінню. Від цього часу
запускаються механізми асиміляції етнічних меншин. Провідниками росій-
щення виступали такі потрібні й важливі установи, як школи, суди, земства,
а також органи влади та управління. Усі вони перетворювалися на потужні
осередки ґенерування процесів державної, адміністративно-територіальної та
етнокультурної стандартизації, які лежали в підоснові модернізації Російської
імперії. Згодом саме на них більшовики, а за ними й радянська історіографія
покладуть відповідальність за жахливе культурне становище низки етнічних
громад. Нестерпні умови існування у царській «тюрмі народів» стануть лейт-
мотивом дискурсу «переможної ходи» більшовицької революції 1917 р.
Утім бездумне культивування ленінської тези про «русифікаторську» роль
царату поза контекстом складних соціально-економічних та етнокультурних
процесів у тогочасній Південно-Східній Україні дорівнює подальшій вуль-
ґаризації історії України й неспроможне дати відповіді на низку важливих
питань по суті9, оскільки взаємини, що виникали між місцевими етнічними
громадами у процесі співжиття та взаємодії, виходили за межі простого куль-
турного обміну чи асиміляції. Одне зрозуміло: кількісне переважання укра-
їнців аж ніяк не забезпечувало їм не те що культурного домінування, але й
достатнього для власного етнозбереження впливу. Беззастережне панування
російської як мови офіційного спілкування, освітніх і культурних установ у
реґіоні, аніскільки не дорівнювало російщенню місцевих етнічних громад.
9 Слід визнати, що мало хто із сучасних вітчизняних дослідників узагалі цим переймаєть-
ся. Розмірковування не йдуть далі загальнотеоретичних зауважень. Так, Н.Пашина, характе-
ризуючи процеси, що відбувалися в реґіоні в пореформену добу, зазначала: «Для Донбасу цього
періоду були характерні етнооб’єднавчі процеси, що виражалися в етнічній асиміляції природ-
ного та насильницького характеру. На розвиток етнічних процесів впливало багато факторів,
серед них: соціально-економічна структура етнічних груп та рівень їх суспільно-економічного
розвитку, чисельність етнічних груп та їх співвідношення, характер територіального розміщен-
ня народів (гетерогенне або гомогенне), ступінь генеалогічного споріднення народів та їх мов,
спільність походження, особливості культурно-господарчої діяльності, давність сумісного меш-
кання, конфесійні особливості та ін.» (див.: Пашина Н.П. Формування етноструктури Донбасу
в контексті соціально-економічних перетворень краю пореформеного періоду (1861–1900 рр.):
Автореф. дис. … канд. іст. наук. – К., 1997).
Український історичний журнал. – 2015. – №4
178 Л.Д.Якубова
Російщення лише розпочиналося навіть у середовищі багатонаціонального
колективу різночинської інтеліґенції (це яскраво ілюструє історія грецького,
німецького, єврейсь кого просвітницького рухів). Обопільне існування й доволі
тісне виробниче спілкування низки етнічних громад як міста, так і села об-
межувалося цариною трудових процесів та не викликало ще скільки-небудь
помітних зрушень у матеріальній і духовній культурі традиційних громад, які
родичалися, спілкувалися у власному, доволі вузькому, колі. Земський рух не
встиг набрати потужності (слід нагадати, що земські школи з’явилися в реґіо-
ні, та й то лише там, де існували земства, тільки наприкінці ХІХ ст.). Мережа
земських шкіл і міністерських училищ зростала в геометричній прогресії, од-
нак результати їх діяльності не варто переоцінювати.
Натомість слід наголосити: перетворення російської на офіційну мову та
мову міжетнічного спілкування у краї на межі ХІХ–ХХ ст. неприпустимо ото-
тожнювати з мовним російщенням. Життя справді змушувало всі етнічні гро-
мади в офіційних та виробничих практиках послуговуватися цією мовою як
засобом комунікації, але про мовну асиміляцію у жодному разі не йшлося. Так,
у німецьких, єврейських, грецьких селах були одна – дві особи, через яких
відбувалося спілкування громади з імперськими органами влади й управлін-
ня, однак величезній масі селян російська залишалася абсолютно незрозумі-
лою. Містяни, звичайно, володіли нею на рівні побутового спілкування (ринок,
крамниця), проте родинне життя залишалося цариною цілковитої етнічної
традиційності. Мішані шлюби були явищем винятковим і не просто не прак-
тикувалися, а й засуджувалися всіма етнічними громадами.
Інтенсивні процеси так званого культурного обміну назагал зачепили лише
два соціальних шари, набувши незрівнянного характеру і форм. 1) Доволі ши-
роко вони охопили землевласників та підприємців, які в пореформену добу
спрямували свої зусилля на переоблаштування державного організму на нових
соціально-економічних засадах. Створювані ними сімейні союзи стали осно-
вою формування правлячої еліти оновленої Російської імперії, що, своєю чер-
гою, плекала нову, позанаціональну за своєю суттю, імперську, культуру/іден-
тичність. 2) На протилежному полюсі перебувала нова для імперії соціальна
верства – робітництво, що, як переконливо доведено ґенераціями російських,
радянських, вітчизняних і закордонних дослідників10, у своїй переважній масі
10 Див., напр.: Багалей Д.И. Очерки по истории колонизации степной окраины Московского
государства. – Т.1. – Москва, 1887; Його ж. Історія Слобідської України. – Х., 1993; Дьяконова И.А.
Нефть и уголь в энергетике царской России в международных сопоставлениях. – Москва, 1999;
Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. – К., 1997; Курило В.С.,
Подов В.И. Образование в Донбассе (ХІХ – начало ХХ вв.). – Луганск, 1999; Лінднер Р. Підприємці
і місто в Україні, 1860–1914 рр. (Індустріалізація і соціальна комунікація на Півдні Російської
імперії). – К.; Донецьк, 2008; Подов В.И., Курило В.С. История Донбасса: В 3 т. – Т.2: Донбасс
в XIX в. – Луганск, 2004; Їх же. Історія Донбасу. – Луганськ, 2009; Подов В.І., Климов А.О.,
Бровченко І.Ю. Історія Луганського краю. – Луганськ, 2008; Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі:
українсько-російське прикордоння, 1870–1990-ті рр. – К., 2002; Михненко A.М. Історія Донбасу
(1861–1945 рр.). – Донецьк, 1999; Наулко В.И. Развитие межэтнических связей на Украине. –
К., 1975; Пашина Н.П. Формування етноструктури Донбасу в контексті соціально-економічних
перетворень краю пореформеного періоду (1861–1900 рр.): Дис. … канд. іст. наук. – К., 1997;
Тихонов Б.В. Переселения в России во II пол. XIX в. – Москва, 1978; Его же. Каменноугольная
промышленность и чёрная металлургия России во второй половине XIX в. – Москва, 1988 та ін.
Український історичний журнал. – 2015. – №4
Процес українського націєтворення vs імперські практики марґіналізації на Донбасі 179
складалася з російських селян, які не мали в місцях виходу засобів до існуван-
ня. На підприємствах Донбасу вони були поставлені в такі умови життя, що
говорити про будь-який культурний обмін не доводиться. Ця спільнота стала
осередком марґіналізації та об’єктом нещадної експлуатації. Існуючи в означе-
ній системі координат аж до 1917 р., вона акумулювала руйнівний потенціал
ненависті як до іноземних інженерів та спеціалістів, котрі працювали поряд
із ними на підприємствах, але фактично жили в «паралельному світі», так і до
правлячої еліти, подібність до якої обмежувалася розмовною мовою.
Об’єктивно внаслідок навздогінної пореформеної модернізації Російської
імперії, що супроводжувалася системним реформуванням суспільно-політич-
ної сфери, наприкінці ХІХ ст. російська перетворилася на мову міжетнічного
спілкування в Південній і Південно-Східній Україні. Жодна з мов, що побу-
тували тут, не спроможна була конкурувати з нею, оскільки вона була мовою
державних структур, земських навчальних закладів, науки, преси, «високої
культури». Мови решти етнічних громад поволі відтіснялися на периферію по-
бутового вжитку. За культурами етнічних меншин міцно закріпилося тавро
меншовартісності. Низка етнічних громад втратили національну писемність
(так було, скажімо, з маріупольськими греками11). Окремі існували, узагалі
не маючи писемної традиції (молдавани, ґаґаузи, роми та ін.). Асимілятивний
тиск російської культури прискорював розмивання нечисельних міських
нацменгромад, і вже на початок ХХ ст. питання етнокультурного виживання
дисперсного населення набуло надзвичайної гостроти.
У змальованих обставинах залучення українського етнічного компонента
до сфери впливу імперського етнічного ядра було завданням державної ваги.
Триєдине етноядро було конче потрібним царату в імперську епоху – саме
воно забезпечувало переконливу асимілятивну більшість «Російської» імперії.
Воно ж було невичерпним джерелом управлінських, культурних, військових
кадрів – найчисельнішої в Європі бюрократичної армії, що тримала залізною
рукою «інородницькі» й тубільні околиці імперії та асимілювала дисперсні
меншини. Однак не слід забувати, що самі росіяни на той час не були повно-
цінною нацією (це, зокрема, проявлялося й у розмитості уявлень про межі ро-
сійського/українського/білоруського народів). Народ, як етнокультурна основа
модерного російського проекту, та імперська еліта існували в «паралельних»
світах. Саме в таких обставинах найбільш мультикультурний етап етнічної іс-
торії Донбасу у складі Російської імперії добігав свого кінця.
У добу пореформеної індустріалізації в імперській Росії дійсно зародилися
й почали прискорено зміцнюватися осередки етнокультурної марґіналізації та
асиміляції, однак не вони визначали загальне етнокультурне обличчя реґіону.
Усе почало стрімко змінюватися відтоді, як місто поволі трансформувалося у
центр суспільно-політичного й економічного життя Донеччини та Луганщини,
а Донбас з умовної назви геологічного феномену перетворювався на назву
11 Маємо на увазі втрату новогрецької писемної традиції в будь-якому з поширених у Греції
видах – кафаревуси чи димотики. Маріупольські діалекти, імовірно, уже на Кримському півост-
рові розвивалися поза впливом грецької писемної культури, а за умов ізоляції Грецького авто-
номного округу оформилися як безписемні мови.
Український історичний журнал. – 2015. – №4
180 Л.Д.Якубова
промислового району зі специфічними принципами соціальної організації.
Фундаментальні зміни в базисі соціально-економічних процесів, що лежали
в підоснові етновідтворення громад Донбасу як складової частини Південно-
Східної України, пов’язані з радянською добою. Із ними ж пов’язана й пере-
важна більшість його сьогоденних проблем.
Незважаючи на те, що на Донбасі локалізувалися 7 із понад 30 національ-
них районів України, не вони й не політика коренізації (українізації) намерт-
во закарбувалися в пам’яті місцевих мешканців. Міжвоєнний період увійшов
в обивательську пам’ять як епоха ґрандіозної індустріалізації, упродовж якої
Донбас перетворився на флаґмана виробничої потуги радянської України.
Не національні школи, а новобудови часів сталінської індустріалізації сформу-
вали основу ментальної матриці донбасівців. Щоправда, була й утаємничена
складова своєрідної «історичної амнезії» – замовчувані, але від того ще жахли-
віші згадки про колективізацію та Голодомор, Великий терор і депортації за на-
ціональною ознакою. Саме вони виявилися вирішальним фактором досягнення
лояльності місцевих етнонаціональних громад до радянської влади загалом, ро-
сійщення зокрема. Радянська масова культура та пропаґанда блискуче впора-
лися із завданням видалення з колективної пам’яті донбасівців цілих шарів сві-
домості, відповідальних за самоідентифікацію, патріотизм і розуміння терміна
«Батьківщина». Після Великого терору з його національними справами12 місце-
ві громади отримали надійне щеплення від будь-якого «штаму» націоналізму.
Міжвоєнний період по праву посідає центральне місце в етнонаціональній
історії Донбасу. Саме за часів політики коренізації вирішувалося, яким етно-
культурним шляхом надалі йтиме людність цього реґіону. Донбас став своє-
рідним полігоном, на якому випробовувалися постулати «теорії боротьби двох
культур». Кремлівська партійно-державна верхівка розглядала край як прото-
тип майбутнього етнокультурного проекту, що згодом, утілившись у значно
більш урізаному за початкову версію (Всесвітній Союз Радянських Республік)
вигляді, отримав назву «радянського народу». Саме з огляду на Донбас пар-
тійні догматики розробляли стратегічні плани тотальної денаціоналізації ра-
дянського населення. Урешті саме Донбас перетворився на специфічну лабо-
раторію з особливими формами етносоціальної взаємодії. Село в ньому (а нині
частка сільського населення тут є чи не найнижчою в Європі!) з життєдайного
джерела етнічної культури стало аутсайдером соціального життя. Міста, що
натомість задавали цьому життю тон, перетворилися на постійний міґрацій-
ний вир. Суттєвість частки міґрантів і хронічно плинного населення, економіч-
но, ментально, культурно не пов’язаного з Донбасом та Україною, стала визна-
чальним чинником соціогуманітарного розвитку реґіону. Сучасні Донеччина
12 «Калькуляція» терору у цілком лояльних до влади грецьких селах, як і співвідношення
страчених та засуджених на тривале ув’язнення, вражає. Так, у Володарському районі розстріль-
ні вироки було винесено 174 грекам, ув’язнення присудили 2 (!); у Велико-Янісольському – 679
і 45; у Волноваському – 175 та 16; у Маріупольському – 899 і 21; у Старобешівському – 623 та
31; у Старокаранському – 460 і 19; Старокерменчицькому – 246 та 11; на решті території УРСР
розстріляли 3470 греків (у тому числі й іноземних підданих), 158 засудили до різних термінів
ув’язнення (див.: Нікольський В.М., Бут О.М., Добров П.В., Шевченко В.О. Книга пам’яті греків
України. – Донецьк, 2005. – С.224–226).
Український історичний журнал. – 2015. – №4
Процес українського націєтворення vs імперські практики марґіналізації на Донбасі 181
й Луганщина за походженням свого населення – найбільш міґрантські області
України (у цьому вони поступаються хіба що Криму). До того ж аж до подій
весни 2014 р. Донбас залишався одним із найбільш міґрантоприймаючих реґі-
онів. Переважна більшість його населення – це міґранти у другому – третьому
поколіннях. Суттєво вища, ніж пересічно по Україні, тут частка громадян, які є
міґрантами з Росії в першому поколінні. Нагадаємо, що, згідно з даними остан-
нього перепису населення, уздовж українсько-російського кордону історично
сформувалася своєрідна дуга, де частка уродженців Росії в населенні значно
перевищувала середньоукраїнські показники: Запорізька область – 10,39%,
Харківська – 10,64%, Донецька – 11,93%, Луганська – 12,7%, Крим – 18,77%
(Севастополь – 26,87%). Складаючи в реґіоні 56,9%, місцеві українці станов-
лять лише 7,3% від їхньої загальної маси в державі. Натомість росіяни, навіть
попри зменшення громади порівняно з даними останнього загальносоюзного
перепису, становлять 22% від загального числа росіян України. Їх частка в на-
селенні Донецької області сягає 38,2%13.
Повертаючись до подій міжвоєнного періоду, наважимося стверджувати, що
стратегічні перемоги Кремля у справі придушення так званого українського на-
ціонального відродження 1920–1930-х рр., так само, як і сьогоденні проблеми
українського націєтворення, «гартувалися» саме на Донбасі. Розворот курсу укра-
їнізації на 180° в доленосних 1933–1934 рр. і набуття росіянами упривілейованого
становища «старшого брата» були свого роду ґенеральною репетицією остаточного
переформатування радянської імперії, яка після 1937–1938 рр. лише номіналь-
но залишалася країною «пролетарського інтернаціоналізму». Наважимося також
стверджувати, що зазначені зміни були б неможливими без філіґранно застосо-
вуваних тоді методик маніпуляції масовою свідомістю та без реальної підтримки
більшовицької етнонаціональної політики широкими верствами населення.
Більшовики зробили свою ставку на пролетаріат та його ментальність,
і не помилилися. Універсальною знахідкою тогочасних «політтехнологів» став
своєрідний симбіоз удавано «народної» влади та насадження стандартів «про-
летарської культури» як масової. У патронально-клієнтарних відносинах, що
склалися саме в той час, пролетаріату давали можливість відчувати себе «ге-
гемоном» і диктувати свою волю решті соціальних груп Донбасу. Це своєрідне
«загравання» влади (що за фактом паразитувала на тілі «країни Рад») із най-
чисельнішою соціальною верствою надало цій владі небаченого ресурсу стій-
кості. Побічним наслідком цього хворобливого зв’язку трударів і влади стала
соціокультурна деґрадація не лише реґіону, а й країни загалом.
Складно пригадати інший подібний випадок, де б етнічна більшість зазна-
ла цілковитої та що, найважливіше, стратегічної поразки в питаннях власного
етнокультурного й, відповідно, державного розвитку. Попри показний «інтер-
націоналізм» більшовицької влади сталінської епохи вона виступала потуж-
ним фактором процесів денаціоналізації, підосновою яких стала навздогінна
13 У середньому по Україні показник дорівнював 7,49%. Цікаво, що у західній та на значній час-
тині центру нашої країни він становив від 1,79% до 3,5%, у Київській області – 5,19%, у Києві – 8,06%
(див.: Момрик А. «Русскій мір» вимирає: Населення Сходу України і Росії стрімко зменшується,
Заходу України не змінюється [Електронний ресурс]: http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/27739/
Russkij_mir_vymyraje_Naselenna_Skhodu_Ukrajiny_i; www.ji-magazine.lviv.ua/.../momryk_15_03_1).
Український історичний журнал. – 2015. – №4
182 Л.Д.Якубова
модернізація. Власне, усією своєю практикою вона втілювала більшовиць-
ку концепцію неминучої, ба більше – історично прогресивної асиміляції.
Та оскільки міста Донбасу так і не стали повноцінними центрами урбанізації,
а були лише поселеннями «при» шахтах/заводах, то й етносоціальні та етно-
культурні процеси тут зазнали непередбачуваних мутацій. Асиміляція відбу-
валася на вкрай урізаному соціальному ґрунті з усіма належними наслідками.
Найстрашніше ж те, що більшовикам удалося не лише впокорити етно-
си Донбасу та знищити в їхньому середовищі щонайменші паростки вільно-
думства, а й фактично витравити історичну пам’ять народу в усіх її етнічних
формах. Неприродно стрімка урбанізація спростила радянським пропаґандис-
там це завдання: на кінець 1930-х рр. сільське населення реґіону зменшилося
в півтора рази, натомість кількість містян зросла вшестеро (!). У 1939 р. вже
68% українців Донбасу були міськими мешканцями14. На відміну від ситуації
1920-х рр.15, за даними перепису 1939 р., із 28 міст Сталінської області росіяни
складали абсолютну більшість лише у двох (Орджонікідзе, Комсомольськ)16.
Українці становили значну частку в міському пролетаріаті (на 1939 р. їх в
абсолютних числах нараховувалося 1 567 09817). Однак зростання російської
його частки відбувалося значно потужніше й передовсім за рахунок міґрації.
Означені тенденції увиразнилися у другій половині ХХ ст.
У повоєнну добу догма про «пролетарський інтернаціоналізм», здавало-
ся, утілилася на радянському Донбасі майже буквально. На пальцях можна
пере рахувати етнічні групи СРСР, які не делеґували своїх представників до
багатомільйонного пролетаріату реґіону. Мешкаючи в типових бараках, гурто-
житках, «сталінках» і «хрущовках» подібних наче близнюки робітничих міст та
містечок з однаковими назвами площ, вулиць, провулків, виховуючи дітей у
збудованих за типовими проектами садочках і школах, вони стрімко втрачали
зовнішні ознаки етнічності. Одноманітний радянський «ширвжиток» перетво-
рював жінок і чоловіків на безлику сіру масу. Хіба що ромські райони Макіївки
та Слов’янська мерехтіли яскравим етнічним колоритом. Утвердження росій-
ської як мови міжетнічного спілкування підштовхувало радянських теорети-
ків зробити такий бажаний висновок: «Ера зникнення/стирання національних
відмінностей настала. Не за горою інтернаціоналізація у світовому масштабі».
Яким би вмотивованим на той час він не видавався, усе ж був передчасним.
Постійні «довливання» населення та його надзвичайна рухливість стали
підосновою того, що мешканці Донбасу виявилися найбільш податливими
до засвоєння широко пропаґованого міфу про виникнення «нової історичної»,
14 Державний архів Донецької області (далі – ДАДО). – Ф.Р-4249. – Оп.1 дод. – Спр.26. – Арк.2.
15 Як переконливо довела Н.Малярчук, вони переважали в населенні промислових округ
Донецького басейну: у містах Юзівської округи мешкали 24% від загалу росіян краю, Луганській
та Бахмутській – по 19%, у Шахтинській – 17%, Таґанрозькій – 16%. Які ж міста Донбасу за своїм
національним складом були майже повністю російськими? Передовсім ідеться про Кам’янськ
(93%), Шахти (90%), Сулін (88%), Таґанроґ (72%), Дмитріївськ (67%), Єнакієве (66%), Юзівка
(65%), Горлівка (53%). У Луганську (46%) та Маріуполі (36%) росіяни становили відносну біль-
шість (див.: Малярчук Н.Г. Росіяни в Донбасі (20–30 рр. ХХ ст.). – Донецьк, 2011. – С.44–45).
16 У Сталіно їх частка сягала 47% (220 101 особа) (див.: ДАДО. – Ф.Р-4249. – Оп.1 дод. –
Спр.26. – Арк.2).
17 Малярчук Н.Г. Росіяни в Донбасі… – С.54.
Український історичний журнал. – 2015. – №4
Процес українського націєтворення vs імперські практики марґіналізації на Донбасі 183
наднаціональної за своєю суттю, спільноти – «радянського народу»: принци-
пово іншої соціальної та інтернаціональної спільності людей, об’єднаних те-
риторією, господарством, соціалістичною за змістом культурою, союзною за-
гальнонародною державою й загальною метою – побудовою комунізму. Після
відповідних промов Л.Брежнєва (на XXIV (1971 р.) й XXV (1976 р.) з’їздах
КПРС) дискурс про виникнення у СРСР унаслідок «соціалістичних перетво-
рень» та «зближення трудящих класів і прошарків» усіх націй та народностей
«принципово нової історичної форми етнонаціонального співжиття», безумов-
но, запанував у суспільно-політичній і науковій думці. Мовною основою цієї
штучної, прискіпливо цензурованої компартійною верхівкою культури, що
розбудовувалася штатними науково-культурними діячами в річищі «радян-
ського реалізму», із цілком зрозумілих причин було проголошено російську.
У повоєнний час вона справляла вирішальний вплив на поступ етнокультур-
них процесів в усіх союзних республіках. Не став винятком і Донбас. Більше
того – саме такі, як у краї, промислові центри та відповідні їм демографічні
анклави виступали плацдармами просування радянського позанаціонального
проекту. Саме тому російщення тут практично не зустрічало опору.
Мовна уніфікація в історичній ретроспективі виглядає як маґістральний
напрям розвитку етнокультурних процесів у реґіоні. Зміни, що відбулися у
середовищі донбасівської, на той час ще багатонаціональної, спільноти були
лише віддзеркаленням загальносоюзної тенденції, що врешті спрямувала
природні процеси етнокультурного відтворення та взаємодії неприродним
шляхом. Мутація ця, слід зауважити, зачепила всі без винятку етнічні складо-
ві СРСР, включаючи й росіян.
І в Російській, і в радянській (за винятком короткого відрізку 1923–1935 рр.)
імперіях росіяни розглядалися як системоутворююча етнічна спільнота, а ро-
сійська мова – як свого роду «цемент», що утримував імперські конструкції.
У добу запровадження обов’язкової початкової, згодом семирічної та середньої
освіти радянській імперії вдалося досягти найбільшої міцності цього «цементу»
та його максимального поширення в решті етнічних громад. Підносячи це як
епохальні перемоги більшовицької влади на «культурному фронті», Кремль не
зважав на той очевидний факт, що культурний рівень носіїв нового радянсько-
го маскульту, зокрема на Донбасі, був, м’яко кажучи, непорівнянним навіть
зі зразками культури часів Російської імперії, не кажучи вже про сучасний їм
навколишній світ. Масовість підміняла якість. Утім якість як таку, тим біль-
ше в культурі, замінити нічим неможливо. Видаючи факт мовної асиміляції
низки етнічних спільнот та засвоєння ними (часом механічне) зразків штучної
радянської масової культури на рівні повсякденного життя за утворення якіс-
но нової етнокультурної спільності («радянський народ»), теоретики КПРС ви-
давали бажане за дійсне. Хибність їхніх теоретизувань унаочнилася в період
розвалу СРСР, зокрема в маятникову поверненні низки етнічних спільнот «на
висхідну» (народи Сибіру, Далекого Сходу, Даґестану, роми та ін.) і віднов-
ленні в новому історичному контексті традиційних моделей етнічного відтво-
рення. Не менш болючим та гіпертрофовано контроверсійним процес пошу-
ку нових шляхів етнічного розвитку був у середовищі росіян, які навіть після
Український історичний журнал. – 2015. – №4
184 Л.Д.Якубова
розвалу СРСР не отримали свободи вибору власного шляху та, як і за сімдесят
років радянської влади, виявилися знову затиснутими у прокрустовому ложі
імперської доктрини. Сучасний етап є насправді вирішальним для росіян як
нації – у цьому ми цілком згодні з І.Чубайсом18. Утім руйнівна енергія, що його
супроводжує, надто дорого обходиться нашій країні.
Отже процеси, що нині відбуваються на сході України, є нічим іншим, як
відлунням тектонічних зрушень у тілі так званих «радянських соціалістичних
націй», що консервувалися та штучно стримувалися впродовж понад сімдеся-
ти років радянської історії. У них у спотвореному, гіпертрофованому вигляді
великоросійського шовінізму унаочнюється й відродження російського націо-
налізму, природний поступ котрого було призупинено більшовиками, і від-
чайдушна боротьба українського націоналізму за державний суверенітет та
відновлення історичної справедливості. Утім не сама лише вирішальна битва
російського й українського націоналізмів відбувається нині на Донбасі, і не
лише доля російського та українського проектів вирішується в ній. Ідеться пе-
редовсім про збереження геополітичної рівноваги в Євразії та недопущення
реінкарнації імперської політичної традиції.
Зважаючи на зазначене вище, розуміти принципову відмінність менталь-
ної матриці сучасних мешканців Донбасу вкрай важливо. Це – не лише осно-
ва подальшого наукового заглиблення в надто актуальну проблематику, це
ще й життєво необхідний фундамент для розробки довгострокових програм
нівелювання «донбаського розлому» в тілі української нації. Отож важливо
усвідомлювати, що парадигмальна відмінність ціннісної складової донбасів-
ської ідентичності від сутнісних міфів, що перебувають у підоснові формуван-
ня будь-якої національної ідентичності, полягає в тому, що знакові постаті та
пам’ятні дати донбаського міфу перебувають поза межами будь-якого націо-
нального дискурсу, і російського зокрема.
Основу пам’яттєвої матриці донбаських містян становить радянський міф.
Ним просякнуте все, що оточує місцевого мешканця від народження: усі більш-
менш значні події у житті міста (перш за все – День шахтаря) відбуваються
на центральній площі, звісно ж, ім. Леніна; масові святкування – у Будинку
культури, збудованому за радянських часів, або біля пам’ятників радянської
доби (В.Леніну, С.Орджонікідзе, С.Кірову, Невідомому солдату й т.ін.). Власне
інших історичних пам’яток немає навіть у містах із відносно тривалою істо-
рією. Скажімо, перша мурована будівля у Слов’янську з’явилася тільки
1812 р. – це була церква на кладовищі. Що вже казати про решту міських
поселень, які стали містами лише на 1950-ті рр. або виросли поблизу шахт у
1970-х рр.?! До того ж більшість міст Донбасу переважну частину своєї історії
існували як села та селища, неодноразово вщент вигорали за часів лихоліття.
Таким вузьким архітектурним, історико-культурним шаром не може «похва-
литися» міське середовище у жодному з реґіонів України. Власне в більшості
випадків ідеться про його відсутність.
18 Див., напр.: Чубайс И. Разгаданная Россия: Что же будет с Родиной и с нами (Опыт фило-
софской публицистики). – Москва, 2005; Его же. Как нам понимать свою страну: Русская идея и
российская идентичность: прошлое, настоящее, будущее. – Москва, 2014.
Український історичний журнал. – 2015. – №4
Процес українського націєтворення vs імперські практики марґіналізації на Донбасі 185
Слід визнати – зрушення, що відбулися у соціумі Донбасу під впливом
тривалої у часі політики денаціоналізації, вплинули на глибинні механізми
його відтворення. Наприкінці радянської епохи це помітив японський до-
слідник, який працював у донецьких архівах над вивченням історії реґіону.
Г.Куромія насправді був вражений. І це враження віддзеркалилося у його сло-
вах про те, що «“клас” і “нація” – дві важливі концепції політичного мислення,
що сформувалися як реакція на Просвітництво, – не підходили й не підходять
до реалій політики в Донбасі»19.
Сучасне соціокультурне середовище Донбасу дійсно є плідним ґрунтом
для процесів культурної марґіналізації, адже цілі покоління виростали з не-
визначеною, а то й анаціональною самоідентифікацією. Не космополітичною,
а саме анаціональною. І якраз ця обставина ставить украй високі вимоги пе-
ред дослідниками, котрі звертатимуться до вивчення дотичної проблематики.
Не менш потужні виклики стоятимуть перед державниками, які мають інте-
ґрувати Донбас у загальноукраїнський політичний та етнокультурний проект.
Надійною основою відповідних стратегій може бути лише розвиток фундамен-
тальних наукових досліджень даної проблематики.
Історичний досвід Донбасу засвідчує: формування модерної української полі-
тичної нації є об’єктивним і, тепер уже зрозуміло, незворотним процесом, який не-
спроможні зупинити жодні імперські практики. Проте останні можуть суттєво його
гальмувати, відтерміновуючи у часі вирішення низки завдань обов’язкового «дорос-
лішання» цього складного соціального організму, формування й розвиток відповід-
ного йому громадянського суспільства, механізмів взаємодії суспільства та влади.
Націєтворення – наскрізний процес переродження суспільства. Його не-
можливо «організувати» чи «вигадати». Він має просуватися як згори соціаль-
ного організму, так і з низу. Цього впродовж 24 років незалежності не спо-
стерігалося не лише на Донбасі, а й у решті історичних реґіонів нашої країни.
Намагання згори створити нові смисли та надати українській нації модер-
ної форми не стали результативними, оскільки були штучними. Органічний
процес націєтворення – тривалий у часі, він має пройти декілька етапів.
Надзвичайно відповідальний серед них – просвітництво, упродовж якого
нові національні смисли не лише ґенеруються інтеліґенцією, а й розчиняють-
ся у суспільстві, перетворюючись на органічну складову його ментальності.
Отож українська модерна нація не може народитися раніше, аніж «перетра-
вить» свій радянський досвід, не розкриє в ньому все утаємничене й незнане.
Фактично йдеться про своєрідне пробудження від 90-річного летаргічного сну,
в який українську етно спільноту занурили більшовики. У новому історично-
му контексті ця спільнота мала виносити, народити нову інтеліґенцію, котра,
осмисливши досвід попередників, має виробити нові смисли та привнести їх
у масову свідомість. Знадобився час, два Майдани, аби зміни з уявних стали
очевидними. Утім без акту зовнішньої аґресії цей процес навіть узимку 2013–
2014 рр. не виглядав незворотним. Цинічна анексія Криму, безчинства «козач-
ків» та «реконструкторів» на Донеччині й Луганщині та врешті «донбаський
19 Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі… – С.475.
Український історичний журнал. – 2015. – №4
186 Л.Д.Якубова
розлом» стали каталізатором дорослішання «молодшого брата», який упро-
довж року «перемахнув» кілька десятиріч повільного інфантильного розвитку.
За окреслених обставин роль суспільствознавців складно переоцінити. Слід
відзначити, пріоритетні позиції в аналізі причин та етапів формування так зва-
ної донецької ідентичності міцно утримують політологи, культурологи, соціо-
логи, публіцисти. Роками історики дистанціювалися від дослідження дотичної
проблематики, віддаючи перевагу конкретиці соціально-економічної, суспільно-
політичної та культурної історії Донбасу, і це не йшло на користь підведення
дійсного наукового підґрунтя під пропоновані суспільству концепції.
У результаті дискурс збочив у напрямі культивування низки шаблонів, штам-
пів, умоглядних зауважень, необґрунтованих екстраполяцій, що справляють не-
абиякий вплив на суспільні настрої. Радянський міф «Донбасу – всесоюзної коче-
гарки» замінив дискурс «двох Україн», котрий стараннями політиків уже понад
десятиріччя розділяє український електорат. Власне, сьогоденні події на Донбасі
є інверсією вкорінених стереотипів, що з латентної фази перейшли в активну.
Отож і суспільство, і держава потребують нової історії Донбасу. Не йдеться
про «переписування» її в антитезу тій, що була, чи в антитезу «російському
виклику». Не йдеться і про огульне засудження радянської спадщини, яке у
сучасних обставинах спричинятиме ще глибший суспільний розкол. Мовиться
про повноцінне осмислення історичного шляху реґіону, про те, що історія
Донбасу має перестати бути історією шахт і заводів, «будівель п’ятирічки» та
«стаханівського руху». Вона повинна перетворитися на багатогранну й полі-
фонічну історію звитяг і страждань народу.
Настав час переглянути та деталізувати концепти «боротьби двох куль-
тур», «двох Україн», «російськомовного Донбасу». У центрі нової, наповне-
ної правдою в усій її принадливості й ганебності, історії реґіону має постати
людина. Урешті, коли обивателі дізнаються, як і чому П.Ангеліна (грекиня
з урумського селища Старобешеве) стала стахановкою, і як заплатила за все-
союзну славу «сталінської орденоноски», «найсмачніше» «Ескімо» по 22 коп. на
паличці перестане здаватися таким аж солодким… Тоді ж нарешті відновить-
ся зруйнована більшовиками ланка історичної пам’яті, без опертя на яку годі
говорити про повноцінне націєтворення.
Це завдання сучасної історіографії – надскладне. Імовірно жодна з країн
світу не знала такого системного нищення історичних засад етновідтворення,
спотворення фактів і дискредитації скільки-небудь помітних історичних поста-
тей, як Україна. Отож наповнення історичної канви правдою залишатиметься
пріоритетним завданням наступної ґенерації українських істориків. Без віднов-
лення історичної пам’яті на засадах правди розмови про рух у майбутнє безглуз-
ді. Інструментів для цього у сучасній історіографії чимало: мікроісторія, історія
повсякденності, історична урбаністика, історична антропологія тощо.
Із названим вище завданням історична наука поволі впорається. Наступне
ж її завдання значно відповідальніше в контексті сучасного етапу українсько-
го націєтворення. Ідеться про продукування базових історичних і пам’яттєвих
складових модерного національного проекту. Завдання це обов’язкове для всіх
сучасних націй, і ми – не виняток.
Український історичний журнал. – 2015. – №4
Процес українського націєтворення vs імперські практики марґіналізації на Донбасі 187
Попри весь той суспільний неґатив, напругу, роздратування й часом при-
родну реакцію зневіри та відторгнення, що спричинив «донбаський розлом»
(останні артикулюються в інформаційному середовищі висловами на кшталт:
«Як із ними жити в одній країні?», «Відділити й забути!», «Ампутувати як ган-
грену!» тощо), його місце у вітчизняній історії та модерному національному
проекті має бути врешті чітко визначене. Ситуація, за якої Донбас ніби мен-
тально й культурно «завис» поміж Україною і Росією, не може тривати вічно.
Подальше культивування українським суспільством такого собі «статус-кво»
щодо умоглядного «російськомовного Донбасу» є прямою загрозою не лише
державному суверенітету, а й майбутньому української нації.
Донбас нині – не лише зона суспільного конфлікту, не лише поле гібрид-
ної війни, де борониться український суверенітет, не лише дзеркало, в якому
відбиваються попередні політичні помилки та економічні прорахунки влади,
а й потужний каталізатор сучасної фази націєтворення, причому по обидва
боки умовного «гібридного» кордону. Донбас (не важливо, розуміє нині загал
Великої України та мешканці окупованих територій, чи ні) – це чистилище су-
часної української ідеї й горнило громадянського суспільства. Нація народжу-
ється у вогні у принципово нових історичних обставинах.
Отже яке місце у системі координат історії пам’яті відвести Донбасу? Найбільш
перспективним, науково й суспільно плідним видається підхід до цього реґіону
як до української національної спадщини. Про що мова? У 1979 р. стараннями
вузького кола істориків, котрі реалізували визначний видавничий проект «Місця
пам’яті» (1984–1992 рр.) та надали потужного поштовху оновленню французької
нації, у науковий обіг було введено нове розуміння терміна «спадщина» – «влас-
ність, що передається від предків, культурний спадок країни». Завдяки цьому сус-
пільство, що перед тим під спадщиною розуміло суто матеріальні об’єкти, пере-
глянуло своє ставлення до минувшини, а згодом до царини спадщини, за словами
П.Нора, «гуртом увійшли цілі блоки реальності». Після 1980 р., так званого «Року
спадщини», оголошеного президентом Ж.Д’Естеном, Франція пережила семан-
тичну революцію, і все задля того, аби, за висловом того ж П.Нора, зберегти «ті
сліди минулого, які суспільство бажає зберегти, щоб зустріти своє майбутнє»20.
Власне перед подібним коґнітивним дороговказом нині перебуває україн-
ське суспільство, якому для повноцінного руху в майбутнє також слід визначи-
тися з тим, що воно візьме із собою з минулого. Отже як ніколи гостро стоїть
проблема окреслення кола місць та об’єктів пам’яті, котрі складають основу
історичної спадщини. Передбачаючи обурені зойки певної частини вітчизня-
ного політикуму, що ніколи не полишить позицій українського етноцентриз-
му, зауважимо – не йдеться про те, що Донбас є більшою мірою національною
спадщиною, аніж будь-який із решти історичних реґіонів. Не йдеться і про суто
історико-культурний внесок цього краю у формування базових засад україн-
ського націє- й культуротворення, матеріалізований у постатях В.Сосюри,
М.Скрипника, І.Дзюби, М.Шаповала, Н.Махна, Л.Бикова, А.Солов’яненка
та сотень тисяч визначних уродженців реґіону. Не йдеться про подальше
20 Нора П. Теперішнє, нація, пам’ять. – К., 2014. – С.64–65.
Український історичний журнал. – 2015. – №4
188 Л.Д.Якубова
культивування радянського донбаського міфу чи насадження його переверт-
ня. Ідеться про формування через осмислення – усвідомлення – прийняття –
розуміння обопільної відповідальності у відносинах між центром і реґіонами.
Ідеться про наповнення принципу унітаризму реальним історичним змістом.
Спробуємо пояснити суть, спираючись на безпосереднє значення слова
«спадщина»:
– спадщину найчастіше отримують від батьків/пращурів;
– спадщину, так само, як і Батьківщину, так само, як й історію, не обирають;
– поодинокі щасливці отримують у спадщину Букінґемський палац чи
Версаль, фінансові та готельні імперії;
– спадщина величезної більшості мешканців Землі набагато скромніша;
– нею може виявитися непоказна хатина, позбавлена звичних нині при-
над цивілізованості;
– але, слід нагадати, її власними руками, потом і кров’ю зводили наші пра-
щури, долаючи життєві негаразди, нелюдські страждання й випробування долі;
– спадщину, як і минуле, не обирають;
– не в наших силах змінити минуле, але ми маємо вплив на майбутнє;
– ми можемо або відмовитися від своєї спадщини та дати їй перетворитися
на порох, а можемо, заробивши грошей, склавши план-проект, побудувати на
тому фундаменті будинок, гідний майбутнього наших дітей і внуків;
– стратегічно неправильно відмовлятися від донбаської спадщини.
Попри сьогоденну зовнішню бідність й непривабливість, її загальнотеоре-
тичний та пізнавальний потенціали – колосальні, зокрема в тому, що стосується
теорій націй і націоналізмів, імперських практик марґіналізації та об’єктивних
незворотних процесів націєтворення. Історія Донбасу – наскрізний стогін на-
роду, котрий, піддавшись оманливим ідеям більшовизму, випив чашу випро-
бувань і бід до дна. Уся його радянська історія слугує свідченням того, що кому-
ністична ідея – це утопія, а намагання втілити її у життя обертається масовим
терором, соціально-економічною й етнокультурною деґрадацією. Цей урок має
бути завчений українським суспільством і донесений до решти світу. Найбільше
ж важливо те, що він може та має бути використаний задля переходу україн-
ської нації на принципово новий ментальний, культурний, соціальний рівень.
The article analyzes the specific of the ethnic situation in Donbas. Author proved
that the modern problems of region are the product of a controversial history and
the result a long-time social-economic, socio-political and ethno-cultural processes.
Author concludes that the desire of governments to level the specific of the region,
subjecting its natural state needs of standardization and unification, were in a
constant confrontation with the objective process of Ukrainian nation-building.
In the context of contemporary problems of nation-building author trying to define
a place of Donbas in the modern Ukrainian political project.
Keywords: assimilation, Donets’k region, Luhans’k region, Wild Field, Donbas,
ethnic minorities, historical memory, colonization, marginalization, nationalism,
Russification, soviet empire.
|