Чому та як Українська РСР стала однією з країн-засновниць ООН? (до 70-річчя Організації Об’єднаних Націй і членства в ній України) (закінчення)
Розглядаються питання, пов’язані з історією створення Організації Об’єднаних Націй та набуттям Українською РСР членства в ній, значенням цієї події для українського народу. Висвітлюються передумови й особливості виходу України на міжнародну арену як суб’єкта наприкінці Другої світової війни, дипл...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Datum: | 2015 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2015
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/109733 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Чому та як Українська РСР стала однією з країн-засновниць ООН? (до 70-річчя Організації Об’єднаних Націй і членства в ній України) (закінчення) / С.В. Віднянський // Український історичний журнал. — 2015. — № 6. — С. 175-194. — Бібліогр.: 43 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859715750360514560 |
|---|---|
| author | Віднянський, С.В. |
| author_facet | Віднянський, С.В. |
| citation_txt | Чому та як Українська РСР стала однією з країн-засновниць ООН? (до 70-річчя Організації Об’єднаних Націй і членства в ній України) (закінчення) / С.В. Віднянський // Український історичний журнал. — 2015. — № 6. — С. 175-194. — Бібліогр.: 43 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | Розглядаються питання, пов’язані з історією створення Організації Об’єднаних
Націй та набуттям Українською РСР членства в ній, значенням цієї події для
українського народу. Висвітлюються передумови й особливості виходу України
на міжнародну арену як суб’єкта наприкінці Другої світової війни, дипломатична боротьба навколо цього питання на Ялтинській конференції лідерів трьох держав антигітлерівської коаліції й після неї та діяльність української делеґації на установчій конференції ООН у Сан-Франциско в 1945 р.
The article covers the problems related to the history of the United Nations founding
and the membership acquisition of Ukrainian SSR, the value of this event for whole
Ukrainian nation. Author lightens the preconditions and the features of Ukraine’s
entrance into the international scene as a subject at the end of the World War II.
In addition, the attention is paid to the diplomatic struggle about this question
during and after the Yalta Conference between the leaders of three states of anti-Hitler
coalition, and the activity of Ukrainian delegation at the UN founding conference at
San Francisco in 1945.
|
| first_indexed | 2025-12-01T08:09:47Z |
| format | Article |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2015. – №6
НА ДОПОМОГУ
ВИКЛАДАЧЕВІ ІСТОРІЇ
Українське питання
на Ялтинській конференції 1945 р.
4–11 лютого 1945 р. в Ялті, у Лівадійському палаці (колишній резиденції
російських імператорів) відбулася друга зустріч лідерів трьох великих дер-
жав – союзників по антигітлерівській коаліції – Й.Сталіна, Ф.Д.Рузвельта й
В.Черчилля за участю керівників зовнішньополітичних відомств СРСР, США та
Великобританії, начальників штабів союзницьких армій, радників. Ялтинська
(Кримська) конференція стала символом нового світоустрою, що ввійшов в іс-
торію як Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин. Із ним, зо-
крема, пов’язують становлення нової наддержави – СРСР, який за роки війни
перетворився, за визначенням американського тижневика «Look Magazine»,
УДК (100) 355.018
С.В.ВіДнянСький *
ЧОМУ ТА ЯК УКРАЇНСЬКА РСР СТАЛА ОДНІЄЮ
З КРАЇН-ЗАСНОВНИЦЬ ООН? (ДО 70-РІЧЧЯ ОРГАНІЗАЦІЇ
ОБ’ЄДНАНИХ НАЦІЙ І ЧЛЕНСТВА В НІЙ УКРАЇНИ) **
Розглядаються питання, пов’язані з історією створення Організації Об’єднаних
Націй та набуттям Українською РСР членства в ній, значенням цієї події для
українського народу. Висвітлюються передумови й особливості виходу України
на міжнародну арену як суб’єкта наприкінці Другої світової війни, дипломатич-
на боротьба навколо цього питання на Ялтинській конференції лідерів трьох
держав антигітлерівської коаліції й після неї та діяльність української делеґа-
ції на установчій конференції ООН у СанФранциско в 1945 р.
Ключові слова: Друга світова війна, Організація Об’єднаних Націй, Українська
РСР (Україна), міжнародні конференції, дипломатична боротьба, Рузвельт,
Черчилль, Сталін, Корнійчук, Мануїльський.
* Віднянський Степан Васильович – доктор історичних наук, професор, членкореспондент
НАН України, завідувач відділу історії міжнародних відносин і зовнішньої політики України
Інституту історії України НАНУ
Email: stepanvid@ukr.net
** Закінчення; першу частину статті див.: Український історичний журнал. – 2015. –
№5. – С.172–185
Український історичний журнал. – 2015. – №6
176 С.В.Віднянський
на «високоефективну й добре організовану сучасну державу»1. І, мабуть, важ-
ко не погодитися з твердженням радянської історіографії та окремих сучасних
авторів про те, що «Ялта-1945 стала найбільшим зовнішньо політичним успі-
хом Радянського Союзу, котрий дозволив закріпити його воєнні, стратегічні
й геополітичні досягнення в період 1939–1945 рр.»2. Нині чимало російських
істориків, у тому числі на форумах, присвячених ювілею Кримської конфе-
ренції, схвально оцінюють дипломатичне мистецтво Й.Сталіна, забувши про
те, що саме в Ялті в лютому 1945 р. було ухвалено по суті тристоронній кон-
тракт, який на майже півстоліття вирішив долю багатьох європейських на-
родів, котрих Ф.Д.Рузвельт і В.Черчилль із різних причин відділи на поталу
радянському тоталітарному режимові. А незабаром, після капітуляції Японії,
така ж доля спіткає Північну Корею, В’єтнам, куди ввійдуть радянські танки.
Прихопив Й.Сталін також південь Сахаліну та острови Курильської гряди,
розширивши межі своєї імперії далеко за кордони імперії Романових.
Зазначимо, що смертельно хворий Ф.Д.Рузвельт, якому лікарі категорич-
но не радили летіти в таку далечінь, пропонував зібратися десь поближче,
приміром на півночі Африки. Але Й.Сталін, котрий панічно боявся виїжджа-
ти за межі СРСР, наполягав на тому, щоб конференція проходила саме на
Кримському півострові. Американському президентові вкрай потрібно було до-
мовитися з радянським диктатором про спільні дії проти Японії на Далекому
Сході, навіть ціною суверенітету країн Центральної та Південно-Східної
Європи. Він пустився у цю виснажливу та, як згодом виявилося, останню для
нього подорож з однією метою: переконати Й.Сталіна в найшвидшому вступі
у війну проти острівної імперії. На цей крок президента США підштовхнули
великі втрати американських військ під час штурмів далеких від метрополії
островів. До того ж слід зауважити, що впродовж виснажливої дискусії в Ялті
Ф.Д.Рузвельт почувався недобре. Можливо, саме це стало однією з причин
його поступливості у задоволенні територіальних та інших вимог Й.Сталіна.
В.Черчилля, навпаки, найбільше турбувало ймовірне просування ра-
дянських танків углиб Європи (на час зустрічі вони зупинилися на лінії Бер-
лін – Прага – Відень – Белґрад – Софія). Тому ще у жовтні 1944 р. він спеці-
ально прибув до Москви, щоб виторгувати певний відсоток впливу західних
союзників у балканських і дунайських державах (про ці попередні домовле-
ності Й.Сталін в Ялті забув).
Радянський «вождь» не просто приймав гостей – він був господарем ста-
новища у відносинах між союзниками, а Ф.Д.Рузвельт і В.Черчилль, за
влучним зауваженням самого президента США, стали «прямими нащадка-
ми аргонавтів», котрі, як і герої давньогрецьких міфів, вирушили по «золоте
руно» – тільки не в Колхіду, а на Крим3. За словами американського полі-
толога З.Бжезинського, Кримська конференція виявилася головним геополі-
тичним чинником, який визначив той факт, що частина Європи переходила
1 Цит. за: Холодная война: 1945–1963 гг.: Историческая ретроспектива: Сб. ст. / Отв. ред.
Н.И.Егорова, А.О.Чубарьян. – Москва, 2003. – С.21–22.
2 Лозунько С. Ялта-1945: становление супердержавы // 2000 (Киев). – 2005. – 28 января. – С.4.
3 Цвєтков Г.М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917–1945 рр. – К.,
1997. – С.194–195.
Український історичний журнал. – 2015. – №6
Чому та як Українська РСР стала однією з країн-засновниць ООН?.. 177
під політичне домінування Москви, котра поширювала свій вплив у самому
центрі континенту. Він кваліфікує Ялту-45 як самообман, своєрідну історичну
амнезію та стратегічну міопію, оскільки в той час мало хто уявляв собі, що фе-
номен тоталітаризму не обмежувався нацизмом, а з повним правом міг бути
розширений і на комунізм. За цей самообман лідерів Заходу, за домінуючи то-
гочасні настрої – якнайшвидше досягти перемоги над аґресором навіть у союзі
з дияволом – народи світу заплатили дорогу ціну4.
Осмислюючи ялтинський повоєнний світовий устрій, слід насамперед
констатувати, що на поступливість позиції західних союзників стосовно пре-
тензій СРСР владно впливав воєнний фактор – перемоги Червоної армії на
фронтах, зокрема те, що радянські війська на початку лютого 1945 р., коли
відкрилася конференція, перебували за 60 км від столиці Третього Райху, а
англо-американські – ще тільки збиралися форсувати Райн. «Могутність ра-
дянської військової машини, – як справедливо наголошував український іс-
торик М.Коваль, – яка ще недавно безнадійно, здавалося б, забуксувала, не
викликала вже ніяких сумнівів і змушувала союзників дедалі більше рахува-
тися з СРСР та його зрослими зовнішньополітичними претензіями»5.
Водночас не менш важливим, але малозгадуваним у вітчизняній історіо-
графії є й безперечний факт, що на той час стратегічна ініціатива вже оста-
точно перейшла до рук майбутніх переможців. Японський флот після нищів-
ної поразки біля атолу Мідуей (червень 1942 р.) стояв у портах метрополії та
змушений був захищатися від нальотів американських бомбардувальників.
Розгромивши німецько-італійські війська на півночі Африки, союзники виса-
дилися в Італії й дійшли до останніх рубежів оборони вермахту – «республіки
Сало», де переховувався скинутий королем Віктором Еммануїлом ІІ та мар-
шалом П.Бадольйо колишній диктатор Б.Муссоліні. Після успішної висадки
англо-франко-американських військ у Нормандії та на півдні Франції й не-
вдалого контрнаступу німців у районі Арденської ущелини союзники впритул
наблизилися до кордонів Райху.
Отже на початок лютого 1945 р. гітлерівські армії, по суті, виявилися за-
тиснутими в межах власної території, за винятком ненадійних позицій, що
вони мали в Угорщині, Чехословаччині та Північній Італії. Щодо політич-
ного становища, зокрема у Східній Європі, то воно напередодні конференції
лідерів трьох великих держав було далеко не настільки однозначним. Саме
Кримська (Ялтинська) конференція, як наголошував В.Черчилль у своїх ме-
муарах, мала дати відповіді на надзвичайно складні питання, у тому числі
як ставитися до Німеччини після знищення нацизму; якої допомоги можна
очікувати від СРСР для остаточного розгрому Японії; що зможуть запропо-
нувати три великих союзника для забезпечення майбутнього миру та «пра-
вильного управління» ним тощо6. Близька перемога спонукала до ухвалення
виважених стратегічних рішень.
4 Бжезинський З. Велика шахівниця: Американська першість та її стратегічні імперативи. –
Л., 2000. – С.122.
5 Коваль М.В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939–1945 рр.). – К.,
1999. – С.315.
6 Черчилль У. Вторая мировая война: В 3 кн. – Кн.3. – Т.5/6. – Москва, 1991. – С.503.
Український історичний журнал. – 2015. – №6
178 С.В.Віднянський
13 лютого 1945 р. вийшло спільне комюніке, в якому учасники Кримської
конференції зобов’язувалися узгоджувати свої воєнні плани з метою остаточ-
ного розгрому спільного ворога, детально спланували терміни й обсяги нових
ударів, зокрема щодо гітлерівської Німеччини з метою завдання їй повної по-
разки за умов беззастережної капітуляції нацистського режиму та створення
ґарантій, які назавжди убезпечать світ від аґресії з цієї країни, але водночас
підкреслили, що їхня мета – не знищення німецького народу, а лише викорі-
нення нацизму та мілітаризму. Важливе значення мала узгоджена союзника-
ми «Декларація про визволену Європу», яка передбачала погодження політи-
ки трьох держав у вирішенні економічних та політичних проблем визволених
європейських країн, формування в них демократичних урядів шляхом прове-
дення вільних виборів, до завершення яких мав діяти тристоронній контроль
держав-союзників. Слід зазначити, що з усіх питань, котрі обговорювалися на
конференції, відбувалися гострі, тривалі дискусії, а її рішення стали резуль-
татом компромісів, на які змушені були йти учасники, насамперед США та
Великобританія. Щодо українських інтересів в Ялті, то вони виявлялися на-
самперед у двох сферах – кордони та участь у майбутній міжнародній органі-
зації з безпеки.
Польське та, власне, українське питання стояли в Ялті найгостріше,
оскільки Й.Сталін вимагав визнати західні рубежі СРСР, установлені за ра-
дянсько-німецькими пактом про ненапад від 23 серпня й договором про друж-
бу та кордони від 28 вересня 1939 р. Дискусії з «польського питання», які у
широкому контексті його розв’язання було започатковано союзниками ще в
Тегерані та відбувалися, як згадував В.Черчилль, не менш, ніж на семи чи
восьми пленарних засіданнях Ялтинської конференції, торкалися переважно
двох головних проблем: польських кордонів і створення й визнання польсько-
го уряду. 6 лютого 1945 р., під час обговорення питання про східний поль-
ський кордон, після гострих дебатів глави урядів трьох держав – СРСР, США,
Великобританії – урешті-решт погодилися з радянським планом і схвалили
рішення, що «східний кордон Польщі проходитиме вздовж лінії Керзона з від-
хиленням від неї в деяких районах від п’яти до восьми кілометрів на користь
Польщі»7. Згодом це було офіційно підтверджено в Потсдамі на останній зу-
стрічі трьох лідерів антигітлерівської коаліції.
Це рішення, незважаючи на те, що частина земель, заселених українця-
ми, залишилася за Польщею, відкривало перспективу остаточного узгодження
лінії радянсько-польського кордону з самими поляками, зокрема з новим вар-
шавським урядом. 16 серпня 1945 р. договір про дружбу між СРСР і Польщею
від 21 квітня було доповнено новим документом – про державний кордон між
обома країнами, який встановлювався по «лінії Керзона» з відхиленням від
неї у деяких районах до 5–8 км на польську користь. Крім того, «сателітній»
Польщі за рахунок УРСР було додатково передано територію до р. Західний
Буг і р. Солокія на південь від м. Крилув (відхилення від «лінії Керзона» на
7 Советский Союз на международных конференциях периода Великой Отечественной войны
1941–1945 гг. – Т.IV: Крымская конференция руководителей трёх союзных держав – СССР, США
и Великобритании (4–11 февраля 1945 г.): Сб. док. – Москва, 1979. – С.270.
Український історичний журнал. – 2015. – №6
Чому та як Українська РСР стала однією з країн-засновниць ООН?.. 179
30 км)8. Цим міжнародним актом Кремль ще раз підкреслив, хто є справжнім
хазяїном в українському домі.
Звичайно, відстоюючи визнання лідерами країн антигітлерівської коаліції
нових західних кордонів СРСР, тобто леґітимність приєднання до складу ра-
дянської України етнічних українських земель у 1939 р., Й.Сталін вирішував
питання не української соборності, а великоросійської цілісності. Утім саме в
Ялті заклали міжнародно-правові основи нинішнього українсько-польського
кордону, що було, безперечно, на користь України, адже «це означало між-
народно-правове визнання возз’єднання українських земель, […] забезпечи-
ло остаточне формування єдиної української нації й справило вирішальний
вплив на завершення процесів її консолідації»9.
Однією з провідних тем на конференції керівників СРСР, США та
Великобританії в Ялті стало обговорення аспектів створення Організації
Об’єднаних Націй, які залишилися невирішеними після зустрічі в Думбартон-
Оксі 1944 р. Так, щодо принципового питання про голосування в Раді Безпеки
делеґації зійшлися на компромісній пропозиції США, за якою міжнародні
конфлікти й суперечки поділялися на дві категорії – з використанням воєн-
них, політичних та економічних санкцій і суто мирних процедурних засобів.
У першому випадку постійні члени Радбезу ООН мали право вето, у друго-
му – учасникові суперечки належало утриматися від голосування, питання
вирішувалося простою більшістю голосів. Тобто, фактично було прийнято ра-
дянську позицію з урахуванням американської пропозиції.
Із метою остаточного опрацювання та прийняття Статуту ООН, проект
якого виробили ще в Думбартон-Оксі, було вирішено 25 квітня 1945 р. склика-
ти у Сан-Франциско міжнародну конференцію за участю країн, які підписали
«Декларацію Об’єднаних Націй» або до 1 березня 1945 р. оголосять війну дер-
жавам гітлерівського блоку.
7 лютого 1945 р., на четвертому пленарному засіданні Ялтинської конфе-
ренції, нарком закордонних справ СРСР В.Молотов знову порушив питання
про «участь радянських республік у міжнародній організації як членів-заснов-
ників». Знаючи про категоричне заперечення з боку союзників, і особливо
США, щодо раніше висловленої пропозиції стосовно включення до числа країн-
засновників ООН усіх республік СРСР (про що Кремль інформував посол
СРСР у США А.Громико), радянська делеґація змінила тактику й виступила
з новим планом: вона «вважає правильним і справедливим, щоб три або при-
наймні дві з радянських республік перебували серед ініціаторів міжнародної
організації». Ішлося про Україну, Білорусію та Литву. Арґументуючи цю нову
пропозицію СРСР, В.Молотов, зокрема, наголошував, що «немає потреби гово-
рити про значення України, про те, яке населення вона має і які економічні
ресурси. Це всім відомо». У такому ж ключі було схарактеризовано Білорусію
та Литву, а також наголошено, що «названі республіки зазнали найбільших
8 Внешняя политика Советского Союза в период Отечественной войны. – Т.3. – Москва,
1947. – С.386.
9 Цвєтков Г.М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917–1945 рр. – С.198.
Український історичний журнал. – 2015. – №6
180 С.В.Віднянський
жертв у війні і були першими територіями, на які вторглися німці»10. Щодо
включення Литви до формули «три або дві» радянських республіки, то це, ма-
буть, мало за мету прозондувати ставлення західних союзників до інкорпора-
ції Москвою прибалтійських держав: під час подальшого обговорення питання
литовську «кандидатуру» радянська сторона вже не пропонувала.
На цей раз, попри заперечення Ф.Д.Рузвельта (адже порушувалося пра-
вило, що «кожен член організації повинен мати тільки один голос»), обгово-
рення проходило в більш конструктивному руслі. Позиція США полягала в
тому, що питанням про первинне членство можна буде зайнятися лише після
створення організації, хоча сам американський президент назвав його «дуже
цікавим». Прем’єр-міністр Великобританії В.Черчилль більш прихильно,
«з почуттям глибокої симпатії» поставився до радянської пропозиції в надії на
поступливість союзників у питанні членства в організації британських домі-
ніонів, зокрема Австралії, Канади, Нової Зеландії, Південно-Африканського
Союзу та Індії. Підтримка Лондоном прохання радянського керівництва ство-
рила більш сприятливу обстановку для позитивного його вирішення, зокрема
після того, як Й.Сталін погодився зняти з обговорення питання про Литву.
Після декількох нарад і консультацій американської та британської де-
леґацій, ознайомлення Ф.Д.Рузвельта зі змінами в Конституції СРСР щодо
повноважень союзних республік у зовнішньополітичній сфері, позиція США з
цього питання зазнала певних змін. Уже 8 лютого 1945 р., на черговому пле-
нарному засіданні конференції, міністр закордонних справ Великобританії
А.Іден заявив, що делеґації союзників підтримають СРСР у тому, щоб серед
первинних членів організації були дві радянських республіки11. У відповідь
В.Молотов виголосив довгу промову, лейтмотивом котрої було твердження
про те, що «розвиток у Радянському Союзі йде в бік розширення прав союз-
них республік», і знову згадував про Україну й Білорусію. Показовим став ще
один арґумент наркома закордонних справ СРСР. Він, зокрема, зауважив, що
британські домініони наближалися до незалежності «поступово й терпляче»,
і «це було прикладом для Росії»12. Й.Сталін, своєю чергою, поцікавився дум-
кою союзників щодо можливості України та Білорусії підписати Декларацію
Об’єднаних Націй до 1 березня, що автоматично надавало б їм право взяти
участь у конференції країн-засновників ООН, і чи не заважатиме їм у цьому
те, що вони не підпишуть декларацію до зазначеного терміну. Союзники за-
явили, що підписувати декларацію поки що не треба та запевнили Й.Сталіна
у цілковитій підтримці запрошення цих радянських республік на конферен-
цію у Сан-Франциско.
Подібні заяви радянського керівництва переслідували, мабуть, мету по-
сіяти на Заході ілюзії про те, що вступ, приміром, України до ООН є першим
кроком до її незалежності. Можливо, цей прийом до певної мірі спрацьовував,
адже певний романтизм щодо справедливого облаштування світу після роз-
грому нацизму, зокрема повоєнного реформування й демократизації СРСР,
10 Советский Союз на международных конференциях... – Т.IV. – С.121.
11 Там же. – С.122.
12 Там же. – С.123.
Український історичний журнал. – 2015. – №6
Чому та як Українська РСР стала однією з країн-засновниць ООН?.. 181
тоді був доволі поширений. Принаймні Ф.Д.Рузвельт теж змінив свою позицію й
у письмовому зверненні до Й.Сталіна від 10 лютого 1945 р. дав обіцянку підтри-
мати радянську пропозицію про запрошення України й Білорусії на установчу
конференцію Об’єднаних Націй як первинних членів – взамін на підтримку з
боку союзників американської пропозиції щодо надання Сполученим Штатам в
організації трьох голосів, якщо таке питання буде порушене13. Щоправда, піз-
ніше Ф.Д.Рузвельт відмовився від цієї ідеї, оскільки вона порушувала б амери-
канську конституцію й не мала, до того ж, для США принципового значення.
Отже для Ф.Д.Рузвельта питання про членство України (як і Білорусії)
в ООН не було принципово важливим: його цікавило насамперед те, щоб у
майбутній організації СРСР не мав перед США жодної переваги. Він, зокре-
ма, добре розумів, що фактична влада в організації належатиме Раді Безпеки
й тому наявність у СРСР двох додаткових голосів у Ґенасамблеї не вважав
небезпечним для своєї країни. До того ж американський президент зі зрозу-
мінням сприйняв прохання Й.Сталіна, що голос для України необхідний для
збереження «радянської єдності», монолітності багатонаціональної держави.
Та й радянський «вождь» навіть не намагався приховувати, що голос України
(як і Білорусії) в ООН буде лише голосом Москви. У листі до Ф.Д.Рузвельта
від 11 лютого 1945 р. він ужив вираз, який красномовно ілюстрував «суверен-
ність» цих союзних республік в Об’єднаних Націях: «Я цілком згоден із Вами,
що оскільки число голосів Радянського Союзу збільшується до трьох у зв’язку
зі включенням до списку членів Асамблеї радянської України й радянської
Білорусії, варто також збільшити число голосів для США»14.
Для Й.Сталіна позитивне вирішення питання про членство України в
ООН було вкрай важливим з огляду на той неґативний резонанс, який виник
у світі у зв’язку з геноцидом, розв’язаним ним у Західній Україні. Варварські
акції проти мирного населення та безуспішна боротьба проти УПА свідчили
про те, що поки США лаштувалися стати «всесвітнім поліцейським», Й.Сталін
уже став «всеукраїнським поліцаєм». Тому йому конче потрібно було створити
видимість особливої турботи про Україну, чий внесок у спільну боротьбу анти-
гітлерівської коаліції проти нацизму був добре відомий на Заході. Залучення
України до ООН убачалося Й.Сталіну своєрідною індульґенцією перед її на-
родом за минулі та майбутні злочини проти нього15.
Останній раз питання про членство радянських республік в ООН було
порушене в Ялті на восьмому пленарному засіданні 11 лютого 1945 р. При
обговоренні проекту комюніке конференції радянська делеґація запропону-
вала додати до розділу IV («Конференція Об’єднаних Націй») новий абзац
такого змісту: «Було також рекомендовано конференції запросити як чле-
нів-засновників міжнародної організації безпеки Україну та Білорусію»16.
13 Див.: Переписка Председателя Совета Министров СССР с Президентами США и Премьер-
министрами Великобритании во время Великой Отечественной войны 1941–1945 гг. – Т.2. –
Москва, 1976. – С.202–203.
14 Там же. – С.205.
15 ХХ століття: Історія, економіка, політика, ідеологія. – Кн.3: Україна у Другій світовій ві-
йні. – К., 1997. – С.381.
16 Советский Союз на международных конференциях… – Т.IV. – С.205.
Український історичний журнал. – 2015. – №6
182 С.В.Віднянський
Але Ф.Д.Рузвельт заперечив проти такого запису, заявивши, що оприлюднен-
ня цього рішення створило б для нього політичні труднощі вдома, зокрема
викликавши протест американського суспільства, і запропонував не виноси-
ти спеціальної письмової ухвали, а обмежитися усною домовленістю. Проти
опублікування в офіційному комюніке рішення щодо України та Білорусії ви-
ступив також В.Черчилль, посилаючись на можливі протести британських до-
мініонів, які, мовляв, слід підготувати до такого рішення союзників.
Утім і в цьому питанні компроміс між Й.Сталіним, з одного боку, та
Ф.Д.Рузвельтом і В.Черчиллем – з іншого, було зрештою знайдено: у під-
сумковому таємному протоколі засідання глав урядів СРСР, США та
Великобританії від 11 лютого 1945 р., підписаному керівниками зовнішньо-
політичних відомств цих країн В.Молотовим, Е.Стеттініусом та А.Іденом, у
розділі 1 («Всесвітня організація») окремим пунктом було зазначено, що під
час роботи установчої конференції Об’єднаних Націй «делеґати Об’єднаного
Королівства і Сполучених Штатів Америки підтримають пропозицію про до-
пущення до первинного членства двох радянських соціалістичних республік,
а саме Україну й Білорусію»17.
Таким чином, за менш ніж півроку СРСР, США та Великобританії вдало-
ся знайти вихід із глухого кута в питанні про первинне членство радянських
республік (нехай лише двох) у міжнародній організації з безпеки. В основу до-
сягнення домовленості лягли ряд факторів. Це, перш за все, цілеспрямована
дипломатична та пропаґандистська робота, політичний тиск і вміння йти на
певні компроміси радянського керівництва, яке спиралося у власних діях
на успіхи Червоної армії у війні, підтримку своєї пропозиції Великобританією,
зацікавленою представництвом у майбутній організації членів Британської
Співдружності та велика зацікавленість США щодо якнайшвидшого вступу
СРСР у війну проти Японії на Далекому Сході, про що теж було досягнуто до-
мовленості в Ялті.
Водночас не варто скидати з рахунку й той факт, що Ф.Д.Рузвельт і
В.Черчилль розглядали пропозицію Й.Сталіна щодо включення України та
Білорусії до числа країн-засновників ООН з урахуванням широкого розуміння
міжнародної політики. Вони вважали своїм моральним обов’язком допустити
у світову організацію дві радянських республіки, які першими прийняли на
себе удар гітлерівської Німеччини та зробили значний внесок у загальну спра-
ву антигітлерівської коаліції.
Щодо України, то таке ставлення до неї було цілком справедливим і ви-
правданим. Хоча, як відомо, вихід республіки на міжнародну арену відбувся
вольовим порядком, переслідуючи насамперед утилітарні цілі сталінського
керівництва – посилити вплив СРСР у міжнародних справах, цей процес усе
ж спирався, як уже згадувалося, на історичні традиції українського народу, а
також, за слушним зауваженням М.Коваля, на об’єктивно зумовлену базу, що
сформувалася у кризовий та переломний воєнний період18.
17 Советский Союз на международных конференциях… – Т.IV. – С.274.
18 Див.: Коваль М.В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах
(1939–1945 рр.). – С.316–318.
Український історичний журнал. – 2015. – №6
Чому та як Українська РСР стала однією з країн-засновниць ООН?.. 183
Насамперед слід підкреслити, що на перебіг воєнних подій особливо
впливав український геостратегічний фактор. Нагадаємо, що українці були
втягнутими в горнило війни ще на початку 1939 р. 15 березня того року Сойм
Карпатської України у м. Хуст проголосив державну незалежність на цій не-
великій, найбільш західній частині українських земель, після чого війська
Угорщини – союзниці Німеччини – за згодою А.Гітлера перейшли кордон но-
воутвореної української держави. Закарпатські українці, на допомогу яким
поспішили патріоти й бійці ОУН із Галичини, створили військове формування
«Карпатську Січ» та вступили в нерівний бій з аґресором. Чимало дослідників
уважають цей короткочасний збройний опір, що тривав усього декілька днів
і забрав життя не однієї сотні українських патріотів, узагалі першою спробою
збройного опору фашистському аґресорові в Європі. А у вересні 1939 р., під
час нападу Німеччини на Польщу, тисячі українців, що перебували у складі
польських збройних сил, брали участь у кровопролитних боях із загарбника-
ми. Також чимало українців, яким удалося втекти з нацистських концтаборів,
приєдналися до рухів опору у Франції, Італії, Чехословаччині та інших євро-
пейських країнах.
Щодо УРСР, то впродовж 40 місяців – від початку німецько-радянської
вій ни й до завершення визволення республіки, вона була чи не найважли-
вішим театром воєнних дій в Європі. Тут, за даними фахівців, відбувалися
найбільші, вирішальні за своїми наслідками операції: 29 з усіх 76 стратегіч-
них і фронтових оборонних та наступальних операцій Другої світової війни.
Український напрям і його продовження – південноросійський – постійно були
центральними на радянсько-німецькому фронті й узагалі на європейському
театрі воєнних дій. Тут було зосереджено від 57% до понад 76% загальної кіль-
кості німецьких дивізій, причому розгромлено 606 із них, тоді як на інших
фронтах – 176 дивізій ворога. Дії реґулярних радянських військ на українсько-
му театрі (за останніми даними, кількість українців, які брали участь у війні
у складі збройних сил СРСР, становила близько 6 млн осіб) поєднувалися зі
збройною підпільно-партизанською боротьбою як радянського (від 70 до 200
тис. учасників), так і національно-визвольного (від 100 до понад 300 тис. бій-
ців ОУН та УПА у Західній Україні) характеру.
Успіхи на фронті забезпечувалися військово-промисловою базою, яка вна-
слідок евакуації у глибокий тил СРСР збагатилася цінним устаткуванням по-
над 550 українських підприємств та працею близько 2 млн робітників і спеці-
алістів (із сім’ями), вивезених з України. У зв’язку з цим важливо наголосити,
що хоч УРСР і перебувала у складі унітарної держави, а її економіка була
складовою загальносоюзної, слава про неї як про високорозвинену у промис-
ловому й аграрному відношеннях республіку сягала далеко за її межі. Не ви-
падково на Україну, її економічний потенціал і людські ресурси особливо роз-
раховували обидві воюючі сторони. Ані Й.Сталін, ані А.Гітлер не мислили без
України остаточного успіху у війні. Це, зокрема, і зумовило вкрай безкомп-
ромісний, запеклий характер бойових дій на території республіки, унаслідок
чого вона особливо постраждала, втративши кожного п’ятого свого мешканця
і значну частину економічного потенціалу. Однак навіть за цих умов Україна
Український історичний журнал. – 2015. – №6
184 С.В.Віднянський
завдяки своїй розвинутій інфраструктурі залишалася помітною величиною єв-
ропейського масштабу.
До всього наведеного вище слід додати ще один фактор, який ставив
Україну врівень з іншими європейськими країнами – древня, багата й само-
бутня українська культура як складова світової цивілізації. У роки війни,
зокрема, стали широко відомими твори О.Довженка, В.Сосюри, О.Теліги,
О.Ольжича, В.Касіяна, Л.Ревуцького на інших українських діячів культури,
що сприймалися у країнах антигітлерівської коаліції як прояв масового анти-
фашизму, величі й непоборності духу українського народу. Саме в роки вій-
ни здобули всесвітнє визнання результати роботи багатьох українських уче-
них, відкриттям для зарубіжного наукового світу стали імена М.Боголюбова,
О.Богомольца, Є.Патона, В.Філатова та багатьох інших, які своїм доробком
збагатили не тільки вітчизняну, а й світову науку. Відомий британський уче-
ний Дж.Рассел, наприклад, на початку 1944 р. писав, що «висока репутація
Академії наук України ще більше підвищилася її великими зусиллями допо-
моги для розгрому нашого спільного ворога»19.
Повага й симпатії до України та її народу з боку світової громадськості
посилилися, набувши характеру масового співчуття, коли після вигнання
нацистських загарбників стало відомо про величезні масштаби руйнувань і
збитків. Україну по праву зараховували до тих країн і народів, які найбільше
постраждали від Другої світової війни. Про жахливі наслідки воєнних років
свідчать такі дані: від 8 до 10 млн загиблих, понад 2 млн примусово вивезе-
них на рабську працю до Німеччини, 30 тис. зруйнованих сіл і 870 міст, понад
45% знищеної економіки республіки. Це, а також нагородження за мужність
у боротьбі з ворогом орденами й медалями 2,5 млн мешканців України, при-
своєння понад 2 тис. із них звання Героя Радянського Союзу, у тому числі
33 – двічі, а льотчикові І.Кожедубу, котрий збив 64 німецьких літаки – тричі,
справедливо розцінювалося в усьому світі як свідчення безкомпромісного став-
лення українського народу до нацизму, вагомий внесок у загальну перемогу.
Таким чином, насамперед через сукупність вагомих об’єктивних факто-
рів – воєнно-стратегічного, геополітичного, економічного, демографічного, іс-
торико-культурного, морально-етичного, Україна у ході війни стала настільки
помітним чинником антигітлерівської коаліції, що завдяки цьому отримала
цілком законне право перебувати серед країн-фундаторів майбутнього між-
народного органу безпеки – Організації Об’єднаних Націй.
Звичайно, порушуючи в Ялті на цих законних фактичних та юридичних
підставах питання про членство Української РСР в ООН, сталінське керів-
ництво, як уже наголошувалося, мало на увазі аж ніяк не інтереси власне
України, а переслідувало мету посилити міжнародний вплив Москви після
вій ни загалом. Це ж саме стосується й питання західних кордонів СРСР, влас-
не УРСР. Проте з позицій сьогодення слід визнати, що ці дві складових так
званого «українського питання» – української державності – були принципо-
во й реально розв’язані у складі СРСР, і саме в період Другої світової війни.
19 Історія Української РСР. – Т.7. – К., 1977. – С.490.
Український історичний журнал. – 2015. – №6
Чому та як Українська РСР стала однією з країн-засновниць ООН?.. 185
Зокрема історичні рішення та домовленості Ялтинської конференції лідерів
трьох великих держав у лютому 1945 р. стосовно України, а саме – щодо за-
хідних кордонів СРСР (що стало фактом леґітимності входження до складу
республіки західноукраїнських земель) і щодо оформлення України як члена-
засновника майбутньої міжнародної організації, – одні з небагатьох, які реалі-
зувалися й пішли на користь українському народові та світовій співдружності.
А щодо іншого, то з цього приводу нагадаємо невтішний висновок, який зро-
бив у приватній бесіді незадовго до своєї смерті президент США Ф.Д.Рузвельт:
«Ми не можемо вести справи зі Сталіним. Він порушив усі до одної обіцянки,
котрі дав в Ялті», маючи на увазі насамперед політику «радянізації» Східної
Європи, що розцінювалося Заходом як порушення Москвою Декларації про
визволену Європу20. Такого ж висновку незабаром дійшов і новий господар
Білого дому – Г.Трумен.
Сьогодні безперечним залишається той факт, що рішення Ялтинської кон-
ференції, заклавши підвалини повоєнного світоустрою, а точніше – біполяр-
ного світу, були водночас кульмінаційним моментом у поступовому надбанні
Україною історично вистражданої державності, основних рис суб’єкта міжна-
родного права. Вихід УРСР на міжнародну арену наприкінці Другої світової
війни став закономірним наслідком тривалого й суперечливого процесу оформ-
лення української державності, наповнення її реальним змістом. Нарешті,
символічним і водночас цілком природним було те, що поява нового суб’єкта
міжнародного права – України – набула характеру визнання її великого внес-
ку в розгром блоку аґресивних держав на чолі з нацистською Німеччиною.
Україна – співзасновниця Організації Об’єднаних Націй
В історичній літературі, зокрема в ряді публікацій вітчизняних дослідни-
ків, стверджується, що питання про первісне членство України й Білорусії в
ООН було вирішене на Кримській конференції глав держав антигітлерівської
коаліції. Із цим навряд чи можна погодитись. Адже в Ялті було досягнуто
принципової домовленості лише про ґарантії США та Великобританії в питан-
ні підтримки пропозиції СРСР щодо запрошення цих республік на установчу
конференцію Об’єднаних Націй у Сан-Франциско. Боротьбу за визнання УРСР
та БРСР повноправними членами-засновниками ООН ще не було заверше-
но, адже залишалося відкритим питання про їх участь у Сан-Франциському
форумі.
Не випадково в період від Ялти до Сан-Франциско питання про статус
України й Білорусії як членів-засновників міжнародної організації з безпеки
було предметом переговорів і дискусій по дипломатичних каналах у зв’язку
з різною інтерпретацією рішень Кримської конференції радянською та аме-
рикано-британською дипломатією. Так, коли 5 березня 1945 р. уряд США від
свого та від імені урядів Великобританії, СРСР і Китаю (запрошуючі держави)
надіслав 42 країнам світу (тим, що підписали Декларацію Об’єднаних Націй
20 Див.: Холодная война: 1945–1963 гг. … – С.76.
Український історичний журнал. – 2015. – №6
186 С.В.Віднянський
за станом на 8 лютого 1945 р., а також «союзним націям», які оголосили війну
Німеччини до 1 березня 1945 р., а це 19 латиноамериканських країн, 5 доміні-
онів Великобританії, 10 європейських, 3 африканські та 5 азіатських держав)
запрошення взяти участь в установчій конференції ООН у Сан-Франциско,
то серед цих країн були відсутні дві, що стали предметом тривалих дискусій
в Ялті, але щодо яких вдалося досягти позитивних домовленостей, а саме –
Україна та Білорусія.
Радянське керівництво розцінило цей факт як спробу ревізії рішень
Ялтинської конференції, тим більше, воно вважало, що оскільки УРСР та
БРСР перебували у стані війни з Німеччиною, то вони автоматично повинні
бути запрошеними до Сан-Франциско. Так, у ноті на ім’я державного секрета-
ря США Е.Стеттініуса від 25 березня 1945 р. посол СРСР у Сполучених Штатах
А.Громико рішуче доводив необхідність виконання схвалених рішень, а саме:
УРСР і БРСР мають стати поряд з іншими країнами «ініціаторами міжнарод-
ної організації»21, тобто членами-фундаторами ООН. Обурення й наполегли-
вість Москви у цьому питанні можна зрозуміти, адже відсутність України та
Білорусії на установчій конференції у Сан-Франциско позбавила б їх права
підписати Статут ООН, а це фактично робило статус країн-засновників не-
повноцінним. Тому радянська дипломатія зробила несподіваний хід: уряди
УРСР та БРСР за вказівкою з Москви оприлюднили заяви про те, що вони
направлять у Сан-Франциско свої делеґації навіть не отримавши офіційного
запрошення22.
Це викликало велику занепокоєність в уряді США, розпалило атмосфе-
ру навколо підготовки конференції, загостривши розбіжності між СРСР та за-
хідними союзниками. Наприклад, у розмові А.Громико з помічником держ-
секретаря США Д.Данном останній повідомив, що допущення двох радянських
республік може бути здійснено не у формі їх запрошення на конференцію, а
наступного приєднання до Статуту вже після форуму. Посол СРСР у США, сво-
єю чергою, висловив незадоволення подібною інтерпретацією цього питання й
наполягав на тому, що вступ України та Білорусії до міжнародної організації
можливий лише за умови їх участі в роботі конференції. А нарком закордон-
них справ СРСР В.Молотов навіть заявив, що якщо делеґації радянських рес-
публік не будуть запрошені на до Сан-Франциско, він також не приїде.
Перспективи реалізації ялтинських домовленостей ще більше ускладни-
лися після того, як Ф.Д.Рузвельт 25 березня 1945 р. у виступі перед американ-
ською делеґацією, котра готувалася до участі в конференції у Сан-Франциско,
конфіденційно повідомив, що США, як і Великобританія, підтримує надання
СРСР трьох місць у міжнародній організації в обмін на додаткові голоси для
Сполучених Штатів. Ця інформація потрапила у пресу й викликала шквал
критики на адресу американської адміністрації. Вибухнув політичний скан-
дал. Супротивники Ф.Д.Рузвельта з оточення республіканців відкидали у
21 Советский Союз на международных конференциях периода Великой Отечественной войны
1941–1945 гг. – Т.V: Конференция Объединённых Наций в Сан-Франциско (25 апреля – 26 июня
1945 г.): Сб. док. – Москва, 1980. – С.77–78.
22 Забигайло К.С. К истории участия Украинской ССР в выработке Устава ООН // Советский
ежегодник международного права: 1964–1965. – Москва, 1966. – С.127.
Український історичний журнал. – 2015. – №6
Чому та як Українська РСР стала однією з країн-засновниць ООН?.. 187
принципі ідею додаткових голосів, уважаючи, що це суперечить природі між-
народної організації та принципу суверенної рівності держав. Політики й пу-
бліцисти вказували, зокрема, на те, що Україна та Білорусія не є суверенними
державами. Навіть соратники Ф.Д.Рузвельта вважали помилкою його вимогу
щодо двох додаткових голосів для США23.
Американська адміністрація змушена була вдатися до публічних пояс-
нень. Торкаючись цього питання, державний секретар США інформував гро-
мадськість про бажання СРСР прилучити Україну та Білорусію до майбутньої
міжнародної організації таким чином: «З уваги на важливість, яку прикладав
радянський уряд, американська делегація в Ялті – сповнена пошани до геро-
їчної ролі, що її відіграли народи цих республік своїм затятим опором проти
спільного ворога, та мужністю, з якою вони переносили великі страждання під
час війни, – погодилася, що уряд США підтримає цю радянську пропозицію
у Сан-Франциско, якщо її буде там висунуто. Але в Ялті не укладено жодної
угоди щодо питання участі цих республік у конференції у Сан-Франциско»24.
Ф.Д.Рузвельт за тиждень до своєї смерті (12 квітня 1945 р.) на останній прес-
конференції 5 квітня змушений був детально зупинитися на проблемі додат-
кових голосів для України та Білорусії. Він, зокрема, заявив, що остаточне
рішення з цього питання ухвалюватиметься на установчій конференції ООН.
А щодо додаткових голосів для США, то американський президент повідо-
мив, що його уряд відмовляється від цього прохання, позаяк вони нічого не
вирішують25.
Отже адміністрація Сполучених Штатів доволі вільно інтерпретувала
ялтинські домовленості щодо запрошення УРСР та БРСР, через що в дипло-
матичних колах та в американському суспільстві широкого розповсюдження
набувала думка про приєднання України й Білорусії до міжнародної організа-
ції після установчої конференції. Щоправда, у відповідності до основної лінії
поведінки щодо цього питання, США трактували домовленості в Ялті згідно з
буквою закону. З юридичного погляду Вашинґтон дійсно не давав офіційних
зобов’язань запрошувати радянські республіки на конференцію.
Узагалі у світі інформацію про таємні домовленості союзників в Ялті
було сприйнято з доволі великим незадоволенням. Офіційний Париж, на-
приклад, уважав власну непоінформаваність образливою. А невеликі країни
взагалі розцінювали це, як порушення суверенної рівності держав. Лише у
Великобританії реакція була більш стриманою, що можна пояснити прагнен-
нями отримати місця в ООН для власних домініонів. На конференції країн
Британської Співдружності було вирішено підтримати прохання СРСР щодо
членства України та Білорусії в ООН.
Цікаво зазначити, що в Радянському Союзі, у тому числі й в УРСР, про до-
сягнуту в Ялті домовленість керівників держав антигітлерівської коаліції щодо
міжнародної організації громадськість довідалася майже через два місяці після
23 Див.: Шервуд Р. Рузвельт и Гопкинс: Глазами очевидца. – Т.2. – Москва, 1976. – С.597.
24 Цит. за: Нариси з історії дипломатії України. – К., 2001. – С.538.
25 The Public Papers and Addresses of Franklin Delano Roosevelt. – Vol.ХІІІ: 1944–1945. – New
York, 1950. – P.610–611.
Український історичний журнал. – 2015. – №6
188 С.В.Віднянський
конференції. Так, лише в повідомленні ТАРС від 2 квітня 1945 р. «Про участь
Української РСР та Білоруської РСР у міжнародній організації з підтримки
миру й безпеки» вперше офіційно зазначалося, що «на Кримській конференції
було досягнуто угоди про те, що на наступній конференції у Сан-Франциско
делеґації Великобританії та Сполучених Штатів Америки підтримають про-
позицію про запрошення Української РСР і Білоруської РСР брати участь у
зазначеній міжнародній організації як первісних членів-засновників»26.
Таким чином, Україна та Білорусія, котрі, за сталінською термінологією,
кваліфікувалися як «дві основних республіки-сестри СРСР», стали об’єктом
дипломатичної гри великих держав. Москва провадила свою гру за спиною
республік, мотивуючи це саме турботою про них – про домовленості в Ялті між
союзниками з приводу створення ООН у Радянському Союзі до відповідного по-
відомлення ТАРС було відомо лише дуже вузькому колу вищого керівництва.
Остаточно питання про членство України та Білорусії в міжнародній ор-
ганізації було вирішено на установчій конференції Об’єднаних Націй у Сан-
Франциско (25 квітня – 26 червня 1945 р.). За день до відкриття форуму нар-
ком закордонних справ СРСР В.Молотов (він очолював радянську делеґацію
до 10 травня, після його від’їзду керівником союзного представництва став
А.Громико) в ультимативній формі ще раз виклав радянську вимогу про авто-
матичне визнання УРСР та БРСР членами ООН. І вже на другий день роботи
конференції – 26 квітня, на першому засіданні глав делеґацій за наполяган-
ням радянської сторони до порядку денного було внесено пункт щодо запро-
шення УРСР та БРСР приєднатися до кола первинних членів міжнародної
організації. Того ж дня всі делеґації отримали відповідні довідкові матеріали,
у тому числі заяви й меморандуми урядів обох республік, відомості про їх іс-
торичний розвиток, здобутки за роки «соціалістичного будівництва», збитки,
завдані війною народному господарству й населенню27.
На наступному пленарному засіданні глав делеґацій, 27 квітня, В.Молотов
від імені урядів УРСР та БРСР виступив із заявою. Так, уряд Української РСР у
своєму зверненні до конференції від 26 квітня 1945 р., підписаному головою Ради
народних комісарів республіки М.Хрущовим і наркомом закордонних справ
Д.Мануїльським, зазначивши про відновлення права УРСР на встановлення
безпосередніх відносин з іноземними державами, укладення угод із ними, неза-
лежне представництво на міжнародних конференціях та в органах, створених
ними, про внесок України у справу розгрому спільного ворога Об’єднаних Націй
і жертви, яких зазнав український народ у цій війні, повідомляв, що «керований
бажанням сприяти встановленню гарантій миру і безпеки після війни як для
власного народу, так і для інших народів, вирішив звернутися до конференції
Об’єднаних Націй з заявою, повідомляючи про своє бажання приєднатися до
загальної Організації Безпеки, як одна з держав-засновників, а також взяти
участь в конференції Об’єднаних Націй у Сан-Франциско»28.
26 Радянська Україна. – 1945. – 3 квітня.
27 Советский Союз на международных конференциях… – Т.V. – С.324.
28 Українська РСР на міжнародній арені: Збірник документів і матеріалів: 1944–1961 рр. – К.,
1963. – С.78.
Український історичний журнал. – 2015. – №6
Чому та як Українська РСР стала однією з країн-засновниць ООН?.. 189
Пропозицію В.Молотова про запрошення УРСР і БРСР на конференцію і
включення їх до складу членів-засновників ООН підтримали, згідно з поперед-
ньою домовленістю, держсекретар США Е.Стеттініус, міністри закордонних
справ Великобританії (А.Іден), Китаю (Сунь Цзивень), а також глави делеґа-
цій Іраку, Франції, Бразилії, Чехословаччини й Австралії. Керівний комітет
форуму одноголосно ухвалив постанову про те, щоб включити дві радянських
республіки до числа первісних членів міжнародної організації29. Рішення про
запрошення України та Білорусії до участі в конференції, поставлене на голо-
сування 30 квітня 1945 р., одностайно підтримали делеґати всіх 47 країн-учас-
ниць із рекомендацією Керівному комітетові «дозволити представникам цих
республік негайно зайняти свої місця на конференції, як вони просили про це
через представника Радянського Союзу»30. За це рішення, зокрема, голосували
країни Латинської Америки в обмін на зобов’язання СРСР підтримати запро-
шення на конференцію Арґентини, чий уряд тільки 27 березня 1945 р. оголо-
сив війну Німеччині.
30 квітня 1945 р. ґенеральний секретар конференції А.Гісс надіслав нар-
комові закордонних справ республіки телеграму з пропозицією українській
делеґації прибути на форум. Але вже напередодні Президія Верховної Ради
УРСР уповноважила осіб, котрі мали представляти радянську Україну на
важливому міжнародному форумі. Це були Д.Мануїльський (заступник го-
лови Ради народних комісарів і народний комісар закордонних справ УРСР,
глава делеґації), І.Сенін (заступник голови Раднаркому УРСР), О.Палладін
(академік, віце-президент АН УРСР, директор академічного Інституту біо-
хімії), В.Бондарчук (професор, ректор Київського державного універси-
тету ім. Т.Шевченка), П.Погребняк (професор, учений секретар Президії
АН УРСР), М.Петровський (професор, директор Інституту історії України
АН УРСР). Роботу забезпечували секретар делеґації О.Война та помічник гла-
ви П.Удовиченко. Усього до складу представництва входило 12 осіб, у тому
числі за ініціативи Д.Мануїльського, якого самого в 1945 р. обрали академі-
ком АН УРСР, – чимало відомих учених республіки. Один із молодих тоді ди-
пломатів – О.Война – пізніше згадував, що запрошення до Києва надійшло
1 травня 1945 р., коли члени уряду, у тому числі Д.Мануїльський, стояли на
трибуні й вітали першотравневу демонстрацію. Делеґація збиралася поспіхом,
після чого вирушила літаком у далеку дорогу через Сибір, Чукотку, Аляску,
Ванкувер до Каліфорнії. 6 травня представників радянської України вітали у
Сан-Франциско31.
У цей час 282 делеґати конференції та близько 1500 радників працювали
над основоположними документами майбутньої організації – статутом, реґла-
ментом тощо. Зокрема запрошені країни представили майже 1200 поправок і
зауважень до проекту Статуту ООН, надруковані окремим томом обсягом по-
над 400 сторінок32. Вони розглядалися на 9 пленарних і близько 400 засіданнях
29 Советский Союз на международных конференциях… – Т.V. – С.325–327.
30 Там же. – С.336.
31 Див.: Нариси з історії дипломатії України. – С.539.
32 Крылов С.Б. История создания Организации Объединённых Наций: Разработка текста
Устава Организации Объединённых Наций (1944–1945). – Москва, 1960. – С.76–81.
Український історичний журнал. – 2015. – №6
190 С.В.Віднянський
різних комісій та комітетів, що відбулися впродовж двомісячної роботи кон-
ференції у Сан-Франциско. Делегація УРСР відразу ж включилася в роботу.
У відповідності з розподілом посад у комісіях і підкомітетах Д.Мануїльського
було рекомендовано головою комітету №1 комісії №1 з вироблення проекту
преамбули статуту створюваної організації, тобто найважливішого розділу, що
визначав цілі та принципи ООН. Крім того, він входив до Керівного комітету
та брав участь у роботі комітету №1 комісії №3, котрий обговорював струк-
туру і процедуру Ради Безпеки – головного органу майбутньої міжнародної
організації.
Активно працювали в комісіях і комітетах конференції й інші члени укра-
їнської радянської делеґації. О.Палладін, наприклад, брав участь у роботі комі-
тетів №1 і №2 комісії №1, які займалися питаннями складу та членства держав
в організації, відстоюючи необхідність обов’язкового дотримання принципу єд-
ності великих держав та одностайного вирішення ними найважливіших пи-
тань. М.Петровський працював у комітетах №2 і №3, а В.Бондарчук – №1 та
№4 комісії №2, в якій розроблялися питання діяльності Ґенеральної Асамблеї,
зокрема її повноважень, економічного та соціального співробітництва, систе-
ми опіки. І.Сенін брав участь у роботі комітетів комісії №3, котра займалася
структурою, процедурою й повноваженнями Ради Безпеки, а П.Погребняк був
членом комітетів комісії №4, яка працювала над положеннями про міжнарод-
ний суд і правовими питаннями.
Отже делеґація УРСР упродовж майже двох місяців брала участь у ро-
боті конференції, зробивши значний внесок у вироблення основоположних
документів Організації Об’єднаних Націй, зокрема її статуту. Так, 14 травня
1945 р. членами українського радянського представництва було внесено по-
правку до параграфу А розділу 1 глави ІХ Статуту ООН про те, що «органі-
зація повинна сприяти розв’язанню міжнародних економічних, соціальних,
культурних та інших гуманітарних проблем і заохочувати поважання люд-
ських прав, права на працю й основних свобод для всіх без різниці рас, мови,
релігії та статі»33, – положення, яке не ввійшло до проекту цього параграфу,
розробленого в Думбартон-Оксі. Разом із Кубою УРСР виступила з важливою
поправкою до розділу ΙV статті 3 щодо невстановлення жодних обмежень прав
чоловіків і жінок бути обраними для участі в роботі головних і допоміжних
органів ООН34. Було внесено ряд інших поправок до статуту, більшість з яких
розвивали його демократичні принципи. Це стосується питань членства в
Організації Об’єднаних Націй, сприяння розв’язанню міжнародних економіч-
них, соціальних, культурних проблем, засудження аґресивної війни як засобу
політики й т. ін. Делеґація УРСР, як правило, підтримувала обструктивну по-
зицію СРСР щодо низки важливих зауважень і поправок лише через те, що їх
вносили представники «ворожого табору». Представники радянської України,
передусім Д.Мануїльський, були одними з найактивніших у гострих дискусіях
щодо ролі й підлеглості Ради Безпеки та принципу одноголосності в ній (право
33 Українська РСР на міжнародній арені... – С.359.
34 Там само.
Український історичний журнал. – 2015. – №6
Чому та як Українська РСР стала однією з країн-засновниць ООН?.. 191
вето великих держав35), закріпленого у статті 27 Статуту ООН на безумовних
засадах. Так, не було прийнято пропозицію США позбавляти права вето по-
стійного члена Ради Безпеки навіть тоді, коли він безпосередньо залучений
до певного конфліктного питання, що розглядається в Радбезі. Водночас де-
леґація УРСР підтримала американську пропозицію щодо назви організації –
Об’єднаних Націй, яку дав їй президент США Ф.Д.Рузвельт (за порадою своєї
дружини – Елеонори)36.
Своєю активною роботою (виконуючи вказівки кремлівського керівни-
цтва) українська радянська делеґація привернула до себе увагу. Особливу по-
вагу здобув її очільник – Д.Мануїльський, котрий зумів організувати ефек-
тивну роботу очолюваного ним комітету. Випускник юридичного факультету
Сорбонського університету, професійний дипломат із 1918 р. він справив вели-
ке враження на учасників конференції своєю ерудицією, комунікабельністю,
знанням іноземних мов. Активно контактував із зарубіжними журналістами,
наслідком чого стала поява кількох позитивних матеріалів про нього в амери-
канській пресі. За словами співробітника посольства СРСР у Великобританії
А.Рощина, «делеґацію Української РСР очолював динамічний, активний і не-
втомний у роботі нарком закордонних справ Д.Мануїльський. Уже немолодий,
із сивою чуприною, він заражав невичерпним оптимізмом, тримався вільно, з
гідністю. Добре знання французької мови давало йому можливість брати ак-
тивну участь у полеміці з обговорюваних питань»37. Упродовж роботи фору-
му Д.Мануїльський узяв участь у кількох прес-конференціях. Так, у заяві від
22 травня 1945 р. глава делеґації УРСР ґрунтовно висвітлив основні напрями
зовнішньої політики республіки та, зупинившись на людських і матеріальних
збитках українського народу від війни, заявив: «І саме тому, що ми зазнали
таких величезних жертв і зробили неабиякий внесок у справу розгрому ворога,
ми заінтересовані в успіху конференції у Сан-Франциско, яка ставить собі за
мету створити основні гарантії миру і безпеки для Об’єднаних Націй»38.
Слід зазначити, що українська радянська делеґація, окрім участі в роботі
конференції, провела ряд заходів, спрямованих на розвиток культурних і на-
укових зв’язків республіки з іншими країнами. Її члени мали зустрічі у Стен-
форд ському й Каліфорнійському університетах, Американо-російському інс ти-
туті, інших організаціях та установах США, знайомилися з досвідом їхньої роботи
та водночас інформували представників громадськості зі станом науки й ку ль-
тури в УРСР, участю республіки у війні, проблемами післявоєнної відбудови.
35 Право вето постійних членів Ради Безпеки, як свідчить 70-річна історія ООН, стало одним із
найменш демократичних у міжнародних відносинах повоєнного періоду. В умовах багатьох кон-
фліктів часів «холодної війни» за його допомогою блокувалося ухвалення рішень з їх розв’язання
або локалізації. Загалом упродовж 1946–2012 рр. постійні члени Радбезу ООН 229 разів вико-
ристовували право вето (СРСР – 90, Російська Федерація – 8, США – 79, Великобританія – 29,
Франція – 16, Китай – 7 разів).
36 Див.: Текст повноважень делегації УРСР на конференції у Сан-Франциско по розробці та
підписанню Статуту ООН // В інтересах миру і дружби між народами: Міжнародно-правова ді-
яльність Української РСР 1945–1972: Документи і коментарі. – К., 1972. – С.38–39.
37 Рощин А. Так начиналась деятельность ООН // Международная жизнь. – 1986. – №9. –
С.127.
38 Українська РСР на міжнародній арені... – С.94.
Український історичний журнал. – 2015. – №6
192 С.В.Віднянський
Після завершення конференції делеґація УРСР відвідала Канаду, де теж мала
зустрічі з громадськістю, у тому числі представниками української діаспори у
цій країні. Так, один з активних діячів Товариства об’єднаних українських ка-
надців – П.Кравчук із приводу ораторської майстерності Д.Мануїльського зга-
дував: «Вистачало бути кілька днів на сесії Ґенеральної Асамблеї Організації
Об’єднаних Націй, щоб побачити таку картину: коли виступав з промовою ке-
рівник делегації Української РСР Дмитро Мануїльський, то зал засідання був
заповнений делегатами, а пресова галерея – кореспондентами. Всі вони при-
слухалися до його мови»39.
25 червня 1945 р. Статут Організації Об’єднаних Націй було одноголосно
ухвалено конференцією, а наступного дня – підписано главами делеґацій усіх
50 держав-учасниць цього міжнародного форуму (пізніше, 15 жовтня 1945 р.,
його підписала Польща, котра стала 51-ю державою-засновницею ООН).
22 серпня 1945 р. Статут ООН ратифікувала Президія Верховної Ради УРСР,
а 24 жовтня ратифікаційну грамоту Української РСР, як і ратифікаційні гра-
моти СРСР та БРСР, було передано на зберігання в ООН. Того ж дня, після
ратифікації Статуту ООН більшістю держав-учасниць конференції у Сан-
Франциско, він набув чинності.
Отже завдяки зусиллям радянської дипломатії й добрій волі Великобританії,
США та інших союзних держав по антигітлерівській коаліції було успішно ви-
рішено питання забезпечення права УРСР, так само, як і БРСР, стати члена-
ми-засновниками ООН, хоча вони самі, зокрема керівники республік, прак-
тично стояли осторонь тієї боротьби, яка точилась навколо цього питання на і
в період між конференціями в Думбартон-Оксі та Сан-Франциско. Звичайно,
цілком зрозумілім є той факт, що радянська Україна не з власної волі та не
за власною ініціативою здобула зовнішньополітичні повноваження, стала
однією з держав-фундаторів ООН: ані керівництво УРСР, ані органи влади
республіки не порушували перед Й.Сталіним питання необхідності виходу на
міжнародну арену. Це все сталося у відповідності до планів Кремля, котрий
за допомогою «української карти» розігрував складну дипломатичну гру, де
основною ставкою був вплив в ООН і в повоєнній Європі та світі. До того ж,
відзначаючи, що «вихід УРСР на міжнародну арену відбувся за наполяган-
ням і під особистим контролем Сталіна, а відтак це з самого початку несло в
собі зерно лицемірства і обмежень», автори багатотомника, присвяченого по-
літичній історії України XX ст., цілком слушно наголошують: «Москві не лише
були потрібні голоси в ООН. Підтримуючи Україну на дипломатичній арені,
московська центральна влада тим самим розраховувала на те, що це хоч якось
пом’якшить враження від проблем, що вона мала в Західній Україні, яка пере-
творилась на ключовий центр повоєнного спротиву комуністичному режимові.
Цей крок вочевидь мав політичний підтекст: він був покликаний продемон-
струвати міжнародній спільноті певне “толерантне” ставлення Москви до “са-
мостійницьких” прагнень українців»40.
39 Кравчук П. Мої друзі і знайомі: Спогади, есе. – К., 1986. – С.52–53.
40 Політична історія України: ХХ століття: У 6 т. – Т.6: Від тоталітаризму до демократії (1945–
2002). – К., 2003. – С.14.
Український історичний журнал. – 2015. – №6
Чому та як Українська РСР стала однією з країн-засновниць ООН?.. 193
Навряд чи слід також перебільшувати внесок України в успішну роботу
установчої конференції Об’єднаних Націй. Адже основні проекти документів
було підготовлено й узгоджено великими державами на попередніх зустрічах.
Не всі члени делеґації мали фах міжнародників, бракувало знання іноземних
мов. І найголовніше – посланці УРСР виступали фактично як «гілка» радян-
ської делеґації, одержуючи від неї вказівки й настанови, а частка української
представленості вирішувалася керівництвом СРСР та США, що свідчило про
переважно тотальну залежність делеґації Української РСР від протиборства
Москви й Вашинґтона41.
Визнання УРСР членом-засновником ООН, як і наділення республіки
зовнішньополітичними повноваженнями, викликало широкий міжнародний
резонанс і неоднозначні оцінки. Більшість західних політиків та оглядачів по-
годжувалися в тому, що ані конституційні зміни 1944 р., ані рішення конфе-
ренції у Сан-Франциско 1945 р. не внесли принципових змін у державно-полі-
тичний статус УРСР, яка не стала загальновизнаним суб’єктом міжнародного
права та не мала змоги проводити власну, незалежну від Москви, зовнішню
політику.
У зв’язку з появою делеґації УРСР на установчій конференції ООН на
її адресу пролунало чимало критичних зауважень, переважно з кіл україн-
ської діаспори у США та Канаді. Найбільше нарікань викликав персональний
склад представництва як «слухняних виконавців волі Москви». Провід ОУН у
травні 1945 р. ухвалив спеціальну декларацію, в якій зазначалося, що «ми як-
найрішучіше виступаємо проти того, щоб український народ був заступлений
на міжнародній конференції делеґацією, складеною зі сталінсько-більшовиць-
ких аґентів. Це є найбільшим насильством над принципами демократії і над
самим українським народом». Більше того, націоналістичні українські орга-
нізації навіть направили до Сан-Франциско «паралельну делеґацію», безус-
пішно наполягаючи, щоб її прийняли як справжнього представника України.
Під час неофіційних зустрічей із посланцями країн-учасниць конференції ця
«діаспорна» делеґація також домагалася включення України у число держав-
засновників ООН. Загалом українські патріоти за межами Батьківщини при-
йняли як позитивний і такий, що відповідав національним інтересам укра-
їнського народу, факт запрошення УРСР до кола фундаторів ООН, про що у
згадуваній декларації ОУН було заявлено: «Україна є на міжнародному терені
незалежно від того, які безпосередні причини діяли при запрошуванні її до
Сан-Франциско»42. А сам Д.Мануїльський, оцінюючи діяльність посланців ра-
дянської України на установчій конференції ООН, підкреслив: «Наша укра-
їнська делегація активно сприяла успіху створення організації безпеки […]
Ми маємо право пишатися тим, що перші кроки нашої української держави на
міжнародній арені присвячені справі миру»43.
Дійсно, участь УРСР у роботі установчої конференції ООН у Сан-
Франциско започаткувала вихід її на міжнародну арену, стала вдалою
41 Нариси з історії дипломатії України. – С.539, 555.
42 Див.: Там само. – С.539–540.
43 Цит. за: Суярко Л.А. Д.З.Мануильский: революционер, дипломат, учёный. – К., 1983. – С.129.
Український історичний журнал. – 2015. – №6
194 С.В.Віднянський
спробою зайняти гідне місце у світовому співтоваристві, нехай і в декора-
тивному міжнародно-правовому статусі, та мала незаперечне морально-
політичне значення й далекосяжні наслідки. Підпис радянської України
під Статутом Організації Об’єднаних Націй свідчив, що світове співто-
вариство формально визнавало її суверенною й незалежною державою.
Республіка отримувала всі привілеї й імунітети ООН, права обиратися до
її головних органів, можливість брати участь в обговоренні та вирішенні
світових проблем, доводити свою позицію, а також інформацію про укра-
їнський народ, його історію, культуру до відома міжнародної організації
та громадськості, виносити на світовий форум свої зауваження, пропози-
ції, набувати досвіду дипломатичної діяльності тощо. Майже півстоліття
Організація Об’єднаних Націй була для України головним офіційним ві-
кном у зовнішній світ і саме завдяки членству в ООН українська дипло-
матія час від часу нагадувала людству, що на карті світу є Україна, а її
перебування в ООН (разом із СРСР і Білоруською РСР) могло сприйматись
як натяк на українську окремішність, і головне – самі українці ніколи не
втрачали надію змінити квазісуверенітет УРСР на справжній суверенітет
незалежної Української держави.
The article covers the problems related to the history of the United Nations founding
and the membership acquisition of Ukrainian SSR, the value of this event for whole
Ukrainian nation. Author lightens the preconditions and the features of Ukraine’s
entrance into the international scene as a subject at the end of the World War II.
In addition, the attention is paid to the diplomatic struggle about this question
during and after the Yalta Conference between the leaders of three states of antiHitler
coalition, and the activity of Ukrainian delegation at the UN founding conference at
San Francisco in 1945.
Keywords: World War II, United Nations, Ukrainian SSR (Ukraine), international
conferences, diplomatic struggle, Roosevelt, Churchill, Stalin, Korniichuk, Manuil’s’kyi.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-109733 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-01T08:09:47Z |
| publishDate | 2015 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Віднянський, С.В. 2016-12-11T15:26:44Z 2016-12-11T15:26:44Z 2015 Чому та як Українська РСР стала однією з країн-засновниць ООН? (до 70-річчя Організації Об’єднаних Націй і членства в ній України) (закінчення) / С.В. Віднянський // Український історичний журнал. — 2015. — № 6. — С. 175-194. — Бібліогр.: 43 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/109733 (100) 355.018 Розглядаються питання, пов’язані з історією створення Організації Об’єднаних Націй та набуттям Українською РСР членства в ній, значенням цієї події для українського народу. Висвітлюються передумови й особливості виходу України на міжнародну арену як суб’єкта наприкінці Другої світової війни, дипломатична боротьба навколо цього питання на Ялтинській конференції лідерів трьох держав антигітлерівської коаліції й після неї та діяльність української делеґації на установчій конференції ООН у Сан-Франциско в 1945 р. The article covers the problems related to the history of the United Nations founding and the membership acquisition of Ukrainian SSR, the value of this event for whole Ukrainian nation. Author lightens the preconditions and the features of Ukraine’s entrance into the international scene as a subject at the end of the World War II. In addition, the attention is paid to the diplomatic struggle about this question during and after the Yalta Conference between the leaders of three states of anti-Hitler coalition, and the activity of Ukrainian delegation at the UN founding conference at San Francisco in 1945. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал На допомогу викладачеві історії Чому та як Українська РСР стала однією з країн-засновниць ООН? (до 70-річчя Організації Об’єднаних Націй і членства в ній України) (закінчення) Why and How Ukrainian SSR Became one of the Founding Members of UN? (Commemorating the 70th Anniversary of the United Nations and the Membership of Ukraine) (end of the article) Article published earlier |
| spellingShingle | Чому та як Українська РСР стала однією з країн-засновниць ООН? (до 70-річчя Організації Об’єднаних Націй і членства в ній України) (закінчення) Віднянський, С.В. На допомогу викладачеві історії |
| title | Чому та як Українська РСР стала однією з країн-засновниць ООН? (до 70-річчя Організації Об’єднаних Націй і членства в ній України) (закінчення) |
| title_alt | Why and How Ukrainian SSR Became one of the Founding Members of UN? (Commemorating the 70th Anniversary of the United Nations and the Membership of Ukraine) (end of the article) |
| title_full | Чому та як Українська РСР стала однією з країн-засновниць ООН? (до 70-річчя Організації Об’єднаних Націй і членства в ній України) (закінчення) |
| title_fullStr | Чому та як Українська РСР стала однією з країн-засновниць ООН? (до 70-річчя Організації Об’єднаних Націй і членства в ній України) (закінчення) |
| title_full_unstemmed | Чому та як Українська РСР стала однією з країн-засновниць ООН? (до 70-річчя Організації Об’єднаних Націй і членства в ній України) (закінчення) |
| title_short | Чому та як Українська РСР стала однією з країн-засновниць ООН? (до 70-річчя Організації Об’єднаних Націй і членства в ній України) (закінчення) |
| title_sort | чому та як українська рср стала однією з країн-засновниць оон? (до 70-річчя організації об’єднаних націй і членства в ній україни) (закінчення) |
| topic | На допомогу викладачеві історії |
| topic_facet | На допомогу викладачеві історії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/109733 |
| work_keys_str_mv | AT vídnânsʹkiisv čomutaâkukraínsʹkarsrstalaodníêûzkraínzasnovnicʹoondo70ríččâorganízacííobêdnanihnacíiíčlenstvavníiukraínizakínčennâ AT vídnânsʹkiisv whyandhowukrainianssrbecameoneofthefoundingmembersofuncommemoratingthe70thanniversaryoftheunitednationsandthemembershipofukraineendofthearticle |