Страсна свічка як оберіг гончарів Чернігівщини та її семантика
Страсна свічка слугувала у гончарів Чернігівщини оберегом при випалюванні. За її допомогою вони впливали на полум’я гончарного горна. У статті аналізуються витоки страсної свічки як оберега, її символічне значення й семантика в слов’янській календарній обрядовості, звичаєвості й магії, зв’язок із я...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Сiверянський лiтопис |
|---|---|
| Дата: | 2016 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2016
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/109975 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Страсна свічка як оберіг гончарів Чернігівщини та її семантика / К. Рахно // Сiверянський лiтопис. — 2016. — № 4. — С. 179-189. — Бібліогр.: 55 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859758427185610752 |
|---|---|
| author | Рахно, К. |
| author_facet | Рахно, К. |
| citation_txt | Страсна свічка як оберіг гончарів Чернігівщини та її семантика / К. Рахно // Сiверянський лiтопис. — 2016. — № 4. — С. 179-189. — Бібліогр.: 55 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Сiверянський лiтопис |
| description | Страсна свічка слугувала у гончарів Чернігівщини оберегом при випалюванні. За
її допомогою вони впливали на полум’я гончарного горна. У статті аналізуються витоки страсної свічки як оберега, її символічне значення й семантика в слов’янській календарній обрядовості, звичаєвості й магії, зв’язок із язичницьким культом Перуна.
Страстная свеча служила у гончаров Черниговщины оберегом при обжиге. С её
помощью они влияли на пламя гончарного горна. В статье анализируются истоки
страстной свечи как оберега, её символическое значение и семантика в славянской
календарной обрядности, обычаях и магии, связь с языческим культом Перуна.
The burning of earthenware in Ukraine in the early 20th century was traditionally
accompanied by magic actions, in what a potter himself appeared as an proactive principle.
He made special efforts to regulate the fire element, to take it under his control. For all those
different apotropaic devices were used. For example, craftsmen, originated from Oleshnya in
the Chernigov Region – with the flame of a Maundy Thursday candle cross signs have been
made on a potter’s wheel and on the ware compartment of a kiln, before the beginning and at
the end of burning the kiln was crossed as well without fail. Maundy Thursday candles was
used among the potters of Chernigov Region as a charm during the firing of earthenware. They
influence on the flame of pottery kiln with their help. Fire in pottery kiln was imagined to be
identical to a lightning of Perun, sacred lightning flame, what differed from the terrestrial
fire by its characteristics. Its demiurgical potential could constitute danger. Therefore it has to
influence on it with the same magical means, which were used for the protection against storm
and thunder in the traditional culture of the Slavs. These are things-signs, things-concepts. In
the same capacity they were assimilated by the Christian religion. The origins of a Maundy
Thursday candle as a charm, its symbolic meaning, and semantics in Slavic ceremonies, customs,
and magic, relations with the pagan cult of Perun are analysed in the article.
|
| first_indexed | 2025-12-02T02:12:30Z |
| format | Article |
| fulltext |
Сіверянський літопис 179
НАРОДОЗНАВЧІ СТУДІЇ
© Рахно Костянтин Юрійович – доктор історичних наук, старший науковий
співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному,
старший науковий співробітник Інституту керамології – відділення Інституту на-
родознавства НАН України (Опішне, Полтавщина).
УДК 738:39:7.046.1 (4)
Костянтин Рахно.
СТРАСНА СВІЧКА ЯК ОБЕРІГ ГОНЧАРІВ
ЧЕРНІГІВЩИНИ ТА ЇЇ СЕМАНТИКА
Страсна свічка слугувала у гончарів Чернігівщини оберегом при випалюванні. За
її допомогою вони впливали на полум’я гончарного горна. У статті аналізуються ви-
токи страсної свічки як оберега, її символічне значення й семантика в слов’янській
календарній обрядовості, звичаєвості й магії, зв’язок із язичницьким культом Перуна.
Ключові слова: Україна, Чернігівщина, гончарство, глиняний посуд, випалювання,
обряди, вірування, обереги, страсна свічка.
Випалювання гончарних виробів в Україні на початку ХХ століття традиційно
супроводжувалося магічними діями, у яких сам гончар виступав активним началом.
Він спрямовував особливі зусилля на впорядкування вогняної стихії, отримання
контролю над нею. При цьому використовувалися різноманітні апотропеї. Наприклад,
за спостереженням керамолога Ігоря Пошивайла, майстри – вихідці з Олешні на Чер-
нігівщині – полум’ям страсної свічки проставляли хрестики на гончарному крузі та
клубуці горна, перед початком та наприкінці випалювання його обов’язково хрестили1.
Технологія невіддільна від символізації як засобу контактування з реальністю2.
Там, де закінчувалася зона гарантованого добробуту, люди були змушені спиратися
на ритуал. Саме це спонукало до використання різноманітних магічних засобів. За
їхньою допомогою намагалися впливати на світ у бажаному для неї напрямку. Вони
слугували для маркування залучених у виготовленні посуду об’єктів, символічного
захисту їх від вторгнення ворожих сил. Семантика гончарських оберегів досі не
аналізувалася, оскільки це вимагає особливого підходу. Розглядаючи всі ці магічні
предмети, треба прояснити наявні у них програми, таким чином реконструюючи
їхню роль в організації поведінки людини під час випалювання. Кожен із них іс-
нує як те, чим він є, і те, що він позначає. Це зриме втілення, об’єктивація певних
категорій міфологічної думки. Слід зауважити, що гончарські обереги у згорнутому
вигляді несли значення обрядів, у перебігу яких вони були отримані і закодовані.
Річ, інтегрована в конкретний комунікативний акт, залишалася сприйнятною ма-
теріальною реальністю і після закінчення цього акту, продовжуючи нагадувати про
нього його колишнім учасникам. Завдяки цьому, така річ неминуче перетворювалася
на зберігача інформації, котра ніби опредметнювалася. Одноманітність суспільного
буття, яка тягла за собою повторюваність однотипних ситуацій, забезпечувала за-
кріплення практично за кожною річчю стабільного для даної культури знакового
змісту3. Варто розглянути той ритуальний контекст, у якому ці речі проявляли своє
символічне значення.
180 Сіверянський літопис
В українській етнокультурі ХІХ-ХХ століть унаслідок багатовікового релігійного
синкретизму хресне знамення стало пов’язуватися з культом Бога грому Перуна:
«Коби не Перун, многиї би не хрестилися»4, «Як не гримить, то й не хреститься»,
«Грім не гряне – не перехреститься», «Грім не гряне – мужик не перехреститься»,
«Доки грім не загримить, мужик не перехреститься», «Як грім не гряне, мужик не
перехреститься»5. Вірили, що, коли гримить і блискає блискавка, треба хреститися
і хрестити місце довкола себе, щоб відігнати від себе чорта, бо грім, забиваючи не-
чистого, може забити й людину6.
Свічка також первісно була атрибутом культу Перуна. Це засвідчують середньо-
вічні писемні пам’ятки. «Житіє преподобного Варнави Ветлужського» середини
XVII століття, спираючись на давніші джерела, описує, як за часів великого князя
київського Володимира Святославича «по всй Россіи» стояли «идолы» Перуна – «со
древа учиненный на подобіе человка; глава у него сребряная, усы золотые, въ рукахъ у
него былъ камень драгій светлый, аки огнь. Предъ того идола Перуна идолопоклонники
приносили в дары сребро и злато, и свщи предъ нимъ палили, и кланялися ему, аки Богу,
просили его о помощи во всякихъ своихъ длхъ»7.
Страсна свічка, з якою відстояли в церкві вечерню в Чистий четвер (так звані
«страсті») – один з найпоширеніших в Україні оберегів, котрим послуговувалися і
селяни, і городяни. Ще вона звалася «громничною», «громницею». Її наділяли священ-
ною, божественною силою. Такі свічки приносили з храму запаленими, стежачи, щоб
не згасли, і випалювали ними знаки хреста – іноді по кілька – на сволоку, стелі, балці
над покутем, дверях, одвірках і віконних рамах, над вікном, на полу, «глухій» стіні у
хаті, на воротах, у стайні, в хліві – щоб запобігти ударам блискавки та відстрашити
нечисту силу. Цей обов’язок покладався на голову родини. Четверговою свічкою обку-
рювали кімнати і господарчі будівлі, виганяючи нечисть, яка зачаїлася після зимових
холодів і розгульної Масляної. Хрести «закурювали» для того, щоб нечиста сила, яка
біснується протягом усього Страсного тижня у подобі різних тварин і злих людей,
хапаючи перехожих на вулицях, не викрала когось із родини і нікому не зашкодила.
Чорти, які вештаються світом, щоб лякати побожних людей або щоб їх ловити, не
сміють входити в будинки, які обгороджені хрестами на дверях, стелях і стінах. Цей
знак ставився, щоб лиха нечисть оминала господу. Подекуди українці випалювали
не хрест, а знак стріли або хрест із двома стрілами. Ці свічки, які мали здатність від-
ганяти злих духів, зберігали з особливою повагою в божниці, у прискринку в скрині
або ж на верхній полиці мисника до наступного Чистого четверга, вживаючи тільки
з особливої нагоди. Вони мали силу вберегти дім від непередбачуваного велико-
го нещастя. Їх, зокрема, запалювали, коли неподалік була пожежа, а також під час
сильної грози, бурі, щоб вберегтися від грому, ставили у вікнах, обходили з ними
дім і хлів. Свічка, вперше запалена у Чистий четвер, вважалася оберегом від грози,
бурі й граду. «Як отсе велика гроза – сьвітять її». Якщо її запалити в негоду, то вона
захищатиме хату від громового удару. Дим від такої свічі вважався добровпливовим.
Хрест, накіптюжений страсною свічкою на сволоку, подекуди ніколи не стирався,
тому що він оберігав дім від удару блискавки. Кіптява, зішкрябана з такого хреста,
використовувалася як лікарський засіб8.
Ці дії відтворювали міфологічну ситуацію відторгнення житла від зимового хаосу,
встановлення порядку. Четвергова свіча також знищувала чари чаклунів і проганяла
відьом9. Тому свічку, з якою стояли у храмі в Чистий четвер, селяни підвішували над
дверима обори або ставили у коров’ячі стійла – від чаклунок та перевертнів, які заби-
раються туди, щоб псувати худобу. Така свічка вважалася найпотужнішою обороною
від нападів відьом. Вони не могли цієї перепони подолати і гризли ту свічку зі злості,
залишаючи на ній сліди своїх зубів10. Основа таких повір’їв була суто язичницькою.
Четвер присвячувався Перунові, язичники сповідували культ четверга, а палаюча
свічка, на думку деяких міфологів, не лише мала зв’язок із громом, але й уподібню-
валася до блискавки. У російській загадці про грозу: «Гроб плывёт, мертвец поёт,
ладан пышит и свечи горят»11, труна – хмара, пісня – грім, свічки – блискавки12. Тому
вони й відганяють бісівську силу, ворожу людям і Богові грому. Уявляючи бісів, злих
Сіверянський літопис 181
духів у звіриній подобі, слов’янин вважав, що вони, як і всі звірі, бояться вогню. Тому
при запалюванні свічки, окрім пошанування добрих сил, відбувалося і відлякування
злих13. Наші предки вірили в очисно-оздоровчу силу вогню, в те, що вогонь свічки
здатен відвернути й угамувати споріднений з ним вогонь небесний. Її запалювання під
час обрядового дійства, хоча й було формально приурочене до християнського свята,
співвідносилося зі слов’янським обрядом запалювання вогню на честь Громовержця14.
Українська загадка про свічку говорить: «Перед Богом стоїть, і всі їй кланяються»15.
Вимога донести свічку з храму незгаслою була пов’язана із вогнищем, яке волхви в
старовину постійно підтримували перед ідолом Перуна16. Виготовлення чародійних
свічок повторювалося циклічно, співпадаючи з воскресінням грозового божества.
Вважалося, що в Чистий четвер Перун пробуджується від зимового сну17. За україн-
ським повір’ям, від Чистого четверга до Вшестя Бог ходить по землі, і людина в цей
час не повинна боятися нічого – ні чорта, ні вовка. Потім Бог піднімається на небо18.
Така семантика свічки підтверджується македонським звичаєм запалювати свіч-
ки на вражених громом деревах. Мешканці Велеса у Македонії справляли святкові
обряди «вон варош», на пагорбі Свет-Ілія, біля дерева, розбитого блискавкою. Біля
цього священного для них дерева селяни цілу ніч різали жертовних баранів. На дереві
горіли свічки19. Пагорб Свет(і)-Ілія, судячи з навколишньої топоніміки, був давнім
місцем поклоніння Перунові, а на околиці міста зберігалися релікти язичницького
пошанування громовержця20. 1783 року священик Миколай Яковлев повідомляв
про виявлений ним у Зачеренському погості на Псковщині нехристиянський звичай
запалювати свічки на впалій сосні у Іллінську п’ятницю21. З ритуалами Чистого чет-
верга й обрядовістю гончарів слід порівняти звичай, який практикувався у терських
козаків: у день пророка Іллі, що заступив Перуна, всі вони ставили крейдою або ви-
палювали свічкою хрести на одвірках, рамах вікон і стелі22. Вшанування грому було
відоме всім слов’янам, але способи шанування різнилися. Свічка відігравала у ньому
важливу роль. У сербів у селі Брзі у Лесковацькій Мораві, коли блискавка вразила
скирту з дванадцятьма снопами пшениці і вона згоріла, господиня наступного ранку
прийшла на пожарище, обкурила його ладаном на принесеному з дому гарячому
вугіллі, запалила свічку і окропила вином місце, куди вдарив грім («громиште»)23.
У ніч, коли гуркотів грім, спалахували блискавки, лив дощ, сильний вітер зривав
дахи, металися птахи, гойдалися і ламалися вікові дерева, ревіла свійська худоба,
можна було врятуватися тільки молитвою, зверненою до розлюченого Громовержця:
С этой страсти крестьяна, с переполоху
затопляли свечи да воску ярого,
тут молили оны Бога от желаньица,
оны кланялись во матушку сыру землю:
«Спаси, Господи, ведь душ да наших грешных,
от стрелы ты сохрани да нас, от молвии,
пронеси, Господи, тучу на чисто поле,
на чисто поле тучу, за синё море!»24.
Ще римляни запалювали величезні свічки своїм богам25. Славісти вважають усі
народні обряди зі свічками язичницькими за походженням26. У Лівобережній Україні
селяни самі сукали свічки, ставлячись до цієї роботи з особливим благоговінням. Вони
дуже турбувалися про чистоту роботи і матеріалу, працюючи у певні дні й години, з
молитвами. Віск для свічок не купували, а відпрацьовували, вважаючи, що «трудова
свіча лучче Богу вгодна». Свічки в Україні виходили дуже товсті й довгі: бували у два
аршини завдовжки і близько десяти фунтів вагою27. Звичайно вони були великими,
і їх часом вистачало на кілька років. Свічку переосвячували наступного Чистого
четверга28. Духовенство і церковні старости переслідували цей звичай, іноді в дуже
різкій формі29. Слід зауважити, що освячення воскових свічок на Великий четвер
побутувало також у деяких місцевостях Сербії, але там цей ритуал уже сприймався
як християнський. Зокрема у монастирі Троноші цього дня обов’язково горіли дві
величезні свічки, виготовлені громадами довколишніх сіл30. Доказом язичницького
походження свічки можуть бути і численні свідчення вживання свічок в обрядовості
182 Сіверянський літопис
неслов’янських народів Східної Європи, у яких християнство не встигло закріпитися,
а також у тих народів, які християнства зовсім не знали31. Про надходження воску з
Русі у свою майбутню столицю турбувався останній язичник на великокнязівському
престолі Святослав Ігоревич, що може бути, на думку дослідників, опосередкова-
ним доказом використання свічок у язичницьких релігійних обрядах32. Свічка – це
священний предмет, який втілює духовний зміст, своєрідне підношення божеству,
розраховане на їхню допомогу в розпочатій справі, на їхній захист від нещастя тощо.
Тому в Україні її не продавали, а вимінювали. Звичай ставити свічку перед іконами
був залишком жертвоприношення богам, пережитком обряду їхнього годування33. У
XIV–XV столітті церква рішуче повставала проти тих, хто при принесенні жертви
ідолам «свща вжигающе»34. На предметно-дієвому рівні простежувався цікавий
паралелізм у старому слов’янському звичаї осіняти себе хресним знаменням, якщо
в кімнату внесли запалену свічку чи гасять її 35 або якщо пролунав грім, що явно
ґрунтувався на шануванні божества вогню і блискавки36.
Святий вогонь свічки мав впливати на полум’я гончарного горна. Таке її застосу-
вання є дуже давнім і, без сумніву, стоїть у зв’язку з поклонінням вогню. Про опера-
тивні магічні практики зі свічками повідомляють середньовічні документи. В одному
рукописному збірнику другої половини XVII століття про дії чаклунів сказано: «и
свщами со огнемъ волхвуютъ»37. Себто за допомогою свічок здійснюють магічний
вплив на вогонь. Сакральні самі по собі, вони маркувалися додатковими сакральними
значеннями. Цьому допомагали церковні служби й обряди. У чарівництві, як правило,
використовувалися ті свічки, виготовлення і освячення яких було приурочене до
старих язичницьких свят, засвоєних новою релігією. Судові справи про чаклунство
кінця XVIIІ століття згадують страсну свічку серед магічного інструментарію38.
У росіян Новгородчини Страсний четвер визнавався чаклунським днем39. На
цей день часто припадали відьомські ігрища. Вважалося, що цього дня збираються
волхви, адже саме час такий, на Страсному тижні, це їхній день, чаклунський, запо-
відний, вони його спеціально очікують. У чаклунів і відьом уночі цього дня відбу-
ваються найважливіші зустрічі з надприродними силами. На Чистий четвер, коли,
очевидно, можна було здійснювати вплив на світолад, чаклували. Уявлення про
зв’язок відьомського зборища з Великим (Чистим) четвергом збереглися, зокрема,
у північноросійських і сибірських міфологічних оповідях40. Словаки, поляки, чехи,
хорвати й словенці також вірили, що саме Страсний четвер є головним відьомським
днем, коли відьми разом збираються у певному місці, зокрема, на Лисій чи Бабиній
горі, укладають домовленості з надприродними силами, варять зілля, вчать одна одну
чаклувати, святкують, танцюють, а потім розлітаються на чотири вітри, щоб узятися
за свої справи41. Південні білоруси вірили, що цього дня чаклуни сповідаються42, що,
очевидно, є вказівкою на якісь язичницькі святкування.
Свідчення про такі святкування збереглися в джерелах. «Стоглав» у XVI столітті
гнівно таврує нехристиянський звичай палити вогонь на Великий четвер43. Є підстави
гадати, що мається на увазі саме включена до складу Московської держави Черні-
гівщина, українське населення якої міцніше трималося своїх язичницьких вірувань
і обрядів. Такі ж самі обряди побутували і в інших слов’ян. У словенців у Чистий
четвер, як і в четвер Троїцького тижня, відбувалося дівоче свято посвячення вогню,
яке, на думку дослідників, походить від стародавнього звичаю запалювати вогні на
честь Перуна. У Німеччині й Швеції на цей день також перейшло святкування свята
германського бога грому44. У Західній Європі простежується спадкоємність між об-
рядом розпалювання нового вогню, який розносився по домівках, та посвяченням
свічок. У Лотарінгії, Ельзасі та інших рейнських землях існував звичай у суботу перед
Великоднем висікати новий вогонь. На Британських островах уранці, в суботу перед
Великоднем, гасили все освітлення і опалення в церкві, вигрібали попіл і розпалювали
новий вогонь. Від цього вогню парафіяни запалювали свічки, аби розпалити новий
вогонь удома. Недогарки свічок зберігалися для захисту від стихійних лих. У Німеч-
чині в суботу перед Великоднем також оновлювали вогонь. Священик викрешував на
цвинтарі новий вогонь, який розносився по домівках. В Австрії новий вогонь висікали
Сіверянський літопис 183
або видобували тертям. Від нього запалювали свічку або смолоскип і приносили
новий вогонь у кожну оселю. Дуже схожий звичай існував колись у Флоренції та
інших місцях Італії: напередодні свята Великодня в церкві запалювали новий вогонь,
а звідти смолоскипом розносили по домівках. У Польщі в суботу перед Великоднем
біля костелу розпалювалося вогнище, яке освячувалося священиком. Від вогнища
запалювалися тріски або свічки і таким чином новий вогонь розносився по будинках.
Греки на Великдень опівночі запалювали в церкві вогні. Від головної свічки храму
всі парафіяни запалювали свої свічки і намагалися донести додому так, щоб вони
не згасли по дорозі, аби передати оселі урочисту силу нового вогню45. Найдавнішу
форму цього язичницького за походженням ритуалу можна простежити в оказійній
звичаєвості Болгарії. У Родопських горах, коли вдаряв грім і спалахував вогонь, від
нього обновлювали вогні у будинках селища. Коли блискавка влучала в дерево і
воно загоралося, то в селі гасили вогонь, і всі йшли, щоб узяти вогню небесного46. Від
ритуалу оновлення вогню у більшості країн Європи відокремився перенесений на
зиму обряд освячування свічок47. Припускають, що й в Україні згадані «Стоглавом»
вогнища з часом замінилися священним вогнем четвергових свічок48.
Страсною свічкою українці підкурювали телят, поросят, гусенят. Підсмалювали
нею також волосся дітям хрест-навхрест, щоб не боялися грому, відпалювали на
Чистий четвер ковтуни у волоссі, які вважалися наслідком зловорожого чаклун-
ства49. Тут також простежується грозова природа страсної свічки і її тотожність із
небесним полум’ям, адже, щоб уберегти новонароджених свійських тварин – телят,
лошат – від можливого зурочення, у білорусів вживався для припалювання також
вогонь, запалений блискавкою50.
Зі страсною свічкою ходили шукати цвіт папороті51, котрий також був пов’язаний
із богом грози. Цвітіння папороті супроводжувалося, за повір’ями, землетрусом, гро-
мовими ударами, сліпучими блискавками. Все це, як і тріск, із яким розпускається
вогниста квітка папороті, пояснюється її спорідненістю з громом. Це метафора блис-
кавки, вогняний цвіт Перуна. На папороть, за народним переказом, сходив вогонь
Перуна і спалахував яскравим світлом. У хорватів квітка папороті прямо зветься
Перуновим цвітом («Переново цветје»). Якраз на підставі цієї тотожності папороть
уберігає від громового удару52. Саме четверговою свічкою треба було на місці, де рос-
те папороть, обвести довкола себе коло в купальську ніч. Потім свічку запалювали53.
Вірили, що її полум’я пече нечисту силу54.
В обрядовості українських гончарів Чернігівщини страсна свічка виступала у своїй
язичницькій іпостасі – як втілення блискавки Перуна, за допомогою якого вплива-
ють на вогонь. Семантика підвладних гончарям стихій у фольклорних і ритуальних
текстах була вмотивована архаїчними натурфілософськими асоціаціями. Вогонь у
гончарському горні уявлявся тотожним блискавці Перуна, священному блискавич-
ному полум’ю, яке за своїми характеристиками відрізнялося від земного вогню. Його
деміургічний потенціал міг становити небезпеку. Тому й впливати на нього належало
тими ж магічними засобами, які в традиційній культурі слов’ян вживалися для за-
хисту від грози й грому. Це – речі-знаки, речі-концепти. У цій же якості вони були
асимільовані християнською релігією. Обрядодії гончарів під час закладання горна та
власне випалювання окреслюють інституційну пріоритетність архаїчної міфологічної
основи прагматики цього етапу гончарного виробництва, який сильно залежав від
природних стихій. Ураховуючи те, що в традиційній культурі усі елементи всесвіту
розглядалися як величезна система знаків і символів, закономірно, що виражена
через ритуал суть технологічного процесу відповідала його глибинному значенню як
роблення, творення. Причому це роблення в остаточному підсумку мало креаційний
характер і спиралося на жертвоприношення як найбільш довершену й ефективну
форму діяння. Аналіз соціокультурної вмотивованості прагматики гончарських
ритуалів указує на домінування в його структурі натурфілософського начала, адже
об’єктом пожертв і магічних обрядодій був вогонь гончарного горна. Саме на нього
намагалися вплинути магічним чином гончарі, щоб забезпечити позитивний результат
виробництва. Акумулюючи в собі комплексно-цілісну – продукувальну, виробничу
184 Сіверянський літопис
й охоронну – функціональність, вогонь у горні трансформував матерію та наділяв
вироби під час трансмутації душею. Він ототожнювався з першовогнем, полум’ям
Перунової блискавиці, яке свого часу відіграло важливу роль при створенні світу55.
Цією ідеєю, яка сформувалася у міфологічній свідомості, очевидно, й обумовлений
ряд архаїчних гончарських повір’їв та звичаїв, що збереглися переважно в рудиментах.
Побутували вони лише в окремих гончарних осередках – там, де довше зберігалися
давні традиції, як от в Олешні. Освячена свічка, яка впливала на грозове полум’я
гончарного горна, безпосередньо виражала сутність предметного символу як поля
і, одночасно, як інструмента семантичних перетворень. З одного боку, ритуальний
символ, культурний концепт поставав як інструмент, за допомогою якого людина
намагалася вплинути на природу, з іншого боку – як простір, у якому людина при-
ходить у взаємодію з природою чи іншим світом. Тому свічці, запаленій у весняне
Перунове свято, надавалося велике значення у гончарських обрядах. Ставлячи нею
знаки на клубуці, гончар досвячував горно священним засобом, підвищував рівень
його святості над природним рівнем святості навколишнього простору. Перетворення
утилітарного предмета, такого, як свічка, на ритуальний символ обумовлювалося та-
кими механізмами, як семантизація окремих її ознак, конденсація, коли річ поставала
як зосередження тих дій, які здійснюються з її допомогою, магічне ототожнення речі
з природною стихією.
1. Пошивайло І. Феноменологія гончарства: Семіотико-етнологічні аспекти. –
Опішне: Українське Народознавство, 2000. – С. 172.
2. Мелетинский Е. Поэтика мифа. – Москва: Восточная литература; Школа
«Языки русской культуры», 1995. – С. 56.
3. Рахно К. Перунове полум’я: Міфологія та обрядовість слов’янських гончарів.
– Полтава: ТОВ «АСМІ», 2012. – С. 209-210.
4. Вислоцкий В.С. Пословицы и поговорки Галицкой и Угорской Руси. – Санкт-
Петербург: типография Майкова, 1868. – С. 276.
5. Прислів’я та приказки. Природа. Господарська діяльність людини / Упоряд.
М.М. Пазяк. – Київ: Наукова думка, 1989. – С. 64; [Номис Матвій.] Українські
приказки, прислівъя і таке инше. Збірники О.В. Марковича і других / Спорудив
М. Номис. – Санкт-Петербург: друкарня Тиблена і К°, Куліша, 1864. – С. 139.
6. Терещенко А. Быт русского народа. – Санкт-Петербург: типография военно-
учебного заведения, 1848. – Ч. 6. – С. 50; Богданович А.Е. Пережитки древнего
миросозерцания у белоруссов: Этнографический очерк. – Гродна: губернская типо-
графия, 1895. – С. 76; Демидович П.П. Из области верований и сказаний белорусов
// Этнографическое обозрение. – Москва, 1896. – № 1. – С. 116; Сержпутоўскі А.К.
Прымхі і забабоны беларусаў-палешукаў. – Мінск: Універсітэцкае, 1998. – С. 32;
Макашина Т.С. Ильин день и Илья-пророк в народных представлениях и фольклоре
восточных славян // Обряды и обрядовый фольклор. – Москва: Наука, 1982. – С. 95;
Máchal Hanuš. Nakres slovanského bájesloví. – Praha: nakladatele F. Šimáček knihtiskárna,
1891. – S. 63.
7. Херсонский И. Рукописное житие Преподобного Варнавы Ветлужского //
Костромская старина. Сборник, издаваемый Костромской ученой архивной комис-
сией. – Кострома: губернская типография, 1890. – Вып. 1. – С. 6.
8. Зеленин Д.К. Восточнославянская этнография. – Москва: Наука, 1991.
– С. 391; Сементовский Константин. Замечания о праздниках у малороссиян //
Маяк. – Санкт-Петербург, 1843. – Т. XI. – Кн. XXI. – С. 43; Сементовский Конст.
Очерк малороссийских поверий и обычаев, относящихся к праздникам // Молодик
на 1844 год. Украинский литературный сборник. Издаваемый Н. Бецким. – Харьков:
Университетская типография, 1843. – Отд. 1. – С. 103; Терещенко А. Быт... – С. 99-
100; [Арандаренко Николай]. Записки о Полтавской губернии Николая Арандаренко,
составленныя в 1846 г. из трех частей. – Полтава: типография Губернского правления,
1849. – Часть ІІ. – С. 222; [Маркевич Николай.] Обычаи, поверья, кухня и напитки
малороссиян. Извлечено из нынешнего народного быта и составлено Николаем Мар-
Сіверянський літопис 185
кевичем. – Киев: типография И. и А. Давиденко, 1860. – С. 4; Шейковский К. Быт
подолян, издаваемый К. Шейковским. – Киев: б.м., 1860. – Т. 1. – Вып. ІІ. – С. 21-22;
Афанасьев А.Н. Поэтические воззрения славян на природу: Опыт сравнительного
изучения славянских преданий и верований, в связи с мифическими сказаниями
других родственых народов. – Москва: издание К. Солдатенкова, 1868. – Том 2.
– С. 11-12; Афанасьев А.Н. Поэтические воззрения... – Москва: издание К. Солда-
тенкова, 1869. – Том 3. – С. 699; Петров Н. О народных праздниках в юго-западной
России // Труды Киевской духовной академии. – Киев, 1871. – Т. 10. – С. 12; Чу-
бинский П.П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский
край, снаряжённой Императорским Русским Географическим Обществом. – Санкт-
Петербург: типография В. Безобразова, 1872. – Том третий: Народный дневник,
изданный под наблюдением действ. чл. Н.И. Костомарова. – С. 13; Покровский Н.А.
Из истории народного двоеверия // Известия Императорского Общества любителей
естествознания, антропологии и этнографии. – Москва: университетская типография
(Катков и Кº), 1874. – Т. ХІІІ. – Вып. 1–2. Труды этнографического отдела. – Кн. 3.
– С. 106-107; Максимович М. Собрание сочинений. – Киев: типография
М.П. Фрица, 1877. – Т.ІІ. Отделы: историко-топографический, археологический и
этнографический. – С. 510; Богданович А.В. Сборник сведений о Полтавской гу-
бернии. – Полтава: типография Губернского правления, 1877. – С. 190; [Максимов
С.] Крылатые слова. По толкованию С. Максимова. – Санкт-Петербург: издание
А.С. Суворина, 1890. – С. 7-8; [Малинка А.]. Этнографические мелочи из м. Веркиевки
Нежинского уез., Черниговской губернии. Сообщ. А. Малинка // Этнографическое
обозрение. – Москва, 1898. – № 1. – С.163; Чернявская С.А. Обряды и песни
с. Белозёрки Херсонской губ. // Сборник Харьковского историко-филологическо-
го общества. – Харьков: типография Губернского правления, 1893. – Т. 5. – Вып. 1.
– С. 96; Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии: Очерки по этнографии
края / Под ред. В.В. Иванова. – Харьков: издание Харьковского статистического ко-
митета, 1898. – Т. 1. Старобельский уезд. – С. 245, 461; Милорадович В. Житье-бытье
Лубенского крестьянина // Киевская старина. – Киев, 1902. – Т. LXХХІV. – Апрель.
– С. 135; Максимов С.В. Нечистая, неведомая и крёстная сила. – Санкт-Петербург:
товарищество Р. Голике и А. Вильборг, 1903. – С. 207, 216-217; Дикарєв М. Народний
калєндар Валуйського повіту (Борисівської волости) у Вороніжчинї // Материяли
до українсько-руської етнольоґії. – Львів: друкарня Наукового товариства імени
Шевченка, 1905. – Том VІ. – С. 167-168; Харузина В.Н. К вопросу о почитании огня.
Введение в программу для собирания сведений о почитании огня у русских крестьян
и инородцев, с приложением программы // Этнографическое обозрение. – Москва,
1906. – № 3-4. – С. 161; Иванов П. Жизнь и поверья крестьян Купянского уезда
Харьковской губернии // Сборник Харьковского историко-филологического обще-
ства. – Харьков: типография «Печатное дело», 1907. – Т. ХVII. – С. 89, 165; Зеленин
Д.К. Описание рукописей Учёного архива Императ. РГО. – Петербург: типография
А.В. Орлова, 1914. – Выпуск первый. – С. 70; Кравченко Василь. Вогонь. Матеріял
зібраний на Правобережжі // Первісне громадянство та його пережитки на Украї-
ні. – Київ, 1927. – Вип. 1-3. – С. 179-180; Заглада Ніна. Побут селянської дитини.
Матеріяли до монографії с.Старосілля // Матеріяли до етнології. – Київ: держтрест
«Київ-Друк», 1-ша фото-літо-друкарня, 1929. – Т. 1. – С. 157; Кримський А. Звиного-
родщина: Шевченкова батьківщина з погляду етнографічного та діялектологічного.
З географічною мапою та малюнками. – Київ: друкарня ВУАН, 1930. – Ч. 1. – Вип. 1.
Побутово-фольклорні тексти. – С. 294; Чикаленко Євген. Спогади (1861-1907). –
Нью-Йорк: видання Української Вільної Академії Наук у США, 1955. – С. 52; Іларіон,
митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Історично-релігійна
монографія. – Вінніпег: накладом Видавничої Комісії при Товаристві «Волинь»; Ін-
ститут дослідів Волині, 1965. – С. 225, 328; Воропай Олекса. Звичаї нашого народу:
Етнографічний нарис. – Київ: АТ «Оберіг», 1993. – С. 249-251; Килимник Степан.
Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. – Київ: АТ «Обереги»,
1994. – Кн. ІІ. – Т. ІІІ. Весняний цикл; Т. IV. Літній цикл. – С. 42, 47, 56-57, 62-63;
186 Сіверянський літопис
Гуменна Докія. Минуле пливе у прийдешнє: Розповідь про Трипілля. – Нью-Йорк:
видання Української Вільної Академії Наук у США, 1978. – С. 202; Носова Г.А.
Язычество в православии. – Москва: Наука, 1975. – С. 62; Гура А.В., Терновская О.А.,
Толстая С.М. Материалы к полесскому этнолингвистическому атласу // Полесский
этнолингвистический сборник: Материалы и исследования. – Москва: Наука, 1983. –
С. 87-89; Толстой Н.И., Толстая С.М. Заметки по славянскому язычеству. 3. Первый
гром в Полесье. 4. Защита от града в Полесье // Обряды и обрядовый фольклор. –
Москва: Наука, 1982. – С. 53, 58-60, 65; Толстая С.М. Сретенская и четверговая свечи
// Славянский и балканский фольклор: Духовная культура Полесья на общеславян-
ском фоне. – Москва: Наука, 1986. – С. 28-30; Миролюбов Юрий. Русский языческий
фольклор: очерки быта и нравов. – Москва: Беловодье, 1995. – С. 151; [Пйотровський
Михайло]. Народний календар із Овруччини 50-х років ХІХ ст. // Берегиня. – Київ,
1995. – № 3-4. – С. 151; Рижик Єлизавета. Календарні обряди українців Холмщини
і Підляшшя // Холмщина і Підляшшя: Історико-етнографічне дослідження. – Київ:
Родовід, 1997. – С. 252; Толстая С.М. Полесский народный календарь. – Москва:
Индрик, 2005. – С. 237-238, 262, 399-400; Куракеева М.Ф. Традиции и инновации
в восприятии огня и воды казаками Верхнего Прикубанья // Этнографическое
обозрение. – Москва, 2002. – № 3. – С. 60; Бондарь Н.И. Календарные праздники
и обряды кубанского казачества. – Краснодар: издательство «Кубанькино», 2003.
– С. 98; Коваль Оксана. Символ вогню у традиційній родинній та календарній обря-
довості Старовижівщини // Нариси культури давньої Волині. – Луцьк: видавництво
обласної друкарні, 2006. – С. 545; Пархоменко Т.П. Календарні звичаї та обряди
Рівненщини: Матеріали польових досліджень. – Рівне: видавець Олег Зень, 2008.
– С. 55-56; Ніколаєва Анна. Воскова свічка як елемент символічного захисту українців
(кінець ХІХ – початок ХХІ ст.) // Етнічна історія народів Європи. – Київ: Унісерв,
2012. – Випуск 38. – С. 51-52.
9. Терещенко А. Быт... – С. 29; Балов А. Свечи и ладан в народных поверьях //
Живая старина. – Санкт-Петербург, 1896. – Вып. 2. – С. 263; Балов А.В. Очерки По-
шехонья // Этнографическое обозрение. – Москва, 1901. – № 4. – С. 103.
10. Терещенко А. Быт... – С. 29; Покровский Н.А. Из истории... – С. 106; Kopernicki
I. Przyczynek do etnografi i ludu ruskiego na Wołyniu: Z materijalów zebranych przez P.
Zofi ę Rokossowską we wsi Jurkowszczyźnie w pow. Zwiahelskim // Zbiór wiadomości do
antropologii krajowej. – Kraków, 1885. – T. XI. – S. 195.
11. Худяков И.А. Великорусские загадки // Этнографический сборник, издаваемый
Императорским Русским Географическим обществом. – Санкт-Петербург: типогра-
фия В. Головина, 1864. – Т. VІ. – С. 23.
12.Афанасьев А.Н. Поэтические воззрения... – Москва: издание К. Солдатенкова,
1865. – Том 1. – С. 179; Афанасьев А.Н. Поэтические воззрения... – Том 2. – С. 381;
Потебня А.А. О мифическом значении некоторых обрядов и поверий. – Москва: уни-
верситетская типография Каткова и Кº, 1865. – С. 4-6, 303; Потебня А.А. О некоторых
символах в славянской народной поэзии. О связи некоторых представлений в языке.
О купальских огнях и сродных с ними представлениях. О доле и сродных с нею
существах. – Харьков: издательство М.В. Потебни, 1914. – С. 167-168; Балов А. Све-
чи... – С. 263; Филиповић Миленко С. Трагови Перунова култа код Јужних Словена
// Glasnik Zemaljskog Muzeja u Sarajevu. – Sarajevo: Državna štamparija u Sarajevu,
1948. – Svezka III. – S. 75; Жайворонок Віталій. Українська етнолінгвістика. – Київ:
Довіра, 2007. – С. 77.
13. Миронова В.Г. Языческое жертвоприношение в Новгороде // Советская ар-
хеология. – Москва, 1967. – № 1. – С. 225.
14. Иванов В.В., Топоров В.Н. Славянские языковые моделирующие семиотичес-
кие системы: (Древний период). – Москва: Наука, 1966. – С. 145.
15. [Воропай Олекса]. Українські народні загадки / Уклав Олекса Воропай. –
Лондон: Mercurius Press, 1954-55. – С. 25.
16. Znayenko Myroslava T. The Gods of the Ancient Slavs: Tatishchev and the
Beginnings of Slavic Mythology. – Columbus: Slavica Publishers, 1980. – P. 181, 184,
187, 189.
Сіверянський літопис 187
17. Афанасьев А.Н. Поэтические воззрения... – Т. 1. – С. 263; Петров Н. О народных
праздниках... – С. 12.
18. Белова Ольга. «Народная Библия»: Восточнославянские этиологические
легенды / Составление и комм. О.В. Беловой. – Москва: Индрик, 2004. – С. 376.
19. Селищев А.М. Полог и его болгарское население: Исторические,
этнографические очерки северо-западной Македонии (с этнографическою картою
Полога). – София: издание Македонского научного института, 1929. – С. 205, 213.
20. Иванов Йордан. Культ Перуна у южных славян // Известия отделения русского
языка и словесности Императорской Академии Наук. – Санкт-Петербург: типография
Императорской Академии Наук, 1903. – Том VIII. – Книжка 4. – С. 150; Чаусидис
Никос. Митските слики на Jужните Словени. – Скопjе: Мисла, 1994. – С. 441.
21. Мандельштам И. Опыт объяснения обычаев (индоевропейских народов),
созданных под влиянием мифа. – Санкт-Петербург: типолитография А.Е. Ландау,
1882. – Ч. 1. – С. 215.
22. Востриков П. Поверья, приметы и суеверные обычаи наурцев // Сборник
материалов для описания местностей и племен Кавказа. – Тифлис: типографии
Канц. Наместника Его Императорского Величества на Кавказе и К. Козловского,
1907. – Выпуск тридцать седьмой. – С. 10.
23. Ђорђевић Драгутин М. Живот и обичаји народни у Лесковачкој Морави //
Српски етнографски зборник. – Београд: САНУ, 1958. – Књ. LXX. – С. 132.
24. [Барсов Е.В.] Причитанья Северного края, собранные Е.В. Барсовым. –
Москва: тип. «Современ. Изв.», 1872. – Часть 1. Плачи похоронные, надгробные и
надмогильные. Изданы при содействии Общества любителей российской словес-
ности. – С. 245.
25. Селищев А.М. Полог... – С. 240.
26. Зеленин Д.К. Восточнославянская... – С. 386-387, 411.
27. Сумцов Н.Ф. Культурные переживания // Киевская старина. – Киев, 1889.
– Т. XXIV. – Март. – С. 674; Терещенко А. Быт... – С. 100; Чубинский П.П. Труды...
– С. 15; Дикарєв Митрофан. Народний калєндар... – С. 167.
28. Кримський А. Звиногородщина... – С. 294.
29. Сумцов Н.Ф. Культурные переживания... – С. 675.
30. Тројановић Сима. Ватра у обичајима и животу српског народа. – Књ. 1 //
Српски етнографски зборник. – Београд: штампарија «Св. Сава», 1930. – Књ. XLV.
– С. 204.
31. Дмитриева С.И. Фольклор и народное искусство русских Европейского Се-
вера. – Москва: Наука, 1988. – С. 53; Селищев А.М. Полог... – С. 241.
32. Буслаев Ф.И. Русская народная поэзия. – Санкт-Петербург: типография
товарищества «Общественная польза», 1861. – Т. 1. – С. 260.
33. Потебня А.А. О мифическом... – С. 39; Миронова В.Г. Языческое... – С. 225.
34. Гальковский Н. Борьба христианства с остатками язычества в древней Руси.
– Москва: печатня А Снегиревой, 1913. – Т. ІІ. Древнерусские слова и поучения,
направленные против остатков язычества в народе. – С. 61; Аничков Е.В. Язычество
и древняя Русь. – Санкт-Петербург: типография М.М. Стасюлевича, 1914. – С. 300;
Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування... – С. 328.
35. Харузина В.Н. К вопросу... – С. 161; Тројановић Сима. Ватра... – С. 214.
36. Голан Ариэль. Миф и символ. – Москва: Русслит, 1993. – С. 32.
37. Буслаев Ф.И. Русская... – С. 47, 480; Коваленко Гр. Криниці в народній мітолоґії
// Записки Полтавського наукового при Всеукраїнській Академії наук товариства.
– Полтава: 1-ша Раддрукарня «Полтава-Поліграф», 1928. – Вип. ІІ. – С. 38.
38. Чепа А.И. «Малорусские суеверия, коим мало кто верил, собранные 1776
года» (рукопись А.И. Чепы) // Киевская старина. – Киев, 1892. – T. XXXVI. – Ян-
варь. – С. 123.
39. Агапкина Т.А. Мифопоэтические основы славянского народного календаря.
Весенне-летний цикл. – Москва: Индрик, 2002. – С. 393.
188 Сіверянський літопис
40. Криничная Н.А. Русская народная мифологическая проза: Истоки и поли-
семантизм образов. – Петрозаводск: Карельский научный центр РАН, 2000. – Т. 2.
Былички, бывальщины, легенды, поверья о людях, обладающих магическими способ-
ностями. – С. 50-52, 115, 136, 138-139, 199; Шапарова Н.С. Краткая энциклопедия
славянской мифологии. – Москва: Аст-Астрель, 2001. – С. 504.
41. Агапкина Т.А. Мифопоэтические... – С. 392-393.
42. Толстая С.М. Полесский... – С. 262.
43. Максимович М. Собрание сочинений. – Киев: типография М.П. Фрица, 1877.
– Т. ІІ. Отделы: историко-топографический, археологический и этнографический.
– С. 510.
44. Срезневский И. Изследования о языческом богослужении древних сла-
вян. – Санкт-Петербург: типография К. Жернакова, 1848. – С. 26; Hanuš Ign.J.
Die Wissenschaft des slawischen Mythus im weitesten den altpreussisch-litauischen
mitumfassenden Sinne. – Wien-Lemberg: J.Millikowa, 1842. – S. 111; Шеппинг Дм.
Мифы славянского язычества. – Москва: типография В. Готье, 1849. – С. 122.
45. Стецюк Вадим. Вій: дослідження міфологічних джерел походження образу. –
Львів: Ліга-Прес, 2000. – С. 116.
46. Бонева Таня. Народен светоглед // Родопи. Традиционна духовна и соци-
ално-нормативна култура. – София: Етнографски Институт с Музей – БАН, 1994.
– С. 14, 17.
47. Стецюк Вадим. Вій... – С. 115.
48. Максимович М. Собрание сочинений... – С. 510.
49. Толстая С.М. Сретенская... – С. 27; Толстая С.М. Полесский... – С. 237; Іларіон,
митрополит. Дохристиянські вірування... – С. 100; Охомуш К.А., Сизько А.Т. Архаїчні
елементи народної духовної культури степової України. – Дніпропет-ровськ: видав-
ництво Дніпропетровського державного університету, 1991. – С. 13-14; Ніколаєва
Анна. Воскова свічка... – С. 52-53.
50. [Никифоровский Н.Я.] Простонародные приметы и поверья, суеверные обряды
и обычаи, легендарные сказания о лицах и местах / Собрал в Витебской Белоруссии
Н.Я. Никифоровский. – Витебск: губернская типолитография, 1897. – С. 176, 212.
51. Кримський А. Звиногородщина... – С. 380, 382.
52. Потебня А.А. О некоторых символах... – С. 179-180; Соболевский Д. Белоруссы
и Белоруссия // Чырвоны шлях. – Петроград, 1918. – № 9-10. 31 декабря. – С. 24;
Пассек Вадим. Очерки России, издаваемые Вадимом Пассеком. – Mосква: типогра-
фия Н.Греча, 1838. – Кн. I. – С. 107; Буслаев Ф.И. Русская... – С. 86; Афанасьев А.Н.
Поэтические воззрения... – Т. 2. – С. 375-385; Grzegorzewski Jan. Na Spiszu: Studya i
teksty folklorystyczne. – Zakopane: nakładem księgarni podhalańskiej, A.Z. Zembaty, 1919.
– S. 67; Криничная Н.А. Русская... – С. 252; Земляробчы каляндар: Абрады і звычаі
/ Укладанне, класіфікацыя, сістэматызацыя матэрыялаў і каментарыі А.І. Гурскага;
уступны артыкул А.І. Гурскага, А.С. Ліса. – Мінск: Беларуская навука, 2003. – С. 356.
53. Пассек Вадим. Очерки... – С. 107; Афанасьев А.Н. Поэтические воззрения...
– Т. 2. – С. 379.
54. Кримський А. Звиногородщина... – С. 380.
55. Рахно Костянтин. Перунове... – С. 155-164, 243-244.
Константин Рахно
Страстная свеча как оберег гончаров Черниговщины и ее семантика
Страстная свеча служила у гончаров Черниговщины оберегом при обжиге. С её
помощью они влияли на пламя гончарного горна. В статье анализируются истоки
страстной свечи как оберега, её символическое значение и семантика в славянской
календарной обрядности, обычаях и магии, связь с языческим культом Перуна.
Ключевые слова: Украина, Черниговщина, гончарство, глиняная посуда, обжиг,
обряды, верования, обереги, страстная свеча.
Сіверянський літопис 189
Kostyantyn Rakhno
A Maundy Thursday Candle as the Charm of Potters in the Chernigov Region and
Its Semantics
The burning of earthenware in Ukraine in the early 20th century was traditionally
accompanied by magic actions, in what a potter himself appeared as an proactive principle.
He made special efforts to regulate the fire element, to take it under his control. For all those
different apotropaic devices were used. For example, craftsmen, originated from Oleshnya in
the Chernigov Region – with the flame of a Maundy Thursday candle cross signs have been
made on a potter’s wheel and on the ware compartment of a kiln, before the beginning and at
the end of burning the kiln was crossed as well without fail. Maundy Thursday candles was
used among the potters of Chernigov Region as a charm during the firing of earthenware. They
influence on the flame of pottery kiln with their help. Fire in pottery kiln was imagined to be
identical to a lightning of Perun, sacred lightning flame, what differed from the terrestrial
fire by its characteristics. Its demiurgical potential could constitute danger. Therefore it has to
influence on it with the same magical means, which were used for the protection against storm
and thunder in the traditional culture of the Slavs. These are things-signs, things-concepts. In
the same capacity they were assimilated by the Christian religion. The origins of a Maundy
Thursday candle as a charm, its symbolic meaning, and semantics in Slavic ceremonies, customs,
and magic, relations with the pagan cult of Perun are analysed in the article.
Key words: Ukraine, Chernigov region, pottery, earthenware, firing, ceremonies, beliefs,
charms, Maundy Thursday candle.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-109975 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0055 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-02T02:12:30Z |
| publishDate | 2016 |
| publisher | Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Рахно, К. 2016-12-25T15:36:44Z 2016-12-25T15:36:44Z 2016 Страсна свічка як оберіг гончарів Чернігівщини та її семантика / К. Рахно // Сiверянський лiтопис. — 2016. — № 4. — С. 179-189. — Бібліогр.: 55 назв. — укр. XXXX-0055 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/109975 738:39:7.046.1 (4) Страсна свічка слугувала у гончарів Чернігівщини оберегом при випалюванні. За її допомогою вони впливали на полум’я гончарного горна. У статті аналізуються витоки страсної свічки як оберега, її символічне значення й семантика в слов’янській календарній обрядовості, звичаєвості й магії, зв’язок із язичницьким культом Перуна. Страстная свеча служила у гончаров Черниговщины оберегом при обжиге. С её помощью они влияли на пламя гончарного горна. В статье анализируются истоки страстной свечи как оберега, её символическое значение и семантика в славянской календарной обрядности, обычаях и магии, связь с языческим культом Перуна. The burning of earthenware in Ukraine in the early 20th century was traditionally accompanied by magic actions, in what a potter himself appeared as an proactive principle. He made special efforts to regulate the fire element, to take it under his control. For all those different apotropaic devices were used. For example, craftsmen, originated from Oleshnya in the Chernigov Region – with the flame of a Maundy Thursday candle cross signs have been made on a potter’s wheel and on the ware compartment of a kiln, before the beginning and at the end of burning the kiln was crossed as well without fail. Maundy Thursday candles was used among the potters of Chernigov Region as a charm during the firing of earthenware. They influence on the flame of pottery kiln with their help. Fire in pottery kiln was imagined to be identical to a lightning of Perun, sacred lightning flame, what differed from the terrestrial fire by its characteristics. Its demiurgical potential could constitute danger. Therefore it has to influence on it with the same magical means, which were used for the protection against storm and thunder in the traditional culture of the Slavs. These are things-signs, things-concepts. In the same capacity they were assimilated by the Christian religion. The origins of a Maundy Thursday candle as a charm, its symbolic meaning, and semantics in Slavic ceremonies, customs, and magic, relations with the pagan cult of Perun are analysed in the article. uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Сiверянський лiтопис Народознавчі студії Страсна свічка як оберіг гончарів Чернігівщини та її семантика Страстная свеча как оберег гончаров Черниговщины и ее семантика A Maundy Thursday Candle as the Charm of Potters in the Chernigov Region and Its Semantics Article published earlier |
| spellingShingle | Страсна свічка як оберіг гончарів Чернігівщини та її семантика Рахно, К. Народознавчі студії |
| title | Страсна свічка як оберіг гончарів Чернігівщини та її семантика |
| title_alt | Страстная свеча как оберег гончаров Черниговщины и ее семантика A Maundy Thursday Candle as the Charm of Potters in the Chernigov Region and Its Semantics |
| title_full | Страсна свічка як оберіг гончарів Чернігівщини та її семантика |
| title_fullStr | Страсна свічка як оберіг гончарів Чернігівщини та її семантика |
| title_full_unstemmed | Страсна свічка як оберіг гончарів Чернігівщини та її семантика |
| title_short | Страсна свічка як оберіг гончарів Чернігівщини та її семантика |
| title_sort | страсна свічка як оберіг гончарів чернігівщини та її семантика |
| topic | Народознавчі студії |
| topic_facet | Народознавчі студії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/109975 |
| work_keys_str_mv | AT rahnok strasnasvíčkaâkoberíggončarívčernígívŝinitaíísemantika AT rahnok strastnaâsvečakakobereggončarovčernigovŝinyieesemantika AT rahnok amaundythursdaycandleasthecharmofpottersinthechernigovregionanditssemantics |