"Пшеницю від полови він одвіяв…"
Gespeichert in:
| Datum: | 2012 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут української мови НАН України
2012
|
| Schriftenreihe: | Культура слова |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/110093 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | "Пшеницю від полови він одвіяв…" / Л. Дузь // Культура слова. — 2012. — Вип. 76. — С. 98-110. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-110093 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1100932025-02-23T18:35:33Z "Пшеницю від полови він одвіяв…" Дузь, Л. Мовосвіт Михайла Стельмаха 2012 Article "Пшеницю від полови він одвіяв…" / Л. Дузь // Культура слова. — 2012. — Вип. 76. — С. 98-110. — укр. 0201-419X https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/110093 uk Культура слова application/pdf Інститут української мови НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Мовосвіт Михайла Стельмаха Мовосвіт Михайла Стельмаха |
| spellingShingle |
Мовосвіт Михайла Стельмаха Мовосвіт Михайла Стельмаха Дузь, Л. "Пшеницю від полови він одвіяв…" Культура слова |
| format |
Article |
| author |
Дузь, Л. |
| author_facet |
Дузь, Л. |
| author_sort |
Дузь, Л. |
| title |
"Пшеницю від полови він одвіяв…" |
| title_short |
"Пшеницю від полови він одвіяв…" |
| title_full |
"Пшеницю від полови він одвіяв…" |
| title_fullStr |
"Пшеницю від полови він одвіяв…" |
| title_full_unstemmed |
"Пшеницю від полови він одвіяв…" |
| title_sort |
"пшеницю від полови він одвіяв…" |
| publisher |
Інститут української мови НАН України |
| publishDate |
2012 |
| topic_facet |
Мовосвіт Михайла Стельмаха |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/110093 |
| citation_txt |
"Пшеницю від полови він одвіяв…" / Л. Дузь // Культура слова. — 2012. — Вип. 76. — С. 98-110. — укр. |
| series |
Культура слова |
| work_keys_str_mv |
AT duzʹl pšenicûvídpolovivínodvíâv |
| first_indexed |
2025-11-24T10:56:27Z |
| last_indexed |
2025-11-24T10:56:27Z |
| _version_ |
1849668966746685440 |
| fulltext |
Культура слова №76’ 201298
бог йому смерті не дає, — нарешті заговорив Северин. У пер-
шому випадку лексема хитрунець надає мові іронічно-добро-
зичливого тону, у другому — слово землячок, підкріплене від-
повідним контекстом, має негативну, зневажливу конотацію.
Отже, Михайло Стельмах зумів поєднати у своїй мовот-
ворчості глибокий зміст, правдивість образів, широкий спектр
художніх засобів і прийомів. Залучаючи їх у мовну тканину
твору, письменник з умінням дібирав з невичерпного джерела
народної мови ті необхідні елементи, які сприяють відтворен-
ню численних смислових, експресивних та оцінних відтінків
значення слова. Увиразнення засобів живої народної мови від-
творює в художньому тексті часовий і локальний колорити,
соціальний тип зображуваного середовища, характерні осо-
бливості мови персонажів. Письменник як справжній майстер
довершеного художнього слова дбав не тільки про правдивість
зображуваних рис народнорозмовної мови та емоційність ви-
словлення, а й про їх естетичний вплив на читача.
Лариса Дузь
«пшеницю віД полови він оДвіяв…»
Визнання майстер слова Михайло Стельмах здобув рома-
ном «Кров людська — не водиця» й потверджував кожним на-
ступним твором протягом чвертьстолітньої літературної діяль-
ності. Кинувши погляд через «Чотири броди», останній Стель-
махів твір, на всю творчість митця, Павло Загребельний відзна-
чив другий роман відомого подільського циклу як «своєрідний
тріумф письменника, якого доти вважали трохи старомодним,
трохи описовим, трохи фольклорно-етнографічним».
Привід для роздумів про один із найскладніших етапів у
біографії митця, про проблеми художнього слова в контексті
часу, про літературний твір як процес дає творча історія першої
епічної спроби Михайла Стельмаха.
Роман-хроніку «Земля» було завершено 1946 року, тоді ж
рукопис прочитав Максим Рильський. Його враження від тво-
ру, відомого нині як роман-хроніка «Велика рідня», й оцінка
мовосвіт михайла стельмаха 99
художнього письма не змінювалися впродовж років: «Стельма-
хівське село — велика прозора краплина, в якій відбивається
історія всієї України протягом десятиріч», «питомі риси Стель-
маха-прозаїка — любов до мови, до повнозвучного і барвисто-
го слова, до тонкої, що інколи аж межує з вишуканістю, мета-
фори, народність художнього мислення, глибока національна
самобутність і разом з тим людська й людяна широчина».
Однак у видавництві «Радянський письменник» формува-
лася протилежна оцінка твору. В ході рецензувань Стельма-
ха звинуватили у «вузькості поглядів», «ідейних збоченнях»,
«селянській обмеженості», «селянському егоцентризмі», у ви-
правданні «ідіотизму селянського життя» (ЦДАМЛМ України,
фонд 212, опис 2, одиниця зберігання 5. — С. 62; далі — Фонд).
Підставою для закидів слугували вихоплені з тексту слова, зо-
крема, репліки героїв про «найбільший скарб бідаря — землю»,
про «честь партизанів — боронити землі Батьківщини і життя
людей» (Фонд, 65) тощо. Дарма, що контекст прояснював зна-
чення дражливих слів: в одному випадку йшлося про земель-
ні наділи, у другому — про рідні терени. Багатозначні слова,
вжиті без політичних означень, прочитувались як знаки воро-
жої ідеології. У цей час двічі змінювалася назва роману: перша
частина його перебрала собі заголовок «На нашій землі», а весь
роман був названий не менш промовисто — «Велика рідня».
Як сприйняв Стельмах «голобельну» критику в час, коли
кожне ідеологічне звинувачення загрожувало не лише твору?
Пригадуючи в автобіографічній повісті «Гуси-лебеді летять»
про перепони на шляху до книжки, письменник зазначав: Дядь-
ку Миколо, як іноді бракувало вашої сокири, щоб відтинати
хоча б хвости отій нечисті, яка залазила в слово, як плодожер-
ка в яблуко. Знаючи, як плекав Стельмах свій сад, як любив
вирощувати й дарувати яблука, «запашні, соковиті, без чер-
воточини» (Про Михайла Стельмаха. Спогади. — К., 1987. —
С. 83; далі — Спогади), як цінував його знання й практичні по-
ради садівника Рильський, розуміємо: порівняння не випадко-
ве. Справді, воно народжене і досвідом, і враженою людською
гідністю. Слово — це плід, мистецький витвір; втручання в
нього руйнує красу й цілісність задуму творця. Йдеться про
шкоду, завдану творчому, духовному потенціалові митця; про-
Культура слова №76’ 2012100
те відчуваємо й фізичні муки письменника: плід — та ж плоть,
тіло, і його вражено. Однак, не зосередженість на особистому
витворила образ болю — він постав із здатності Стельмаха
сприймати «неправду, неправдивість, несправедливість у жит-
ті й в літературі ... як особистий біль, біль майже фізичний»
(Рильський Максим. Лист до Михайла Стельмаха // Рильський
М. Зібрання творів у двадцяти томах. — Т. 13. — К., 1986. —
С. 430; далі — Лист).
У кінці сорокових років Стельмахові нелегко було пересту-
пити больовий поріг. Митець не мав наміру ховати своє тво-
ріння — надто тривала й дорога історія передувала його по-
яві. Проте й не поспішав погоджуватися з критикою сумнівної
якості, не квапився вносити правки згідно з упередженими за-
уваженнями. На полях видавничих рецензій залишаються його
емоційні коментарі: «Ох і філософ!», «Бабині науки» «Сам
себе висік», а також позначки можливого повернення до робо-
ти над рукописом.
Що давало письменникові снагу діяти всупереч деструктив-
ній критиці? Чим живилося образне слово за обставин зневаги
до самої його сутності? Задля відповідей недостатньо очевид-
ного зв’язку зближених у часі об’єктивних сутностей — руко-
пису й рецензій. Важливі ланки творчого процесу криються у
суб’єктивних факторах, що пов’язані з особистістю митця, мо-
тивацією до словотворчості, розумінням своєї ролі в обох ре-
альностях — життєвій і художній, ступенем самовимогливості
й відповідальності за творчий задум, усвідомленням права на
власну художню правду.
У творчій історії «Великої рідні» істотно, що все зображене
Стельмах бачив, чув, відчув, пережив і прожив своїм щоден-
ним життям. Те, що називається «жити життям своїх героїв»,
для нього починалося не на сторінках рукопису чи в правках
машинопису. Закономірно, що в роздумах про Стельмахову
прозу Максим Рильський відзначав: «Стельмах пише про те,
що добре знає. А добре знає він село. Справді знає, і не вірити
йому не можна». Згодом, звертаючись до свого літературного
похресника, метр літератури знову наголосив: «Ви чудово зна-
єте землю і труд на землі. Ви чудово знаєте те, про що пишете»
(Лист, 430).
мовосвіт михайла стельмаха 101
Тут слова «знаєте труд на землі» варто розуміти у їхньому
прямому значенні: для селянського сина «знати» означало на-
самперед «уміти». За спогадами друзів студентської юності
й учительської молодості, «у Дяківцях Михайло Панасович
працював у полі з ранку до вечора» (Спогади, 356), «не боявся
важкої фізичної праці», у Катюжанці «косив, молотив, ходив за
плугом» (Спогади, 62), «це був трудівник, селянин в усьому:
в майстерності мантачити косу, викладати копиці сіна, навіть
тримати віжки у руках» (Спогади, 356). Жив повнокровним
життям і водночас «придивлявся, як працюють», «під різними
приводами години проводив із теслями, ткачами, рибалками»,
«цікавився ремеслами» (Спогади, 355) римарів, садівників,
пасічників, дізнавався про дьогтярів, вуглярів; багато нотував.
Казав: «Треба ще раз перепробувати самому». І косив, возив,
вантажив — робив усе, що робили й інші. До того ж і краще,
ніж багато інших» (Спогади, 56). Простір сільської праці, ре-
месла стане важливим життєвим ресурсом творчості Стельма-
ха і, явлений через художнє слово, вражатиме конкретністю,
предметною наповненістю.
Спогади сучасників допомагають уявити обшир Стельмахо-
вих гуманітарних зацікавлень. Здобуваючи наукові й літератур-
ні знання, «кращий, найерудованіший студент» (Спогади, 47,
55), а згодом молодий вчитель не обмежується книжними зна-
ннями, використовує найменшу нагоду, аби почути нове з пер-
шоджерел. У Дяківцях і Літках крім народних пісень, збирає
казки, частівки, дотепні жарти (Спогади, 54, 355). У Вишгоро-
ді, Хотятівці, Дубечні, Катюжанці записує «найцікавіші висло-
ви, прислів’я» (Спогади, 59). Усе чуте захоплювало, глибоко
переживалося, входило у єство («Слухаючи старовинні народ-
ні пісні, Михайло завжди просив ще і ще, ніби всотуючи пісні
в себе» — Спогади, 59), позначалося на мові двадцятитриріч-
ного вчителя, ставало частиною діяльної особистості: «На уро-
ках декламував напам’ять багато дум, пісень, а примовками,
прислів’ями так пересипав свою мову, що учні слухали його
з зачудуванням» (Спогади, 353), «як дорогоцінна «мовна при-
права» звучали на уроках жарти, були вони і в бесідах на до-
звіллі» (Спогади, 363).
Культура слова №76’ 2012102
Особливе зацікавлення Стельмаха викликала жива народна
мова: «Ніколи не розлучався з записничком, у який занотовував
по дещиці маловідомі слова, відомості про походження назв.
Доскіпувався, звідки пішли прізвиська, що побутували в селі.
У записничку їх були сотні» (Спогади, 364-365). Багатьох роз-
питував «про походження простонародних назв вулиць» (Спо-
гади, 365). У літніх людей допитувався, де вони вперше почу-
ли слова, котрі часто вживали. Вечорами сидів «на колодках
з молоддю, все прислухався, а потім записував у свій зошит»
(Спогади, 54). До повсякденного мовного оточення Стельмах
ставився не менш уважно, ніж до зразків фольклорних жанрів.
Самобутні людські постаті зі своїми долями, вдачами, мо-
вою, що спонукали до словесного втілення задуму, вдруге віді-
грали роль потужного творчого чинника, коли в кінці сороко-
вих років на шляху до виходу в світ вже готового роману стали
свавільні вимоги партійної критики. Стельмах виявив ту впер-
тість і непоступливість, котрими відзначався й надалі, аж до
шестирічного відстоювання «Чотирьох бродів». Завершальний
етап роботи над машинописом першого роману письменник
сприймав як творче завдання, чинив так, аби не спотворити,
зберегти й увиразнити свій первісний творчий задум, захисти-
ти його від вульгаризаторських трактувань. Різночитання ма-
шинопису і першовидання роману свідчать, що Стельмах зосе-
редився передовсім на дорогих йому думках-рушіях творчості,
перевіряв логічну структуру персонажів, художнє мотивування
образних складників твору.
Чи не найбільшою турботою письменника був головний ге-
рой. З одного боку, не припинялися вимоги критики «виправи-
ти середняка», з другого — опирався і не припускав спрощень
витворений митцем художній характер. Дмитро Горицвіт не
наважувався відмовитися від свого клаптя землі, від власного
господарства. Особлива вдача ускладнювала стосунки героя з
новими соціальними обставинами. Готуючи роман до першого
видання, письменник зосередився на трьох вузлових момен-
тах, котрі спричинили переміни в героєві: смерть батька, вплив
стосунків з Мартою, підпал Варчукового хутора. Простежмо,
які творчі випробування виникали перед письменником і як він
долав їх в останніх правках.
мовосвіт михайла стельмаха 103
Із першого розділу Дмитро розкривався через сприйняття
матері. Спостерігаючи за сином, Докія й милується ним (Бач,
увесь в Тимофія вдався (Стельмах М. На нашій землі. Роман-
хроніка. — К., 1949. — С. 41; далі — Роман); Який же він
славний! Вилитий Тимофій... (Роман, 49), і бентежиться, бо у
ставленні до неї було багато поваги, та мало тепла. Почне
говорити з нею, розмірковує все до ладу, по-господарськи, а
не зогріє слова усмішкою (Роман, 52). Не відчуваючи Дмитро-
вої душі, Докія замислюється над спадковим у синовій вдачі:
І боляче було матері, що є щось чуже в її дитині, може, Ти-
мофієм передане, бо і в нього вона не раз бачила затаєну думу,
невиказану і в найдорожчі години життя (ЦДАМЛМ Украї-
ни, фонд Михайла Стельмаха, опис 1, одиниця зберігання 1. —
С. 43; далі — Фонд 2). Таке припущення містилося у машино-
писному варіанті монологу. Внутрішнє мовлення, перетікаючи
від роздуму до спогаду, виказувало стривоженість героїні: за-
гадкове «щось» у її синові помножувалося чоловіковим нероз-
гаданим «затаєним».
У першодруку читаємо: І боляче було матері, що є в її дити-
ни нерозтоплений упертий сум; він якось зразу ж після смер-
ті Тимофія зробив хлопця похмурим і страшним (Роман, 52).
Спогад скоротився до згадки, увага зосереджена на Дмитрові.
Тональність монологу майже не змінилася, однак тепер її ви-
значає лише роздум про сина й увиразнений мотив горя у його
поведінці й зовнішності. Істотна деталь: замість незбагненної
відчуженості («щось чуже»), котра як незмінна даність криєть-
ся «в дитині», з’явилися точні називання проявів, станів, які є
«в дитини», тобто набуті з трагічною втратою і можуть зник-
нути.
Зауважмо, що такі корективи не спричинили змін у важли-
ве для письменника генотипне мотивування: хоча тепер Докія
мовчить про видимі знаки спадкового у синові, та з монологу
не зникла згадка про Тимофія. До того ж правки не торкну-
лися розсипаних у тексті, зауважуваних іншими у Дмитрові
«Тимофієвої мовчазності», «затятості», «доброти» та нерідко
«страшного» погляду. Стельмах не хотів і не міг позбавити Го-
рицвітову вдачу родового кореня, істотного у його первісній
концепції героя. Успадковані риси хоча й втратили у першодру-
Культура слова №76’ 2012104
ку одноразовий промовистий акцент, проте частими короткими
нагадуваннями визирали з тексту, значною мірою мотивуючи
поведінку героя у складних зіткненнях з обставинами. Коли
Дмитро діє, як здається матері, всупереч здоровому глузду, До-
кія лише відзначає: Тебе я не переважу. Твою натуру і залізо не
переважить (Роман, 91).
Важливий чинник розвитку характеру героя письменник ба-
чив у стосунках із Мартою. Задумливий, часом похмурий Дми-
тро ніби освітлюється коханням, позбувається замкненості,
мовчазності. Докія помічала: синові «очі подобріли», з’явився
«стриманий усміх на устах»: Тепер не раз і сяде біля неї, по-
радиться, поміркують, що думає робити. Говорить про щось
одне, а раптово усмішка і затремтить на вустах — щось інше
думає (Роман, 52). Знову у характерній для «Великої рідні» ма-
нері описового психологізму зміни спостерегла мати. Як шу-
кав письменник необхідних словесних засобів, аби відтворити
зрушення в характері героя, показує робота над ІV розділом
роману.
Машинопис зафіксував такий варіант діалогу Докії й Дмитра:
— Як ярмаркувалося, Дмитре, — засвітила кага-
нець.
— Коли б гроші, увесь би ярмарок закупив. Жаль,
що трохи нехватало.
— Тільки трохи, — весело усміхається. — Що ж
ти придбав?
— Оце набрав собі синього сатину на сорочку, —
почав розкладувати покупки.
«Добре робиш, що над копійкою не трясешся, чим
тоді й молодість згадаєш!» — розминає в руках
сатин. Чи не линяє.
— А це, мамо, вам, може й не подобається, бо у
ваших вбраннях мало тямлю. Ось ластик на сачок
та хустка з пацьорками, — недбало подає, а сам
пильно дивиться на неї, — чи вгодив.
— Спасибі тобі, синку, — аж затремтіла вона.
«Нічого не сказала — сам догадався. Син. Не такий
дорогий набір твій, як увага твоя» (Фонд 2, 43).
мовосвіт михайла стельмаха 105
У такому варіанті діалогу звертала на себе увагу насампе-
ред описова частина реплік: яскраві конкретні деталі, пов’язані
з реаліями життя і могутньою українською літературною тра-
дицією, додавали характерності місцю й часу подій.
У першодруку сцена постає істотно зміненою: письменник
скоротив її за рахунок підкресленої деталізації, гармонійніше
поєднав зображальні й виражальні складники, а головне — змі-
нив послідовність дій героя. Дмитро спершу подає придбане
для матері, а потім прохоплюється емоційним: Коли б не гроші,
увесь би ярмарок закупив. Жаль, трохи нехватало (Роман, 53).
Такими змінами письменникові вдалося не лише створити
нову психологічно обґрунтовану художню реальність, але й
привернути увагу до героя, зробити його рушієм дії. Серед різ-
ночитань ІV розділу треба згадати й про появу завершальних
слів зі ще обов’язковою у цьому романі авторською чуттєвою
оцінкою: Той вечір ще більше зблизив матір і сина, чи то не-
доказаними словами, чи то дорогою щасливою краплиною, що
замиготіла на першому дарунку... (Роман, 54).
Показові авторські заміни в зображенні стосунків Дмитра
та Марти. Сильна й вільна у вияві почуттів героїня прихилила
до себе й змінила скуту, замкнену душу хлопця. Дмитро мріє
одружитися з Мартою, висловлює їй своє розуміння щастя: за-
робити на хліб кревно, з’їсти певно та в злагоді вік прожити
(Роман, 79). Його не стримує ні власна незаможність, ні запе-
клість Варчука — майно, розрахунок не владні над ним. Про-
те виникає нова ситуація: багатій Сафрон Варчук тяжко побив
Марту, бо приймачка не корилася його волі. Дівчині нелегко,
втішають лише лагідні слова коханого про майбутнє у праці й
любові.
Порівняймо діалог персонажів у машинопису та в першо-
друку:
— Який ти незвичний, Дмитре. Скільки в нас люду
перевернулось, а в усіх тільки одне на думці — ба-
гатство, гроші, зиск. Один ти такий... найкращий.
— Теж мені найкращого знайшла. Це такий —
примітив би щось за тобою — гірше батька ізси-
нив би. Взяв би за ноги — надвоє роздер би, — по-
хмурнів одразу.
Культура слова №76’ 2012106
— Що ти кажеш, Дмитре? Які думки у тебе?
(Фонд 2, 78);
— Який ти незвичайний, Дмитре. Скільки в нас
люду перевернулось, а в усіх тільки одне на думці
— багатство, гроші, зиск. Один ти такий... най-
кращий.
— Теж мені найкращого знайшла. Не перехвалюй,
Марто. Сам знаю: гудзкуватий я.
— І найкращий. Дмитре мій, життя моє...
(Роман, 79).
У машинописі репліка героя звучала несподівано й невмо-
тивовано. Досі вибухова вдача Горицвіта вже виявлялася в роз-
мові з Мартою: — Скоріше цього Созоненка, як тріску, на колі-
ні переломлю, чим тебе упущу (Роман, 71). Ці слова героя гідні
віри, бо інакше, ніж «страшним» поглядом, він не дивився у
бік свого ворога. Але в погрозливе попередження, кинуте тій
скривдженій, котра чекала від нього розради, несила повірити;
у художньому контексті воно неймовірне.
Змінена репліка Горицвіта психологічно виправдана, вона
повертала діалог у русло розмови закоханих і, найголовніше,
не суперечила логіці характеру героя. Жорстокі слова, зверне-
ні до співрозмовниці, замінюються кпинами Дмитра на власну
адресу.
Михайло Стельмах не раз казав про визначальну силу жит-
тєвих колізій і прототипів. Відповідаючи на запитання читачів,
чому не склалося щастя Дмитра і Марти, він наголошував на
важливості кожного сюжетного повороту і, зокрема, зауважив:
«Це взято з життя, і я нічого не хотів тут додавати» (Спогади,
180). Проте, як показує текстологічний аналіз, на завершаль-
ному етапі роботи зі словом письменник дослухався до вимог
образної реальності.
Доопрацьовуючи машинопис, письменник увиразнював
індивідуальне, неповторне в інших героях роману. Так, почи-
наючи зі вступного розділу «Замість прологу», відкривався
внутрішній світ Докії Горицвіт: ніжна дружина серцем перед-
чуває нещастя, турботлива мати повсякчас непокоїться таїнами
синової душі. Мова Докії, її монологи розкривали психологію
селянки, змученої тяжкою працею і злигоднями, спраглої за пе-
мовосвіт михайла стельмаха 107
репочинком на власній землі. Водночас ніби непомітно у мовну
партію героїні вплітався мотив грошей. Спогади про нелегку
молодість, про смерть матері на панщині підказували Докії, що
спокій, щастя надійдуть через щоденний заробок. Іван Бондар
чує від неї: Жити хочеться не в злиднях. Тягнемось, з остан-
нього тягнемось, щоб хоч якусь шкапину придбати. Тоді легше
на душі стане (Роман, 99).
Працюючи над машинописом, Стельмах започатковує тему
затаєних думок вже в Ι розділі, у діалозі Докії з сином. Дізна-
вшись, що Дмитро віддав скриню на загальне добро, мати ви-
казує невдоволення, її завжди лагідний голос твердішає: — Що
ж це я з тобою дертися буду? Віддав — значить віддав. Ми,
здається, не гірші людей. Тільки скоріше нову роби, бо зараз
нам та копійчина, як серце, потрібна (Роман, 44). Саме син,
за задумом автора, мав першим почути вистраждані материні
думки, у яких поряд очікуване полегшення й гроші. Згодом ця
тема знову зазвучить у словах, звернених до сина: А кіньми ти
скоріше ту копійчину заробиш. В шляхбуд можеш камінь во-
зити, в фурманку поїдеш коли — і, гляди, потроху вилізеш з
боргів; …трапився випадок — купляй, Дмитре, коненята. Бо
ці наші карбованці гіркі розтечуться, мов заяче сало (Роман,
218).
Ці доповнення узгоджувалися з попередньою правкою.
Пригадаймо машинописний варіант діалога матері й сина у ІV
розділі й думки Докії: Добре робиш, що над копійкою не тря-
сешся, чим тоді й молодість згадаєш! (Фонд 2, 43). Для ви-
креслення цих слів із машинопису в автора була вагома під-
става — вони суперечили акцентованим прагненням, а отже не
могли належати Докії.
Показово, що наведені характеристичні деталі не бралися
до уваги дослідниками творчості Стельмаха, — либонь, вида-
валися незначними у загальному обсязі роману, а можливо, не
відповідали канонічним трактуванням позитивного жіночого
образу. Проте Докія Горицвіт має власну, вдовину долю, осо-
бливий характер, свою зрідка виказувану мрію. У ній ще не
звучить прониклива нота ліричності, котра відзначатиме піз-
ніших Стельмахових героїнь. Докія босими ногами і думками
тримається землі й щодення, про життєві потреби розмірковує
Культура слова №76’ 2012108
прямо й просто, не опосередковуючи їх. Послідовні авторські
правки робили кількаразово підкреслені деталі відчутними в
тексті, наголошували на важливості закладеної думки.
З-поміж багатьох дійових осіб роману психологічна рухли-
вість, мінливість вирізняла Дмитра Горицвіта. Тож не дивно,
що істотні наголоси в образі матері своєрідно відлунювали в
зображенні сина. Що більше тема грошей звучить у мові Докії,
то менше чується вона у Дмитра. Понад те, в кожній сюжетній
точці герой почав виявляти власну, відмінну від материної по-
зицію: маючи борги, позичає Шевчикові гроші на хату, зробле-
ну на продаж скриню віддає на загальну справу. Синову знева-
гу до наживи помічає Докія, і хоча не схвалює неощадливість,
та відзначає, що не скаредний син, такий і Тимофій був — за
копійку не видряпає очі. З цією оцінкою узгоджувалася й збе-
режена письменником репліка Марти: Який ти незвичайний,
Дмитре. Скільки в нас люду перевернулось, а в усіх тільки одне
на думці — багатство, гроші, зиск. Один ти такий... найкра-
щий (Роман, 79).
Дмитро ревно працює на власній нивці, наймається на ро-
боти, майструє (у машинописі Стельмах широко деталізував
зображення процесів роботи), тобто заробляє, проте розмов
про гроші не веде. Письменник поглиблював цю особливість
психологічним зламом героя: довірливість Дмитра, котрий спо-
дівався на Варчукову щирість, змінюється ненавистю до тих,
хто ставить зиск вище за людські почуття.
Розвиваючи цю психологічну лінію, письменник доповнює
машинопис гострими репліками Горицвіта в бік хазяїв: — Для
чого ти в світі живеш?.. Не життя, а нещасний карбова-
нець тебе тримає, за нього всіх перегриз би, як лютий звір
(Роман, 89); — А що він мені зробить? Коли родимець не вхо-
пить, полається, полається, та без моїх рук навряд чи обі-
йдеться: хто йому столярську роботу поробить? (Роман, 110);
Розсердився тоді я, брязнув ворітьми й додому. Так Данько
лисом закрутився, перепрошувати почав: в нього столярської
роботи багато, от і потрібні мої руки (Роман, 146); Данько-
ві я просто відрізав: заробив худобу на якусь годину, то вже
моє діло, кому я снопи привіз. Не бійтесь — вашим підголо-
скам не привезу (Роман, 146). Нелегке життя змушує зверта-
мовосвіт михайла стельмаха 109
тися по позички або проситися в найми, та Дмитро зберігає
гідність. Спроможність піднести свій голос, відстояти власне
право стала ще однією новацією у характері досі неговіркого
героя — пам’ятаємо, що мовчазність письменник передав йому
в спадок від Тимофія.
Наведені репліки Дмитра насправді є частинами розлогих
діалогів, — готуючи твір до видання, Стельмах доповнив ма-
шинопис реалістичною буттєвою конкретикою, котра мала
надати переконливості виходу героя з нетрів власних образ у
великий світ людей. Щоправда, вставлення у завершений текст
створювали проблему міри побутової розмовності у творі.
Письменникові довелося долати її якістю художнього слова й
цілісністю стилю у наступному романі. «Кров людська — не
водиця» увібрала чимало від первісної естетики «Великої рід-
ні»: поетичність монологів головних героїв, емоційно-узагаль-
нені авторські інтроспекції. За приклад візьмімо фрагменти,
що не змінювалися від машинопису до останніх прижиттєвих
авторських видань другої редакції «Великої рідні»: Не для
багатства так ревно робив Дмитро. Він любив поле, як син
любить матір, він, здавалось, навіть відчував, як проростає
зерно в землі... (Роман, 141-142). За задумом письменника, та-
кою мала бути єдина першопричина загадковості «обмеженого
селянина» й противага мотиву наживи. З монологу іншого ге-
роя «Великої рідні», Івана Бондаря: Не лагідний твій батько. І
не хоче бути таким ... Душа у мене шершава, мов полотно те,
що болючими пальцями випрядалося і ткалося в безсонні зли-
дарські ночі. І ясна моя душа, мов полотно, вибілене ясним вес-
няним сонцем (Роман, 151). Із таких зерен проростав майбутній
Стельмахів стиль, сильний закоріненням у народні поетичні
символи, філософічним осмисленням живлющого зв’язку лю-
дини з землею, ствердженням людської гідності в діяннях рук
і розуму.
Різночитання машинопису й першовидання свідчать, що
частина авторських правок, торкаючись дійових осіб, не була
підпорядкована характеротворенню. Зміни в діалогах працю-
вали на соціальну інформативність тексту. У зв’язку з цим на
завершальному етапі підготовки роману до видання Стельма-
хові довелося визначати пріоритети у стосунках із власним ви-
Культура слова №76’ 2012110
твором і встановлювати межу втручання у завершений текст.
Письменник, який у текстотворенні рухався від життєвих вра-
жень, від конкретних прототипів (їхньої поведінки, зовніш-
ності, слів, інтонацій) і прагнув психологічної переконливості,
вирішив цю проблему на користь вже сформованої художньої
субстанції.
«Пшеницю від полови він одвіє, як жнив кінчиться радість
нелегка» — писав Максим Рильський у сонеті, присвяченому
Михайлові Стельмаху. Безсумнівно, сенс поетової думки пере-
вершує порівняння письменника із хліборобом. Досвід Михай-
ла Стельмаха цікавий як творчий процес, у якому виформову-
валося містке образне слово й розширювалися його асоціативні
можливості, поглиблювався внутрішній зв’язок із народною
мовотворчістю, розвивалася самобутня поетика як вираз уні-
кального художнього світовідчуття.
|