"Заговори, щоб я тебе побачив!"
Saved in:
| Published in: | Культура слова |
|---|---|
| Date: | 2012 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут української мови НАН України
2012
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/110102 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | "Заговори, щоб я тебе побачив!" / О. Бас-Кононенко // Культура слова. — 2012. — Вип. 76. — С. 165-169. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860006976377847808 |
|---|---|
| author | Бас-Кононенко, О. |
| author_facet | Бас-Кононенко, О. |
| citation_txt | "Заговори, щоб я тебе побачив!" / О. Бас-Кононенко // Культура слова. — 2012. — Вип. 76. — С. 165-169. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Культура слова |
| first_indexed | 2025-12-07T16:39:33Z |
| format | Article |
| fulltext |
Оксана Бас-Кононенко
«заговори, щоб я тебе побачив!»
Кожна мова є своєрідною, неповторною, що виявляється в
лексичному і фразеологічному складі, граматичній будові, од-
нак особливо це помітно в її фонетичній, тобто звуковій, орга-
нізації. Усна мова є надзвичайно важливою у різних життєвих
обставинах: у професійній діяльності, спілкуванні з колегами,
друзями, рідними. Вона допомагає налагодити контакт із не-
знайомцем або, навпаки, відлякати, відігнати небажаного спів-
розмовника.
Са́ме мовлення (а не зовнішність, одяг чи прикраси) дає
можливість скласти про людину цілісне й остаточне враження.
За тим, як людина говорить, як вимовляє слова, можемо сказа-
ти, з якої місцевості вона родом, зробити висновки про рівень
володіння мовою, про освіченість чи неосвіченість, зрештою —
про дбайливе ставлення до мови чи, що дуже прикро, про по-
вну до неї байдужість. Недарма, надаючи особливої ваги живо-
му спілкуванню, Сократ колись сказав: «Заговори, щоб я тебе
побачив».
У сучасному суспільстві з його пришвидшеними темпами
буття увагу до культури усної мови, на жаль, дуже послаблено.
З різних радіо- і телеканалів чуємо швидкісні інформаційні по-
відомлення, прочитувані часто не професійними дикторами, а
досить далекими від цього фаху мовцями. Відповідно сприй-
на доПомогу
ВчитЕЛЕВі
Культура слова №76’ 2012166
няття такого тексту на слух виявляється непростим, а часом і
неможливим.
З другого боку, публічні персони, державні службовці та ін.
подеколи вважають, що дотримання орфоепічних норм укра-
їнської літературної мови не є обов’язковим, відповідно часто
й порушують їх. Нерідко у повсякденному спілкуванні таких
мовців переважає російська мова, тому не дивно, що в україн-
ському мовленні вони роблять помилки, характерні для росій-
ської вимови, пор.: у слові участь вживають [ч’а], чому — [ч’о],
що — [ш:’о], безпека — [сп], книжка — [шк], одинáдцять —
[и́на], украї́нський — [áйі], колишній — [али] тощо.
От і виникає запитання: на що ж чи на кого орієнтуватися
людині, яка хоче бути грамотною, охайною не лише на письмі,
а й у власній вимові?
Виявляється, це проблема. Якщо для вдосконалення право-
писних навичок можна скористатися безліччю орфографічних
словників (щоправда, не всім їм, на жаль, можна довіряти) й
академічним виданням «Українського правопису», то для виро-
блення належних вимовних норм такої літератури в достатній
кількості нема. Уже давно стали бібліографічною рідкістю ака-
демічний словник-довідник «Українська літературна вимова і
наголос» (К., 1973) та «Орфоепічний словник» за ред. М. По-
грібного (К., 1984).
Звичайно, можна було б звернутися до новішого двотомно-
го «Орфоепічного словника української мови» (К., 2001, 2003),
однак у ньому є низка прикрих помилок, тож його допомога
видається сумнівною. Чи не єдиною книгою, яка може пора-
дувати в цьому контексті, є навчальний посібник Н. Плющ та
В. Бондаренко «Сучасна українська мова. Орфоепія» (К., 2008).
Однак і тут прикрість: тираж надто малий — 200 примірників,
та й то для студентів вищих навчальних закладів.
Проблема ускладнюється ще й тим, що у школі фонетику
й орфоепію вивчають надто недовго, фрагментарно і тільки в
початкових класах (на рівні розрізнення понять буква — звук:
букви пишемо і читаємо, а звуки вимовляємо і чуємо) та серед-
ніх (де викладають лише окремі орфоепічні правила). У випус-
кних класах до фонетики здебільшого вже не повертаються. І
що цікаво: ніхто не сумнівається, що для навчання правильної
на допомогу вчителеві 167
вимови іноземної мови написання фонетичної транскрипції є
обов’язковим, а от для української — навіщо? Читай як напи-
сано — і все буде правильно! Таке хибна думка призводить до
типових мовленнєвих помилок, які, на жаль, можна почути й
від деяких учителів навіть на уроках із мови, наприклад: Діти,
подивіться, на дошці написано… (вживають [шц’] замість нор-
мативного [с’ц’]); У книжці прочитайте… (вживають [жц’]
замість нормативного [з’ц’]).
Для уникнення помилок такого типу треба чітко розмежува-
ти дві форми існування мови: усну й писемну.
Щоб усна мова була правильною, використовуємо орфое-
пічні (вимовні) правила. Щоб правильною була писемна мова
(письмо), використовуємо правила орфографічні.
Є кілька моментів, на які треба зважати в усній мові, зокре-
ма й при озвучуванні написаного тексту. Ось декілька порад,
які допоможуть мовленню зазвучати мелодійно, повноголосо,
справді по-українському:
1. Українська мова ніколи не «економить» на голосних зву-
ках: наголошені у словах лунають чітко й повноголосо, ненаго-
лошені — ледь слабше й трохи коротше, однак ніколи не зника-
ють. Напр: хата, голова, перепеленя, поперегороджувати.
2. Ненаголошений [о] ніколи не змінюється на [а]: молоток,
сковорода, скоромовка.
3. Українська мова уникає незручних для вимови нагрома-
джень приголосних, як наслідок — відбувається спрощення —
послідовно у мовленні й частково на письмі: піст — пісний
(не вимовляймо [стн]), тиждень — тижневий (не вимовляймо
[ждн]), шістсот — (не вимовляймо [стс], бо нормативно —
[с:]).
4. Українська мова не любить оглушення, а тому в мовленні
максимально зберігається голос, притаманний не лише голо-
сним звукам, а й більшості приголосних, зокрема сонорним і
дзвінким:
• cонорний (звучний) [в], якщо поєднується з наступним
іншим приголосним або перебуває в кінці слова, обов’язково
стає ще звучнішим і перетворюється на нескладотворчий [ў]
(грубим порушенням цього правила є заміна [в] на [ф], що спо-
стерігаємо як норму в російській мові): Київ (не вимовляймо
Культура слова №76’ 2012168
[йіф], бо нормативно — [йіў]), втоптати (не вимовляймо
[фт], бо нормативно — [ўт]), любов (не вимовляймо [оф], бо
нормативно — [оў]);
• дзвінкі приголосні лишаються дзвінкими в кінці слова:
ніж ([ж], а не [ш]), гриб ([б], а не [п]), в’яз ([з], а не [с]), дід ([д],
а не [т]), пиріг ([г], а не [х]). Дзвінкими вони є й у середині слів
на межі кореня й суфікса: казка ([з], а не [с]), відпускати ([д],
а не [т]);
• посилення дзвінкості у вимові спостерігаємо при поєд-
нанні глухого приголосного з дзвінким. Така сполука, де б вона
не трапилася — в середині слова, на його початку чи й навіть
на межі слів, — завжди стає дзвінкою: лічба ([д͡жб], а не [чб]),
великдень ([ґд], а не [кд]), футбол ([дб], а не [тб]), екзамен ([ґз],
а не [кз]). Це правило поширюється навіть на рідковживані сло-
ва іншомовного походження, зокрема, на власні назви, напри-
клад: Тбілісі ([дб], а не [тб]), Кзил-Орда ([ґз], а не [кз]);
• оглушення дзвінких приголосних на відміну від одзвін-
чення глухих має чіткі обмеження. Зокрема, тільки на почат-
ку слова префікс з- або прийменник з перед будь-яким глухим
приголосним перетворюється на глухий: зсунути ([с:], а не
[зс]), зціпити ([с’ц’], а не [з’ц’]), з кавою ([с͡ к], а не [з͡ к]), з
тобою ([с͡ т], а не [з͡ т]). Частково таке оглушення закріплено на
письмі перед літерами к, п, т, ф, х: сказати, спитати, стули-
ти, сфотографувати, схопити, але: з кавою, з тобою;
• незначне оглушення дзвінких приголосних перед глухими
може виявлятися у префіксах чи прийменниках роз-, без-/без,
через-/через, над-/над, під-/під, між-/між, об-/об та ін., якщо
корінь або наступне слово починається на глухий приголосний
звук. При цьому нормативним є й повне збереження дзвінкос-
ті, напр.: розпитати (вимовляймо [зсп] і [зп]), безхатченко
(вимовляймо [зсх] і [зх]), між травами (вимовляймо [жш ͡ т] і
[ж͡ т]), об стіл (вимовляймо [бп ͡ с’] і [б͡ с’]) тощо.
5. Український шиплячий приголосний [ч], так само як і
решта звуків такого самого способу творення ([ж], [ш], [д͡ж]),
у вимові завжди твердий: чашка — [ча], чудо — [чу], честь
— [че], точний — [чн], чищення — [чи]. Однак під впливом
російської мови часто можна почути м’яку вимову цього звука:
чашка — [ч’а], чудо — [ч’у], честь — [ч’е], точний — [ч’н],
на допомогу вчителеві 169
чищення [ч’и], що є грубим порушенням українських орфое-
пічних норм. Таким само порушенням є вимова подовженого
м’якого [ш’:] замість нормативної звукосполуки [шч], напри-
клад: що (не вимовляймо [ш:’о], бо нормативно — [шч]), щука
(не вимовляймо [ш:’у], бо нормативно — [шчу]), щедрий (не
вимовляймо [ш:’е], бо нормативно — [шче]).
Приголосний [ч] пом’якшується тільки перед [і]: чітко, за-
чіпка, калачі.
Усі згадані правила вимови, а ще й чимало інших чинників
— лексичних, морфологічних, синтаксичних, стилістичних —
працюють сукупно і допомагають зрозуміти зміст поняття «ев-
фонія», тобто милозвучність. Означення милозвучна, мелодійна
щодо української мови багато хто сприймає як звичні, часом
навіть надокучливі епітети, як зразок розхвалювання україн-
цями власної мови. Однак враження про українську мову як
про милозвучну складається насамперед у носіїв інших мов,
які чують її «збоку», порівнюючи зі своєю та іншими мовами.
Цьому сприяє перевага у вимові голосового компонента над
шумовим, що виявляється:
• у домінуванні відкритого складу над закритим;
• у збереженні голосних в ненаголошених позиціях;
• в уникненні складних для артикуляції нагромаджень при-
голосних;
• у послідовному й повному одзвінченні глухих приголо-
сних перед дзвінкими та лише фрагментарному й неповному
оглушенні дзвінких перед глухими;
• у перетворенні сонорних приголосних [в] та [й] на не-
складотворчі звуки [ў] та [ĭ];
• у можливості (за потреби відповідного контексту) варі-
ювання багатьох префіксів і прийменників (напр.: над-/наді-,
об-/обі-, під-/піді-, з/зі/із/зо, о/об, у/в/уві), часток (б/би, ж/же),
суфіксів (-ти/-ть), постфіксів (-ся/-сь) тощо.
Отже, справа не в суб’єктивному вихвалянні, а в тому успад-
кованому з прадавніх часів об’єктивному органічному вокаліз-
мі, який притаманний нашій мові в усній формі її існування і
який нам належить зберегти й передати майбутнім поколінням.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-110102 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0201-419X |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:39:33Z |
| publishDate | 2012 |
| publisher | Інститут української мови НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Бас-Кононенко, О. 2016-12-29T11:56:15Z 2016-12-29T11:56:15Z 2012 "Заговори, щоб я тебе побачив!" / О. Бас-Кононенко // Культура слова. — 2012. — Вип. 76. — С. 165-169. — укр. 0201-419X https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/110102 uk Інститут української мови НАН України Культура слова На допомогу вчителеві "Заговори, щоб я тебе побачив!" Article published earlier |
| spellingShingle | "Заговори, щоб я тебе побачив!" Бас-Кононенко, О. На допомогу вчителеві |
| title | "Заговори, щоб я тебе побачив!" |
| title_full | "Заговори, щоб я тебе побачив!" |
| title_fullStr | "Заговори, щоб я тебе побачив!" |
| title_full_unstemmed | "Заговори, щоб я тебе побачив!" |
| title_short | "Заговори, щоб я тебе побачив!" |
| title_sort | "заговори, щоб я тебе побачив!" |
| topic | На допомогу вчителеві |
| topic_facet | На допомогу вчителеві |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/110102 |
| work_keys_str_mv | AT baskononenkoo zagovoriŝobâtebepobačiv |