Лінія найбільшого опору: табірний текст у сучасній інтерпретації
Рецензія на монографію: Колошук Н.Г. Табірна проза в парадигмі постмодерну: Монографія. — Луцьк: РВВ “Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2006. — 500 с.
Збережено в:
| Дата: | 2006 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2006
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/11053 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Лінія найбільшого опору: табірний текст у сучасній інтерпретації / Л. Лавринович // Слово і Час. — 2006. — № 9. — С. 76-79. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859464499385335808 |
|---|---|
| author | Лавринович, Л. |
| author_facet | Лавринович, Л. |
| citation_txt | Лінія найбільшого опору: табірний текст у сучасній інтерпретації / Л. Лавринович // Слово і Час. — 2006. — № 9. — С. 76-79. — укp. |
| collection | DSpace DC |
| description | Рецензія на монографію: Колошук Н.Г. Табірна проза в парадигмі постмодерну: Монографія. — Луцьк: РВВ “Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2006. — 500 с.
|
| first_indexed | 2025-11-24T04:13:17Z |
| format | Article |
| fulltext |
76 Слово і Час. 2006 • №9
но. Саме це і слід мати на увазі, читаючи книжку
Б.Тихолоза, зауважуючи і розвиваючи передусім
усе те додатнє, що визначає її зміст. Студії дали
можливість осмислити проблему в основних її
вимірах, виробити основоположні підстави дос2
лідження, сказати б, випробувати його положен2
ня думкою наукової громадськості, накреслити
можливості подальших пошуків. І це вельми по2
вчально. Цілком природно, що за такого підходу
одні питання у праці висвітлені глибоко й усебіч2
но, інші розв’язуються принагідно, фрагментар2
но, а то й у порядку постановки проблеми,
потребують усебічного дієвого обговорення.
Однак коло самих проблем автор окреслює до2
сить чітко. Цілісність та чітка спрямованість
студій виявляється й у розумінні психодрами як
діяння душі, душевного життя, визначених ними
послідовних змін у їх взаємозв’язках та взаємо2
зумовленостях, як драми думок і переживань,
роздумів, самоаналізу і переживань, прагнень і
волевиявлень, як внутрішньої історії. У світлі та2
кого розуміння Б.Тихолоз веде мову про само2
бутність І.Франка, скажімо, в художньому
освоєнні апокрифів. Зіставлення творів І.Фран2
ка з найкращими творами світової літератури
(“Божественна комедія” Д.Алігієрі, “Синій птах”
М.Метерлінка, “Конрад Валленрод” А.Міцкеви2
ча), філософськими ідеями Г.2В.2Ф.Гегеля, І.Кан2
та, Ф.Ніцше, К.2Г.Юнга та інших письменників,
художників і вчених накреслює широкі можли2
вості дослідження проблем національної само2
бутності творчості письменника, діалектики
національного та загальнолюдського в його ху2
дожній та науковій спадщині. В аналізі літера2
турного твору, літературно2естетичних поглядів
І.Франка, діалектики літературного поступуван2
ня Б.Тихолоз природно поєднує і розвиває ідеї
різних наук — народознавства, теорії та історії
вітчизняного і зарубіжного письменства, психо2
логії, естетики, філософії, антропології і т.д.,
виходячи насамперед із художньо2естетичної
природи явищ, з їх ідейно2тематичного та худож2
ньо2естетичного змісту. На цих підставах учений
також шукає можливості оновлення принципів
аналізу художнього твору. Першоджерела ж
літературного поступування він виводить і пояс2
нює духовним світом творчої особистості, своє2
рідністю його розгортання в часі і просторі, у
найтісніших діалектичних взаємозв’язках та взає2
мозумовленостях із формуванням і становлен2
ням усієї сукупності поетичних утворень
національної літератури. Злободенність пробле2
матики, свіжість думок та ідей, їх спрямованість
у майбутнє української літературознавчої науки,
самобутність наукового почерку автора студії
“Психодрама Івана Франка в дзеркалі рефлек2
сійної поезії” Б.Тихолоза засвідчують, що вели2
кий український письменник І.Франко уже
сьогодні відкривається, а з часом усе більше й
більше відкриватиметься нам, поставатиме перед
нами у всій своїй складній і драматичній величі,
що розвиток наукових ідей вітчизняного літера2
турознавства виводить пізнання його творчої
особистості, як і саме літературознавство, на
свою, широку дорогу, дорогу національно само2
бутнього поступування.
Олексій Вертій
ЛІНІЯ НАЙБІЛЬШОГО ОПОРУ: ТАБІРНИЙ ТЕКСТ У СУЧАСНІЙ
ІНТЕРПРЕТАЦІЇ
Колошук Н.Г. Табірна проза в парадигмі постмодерну: Монографія. — Луцьк:
РВВ “Вежа” Волин. держ. ун<ту ім. Лесі Українки, 2006. — 500 с.
Тема монографії — тюремно2табірна проза як
комплекс документальних та художньо2белетри2
стичних свідчень про пережите авторами на не2
легких шляхах слов’янської історії ХХ століття.
Тема ця давно на часі принаймні з двох причин.
По2перше, злочинною недбалістю видається нам
тенденція до “забування” уроків недавньої
історії. Тюремно2табірний світ із його апологією
зла, насильства та безправ’я — жахлива поразка
людства, з якої не були засвоєні чіткі уроки.
Свідчення очевидців у цьому сенсі нині чи не
єдина можливість запобігти повторенню поми2
лок. Адже саме мистецтво слова a priori наділе2
не здатністю чуттєво2предметно впливати на
свідомість читача, надовго залишаючи зримі об2
рази в його уяві. Тому “щеплення” у вигляді “та2
бірного тексту” не стануть на заваді нікому.
По2друге, чим далі, тим потужніше в літературну
епістемологію входить система координат доку2
менталістики. Підвищення громадської уваги до
такого типу літератури і натомість спад зацікав2
леності белетристикою — речі показові не лише
на пострадянському просторі. “Посткатастрофі2
чний” погляд на речі вимагає звернення до
свідчень — документів часу, до осмислення ре2
альності “тут2і2тепер” — без літературної умов2
ності.
Незважаючи на те, що величезний пласт тю2
Слово і Час. 2006 • №9 77
ремно2табірної прози (переважна її частина —
документальні свідчення) існує в багатьох євро2
пейських літературах (Н.Колошук долучає до
свого аналізу твори українських, білоруських,
російських, польських, чеських та інших авторів),
він і досі перебуває на периферії літературознав2
чого процесу, вивчається спорадично, моноаспек2
тно, на рівні поодиноких персоналій. Тому
викликає повагу спроба автора монографії ос2
мислити і систематизувати комплекс проблем,
пов’язаних із тюремно2табірною темою в мис2
тецтві слова.
Основоположна теза Н.Колошук полягає в
тому, що табірна проза (як документальні
свідчення, так і белетристичні твори) за своєю
суттю явище глибоко постмодерне. З одного
боку, вона є наслідком постмодерної кризи су2
спільства (яка, на переконання авторки, у найза2
гальніших рисах виявила себе ще в 40—602х рр.
ХХст.), а з другого — причиною виникнення най2
важливіших постулатів постмодерністської філо2
софії.
Ця теза послідовно, логічно аргументована в
теоретичному розділі “Література з маргінесу в
парадигмі постмодерну”. Інші питання, досліджу2
вані в цій частині монографії, дають змогу склас2
ти більш2менш повне уявлення про табірний текст
у різних літературознавчих контекстах. Авторка
розглядає питання координації табірної прози з
філософією постмодернізму (ключові думки
можна визначити так: постмодерністська філо2
софія — це породження екзистенціалістських
світоглядних концептів, закріплених не в остан2
ню чергухудожньою літературою, зокрема табі2
рним текстом; література доби постмодерну —
не декларація конкретних постулатів певної філо2
софії, тому вона не вичерпується набором сти2
льових постмодерністських характеристик,
тиражованих у масовій літературі; аналіз пост2
модерної літератури не буде повновартісним,
якщо штучно усувати з цього процесу питомо
притаманні йому складові). Досліджуються та2
кож такі проблеми, як проблема місця даної літе2
ратури в системі напрямів і типів творчості ХХ ст.
(художньо2документальна та сповідальна літе2
ратура, на думку авторки, є втіленням реалістич2
ного типу творчості, який потужно розвивається
саме в епоху постмодерну), проблема типологіч2
ної спорідненості табірного тексту з жанром ан2
тиутопії (“Табірна проза за своїм
ідейно2образним змістом прочитується як Utopia
incarnata і становить невід’ємну частку сучасно2
го антиутопічного мислення, є ґрунтом та пере2
думовою його формування” (С.139)), проблема
іронічного пафосу табірного тексту. Основна
функція т. зв. “шибеничного” гумору, який, за
словами авторки, “всюдисущий і необхідний, хоч
би його була дрібка у морі реальності” (С.117),
— катарсис: “Автор повинен зуміти закласти
можливості катарсису в текст (одна з таких мож2
ливостей реалізується через сміхову природу
слова) — читач повинен її відчитати й пережити.
Якщо це відбувається, — маємо художнє відоб2
раження реальності, […] здатне очищати й підно2
сити, і давати оту можливість “дихати щастям”
(В. Пропп), у якому й криється незрівнянна сила
літератури” (С.117).
Генологічний аспект прочитання табірної ме2
муаристики — ще одна маловивчена проблема,
яка стала об’єктом розгляду в монографії. Ав2
торка стверджує, що “літературу факту”, чи до2
кументалістику, варто розглядати у проекції
романного жанру — “як спроби художнього ос2
воєння реальності” (С.99): типологічні характе2
ристики “роману випробування” на рівні сюжету,
нараційної структури, на рівні взаємозв’язків із
літературними напрямами тощо цілком “накла2
даються” на досліджувану Н.Колошук докумен2
тальну літературу, жанровий різновид якої вона
пропонує визначати як “табірний роман”.
Два наступні розділи монографії присвячені
відповідно двом етапам розвитку табірного тек2
сту: прозі, створеній в’язнями сталінської доби,
та дисидентській прозі 60 — 902х рр.
Дослідження табірної прози покоління в’язнів
ГУЛАГу (у цьому контексті докладно аналізують2
ся твори І.Багряного, Л.Геніюш, Б.Антоненка2
Давидовича, В.Шаламова, Ю.Домбровського,
Ф.Аляхновіча, О.Солженіцина та ін.) проводить2
ся на кількох рівнях: сюжетному, наративному,
78 Слово і Час. 2006 • №9
конфліктно2образному тощо. Проте творчість
кожного зі вказаних письменників розглядаєть2
ся і в річищі найактуальніших проблем її вивчен2
ня. Так, наприклад, тип художнього мислення
І.Багряного як автора романів та повістей тюрем2
но2гулагівського циклу (котрий трактується в
українському літературознавстві здебільшого як
“реалістичний відбиток складної біографії”) слід
прочитувати, переконує нас Н.Колошук, у кон2
тексті українського експресіонізму. І справді,
нібито реалістичний побут метафоризується у
творах І.Багряного, “як і всіх експресіоністів,
його цікавить не конкретика, а загальні закони
буття, він вдається до гіпербол, алегорій, універ2
салій міфічної культури, тяжіє до експресивної
стилізації й музичних засобів композиції та сти2
лю” (С.244). Вочевидь, в історико2літературно2
му контексті творчість І.Багряного, продовжуємо
міркування авторки, є виразником двох епох —
модерної, внутрішньо йому притаманної, з її
міфологізованістю та актуалізацією індивідуаль2
ного начала, та постмодерної — внаслідок су2
спільних обставин, у яких опинився автор.
Найпереконливішими, особливо в контексті
неоднозначної, суперечливої рецепції постаті
письменника та його творчості, можна вважати
сторінки монографії, присвячені “Архіпелагу
ГУЛАГові” О.Солженіцина. Авторка визначає
основну проблему критичного сприйняття най2
відомішого твору російського письменника як
помилкове “невписування” в естетичні канони
сучасності. “Дивовижно, — пише Н.Колошук, —
наскільки й автор, і його книга не вкладаються
(чи вкладаються? а ми цього не хочемо прийня2
ти?) в літературно2естетичні рамки нашої доби.
Передусім: чи вважати цю книгу літературним
твором? Досі нема конвенційного визначення її
жанру, окрім авторського оказіонального —
“опыт художественного исследования”. Тож
нема й згоди між читачами, чи вважати її худож2
ньою” (С.310).
Проблема розмежування документального та
художнього письма в контексті нинішньої літе2
ратурно2мистецької доби на часі. Що нині є ху2
дожня література і де межа між вигадкою та
відтворництвом (як і загалом межі відтворницт2
ва)? чи можуть бути врівноважені системоутво2
рювальні критерії естетичного та
документального в популярній нині літературі
nonfiction? чи це художня література і в яку сис2
тему координат вона вписується? Перелік питань
можна продовжити, очевидно, вони ще стануть
об’єктом дослідницького аналізу. Та нині автор2
ка рецензованої монографії стверджує, що роз2
виток сучасної епічної прози закономірно
призводить до появи синкретичного художньо2
го жанру, в якому індивідуалізація персонажів
та суб’єктивізація оповіді поєднуються з можли2
востями епопейного сюжету, багатоголосої
оповіді, поліфонічної стилістики та композиції (а
їх складовими, зокрема, можуть бути скомпоно2
вані автором2наратором автентичні голоси
свідків історичної доби) (див.: С.3172318). Н.Ко2
лошук детально аналізує особливості синтезу
традиційного та експериментальної форми
О.Солженіцина: епічне мислення письменника
проектується на епічну2таки природу його твору,
при цьому очевидним є пріоритет змісту над жан2
ровим каноном роману2епопеї та “укрупнення
духовного масштабу героя” (С.322). Підсумову2
ючи аналіз творчості О.Солженіцина, авторка
доходить слушного висновку про те, що “пост2
модерна доба ознаменована різновекторними
пошуками, й один із векторів […] є протилежним
щодо деструктивних тенденцій розпаду й амор2
фності жанрів, ентропії героя2персонажа — цей
вектор направлений на синтез хроніки та епопеї
з романом2життєписом і характеризується синк2
ретизмом документально2публіцистичного, епі2
чного й ліричного начал” (С.354).
Дослідження дисидентського етапу табірної
літератури охоплює аналіз творчості низки зна2
кових імен: В.Марченка, М.Осадчого, Д.Шумука,
А.Синявського, С.Довлатова, В.Астаф’єва та ін.
Аспекти дослідження знову доволі розмаїті: ком2
паративні зв’язки української та польської диси2
дентської літератури на проблемно2ідейному та
образно2тематичному рівнях (Т.Конвіцький та
українські дисиденти), епістолярій як форма “та2
бірного жанру”, проблема мови та “блатної суб2
культури” в контексті табірного світу, розвиток
гулагівської теми тотального насильства в су2
часній армійській прозі та ін.
Не беручись докладно аналізувати, дозволи2
мо собі зацитувати ті положення розділу, які ви2
даються нам не лише концептуальними для
рецензованої монографії, а й такими, що мали
би формувати визначальний вектор розвитку
мистецтва слова та науки про літературу (у клю2
чових елементах системи “автор — текст — чи2
тач”).
1. “…В царині nonfiction література долає кри2
зу авторської свідомості” (С.380). Теза важлива
в контексті постмодерного постулату про “смерть
автора” — як спосіб повернення втрачених авто2
ритету й автентичності.
2. Жанри документальної літератури, зокре2
ма книги епістолярію В.Марченка, Є.Сверстюка,
В.Стуса, І.Світличного та інших у рецепції читача
вибудовуються в єдиний сюжет і конфлікт, за
якими “постають цілком певні обставини людсь2
ких доль, що сприймаються читачем не лише як
історичне й побутове тло, а й як художній факт,
оскільки викликають емоційний та інтелектуаль2
ний відгук” (С.400). У контексті засилля вірту2
альної паралітератури справжність, щирість,
Слово і Час. 2006 • №9 79
навіть інтимність документалістики залишаєть2
ся чи не єдиним потужним джерелом реального
осмислення буття засобами художнього слова.
Саме тому подібна література хвилює сучасного
читача більше, ніж будь2які підчищені, вихоло2
щені умоглядні побудови чи авангардистські ви2
верти.
3. “[…] У літературі другої половини ХХ сто2
ліття не існує чіткої межі між сферами белетрис2
тики й не2белетристики, між різними типами
творчості — реалістичним / міметичним, нереа2
лістичним / модерним, класицистичним. Бо не2
можливі в сучасному світі ті критерії естетичного,
які були чинними до епохи концтаборів. Зате за
відсутності таких меж склалися умови, у яких нова
епоха — пост2постмодерна — муситиме вироби2
ти нові цінності й підходи до художнього / прав2
дивого / істинного / прекрасного / рятівного
Слова” (С.425).
Проблема осмислення табірного тексту, зви2
чайно, не може вміститися в межі рецензованої
монографії, хай і обсягом у півтисячі сторінок:
надто об’ємна ця проблема. Цілий універсум, зі
своєю ієрархією та міфологемами, аксіологією
та етикою, універсум, який великою мірою впли2
нув на формування наших стереотипів і ціннос2
тей, не осмислений, не пережитий критичною
рецепцією, не інституалізований як досвід. Пер2
шим вагомим кроком у напрямку такого осмис2
лення стала рецензована книжкаН.Колошук.
Монографія захоплює емоційним, а подеколи
пристрасним стилем викладу і як кожна талано2
вита наукова праця спонукає до дискусії та
відкриває нові перспективи дослідження.
Лілія Лавринович
ТОНКИЙ ЛІРИК І ЛИЦАР ЧИНУ – ОЛЕНА ТЕЛІГА
Теліга О. О краю мій...: Твори, документи, біографічний нарис. – 2<ге вид., випр.
і допов. – К. : Видавництво імені Олени Теліги, 2006. – 496 с.; іл.
Феномен празької поетичної школи, її мис2
тецькі пошуки й естетичні набутки з виданням
творів Євгена Маланюка, Олега Ольжича та
інших митців покоління 20–302х років ХХ сто2
ліття, поволі перетворюється в інтегровану час2
тину української культури, вносить у неї сильний
ідеолого2естетичний струмінь, що означував
цілу європейську культуру того часу. Поза сумн2
івом, позбавлене популістського характеру ви2
дання творів Олени Теліги, з усвідомленням
серйозності репрезентованого матеріалу, не
лише доповнює спадщину празької школи, але є
вагомим внеском у розвій вітчизняного літера2
турного процесу.
Видання творчої спадщини Олени Теліги, яке
здійснила доктор історичних наук Надія Миро2
нець, можна назвати найповнішим не лише в Ук2
раїні, а й за її межами. Книжка “О краю мій...”
увібрала в себе всю відому поезію, прозу, публі2
цистику, літературознавчі відгуки й рецензії Оле2
ни Теліги (окремим томом вийшов її епістолярій).
Видання містить об’ємне історико2біографічне
дослідження, упорядника й коментатора тому
Надії Миронець, у якому не лише розгорнуто хро2
нологію життя поетки, а й осмислюється її місце
в літературному процесі й духовному житті ук2
раїнського народу. Бібліографічний покажчик
творів Олени Теліги та досліджень про неї надає
виданню наукового статусу і створює можливість
прослідкувати історію рецептивного осягання її
творчості.
Так уже сталося, що більшість митців (Т. Шев2
ченко, В. Стус) утверджуються в масовій свідо2
мості радше у статусі національних
героїв2мучеників, ніж митців, і не можуть уник2
нути надмірної політизації. Це стосується й по2
статі Олени Теліги. Якщо провести соціологічний
аналіз уподобань читача заполітизованих ав2
торів, то зрозуміло, що Олена Теліга для нього
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-11053 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0236-1477 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-24T04:13:17Z |
| publishDate | 2006 |
| publisher | Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Лавринович, Л. 2010-08-11T11:14:39Z 2010-08-11T11:14:39Z 2006 Лінія найбільшого опору: табірний текст у сучасній інтерпретації / Л. Лавринович // Слово і Час. — 2006. — № 9. — С. 76-79. — укp. 0236-1477 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/11053 Рецензія на монографію: Колошук Н.Г. Табірна проза в парадигмі постмодерну: Монографія. — Луцьк: РВВ “Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2006. — 500 с. uk Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Рецензії Лінія найбільшого опору: табірний текст у сучасній інтерпретації Article published earlier |
| spellingShingle | Лінія найбільшого опору: табірний текст у сучасній інтерпретації Лавринович, Л. Рецензії |
| title | Лінія найбільшого опору: табірний текст у сучасній інтерпретації |
| title_full | Лінія найбільшого опору: табірний текст у сучасній інтерпретації |
| title_fullStr | Лінія найбільшого опору: табірний текст у сучасній інтерпретації |
| title_full_unstemmed | Лінія найбільшого опору: табірний текст у сучасній інтерпретації |
| title_short | Лінія найбільшого опору: табірний текст у сучасній інтерпретації |
| title_sort | лінія найбільшого опору: табірний текст у сучасній інтерпретації |
| topic | Рецензії |
| topic_facet | Рецензії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/11053 |
| work_keys_str_mv | AT lavrinovičl líníânaibílʹšogooporutabírniitekstusučasníiínterpretacíí |