Південний Захід України у другій половині ХІІІ - першій половині XIV сторіч
Автори розглядають історію Південного Заходу України у другій половині ХІІІ – першій половині XIV сторіч, базуючись на писемних, археологічних та нумізматичних матеріалах. Вони дають характеристику улуса Ногая у системі Золотої Орди та політично – економічні відносини цього утворення з сусідами. Авт...
Saved in:
| Published in: | Емінак |
|---|---|
| Date: | 2008 |
| Main Authors: | , |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут археології НАН України
2008
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/110832 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Південний Захід України у другій половині ХІІІ - першій половині XIV сторіч / А. Добролюбський, І. Смирнов // Емінак: Науковий щоквартальник. — 2008. — № 1-4(3). — С. 43-59. — Бібліогр.: 47 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859630119652425728 |
|---|---|
| author | Добролюбський, А. Смирнов, І. |
| author_facet | Добролюбський, А. Смирнов, І. |
| citation_txt | Південний Захід України у другій половині ХІІІ - першій половині XIV сторіч / А. Добролюбський, І. Смирнов // Емінак: Науковий щоквартальник. — 2008. — № 1-4(3). — С. 43-59. — Бібліогр.: 47 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Емінак |
| description | Автори розглядають історію Південного Заходу України у другій половині ХІІІ – першій половині XIV сторіч, базуючись на писемних, археологічних та нумізматичних матеріалах. Вони дають характеристику улуса Ногая у системі Золотої Орди та політично – економічні відносини цього утворення з сусідами.
Авторы рассматривают историю Юго-Запада Украины во второй половине ХІІІ – первой
половине XIV веков, базируясь на письменных, археологических и нумизматических
материалах. Они дают характеристику улуса Ногая в системе Золотой Орды и политическо-экономических отношений этого образования с соседями.
The authors describe the history of the South Western parts of Ukraine in the end of XIII – beginning of XIV centuries, based on the written, archeological and numismatic materials. They characterize Ulus Nogay within the system of Zolotaya Orda, political and economical relations of this union with the neighbours.
|
| first_indexed | 2025-12-07T13:10:56Z |
| format | Article |
| fulltext |
АРХЕОЛОГІЯ 43
УДК 94(477) Андрій Добролюбский (Одеса),
Ігор Смирнов (Миколаїв)
ПІВДЕННИЙ ЗАХІД УКРАЇНИ
У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІІІ – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIV ст.*
* Публікація є продовженням статті «Південний Захід України у Х – першій половині ХІ ст.» (Емінак. – 2007. –
№1. – С.36-42).
Якщо у першій половині ХІІІ ст. ми не
знаходили достовірно датованих археоло-
гічних пам’яток, пов’язаних з кочовиками
у межиріччі Дністра і Дунаю чи змушені
виділяти їх з загальних історичних мірку-
вань, то їх поява тут може впевнено
пов’язуватися з останньою третиною
ХІІІ ст., або з першою половиною ХІV ст.
Це означає, що час здійснення поховань
співпадає з хронологічними рамками дру-
гого і третього періодів завоювання золо-
тоординцями цієї місцевості за запропоно-
ваною нами періодизацією [1].
Те, що поховання не вміщують багато-
чисельного інвентарю, або ж у них мало
вузько датованих матеріалів, не дає, іноді,
можливості провести чітку межу між
пам’ятками різних періодів. Тому у нашій
джерелознавчій ситуації достатньо ефек-
тивним може бути аналіз нумізматичних
даних. Здається очевидним, що для ви-
вчення історії кочовиків в районі, в якому
випадкові знахідки монет у степах, зокре-
ма, в похованнях, не пов’язані з поселен-
нями і містами, досить важливі. Значення
топографії одиничних монетних знахідок
на заході Золотої Орди поки що, видно,
недооцінюються дослідниками [2]. Не
менш важливі і знахідки скарбів, тезавра-
ція яких звичайно пов’язана з певними
кризовими подіями в Орді. Ми звертаємо
на це увагу не випадково – раніше
Г.О. Федоров-Давидов припустив, що зна-
хідки джучидських монет на заході причо-
рноморських степів можуть вказувати на
більш інтенсивний розвиток товарно-
грошових відносин у степовиків Придні-
стров’я у другій половині ХІІІ ст. ніж десь
у південно-європейських степах [3].
Звертаючись до нумізматичних знахі-
док, можна легко знайти у Північно-
західному Причорномор’ї нерівномірність
їх топографічного розміщення. До цього ж
хронологічного розподілу знахідок відмі-
тимо, що на захід від Дністра воно інше,
ніж на схід. Так у землях, що прилягають
до Нижнього Дунаю, переважають монети
ХІІ ст. – порівняно з монетами ХІV ст. їх
набагато більше. У той самий час на схід
від Дністра число джучидських монет, ка-
рбованих раніше початком ХІV ст., не ду-
же велике. Навпаки, випадкові знахідки
мідних джучидських монет ХІІІ ст. у при-
дунайській полосі Добруджі і Мунтенії
особливо часті. Також на захід від Дністра
відомо три великих скарби, заритих на ру-
бежі ХІІІ – ХІV ст. Подібні скарби східні-
ше Дністра поки що не знайдено, виклю-
чаючи скарб на о. Березань, територіально
віддаленого від Дністровсько-Дунайських
земель [4]. Скарби на захід від Дністра –
Акерманський, Оцеленський і Узунбаїрсь-
кий – нараховують сотні монет кінця
ХІІІ ст. і в цьому відношенні з ними не
може зрівнятися жоден з відомих скарбів
джучидських монет більш пізнього часу.
Картування монет хана Токти частіше
всього сарайські чи їх імітації. Тезаврація
скарбів з карбуваннями не пізніше 1299-
1300 рр., як нам здається, пов’язані з між-
усобною війною кінця ХІІІ ст. в Золотій
Орді між ханом Токтою і темником Нога-
єм [5].
На думку О. Ілієску і Т. Сіміона [6],
знахідка Узунбаїрського скарбу свідчить
про те, що на Нижньому Дунаї у кінці
ХІІІ ст. виник і існував деякий час якийсь
центр кочовиків. Так це чи ні – судити по-
ЕМІНАК 44
ки що важко. Однак ясно, що політична
влада золотоординців безсумнівно до цьо-
го часу поширилась на правобережжя Ду-
наю і навіть на Балкани. Про це, зокрема,
свідчать монети болгарського царя Геор-
гія І Тертера (1280-1292), карбованці після
1285 року. На них зображено місяць і зір-
ку, а також фігуру людини. Поява цих си-
мволів вказує на підкорення Болгарії Золо-
тою Ордою [7].
Крім того, одна з монет Узунбаїрського
скарбу начебто прямо вказує на його міс-
цеве походження, а також пояснює полі-
тичну обстановку у Нижньому Подунав’ї
наприкінці ХІІІ ст. – на ній читається ім’я
Ногая. Монета місцевого, невідомого ра-
ніше, карбування (відкарбована у місті Ві-
чині у гирлі Дунаю) і є одним із свідчень
достатньо стійкого володарювання Ногая
на цій території, який загинув у 1300 році
у битві під Кугальником (Куяльником) з
загонами Токти.
Більшість пам’яток матеріальної куль-
тури (у тому числі датовані знахідками
монет) на Нижньому Дунаї досить чітко
пов’язується з часом діяльності Ногая. Мі-
сце знаходження його ставки східні автори
виділили як «Залізні ворота» й «Ісак-
ча» [8]. Нам уявляється, що співставлення
топоніма «Залізні ворота» з їхньою сучас-
ною назвою і місцем знаходження в повіті
Мехединця в Румунії, сумнівне – воно ду-
же віддалене від Ісакчі. Ставка Ногая мог-
ла розміщуватися на місті селища Ісакча,
на правому березі Дунаю, в Тульчинсько-
му повіті, напроти с. Орловка. Крім того,
саме поняття «Залізні ворота» з давніх-
давен пов’язується з переправою через Ду-
най. Така переправа з часу персидського
царя Дарія була відома у районі Ісакчі й у
всі часи була для кочовиків ключем до Пі-
вденно-східної Європи. Тут же, на лівому
березі Дунаю, спостерігається і більш ви-
сока, порівняно з іншою територією Бу-
джаку, концентрація кочових пам’яток [9].
Політична історія Ногая описана доста-
тньо докладно. Для нашої теми важливе те,
що в результаті завоювань темника в 70-
х рр. ХІІІ ст. у Північно-Західному Причо-
рномор’ї склався улус, який політично від-
ділявся від Золотої Орди. Території, які
підкорились Ногаю на захід від Дніпра ро-
зширялись на південь по побережжю Чор-
ного моря до гирла Дунаю. Це посилювало
натиск татаро-монголів на сусідні держави
і народи в цьому регіоні. Темник вмішува-
вся у справи балканських держав, у болга-
рсько-візантійські відносини, тримав під
загрозою вторгнення Угорщину, підштов-
хував князів Південно-Західної Русі на
військові дії проти Польщі та Литви, нама-
гався встановити самостійні дипломатичні
зносини з іншими країнами. Очевидно, у
зв’язку з утворенням ногайського улусу, в
контактній зоні Північно-західного При-
чорномор’я виникали демографічні зміни,
які, за археологічними спостереженнями,
пов’язані з відступом у цей час населення
із межиріччя Пруту і Серету у передгір’я
Карпат. Можливо, це було східнос-
лов’янське землеробське і вівчарське, а та-
кож волоське населення [10].
У зв’язку з сказаним немає підстав
встановлювати «доменіальні» кордони
улусу Ногая на захід від Серету, а також на
південь від гирла Дунаю. Зрозуміло, полі-
тичний вплив темника значно розширився
на південь і захід. Однак, археологічні і
нумізматичні спостереження у сукупності
з відомостями про поширення ординських
кочувань приблизно окреслюють якраз
вказаний нами ареал. Натиск кочової стихії
на заході в цілому не збільшився, а демо-
графічне напруження по всій зоні півден-
норуських степів виразилося лише у між-
усобних війнах рубежу ХІІІ-ХІV ст. в Зо-
лотій Орді.
Таким чином, після походів Бурундая
на Південно-Західну Русь у 1258-1259 рр.
дійсно починається активне вторгнення
завойовників у Північно-західне Причор-
номор’я. З правлінням Ногая цей край пе-
ретворюється на плацдарм для походів на
Болгарію і Візантію. Однак, при цьому не
виключено, що на Нижнє Подунав’я і на
південь Пруто-Дністров’я продовжувала
претендувати і Болгарія. За повідомленням
Гійома Рубрука в середині 1250-х рр. ця
земля, належала Асеню [11]. Ясно, що це
повідомлення належить до золотоординсь-
кого періоду. Мабуть, претензію на Поду-
нав’я пред’являла і Візантія – наприклад,
Кілія в ХІІІ-ХІV ст. залишалася місцем ви-
гнання високопоставлених візантійських
АРХЕОЛОГІЯ 45
осіб. Це не означає, що загальна кількість
тут населення (кочового і землеробського)
зменшується, – можливо, вона навіть дещо
збільшується, при переселенні сюди, на-
приклад, частини східних слов’ян може
наявно свідчити знахідка енколпіону київ-
ського виробництва [12]. Деякі групи ко-
човиків продовжують переміщуватися у
Подунав’я із Поросся [13].
Отже, очевидно, що з середини 60-х рр.
ХІІІ ст. у регіоні володарюють степовики.
Ногай, який тут оселився, проводить само-
діяльну політику, яка, іноді, йде розрізнено
з інтересами центральної золотоординської
адміністрації, спираючись на підвладне
йому місцеве населення. Він відміняє тут
не лише баскачество, але й допомагає Бол-
гарії і Візантії придушити повстання Івай-
ла, стає фактично володарем улусу Джучі.
В руських літописах Ногай часто імену-
ється царем чи ханом [14]. У Північно-
західному Причорномор’ї утворився дру-
гий політичний центр Золотої Орди, його
правитель вступає у самостійні відношен-
ня з Єгиптом, видає «ярлик» на велике
князювання Дмитру Переяславському [15],
саджає на престол хана Токту, захоплює
Крим і дарує його своєму онукові. Союз з
Ногаєм виборюють багато європейських
держав – Польща, Угорщина, Болгарія,
Сербія та інші.
Сіючи ворожнечу в руських землях, він
дає тому ж Дмитру Переяславському в
1283 р. військо для походу на Новго-
род [16]. Про ведучу роль кочовиків-
завойовників можна слідкувати та судити,
як вже говорилось, за випадковими знахід-
ками джучидських монет в степах: вони в
ХІІІ ст. регіструють найбільший розвиток
торгівлі у Нижньому Подністров’ї, який
затухає в ХІV ст. після краху авантюр Но-
гая [17].
Із вивчення писемних джерел цілком
можливо зробити висновок, що в першій
половині ХІV ст. Дністер був довгий час
реальним рубежем золотоординських во-
лодінь на заході – Буджацький степ у пер-
ше десятиріччя ХІV ст. опинився у владі
болгарського царя Федора Святослава [18].
Можливо, якраз від цього часу і залишила-
ся кераміка, яку ряд археологів приймає за
балкано-дунайську, тим самим продовжу-
ючи час існування цієї культури до ХІV ст.
Очевидно, в ході боротьби Ногая і Токти, в
Болгарії знайшлись сили, що підтримували
обидві сторони. Син вбитого Ногая – Дже-
ка (Чака) запропонував болгарському царю
Федору Святославу поділити між ними
свою державу. Однак проти нього висту-
пили еміри Таз та Тангуз, які планували
при цьому «грабительский поход на земли
влахов і русских». На думку П.Ф. Параски,
«земля влахов» – це й є Тирнівська Болга-
рія, а «земля русских» – область між Дніс-
тром і Карпатами, яку населяли східні
слов’яни, утворюючи традиційно російсь-
ку політичну сферу й які, як Болгарія, так і
вся Південно-Західна Русь, залежали від
Ногая [19]. При цьому розбитий Джека
знайшов притулок у «країні аланів», які у
1300 р. добивались дозволу на поселення у
межах Візантії, щоб позбавитися від татар.
Все це може означати, що західніше
Дністра, навіть під час володарювання та-
таро-монголів, розрізнялись саме кочів’я,
напівкочові та напівосілі групи населення.
Таке становище зумовило розстановку сил,
які боролися у регіоні. Після перемоги То-
кти, Джека був в угоду йому страчений у
Тирновській фортеці. Традиційно вважа-
ється, що Токта подарував своєму тодіш-
ньому союзнику, тобто болгарському ца-
рю, який зрадив Ногая, землі від Дунаю до
Дністра. Не виключено, що це було офор-
млено як подарунок Федору Святославу в
подяку за допомогу в ліквідації «осиного
гнізда» Ногая. Суттєві мотиви такого кро-
ку були, на нашу думку, інші. В умовах
феодальних усобиць, селянських звору-
шень, вторгнень зовні, сама Болгарія не
мала реальних сил, щоб претендувати на ці
землі. Однак, остерігаючись нової хвилі
опозиції на заході, Токта перекладає функ-
ції правителя цих земель на свого посеред-
ника, що повинно було послужити послаб-
ленню антагонізму між місцевим сепара-
тистське налаштованим середовищем і Са-
раєм. Дарування виявилося вдалим піруе-
том золотоординської політики і дозволи-
ло зберегти реальну владу над степами Пі-
внічно-західного Причорномор’я ще на
декілька десятиліть. Успіх цієї події був
визначений і тим, що частину осілого на-
селення цього краю, можливо, складали
ЕМІНАК 46
слов’яни. Так, у 1308 р. було записано, що
на північ від Дунаю населення говорить
тією ж мовою і сповідає ту ж саму релігію,
що і болгари [20].
Отже, на початку ХІV ст. володіння та-
таро-монголів на захід від Дністра не зафі-
ксовані. У Дністровсько-Карпатських зем-
лях для цього часу рядом авторів виділя-
ються тут політичні зони: руська, болгар-
ська й умовно «угорська». Перші дві зони
залежали данічно від татаро-монголів ра-
зом з державами, до яких вони відноси-
лись. «Угорську» зону завойовники в такій
мірі контролювати не могли.
У зв’язку з поширенням кочовищ сте-
повиків наведемо нові джерелознавчо-
топографічні спостереження. Як вже за-
значалося вище, в ХІІІ ст. у Дністровсько-
Бузьких землях поки невідомі багаточисе-
льні кочові поховання, а з початку ХІV ст.
ситуація змінюється, мабуть, у зв’язку з
обмеженням золотоординських кочувань
Дністром. При цьому слід згадати, що у
свій час район лівобережжя Дністра, де
потім було відкрито велику кількість по-
ховань першої половини ХІV ст., припус-
кався Ф.К. Бруном як місце знаходження
кочовищ Ногая. Дослідник спирався на ві-
домості морської мапи Андреа Біанко
1436 р., де порівняно невеликий район,
обмежений нижньою течією Дністра і його
лівою притокою Кучурганом, позначений
як «юрт Ногая» [21].
З одного боку наявні протиріччя істори-
чних відомостей і археологічних датувань
можуть вказувати на необґрунтованість
думки Ф.К. Бруна. Але, з іншого боку,
протиріччя легко пояснити, якщо врахува-
ти, що мова може йти не про ставку самого
Ногая, а про орду темника – їх можна на-
звати «ногаївцями». Основна маса цих ко-
човиків, безсумнівно, залишилась на ко-
лишніх землях – адже самі близькі родичі
Ногая (крім Джеки і його близьких осіб)
здались на милість Токти, що дозволило їм
зберегти структуру очолюваних ними ко-
чових об’єднань. Якщо врахувати, що в
цей період, який нами розглядається, кочо-
вики у своїх пересуваннях були пов’язані
певно виділеними маршрутами і зонами,
то питання про їх переселення в іншу міс-
цевість було досить складним. Тому ціл-
ком ймовірно, що в нових умовах на наща-
дків золотоординців, яких привів у Дніст-
ровсько-Дунайські землі Ногай, були на-
кладені функції керування і контролю за
діяльністю васальної Болгарії. Не виклю-
чено, що ця група кочовиків все ще відчу-
вала себе пов’язаною з могутнім темником
– це і відобразилося на мапі А. Біанко.
Розселення колишніх підлеглих Ногая
на лівому березі Дністра могло статись і
певним політичним розрахунком, а могло
бути і договірним зобов’язанням Токти
перед болгарами. У всякому випадку, цей
крок був у значній мірі підготовлений по-
передніми подіями – переміщення «ногаї-
вців» на схід до часу перемоги Токти було
вже, по всій імовірності, здійсненим фак-
том.
Спробуємо прослідкувати це перемі-
щення. Вже загадувалися топоніми у Пів-
нічно-західному Причорномор’ї, які
пов’язувалися з діяльністю Ногая – це За-
лізні ворота ті Ісакча на Дунаї. Ще один
топонім – Куганлик, місце вирішальної би-
тви Ногая з Токтою – ототожнювався
Ф.К. Бруном з одним із Одеських лиманів
– Куяльником [22]. Ще одна назва – Аліяга
– наводиться Григором Пахимером при
описі повстання Івайла-Лахані. Навряд чи
правомірно пов’язувати з містечком Аліага
у Фракії, як це зробили коментатори Па-
химера – відомо, що вже у початковий пе-
ріод повстання, золотоординців було від-
тиснено за Дунай [23]. Ногай міг бути ли-
ше на схід від Дунаю, але ніяк не у Фракії.
У пошуках пояснень дозволимо собі
пов’язати топонім «Аліага» із сучасним
гідронімом «Аліяга» у Буджацькому степу.
Якщо це так, то можна з певною достовір-
ністю судити про переміщення орди Ногая
у Північно-Західному Причорномор’ї. Не
виключено, що з тактичних міркувань ко-
човища Ногая були зміщені на схід від
Аліяги. Те ж саме могло статися і в період
боротьби з Токтою, коли, у пошуках опе-
ративного простору темник перемістив
свої орди на схід від Дністра. Розбитим на
Куганликі «ногаївцям» вже не судилося
повернутися на Дунай: видно вони за во-
лею Токти розмістили свої кочовища на
лівому березі Дністра.
Які ж є археологічні та історичні відо-
АРХЕОЛОГІЯ 47
мості для цього часу у межиріччі Дністра і
Південного Бугу, куди відступили золото-
ординці? Відмічене нами перебільшення
змішаного чорноклобуцького, печенізько-
торчезького і половецького населення у
кочовому середовищі у другій половині
ХІІІ ст. на Лівобережжі Дністра і зараз
зберігається. Згадана група тираспольсь-
ких поховань датується якраз цим часом.
До цього ж часу відносяться до неї і такі
індивідуальні за обрядом поховання
пам’ятки, як поховання людини з окремою
ямою для коня.
Г.О. Федоров-Давидов виділяє чотири
типи (БХХІ – БХХІV за введеною ним ін-
дексацією), які зустрічаються у східноєв-
ропейських степах, де поховані укладені
на спину, головою – на захід. Могили бу-
вають з уступами, підбоями, кістяки коней
лежать головами як на захід, так і на схід.
Такі одиничні пам’ятки з’являються у
ХІІ ст. на Північному Кавказі і в Подніст-
ров’ї; в ХІІІ-ХІV ст. вони відмічені у По-
волжі, але концентруються у Подністров’ї
і суміжних районах [24]. Група пам’яток з
окремою ямою для коня – тираспольська –
датується 12 монетами ханів Тулабуги
(1287-1290 рр.), Токти (1291-1313 рр.) й
Узбека (1313-1337 рр.) [25]. У типологіч-
ному відношенні ним аналогічне таке ж
поховання біля селища Кам’янка на Бере-
занському лимані [26]. Виходить, що всі
вони залишені приблизно в один час – в
період відступу золотоординців на схід,
коли степова частина Буго-Дністровського
межиріччя перетворюється у прикордонні
західні межі кочування. Саме тоді, у цей
район переселялись кочовики, які залиши-
ли поховання з окремою ямою для коня.
Вони можуть служити «маркіруючими»
для розгляду кочової спільності, яка тут
виділяється.
За складом інвентарю ці поховання ви-
діляються відносним багатством, особливо
поховання у Кам’янки на Березанському
лимані. Якщо саме у цей час Буго-
Дністровські землі набувають важливе то-
рговельне, економічне і військове значен-
ня, як район для здійснення західної полі-
тики Золотої Орди, який потім послужить
плацдармом для її наступної експансії на
захід при Узбеку, то інтерпретація таких
пам’яток може бути достатньо певною і
показовою. Всі вони розміщені на лінії
традиційного причорноморського торгове-
льного і військового шляху зі сходу до
дніпровських переправ. Найменш небезпе-
чною і зручною для вторгнення в Буджак
великих військових підрозділів була пере-
права біля Бендер – вона завжди викорис-
товувалась у цих цілях, у тому числі і для
вівчарських переправ, зі всієї Бесарабії і
Молдови. Тому не дивне скупчення біля
Бендер і Тирасполя великого числа похо-
вань цього часу, яке може свідчити про на-
явність постійних кочувань – район Тира-
спольщини відігравав у військово-
політичному й економічному відношеннях
особливу роль як бази для здійснення набі-
гів на захід, у степи Буджаку і на Дунай.
Що торкається Побужжя, кочовики пере-
селялись через Бузький лиман дещо півні-
чніше сучасного Парутіна, а Березанський
лиман пересікали у верхів’ях. Звідси осно-
вний шлях комунікації у південній частині
межиріччя Південного Бугу і Дністра йшов
до переправи біля сучасних Бендер. Знахо-
дження поховання цього часу біля верхів’я
Березанського лиману може служити тому
непрямим підтвердженням.
Зрозуміло, можливо, й інше походження
цього поховання. Знаходячись на торгове-
льному шляху, який іде прямо із Нижнього
Поволжя, куди були переміщені чорні кло-
буки і кровні їм кочовики, яки залишили
поховання з ямами для коней [27], воно
могло належати одному з них – воїну, який
супроводжував караван і померлого чо-
мусь у дорозі. Присутність червоношовко-
вого халату з золотим шиттям китайського
походження (визначення А.К. Єлкіної) у
цьому сенсі показове – воно не тільки вка-
зує на контакти цієї групи кочовиків зі
Сходом, але і на достатньо високе стано-
вище померлого у своєму середовищі; ві-
домо, що тканина, яку привозили, складала
предмет розкоші і могла належати лише
найбільш багатій, аристократичній верхів-
ці номадів. Про це ж свідчить складність і
престижність самої могили – підкурганна
яма з заплечниками, гробове перекриття,
кам’яні крепіди і постамент тощо, а також
багатий у цілому інвентар. На Тирасполь-
щині поховання такі самі, або дуже схо-
ЕМІНАК 48
жі [28].
Треба вважати такий достатньо індиві-
дуальний обряд – поховання з окремою
ямою для коня – не є чисто культурним
проявом. У певному етнокультурному се-
редовищі кочовиків він підкреслював і
особливий, досить високий соціальний
статус померлого. За набором інвентарю
ясно, що не дивлячись на відсутність золо-
тих речей, Березанське поховання, як і ряд
тираспольських, відноситься майже чи не
до вищого розряду: вершник з шоломом,
шаблею, кинджалом, стрілами, луком, ко-
нем і предметами збруї – тобто в повній
мірі відповідає образу воїна – епічного ба-
тира: зі зброєю й осідланим конем. Черво-
ний колір гробу підкреслює військову до-
блесть і мужність. Таким чином, жертвен-
ний кінь у цих випадках не просто символ,
а реальність: він осідланий, загнузданий і
спутаний знаходиться у штучній «позі від-
починку», повинен забезпечити поховано-
му утіленню і відродження у будь-який
момент – для цього для послуг померлого
також булава-дубина – символ влади. Як
зброя у кочовиків вона використовувалася
рідко.
Очевидно, звичаї вкладати до могили
повне озброєння у золотоординських ко-
човиків поширювались лише на більш зна-
тну верхівку суспільства, яка складала не-
значну меншість. За аналогією з російсь-
ким матеріалом поховання з окремими
ямами для коня можуть відноситись до
другого розряду військової ієрархії – це
легкоозброєні вершники – лучники, стрі-
льці, їх головна зброя – лук і стріли допов-
нювалася сокирою, булавою, а також спи-
сом, рідко – залізним панциром. Також до-
пускалися стремена, сідло. Таке співстав-
лення в нашому випадку правомірне – як-
що припущення про початкове «поросько-
половецьке» походження цих пам’яток
справедливе, то, що незалежне від їх конк-
ретного проникнення у Буго-Дністровське
межиріччя з півночі чи ж із Поволжя, вони
генетично пов’язані з південноруськими
збройними центрами. Ці зв’язки традицій-
но зберігалися і проявлялися у наборах ін-
вентарю. Після монгольського завоювання
це проявилося ще більш яскраво у зв’язку з
переорієнтуванням руського збройного
ремесла на східний експорт [29]. Руська
зброя особливо цінувалася і купувалася
кочовиками.
Ясно, що загальна подібність похованих
у курганах на Тираспольщині і біля Бере-
занського лиману повністю відповідає уза-
гальненому класичному образу багатиря у
тюрко-монгольському епосі – повному
озброєнні і з конем, який, у деякій мірі
протиставлений вищій аристократії. Якщо
врахувати, що аристократія підвладних
монголам кочових родів була ними виріза-
на, то перед нами представники майже чи
не вищого їхнього шару й очевидно, пред-
ставники цієї групи були вершниками.
Не заглиблюючись тут спеціально в ко-
ло питань, які торкаються соціальної стра-
тифікації кочового суспільства і можливо-
стей її археологічної реконструкції, відмі-
тимо лише, що поява багатих поховань у
золотоординський час не спостерігається в
нашому регіоні скільки-небудь достемен-
но, є не тільки культурно-атрибутивною
ознакою, яка дозволяє судити про етнічний
склад кочовиків у Північно-західному
Причорномор’ї. Очевидно, кочові групи
знаходились тут на другій чи третій стадії
кочування (за С.О. Плетньовою), що рані-
ше археологічно виразно не зафіксовано.
На схід від Дніпра, в Дешт-і-Кипчаці, осо-
бливо багаті поховання кочовиків відомі
вже для ХІІІ ст. [30]. Що торкається заходу
степового Причорномор’я, то зміни у соці-
альній структурі, які починають відобра-
жати процеси переходу з однієї стадії ко-
чування на іншу, проходили повільно і,
можливо, зворотно, але різко посилились у
золотоординський час, проте, як і на бага-
тьох інших територіях степової зони. У
якійсь мірі це підготувало і наступне утво-
рення окремого центру золотоординської
культури в Прутсько-Дністровському ме-
жиріччі в часи Узбека і Джанібека.
Повертаючись у Прутсько-Дністровське
межиріччя, знову підкреслимо, що майже
протягом усієї першої чверті ХІV ст. немає
ніяких повідомлень про участь татаро-
монголів у подіях на Подунав’ї і Балканах.
Їх активність спала й у відношенні Гали-
цько-Волинської Русі, Литви, Польщі й
Угорщини [31]. Поступово вона збільшу-
ється після початку царювання Узбека.
АРХЕОЛОГІЯ 49
Перша засвідчена військова подія татаро-
монголів на північному заході нашого ре-
гіону зафіксована у 1315 р. і була спрямо-
вана проти Литви. Потім, у 20-30-ті рр.
ХIV ст. загальне положення Дністровсько-
Карпатських земель починає змінюватися
у зв’язку з новою хвилею експансії Золотої
Орди. У джерелах з’являються відомості
про участь «скіфів» у балканських поді-
ях [32]. У середині 20-х рр. була ліквідова-
на влада тирнівського правителя Болгарії
на північ від Дунаю – Михайло Стратимір,
який правив після Хведора Святослава,
володів землями тільки до Дунаю. У
1327 р. «велика кількість скіфів» перепра-
вившись через Дунай, пройшла по всій
Фракії і зробила великі спустошення і пог-
рабування. За відомостями ал-Амарі, захі-
дні кордони держави Узбека розміщували-
ся біля Дунаю [33]. Розквіт військової мо-
гутності Золотої Орди до цього часу був
зафіксований на італійських мапах
П. Вісконте і М. Санудо. Такий самий зо-
лотоординський прапор (бунчук) над Бєл-
городом і Вічиною поміщено і на мапі
А. Дульгера в 1339 р. Вічина була, поряд із
Бєлгородом, самим важливим центром то-
рговельних інтересів генуезців у Карпато-
Дунайському регіоні в ХІІІ-ХІV ст. В сере-
дині ХІV ст. ця роль переходить до Кі-
лії [34].
Таким чином, 20-30-ті рр. ХІV ст. на те-
риторії Північно-Західного Причорномор’я
– це час майже безсуперечного володарю-
вання Золотої Орди, а її реальні західні
межи знову доходять до Серету і Ду-
наю [35]. Тиск на південноруські землі
ослабнув і Південно-Західна Русь, зали-
шаючись данницею ханів, відпочивала від
руйнівної присутності золотоординських
військ на своїй території. Орда не могла
стати на перешкоді литовському князю
Гедиміну у середині 20-х рр. дійти до Киє-
ва і захопити землі околиці, хоча «татарсь-
ка» допомога була на боці володимирсько-
го і київського князів. Основна увага ор-
динської дипломатії в той час була спря-
мована на князівства Північно-Східної Ру-
сі, де вона розпалювала між ними ворож-
нечу, протиставляла Твер Новгороду, Мо-
скву Твері і таке інше [36].
Якщо судити по кількості вірогідних
датованих поховальних пам’яток, то золо-
тоординці до 20-х рр. ХІV ст. на захід від
Дністра з’являлися лише епізодично. Із да-
тованих пам’яток тут виділяється Градеш-
ка [37] – поховання, яке знаходиться порі-
вняно далеко від Подністров’я між селами
Новосільське й Орловка Одеської області,
на плато корінного берега Дунаю, навпро-
ти згаданої переправи біля Ісакчі. Конс-
трукція могили характерна для золотоор-
динського часу (з підбоєм), але відрізняла-
ся своїми розмірами (2,6х2х2,8), а також з
окремою ямою для коня. Це – досить рід-
кісний випадок пограбованого кочового
середньовічного поховання. Із залишених
грабіжниками предметів найбільший інте-
рес представляють датована золота сереж-
ка у вигляді «знаку питання» і празький
гріш Іоанна І Люксембургського (1311-
1318 рр.). Він достатньо чітко датує похо-
вання 20-30-ми рр. ХІV ст., тобто часом
правління хана Узбека. Ми гадаємо (по
зношеності монети і загальній історичній
ситуації), що пограбування могло статися,
швидше всього, на рубежі 30-40-х рр.
ХІV ст., у часи, коли починалися активні
військові сутички між золотоординцями й
угорцями. Отже знахідка західноєвропей-
ської монети в кочовому похованні для ор-
динського часу сама по собі досить неспо-
дівана – наскільки нам відомо, вона перша
для Північно-Західного Причорномор’я.
Мало того, на території всього Пруто-
Карпатського регіону до цього часу відмі-
чена лише одна знахідка празького гроша
Іоанна І Люксембургського у складі Се-
ретського скарбу. Очевидно, в Золотій Ор-
ді європейськими монетами зовсім не ко-
ристувалися. Показово, що із 926 монет
ХІV ст., знайдених в Старому Орхеї, лише
7 – європейські, а останні – джучидсь-
кі [38]. Та й усі монети, які знайдені в ко-
чових похованнях цієї епохи, також джу-
чидські. Зрозуміло, що європейські монети
в Орді не розглядались як грошова одини-
ця, і навіть у контексті обрядовості не були
грошовими символами – символіка була,
безумовно, іншою.
Очевидно, грабіжники були угорські
солдати і не виключено, що хто-небудь з
них міг загубити празький гріш, який був
широко поширений у той час в Угорсько-
ЕМІНАК 50
му королівстві. Наскільки можна судити
по грабіжницькому лазу в центрі могили,
мародери добре знали місце розташування
померлого і пограбування сталося, очеви-
дно, незабаром після поховання.
Описана пам’ятка дає найбільш досто-
вірну молодшу дату для всіх відомих у Пі-
внічно-Західному Причорномор’ї кочових
поховань домонгольського і золотоордин-
ського часу. Ясно, що поховання належало
заможному і багатому золотоординцю –
беку або еміру, який очолював керівництво
військовими діями на західних кордонах
Орди в часи сутичок з угорцями. Важливо,
що в типологічному відношенні пам’ятка,
яка розглядається, схожа з похованнями на
Тираспольщині і на Березанському лимані,
що репрезентують елітарні верстви золо-
тоординців у нашому регіоні. Його більш
пізнє датування, порівняно з придністров-
ськими пам’ятками, підтверджує відомос-
ті, які є в більш пізньому проникненні ор-
динців на Нижній Дунай. Однак поодини-
чість такого роду поховання на захід від
Дніпра говорить не тільки про високий со-
ціальний статус померлого – вона підтвер-
джує, що проникнення золотоординців у
ХІV ст. до буджацьких степів не було міц-
ним і органічним, і тому не могло суттєво
вплинути на процес етногенезу в кочовому
середовищі в центрі контактної зони, яку
ми виділяємо.
У кінці 1330-х рр. намагання Золотої
Орди до закріплення на Нижньому Дунаї
безсумнівне – татаро-монголи захоплюють
Вічину в гирлі Дунаю в 1337 році. Відпо-
відні дії Угорщини в цьому районі невдалі.
Центральна лісостепова частина Дніпров-
сько-Прутського межиріччя знову входить
до складу Золотої Орди [39] і хід соціаль-
но-економічного розвитку краю був тим-
часово змінений. Йому був також наданий
золотоординський шлях розвитку, голов-
ним змістом та метою якого було система-
тичне збирання данини та податків з міс-
цевого населення. Політичний та деякий
економічний підйом краю, наскільки мож-
ливо судити за археологічним та нумізма-
тичним спостереженнями, почався у часи
правління хана Джанібека, тобто з 1340-
х рр. Поряд з іншими наслідками, це приз-
вело до оновлення містоутворення та міс-
цевого життя у нових формах так званого
«золотоординського феодалізму».
Міста у монголів з’явилися після заво-
ювання та утворення великих держав. Во-
ни виникали у кочовому степу як на поро-
жньому місці, так і в окраїнних районах
(Волзька Булгарія, Крим, Хорезм), де існу-
вала міська традиція, та міста золотоор-
динського часу були містами місцевого
населення, яке потрапило під владу Золо-
тої Орди [40].
Дністровсько-Прутське межиріччя та-
кож було одним із окраїнних районів Золо-
тої Орди, але тут прослідковуються обидва
шляхи розвитку міст. Перший характерний
для низин Дністра та Дунаю, де існувала
міська традиція, попередня золотоордин-
ському володарюванню. Тут міста, очеви-
дно, були продовженням міст домонголь-
ського часу. Вони стали містами місцево-
го, швидше всього, різноетнічного насе-
лення, яке знаходилося під владою ханів –
це Бєлгород, Кілія, Вічина тощо. У джере-
лах мало повідомлень про їх вигляд. Лише
розкопки золотоординського Бєлгорода
показали, що він був у першій половині
ХІV ст. одним із великих приморських ре-
місницько-торговельних центрів на пів-
денно-західній окраїні Золотої Орди [41].
Другий шлях був пов’язаний із виник-
ненням золотоординських міст на нових
місцях. Короткі відомості про залишки в
містах межиріччя Дніпра та Дністра [42]
дуже розпливчасті і невизначені, але і вони
дозволяють припускати значний розвиток
тут містобудівництва у ХІV ст. Міста, які
знаходились у північній частині цього ра-
йону, виросли на торговельному шляху
того часу, який поєднував Львів з Кримом.
Цей шлях проходив вниз по Південному
Бугу до Вітовтовського броду (біля сучас-
ного Первомайська) і далі по річці Громо-
клея і через Давидів брід на Інгульці, до
Дніпра. Про інший, південний шлях, ми
вже згадували. Археологічні відомості про
міста межиріччя Бугу і Дністра поки неві-
домі.
У лісостеповій частині Дніпровсько-
Прутського межиріччя до монгольського
часу міст також не було, якщо не врахову-
вати давньоруських протоміст, які зникли
в ХІ – на початку ХІІ ст. внаслідок кочових
АРХЕОЛОГІЯ 51
навал. Тут золотоординські міста, також як
і в кочовому степу в Нижньому Поволжі,
виникли на пустому місці і були спору-
джені руками рабів, підневільних робітни-
ків, які були зігнані насильно з покорених
монголами Середньої Азії, Волзької Бул-
гарії й інших східних теренів. Створена їх
руками культура носила синкретичний ха-
рактер, який відрізнявся від традиційної
сільської слов’янської культури місцевого
осілого населення. Тому в лісостеповій ча-
стині Дністровсько-Прутського межиріччя
існували дві культури – місцева і міська
синкретична «культура торгово-
ремесленного смешанного населения,
созданная в результате градостроительной
деятельности золотоордынских ханов и
питавшаяся ресурсами, выкачеваемыми из
покорённых народов» [43].
На прикладі міст Старого Орхею і Кос-
тешт, які виникли в районі переважання
осілого слов’янського населення, можна
бачити, що вони стали центрами адмініст-
ративних округів – їх тісний економічний
зв’язок із селами шляхом постачання ви-
робів ремісничого виробництва безсумнів-
ний. Навпаки, в містах Подністров’я і По-
дунав’я, які оточені степовими кочовика-
ми, такого зв’язку не спостерігається [44].
Вони, переважно, були великими міжнаро-
дними торговельними центрами і продов-
жували своє існування після відходу тата-
ро-монголів. Ось чому у степових районах
цього і попереднього часу співіснування
кочовиків і міської цивілізації не було ор-
ганічно взаємопов’язаним.
Повертаючись до степових кочовиків та
їх поховальних пам’яток, відмітимо, що за
археологічними матеріалами досить важко
відчувати етапи політичної активності Зо-
лотої Орди на захід від Південного Бугу.
Окрім використання відомостей писемних
і літературних джерел, нам це вдалося час-
тково продемонструвати лише за допомо-
гою датованих багатих кочових поховань з
окремою ямою для коня як «маркеруючої»
ознаки. За іншими, менш виразними похо-
вальними комплексами, такі етапи практи-
чно невловимі, тим більше, що велика кі-
лькість пам’яток прямо з золотоординцями
не пов’язується. Разом з тим, процес етні-
чного і культурного змішування різних
груп кочовиків очевидний та інтенсифіко-
ваний. Очевидно також і явне виділення в
регіоні соціальної верхівки кочового сус-
пільства в золотоординський час.
Можна спостерігати як посилюється
трансформація печенізького, торкського,
половецького й іншого «старого» кочового
населення причорноморських степів, яка
супроводжується втратою ними специфіч-
них етнічних рис і розмиванням у середині
улусів колишніх етнічних кордонів [45].
Якщо в зв’язку з цим узагальнити типо-
логічні спостереження за поховальними
пам’ятками кочовиків золотоординського і
попереднього століть, то можна побачити,
що печенізьке і близьке йому торкське на-
селення, яке проникло на захід причорно-
морських степів з рубежу ІХ-Х ст. тут збе-
рігається. Частина його, починаючи з дру-
гої половини ХІ – початку ХІІ ст. поступо-
во витісняється половцями, у той час, як
друга його частина продовжувала з ним
співіснувати. Вже на рубежі ХІІ-ХІІІ ст.
кількість печенізько-торкських пам’яток в
цілому тут знову збільшується і хоча, оче-
видно, це населення вже давно не було
єдиним і в різній мірі зберігало культурні
традиції своїх обрядів. Внесок половецько-
го населення у передмонгольський період
був невеликим. У подальшому він ще зме-
ншується, хоча загальна кількість кочови-
ків збільшується за рахунок печенізько-
торкського компоненту.
У кінці ХІІІ і в першій половині ХІV ст.
ознаки ритуалів кочовиків, як ми намага-
лися показати, які уявлялись раніше більш
«чистими», пересікаються і змішуються.
Очевидно, до цього часу у багатьох випад-
ках нівелюються розрізнення між етнічни-
ми групами кочовиків – завершується про-
цес утворення на різній етногенетичній
основі єдиного кочового населення на пів-
денному заході нашої країни, але з пере-
важанням печенізько-торкської культурної
традиції. Поки можна виділити три основ-
них компоненти його утворення: «автох-
тонне» печенізько-торкське населення; пе-
ченіги-торки, які переселилися із Поросся;
місцеві та «дикі» половці. Вплив монголо-
татарів на етнотворчий процес у кочовому
середовищі тут був дуже незначний. Але
він виразився в ускладненні суспільної
ЕМІНАК 52
структури кочових об’єднань на фоні їх
загального первісного зубожіння й у виді-
лені місцевої кочової знаті. Також дуже
слабо відчувається вплив на цей процес
місцевого осілого населення – значно
менший, ніж у Подніпров’ї. А втім, не мо-
жна заперечувати, що й тут у періоди ста-
білізації кочовиків (очевидно, достатньо
рідкісні) ці взаємовідносини встановлю-
ються і засновуються на взаємних еконо-
мічних інтересах. Це могло статися у ви-
падках близької відповідності господарсь-
ких устроїв «напівземлеробів» і «напівко-
човиків». Але в цілому тенденція тут була
така, що осіле населення, як це видно із
відомостей писемних і археологічних дже-
рел, відступало перед напором кочової
стихії, яка знаходилася в стадії перманент-
ної потенціальної протидії і готова була у
будь-який момент знову зайняти втрачені
землі. Йому (осілому населенню), в спе-
цифічних у цьому випадку умовах контак-
тної зони, в цілому було куди відступати –
Карпати, за Дунай і на Балкани. Навпаки, у
південному Подніпров’ї осіле населення
було постійно оточене кочовим світом, а
історичні передумови симбіозу були більш
природні.
У контактній зоні степів Північно-
Західного Причорномор’я й їх історичному
оточенні осідання кочовиків на землю не
сталося – ми не бачимо тут їх стаціонарних
пам’яток. Очевидно, в цьому регіоні біль-
ше, ніж в інших місцях, ступінь «несприй-
няття» двох світів була більш великою і
поява «чужих» золотоординських міст у
Пруто-Дністровському лісостепу, які були
оточені сільською слов’янською округою,
у значній мірі є винятком. А втім, і цей
економічний симбіоз проіснував недовго –
він був дуже штучним.
Вже відмічалося, що слов’янські насе-
ленні пункти, які розвивалися у Х-ХІІ ст. у
цьому районі, були знищені печенігами і
торками, й більше не відроджувалися.
Слов’янське населення, якщо і залишало-
ся, то продовжувало проживати у лісових
масивах і за соціальним відношенням було
близьке «бродникам», або ж навіть було
ними. Тому золотоординські міста, які ви-
никли тут у середині ХІV ст. в результаті
містобудівної політики ханів, а не на ґрун-
ті внутрішнього соціально-економічного
розвитку, через відсутність тут залишків
міських традицій формувалися, по суті ді-
ла, на пустому місці. З цієї причини, в
утворену прийшлими ремісниками синкре-
тичну культуру, не ввійшли місцеві куль-
турні елементи. Дві культури – сільська
слов’янська і міська синкретична, зовсім
різні за характером і за видом, існували
майже паралельно, дуже слабо впливаючи
одна на одну. Таке саме становище скла-
лося, як ми бачимо, і на півдні степів: тор-
говельна міська культура не була
пов’язана з кочовиками. Якраз тому, разом
із зникненням золотоординських міст, їх
культура повністю зникла і ніяк не прослі-
дковується пізніше.
Кочове населення, яке оточувало міські
центри у ХІV ст., являло собою різновид
нового об’єднання, що пройшло поперед-
ню улусну систему Золотої Орди, де, по-
ряд з родовою єдністю різних груп, велику
роль відіграє їх приналежність до єдиного
соціально-економічного осередку суспіль-
ства, який був часто об’єднаний (в залеж-
ності від історичної ситуації) владою од-
ного хана чи темника. В цих умовах кочо-
ве населення трансформується, що супро-
воджується втратою його групами «ста-
рих» етнічних рис і набуванням нових за-
гальних. У таких умовах може стати спра-
ведливим і розгляд кочовиків у степах Пі-
внічно-західного Причорномор’я як «мо-
делі» – єдиного соціального організму у
зв’язку з різними етапами його розвит-
ку [46].
У цій праці автори намагалися показати,
що на ґрунті спорадичних археологічних
матеріалів і пов’язаних з ними спостере-
жень може вловлюватися процес виник-
нення і складання в степах Північно-
західного Причорномор’я з Х по ХІV ст.
нової кочової етнокультурної спільності
замість старих, які розпадаються. Вона по-
чинає тут утворюватися лише в золотоор-
динський час – до цього племена й орди
були сильно роз’єднані і перебували у пос-
тійному русі. Правда, вже раніше просте-
жуються тенденції до злиття окремих пле-
мен та орд в єдиний масив. Безумовно,
можуть вважатися правими ті дослідники,
які вважають, що «нельзя говорить о
АРХЕОЛОГІЯ 53
сложении кочевого народа, имея в виду
какое-то определенное племя, правильнее
писать о его сложении из выходцев
отдельных этнических общностей» [47].
Насправді, культурна область середньо-
вічних кочовиків у степах Північно-
західного Причорномор’я в контексті їх
історичного оточення опинилася достатньо
своєрідним варіантом великої і складної
кочової культури, яка охоплює всю степо-
ву зону Євразії. Вона, як обмежена прос-
торово-географічними рамками осіло-
землеробських областей на захід і Подніп-
ров’я на сході, змінювалася здебільшого, в
часі. При такому розгляді, варіант, який ми
виділяємо, слід називати локально-
часовим. У такому, вже сформульованому
вигляді, він був витіснений іншими силами
контактної зони з заходу і північного захо-
ду регіону, який ми розглядаємо.
ЛІТЕРАТУРА
1. Смирнов И.А. Периодизация и
закономерности развития кочевников на западе
Причерноморских степей в Х-XVIII веках // Пів-
денна Україна: проблеми історичних досліджень.
Збірник наукових праць. Частина І. – Миколаїв,
1998. – С.72-74.
2. Нудельман А.А. Очерки истории монетного
обращения в Днестровско-Прутском регионе. –
Кишинев: Штиинца, 1985. – С.170-172.
3. Федоров-Давыдов Г.А. Кочевники Восточной
Европы под властью золотоордынских ханов. – М.:
МГУ, 1966. – С.216-218.
4. Болтенко М.Ф. Исторические судьбы острова
Березани // Записки Одесского Археологического
Общества. – Т.1 (34). – Одесса: 1960. – С.41.
5. Веселовский Н.И. Хан из темников Золотой
Орды Ногай и его время // Записки Российской
Академии Наук. – 1922. – Т.13. – Вып. 6. – С.44-50.
6. Iliescu O., Simion G. Le grand Trésor de mon-
naies et lingots de XIII et XIV siècles //Revue des étu-
des sud-est européenne. – Vol. II. – 1964. – №1-2. –
P.217-228.
7. Смирнов И.А. Второе Болгарское царство и
Золотая Орда во второй половине ХІІІ – первой
половине ХІV в. //Слов’янська культурна спадщина
в світовому, загальноукраїнському та регіонально-
му політико-культурному просторі. Другі історико-
культурологічні слов’янознавчі читання у
м. Миколаєві. – Миколаїв, 1997. – С.123-129.
8. Веселовский Н.И. Вказ. работа. – С.46.
9. Добролюбский А.О. Кочевники Северо-
Западного Причерноморья в эпоху средневековья. –
К.: Наукова думка, 1986. – С.26.
10. Параска П.Ф. Внешнеполитические условия
образования Молдавского феодального
государства. – Кишинев: Штиинца, 1981. – С.41.
11. Путешествия в Восточные страны Плано
Карпини и Рубрука. – М.: Географгиз, 1957. –
С.124.
12. Рыбаков Б.А. Древняя Русь. Сказания.
Былины. Летописи. – М.: АН СССР, 1963. – С.327.
13. Добролюбский А.О. Вказ. работа. – С.69-72.
14. Карышковский П.О. Восстание Ивайла //
Византийский временник. – 1958. – Т.13. – С.107-
135.
15. Ibid. – C.125.
16. Ibid. – C.126.
17. Смирнов И.А. Второе Болгарское царство и
Золотая Орда во второй половине ХІІІ – первой
половине ХІV в. – С.128.
18. Карышковский П.О. Вказ. работа. – С.116.
19. Параска П.Ф. Вказ. работа. – С.63-65.
20. Мохов Н.А. Молдавия эпохи феодализма. –
Кишинев: Картя молдовэняске, 1964. – С.84.
21. Брун Ф.К. Черноморье. Сборник исследований
по исторической географии Южной России //
Записки Новороссийского университета. – Одесса,
1879-1880. – С.353.
22. Ibid. – C.353.
23. Карышковский П.О. Вказ. работа. – С.114.
24. Федоров-Давыдов Г.А. Вказ. работа. – С.147.
25. Добролюбский А.О. Вказ. работа. – С.112.
26. Добролюбский А.О., Гребенников Ю.С.
Группа памятников кочевой знати первой
половины ХІV в. в Северо-Западном
Причерноморье // Древности Юго-Запада СССР. –
Кишинев: Штиинца, 1991. – С.224-240.
27. Федоров-Давыдов Г.А. Вказ. работа. – С.151-
152.
28. Добролюбский А.О. Вказ. работа. – С.121-130.
29. Кирпичников А.Н. Древнерусское оружие //
Свод археологических памятников. – Т.Е1-36,
Вып. 2-3. – М.-Л.: Наука, 1966, 1971. – С.66-67.
30. Отрощенко В.В., Рассамакiн Ю.Я. Половець-
кий комплекс Чингульського кургану // Археологія.
– 1986. – Т.53. – С.14-36.
31. Параска П.Ф. Вказ. работа. – С.67.
32. Григора Н. Римская история, начинающаяся со
взятия Константинополя латинянами (1204-
1391 гг.). – Спб., 1862. – Т.1. – С.150-152.
33. Тизенгаузен В.Г. Сборник материалов,
относящихся к истории Золотой Орды. – М., 1884.-
Т.1. – С.236-237.
34. Коновалова И.Г. Арабские источники ХІІ-
ХІV вв. по истории Карпато-Днестровских земель //
Древнейшие государства на территории СССР.
1990. – М.: Наука, 1991. – С.21.
35. Полевой Л.Л. Очерки исторической географии
Молдавии ХІІІ-ХІV вв. – Кишинев: Штиинца, 1979.
– С.80.
36. Греков И.Б. Восточная Европа и упадок
Золотой Орды. – М.: Наука, 1975. – С.30-38.
37. Добролюбский А.О., Субботин Л.В.,
Сегеда С.П. Погребение знатного воина на
Нижнем Дунае // Днестро-Дунайское междуречье в
І – начале ІІ тыс. н.э. – К.: Наукова думка, 1987. –
С.84-93.
38. Абызова Е.Н., Бырня П.П., Нудельман А.А.
Древности Старого Орхея. Золотоордынский
период. – Кишинев: Штиинца, 1981. – С.88.
ЕМІНАК 54
39. Ibid. – C.89.
40. Федоров-Давыдов Г.А. Вказ. работа. – С.209.
41. Кравченко А.А. Средневековый Белгород на
Днестре. – К.: Наукова думка, 1986. – С.120-122.
42. Егоров В.Л. Историческая география Золотой
Орды в ХІІІ-ХІV вв. – М.: Наука, 1985. – С.82-84.
43. Федоров-Давыдов Г.А. Вказ. работа. – С.210.
44. Добролюбский А.О. Вказ. работа. – С.113-114.
45. Федоров-Давыдов Г.А. Вказ. работа. – С.250-
252.
46. Добролюбский А.О. Вказ. работа. – С.130-134.
47. Плетнева С.А. Кочевники средневековья. – М.:
Наука, 1982. – С.72.
Андрій Добролюбський, Ігор Смирнов Південний Захід України у другій половині ХІІІ –
першій половині XIV ст.
Автори розглядають історію Південного Заходу України у другій половині ХІІІ – першій
половині XIV сторіч, базуючись на писемних, археологічних та нумізматичних матеріалах.
Вони дають характеристику улуса Ногая у системі Золотої Орди та політично – економічні
відносини цього утворення з сусідами.
Ключові слова: середньовіччя, Південний Захід України, улус Ногая, Золота Орда, політи-
ко-економічні відносини, міждержавні відносини, скарби монет, номадистика, поховання,
ногайці, кочовики.
Андрей Добролюбский, Игорь Смирнов Юго-запад Украины во второй половине ХІІІ –
первой половине XIV ст.
Авторы рассматривают историю Юго-Запада Украины во второй половине ХІІІ – первой
половине XIV веков, базируясь на письменных, археологических и нумизматических
материалах. Они дают характеристику улуса Ногая в системе Золотой Орды и политическо-
экономических отношений этого образования с соседями.
Ключевые слова: средневековье, Юго-запад Украины, улус Ногая, Золотая Орда,
политико-экономические отношения, межгосударственные отношения, сокровища монет,
номадистика, погребение, ногайцы, кочевники.
Andriy Dobroljubskiy, Igor Smyrnov Southern West of Ukraine in the end of XIII – beginning
of XIV centuries
The authors describe the history of the South Western parts of Ukraine in the end of XIII – be-
ginning of XIV centuries, based on the written, archeological and numismatic materials. They char-
acterize Ulus Nogay within the system of Zolotaya Orda, political and economical relations of this
union with the neighbours.
Key words: Middle Ages, Southwest of Ukraine, Nogay’s ulus, Zolotaya Orda (Golden Horde),
political-economical relations, interstate relations, treasures of coins, nomadistic, burials, nomads.
Рецензенти:
Тригуб П.М., д.і.н., професор
Шевченко Н.В., к.і.н., доцент
Надійшла до редакції 15.01.2008 р.
АРХЕОЛОГІЯ 55
Малюнок 1
Західні терени Золотої орди в період утворення улусу Ногая.
Поховальні пам’ятки кочовиків другої половини XIII-XIV ст.
● – поховальні пам’ятки
▲ – Кам’янський могильник
– - – – межі степу і лісостепу
• – • – - кордони Золотої Орди при Ногаї
ЕМІНАК 56
Малюнок 2
Історико-політична ситуація на Заході Золотої Орди
в другій половині XIII – першій чверті XIV ст.
Топографія скарбів джучидських монет та «маркіруючих»
поховальних пам’яток.
АРХЕОЛОГІЯ 57
Малюнок 3
План поховання у Градежка і інвентар із нього.
ЕМІНАК 58
Малюнок 4
Плани і розрізи кургана і поховань на Березанському лимані.
АРХЕОЛОГІЯ 59
Малюнок 5
Інвентар із поховання вершинка на Березанському лимані.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-110832 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 1998-4634 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T13:10:56Z |
| publishDate | 2008 |
| publisher | Інститут археології НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Добролюбський, А. Смирнов, І. 2017-01-06T14:16:35Z 2017-01-06T14:16:35Z 2008 Південний Захід України у другій половині ХІІІ - першій половині XIV сторіч / А. Добролюбський, І. Смирнов // Емінак: Науковий щоквартальник. — 2008. — № 1-4(3). — С. 43-59. — Бібліогр.: 47 назв. — укр. 1998-4634 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/110832 94(477) Автори розглядають історію Південного Заходу України у другій половині ХІІІ – першій половині XIV сторіч, базуючись на писемних, археологічних та нумізматичних матеріалах. Вони дають характеристику улуса Ногая у системі Золотої Орди та політично – економічні відносини цього утворення з сусідами. Авторы рассматривают историю Юго-Запада Украины во второй половине ХІІІ – первой половине XIV веков, базируясь на письменных, археологических и нумизматических материалах. Они дают характеристику улуса Ногая в системе Золотой Орды и политическо-экономических отношений этого образования с соседями. The authors describe the history of the South Western parts of Ukraine in the end of XIII – beginning of XIV centuries, based on the written, archeological and numismatic materials. They characterize Ulus Nogay within the system of Zolotaya Orda, political and economical relations of this union with the neighbours. uk Інститут археології НАН України Емінак Археологія Південний Захід України у другій половині ХІІІ - першій половині XIV сторіч Юго-запад Украины во второй половине ХІІІ – первой половине XIV ст. Southern West of Ukraine in the end of XIII – beginning of XIV centuries Article published earlier |
| spellingShingle | Південний Захід України у другій половині ХІІІ - першій половині XIV сторіч Добролюбський, А. Смирнов, І. Археологія |
| title | Південний Захід України у другій половині ХІІІ - першій половині XIV сторіч |
| title_alt | Юго-запад Украины во второй половине ХІІІ – первой половине XIV ст. Southern West of Ukraine in the end of XIII – beginning of XIV centuries |
| title_full | Південний Захід України у другій половині ХІІІ - першій половині XIV сторіч |
| title_fullStr | Південний Захід України у другій половині ХІІІ - першій половині XIV сторіч |
| title_full_unstemmed | Південний Захід України у другій половині ХІІІ - першій половині XIV сторіч |
| title_short | Південний Захід України у другій половині ХІІІ - першій половині XIV сторіч |
| title_sort | південний захід україни у другій половині хііі - першій половині xiv сторіч |
| topic | Археологія |
| topic_facet | Археологія |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/110832 |
| work_keys_str_mv | AT dobrolûbsʹkiia pívdenniizahídukraíniudrugíipoloviníhíííperšíipoloviníxivstoríč AT smirnoví pívdenniizahídukraíniudrugíipoloviníhíííperšíipoloviníxivstoríč AT dobrolûbsʹkiia ûgozapadukrainyvovtoroipolovinehííípervoipolovinexivst AT smirnoví ûgozapadukrainyvovtoroipolovinehííípervoipolovinexivst AT dobrolûbsʹkiia southernwestofukraineintheendofxiiibeginningofxivcenturies AT smirnoví southernwestofukraineintheendofxiiibeginningofxivcenturies |