Теоретичні засади праць Івана Нечуя-Левицького і тогочасна мовна практика
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Культура слова |
|---|---|
| Datum: | 2013 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут української мови НАН України
2013
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/111352 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Теоретичні засади праць Івана Нечуя-Левицького і тогочасна мовна практика / Т. Коць // Культура слова. — 2013. — Вип. 79. — С. 30-36. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-111352 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Коць, Т. 2017-01-09T15:27:38Z 2017-01-09T15:27:38Z 2013 Теоретичні засади праць Івана Нечуя-Левицького і тогочасна мовна практика / Т. Коць // Культура слова. — 2013. — Вип. 79. — С. 30-36. — укр. 0201-419X https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/111352 uk Інститут української мови НАН України Культура слова Мовосвіт Івана Нечуя-Левицького Теоретичні засади праць Івана Нечуя-Левицького і тогочасна мовна практика Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Теоретичні засади праць Івана Нечуя-Левицького і тогочасна мовна практика |
| spellingShingle |
Теоретичні засади праць Івана Нечуя-Левицького і тогочасна мовна практика Коць, Т. Мовосвіт Івана Нечуя-Левицького |
| title_short |
Теоретичні засади праць Івана Нечуя-Левицького і тогочасна мовна практика |
| title_full |
Теоретичні засади праць Івана Нечуя-Левицького і тогочасна мовна практика |
| title_fullStr |
Теоретичні засади праць Івана Нечуя-Левицького і тогочасна мовна практика |
| title_full_unstemmed |
Теоретичні засади праць Івана Нечуя-Левицького і тогочасна мовна практика |
| title_sort |
теоретичні засади праць івана нечуя-левицького і тогочасна мовна практика |
| author |
Коць, Т. |
| author_facet |
Коць, Т. |
| topic |
Мовосвіт Івана Нечуя-Левицького |
| topic_facet |
Мовосвіт Івана Нечуя-Левицького |
| publishDate |
2013 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Культура слова |
| publisher |
Інститут української мови НАН України |
| format |
Article |
| issn |
0201-419X |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/111352 |
| citation_txt |
Теоретичні засади праць Івана Нечуя-Левицького і тогочасна мовна практика / Т. Коць // Культура слова. — 2013. — Вип. 79. — С. 30-36. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT kocʹt teoretičnízasadipracʹívananečuâlevicʹkogoítogočasnamovnapraktika |
| first_indexed |
2025-11-26T02:57:54Z |
| last_indexed |
2025-11-26T02:57:54Z |
| _version_ |
1850609515411537920 |
| fulltext |
культура слова №79’ 201330
Тетяна Коць
тЕорЕтичні засади праць
івана нЕчуя-лЕвицького
і тогочасна мовна практика
На початку ХХ століття письменники, громадські діячі при-
діляли багато уваги обговоренню проблем нормування, роз-
витку української літературної мови. У дискусії брали участь
А. Кримський, В. Антонович, О. Пчілка, М. Левицький, М. Пи-
липович, Л. Мартович, І. Верхратський, І. Франко, Б. Грінчен-
ко, І. Нечуй-Левицький. Всі вони ставили перед собою єдину
мету — вироблення прийнятної для всього українського про-
стору взірцевої мовної норми. Працювати в цьому напрямку
було дуже складно, адже не було теоретичного підґрунтя. Прак-
тичні рекомендації на сторінках періодичних видань опирали-
ся насамперед на традицію в художньому стилі й на мовне чут-
тя автора і згодом ставали матеріалом для написання граматик.
Активну участь у дискусії брав І. С. Нечуй-Левицький. На
сторінках журналу «Україна» він опублікував статтю «Сього-
часна часописна мова на Україні», яка вийшла відразу окре-
мим виданням, а згодом знайшла продовження в брошурі під
назвою «Криве дзеркало української мови» (1912). Тут пись-
менник подає своє бачення шляхів унормування й розвитку
української мови і виступає за утвердження єдиного літера-
турного зразка на основі східної наддніпрянської практики,
яка має багату традицію насамперед у художньому стилі. Він
виступав проти поширення галицької книжної традиції в пері-
одичних, наукових виданнях. «Галицька наукова й часописна
мова, кажучи загалом, — писав І. С. Нечуй-Левицький, — дуже
нашкодила нашому письменству, а найбільше — сьогочасному
часописному письменству. Через її вплив ця часописна мова
вийшла напхана польськими й галицькими провінціалізмами й
стародавніми словами, ще й подекуди з чудною синтактикою»
(Нечуй-Левицький І. Сьогочасна часописна мова на Україні. —
К., 1907. — С. 39; далі — Сьогочасна). Дослідник закидав га-
лицьким письменникам надмірне вживання книжної лексики,
мовосвіт івана нечуя-левицького 31
орієнтацію на церковнослов’янський мовний ресурс, що під
їх впливом поширювалось у періодичних виданнях Східної
України, а також у таких письменників, як Леся Українка, «що
колись ще недавнечко писала чистою народною мовою» (Сьо-
гочасна, 109). Єдиним правильним орієнтиром у творенні єди-
ної взірцевої літературної мови І. С. Нечуй-Левицький уважав
живу народну мову і радив «в стосунках до виправки мови за-
вжди обертаться до тих вчителів, до котрих оберталось і стар-
ше покоління українських письменників: до селян, поки що
одних професорів української чистої мови, до котрих завжди
обертаюсь і я, блукаючи по ярмарках, і то до селян старих, до-
свідних в цій справі, а найбільше до цікавих на язик бабів, бо
молоді селяни не знають ще всіх слів у мові, а найбільше слів
вищого значення. А до того ще їм треба б завжди вчитуватися
в народні пісні та збірники народних казок» (Сьогочасна, 109).
У періодиці, на думку письменника, мовою близькою до
взірцевої на той час видавали тільки часопис «Світова зірни-
ця», бо тільки вона «пишеться істино сільською, народною мо-
вою, хоч потроху й місцевою подольською» (Сьогочасна, 128).
Зразком літературної мови, за словами І. С. Нечуя-Левицького,
можна було вважати мову П. Куліша, О. Стороженка, Г. Квітки-
Основ’яненка, Марка Вовчка, Ганни Барвінок. У таку мову він
радив вставляти «тільки подекуди врядигоди нові вищі слова, і
вже ніяким способом не польські або й галицькі провінціаліз-
ми, незрозумілі й чудні для нашого народу» (Сьогочасна, 125).
Письменник заперечував вживання запозичень, вважаючи,
що літературна мова повинна збагачуватися лише за рахунок
власних словотвірних ресурсів, тому до його переліку взірце-
вих письменників не потрапили Т. Шевченко, М. Старицький,
І. Тобілевич, І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський,
Панас Мирний. Проте на практиці І. С. Нечуй-Левицький часто
відходив від власних настанов і в теоретичних працях вживав
слова і вислови: натуралізм, ультрареальний, меркантильний,
копія натури, національний дух часу, погляд на літературу.
Сам письменник спростував свої думки, пишучи твори про ін-
телігенцію, заробітчан. У творах «Хмари», «Над Чорним мо-
рем», «Причепа», «На гастролях у Микитянах» тощо наявні
слова: деспотизм, ідеальний, централізація, українофільство,
культура слова №79’ 201332
українофіли, космополітизм, космополіт, націоналізм та ін.
(Мялковська Л. «Ми вже зовсім стали європейцями…» (образ
інтелігенції у творах І. Нечуя-Левицького // Культура слова. —
Вип. 72. — К., 2010. — C. 81—86). Мовна практика письмен-
ника засвідчила, що розширення функціональних можливос-
тей мови вимагало розвитку насамперед її лексичного фонду,
залучення у вжиток іншомовних слів.
Велику роль в утвердженні літературної мови І. С. Нечуй-Ле-
вицький відводив школі, яка повинна була навчити не тільки пра-
вильно читати й писати, а й зрозуміти, збагнути усі нові галузі
науки. Знання рідної мови і можливість отримати нею освіту були
необхідними умовами побудови власної держави. Такі ідеї під-
тримувала на початку ХХ ст. вся національно свідома українська
громадськість. У повісті «Над Чорним морем» митець особливо
наголошує на своїх народницьких, просвітницьких переконаннях
і зауважує: Інтелігенція з чужим для краю книжним мертвим язи-
ком, похожим на латину середніх віків, непотрібна нікому в краю,
окрім правительства, для обрусіння та усякої централізації.
Деякі поради письменника щодо невживання галичанізмів
мовна практика сприйняла, зокрема не закріпилися у вжитку
такі діалектизми: речинець, засібно, татож, мійський. Запе-
речував І. С. Нечуй-Левицький вживання сполучника позаяк.
На деякий час він вийшов з ужитку, а з 90-х років ХХ ст. його
активізацію знову засвідчують періодичні видання.
Виступав автор зазначених праць проти поширення в літе-
ратурній мові слів: видавець, передплатник, змагання, скар-
га, оголошувати, передплата, свідоцтво, рахунок, бридкий,
скаржитись, прагнути, влада, учень, образа, брудний, ваби-
ти, виконати, чекати, ухвала, ухвалити, струмок, переконан-
ня, тримати, оголосити, оголошення, окремий, майже, лише,
яскравий, одяг, замислений, ображати, навколо, настрій, при-
мушувати, рішуче, насамперед, очевидно, відносини, дрібниця,
улюблений та багато інших. Більшість з них було введено до ре-
єстру «Словаря української мови» Б. Грінченка (1907—1909),
напр.: бридкий, брудний, вабити (з посиланням на Панаса
Мирного); виконати, влада, дрібниця, майже, ображати, ого-
лосити, оголошення, рахунок (з посиланням на І. Котляревсько-
го); скаржитися, струмок (з посиланням на Марка Вовчка);
мовосвіт івана нечуя-левицького 33
тримати, ухвалити, учень (з посиланням на Номиса, О. Сто-
роженка, журнал «Основа»). Водночас у словник не потрапили
лексеми видавець, свідоцтво, настрій, одяг, яскравий тощо. На
думку М. А. Жовтобрюха, це було наслідком хитання мовної
норми на початку ХХ ст., а також суб’єктивних поглядів авто-
рів словників і граматик (Жовтобрюх М. А. Мова української
періодичної преси (кінець ХІХ — початок ХХ століть. — К.,
1970. — С. 41—42).
Пропонував вживати І. С. Нечуй-Левицький чимало й таких
слів, які засвоїла українська літературна мова, зокрема вчинок,
надбання, прикмета, заохочувати, хист, нехтувати, житло.
Автор дискусійних праць виступав проти засмічення мови
росіянізмами, наголошуючи, що «в нашій мові є дуже багацько
слів вищого порядка, котрим одповідають в росийській книж-
ній мові слова, виробляні з церковно-славянськоі мови, або про-
сто робляні, вигадані», напр.: мандрувать — путешествовать,
мандрівка — странствованіе, припало до вподоби — пришлось
по вкусу, нехтувать — пренебрегать, потяг — влечение, вчи-
нок — поступок тощо (Сьогочасна, 99).
Авторству І. С. Нечуя-Левицького належали неологізми пи-
салник (у значенні письменник), переднішник (попередник), які
не засвоїла літературна мова. Неусталеною і несприйнятною
була пропонована мовознавча термінологія, напр.: дієслов (ді-
єслово), втямок (поняття), предлог (прийменник), обертальні,
кликальні слова (звертання), падіж (відмінок), викрикуваль-
ні речення (спонукальні речення), спиняльні значки, запятая
(кома), двоєточіє (двокрапка) тощо.
Еталоном правильних граматичних форм дослідник вважав
свої рідні центральні говори Правобережжя, що відповідно
звужувало базу й шляхи розвитку літературної мови. Саме з
цих позицій він відстоював функціонування дієприкметників
на -аний/-яний побіляний, заметяний, заведяний, одчиняний
і т. ін. (Сьогочасна, 22, 85).
Не сприймав І. С. Нечуй-Левицький знову ж таки, на його
думку, галицьких іменникових форм середнього роду в родо-
вому відмінку множини на зразок завдань, видань, писань, чи-
тань, оповідань, зібрань, речень, пропонуючи писати тільки
оповіданнів, писаннів, убраннів, зібраннів.
культура слова №79’ 201334
Серед пропонованих займенників автор подавав відмінкові
близькі йому діалектні форми мині, міні, які в мовній практи-
ці витіснялися з ужитку, на його думку, застарілим варіантом
мені. Суб’єктивний підхід позначився на рекомендації не вжи-
вати дієслівних форм на -ти: писати, читати, ходити, а тіль-
ки: писать, читать, ходить (Сьогочасна, 54). На практиці, зо-
крема в художніх творах письменник підсвідомо нехтував цією
настановою, напр.: Мотря покинула шити розкішний хміль і
тільки подекуди поцяцькувала рукава кружками та маленьки-
ми зірками (Кайдашева сім’я); Радюк хотів глянути на її очі,
прочитати в їх хоч тінь прихильності до своїх думок і не міг,
бо не бачив тих очей (Хмари).
Серед уживаних у той час форм третьої особи однини те-
перішнього часу від дієслова бути — єсть, є автор надавав пе-
ревагу першій, яка згодом перейшла до розряду застарілої. Не
вважав застарілою письменник і категорію числа іменників —
двоїну, напр.: дві минуті, три селі, дві відрі, дві вікні (Нечуй-
Левицький І. С. Граматика української мови. Синтаксис. — К.,
1914. — С. 14; далі — Граматика). У граматиці не було послі-
довності і в творенні ступеня порівняння прикметників, напр.:
нижчий, вищий, молодчий (форму молодший кваліфіковано як
галичанізм), инчий (Граматика, 19).
Заперечував письменник вживання, на його думку, поділь-
ського прийменника біля і галицького діалектизму від. Нато-
мість було запропоновано не відходити від традиційних лек-
сем коло і од (Сьогочасна, 73). У Граматиці про прийменник по
І. С. Нечуй-Левицький писав, що він «має таке значіння як до,
і назначує кінець якого-небудь простору або плину часу: наше
поле йде по річку, а з другого боку по самий лісок, цеб-то до
берега річки й ліска. Я найняв житло по місяць марець. Вода в
ставку міні по коліна» (Граматика, 21). У такому значенні при-
йменник засвоїла мовна практика. Сьогодення диктує перегляд
цих норм. По дедалі частіше прескриптивна норма рекомендує
вживати лише у значенні «пересуватися по поверхні чогось».
Розмовні синтаксичні конструкції, зокрема вживання під-
ряд контактних прийменниково-відмінкових форм іменників з
однаковими прийменниками, але різним значенням можна вва-
жати однією з найхарактерніших ознак ідіостилю І. С. Нечуя-
мовосвіт івана нечуя-левицького 35
Левицького. За висловленнями На самих вершечках цих золо-
тих хрестів Старого Києва, на високих горах, з’явились черво-
ні, як жар, проміння, а Поділ лежав сонний під горою в глибо-
кій темній тіні (Хмари); Воздвиженський почав дуже часто
записуваться в лавру, в пещери, щоб показать ректорові свою
віру (Хмари) можна безпомилково впізнати індивідуально-ав-
торську манеру письменника.
Як митець художнього слова І. С. Нечуй-Левицький відчу-
вав огріхи в побудові синтаксичних конструкцій, у лексичній
сполучуваності компонентів мовних одиниць граматики. По-
ширені в періодичних виданнях вислови вертав в своі права,
він вертає домів, він стремить до науки було рекомендовано
замінювати відповідно на вертався до своїх прав, вступав у
свої права, вертається додому, він тягнеться до науки, які й
засвоїлися в літературному вжитку.
Погляди І. С. Нечуя-Левицького на українську літературну
мову суперечили не лише його власній практиці, а й викликали
заперечення в інших. І. Стешенко в журналі «Літературно-на-
уковий вісник» у 1912 році опублікував статтю «Про україн-
ську літературну мову», де детально проаналізував міркуван-
ня І. С. Нечуя-Левицького і зазначив, що піднесення культури
народу, розвиток сфер життя народу породжує нові процеси,
предмети, явища, які потребують називання. Деякі реалії при-
ходять до нас разом з іншомовними назвами. Та народна мова,
писав автор статті, «змінюється не тільки через позичання слів
чужих, що стали згодом рідними», а й у процесі взаємодії «у
межах окремої етнографічної одиниці», у процесі взаємодії
«різних діалектів тієї самої мови» (Стешенко І. Про українську
літературну мову // ЛНВ. — 1912. — № 11. — C. 302—312;
далі — Стешенко). Тому уявлення письменника про те, що
«ніби «єсть якась криштально чиста українська мова, що на
протязі тисячоліть заховалася від впливів під чарівними покро-
вами, що треба тільки підняти край покрова, і відтіль вилетить
безкрайній струм алмазної мовної хвилі» далекі від дійсності.
«Такий погляд — ілюзія», народжена різними хибними мірку-
ваннями», — зазначав І. Стешенко (С. 309).
Не знайшли підтримки твердження І. С. Нечуя-Левицько-
го про те, що книжні слова в науково-популярних виданнях
культура слова №79’ 201336
заважають читачам сприймати текст. Більшість учасників дис-
кусії схилялися до думки, що це було насамперед проблемою
не мови, а неосвіченості населення. «Наукові записки», — за-
уважував І. Стешенко, — пишуться для спеціалістів, і було б
прекрасно, коли б навіть селяни їх розуміли, але тепер се не-
можливо! Діло тут не в мові, а в неосвіченості, а мова перейма-
ється разом з вищою думкою» (Стешенко, 317).
Критично ставився до міркувань письменника і М. Жу-
ченко, стверджуючи, що в останні часи було написано багато
творів «гарною наддніпрянською українською мовою, до якої
додивляються і галицькі письменники» (Жученко М. Про укра-
їнську літературну мову // Дніпрові хвилі. — 1913. — № 22. —
С. 302).
Незважаючи на чимало дискусійних питань щодо шляхів
нормування української мови, І. С. Нечуй-Левицький завжди
наполягав на пошуку компромісу в колах письменників, мовоз-
навців, громадських діячів. Цінність думок письменника поля-
гала в тому, що він привертав увагу всієї інтелігенції до питань
об’єднання східноукраїнського і західноукраїнського варіантів
літературної мови. Умів І. С. Нечуй-Левицький слухати й ін-
ших; про це свідчить його мовна практика, зокрема зразки ху-
дожніх творів, в яких гармонійно поєднувалась жива народна
мова й інтелектуальне, інтелігентне мислення митця.
Наталія Дзюбишина-Мельник
тЕкстотипи у забутій
науково-популярній розвідці
івана нЕчуя-лЕвицького
Ще 1876 р. спочатку в різних числах львівського часопису
«Правда», а згодом окремим відбитком з’являється цікава етно-
графічно-фольклористична розвідка Івана Нечуя-Левицького
«Світогляд українського народу» (вдруге її видруковано лише
|