"Величний пам’ятник великому": штрихи до лінгвошевченкіани Максима Рильського
Gespeichert in:
| Datum: | 2015 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут української мови НАН України
2015
|
| Schriftenreihe: | Культура слова |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/112316 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | "Величний пам’ятник великому": штрихи до лінгвошевченкіани Максима Рильського / А. Пономаренко // Культура слова. — 2015. — Вип. 82. — С. 56-62. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-112316 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1123162025-02-23T19:54:28Z "Величний пам’ятник великому": штрихи до лінгвошевченкіани Максима Рильського Пономаренко, А. Теоретична стилістика 2015 Article "Величний пам’ятник великому": штрихи до лінгвошевченкіани Максима Рильського / А. Пономаренко // Культура слова. — 2015. — Вип. 82. — С. 56-62. — укр. 0201-419X https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/112316 uk Культура слова application/pdf Інститут української мови НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Теоретична стилістика Теоретична стилістика |
| spellingShingle |
Теоретична стилістика Теоретична стилістика Пономаренко, А. "Величний пам’ятник великому": штрихи до лінгвошевченкіани Максима Рильського Культура слова |
| format |
Article |
| author |
Пономаренко, А. |
| author_facet |
Пономаренко, А. |
| author_sort |
Пономаренко, А. |
| title |
"Величний пам’ятник великому": штрихи до лінгвошевченкіани Максима Рильського |
| title_short |
"Величний пам’ятник великому": штрихи до лінгвошевченкіани Максима Рильського |
| title_full |
"Величний пам’ятник великому": штрихи до лінгвошевченкіани Максима Рильського |
| title_fullStr |
"Величний пам’ятник великому": штрихи до лінгвошевченкіани Максима Рильського |
| title_full_unstemmed |
"Величний пам’ятник великому": штрихи до лінгвошевченкіани Максима Рильського |
| title_sort |
"величний пам’ятник великому": штрихи до лінгвошевченкіани максима рильського |
| publisher |
Інститут української мови НАН України |
| publishDate |
2015 |
| topic_facet |
Теоретична стилістика |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/112316 |
| citation_txt |
"Величний пам’ятник великому": штрихи до лінгвошевченкіани Максима Рильського / А. Пономаренко // Культура слова. — 2015. — Вип. 82. — С. 56-62. — укр. |
| series |
Культура слова |
| work_keys_str_mv |
AT ponomarenkoa veličnijpamâtnikvelikomuštrihidolíngvoševčenkíanimaksimarilʹsʹkogo |
| first_indexed |
2025-11-24T20:14:35Z |
| last_indexed |
2025-11-24T20:14:35Z |
| _version_ |
1849704081249009664 |
| fulltext |
Ангеліна Пономаренко
“ВЕЛИЧНИЙ ПАМ'ЯТНИК ВЕЛИКОМУ”:
ШТРИХИ ДО ЛІНГВОШЕВЧЕНКІАНИ
МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО
Мовосвіт poeta Maximus, як назвав Максима Рильського
наш сучасник (Панченко В. Максим Рильський, poeta Maximus
// День. – 2005. – 11 лютого), упродовж багатьох десятиліть при-
ваблює дослідників-лінгвістів. В останні роки він візуалізований
і через призму своєрідного творчого і світоглядного конфлікту
мистецьких і наукових поколінь – радянської, пострадянської
епохи та початку ХХІ століття. Хоча непорушна «класичність»
(у найширшому значенні) творчого доробку М. Т. Рильського
підносить його над часом, проте лавиноподібна еволюція науко-
вих парадигм і мистецьких візій нової доби спонукає і до нових
теоретичних рефлексій над творами класика.
Не втрачає своєї актуальності мовознавча спадщина поета –
роботи з теорії та практики художнього перекладу, лексико-
графії, історії української літературної мови, лінгвостилістики
(див. праці І. Білодіда, Г. Колесника, С. Головащука, С. Єр-
моленко, Л. Мацько, Л. Ставицької, Т. Беценко, М. Пелипася,
Н. Цівун та ін.). Максим Рильський – один із творців та член
редколегій «Русско-украинского словаря» (1948 та 1968 років),
«Українсько-російського словника» (1953-1963 рр.), «Словни-
ка української мови» (1970-1980 рр.). «Люба його серцю слов-
никова справа», в якій перепліталась відповідальність учено-
го і творча наснага словотворця, водночас сприяла осягненню
ÒÅÎÐÅÒÈ×ÍÀ
ÑÒÈ˲ÑÒÈÊÀ
Теоретична стилістика 57
діахронії мови. Важко не погодитись із його думкою: «… по-
вний словник будь-якої мови – це ідеал, до якого можна лише
прагнути і якого ніколи не можна досягти, бо кожен день і
кожна година приносять людям нові поняття і нові для тих по-
нять слова…» (Рильський М. Т. Ясна зброя: Статті. – К., 1971. –
С. 87; далі – Ясна). Максим Тадейович не лишався осторонь і
правописних проблем: брав участь у підготовці «Українського
правопису» (редакції 1946 і 1960 рр.).
Окрема сторінка наукової спадщини академіка АН Укра-
їни – лінгвошевченкіана. Знаковою у біографії митця вважа-
ють публікацію у березневому номері «Літературної газети»
1935-го року. Це була стаття «Величний пам’ятник великому»,
приурочена до відкриття пам’ятника Т. Шевченку в Харкові.
Відтоді Максим Рильський віддавав багато свого часу й зусиль
справі ушанування Кобзаря і дослідженню його творчості.
Останній рік життя Рильського – 1964 – став для нього наскріз-
но шевченківським: робота над удоскона ленням російського
видання «Кобзаря», вірш «Пророк зорі», останній прилюдний
виступ на Шевченківській акаде мічній сесії з доповіддю «Шев-
ченкове нове слово», рецензія на монографію І. К. Білодіда
«Т. Г. Шевченко в історії української літературної мови».
Багаторічне осягнення мовосвіту Тараса Шевченка, осмис-
лення його ролі як основоположника української літературної
мови дали підстави Рильському назвати Кобзаря поетом-нова-
тором. До речі, цієї найвищої у його ієрархії оцінок удостоєні
лише Т. Шевченко та П. Тичина. Максим Рильський істотно
поглиблює наше розуміння місця Кобзаря в історії української
літературної мови, оновленні та збагаченні її виражально-
зображальних можливостей, відзначає неперевершене вико-
ристанні засобів звукопису, індивідуальних тропів і фігур, різ-
них лексико-стилістичних розрядів, у побудові синтаксичних
конструкцій, в особливостях віршування тощо (детально це
досліджував Микола Пелипась, див. його дисертацію «Лін-
гвістична діяльність Максима Рильського» (2007)). Звичайно,
у жорстких ідеологічних вимірах наукової парадигми сере-
дини ХХ ст. – 1952 рік – маємо сприймати й таку думку Мак-
сима Тадейовича: «Шевченко, який кількісно більше напи-
сав по-російськи, ніж по-українськи, і який був разом з тим
Культура слова №82’ 201558
глибоко самобутнім національним українським поетом, виробив і
загартував свою естетику, свою поетику на творах Пушкіна,
Гоголя… Основоположник української літератури, перший,
хто підняв українську мову на височінь справжньої літератур-
ної мови, міг це зробити і зробив це саме завдяки глибокому і
любовному знанню російської мови…» (Ясна, С. 44). Назвемо
це даниною «радянськості». Окрема сторінка лінгвошевченкі-
ани Рильського, на якій, попри всю її наукову вартісність, теж
виразно позначилась «печать доби», – це художній переклад
творів Кобзаря (див., скажімо, працю «Проблеми художнього
перекладу» (1954 р.)).
Естетику Шевченкового слова поет не лише глибоко й
досконало аналізував, а й органічно відчував: «Мова Шевченка
і Лесі Українки має свій запах, свій колорит і що секрет того
запаху й колориту полягає передовсім у синтаксі, у своєрідно-
му комбінуванні, розкладі, керуванні, погодженні слів» (Ясна,
С. 22). Не лишаються поза увагою авторські новотвори
(«недвига серцем» у Шевченка (Ясна, С. 36)).
Привертає увагу лінгвошевченкознавців і «Відзив про кни-
гу П. П. Плюща «Нариси з історії української літературної
мови», в якому Максим Тадейович зазначає: «…основополож-
ником сучасної мови української літератури він, також у згоді
з загальною думкою, вважає Шевченка…. Тонким і влучним
здається мені зауваження П. П. Плюща, що, хоч роль Шевченка
в становленні сучасної української літературної мови цілком
подібна до такої ж ролі Пушкіна в становленні мови російської,
у Пушкіна був набагато краще підготовлений попередниками
ґрунт, ніж у Шевченка» (Там само. – С. 105), «На тему «Шев-
ченко і Пушкін» сказано й написано ще далеко не все» (Там
само. – С. 218). Цей відгук у рукописі не датований, він був
підготований як виступ офіційного опонента на захисті доктор-
ської дисертації П. П. Плюща (1959 р.).
Названа вище рецензія на працю І. К. Білодіда також при-
ваблює глибиною, об’єктивністю, тому не втрачає своєї акту-
альності для істориків мовознавства. 1964-го року письменник
дискутує з автором монографії «Т. Г. Шевченко в історії укра-
їнської літературної мови» (звичайно, в канонізованих тогочас-
ною ідеологією межах) про суб’єктивізм Шевченка у відповідь
Теоретична стилістика 59
на спробу схематизувати образ народного поета, який нібито
«не спотворював суб’єктивними домішками народних дум
і почуттів» (на підтвердження зв’язку Кобзаря з народною
творчістю І. К. Білодід процитував відомі слова М. Горького).
Поет-академік підкреслює: «Та й не може бути великого творця
без свого особистого, індивідуального, суб’єктивного бачення
світу!», «іще Франко звернув увагу на яскраву суб’єктивність
Шевченкових творів» (Там само. – С. 90). Рецензент акцентує
увагу на особливо цікавих, на його думку, міркуваннях авто-
ра монографії «про зв’язок Шевченкової мови з українською
мовою старокнижною», про «велику заслугу приєднання жит-
тєздатних елементів старокнижної української літературної
мови – до нової» (Там само. – С. 90).
Набагато складнішою тепер видається Рильському і про-
блема «Шевченко і російська мова», а тому розглядати її варто
різноаспектно, враховуючи суб’єктивні й об’єктивні чинники
(«жорстоку й послідовну русифікацію українського населен-
ня», як наслідок – функціональну неповноту української про-
зової й публіцистичної мови, інші мотиви «тимчасового пере-
ходу українського поета на російську мову»): «Справа стояла,
я сказав би, зовсім не так ідилічно, як це малює І. К. Білодід»
(Там само. – С. 91). Рецензент монографії наголошує, що це
«тема для окремої серйозної розмови, в якій мав би місце і по-
рівняльний аналіз творів Шевченка, писаних по-українськи і
по-російськи» (Там само. – С. 91).
Суголосними часові були думки Івана Костьовича із
рецензованої монографії щодо того, що «Шевченко знав красу
і мови рідної з дитинства української, і мови російської, яка
стала йому другою рідною», і Максима Тадейовича, який під-
креслював певну залежність творчого ставання Кобзаря від
російської мови і літератури (стаття «У братерській співдруж-
ності» (1952 р.)). Прикметно, що в наукових студіях останніх
років життя poeta Maximus візуалізуються елементи не «безза-
стережно радянської» рецепції і мовних явищ, і праць у галузі
лінгвістики. До речі, в рецензії «Мова нашої прози» (1955 р.)
на іншу роботу академіка Білодіда М. Рильський, певно, одним
із перших пропонує свою дефініцію поняття лінгвостилістика:
«це та частина лінгвістичної науки, що має на меті вивчення
Культура слова №82’ 201560
стилістичних, а ширше беручи, ідейно-естетичних особливос-
тей літератури чи творчості окремих письменників з мовознав-
чої точки зору» (Там само. – С. 57). У цій самій статті він роз-
гортає думку про завдання у галузі лінгвостилістики.
Дослідників лінгвошевченкіани Максима Рильського при-
ваблює використання у його поетичній творчості епіграфів –
засобу «введення в тему вірша якогось компонента з проекці-
єю на попередній соціальний чи культурно-мистецький факт,
досвід: одночасно це також і лексико-фразеологічний, і інтона-
ційний, взагалі стилістичний ключ» (І. К. Білодід). Йдеться про
епіграфи з творів Шевченка: «І дебр – пустиня неполита», «Вра-
га не буде супостата», «І що снилось – говорилось» тощо, яких,
зокрема Н. М. Цівун, нараховують 15. За кількісними ознаками
дослідниця фіксує в Максима Рильського вісімнадцять віршів,
повністю присвячених Кобзареві та його творам – поезії «Про-
рок зорі» (1964), «Зустріч у Нижньому» (1949), «Великі дру-
зі» (1952), «Вечірня зоря» (1941), «Статуя Сатурна в Літньому
саду» (1957), «Пам’яті Шевченка» (1923), «Він наш» (1938),
«Вінок безсмертя» (1939), «Він у Києві» (1961), «Легенда ві-
ків» (1961) та ін.; близько 30 згадок про Т. Шевченка в поемах,
циклах, віршах (Цівун Н. М. Поетична та наукова шевченкіана
Максима Рильського // Література та культура Полісся. Сер.
: Філологічні науки. – 2014. – Вип. 75. – С. 254-259 // Режим
доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Ltkpfi l_2014_75_29.pdf.).
До речі, саме до Шевченкових текстів як до взірцевих з
позицій нормування мови апелює Рильський у виступах-стат-
тях з культуромовної проблематики. Наприклад, щодо на-
голошування слів («Суща біда у нас із наголосами» (Ясна,
С. 65-66)): рáзом «у Шевченка: Рáзом повставали, / Коней по-
сідлали»; Пóльща («і у Шевченка скрізь – Пóльща»)), умоти-
вованого вживання архаїзмів («у знаменитих рядках Шевчен-
ка…: Радуйся, ниво неполитая!/ Радуйся, земле неповитая /
Квітчастим злаком. Розпустись / Рожевим крином процвіти.
Архаїзми чи старослов’янізми злак і крин тут цілком на місці»
(Там само. – С. 34)). Подеколи дослідник і дискутує з Кобза-
рем: «Сміятися над ким» теж звило собі тепленьке кубельце в
нашім письменстві, і хоча тут хтось міг би послатись на при-
клад Шевченка («а над нею, молодою, поганець сміється»), але
Теоретична стилістика 61
ж уся мовна і літературна практика промовляють за конструк-
цію «сміятися з кого» (Там само. – С. 21).
Зацікавлює й мова лінгвошевченкіани poeta Maximus. З одно-
го боку, їй притаманні ознаки наукового стилю (чіткість, логіч-
ність викладу, вживання відповідної термінології, композицій-
на стрункість тощо), а з другого – афористичність, вкраплення
поетичних образів, емоційних відступів, роздумів, риторичних
звертань і питань. Дослідники звертають увагу на оригіналь-
ний синтаксис наукових (і науково-популярних) праць поета.
Це закономірно, адже Максим Тадейович вважав, що «синтак-
са – душа мови. Про це ніби зовсім забули. Мислять здебільшо-
го в російських синтаксичних схемах…» (Ясна, С. 8). Зробимо
припущення, що поет намагався не прагматизувати синтаксис
своїх наукових текстів (чи навіть мінімалізувати норматив-
ну варіантність, що притаманно деяким працям класицистів),
хоча й виступав проти «заштукованості», «нестримної потреби
говорити неясно», а був прихильником природного мововияву
автора з індивідуалізованим слововживанням, конструкціями,
усталеністю висловів у межах, визначених науковим каноном
(«Поет любить слово. Але він – не слуга слова, він – його во-
лодар» (Ясна, С. 33). Звичайно, в цьому аспекті треба брати
до уваги і часовий вимір мовної норми. Ретроспективна візія
ще більше вияскравлює своєрідний внутрішьотекстовий діалог
Рильського-академіка і Рильського-поета у його наукових стат-
тях. Потреба в довірливій розмові з читачем, внутрішня діа-
логічність, яка надає емоційного й інтелектуального багатства
художньому тексту, – це одна зі спільних рис поезії Рильського
і Шевченка, що варта окремої наукової розвідки. Цю виразну
потребу в діалозі з реципієнтом не можемо не помітити і в пра-
цях з культури мови (див., наприклад «Про мову», «Розмова
про мову», «Слово – наша зброя», «З гадок про мову» тощо).
«Культурозаступник» (за висловом Л. Новиченка) Максим
Рильський, якому випало творити за часів Радянського Союзу,
зумів, хоча з цим не всі погодяться, певною мірою зберегти
свою інтелектуальну внутрішню «нерадянськість». Радянська
«нерадянськість» Рильського пройшла свою еволюцію і зна-
йшла вияв не лише в його творчості, а й у лінгвошевченкіані,
мову якої ще належить переосмислити сучасним дослідникам.
Культура слова №82’ 201562
У Рильського були свої виміри осягнення Шевченка: вимір по-
етичного мовосвіту, наукової аналітики, перекладацької май-
стерності, відповідальності митця і відданості справі вшану-
вання генія свого народу. Чи вдавалося йому в усьому і завжди
бути послідовним? Напевне, ні. Але справжнім – так.
Галина Сюта
ЦИТАТА В ПОЕТИЧНОМУ ТЕКСТІ:
“ЧУЖЕ ВИСЛОВЛЕННЯ” І НЕ ТІЛЬКИ
Увага до лінгвокогнітивної природи цитування, специфіки
вживання цитат у різних функціонально-стильових сферах,
зокрема й у поетичній мові, зумовила закономірне розширен-
ня кола теоретичних і практичних аспектів дослідження в цій
царині. Одним із таких є питання формату цитати: обмежуєть-
ся цей феномен лише одиницями лексико-фразеологічного рів-
ня чи охоплює значно ширше коло мовних явищ?
Уперше новітній і актуальний для лінгвоаналізу художнього
тексту рівневий підхід до типологізації цитат запропоновано в
монографії Н. А. Кузьміної «Інтертекст та його роль у процесах
еволюції поетичної мови» (Екатеринбург, 1999; далі – Кузьмина).
Дослідниця доводить, що ускладненість сучасного художнього
мовомислення, його максимальна відкритість на універсум наці-
ональної і світової культури, а також зростання інтелектуально-
го рівня автора й читача і прямо, й опосередковано спричинили-
ся до того, що в ролі цитати може бути актуалізований елемент
будь-якого мовного рівня віршового твору – не тільки традицій-
но лексико-фразеологічного, а й фоностилістичного, словотвір-
ного, синтаксичного тощо. Такий підхід дає підстави виокреми-
ти, крім лексичних (цитата-слово, цитата-висловлення), також
цитати фоностилістичні (цитата-розмір, цитата-рима, цитатні
звукові ряди), словотвірні (цитати – індивідуально-авторські
неолексеми), структурні. Для українських поетичних текстів
актуальні усі відзначені рівневі різновиди цитат.
Якщо сприймання слів, висловлень як форм входження
«чужого» слова в авторський текст – площина відносної
|