Образи-символи в поезії Михайла Старицького
Saved in:
| Published in: | Культура слова |
|---|---|
| Date: | 2015 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут української мови НАН України
2015
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/112322 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Образи-символи в поезії Михайла Старицького / Н. Левчик // Культура слова. — 2015. — Вип. 82. — С. 18-24. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-112322 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Левчик, Н. 2017-01-20T15:08:14Z 2017-01-20T15:08:14Z 2015 Образи-символи в поезії Михайла Старицького / Н. Левчик // Культура слова. — 2015. — Вип. 82. — С. 18-24. — укр. 0201-419X https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/112322 uk Інститут української мови НАН України Культура слова Мова і творчість корифеїв українського театру Образи-символи в поезії Михайла Старицького Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Образи-символи в поезії Михайла Старицького |
| spellingShingle |
Образи-символи в поезії Михайла Старицького Левчик, Н. Мова і творчість корифеїв українського театру |
| title_short |
Образи-символи в поезії Михайла Старицького |
| title_full |
Образи-символи в поезії Михайла Старицького |
| title_fullStr |
Образи-символи в поезії Михайла Старицького |
| title_full_unstemmed |
Образи-символи в поезії Михайла Старицького |
| title_sort |
образи-символи в поезії михайла старицького |
| author |
Левчик, Н. |
| author_facet |
Левчик, Н. |
| topic |
Мова і творчість корифеїв українського театру |
| topic_facet |
Мова і творчість корифеїв українського театру |
| publishDate |
2015 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Культура слова |
| publisher |
Інститут української мови НАН України |
| format |
Article |
| issn |
0201-419X |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/112322 |
| citation_txt |
Образи-символи в поезії Михайла Старицького / Н. Левчик // Культура слова. — 2015. — Вип. 82. — С. 18-24. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT levčikn obrazisimvolivpoezíímihailastaricʹkogo |
| first_indexed |
2025-11-26T11:42:55Z |
| last_indexed |
2025-11-26T11:42:55Z |
| _version_ |
1850619842439151616 |
| fulltext |
Культура слова №82’ 201518
Надія Левчик
ОБРАЗИ-СИМВОЛИ В ПОЕЗІЇ
МИХАЙЛА СТАРИЦЬКОГО
Творча постать Михайла Петровича Старицького – одна з
найпомітніших в історії української літератури другої полови-
ни ХІХ століття, а ширше – й української культури. Він – поет,
прозаїк, драматург, перекладач, видавець, талановитий актор,
режисер та організатор українського театру.
Ім’я Михайла Старицького знайоме нам за рядками з вірша
“Виклик” (Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна:/ Ясно хоч голки
збирай...), за п’єсою “За двома зайцями”, однією з найрепер-
туарніших у наших театрах. Відомі читачам історичні романи
“Богдан Хмельницький” і “Розбійник Кармелюк”. Водночас
Михайло Старицький присвятив поетичній мовотворчості май-
же сорок років.
Перші вірші Михайла Старицького (60-ті роки) – це зде-
більшого пейзажна пісенно-ритмічна лірика («В садку», «На
озері», «Виклик»). Конкретно-чуттєві епітети в ній (гордочо-
лий дуб, місячна, зоряна ніч, перлиста роса) свідчать як про
схильність до психологізації пейзажу, емоційного сприйняття
краси природи, так і про органічний зв’язок у поетовому мо-
вомисленні з народнопісенною творчістю. У цих віршах най-
більше народнопоетичної символіки: лоза – символ бідності,
беззахисності людини (“Вечірня”), дуб, явір – символи краси
рідного краю (“У садку”), соловейко – вільна пташка (“Дум-
ка”). В інтимній ліриці традиційними є порівняння дівочих
очей із зірками, дівчини з рибонькою.
Індивідуальний стиль Старицького-поета перебував в ево-
люційному жанровому та образно-стильовому розвитку: від
власне романтизму 60-х років до просвітницько-позитивіст-
ського світобачення 70–90-х років (з його настановами на
фактографічність, предметність зображуваного, реальність
дійсності, суспільну користь, соціальну вагу й непохитну віру
в перемогу ідей народолюбства та Сен-Сімонівського загаль-
ного ощасливлення людства) та до неоромантичних тенден-
цій 1900-х років.
Мова і творчість корифеїв українського театру 19
У віршах 70–90-х років спостерігаємо посилення соціаль-
ного струменю, відхід від народнопісенної символіки, пере-
осмислене розуміння єдності “людина – природа”: романтична
гармонія людини і природи порушується, бо ця природа крас-
на і байдужа та німа до моря людських виплаканих сліз («Зорі,
зорі, ясні очі...»). Емоційні епітети увиразнюють думку про
марність сподівань лише на природні якості людини, на оздо-
ровлення природою, сільською працею, на гармонійне співіс-
нування природи і людини. Оновлене психологічне бачення
природи передає епітетна орнаментальність (байдужа, німа,
невпросима, невмолима). Пізніше такий образ-символ природи
розвине Павло Грабовський у відомій поезії “Я не співець чу-
довної природи...”.
Ще відчутніший психологізм у розкритті образу-символу
природи в поезії “Як урочисто тут, замовк величний бір...”.
У ній актуалізована семантика епітетів на позначення чогось
таємничого, символічного (таємничо-полохливі померки, слі-
пої ночі час, щось могутнє і неосяжне), що створює картини
забуття, напівмарення ліричного героя.
У поезії Старицького соціологізованим стає й образ-сим-
вол любові: заперечується романсова символіка цього почуття
як гармонійного “світу двох”, натомість утверджується любов
як своєрідний каталізатор громадянських почувань. Пор. твер-
дження поета: Вона з’явилась в творчім слові/ І благу спільному
сприя (“Монологи про кохання”). Слово-символ любов побутує
в контрастних мікроконтекстах: любов і правда, любов і братер-
ство, любов і боротьба, любов і добро, любов і сила, любов і воля
(“До молоді”, “На роковини Шевченка”, “Поету”, “Дивлюсь на
тебе, і минуле...”, “Псалом”). Номінації почуттів любов і кохан-
ня корелюють як позначення вищого сплаву духовної гармонії
та як інтимне почуття, пристрасть: Нехай же зіллється кохання/
З любов’ю в спілці лагідній —/ На вірне, дружнє побратання,/ На
розріст чесних, добрих дій (“Монологи про кохання”).
Така соціологізація любовного почуття притаманна твор-
чості багатьох поетів другої половини ХІХ ст. Показово, що
громадянський струмінь цього образу-символу ще звучить
у поезії класика раннього українського модерну Миколи
Вороного: Бо коли ти Вкраїни не кохаєш –/ Ти не моя! (вірш
Культура слова №82’ 201520
“Ти не моя!”, 1905). Пізніше всі ці теми інтимної лірики будуть
художньо і філософськи поглиблені у віршах Івана Франка (“Як
почуєш вночі край свойого вікна...”, “Хоч ти не будеш цвіткою
цвісти”, “Чого являєшся мені....”), Лесі Українки (“Уста гово-
рять: «він навіки згинув...”, “Квіток, квіток, як можна більше кві-
тів...”), а особливо в любовній ліриці Олександра Олеся (“Чари
ночі”, “Казка ночі”, “Любов”). Але якщо в поезії Лесі Українки
та Івана Франка цінності любові є духовним ідеалом (і це продо-
вжує концепцію М. Старицького), то в інтимній ліриці О. Оле-
ся любов, кохання часто осмислюється як швидкоплинна весна,
романсово-камерний “світ двох” (“Чари ночі”, “Казка ночі”).
М. Старицький не лише соціологізує образ-символ любові.
У стилістичній системі його наскрізних образів є поетичні кон-
кретно-чуттєві метафори хвилі шовкового волосся, лілеї рук.
Символом політичної неволі, соціального зла в мовотвор-
чості Михайла Старицького є образ ночі. У ранній період твор-
чості його засвідчено в народнопоетичній персоніфікації (ніч
насунулась, “Вечірня”). Згодом ніч стає метафорою страху:
Де глупа ніч, де рабський страх (“Учта”). В ораторських, за-
кличних рядках поезії “Занадто вже” М. Старицький заперечує
зв’язок образу-символу ночі зі станом відчаю, розпуки: глупа
ніч не буде вікувать. Аналоги образу ночі в поезії Старицько-
го – це образи-символи застою, змертвіння всього живого: мла,
темрява, пітьма (“Сон”, “Борвій”). У вірші “Ніч. Замовкли
денні речі...” ключовий образ-символ ночі розгортається в асо-
ціативно-образному ряду номінацій абстрактних і конкретних
реалій (цокіт годинника, голос цвіркуна, уявні багнети, шибе-
ниці, труни, містичні образи-символи жаху). Разом вони уті-
люють соціально-політичну характеристику епохи і стан душі
ліричного героя (сон чи марення уяв).
Образ-символ світла відбиває народницькі погляди М. Ста-
рицького на поширення освіти і науки (прикладковий епітет
світло-промінь в алегорії “Борвій”), пор. шевченківський
мотив: І засяє тоді над убогим селом/ Світло правди, любові,
науки (“На спомин Т. Г. Шевченка”).
В індивідуальній поетиці М. Старицького стилістично
навантажені образи-символи внутрішнього світу ліричного
героя: серце, очі, сльози, душа, слово та ін.
Мова і творчість корифеїв українського театру 21
Словесний образ серце – символ людяності, душевного
багатства –розкривається через метонімічні переосмислення:
серце можна спитати, з ним можна порадитися (серцем поді-
литись), можна бути убогим серцем чи голим догола.
Найближчий словесно-асоціативний аналог серця – душа.
Це знак окреслення внутрішнього світу героя, становлення його
як особистості. Не випадково поезія М. Старицького – найви-
ща точка вживання цього образу-символу від Тараса Шевчен-
ка до Лесі Українки. Якщо у 60-х роках він був пов’язаний з
вербалізацією традиційних мотивів туги і суму, то в 70–90-ті
роки це засіб позначення високих духовних якостей людини –
її святості, душевного багатства: Потопиш і душу святу; Душі
її скарб. Контекст побутування образу максимально насичуєть-
ся соціологічним змістом – поет ратує за соціально спрямовані
порухи душі: Й отдать душі надбитий хист/ Рідному краю
на користь (“Дивлюсь на тебе, і минуле...”). Також стверджує,
що душа є осередком вогню, світла, суспільно значущих ідей:
В твоїй душі, глибокій, ясній,/ Вогонь не згасне, не замре (“Чу-
дова ніч”). Схолола душа, у розумінні поета, – це духовна
смерть (І навіть в душу аж саму/ Уже навіяли зиму (“Зіходить
місяць, гаснуть зорі...”). Такий образ-символ найширше пред-
ставлений у жанрі філософської медитації, роздуму, елегії, тоб-
то в поезіях, де ліричний герой – інтелігент-українець із бага-
тогранним духовним єством, життєвою позицією.
Лейтмотив мовотворчості М. Старицького – віра в народну
душу як осередок духовності (Ти молишся, щоб душу одвести
(“На страстях”), Бо й там люди і там душі (“Псалом”), І в
народну душу вірив; Не умре душа живая (“Кантата на честь
і славу М. Лисенку”). У його метафоричному переосмисленні
душа – це чутливий інструмент, завжди настроєний на сприй-
няття народного життя, духовне єднання з народом: І буде знов
моя душа страждать/ За свій народ (“В грудях вогонь, холод-
не повівання...”), Душа моя в гармонії зроста/ І прагне вся роз-
критись до любові,/ І за братів на себе знять хреста! (“Канта-
та на честь і славу М. Лисенку”).
Як проекція внутрішнього (духовного) стану героя в поезії
М. Старицького функціонує образ-символ очі. Це засвідчує
його епітетика – палкі, жаркі, ясні очі (Шукаю скрізь палких
Культура слова №82’ 201522
очей; Сміло йду з ясним оком на страту; згаси в очах жаркі
вогні), залучення до широких поетичних узагальнень (аж до
фразеологічних образів – йти з ясним оком). Очі в поезії Ста-
рицького – дзеркало духовного життя людини, і тільки духо-
вність надає їм краси і сили.
Образ-символ сльози означає сильні емоційні переживан-
ня ліричного героя – горя, журби, смутку чи душевного підне-
сення, схвильованості як ознаки романтичного світовідчуття:
В серці таємничі дії,/ Згага кохання і сліз (“Думка”); Минули
роки, сивий волос/ Морозить голову, а я/ Усе блукаю по гаях/
Та чую твій надбитий голос?/ І досі рвійно й гаряче/ Твоя
сльоза мене пече!
Виразно соціологізований у поезії М. Старицького й
образ-символ місто. Жертви міста – любовно окреслені сло-
весні образи людей праці: швачки (“Швачка”), матері-актор-
ки (“Чертог сіяв ... Вона на сцені грала...”), дівчат-заробітчан
(“Весна”), матері-солдатки (“Двері, двері замкніть! Затуш-
куйте вікно!...”).
У Михайла Старицького немає ідеалізованого образу на-
роду, властивого творам багатьох письменників післяшевчен-
ківської епохи. Поет свідомий того, що народ убожеством
прибитий/ Знеможений і темністю сповитий,/ Що вже забув
і поважать себе (“До України”), І од довічної наруги/ Тупа
покора на виду (“Учта”). Ліричний герой-інтелігент не лише
співчуває народові (пор. поетичний перифраз менший брат),
а й показує, що народ у тяжких умовах життя зумів зберегти
прагнення до правди і волі, осуду зла і насильства, зберіг чи-
стоту моральних ідеалів. Зображальна функція перекладена
на народнопоетичні форми, зокрема близькі до дум і билин-
них пісень: Не журіться ж, гей, бідарі мої, –/ Горобина ніч –
вам не мачуха! (“Борвій”).
Михайла Старицького по праву вважають одним із фундато-
рів літературної мови. Свідченням свідомого ставлення пись-
менника до творчості, зокрема до художнього слова, є такі ряд-
ки з листів до Цезаря Білиловського від 11.02.1898 р., у якому
він шкодує, що не має можливості видати українською мовою
роман “Богдан Хмельницький”: “Так би хотілося завершити
будови нашої літературної мови (виокремлення наше. – Н. Л.)
Мова і творчість корифеїв українського театру 23
таким романом” (Старицький М. Твори : У 8 т. – К., 1965. –
Т. 8. – С. 580). А в листі до Івана Франка (червень 1902 р.) він
пише: “З перших кроків самопізнаття на полі народнім я за-
горівся душею і думкою послужити рідному слову, огранува-
ти його, окрилити красою і дужістю, щоб воно стало здатним
висловити культурну, освічену річ, виспівати найтонші краси
високих поезій..., бо вірую, що тоді тільки ушанує свою мову
народ, коли вона стане орудком культури і науки, коли на їй
понесе народу інтелігентний гурт і визволення від економічно-
го рабства, і поліпшення долі...” (Там само. – С. 636–637). Ця
думка, висловлена більше ста років тому, актуальна і сьогодні.
Звернення поета до традиційного образу-символу слово
пов’язане з мотивом ролі митця у сіспільстві. У Старицько-
го відчутний перегук із Шевченковим розумінням глибини
осмислення слова: З напасником нашого слова та правди і
волі/ Поклав я життя на боріння. В індивідуальній стиліс-
тиці Михайла Старицького слово асоціюється з ділом, пор.
поетичний перифраз: Чи гинете в снігах за слово нове (“До
І. Білика”). Завдяки епітету вогнистий поетичний образ-сим-
вол слово еволюціонує як уособлення справи життя ліричного
героя. Якщо вогонь – символ життя, то вогнисте слово – це
слово, яке живить життя, рухає, надихає його (Зірвалось вог-
нистеє слово (“Зустріч”). Це увиразнюють дієслівні метафо-
ри: І вогнисте слово лине,/ Пробива задублі груди/ І добро
для всіх єдине –/ Волю й правду сіє всюди... (“Ой знущались з
мого слова...”). І в цьому поетичному твердженні Шевченкові
мотиви також виразні.
Еволюціонує у творчості М. Старицького й образ-символ
думка. У 60-х роках це штамп на означення пасивних розду-
мів самітника: Я свої думи-муки виспівував в святій самотині
(“Коли засну навіки в домовині...”). Далі думка стає вербалі-
затором конкретних світоглядних позицій – з’являється образ
товаришів по думках (“Монолог бездольця”, “Коли від нена-
тлої муки...”), що розгортається в асоціативно-образний ряд із
центральним мотивом молодь. Конкретизатори останнього –
словесні образи юнацтво; чесний люд; брати, браття; трудя-
щі юнаки; завзятці-юнаки, що возлюбили Україну. Поет завжди
відчував себе однодумцем і спільником молоді (“До молоді”):
Культура слова №82’ 201524
На вас, завзятці-юнаки,/ Що возлюбили Україну,/ Кладу най-
кращії гадки,/ Мою сподіванку єдину.
Отже, словесно-образна система М. Старицького відповідає
новим мотивам української поезії другої половини ХІХ століт-
тя. Світ образів-символів еволюціонує від традиційно-поетич-
них до новітніх соціально-психологічних. Відзначені образи-
символи в подальшому розвинулися у творах Івана Франка,
Лесі Українки та інших митців – послідовників кращих над-
бань його поетичного слова.
Мирослава Мамич
ВОГНЕМ, ЖАГОЮ, ПОРИВАННЯМ
ВОНА СЕРЦЯ ПАЛИЛА ВСІМ
(СЛОВЕСНИЙ ОБРАЗ МАРІЇ ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ
В БІОГРАФІЧНИХ ЕСЕ ЖІНОЧОГО ЖУРНАЛУ)
У сучасній журнальній публіцистиці одним із найбільш
актуалізованих є жанр есе. Вважають, що есе дозволяє не
обов’язково вичерпно, але виразно індивідуально потрактува-
ти подію, явище, проблему чи тему. Вільно, з використанням
художніх образів репрезентувати особистісні риси певної відо-
мої постаті. Есе такого спрямування називають біографічними,
cеред них розрізняють есе літературно-критичного, публіцис-
тичного та історико-культурного змісту.
У текстах, що належать до жанру біографічного есе,
обов’язково виражена, з одного боку, індивідуальна позиція
автора щодо постаті, особистості, якій присвячено розвідку,
водночас автор намагається висловити філософську узагаль-
нювальну оцінку людини, світу й часу. З іншого боку, у біогра-
фічному есе увиразнюють індивідуальні риси характеру, вдачі,
творчого внеску особистості в розвиток національної чи світової
культури. У текстах біографічного есе оживають образи часу і
простору, в якому сформована і творить індивідуальність. Такі
журнальні публікації набувають ознак медіатексту: готуючи твір
до друку, автори біографічних есе в журналі «Жінка» (колись –
«Радянська жінка»), використовують і додаткову візуальну
|