Рецептивна естетика й літературна комунікація
Збережено в:
| Дата: | 2007 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2007
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/11302 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Рецептивна естетика й літературна комунікація / Г. Яусс // Слово і Час. — 2007. — № 6. — С. 37-46. — Бібліогр.: 23 назв. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859624460737314816 |
|---|---|
| author | Яусс, Г. |
| author_facet | Яусс, Г. |
| citation_txt | Рецептивна естетика й літературна комунікація / Г. Яусс // Слово і Час. — 2007. — № 6. — С. 37-46. — Бібліогр.: 23 назв. — укp. |
| collection | DSpace DC |
| first_indexed | 2025-11-29T09:08:15Z |
| format | Article |
| fulltext |
Слово і Час. 2007 • №6 37
Ганс Роберт Яусс
РЕЦЕПТИВНА ЕСТЕТИКА Й ЛІТЕРАТУРНА КОМУНІКАЦІЯ
Ганс Роберт Яусс (12.ХІІ.1921, Гайдельберґ – 1.ІІІ.1997, Констанц) – німецький
учений#літературознавець. Навчався в Гайдельберзькому університеті в Ганса#
Ґеорґа Ґадамера; 1957 року здобув там ступінь доктора. З 1967 року обіймав
кафедру теорії літератури в Констанцському університеті (ФРН). Викладав
також у Колумбійському і Єйльському університетах, у Сорбонні.
Один із чільних представників так званої “констанцської школи”, яка
обґрунтувала й розвинула рецептивну естетику.
Яусс прагнув повернути літературознавчим дослідженням історичну
проблематику. Він заперечував три різні підходи до історії літератури:
ідеалістичну концепцію історії як телеології; позитивістський історицизм
ХІХ ст., який уникав окремих питань, щоб зберегти об’єктивність; та
Geistesgeschiсhte – історію ідей, ґрунтовану на ірраціоналістській естетиці.
Натомість альтернативу їм він убачав у марксистській теорії й критиці та
російському формалізмі, які намагалися примирити історію й естетику.
Спираючись на герменевтику Г.#Ґ.Ґадамера, Яусс докладно розробив поняття
і структуру естетичного досвіду, горизонту читацьких сподівань
(Erwartungshorizont). Художній твір у його концепції – це наслідок діалогічного
контакту читача з текстом. “Горизонт читацьких сподівань” позначав
сукупність соціальних, культурно#історичних, психологічних та інших уявлень,
які зумовлюють, з одного боку, зв’язок автора і твору з читацькою аудиторією,
з реципієнтом, а з другого – зв’язок читача з твором. Тобто кожен із учасників
діалогу має свій горизонт сподівань, а рецепція твору здійснюється за взаємодії
цих горизонтів.
Історія літератури, з позицій Яусса, – це історія рецепцій, кожна наступна
з яких має враховувати досвід усіх попередніх, адже саме в цьому досвіді
реалізується сенс твору.
Українські переклади праць Ганса Роберта Яусса див.: Естетичний досвід і
літературна герменевтика (фраґменти) / Пер. Юрія Прохаська // Слово.
Знак. Дискурс: Антологія світової літературно#критичної думки ХХ ст. / За
ред. Марії Зубрицької. – 2#е вид., доп. – Л., 2002. – С. 368#403.
Рецептивна естетика, відома під назвою “констанцської школи”1, дедалі більше
й більше, починаючи з 1966 року, перетворювалася на теорію літературної
комунікації. Об’єкт наших досліджень – це історія літератури як процес, в якому
завжди задіяні три чинники – автор, твір і читач. Тобто це діалектичний процес, в
якому взаємодія між твором і реципієнтом відбувається за посередництва
літературної комунікації. Отже, тут поняття “рецепція” слід тлумачити в подвійному
1
Wirkung. – Munich, 1976; Jau
Literaturgeschihtsschreibung. – Stuttgart, 1978. Нещодавно рецептивній естетиці було також присвячене
H.R. Asthetische Erfahrung und literarische Hermeneutik. – Munich, 1977.
– T. 1; Rezeptiongeschihte oder Wirkunga sthetik. Konstanzer Diskussionbeitrage zur Praxis der
Див.: Rezeptionasthetik. Theorie und Praxis. – Munich, 1975; Izer W. Der Akt des Lesens: Theorie asthetischer
спеціальне, 39�е, число журналу “Poetique” за 1979 р.
38 Слово і Час. 2007 • №6
сенсі – як прийняття (або присвоєння) і водночас як обмін. Крім того, поняття
“естетика” вже відсилає не до науки про прекрасне, не до давнього питання про
суть мистецтва, а радше до питання, що ним тривалий час нехтували: як вивчати
мистецтво через його власний досвід, через історію естетичної практики, котра –
як продукування, рецепція й комунікація – лежить в основі будь5яких мистецьких
маніфестів.
непорозуміння: у французькій і англійській мовах ним послуговуються лише в
готельному бізнесі! Однак цей неологізм усе ж таки здобув визнання в міжнародній
естетичній теорії, окреслилася сфера його застосування: рецепція як естетичне
поняття охоплює водночас два значення – активне й пасивне. Рецепція в її
естетичному розумінні означає двосторонній акт: враження від художнього твору
і спосіб сприйняття читачем (або – якщо хочете – його “відповідь”). Читач (чи
краще – адресат) може реагувати на мистецький твір по5різному: просто сприймати
його чи (у кращому разі) критикувати, захоплюватися ним або заперечувати,
гратися його формою, тлумачити його зміст, приймати визнані інтерпретації або
прагнути самому написати оповідання. Зрештою, адресат може зреагувати на
художній твір, створивши власний, новий. У комунікативному ланцюгу в історії
літератури автор – це водночас “реципієнт”, для якого він починає писати.
Унаслідок поєднання двох чинників – горизонту сподівань (первинний код), що
його передбачає твір, і горизонту досвіду (вторинний код), який виникає завдяки
реципієнтові, – зміст твору завжди складається в новий.
Методологічний постулат, що його рецептивна естетика прагнула запровадити в
інтерпретацію наукового типу, полягає в розрізненні двох горизонтів – очікуваного
результату та сприйняття, актуалізованого твором мистецтва. Їх слід розрізняти,
аби зрозуміти зчеплення структур, які зумовлюють враження від твору, та естетичні
норми, застосовувані інтерпретаторами до історії літератури. Виявити літературну
комунікацію, приховану за тим, що називають “фактами літератури”, – ось мета
новітніх досліджень, які вимагають літературної теорії, здатної при аналізі процесів
цю взаємодію реалізується безперервний обмін між автором, твором і читачем,
між теперішнім і минулим досвідом мистецтва. На противагу традиційним історико5
літературним дослідженням за схемою “життя і творчість…”, рецептивна естетика
відновлює право читача на активну роль у послідовній конкретизації змісту творів
упродовж історії. Водночас рецептивну естетику не слід плутати з історичною
соціологією читача, який легко змінює свої смаки, інтереси чи ідеологію. Опираючись
цим двом методам, що зводять історію літератури до одностороннього причиново5
наслідкового зв’язку, рецептивна естетика спирається на діалектичну концепцію:
для неї історія інтерпретацій мистецького твору – це обмін досвідами або, якщо
хочете, діалог, гра питань і відповідей.
* * *
У шістдесятих роках були спроби трансформувати теорію літератури відповідно
до моделі номологічних наук за допомогою дескриптивного та формалізованого
методів, які не залишають місця для інтерпретації. На противагу цій тенденції, яка
панує й досі, рецептивна естетика робить своїм кредо герменевтику й закріплюється
в полі наук про значення. Але її, так би мовити, повернення до інтерпретації в
даному разі аж ніяк не означає відмови від структуральних підходів або повернення
до ідеалу іманентного трактування, де досить самоусунутися, аби досягти видимої
об’єктивності. Згідно з рецептивною естетикою, інтерпретація радше вимагає, щоб
інтерпретатор прагнув контролювати свій суб’єктивний підхід, визнаючи горизонт,
обмежений його історичною позицією. На цій думці ґрунтується герменевтика, яка
відкриває діалог між теперішнім і минулим та вводить нову інтерпретацію в історичну
серію конкретизацій змісту. З цією метою сьогодні важливо розвинути нову
літературну герменевтику, яка, відповідно до моделей теології та юриспруденції,
врахує три моменти, котрі разом становлять акт розуміння, а саме: розуміння,
інтерпретація та застосування.
Різночитання слова “Rezeptionsasthetik” призвело, на жаль, до фатального
рецепції враховувати взаємодію між продукуванням і сприйняттям. Caме через
Слово і Час. 2007 • №6 39
Теологія та юриспруденція, наші сусіди в царині текстуальних наук, настільки
прогресували в герменевтичних розмислах, які супроводжують їхню наукову практику,
що внесок традиційної літературної герменевтики в нинішню суперечку про
герменевтику взагалі зводиться до скромної ролі бідного родича, як сказав Петер
Шонді ще 1970 року2. Його збентеження стало очевидним, щойно в нього запитали
про теорію розуміння, яка відповідала б естетичному характеру літературних текстів.
В університетській традиції цю проблему розв’язують, відсилаючи або до риторики,
компетентної в питаннях наслідків літературного дискурсу, або до літературної
критики, компетентної в питаннях естетичної оцінки. Ця проблема, звичайно, в іншій
формі, постала на початку ХХ століття. Мається на увазі проблема літературності,
що її порушили російські формалісти, чи проблема критики краси, яку ввів у стилістику
Лео Шпітцер*3. Проте ні Шпітцер, ні формалісти не мали на думці перевіряти свої
методи інтерпретації за допомогою герменевтичної рефлексії. Відсутність теорії
розуміння й навіть перехід на антигерменевтичні позиції характеризують пізнішу
новітню лінгвістичну поетику й семіотику, так само як теорії письма, текстуальної
гри та інтертекстуальності. Книжка Сьюзен Зонтаґ із прикметною назвою “Проти
інтерпретації” (1966) мала успіх, бо засвідчила суперечності між модерною
літературою і традиційною інтерпретацією. Остання, зводячи множинний сенс
відкритого твору до єдиного значення – нібито об’єктивного, але прихованого за
текстом, – неодмінно залишає поза увагою естетичну структуру, якою вирізняється
більшість творів, написаних у наш час4. Відтоді дедалі більше вкорінюється
упередження, ніби герменевтика – це не що інше, як застаріла езотерична доктрина,
підпорядкована ідеологічному інтересу закріплення впливу традиції на сучасність.
Проте Сьюзен Зонтаґ не завважила, що її гострі випади проти спрощення
позитивістської інтерпретації пішли набагато далі герменевтичних дискусій у
Німеччині. Після 1966 року рецептивна естетика знову могла скористатися
арґументами філософської герменевтики Ганса Ґеорґа Ґадамера5, якого вона
критикувала за об’єктивізм у трактуванні, що панував у літературній освіті. Вона
розвінчала ілюзії історизму, які, апологізуючи “повернення до джерел” і “вірність
текстові”, спонукали інтерпретатора ігнорувати обмеження, накладені на нього
його історичним горизонтом; не визнавати те, що він сам – частина історії
рецепції тексту; не бачити облудність переконання попередників, котрі вважали,
що нарешті безпосередньо причетні до тексту, який має один істинний сенс.
Рецептивна естетика, навпаки, визначаючи зміст твору через низку його історичних
конкретизацій, не стільки вишукує помилки в попередніх інтерпретаціях, скільки
досліджує сумісність різних тлумачень.
Принцип герменевтики, який вимагає визнавати зацікавленість, притаманну будь5
якій інтерпретації, не єдиний спадок, що дістався літературній герменевтиці від
її сестри – герменевтики філософської. Герменевтика Ґадамера спонукала її,
крім усього, досліджувати акт розуміння через три моменти – розуміння,
тлумачення та застосування. У цій справі літературна герменевтика демонструє
суттєве відставання від своїх сусідів у царині текстуальних наук. Теологія та
юриспруденція насправді ніколи не випускали з поля зору той факт, що “у
глибинах акту розуміння тексту завжди криється порух до застосування
результатів акту в теперішній ситуації інтерпретатора цього тексту”6. Філологія
2
* Шпітцер Л. (1887–1960) – австрійський філолог. Перебував під впливом школи естетичного ідеалізму
К.Фосслера. Автор праць зі стилістики літератури романськими мовами, особливо французькою та
іспанською.
3 Хоча теорія інтерпретації, імпліцитно присутня у працях Лео Шпітцера, не надається до наслідування
й не надто систематизована, вона далеко випередила маргінальні спостереження герменевтистів. Див.
похвальне слово їй Жана Старобінського у кн.: Starobinski J. L’oeil vivant. La relation critique. – Paris,
1970. – P. 34�81.
4 Sontag S. Against Interpretation and other essays. – New York, 1966. – P. 6. Див. український переклад:
Зонтаґ С. Проти інтерпретації та інші есе / Пер. з англ. В.Дмитрук. – Л., 2006.
5
6 Ibid. – P. 291.
Див.: Szondi P. Einfuhring in die literarische Hermeneutik. – Frankfurt, 1975. – P. 404.
Gadamer H.;G. Wahrheit und Methode. Grundzuge einer philosophischen Hermeneutik. – Tubingen, 1960.
40 Слово і Час. 2007 • №6
єдина після приходу історицизму звела свою методологію до інтерпретації; вона
більше не намагалася досягти естетичного розуміння і зневажала проблему
застосування як дидактично наївну. Проте акт розуміння закінчується для теологів
проповіддю, а для правників – вироком. Текст закону або об’явлення мало
просто зрозуміти в історичному контексті: значення закону має конкретизуватися
при кожному його застосуванні, релігійний текст як послання про спасіння слід
розуміти по5новому в кожній конкретній ситуації. Отже, на яких підставах
літературна інтерпретація зупинилася на реконструкції минулого5яким5воно5було5
насправді або на описі тексту для скромної втіхи від опису5як5такого? Якщо й
літературна герменевтика прагне успішно завершити свою роботу в конкретну
мить інтерпретації, то слід сказати, що, за логікою естетики й історії, вона має
визнати застосування як невід’ємний складник будь5якого розуміння й відновити
в естетичному досвіді єдність трьох моментів герменевтичного акту.
* * *
Новітні теорії рецепції й літературної комунікації, що їх незалежно одна від
одної розробляли групи дослідників у Констанці та Східному Берліні, – це,
звичайно, не феномени наукової традиції, культивованої винятково в Німеччині.
Якщо ці теорії, як ми сподіваємося, можуть приводити до “зміни парадигми” й
до повернення публічного інтересу, який літературознавчі дослідження, очевидно,
втратили після війни, якщо ці теорії мали несподівані наслідки, то це тому, що
вони були частиною загального перевороту, який стався в історії наук про
людину в середині 605х років. Рецептивна естетика виникла одночасно з
переворотом, який панівній парадигмі структуралізму надав позаісторичного
характеру й зумовив формулювання в лінгвістиці, семіотиці, соціології та інших
науках схожих концепцій, котрі мали на меті поєднати протилежні полюси, щоб
виробити всеосяжну теорію людської комунікації.
Структуралізм, що формувався спочатку в лінгвістиці й далі в антропології на
універсальному рівні “суперечки про метод” нашого часу, викликав критику, яка
стосувалася в основному таких вихідних положень структуралістів, як замкнутий
мовний універсум, відсутність референта, отже, зв’язку зі світом; система знаків,
відірваних від ситуації продукування та сприймання смислів; поняття структури в
онтологічному значенні, тобто як абсолютно незмінної й абстрактної соціальної
функції; зведення функцій прагматичної комунікації до комбінаторної гри в дусі
формальної логіки. Ці положення паралельно були взяті під сумнів у різних
дисциплінах: теорія літератури почала поновлювати у правах читача, слухача,
глядача (або краще сказати – реципієнта); лінгвістика почала заміняти текст фразою
й розвивати прагматику “мовленнєвого акту” та комунікативних ситуацій; семіотика
наблизилася до концепції кодів або ж культурних текстів; культуральна соціальна
антропологія відновила питання суб’єкта, ролей та соціальних інституцій;
відроджувалася феноменологічна соціологія (саме вона знову взялася зі своїх
позицій до проблеми вибудовування сенсу). Зрештою, формальна логіка видавалася
застарілою порівняно з логікою пропедевтичною, в якій діалог залучався до
аргументації. Не забуваймо, що в ті роки кібернетика чи інформатика позиціонували
себе так, що їх певною мірою вважали за “science de salut” – науки, які складні
проблеми людської комунікації розв’язують, удаючись до найпростішого способу.
Наперекір їм жевріла оманлива надія на інформаційну естетику, для якої чинник
“комунікація” не втратив негативного естетичного значення7.
З постструктуралістськими теоріями, що їх розвинула літературна критика у
Франції після 1968 року, рецептивну естетику більше чи менше поєднували поняття
відкритого твору (“opera aperta”, за Умберто Еко), відмова від логоцентризму,
повторне введення суб’єкта й переоцінка літературного тексту через його функцію
соціальної трансформації. Але літературні теорії німецького походження різняться
від французьких теорій письма тим, що останні, очевидно, виводять генезу
7
1976. – P. 41.
Див.: Brutting R. Ecriture und Texte. Die franzosische Literaturtheorie nach dem Strukturalismus. – Bonn,
Слово і Час. 2007 • №6 41
змісту тільки з відображальної діяльності, яка й служить для них письмом.
Натомість німецькі теоретики тлумачать безперервне творення змісту як обмін
(або взаємодію) між двома учасниками продукування й рецепції твору. Перший
методологічний крок так само привів французький авангард від твору до тексту;
чи не має наступний крок привести нас від суб’єкта, який пише, до суб’єкта,
який читає й оцінює, якщо вже стоїть завдання зрозуміти літературу як процес
соціальний – комунікативний і нормотворчий водночас? Літературна комунікація
має бути репрезентована як інтерсуб’єктивне поле. Вона не могла виконувати
свою соціальну функцію, доки не визнавали діалогічний зв’язок між текстом,
його реципієнтами та посередниками між ними, доки інтерсуб’єктивний естетичний
досвід зводили до монологічного “задоволення від тексту”, яке читач – за
Роланом Бартом – знаходив у “райському саду слів”8.
* * *
Компаративна наука утвердилася в літературних дослідженнях гуманістів, якщо
вважати, що їхні твори – від італійського Ренесансу до німецького ідеалізму –
були задумані відповідно до плутархівської моделі “паралелей між давнім і
новим”9. Ці паралелі випливали з необхідності, яка виходила за межі звичайної
філології. Слід було виявити та обґрунтувати закони досконалості, які знову
поєднували б красиве і приємне, естетику й мораль і були основою гасла гуманістів:
lectio transit in mores (читання переходить у звички (лат.). – Прим. перекл.).
літературної естетики, поклавши край історіографічному жанру “паралелей” як
науці про одиничне й індивідуальне в історії. Як можна сьогодні примирити
історичну свідомість і потреби літературної комунікації? Ось тут я й бачу
можливість оновити студії з порівняльного літературознавства.
Покликана компенсувати ізоляцію національних літератур, ця дисципліна надто
довго залежала від позитивістської методології, історії ідей чи формалізму,
щоб визнати повноправність знову порушених проблем літературної комунікації.
В одній із дефініцій, запропонованій Жаном5Марі Карре (1951), вона трактується
як “вивчення міжнародних духовних зв’язків, співвіднесеності подій”10. У цьому
означенні пережитий досвід літературної комунікації залишається прихованим
за щільною завісою “літературних фактів” і не враховується те, що вона існує
завжди – за об’єктивними або “духовними” зв’язками суб’єктів, котрі через
рецепцію як інтерпретацію, через відбір як відтворення попередньої літератури
здійснюють літературний обмін. Автори “паралелей”, що вважаються
“донауковими”, могли б довести не одному сьогоднішньому компаративісту,
що будь5яке порівняння в історії літератури вимагає “tertium comparationis”,
тобто теоретичних правил. Ці правила не випливають безпосередньо з
об’єктів порівняння. Вони випливають з передрозуміння, з інтересу (часто
прихованого або неусвідомленого) інтерпретатора, що він його негайно має
задовольнити завдяки герменевтичній рефлексії і свідомо ввести у процес
порівняння, якщо прагне, щоб його аналіз визначали не упередження, а осмислені
питання.
Для гуманістів, як і для філософів епохи Просвітництва, порівняльна інтерпретація
античної й модерної культур була не метою в собі, а способом сформулювати й
описати ідеал для теперішнього або майбутнього суспільства. Шарль Перро у
праці “Паралелі між давнім і новим у питаннях мистецтва і наук” (1688–1697),
несправедливо недооціненій французькою літературною традицією, прагнув
перевірити досягнення доби Людовіка ХІV, послуговуючись нормами античної
досконалості. Попри свій первісний задум, він дійшов висновку про
8 Мою ґрунтовнішу критику праці Ролана Барта “Задоволення від тексту” (Париж, 1973) див. у кн.:
Jau
9 Див.: Jau H.R. Literaturgeschihte als Provocation. – Frankfurt, 1970. – P. 34 sqq. Передруковано у кн.:
10 Цит. за: Gsteiger M. Zur Begriff der Literatur in vergleichender Sicht // Zur Theorie der Vergleichender
Caме історицизм романтичної доби розхитав таке гуманістичне застосування
H.R. Asthetische Erfahrung und literarische Hermeneutik. – Munich, 1977. – T. 1. – P. 55 sq.
Pour une esthetique de la reception. – Paris, 1978. – P. 180 sqq.
Literaturwissenschaft / Ed. H.Rudiger. – Berlin; New York, 1971. – P. 76.
42 Слово і Час. 2007 • №6
непорівнюваність цих двох історичних світів. “Історія античного мистецтва” (1764)
Вінкельмана*, задумана для протиставлення сучасному мистецтву, не тільки
засвідчила поширеність у стародавніх ідеї Краси, що єдина гідна наслідування,
– у нових інтерпретаціях високого або ж вишуканого стилю ця ідея постала
перед тогочасним читачем як естетична утопія доброчесного життя у громаді11.
Руссо, критикуючи сучасну йому цивілізацію, вдавався до порівняння античних
міст5держав із державою новочасною, щоб, нагадавши про справжнє
республіканське життя, увиразнити постулати й межі “суспільного договору”.
Фрідріх Шлеґель і Фрідріх Шиллер у своїх творах 1797 року намагалися по5
новому розв’язати “суперечку давнини й сучасності”, спираючись на історичне
розмежування епох античного й сучасного мистецтва. З цієї історичної філософії
майбутнього мистецтва виросла естетична програма романтизму.
З огляду на все сказане, завдання і плани дисципліни, як вони бачаться
компаративістам, сьогодні сприймаються як дещо скромні. Мені завжди
здавалося, що навіть великий і знаменитий проект “Порівняльної історії
європейських літератур”12 за браком мети, більшої ніж методологічне порівняння,
ризикує перетворитися на ще один уявний музей світової літератури. Очевидно,
щоб уникнути цього, слід повернутися до питання літературної комунікації, тобто
за непорушними відносинами традиційної історії літератури шукати й
реконструювати відносини рецепції та обміну. Досвід мистецтва засвідчив, що
вони можливі між націями – часто всупереч релігійним і політичним обмеженням,
– як і між минувшиною й сучасністю.
* * *
Завдання показати історію літератур як процес комунікації вимагає передусім
реконструювання активної ролі рецепції, до розуміння якої ми повертаємося, та
літературного обміну. Цей герменевтичний засновок навдивовижу давній: Quidquid
recipitur, recipitur ad modum recipientis (Усе, що приймається, приймається
відповідно до природи того, хто приймає (лат.). – Прим. перекл.). Завдяки
святому Фомі Аквінському тут знову може придатися рецептивна естетика13.
Хто погоджується з цим засновком, той одразу розуміє, чому традиційні категорії
історії літератури – джерела, впливи, модель, життя (“Nachleben”), творчість –
неспроможні й чому їх слід тлумачити діалектично, коли йдеться про те, як
розуміти історію літературної комунікації. Крім того, визнати активну роль
“реципієнта” означає визнати, що кожний акт рецепції передбачає вибір і
небезсторонність стосовно попередньої традиції. Літературна традиція конче
формується у процесі взаємодії між опозиціями: присвоєння і відмова, консервація
і оновлення минулого.
Перевага методологічного переходу від однолінійної нарації до діалектичної
концепції історії літератури полягає в тому, що остання дає змогу вже сьогодні
визначити весь перелік комунікативних відносин, прихованих за зв’язками, які
зводять до простої причиновості. Там, де досі бачили тільки однобічну залежність
від джерела чи моделі, нині можна вирізнити низку різних типів і форм рецепції.
Діоніз Дюришин, який паралельно з ученими в Констанці та у Східному Берліні
дослідив і довів визначальну роль “реципієнта” на всіх рівнях формування
* Вінкельман Й.Й. (1717– 1768) – німецький історик античного мистецтва. Розумів давньогрецьке мистецтво
як поєднання “шляхетної простоти і спокійної величі”, а його піднесення й занепад пов’язував із соціальним
життям. Його ідеї вплинули на формування французького класицизму ХVІІІ ст. й німецької класичної
літератури.
11
в Констанцському університеті (1976).
12 Див. виступ Іва Шевреля (Ives Chevrel) на VІІІ Конгресі Міжнародної асоціації з літературної
13 За словами Анрі�Домініка Саффрі, Фома Аквінський запозичив його з “Книги про причини” (“Liber de
causis” – неоплатонічна компіляція фраґментів із “Першооснов теології” Прокла, яку тривалий час
уважали твором Арістотеля. – Прим. пер.). Див.: Platonismus in der Philosophie des Mittelalters / Ed.
W.Beierwaltes. – Darmstadt, 1969. – P. 482.
Див.: Abli D. Winckelmann und die Entwicklunslogik der Kunst. Лекція на отримання звання професора
компаративістики у вид.: Revue de litterature сomparee. – 1971. – P. 434.
Слово і Час. 2007 • №6 43
літературної традиції14, пропонує виокремлювати такі форми рецепції: ремінісценція,
“мотто”, сугестія, запозичення, наслідування, адаптація та варіація. Гаролд Блум
натомість уважає, що необхідна герменевтична теорія, яка дасть змогу замінити
літературний міф про “предтеч” на перелік категорій “creative misreading”
(“творчого хибного прочитання”). Отож зв’язки між великими авторами
пояснюються як форми “revisionary ratios” (“коефіцієнту перегляду”) або, як
частіше кажуть, форми відповіді поетів5синів на питання, що їх поети5батьки
залишили відкритими: виправлення або відхилення (clinamen), антитетичне
доповнення (tessera), самознищення (kenosis), самообмеження (askesis),
повернення втраченого оригінального сенсу (apophrades) або вихід на
непередбачувані наслідки (demonization)15.
Однак це не тільки форми актуалізації канонічних творів та діалог між великими
авторами, які у світлі рецептивної естетики набувають своєї історичної динаміки.
Стилі, жанри, епохи й “відродження”, трактовані в позитивістських дослідженнях
як завершені й замкнуті об’єкти, знову постають на плинному горизонті множинності
їхніх значень і потребують інтерпретацій, які враховуватимуть мінливу позицію
інтерпретаторів. Скажімо, літературна доба – це не об’єктивний “факт”, визначений
раз і назавжди, а історичний вияв, виокремлений у безупинному процесі означування.
Суть літературної доби розкривається в безперервних конкретизаціях її “signifiance”
(“означування”), користуючись терміном Ролана Барта, які в різні моменти
виступають як наслідок подій і які, отже, можна реконструювати через їхню
історію рецепції – від першої реакції до останньої інтерпретації. Для розуміння,
скажімо, романтизму з історичних позицій сучасності недостатньо лише опису
замкнутої однорідної доби, який подибуємо в наших підручниках. Якщо необхідно
означити романтизм для нас і сьогодні, слід спиратися на літературні маніфести
1802–1827 років, на творчість, приміром, Новаліса чи Віктора Гюго, так само й на
критику романтизму з боку Малларме або Валері. Необхідно усвідомлювати умови
нашого сучасного розуміння: воно продовжує естетичний канон, котрий дискредитує
всю поезію романтичного походження (тут спадає на думку книжка Гуґо Фрідріха
“Структура сучасної лірики”) і розглядається сьогодні як принесене хвилею
неоромантизму, генезу якого ще треба з’ясувати. Нарешті, історію конкретизацій
романтизму в панівних літературних традиціях слід зіставити з його рецепцією в
літературах слов’янських і неєвропейських. Літературна комунікація – це процес,
коли “отримувач” безперестанку вибирає з багатств, які йому пропонують минуле
або зарубіжна література, тому питання, кого приймали й кого відкидали (чому,
наприклад, Жана Поля* або Е.Т.А.Гофмана одразу читали й наслідували поза
Німеччиною, а інші автори, як Новаліс чи Айхендорф, не були відомі й успіх їхній
запізнілий), дуже точно окреслює проблеми історичних конкретизацій суті
літературної доби.
Наш приклад дає змогу дійти двох висновків. Рецептивна естетика підважує
означення епохи, сформульоване Геґелем як вираз об’єктивного духу, і навіть
концепцію символічної цілісності всіх одночасних виявів. Надалі стиль доби буде
не більше ніж панівною естетичною нормою, яка у сфері мистецького вираження
увиразнює неодночасність того, що виявляє себе одночасно. Поява нового
стилю, що творить епоху, може змінити естетичну норму, яка досі домінувала в
літературному минулому: її можуть забути або ж підпорядкувати новому
естетичному канонові (скажімо, так званий реалістичний роман після Флобера
користає з різноманітних стилів уже пережитого романтизму). Крім того,
рецептивна естетика протиставляється концепції літературної традиції, яка з
огляду на професійні обов’язки гуманітарія чи згідно з неомарксистською
14
Sammlung. – Berlin, 1979. – №18.
15 Bloom H. A Map of Misreading. – New York, 1975. Особливо див. таблицю на с. 84.
* Жан Поль (1763–1825) – німецький письменник. Поєднував просвітницькі ідеї з принципами
сентименталізму. Автор трактату “Підготовча наука з естетики”.
Durisin D. Vergleichende Literaturforschung. Переклад зі словацького рукопису, опублікованого у:
44 Слово і Час. 2007 • №6
філософією історії буде або “тезаурусом”, завжди актуальним і позачасовим
(“House of Beautiful”), або культурною спадщиною, яка постійно зростає і для
всіх досяжна. Ці дві концепції сходяться в цілісність, що її порівняльне
літературознавство героїчно намагається поєднати в історіографічний синтез
під назвою “світова література”. З погляду рецептивної естетики, літературна
традиція не може бути об’єктом дослідження, якщо умовою будь5якої літературної
комунікації визнати небезсторонність позиції і постійний вибір. Отже, на
літературну традицію теж поширюється закон, що повсюдно панує в історіографії
і спонукає історика відмовитися від нереального прагнення пізнати цілісність
історії. За словами Карела Кошика, цю відмову щедро компенсує здатність
людини відновити минуле через “осмислення історичних підсумків, у якому
людська практика інтегрує й оживлює елементи минувшини в їхній єдності”16.
* * *
У наші дні теорія літературної комунікації має започаткувати – через критику
“уявного музею” та його прихованої метафізики – платонівську естетику, яка
вимагає, щоб усе велике мистецтво було нам завжди й безпосередньо доступне.
Теоретичні дискусії 605х років, спровоковані новітніми рецепціями Маркса і
Фройда, найбільше підважили упевненість гуманітаріїв, яка досі наділяла
мистецтво необмеженими можливостями налагоджувати комунікативні зв’язки
людини з людиною попри час і простір. Із дебатів про ідеології й маніпуляції
щонайменше випливало, що літературна традиція завжди мала амбівалентну
здатність переказувати про людські подвиги і страждання й рятувати їх від
забуття, так само як і підпорядковувати мистецтво владним інтересам. Проте не
забуваймо, що наперекір панідеологічним підозрам літературна комунікація ніколи
не могла повністю підпорядковуватися ідеологіям, які домінували в державі й
церкві. Історія літератури й мистецтва – це водночас історія служіння і природної
рецептивній діяльності може випрозорити всі інші функції людського діяння й
піднести їх до рівня комунікації, який дає змогу розшифрувати досвід світу
навіть на часовій, просторовій чи культурній відстані.
На початку рецептивна естетика репрезентувала себе як естетика незалежного
мистецтва і спрямовувалася на мистецькі твори, які завдяки своєму новаторському
чи “негаторському” значенню перевищили горизонт сподівань своєї першої публіки
й завдяки багатству змісту породили щедру інтерпретаційну історію. З часом,
коли проблема соціальних функцій мистецтва поставала знову, поле досліджень
мало б відкриватися для літературних традицій до і після доби незалежного
мистецтва поза гуманістичним поняттям твору й навіть для літературної комунікації
в повному обсязі її функцій, не відкидаючи і функцію “delectare et prodesse”
(Приносити користь і насолоду (лат.). – Прим. перекл.), дискредитовану після
ідеї “мистецтва заради мистецтва” і зневажену в наші дні як масова література.
Вона, уже як література усна, існує тільки у формі “plurale tantum”, у серіях і в
постійному русі, яких має уникати традиційна естетика, зорієнтована на “singulare
tantum” шедевра. Отже, треба було відшукати літературну комунікацію в
пережитому досвіді мистецтва й замінити онтологію досліджуваного твору
естетичною практикою. Тут першопроходцями стали Джон Дьюї*, Ян
Мукаржовський та Мікель Дюфрен**17. Але вони ще не виробили історію естетичної
практики в її трьох базових видах діяльності, які б я назвав продукуванням, або
16
1970. – P. 148.
* Дьюї Дж. (1859–1952) – американський філософ і педагог, один із провідних представників прагматизму.
Вважав, що “мистецтво – це життя”, і трактував естетичне як вираження гармонії, рівноваги між
організмом і середовищем.
** Дюфрен М. (1910) – французький філософ і естетик, представник феноменології.
17
Kosik K. Die Dialektik des Konkreten. Eine Studie zur Problematik des Menschen und der Welt. – Frankfurt,
непокори естетичного досвіду: caме тут людина завдяки своїй творчій і
Mukarovsky J. Kapitel aus der Asthetik. – Frankfurt, 1970.
Dewey J. Art as Experience (1934); Dufrenne M. Phenomenology de l’experience esthetique (1967);
Слово і Час. 2007 • №6 45
poiesis; рецепцією, або aisthesis; комунікацією, або catharsis (див. мою працю:
естетичного досвіду узгоджується з ідеями Мукаржовського, який визначає
естетичну функцію як порожній і навіть трансцендентний принцип, що дає змогу
організувати й динамізувати всі інші функції діяння в повсякденному світі. До цієї
теорії естетичного знака, яка випрозорює приховані факти реального світу, я
додаю, що естетична функція, на противагу функції теоретичній, залишається
закоріненою в естетичній насолоді, котра – означена як самозадоволення в
задоволенні іншого – відкриває комунікативну взаємодію. За Мукаржовським,
естетична функція здійснюється не шляхом заперечення практичної й комунікативної
функцій, за теорією ж констанцської школи, вона зберігає горизонт реальності,
яку заперечує (як будь5яке заперечення відповідно до геґелівської діалектики) і,
отже, повертає в естетичний досвід свою забуту комунікативну функцію. Класична
дихотомія між вигадкою й реальністю втрачає свою правомірність: “замість того,
щоб бути просто її протилежністю, вигадка повідомляє нам дещо про реальність”
(за Вольфґанґом Ізером*)18. Світ вигадки – більше не світ у собі, але виходить, що
вигадка завжди була в естетичному й комунікативному досвіді мистецтва до того,
як воно декларувало свою незалежність: горизонт, який нам відкриває сенс світу
через бачення інших19.
Якщо хтось хоче написати нову історію літератури з наміром реконструювати
на основі творів, історичних зв’язків та інтерпретацій, що залишилися, прихований
за ними процес літературної комунікації, то йому слід скористатися історією й
теорією естетичного досвіду. Вона видається мені незамінною в цій справі, адже
пропонує “герменевтичний місток” для досягнення далеких у часі епох і чужоземних
культур у європейській традиції. Для історика й антрополога це недосяжне: їм
дедалі частіше доводиться аналізувати розрізнені й неповні документи і свідчення,
які залишаються німими, якщо не оманливими, і, на перший погляд, призначені не
для глузду іноземного спостерігача, і не для того, щоб приносити “задоволення
від тексту” пізнішому читачеві20. Мистецькі маніфести, або краще сказати –
свідчення віджилого світу, щойно вони набувають естетичної функції, завжди
вони не зраджують собі, навіть якщо мусять служити ритуальній чи ідеологічній
меті. Як тільки естетичний досвід вступає у гру, людина обирає ту ж дистанцію,
що й у служінні релігійному чи політичному ритуалу, яких завжди дотримуємося в
ігровій поведінці: предмет культу, осягнутий і трансформований через естетичну
функцію, більше не може бути таємницею. Перетворений на естетичний об’єкт, він
набуває відмінності, структура якої подвійна: з одного боку, вона розкриває своє
іншобуття (свою “чужість”), а з другого – через свою форму відсилає до чужого,
до свідомості, готової цей предмет зрозуміти.
Зробити доступним мистецтво й літературу минулого, які стали нам чужими, і
повернути їх, визнавши свою іншу самість, у наш теперішній досвід – ось завдання
історичної герменевтики21. Коли йдеться про чужоземну культуру у традиції мистецтв
європейського походження, яка не надається до жодного історичного розуміння,
* Ізер В. (19??–????) – німецький літературознавець, представник рецептивної естетики.
18 Izer W. Der Akt des Lesens. – Munich, 1976. – P. 88.
19 Так само я розумію тезу Карлгайнца Штірле: “Світ постає як горизонт вигадки, вигадка постає як
горизонт світу”, висловлену в його важливій праці “Як сприймаються художні тексти?” (див.: Stierle K.
Was hei t Rezeption bei fiktionalen Texten? // Poetica. – 1975. – №7. – P. 378. Див. також: Stierle K.
20 Щоб проілюструвати цю дилему, я зацитую тільки один уривок із передмови Жоржа Дюбі до його
книжки “Три стани, або Феодальні уявлення”: “Історику дістаються лише рештки, малі уламки пам’яток,
передусім пов’язаних із владою, простонародне й безпосереднє життя від нього приховане. Єдине, що
дозволяє побачити його інструментарій, – це те, що Луазо назвав станом” (див.: Duby G. Les trois ordres ou
модель, или Представления средневекового общества о себе самом / Пер. с фр. Ю.А.Гинзбург. – М., 2000).
21 Див. вступ до кн.: Jau
Asthetische Erfahrung und literarische Hermeneutik. – Мюнхен, 1977). Моя теорія
виходять за межі прагматичної ситуації свого походження; caме завдяки цьому
Reception et fiction // Poetique. – 1979. – №39. – P. 299 sq.).
l’imaginaire du feodalisme. – Paris, 1978. – P. 18; див. також російський переклад: Дюби Ж. Трехчастная
H.R. Alteritat und Modernitat der mittelalterlichen Literatur. – Munich, 1977.
46 Слово і Час. 2007 • №6
слід звернутися до систематичного підходу, що полегшує нам перелік літературних
і усних жанрів, пропонованих теорією літератури й компаративістикою, або перелік
моделей ідентифікації, підготованих літературною психологією, чи, врешті5решт,
перелік ролей і соціальних інституцій, вироблених соціологією знання22. Синтезувати
ці методологічні пропозиції для використання їх у літературознавчих дослідженнях,
присвячених проблемам комунікації, що постають як у діахронії процесу рецепції,
так і в синхронії системи комунікації23, – ось першочергова вимога, яка мені
видається актуальною. Можливо, наслідком цього буде новий шанс примирити
герменевтичну і структуралістську методології, які отримали б змогу збагнути,
що, з одного боку, de singularibus non est scientia, а з другого – scientia sine
communicatone sermonis non facit sapientiam (з окремого нема знань… знання без
спільної бесіди не робить розумним (лат.). – Прим. перекл.).
м. Констанц Пер. з франц. Ярини Цимбал
Коментарі Олександра Брайка
22 Див. розділи В та Е в моїй книжці “Естетичний досвід і літературна герменевтика”. Тут я погоджуюся
з Етьємблем, який 1963 року, критикуючи французьку школу літературної компаративістики, уже
нагадав про те, що “наша дисципліна не вичерпується історією зв’язків і відносин між письменниками,
школами чи літературними жанрами”. Він також прийняв позицію Рене Веллека: “література – це система
форм, які людина надає своїй природній мові”. Етьємбль закликав розробляти порівняльну поетику,
риторику та естетику й заохочував свою дисципліну формувати естетичні судження (див.: Etiemble.
23 Приклад реконструювання системи літературної комунікації, малих літературних жанрів або якихось
простих форм див.: Jau
P. 34–47. Той самий постулат нині сформульований в антропологічних дослідженнях: “Одне слово,
підійшовши до літератури як до системи, а не фраґментарно, як це зазвичай роблять – вихоплюючи речі
з контексту, нехтуючи материками, – можна закласти основи для справжнього компаративного аналізу
і, можливо, сформулювати кілька справді дієвих теоретичних гіпотез” (див.: Smith P. Des genres et des
Адріан Маріно
КОМПАРАТИВІСТИКА ТА ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ.
ПОЕТИКА ПОРІВНЯЛЬНОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА
Маріно Адріан (5.ІХ.1921 – 19.ІІІ.2005) – румунський критик, історик i
теоретик літератури, лауреат премії iм. Гердера (1985). Дебютував 1939
року в “Журналул Літерар” (“Jurnalul Literar”). Ступінь доктора здобув 1946
року за дисертацію “Житіє Александра Македонського”.
1949 був арештований за нібито протизаконну політичну діяльність.
Повністю реабілітований 1969 року. У1973–1980 рр. редагував журнал
Ocновні npaцi: “Модерн, модернізм, модерність” (“Modern, modernism,
modernitate”), “Етьємбль, або Компаратизм у бою” (“Etiemble ou le
comparatisme militant”, 1982), “Компаратизм i теорія літератури”
“Румунські зошити з літературознавчих студій” (“Cahiers roumains d’etudes
litteraires”), який набув значного міжнародного розголосу.
(“Comparatisme et theorie de la litterature”, 1988), “Біографія літературних
ідей” (“Biografia ideii de literatura”) (7 томів, 1992–2003), перший том “Словника
літературних ідей” (“Dict ionar de idei literare”, 1973).
H.R. Alteritat und Modernitat der mittelalterlichen Literatur. – Munich, 1977. –
Comparaison n’est pas raison. La crise de la litterature comparee. – Paris, 1963. – P. 70 sqq.).
hommes // Poetique. – 1974. – №19. – P. 311).
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-11302 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0236-1477 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-29T09:08:15Z |
| publishDate | 2007 |
| publisher | Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Яусс, Г. 2010-08-17T08:46:22Z 2010-08-17T08:46:22Z 2007 Рецептивна естетика й літературна комунікація / Г. Яусс // Слово і Час. — 2007. — № 6. — С. 37-46. — Бібліогр.: 23 назв. — укp. 0236-1477 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/11302 uk Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Порівняльне літературознавство Рецептивна естетика й літературна комунікація Article published earlier |
| spellingShingle | Рецептивна естетика й літературна комунікація Яусс, Г. Порівняльне літературознавство |
| title | Рецептивна естетика й літературна комунікація |
| title_full | Рецептивна естетика й літературна комунікація |
| title_fullStr | Рецептивна естетика й літературна комунікація |
| title_full_unstemmed | Рецептивна естетика й літературна комунікація |
| title_short | Рецептивна естетика й літературна комунікація |
| title_sort | рецептивна естетика й літературна комунікація |
| topic | Порівняльне літературознавство |
| topic_facet | Порівняльне літературознавство |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/11302 |
| work_keys_str_mv | AT âussg receptivnaestetikailíteraturnakomuníkacíâ |