Соціологія і юриспруденція
В опубликованной Евгением Эрлихом в 1906 году статьи излагаются некоторые взгляды учёного об основах его (получившего название «социологического») понимания права, природе и значении социологии (права) и юриспруденции. Автор, указывая на понимание и различие права как законодательства, правовых поло...
Saved in:
| Date: | 2005 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
2005
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/11486 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Соціологія і юриспруденція / Є. Ерліх // Проблеми філософії права. — 2005. — Т. III. — С. 185-193. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859483454075305984 |
|---|---|
| author | Ерліх, Є. |
| author_facet | Ерліх, Є. |
| citation_txt | Соціологія і юриспруденція / Є. Ерліх // Проблеми філософії права. — 2005. — Т. III. — С. 185-193. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| description | В опубликованной Евгением Эрлихом в 1906 году статьи излагаются некоторые взгляды учёного об основах его (получившего название «социологического») понимания права, природе и значении социологии (права) и юриспруденции. Автор, указывая на понимание и различие права как законодательства, правовых положений, норм-решений, указывает на его связь и, более того, основанность, правда, не повсеместно, на праве, которое возникает в обществе, его организационных формах. Эрлих
отмечает и обосновывает, что принятие законом определенных норм ещё не означает их действительности, жизненности. Поэтому он призывает к исследованию человеческого общества, его структур, рассматривая юриспруденцию как «морфологию человеческого общества», практическую социологическую дисциплину.
This 1906 Ehrlich's article outlines some of the fundamentals of author’s (called “sociological”) understanding
of law as well as of the nature and role of the sociology (of law) and jurisprudence. Ehrlich, pointing
to the various understandings of law as legislation, legal provisions, Entsheidungsnorms, underlines on their
relation to, and moreover, foundation in (though not in all cases) the law ensuing from society, its organizational
forms. Ehrlich suggests and substantiates that norms introduced by legislation does not mean their
validity, ability to be lived by in society. Therefore he calls on to study human society, its structures and
forms, viewing jurisprudence as “morphology of human society”, practical sociological discipline.
Переклад з німецької В. С Бігуна з: Eugen Ehrlich. Gesetz und lebendes Recht: vermischte kleinere
Schriften / Hrsg. von Manfred Rehbinder. – Berlin, 1986. – S. 88-103. Вперше опубліковано в:
Osterreichische Richter-Zeitung. –1906. – III 1. – S. 57-72; згодом окремими брошурами як: Ehrlich
Eugen, Soziologie und Jurisprudenz. – Czernowitz: Buchdruckerei “Gutenberg”, 1906. – 23 s., та те саме:
Neudruck Scientia Verlag Aalen, 1987.
|
| first_indexed | 2025-11-24T15:15:01Z |
| format | Article |
| fulltext |
КЛАСИКИ ФІЛОСОФІЇ І СОЦІОЛОГІЇ ПРАВА: ЄВГЕН ЕРЛІХ
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 185
Є. Ерліх
СОЦІОЛОГІЯ І ЮРИСПРУДЕНЦІЯ
Переклад з німецької В. С Бігуна з: Eugen Ehrlich. Gesetz und lebendes Recht: vermischte kleinere
Schriften / Hrsg. von Manfred Rehbinder. – Berlin, 1986. – S. 88-103. Вперше опубліковано в:
Osterreichische Richter-Zeitung. –1906. – III 1. – S. 57-72; згодом окремими брошурами як: Ehrlich
Eugen, Soziologie und Jurisprudenz. – Czernowitz: Buchdruckerei “Gutenberg”, 1906. – 23 s., та те саме:
Neudruck Scientia Verlag Aalen, 1987.
Кожному, хто порівнював закон з написаною
про нього книгою, спаде на думку: книга є біль-
шою, часом в стократ, за закон. Тому при-
родним буде спитати: чому? Як можна було на-
писати таку товсту книгу про якийсь настільки
короткий закон? Якщо виникне таке питання, то
в юристі на нього є готовою прийнятна відпо-
відь. Кожен закон, яким би чітким і детальним
він не був, породжує багато сумнівів; усунути
які – завдання юридичної літератури. Але ж то-
ді, – якщо їх можна позбутися лише з допомо-
гою праць, набагато більших за самі закони, –
сумнівів має бути непомірно багато. Тому ви-
правданим є й інше питання: чому ж закони не
формулюються так, щоб не виникало жодних
сумнівів? Але з сьогоднішньої методики, коли
для з’ясування усього, що врегульовує закон,
передусім слід звертатися до написаної про ньо-
го книги, навряд чи можна почерпнути багато
користі. Чи то закони мали би бути більш дета-
льними, чи то юридична література є непотріб-
ною.
Початково так думали і юристи. Вони праг-
нули формулювати закони настільки детально,
щоб не породжувати ніяких сумнівів у його
смислі. Звідси результат – закони стали
об’ємнішими; проте книги з юридичною літера-
тури – тоншими не стали. З часом маємо й ситу-
ацію, коли кожне додане до закону слово теж
лише породжує нові сумніви. Сьогодні ж майже
всі компетентні юристи схиляються до думки:
чим коротший і лаконічніший закон – тим кра-
щий. Відтак загальноприйняту відповідь на пи-
тання про те, чому те, що містять юридичні
книги вже не містить закон, не можна вважати
задовільною.
Більш прискіпливий погляд дає можливість
переконатися у тому, що насправді різниця між
законом і написаною про нього книгою є різни-
цею не стільки кількісною, як якісною: юриди-
чні книги містять в собі не щось більше, а щось
інше. Вони власне містять юридичну науку.
В законі нема місця науці. Якщо закон містить
науку, до чого прагнули ті, хто хотів у нього
вписати “все”, то наука втратить свою особли-
вість: з’явиться мішанина, яка самій науці ні-
якої користі не несе, а закон засмічує, спотво-
рює і нерідко навіть шкодить його реалізації.
Коли до цього повсякчас говорилося про за-
кон, вважалося, що причиною цьому є те, що за-
кон – це найбільш наглядна й для дилетанта
найбільш поширена форма права. Але теж сто-
сується кожної іншої форми, зокрема й звичає-
вого права. Поставлене тут питання стосується
відношення юридичної науки до правової но-
рми. Воно – одне з найскладніших питань, які
взагалі ставляться наукою.
Наводячи наступний приклад, спробуємо по-
казати про що йдеться. Загальновідомо, що сі-
мейне право, викладене в австрійському загаль-
ному цивільному кодексі (уложенні), є індиві-
дуалістичним, можливо найбільш індивідуаліс-
тичним серед нині чинних в Європі. Жінка що-
до чоловіка й діти – щодо батьків в цілому
є самостійними, – настільки, що їх можна вва-
жати ледь не чужими один одному. Дитина мо-
же мати власне майно і вправі розпоряджатися
ним так само вільно, як і батьки – своїм; дохід
дитини належить їй, а не батькам. Дитина має
повне право на самовизначення й може так само
абсолютно вільно використовувати власну робо-
чу силу для своїх цілей. Вона перебуває під ба-
тьківською владою лише до досягнення повно-
ліття; проте батько, як носій влади, є не більше,
ніж опікуном: його завдання – лише опікувати-
ся тим, щоб дитина не зашкодила собі через не-
досвідченість, необдуманість чи вади. Лише у
цьому розумінні батько вправі з допомогою стат-
ку чи праці впливати на долю дитини; а його са-
мого при цьому ще й контролює наглядовий опі-
кунський суд, який вирішує справи за скаргами
дитини до батька.
Проте на Буковині, яка відноситься до Авст-
рії, як і в інших частинах країни, де чинним
Є. Ерліх
186 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
є Цивільний кодекс, справи з батьківською вла-
дою до гіркоти серйозні. Румунський селянин,
котрий можливо на сьогодні є чи не єдиним
справжнім прототипом римлянина, знає таке
собі patria potestas, яке викликає відчуття чо-
гось добре знайомого у знавців давньоримсь-
кого права. Згідно з цим правом діти дійсно
підпорядковуються батькові якщо не впродовж
усього свого життя, то принаймні – до повно-
ліття (24 років), так хоча й не в такому неосяж-
ному обсязі як свого часу в Римі, водночас все
ж таки – своїм тілом, своїм статком, своєю ро-
бочою силою. Й це не лише допоки вони пере-
бувають вдома при батькові, але й – посеред
інших на чужині. Якщо така домашня дитина
працює деінде, то батько, або ж навіть мати,
щомісяця пунктуально звертається до робо-
тодавця, й вільно забирає заробіток додому. Так
само вільно батьки розпоряджаються майном і
доходом з майна дитини. Якщо спитати, чому
діти так спокійно до цього ставляться, то відпо-
віддю буде: протидія цьому була б чимось нечу-
ваним.
Як пояснити суперечність між ясним і зрозу-
мілим приписом Цивільного кодексу і прави-
лом, що панує у житті? Юрист, зіткнувшись
з таким питанням, не забарився б з відповіддю,
сказавши, що йдеться про суперечність між
звичаєм і правом. Що є правовим – це визначає
Цивільний кодекс; у житті ж трапляється й таке,
що з правом не узгоджується, й окрім правових
норм у житті діють і звичаї. Якщо ж справа по-
винна бути вирішена суддею, то йому слід ви-
рішити її у відповідності до Цивільного кодек-
су. Таке уявлення свідчить про поверхневе ба-
чення ситуації. Як вказувалося вище, положен-
ня подібного змісту та зразка зустрічаємо ще у
Давньому Римі. Там вони безсумнівно поро-
джували право і відтак мали бути покладеними
в основі судових рішень. Важко зрозуміти, чому
цілком однакові норми, норми, яким притаманні
однакові істотні риси, визнаються або не визна-
чаються правом – залежно від того, чи є вони
вирішальними для винесення судових рішень.
Це ж було б вкрай маргінальною визначальною
рисою.
Помилка полягає у тому, що юристи звикли
вважати правом лише те, що виходить від дер-
жави, скріплене загрозливим державним при-
мусом: усе ж інше – це звичаї, мораль чи поді-
бні утворення. Проте вже сама норма права від-
міна від норми звичаєвої своєю природою
і змістом, так само, як звичаєва норма своєю
природою і змістом – від релігійної норми, но-
рми увічливості чи правила хорошого тону. Зві-
сно, кордони цих санкціонованих суспільством
норм розмиваються, і деякі з них навіть з часом
змінюють свою приналежність. Проте загалом
кожен розуміє, до яких норм йому слід відноси-
ти заповіді про пост, шанування своїх батьків, а
до яких – правило не підносити ножа до роту.
Свого часу все право переважно санк-
ціонувалося суспільством, і так є й донині
у значній частині всього права. Це стосується,
крім міжнародного права, яке ми тут оминаємо,
передусім права конституційного. Ніхто не
стверджуватиме, що не підсудні жодному судді,
а тим більше непідвладні його примусовому
розпорядженню положення конституції (пе-
редусім ті, які мали зобов’язальний для монар-
хів характер) вважатимуться правом, а лише
простим звичаєм, хай навіть тому, що міністра
не притягай до відповідальності за конститу-
ційні порушення. І навіть сьогодні міжнародне
право чітко відрізняється від простих діючих
в міжнародному праві звичаїв (“Право послан-
ців їхати запряженою шестіркою”). Чи є, а чи не
є норма правом – залежить від її природи, яка
ніяк не залежить від її значення для приймаю-
чого рішення судді.
Тут йдеться про інше; не про наявність супе-
речності між правом і звичаєм, а радше про те,
що право виявляється нам у цих випадках
у своїй подвійній функції: як організаційна фо-
рма і як суддівська норма-рішення. Принцип
правомочності володіння майном дітей нині діє
на Буковині, так само, як свого часу і в Римі,
оскільки, очевидно, так само було організовано
й сім’ю; лише судові справи вирішуються ін-
шим, ніж в Римі чином. Якщо б Буковина, як
територія, мала самостійний правовий статус,
то могла б мати власне законодавство. І навряд
чи вона не мала б власне сімейне право, й відтак
визнала по всій справедливості за дітьми, які
перебувають у батьківського домі, нездатність
володіти майном.
Проте на Буковині діє австрійський цивіль-
ний кодекс, чужий закон, сімейне право якого
виникло на основі зовсім іншої організації сім’ї.
Його вплив, проте, є чисто зовнішнім – у формі
норми-рішення, що зовсім нечасто за-
стосовується у житті, та й то лише тоді, коли
стосунки між батьками й дітьми дають підстави
для певного “начальницького” втручання. У
всьому ж іншому буковинська сім’я розвивається
й процвітає за власним природним правом, не ту-
рбуючись про ту норму-рішення.
Соціологія і юриспруденція
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 187
Наведемо ще один приклад суперечності
обох функцій права. Як відомо, кожне товарист-
во мусить мати власне положення. Яка його ме-
та? Юрист схилявся б до твердження про те, що
положення необхідне для вирішення суперечок
у справах товариства, що воно є нормою-
рішенням. Насправді його завдання дещо інше –
організувати товариство; воно містить поло-
ження про мету товариства, його органи, їхні
права і обов’язки, майно товариства і його
управління, права і обов’язки членів. Звичайно
ж, відповідно до положення можуть вирішува-
тися і спори у справах товариства. Таким чи-
ном, положення – це передусім організаційна
форма, а вже потім – норма-рішення; ця норма
тут, як і деінде зазвичай, є похідною від органі-
заційної форми, за змістом повністю w відпові-
дною. Це ж стосується й інших спільнот: юри-
дичних осіб, як-от держави, громади, церкви,
фонду, так і спільнот без прав юридичної особи.
Конституція, статут територіальної громади,
положення фонду, установчий договір госпо-
дарського товариства відіграють тут ту саму
подвійну роль, як і організаційні форми й нор-
ми-рішення, – у випадку з товариством з його
положенням. Таке ж, коли навіть і неписане по-
ложення, має кожна сім'я: воно містить права
батька, матері, дитини, як особистісні, так і
майнові. Хоча положення й відмінні у різних
сім’ях, загалом вони збігаються в межах одного
народу й епохи; й відтак і організація сім’ї – це
врешті-решт таки продукт пануючої на той час
народної традиції, звичаєвих уявлень і економі-
чних відносин. Сімейне право виникає на основі
повсюдно узгодженої організації сім’ї, що уяв-
ляється виключно організаційною формою. Нор-
ми-рішення сімейного права можуть, як відзнача-
лося, мати відмінний від організаційної форми
зміст.
Ця суперечність пояснює і початок процесу
запозичення чужого права, передусім рецепцію
римського права у Німеччині. Запозичувалися ж
не римські організаційні форми, а лише римські
норми-рішення. Образ шлюбу та сім’ї залишив-
ся у Німеччині старим, залишалися старими від-
мінні, не відомі римлянам види несвободи, май-
же нічого не змінилося щодо власності, речових
прав розпорядження, сервітутів, договори міс-
тили ті ж формулювання і традиційний зміст, як
і раніше. З іншого боку, майже не перейнято
після рецепції німецьким життям геть чужорід-
ний образ римського життя, хай там скільки
сказано в Corpus juris про такі питання, як рабс-
тво, стимуляцію чи емансипацію. Є й винятки,
однак в основному поверхневого характеру. Ін-
ститут заповіту було запроваджено в Німеччині
коли для цього визрів би час і без рецепції, так
само як це трапилося без рецепції в Англії чи
Росії: так і донині у Німеччині за своїм характе-
ром це ніякий не справжній римський заповіт
установлення спадкоємців, й зовсім не римсь-
кий передавальний (дарчий) заповіт. І життя
після рецепції залишається таким, як і раніше,
лише судові процеси вирішуються за іншими
принципами. Про один випадок обмеження та-
кого принципу ще йтиметься далі.
Господарська організація нашого суспільства
розбудована з допомогою інститутів власності,
договору і спадкового права. Вони є її організа-
ційними формами, звичайно ж у різних втілен-
нях*. З цієї господарської організації виводяться
повноваження власника (майнового уповнова-
женого) й кредитора, виводиться далі, що слід
розглядати як втручання у чуже правове поле, й
виводиться зрештою велика кількість норм-
рішень щодо речових претензій (вимог), від-
шкодування збитків і договірні позови, предста-
вництво справою без доручення й подібні обо-
рудки, в яких протистоять різні правові сторо-
ни. Оскільки організаційні форми серед звикло-
го до звичаїв народу в основному є однаковими
з часу започаткувати устрою власності, такими ж
є й норми-рішення, не зважаючи на зовнішні від-
мінності, в основних мисленних формах вони фо-
рмально подібні. Німецьке правознавство часто
позначає організаційні форми терміном “природа
речі”, й стверджує, що норма-рішення від неї бере
свій початок.
Суперечність між двома функціями норми
права, як організаційної норми та норми-рі-
шення, загострюється при розгляді сім’ї румун-
ського селянина особливо сьогодні через те, що
в цьому випадку між ними, очевидно, є розхо-
дження. Але, на щастя, це не завжди так. Поді-
бно до того, як в Римі майнова правомочність
домашньої дитини відповідала не лише органі-
зації сім'ї, але й ґрунтувалася на основі норми-
рішення, так і сьогодні власність, сервітути, за-
ставне право, договори, сімейні відносини, зем-
ля, громада, церква, установи, товариства су-
дяться на основі норм, які формуються на осно-
ві образу, який опосередковано формують вре-
шті решт ці інститути в житті: вони мали або ж
* “Власність” як економічне поняття охоплює
і права речового користування, відносини найму й оре-
нди, а “договір” як економічна організаційна форма - речо-
ве забезпечувальне право, заставне право.
Є. Ерліх
188 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
принаймні повинні це робити. Як правило, від-
так норми-рішення відповідають природі речі,
яку вони регулюють.
Чим займається сьогодні правознавство: ор-
ганізаційними нормами чи нормами-рішен-
нями? Практикуючого юриста цікавлять лише
норми-рішення; але оскільки значна частина
організаційних форм опосередковано виникає
з норм-рішень, то він мусить також бути обізна-
ний з ними. Для людини, котра перебуває
в “гущі” життя, таке питання не складне. Він
прискіпливо спостерігає за всім, що відбува-
ється навколо нього, й відтак швидко дізнається
про те, що для нього важливе. Важливішим за
знання є, втім, тут, як і в будь-якому виді мис-
тецтва, “сприйняття”, вираження усіх образів
думки, що мають місце за порогом свідомості.
Як в науці, так і в сприйнятті, є градація; є ве-
ликі й малі юристи: малим слід вчитися від ве-
ликих. Це – основи юриспруденції. Вони вчать
юристів на основі живого споглядання відно-
син, як їх формує життя задля формування
норм, які йому потрібні для оцінки й опра-
цювання правових ситуацій.
Загалом юрист-практик люто зневажає усю
книжну мудрість. Це легко зрозуміти. Спосте-
реження за життям вчать його більше, ніж літе-
ратура бібліотек. Проте для тих, хто наділений
теоретичним складом розуму ця література віді-
грає зовсім іншу роль. Оскільки норми-рішення
опосередковано виникають із суспільних форм,
то й вони самі у певному розумінні є проекцією
цих форм, й можуть за великим рахунком бути
представлені іншим чином, аніж у цих та цими
формами. Уявлення норм-рішення тому пови-
нно бути водночас уявленням про суспільні
установи, сформовані людьми, які присвятили
таким спостереженням своє життя, навчених
цьому й таких, які мають витончене відчуття
реальності речей. У цьому сенсі один римський
юрист назвав юриспруденцію divinarum atque
humanarum rerum notitia, що сучасник перефра-
зував так: сонцесяйна наука щоденного життя.
Не зважаючи на практичну малозначність, звід-
си й черпає свою педагогічну цінність юридич-
на література такого ґатунку. Вона закладає
cupida legum inventus, які поки ще не відомі
життю, усі спостереження, які інакше слід було
б зробити самому, щоб стати юристом, й вона
надає його тим іншим, котрі самі б ніколи цього
не зробили, й тим, хто розширює її кругозір і
вдосконалює її сприйняття.
Тому насправді юриспруденція цього типу –
це морфологія людського суспільства. Немож-
ливо навчати права без того, щоб водночас не
представляти образ суспільства, в якому воно
повинно діяти. Тепер також зрозуміло, чому
юриспруденції не місце в законі. Так само й за-
кон не може бути морфологією. Якщо ж її “при-
йнято” в закон, то вона відразу стає чимось ін-
шим: з уявлення про те, що є, вона перетворю-
ється на припис того, що повинно бути. Вона
також втрачає еластичність, якою оволодіває
для того, щоб слідкувати за кожним кращим
досвідом і кожним випадком розвитку. Як часто
певне юридичне вчення відкидається, видаля-
ється з іншого, хоча під приводом кращого до-
свіду чи тим паче потреби приховується просто
прагнення врахувати новий розвиток. Якщо ж
однак вчення й може існувати без врахування
того, що буде далі, то закону б зовсім або ж
принаймні не так легко можна було б собі це
позволити. Нормам-рішенням, які опосередко-
вано таким чином формуються на основі суспі-
льних форм, протистоять всьому тому, що су-
перечить суспільним формам. Причини таких
протистоянь, як вказувалося на початку статті,
можуть бути різні. Таке може трапитися, перед-
усім, й без умислу. Наведемо кілька доречних
прикладів:
1. Далі продовжує діяти впроваджена зако-
ном чи обґрунтована наукою норма-рішення,
хоча життя її вже давно проминуло й забуло.
“Закон і право успадковуються так само, як
і вічна хвороба”. Саме це має на увазі Герберт
Спенсер, коли говорить, що закон – це завжди
форма панування мертвих над живими.
2. Норма-рішення “реципується” з чужого,
хоча вона не відповідає суспільним формам.
3. Природу суспільної форми належно не
усвідомлено, й відтак помилково сконструйо-
вано норму-рішення.
Відтак є два види норм-рішень: ті, які вини-
кають безпосередньо з природи речі й ті, які че-
рез одну з названих причин нав’язуються зако-
ном чи наукою на основі відносин в тому виді, в
якому вони виникають в суспільстві.
Як не варто за нормами не помічати життє-
вих відносин, так само не слід недооцінювати
вплив норми-рішення на життя. Навіть норми-
рішення, самі безпосередньо виведені з життє-
вих відносин, чинять специфічний вплив на
життя при їх застосуванні. Кожне рішення пе-
редбачає зіткнення інтересів, боротьбу, й жит-
тєві відносини навряд чи залишаються по її за-
кінченні такими ж, якими вони вступали в бо-
ротьбу. Лише в боротьбі виникає необхідність
чітко розмежувати дві сторони, розділити те,
Соціологія і юриспруденція
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 189
що було неясним і розпливчатим; таким чином,
чітко усвідомивши межі “мого” й “твого”, права
й обов’язку, з’являється навіть тоді певний но-
вий елемент, коли ці межі вже були установле-
ними до того. Разом з тим, слід паралельно ви-
рішити й низку питань, які не можливо
розв’язати з “життєвих відносин”, бо дійсність
на них не відповіді не дає. Недостатньо прису-
дити власнику земельної ділянки власність
з усіма правомочностями, які в житті надає вла-
сність земельної ділянки: як бути з плодами,
посадженими колишнім власником, яким у це
вкладено працю і вчинено витрати? Не достат-
ньо виконати договір так, як це ним перед-
бачено; слід вирішити й такі питання, про які
сторони навіть й гадки не мали: як діяти в разі,
якщо заборговану річ буде знищено до вико-
нання зобов’язання? Якщо вона виявиться зо-
всім іншого виду ніж передбачалося? На пи-
тання такого гатунку юриспруденція може від-
найти відповідь лише творчо, під стимулом об-
разу, який життєві відносини набули не в ході
мирного розвитку, а в процесі судового розгля-
ду, спору, й ці норми-рішення, які не було взято
з життя, а натомість створено самостійно, в свою
чергу справляють зворотній вплив на життя.
Тому норми-рішення безумовно здатні напо-
внити життєві відносини новим змістом. Мірою
того, як це відбувається, вони набувають нового
значення; й такими чином стає можливим спеці-
ально запровадити норми-рішення наперед, й
тим самим активно брати участь у розвитку
життєвих відносин. Це прагнула віддавна роби-
ти юриспруденція, проте у більшому обсязі це
робить держава – шляхом похідної від неї пра-
вотворчої форми, – законодавства.
Як би норма-рішення не справляла вплив на
життя, в законі вона перетворюється на само-
стійну суспільну силу, маючи соціальний ефект.
Проте все це відбувається не так просто, як мо-
же видатися. У більшості випадків, вважається,
що, для досягнення бажаного ефекту достатньо
прийняти закон. Припускається, що (1) кожен
схвалений закон також має фактичну чинність,
(2) ефект, що ним справляється, передбачався,
(3) він не справляє іншого ефекту, окрім перед-
бачуваного. Усі ці передумови, проте, є необ-
ґрунтованими.
Припущення про те, що кожен прийнятий за-
кон справді чинить вплив на життя є неправи-
льним. Важко повірити, наскільки більше є не-
чинного права у порівнянні з чинним. Кількість
параграфів прийнятого майже сто років тому
Австрійського цивільного уложення, які безслі-
дно проминули дійсне життя, чия відміна не ма-
ла б жодного значення для нього, навряд чи об-
межується лише третиною. Серед них є й такі,
положення яких здавалося матимуть істотне
значення, застосовуватимуться майже повсяк-
час; проте у зібранні рішень Верховного Суду
(де цих рішень тисяч 15 000) посилання на них
не знаходимо жодного разу. Однак навіть якщо
правове положення часом і застосовується в су-
довому рішенні – цей факт ще не засвідчує, що
це рішення дісталося реального життя і навіть
впливає на нього. Натомість щодня ми є свідка-
ми того, що правове положення не справляє ні-
якого передбачуваного ефекту, що воно має зна-
чення, яке при його формулюванні навіть не ма-
лося на увазі. Скільки було літератури про Кон-
ституцію у першій половині ХГХ століття? Чи у
ній теж лише одним словом натякають на один
із найважливіших наслідків конституційно пра-
вомочної урядової форми? Мається на увазі ви-
сновок про те, що Конституцією перервано ви-
рішальний до цього вплив міста-столиці та мі-
ста-резиденції. На це так мало звертали уваги,
що ті в Австрії, хто свого часу найголосніше
апелювали до Конституції, стали тими, хто сьо-
годні від цього найбільше страждає – орієн-
товані на німецькість централісти. Начебто кон-
ституційна держава поклала край німецькості
Австрії. У цей момент німецький Відень і німе-
цька віденська бюрократія відмовилися від сво-
го до того часу домінуючого впливу на користь
слов’янської провінції. Якщо б історія не була
наукою, яка вчить нас лише того, що ми від неї
зазвичай нічого не вчимося, то число тих, хто
будь-яку суспільну недугу прагне вирішити но-
вим законом, мусіло б бути значно меншим.
Слід звикнути до думки про те, що певні речі
взагалі не можуть бути здійснені шляхом право-
вих приписів, що сила права дійсно має певні
межі. Слід звикнути до думки про те, що на нас-
лідки правила поведінки намір його, хто його
запропонував, не має жодного впливу. Набувши
чинності, право йде своїм шляхом: чи правове
положення діє, і чи діє воно так, як бажалося, –
залежить виключно від того, чи є воно тим засо-
бом, який придатний для поставленої цілі. Слід
нарешті також звикнути до думки про те, що
для ефекту певного правового положення наба-
гато важливішим є не його тлумачення юриста-
ми; натомість – більш важливими є інші обста-
вини: специфіка народу з його соціальною
структурою і формуванням, панівний мораль-
ний і звичаєвий світогляд, якості тих людей, що
Є. Ерліх
190 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
покликані їх здійснювати, владні засоби, якими
слід користуватися, порядок розгляду спорів.
У цьому зв’язку також хотілося б навести та-
кий приклад. Австрійські юристи, запрошені на
відкриття Палацу юстиції в Брюсселі років два-
дцять тому, із здивуванням довідалися про те,
що Цісаря Йозефа II шанують за те, що він за-
провадив усне ведення судового процесу
в Бельгії. Місію впровадження цього чуда було
покладено на Загальний порядок судочинства,
перевантажену Йозефіну, що й в Австрії діяла
впродовж більш ніж століття, і на яку не по-
кладалися сподівання запровадити усний про-
цес. Не зважаючи на це, Порядок запроваджує
обов’язкове усне судочинство “на території кра-
їни” (повсюдно, поза столицями провінцій). В
Австрії “усний” процес, як правило, полягає у
тому, що письмові заяви не подаються, а радше
викладаються у формі протоколів, що пе-
редаються суддям; інколи, звісно, трапляється
і так, що сторони під час засідання дійсно зано-
сять свої висловлювання у протокол. Справа
проте вирішується виключно на основі прото-
колів, як правило суддею, який не брав участі
у засіданні. В тоді австрійських Нідерландах
натомість за усний процес взялися серйозно.
Й дійсно сторони виступали перед судом, про
слухання справи опісля складався протокол,
й суддя, який вів засідання, виносив рішення на
основі протоколу й під впливом усного слу-
хання. Так, один і той самий закон в Австрії
призвів до протокольного і опосередкованого, в
Нідерландах – до усного і прямого розгляду
справ; різниця – не в законі, а в народі.
Тому для правової норми можуть стати важ-
ливими перевороти, котрі не мають до неї пря-
мого відношення. Сьогодні набуває визнання
положення про те, що основу загального німе-
цького права заклало римське право, але рим-
ське право в дійсності ніколи не мало значення
загального права: всі спроби сприймати corpus
iuris civilis по-римському й в цьому розумінні
його застосовувати зазнали невдачі через не-
спроможність зробити те саме право чинним
у двох відмінного організованих суспільствах,
якими є римське та німецьке. В Австрії також
бачимо, що сотні параграфів Цивільного коде-
ксу, в яких нічого не змінює й Новий цивільний
процесуальний кодекс, спричинили до ви-
роблення нового образу. Якщо за австрійським
правом для розірвання католицького шлюбу
(припинення співжиття та ведення спільного
господарства) необхідно, щоб мали місце сис-
тематичні важкі знущання й хронічні образи,
а для розірвання не католицького шлюбу – по-
вторювані знущання, то сьогодні нашими су-
дами під важкими знущаннями чи вказаними
образами уявляється дещо інше, аніж те, що під
ними уявлялося в 1811 році. Адже звичаєві по-
гляди не залишаються без змін. Ще й сьогодні
діє кримінальний закон, значна частина поло-
жень якого бере свій початок з 1803 року: тим
не менш з якимись бідолахою, що через голод
вкрав би шмат хліба повелись би інакше, аніж
сто років тому.
З усього випливає, що поряд з чисто юридич-
ним поглядом на право, є й соціальний. Чисто
юридичне уявлення про право передусім трак-
туватиме кожну правову норму поведінки в ро-
зумінні й дусі того, від кого вона походить; не
на багато від нього відрізнятиметься й історико-
правове уявлення, що розглядає смисл і дух
права часу його виникнення, творення чи засто-
сування. Своє останнє втілення історичний та
історико-правовий погляд на право знайшли в
історичній школі юристів в Німеччині, яка пра-
гне зрозуміти для себе те, що в загальному ні-
мецькому праві, переймаючи припис преторіан-
ського права римлян, розумів римський претор,
за умови, що імператор Юстиніан, включаючи
його в corpus iuris, не пов’язував ніякого іншого
з ним значення. Суспільствознавчий погляд на
право ставить питання про те, яким чином діє
правове положення, якою мірою і яким чином
він породжує суспільну силу. При цьому слід
звичайно ж не обходити увагою і намір, який
випливає з цього правового положення, бо він
також є суспільною силою; але він лише діє по-
ряд з іншими, й в жодному разі ніколи не є ви-
рішальним. Зрозуміло, що чисто історичний та
чисто історико-правовий погляд – ненаукові та
непедагогічні. Вони ненаукові через однобіч-
ність, а однобічність та науковість –про-
тилежності. Вони є непедагогічними, бо нерозу-
мно вивчати тільки те, що має діяти та не доба-
чати того, що дійсно діє.
В якому відношенні перебуває таке право-
знавство до інших наук? Яке його місце в систе-
мі наук? Було б зовсім недоречним у цій частині
згадувати ті чималі зусилля, що призвели до
творення чи відтворення будь-якої структури
наук: всі вони могли бути виправданими насті-
льки, наскільки виправдовуватимуть свої від-
мінні вихідні засади. Для цілей автора найкраще
підходить традиційна структура, запропонована
Соціологія і юриспруденція
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 191
Контом*, чиї основні ідеї перейняв й Спенсер.
Вона імпонує передусім величною простотою й
уніфікованістю представлення ієрархічної стру-
ктури науки, кожна з яких заснована на вихід-
них положеннях і на основі оцінки висновків
попередньої. При цьому, звичайно, не слід зва-
жати на неприпустиме припущення про часову
послідовність наук: математика, як вчення про
абстрактні величини, – основа будь-якої науки,
за нею йде фізика, як вчення про фізичні тіла,
що втілює результати математики; далі заснова-
на на фізиці біологія, як вчення про живі тіла;
далі психологія, як фізика свідомості живих фі-
зичних тіл, нарешті, соціологія, що за своїм ха-
рактером є психологією мас. Те, що Конт не
згадує історії серед наук – відповідає французь-
кому розумінню історії як такої, що не відно-
ситься до sciences, a натомість – до belles lettres.
Німці мали можливість обмежитися при струк-
туруванні наук французьким підходом, й тоді
слід виключити з-посеред них історію, як і гео-
логію, зоологію, ботаніку, мінералогію з само
собою зрозумілих причин; чи описових наук:
фізики і біології, історії, мабуть, разом з етно-
графією та статистикою, зоологією – чи то в
якості частин чи самостійних галузей. У Кантів-
ській системі засадничо обґрунтовано чіткий
поділ на науки, які користуються чистим пі-
знанням і практичні дисципліни, які користу-
ються результатами наукових досліджень для
практичних цілей. Без такого поділу неможливо
представити собі якусь систему наук, – це вже
тому, що для певної практичної цілі можуть ви-
явитися корисними результати дослідження різ-
номанітних галузей наук. Лише так можна від-
вести юриспруденції належне місце.
Отже юриспруденція – це без сумніву, на пе-
рший погляд, практична дисципліна: вона вчить
застосувати право на практиці. У такому образі
вона функціонує вже тисячоліття. Проте це за-
вдання, як вказувалося, вона може виконати в
повному обсязі лише тоді, коли вона постає як
морфологія людського суспільства, й дослідить
сили, які діють в суспільстві на предмет їхньої
природи та обсягу. Таким чином юриспруденція
стане правознавством, вченням про право як со-
ціальне явище; в такому розумінні вона – галузь
соціології. Щоб не було жодного непорозумін-
* 3 однією маленькою зміною: астрономія не розгля-
дається як самостійна наука, вона є застосуванням
фізики до космічних процесів. Виникнення психоло-
гії результат сучасного розвитку. Хімія – це молеку-
лярна фізика.
ня, у цій новій редакції статті слід відзначити,
що тут йдеться про соціологію в тому розумін-
ні, в якому її розумів Огюст Конт і про те, як це
розуміння поступово видозмінилося впродовж
XIX ст. у форму соціології як особливої науки.
Соціологія – це природне вчення про групові
образи, передусім в розумінні Конта, образів
лише людей,
хоча таке обмеження не визнається як необхідне
чи бажане. її виняткове завдання – дослідити та
пояснити соціальні організації. Суспільні течії
та прагнення – це лише предмет її дослідження;
вона не ставить собі завдання їм слугувати, під-
тримувати їх певним чином : je n'impose rien, je
пе propose тете, j'expose**. її слід так само чітко
від різняти від соціальної політики, як і від
будь-якої політики й політекономії. Теоретична
макроекономіка, звісно, зайнята дослідженням і
викладом процесу формування і закономірно-
стей економічних явищ – це частина соціології.
Трансформація юриспруденції у правознавс-
тво, а відтак і в одну з галузей соціології, спо-
вна відповідає поступу інших напрямів. Усі те-
оретичні дисципліни беруть свій початок
з дисциплін практичних. Ми, мабуть, не мали б
астрономії без календарознавства та астрології,
геометрії – без геодезії, хімії – без спроб пере-
плавлення неблагородних металів в золото,
майже всієї біології – без лікувальної справи
останніх століть. Загальновизнано, що високий
злет науки останніх століть став можливим за-
вдяки вказаному зміщенню цілей наукової ро-
боти. І цей злет полягає не тільки в надзви-
чайному збагаченні нашого знання, але й пере-
дусім в тому, що збільшенні наших практичних
здатностей. Якщо б наука переслідувала лише
практичні цілі, вона б не спромоглася досягнути
у практичному відношенні того, чого спромог-
лася, адже саме дослідником, а не практиком за-
кладено основи сучасної медицини, сучасної
техніки. Отож, мабуть варто сподіватися на те,
що юристи не шкодуватимуть про те, що юри-
дичні факультети переживають соціально-
наукову переорієнтацію.
Перетворення і без того йде повним ходом.
Воно відбувається так само легко, які і все вели-
ке в духовній сфері. В Німеччині вже кілька
століть тому історична школа сказала своє пе-
рше слово: ось в чому полягає її значення, а не в
засадничо помилковій догматиці та законода-
** Я нічого не накладаю, так само нічого я й не про-
поную, я лише викладаю (франц.) – прим, перекл.
Є. Ерліх
192 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
вчій політиці. Ряд стимулів, усі з яких важко
перелічити, дано Ієрингом і деякими германіс-
тами. Останніми роками примножено ознаки
нового часу; це однак ще не відбувається сві-
домо і чітко. Більш ясно проявляється рух, за-
початкований кілька років тому в Франції. Його
провідником можна вважати Салейля в Парижі,
одного з найвитонченіших умів небідного на
прекрасні уми французького правознавства.
Жені (у Діжоні, а зараз в Нансі) у праці “Мето-
ди тлумачення джерел та джерела позитивного
приватного права” (Париж, 1889) зібрав неося-
жний матеріал. Насамперед слід, проте, згадати
про Ламбера з Ліону. Він викладає своє вчення
у праці “Функція порівняльного позитивного
права”, перший том якого вже побачив світ. На-
писана з великим захопленням і вченістю, праця
міїдним каменем укладає дорогу для поступу
нового соціологічного правознавства*. Про свої
прагнення, більш ранні та незалежні від фран-
цузьких, хотілося б тут лише побіжно згадати:
детальніше я виклав їх програмно в іншій пра-
ці** і спробував розвинути, описавши в багатьох
монографіях.
Практична юриспруденція має таке ж відно-
шення до такого соціологічного правознавства,
як наприклад медицина – до біології, архіте-
ктура – до математики та фізики. Разом з тим
слід відзначити й можливість розходження
у цьому відношенні; отож нам доведеться по-
стійно звертатися по настанови на предмет того,
як будувати міст між наукою і практикою. Про
одну вельми важливу обставину вже згадується:
жодна практична дисципліна не обмежується
силами лише однієї науки; якою багатоманітніс-
тю знань повинен володіти садівник, окрім
знання тільки ботанічного. Юриспруденція зви-
чайно ж займалася до цього часу лише неска-
занно небагатим матеріалом: знання тільки дію-
чого права, нерідко – лише законів, у зв’язку
з мистецтвом, яке слід віднайти в звичайних
посібниках, до цього трохи логіки та марносла-
вного “здорового глузду” – ось що потрібно для
підготовки “хорошого практика”. Що цього не
було достатньо “хорошому практику” для того,
щоб справитися із відповідними простими зада-
чами, – поступово було визнано: це підтверджує
і досвід компетентного розуміння свого існу-
* Подібно до французької, варто відзначити прекра-
сну працю Стренберга “Загальне вчення про право”
(Лейпциг, 1904).
** Идеть про працю “Вільне правовознаходження
і вільне правознавство” (Лейпциг, 1903).
вання. Його слід поставляти юристові з різ-
номанітних галузей знань, потрібних для вико-
нання ролі своєї професії та тих, котрі він собі
такими визначає сам, хоча вони безпосередньо з
його обов’язками не пов’язані; таким є незадові-
льне тимчасове вирішення ситуації. Це повсюдно
спричиняє появу нових юридичних дисциплін:
найбільш яскравий приклад – судова медицина,
що насправді є медичною юриспруденцією. На-
скільки мало юридичний медик здатен замінити
медичного юриста – в цьому переконуємося зви-
чайно ж щодня.
І в цьому напрямі відбуваються зміни. З кож-
ним днем зростає усвідомлення необхідності
штучного використання результатів наукових
досліджень для вирішення юридичних завдань.
Це стосується передусім політекономії, зокрема
соціальної політики: наскільки нам сьогодні ви-
дається віддаленим той день, що повинен скоро
настати, в якому повсюдною буде ситуація, ко-
ли без економічної політики та соціальної полі-
тики не можливою буде юриспруденція чи за-
слуговуюче на це ім’я правосуддя. В іншому
напрямі прокладають шлях праці Ганса Ґросса:
заснована ним криміналістика передусім має
значення в сенсі використання природничих
наук і техніки для цілей кримінального право-
суддя. Цінність психології – самозрозуміла: як-
що правова наука – це галузь соціолога, то вона
опосередковано спиратиметься на соціальну
психологію, для котрої соціальні факти є нічим
іншим як фізичними фактами у масовому про-
яві. Тут йдеться про застосування психології
для цілей юридичної техніки. Ми чимало чита-
ємо останнім часом про психологію показів сві-
дків. Йшлося про речі, які навряд чи говорили
щось нове психологам, однак говорили це юрис-
там. Неймовірним є те, з якою легкістю покази
свідків оцінюються в судочинстві: і не через зло-
наміреність, – це хотілося б наголосити. Нена-
дійність людського сприйняття, легка сугестив-
ність, все це було відомо всім, хто мав з цим
справу: проте не юристам. Головуючий тим не
менш часто на підвищених тонах говорить захи-
снику (а не прокурору): не ставте сугестивних
запитань! Те, що головуючий і прокурор майже
не ставлять інших, аніж сугестивних запитань –
для більшості проходить непоміченим.
Отже напрямок, у якому має розвиватися
юриспруденція як практична дисципліна, таким
чином, є вже окресленим: вона, віддавши свій
соціально-науковий зміст соціології, знову здо-
буде свій споконвічно власний предмет.
Соціологія і юриспруденція
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 193
Переклад В. С. Бігуна
E. Эрлих
СОЦИОЛОГИЯ И ЮРИСПРУДЕНЦИЯ
В опубликованной Евгением Эрлихом в 1906 году статьи излагаются некоторые взгляды учёного
об основах его (получившего название «социологического») понимания права, природе и значении
социологии (права) и юриспруденции. Автор, указывая на понимание и различие права как законода-
тельства, правовых положений, норм-решений, указывает на его связь и, более того, основанность,
правда, не повсеместно, на праве, которое возникает в обществе, его организационных формах. Эрлих
отмечает и обосновывает, что принятие законом определенных норм ещё не означает их действитель-
ности, жизненности. Поэтому он призывает к исследованию человеческого общества, его структур,
рассматривая юриспруденцию как «морфологию человеческого общества», практическую социологи-
ческую дисциплину.
E. Ehrlich
SOCIOLOGY AND JURISPRUDENCE
This 1906 Ehrlich's article outlines some of the fundamentals of author’s (called “sociological”) under-
standing of law as well as of the nature and role of the sociology (of law) and jurisprudence. Ehrlich, pointing
to the various understandings of law as legislation, legal provisions, Entsheidungsnorms, underlines on their
relation to, and moreover, foundation in (though not in all cases) the law ensuing from society, its organiza-
tional forms. Ehrlich suggests and substantiates that norms introduced by legislation does not mean their
validity, ability to be lived by in society. Therefore he calls on to study human society, its structures and
forms, viewing jurisprudence as “morphology of human society”, practical sociological discipline.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-11486 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 1818-992X |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-24T15:15:01Z |
| publishDate | 2005 |
| publisher | Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Ерліх, Є. 2010-08-19T16:44:09Z 2010-08-19T16:44:09Z 2005 Соціологія і юриспруденція / Є. Ерліх // Проблеми філософії права. — 2005. — Т. III. — С. 185-193. — укр. 1818-992X https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/11486 В опубликованной Евгением Эрлихом в 1906 году статьи излагаются некоторые взгляды учёного об основах его (получившего название «социологического») понимания права, природе и значении социологии (права) и юриспруденции. Автор, указывая на понимание и различие права как законодательства, правовых положений, норм-решений, указывает на его связь и, более того, основанность, правда, не повсеместно, на праве, которое возникает в обществе, его организационных формах. Эрлих отмечает и обосновывает, что принятие законом определенных норм ещё не означает их действительности, жизненности. Поэтому он призывает к исследованию человеческого общества, его структур, рассматривая юриспруденцию как «морфологию человеческого общества», практическую социологическую дисциплину. This 1906 Ehrlich's article outlines some of the fundamentals of author’s (called “sociological”) understanding of law as well as of the nature and role of the sociology (of law) and jurisprudence. Ehrlich, pointing to the various understandings of law as legislation, legal provisions, Entsheidungsnorms, underlines on their relation to, and moreover, foundation in (though not in all cases) the law ensuing from society, its organizational forms. Ehrlich suggests and substantiates that norms introduced by legislation does not mean their validity, ability to be lived by in society. Therefore he calls on to study human society, its structures and forms, viewing jurisprudence as “morphology of human society”, practical sociological discipline. Переклад з німецької В. С Бігуна з: Eugen Ehrlich. Gesetz und lebendes Recht: vermischte kleinere Schriften / Hrsg. von Manfred Rehbinder. – Berlin, 1986. – S. 88-103. Вперше опубліковано в: Osterreichische Richter-Zeitung. –1906. – III 1. – S. 57-72; згодом окремими брошурами як: Ehrlich Eugen, Soziologie und Jurisprudenz. – Czernowitz: Buchdruckerei “Gutenberg”, 1906. – 23 s., та те саме: Neudruck Scientia Verlag Aalen, 1987. uk Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України Класики філософії і соціології права: Євген Ерліх Соціологія і юриспруденція Социология и юриспруденция Sociology and jurisprudence Article published earlier |
| spellingShingle | Соціологія і юриспруденція Ерліх, Є. Класики філософії і соціології права: Євген Ерліх |
| title | Соціологія і юриспруденція |
| title_alt | Социология и юриспруденция Sociology and jurisprudence |
| title_full | Соціологія і юриспруденція |
| title_fullStr | Соціологія і юриспруденція |
| title_full_unstemmed | Соціологія і юриспруденція |
| title_short | Соціологія і юриспруденція |
| title_sort | соціологія і юриспруденція |
| topic | Класики філософії і соціології права: Євген Ерліх |
| topic_facet | Класики філософії і соціології права: Євген Ерліх |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/11486 |
| work_keys_str_mv | AT erlíhê socíologíâíûrisprudencíâ AT erlíhê sociologiâiûrisprudenciâ AT erlíhê sociologyandjurisprudence |