Юридична логіка. Розділ IV. Уявлення про єдність права

Эрлих, на основании исторически правового анализа, размышляет о целостности права и приходит к заключению о том, что право в действительности, хотя и представляет собою целостность, есть не целостность правовых положений. Учёный критикует умозорные представления о праве от юриспруденции понятий. О...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2005
Автор:	Ерліх, Є.
Формат:	Стаття
Мова:	Українська
Опубліковано:	Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України 2005
Теми:	Класики філософії і соціології права: Євген Ерліх
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/11488
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Юридична логіка. Розділ IV. Уявлення про єдність права / Є. Ерліх // Проблеми філософії права. — 2005. — Т. III. — С. 201-210. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859641733656084480
author	Ерліх, Є.
author_facet	Ерліх, Є.
citation_txt	Юридична логіка. Розділ IV. Уявлення про єдність права / Є. Ерліх // Проблеми філософії права. — 2005. — Т. III. — С. 201-210. — укр.
collection	DSpace DC
description	Эрлих, на основании исторически правового анализа, размышляет о целостности права и приходит к заключению о том, что право в действительности, хотя и представляет собою целостность, есть не целостность правовых положений. Учёный критикует умозорные представления о праве от юриспруденции понятий. Он подчёркивает, что правовые положения также формируют часть целостности права только через связь с обществом, в котором они действуют. Желающий понять целостность права, должен учитывать, кроме правовых положений, существующий в правоотношениях порядок. Eugen Ehrlich, using the historical analysis, contemplates on the unity (integrity) of law and concludes that law in reality, though it is a unity, is not the unity of legal provisions. The scholar critisizes notional and speculative concepts of the Begriffsjurisprudenz. He emphasizes that legal provisions also form the unity of law but yet by its relation with the society in which they exist. In order to comprehend the unity of law one has to take into account not only legal provisions but also the existing order of legal relations.
first_indexed	2025-12-07T13:22:46Z
format	Article
fulltext	КЛАСИКИ ФІЛОСОФІЇ І СОЦІОЛОГІЇ ПРАВА: ЄВГЕН ЕРЛІХ Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 201 Є. Ерліх ЮРИДИЧНА ЛОГІКА. РОЗДІЛ ІV. УЯВЛЕННЯ ПРО ЄДНІСТЬ ПРАВА Державне праворозуміння має своїм наслід- ком те, що завжди мінлива з плином часу при- рода держави стає одним з визначальних чинни- ків для домінуючого в суспільстві уявляння про природу права. По мірі того, як сама по собі держава дедалі більше здається єдиним цілим, державне праворозуміння з необхідністю приво- дить до того, щоб і право, яке походить від неї, також розглядати як єдине утворення. Це перед- усім означає, що кожне чинне на державній те- риторії правове положення (правоположення) є вираженням єдиної державної волі, і що кожне правоположення, коли б воно не виникло, вира- жає єдину державну волю. Отже, при розумінні права як єдиного цілого всі правоположення на території держави, якою мірою вона також є те- риторією права, та всі правоположення цієї самої території держави та права у своїй часовій послі- довності поєднуються в одне. Уявлення про єдність права не є первісним, як і уявлення про єдність держави та уявлення про державну територію. Східна, стародавня антична та феодальна держава з правової точки зору не мають державної території; вони простягаються настільки, наскільки їм дозволяють їх військові засоби примусу. Ідея державної території заро- джується в античному та середньовічному місті- державі як ідея території міста, пізніше вона з’являється в набагато розвиненішій формі в Римській імперії як orbis Romanus; вона потім зникає, незважаючи на міста-держави, у феода- льному середньовіччі, щоб потім знову ожити в XVI та XVII століттях. Генрі Сумнер Майн вперше звернув увагу на те, як повільно та по- ступово rex Francorum перетворився на короля Франції, і як старіша форма титулу заново ожи- ває в революційних утвореннях (empereur des França-is, король бельгійців, король греків). Бри- танська Співдружність своїми колоніями зараз ще не утворює єдину державну територію, так само США ще не стали єдиною державною стру- ктурою. Як і державні органи в державній сфері, первісно вони не становлять монолітне утво- рення. Здавна голова держави не вважає себе зв’язаним розпорядженнями та деклараціями йо- го попередників; так і державний посадовець не зв’язаний тим, що робив чи доручав інший дер- жавний посадовець, нехай це навіть буде його безпосередній попередник. Окремий носій дер- жавної влади спочатку дуже поступово вчиться підкорятися цілому та розуміти, що він мусить не просто займатися своєю справою, а продовжувати роботу своїх попередників. Краббе (Krabbe) в своїй прекрасній книзі про державний сувере- нітет правильно співвідносить між собою по- няття: суверенітет, державне верховенство, дер- жавна особистість. Через територіальну єдність права в державі територія держави стає територією права; тому уявлення про єдність права не могло існувати перед тим, як виникло поняття про державну те- риторію. До тих пір право є особистим правом спільності, яким ще було римське право юристів (ius civile), котре являло собою просто право римських громадян, та німецьке звичаєве право, яке було правом вільного народу, або це право суду, як преторське право римлян, яке встанов- лювалося претором лише для того суду, котрий він очолював. Цей стан права панує у всьому се- редньовіччі і триває в Англії десь до середини ХІХ ст. Англійське common law складалося біль- шою мірою до того часу з правоположень, які в процесі правосуддя створили п’ять великих та безліч менших судів і які в більшості випадків мали юридичну силу лише для того суду, який їх проголосив. Так само й equity: воно виходило від лорда-канцлера і не застосовувалося ні в якій іншій установі, окрім Chancery. Право громадян Риму лише за пізніших імператорів поступово стає правом імперії, і не раніше, ніж в середині ХІХ ст., внаслідок прийняття Judicature acts, які об’єднали суди, common law та equity були злиті в одне обов’язкове для кожного англійського су- ду право. Але ще й сьогодні окремі частини імпе- рії, Англії, Шотландії, Ірландії, островів навколо Великобританії, колоній утворюють свою власну територію права. З іншого боку, думка про те, що правоположення стають одним цілим через їх відношення до держави, може вперше з’явитися тоді, коли в їх авторах, яким би різноманітним не був їх статус, починають вбачати завжди лише орган цілісної держави. В Римі в класичний час ще не з’являється сама по собі держава як творець правоположення, але є юрист, який його вперше Є. Ерліх 202 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. висловив, претор, який обнародував його в едик- ті, імператор, який видав конституцію, що міс- тить його. В період імперії взаємозв’язок права юристів та преторського права з державою вста- новлює лише ius respon-dendi, надане імперато- ром юристам, та ініційована імператором коди- фікація едикту; при конституціях це відбуваєть- ся, можливо, через lex de imperio. В Англії дер- жавне праворозуміння панує ще з часів Гоббса, але все ж тільки в окремих підходах: власне, сьо- годні кожне положення прецедентного права вважається творінням судді, який прийняв рі- шення, та наводиться під його іменем. Тому на цьому ступені розвитку втрата правоположенням юридичної сили часто пов’язується з його ав- тором. Римське право юристів діє не довше того часу, поки залишається в силі авторитет юриста, від якого воно пішло; римське право, створене посадовою особою, припиняло свою дію зі спли- вом строку перебування її на посаді, ім- ператорське конституційне право в Римі, при- наймні більша його частина, як здається, – зі смертю імператора або залишенням ним своєї посади. Як справжнє право, і без часових об- межень, розглядається лише закон: державне право (statute law) в англійському розумінні; в Римі це leges, пізніше також рішення сенату (leges de iure civili, які є обов’язковими лише для громадян, були, скоріше, винятком); в Англії – рішення парламенту з силою закону, але знову не без винятків. Поки правоположення не зводяться до єдиної державної волі, поки вони виникають незалежно одне від одного в різних частинах державної те- риторії і в різні часи, мова не йде про їх обов’яз- ковість для внутрішньо взаємопов’язаного ці- лого: кожне правоположення позначено відміт- кою про його походження, виникло незалежно від інших і повинно тлумачитись, виходячи з йо- го власних передумов. Це змінюється, лише коли укріплюється сприйняття законодавця не як фі- зичної особи, яка надає чинності правополо- женням від імені держави, а як вічного, ідеаль- ного творця усього правопорядку в державі, за- кріпленого в правоположеннях. Тому уявлення про єдність права має своєю передумовою уяв- лення про єдність законодавця: внаслідок цього воно стосується тільки створеного законодавцем права, закону. У безмежній, абсолютистській, централізованій чиновницькій державі Юстіні- ана, з майже повністю одержавленим, почасти справді низькопробним судочинством, старо- винною, незвичайно багатою системою правопо- ложень та механікою правотворчості, з якої ма- ло-помалу були майже повністю усунені сус- пільні елементи, вперше за всю історію людства так сильно закріпилася думка про єдність дер- жави. Право і правосуддя так сильно зрослися з державою, що потрібен був лише тільки зовні- шній поштовх у вигляді зведення в кодекс усієї існуючої в правоположеннях правової матерії, аби остаточно сформувати передумови уявлення про те, що все право являє собою міцно поєдна- ний в усіх своїх частинах закон. У вступних роз- ділах юстініанських збірників права, особливо в приписах стосовно тлумачення, чітко просте- жується думка про те, що за їх допомогою все відібране до збірників право утворює досконалу єдність. На це спрямоване прагнення, також у Юстініана, подати право в збірниках настільки повно, щоб суддя міг знайти у ньому будь-яке рі- шення, якщо він тільки розуміє, як його шукати. У римських збірниках права юристи, почина- ючи ще з глосаторів, вбачають як повне зібрання права, так і у всіх своїх частинах споріднене ціле: що було у Юстініана простим наміром, їм зда- ється вже фактом. Але повнота римських збі- рників для них є все ж потенційною: збірники, як правило, надають не саме рішення, а лише мате- ріал, внаслідок опрацювання якого юристами за усіма правилами юридичного мистецтва повинно було б з’явитися вирішення кожної судової спра- ви. Вульгарне державне праворозуміння тоді зводить таке вирішення до основи (причини) за- кону, конструкції, волі законодавця, і посилене державне праворозуміння толерує його доти, до- ки воно не суперечить намірам законодавця чи втіленій у законі волі суспільства. Але при цьому глосатори вважають, що правоположення, які містяться в римських збірниках, безпрогальні і є виразом єдиної волі. Це припущення спочатку ще не призводить до чіткого уявлення про єд- ність усього поміщеного в них права, а хіба тіль- ки до певного методу поводження з ним: кожне правоположення завжди відноситься до цілого, і результати конструкції розглядаються не як са- мостійні здобутки юридичного мистецтва, а крізь призму збірників. Тому глосатори все ж ставили- ся до включених у римські збірники права урив- ків праць римських юристів та імператорських конституцій, які почасти розділяють століття і які виникли без усілякого взаємозв’язку, є різни- ми за змістом та спрямуванням, таким чином, якби вони були єдиним законом, котрий вийшов би з одних вуст і котрий був би натхненний од- ним духом. Лише тільки завдяки мисленнєвій діяльності коментатора безкрая множинність по- винна була стати одним цілим; між тими місцями Юридична логіка. Розділ IV. Уявлення про єдність права Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 203 в тексті, які, безперечно, є повністю незалежни- ми одне від одного, були встановлені зв’язки з метою взаємодоповнення та взаємопояснення, усунені протиріччя за допомогою штучних, без сумніву, не властивих авторам обмежень. Цей спосіб, коли кожне правоположення розгляда- ється крізь сукупність правоположень, і в су- купності правоположень вбачається все право, був збережений потім у якості методу і розви- нений у багатьох напрямках юристами за часів спільного права, згодом перенесений в країнах рецепійованого римського права на сучасні ко- декси та, врешті-решт, на весь викладений в законах правовий матеріал. В розсіяній в безлічі томів сучасних збірників законодавства неосяжній масі кожне правоположення мусить суміщатися з усіма іншими, кожне правопо- ложення може бути використане для тлумачення іншого, і між ними не може залишатися жодного протиріччя. Таким чином, з усім правом обходи- лися так, ніби воно було вмить створене геніаль- ним розумом, що значно перевершує земний. Чим більше цей метод вдосконалюється, тим яскравіше проявляється уявлення про єдність права. Уявлення про єдність права отримало сильний поштовх від природноправового утворення по- нять у XVII та XVIII століттях. Як я показав в “Основах соціології права” (“Grund-legung der Soziologie des Rechts”), всі юридичні поняття є поняттями або суспільних організацій, або конфліктів суспільних інтересів: поняття права особи, корпорації, сім’ї, речового права, догово- ру, заповіту – це поняття суспільної організації, поняття порушення володіння, порушення дого- вору, недозволеної дії, злочину, безпідставного збагачення – це поняття конфлікту суспільних інтересів. Оскільки у всіх цих правовідносинах та конфліктах інтересів можна пересвідчитися на досвіді, то, очевидно, також і поняття про них є емпіричними, взятими з досвіду поняттями. Звісно, юриспруденція ніколи не дійшла б до по- няття шлюбу, заставного права, позики, від- криття спадщини, порушення володіння чи зло- вживання довірою, або взагалі найсучаснішого поняття залізної дороги та недобросовісної кон- куренції, якби ці правовідносини та конфлікти інтересів вже не були б присутніми в досвіді. Дуже поширеним вченням про те, що юрист ніби будує ці поняття на основі приписів закону, від- повідь лише відкладається: якщо, в поверховій манері вульгарного державного праворозуміння, знехтувати тим, що правовідносини та конфлікти інтересів спочатку були створені державним за- конодавством, то потрібно буде саме запитати, звідки законодавець черпає зміст понять. В дійс- ності більшість правових понять все ж набагато раніше знаходилися в юриспруденції, ніж у за- конодавстві. Юрист утворює поняття або перві- сно, на основі свого власного живого спогля- дання суспільної організації чи конфлікту суспі- льних інтересів, або ж виводить його з правила, яке міститься в законодавстві чи праві юристів. Але і в останньому випадку юрист, який написав проект закону або від якого походить право юри- стів, все ж повинен був мати сам досвід живого споглядання суспільної організації чи конфлікту інтересів, адже без цього встановлення правила було б для нього неможливим; крім того, кожен юрист, який приступає до утворення понять на основі закону чи права юристів, повинен певною мірою мати власний досвід спостереження за відповідною організацією чи конфліктом інтере- сів, оскільки того, що закон або право юристів надають для цього, недостатньо, якщо в законі чи праві юристів вже не міститься повне поняття. Живе споглядання реальності є тому завжди най- кращим джерелом юридичних понять. Окрім юридичних понять чинного права, існують також політико-правові поняття, в основі яких знахо- диться форма, яку юрист прагне надати існую- чому суспільному устрою. Отже, характерною рисою вчення про природне право є те, що воно, не беручи до уваги законодавство та право юрис- тів, намагалося вивести свої поняття виключно з живого споглядання суспільних організацій та конфліктів інтересів і з форми, до якої воно пра- гне або яка ним запропонована, при цьому воно не робило точного розрізнення між вже існую- чим та бажаним устроєм. З кожного юридичного поняття завжди можна вивести норми, які були використані для їх утворення: якщо в чинному праві купівлю визначають як договір, в якому покупець зобов’язується сплатити ціну, то з цьо- го випливає обов’язок сплати купівельної ціни; якщо поняття трудового договору формулюється на політико-правових засадах і визначає його як договір, що не зачіпає особу працівника, то з цього випливають усі політико-правові норми, які охороняють особу працівника. Представники вчення про природне право здійснювали цей спосіб утворення понять та виводу норм з понять з великою майстерністю, правда, не усвідом- люючи, що вони отримували всі бажані для них норми з своїх понять лише тому, що вони їх вже використали для утворення понять. В силу зако- ну економії, який, як довів Мах, панує в усьому людському мисленні, представники природноп- равового напрямку намагалися сформувати свої Є. Ерліх 204 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. поняття цілісно та взаємовідповідно, і цього вони могли досягти великою мірою тому, що природ- не право було не результатом історичного розви- тку, як чинне право, а витвором людського ро- зуму: вони прагнули за допомогою своїх понять цілісно охопити суспільство і з них логічно ви- водити все право. Тому в природному праві уяв- лення про єдність права вже не визначає методу, за яким опрацьовується чинне право, як у доте- перішній юриспруденції, за порогом свідомості, а стає основою, на якій прагнуть звести будову правознавства. Природноправові поняття знайо- млять як із соціологічної точки зору з фактичним станом суспільства, так і з політочної точки зору з картиною устрою, якого варто домагатися, але не розділяючи строго між соціологічним і полі- тичним. Класична німецька юриспруденція з першої половини ХІХ століття пішла ще далі від цього завдяки німецькій ідеалістичній філософії. Явно всупереч Канту, на якого вони несправедливо посилалися, філософи цього напрямку вважали, що не тільки споглядання часу й простору, кате- горії та “максими поведінки”, але й ряд наукових понять не засновуються на досвіді, а існують з самого початку (a priori) внаслідок природи людського мислення; поняття мають свою вла- сну, незалежну від досвіду закономірність, люд- ський розум вносить зовнішній світ у світ понять і дає можливість йому там слідувати логічним законам утворення понять або, за Гегелем, діале- ктичним законам розвитку понять. Рівняючись на них, юристи вчили, що правові поняття позна- чають не дійсні суспільні відносини чи процеси суспільного життя, а утворені законодавцем (чи самим правом?): правові норми є для них вніс- лідок цього просто результатом внутрішньої ло- гічної заакономірності утворення понять або діа- лектики розвитку понять. Відповідно завдання юриспруденції полягає в тому, щоб виводити логічно правові норми з понять або діалектично з руху понять, вносити зовнішній світ у правовий світ понять і підкоряти його логічним або діале- ктичним законам. Згідно з цим поглядом єдність права полягає не в правоположеннях, а в понят- тях, з яких випливають правоположення. Своє завершення юриспруденція поняття зна- ходить у “природничонауковому методі” у досі неперевершеному викладенні Ієрінга. Відповідно до нього правовідносини вважаються юридич- ними тілами, аналогічними фізичним тілам: як фізичні тіла причинно-наслідковим чином діють одне на одне, так і юридичні тіла в силу юриди- чних законів мислення знаходяться у причинно- наслідковому зв’язку одне з одним. Відповідно причинами змін у світі права постають правопо- ложення: їх дія виявляється в оформленні право- відносин, яке повинно відбуватися згідно з їх приписами. Між цим “природничонауковим ме- тодом” і методом природничих наук безодня. Відповідно до природничих законів причина ні- коли не породжує належне, а натомість зміну в явищах. Якщо цю форму мислення застосувати в правознавстві, то в якості наслідків дії правопо- ложень можуть вважатися лише суспільні, окре- мі та загальні фізичні явища, які ними спри- чиняються: належне є навпаки не наслідком, а змістом правоположення. Правоположення є причиною не тому, що воно встановлює нале- жне: воно є нею тільки у випадках, в яких воно надає привід для людської поведінки. Змістом закону про смертну кару є те, що в певних випа- дках повинна застосовуватися смертна кара: його дія полягає в тому, що вона фактично наклада- ється в окремих випадках, що в інших випадках присяжні, можливо, щоб уникнути смертної ка- ри, виправдають злочинця, якого б вони в ін- шому разі засудили, що кількість злочинів зме- ншується або, як інші, мабуть, правильно вва- жають, збільшується. Наслідки правоположення відповідають змісту належного тією мірою, якою воно фактично визначає дії людей та рішення судів, але вони не зводяться до цього, оскільки, як правило, вони йдуть значно далі. Змістом пра- воположення (але не лише тільки ним) займа- ється юриспруденція, його суспільними, окре- мими і загальними психологічними причинами і наслідками – соціологія, окрема і загальна пси- хологія права. “Природничонауковий метод” Іє- рінга був би природничонауковим методом лише в Кантівській “сфері цілей”, де “розумні істоти” керуються виключно моральними та правовими “максимами поведінки.” Передумови юриспруденції поняття є так са- мо науково безґрунтовними, як і передумови іде- алістичної філософії, від якої вони походять. З Кантом все-таки можна було б погодитися в тому, що форми нашого мислення існують з са- мого початку: але матеріальний зміст думок згі- дно з його власним вченням приходить виклю- чно з досвіду. Передусім сам Кант це і довів, що через форми мислення ми не досягнемо матеріа- льного пізнання, скільки б мало він не звертав на цю істину уваги в працях, що зачіпають право- знавство, в “Метафізиці звичаїв”, “Критиці прак- тичного розуму”, основах юнацького вчення. Ідеалістична натурфілософія, філософія історії та суспільства також бере з досвіду поняття та за- Юридична логіка. Розділ IV. Уявлення про єдність права Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 205 кономірності, про які вона вчить: звідкіля ж іще повинна вона це брати, як не із спостережень за природою, історією та суспільством? Якщо вона вважає, що поняття слід виводити із заздалегідь існуючих форм мислення, то вона цим тільки обманюється щодо їх емпіричного походження: кожній з її тез передував досвід, певна річ, часто несвідомий. Ідеалістична філософія відрізняється від емпіричної не тим, що вона могла б обійтися без досвіду, а лише тим, що вона в деяких від- ношеннях марно воліє відійти від нього. Але са- ме тому вона відмовляється, на відміну від емпі- ричної філософії, застосовувати часто цілком наукові методи дослідження та використати ре- зультати вивчення природи, історичних, суспіль- них наук: вона задовольняється почасти аматор- ськими спостереженнями, неперевіреними уза- гальненнями, поверховими аналогіями. Юрис- пруденцію поняття, яка хотіла йти шляхами ідеа- лістичної філософії, спіткала схожа доля. В юриспруденції також можуть бути чисті фо- рми мислення, хоча до них, звісно, не належить все те, що туди відноситься Штаммлером. Але власне юридичні поняття, держава, шлюб, сім’я, володіння, власність, речові права, вимога, дого- вір, окремий та загальний порядок спадкування, вина, покарання, осудність, є не формами мис- лення, а матеріальними поняттями, які юридичне мислення завдячує живому спогляданню реаль- ності в суспільстві. Це, зрозуміло, має місце і тоді, коли визначення поняття відбувається в за- коні або в юриспруденції на основі законодавчих норм, адже законодавець завжди засновував свої норми на існуючих суспільних організаціях та конфліктах інтересів. Юриспруденція поняття, яка розглядала юридичні поняття, чи то в законі, чи в праві, як щось таке, що існує заздалегідь, отже, не переміщала свого джерела в інше місце, а просто шукала не там, де слід. Але саме з цієї причини її утворення понять було наражене на небезпеку, яку несе з собою кожний хибний ме- тод: вона не перевіряла його знову й знову реа- льністю, вона вже не запитувала більше, як гово- рив Мах (Mach), про те, як вони узгоджуються з речами, а лише про те, чи узгоджуються вони одне з одним. Оскільки поняття були неаргумен- тованими, то їх легко було побудувати так, щоб вони були повністю у відповідності одне з од- ним, а норми, які були потрібні, виявлялися не- суперечливими: про ту обставину, що вони пока- зували світ лише у кривому дзеркалі, не потрібно було турбуватися, адже світ повинен був рівня- тися на них, а не вони на світ. Уявлення про єдність права спочатку заснову- ється на зв’язку між уже застосовуваною глоса- торами гармонізацією з природноправовим утво- ренням понять та властивим природному праву способом виведення з понять. В цьому вигляді воно існує вже у XVIII столітті в німецькій, фра- нцузькій, італійській та голандській юриспруде- нції і повсюди зберігає свій вплив у ХІХ столітті, в особливості також на класичну німецьку юрис- пруденцію. Дедалі менше уваги звертається на те, яку велику роль зіграли представники вчення про природне право як попередники історичної школи в Німеччині, і якою значною мірою вона продовжила справу природного права. Однак поки юриспруденція деінде стоїть на місці з тра- диційною гармонізацією, природноправовим утворенням понять та виведенням, ідеалістична філософія в Німеччині приводить до власне юриспруденції поняття, схожої на яку за межами Німеччини ніколи не було. Її можна вже добре побачити в часи Савіньї та Пухти, але в наступні десятиліття вона все далі вдосконалювалася. Ко- ли Тьоль (Thöl) звернувся до того, щоб у світлі ліберального праворозуміння замінити з’ясу- вання думки законодавця на з’ясування вислов- леної в законі волі суспільства, він також вперше виразив провідну думку юриспруденції поняття: закон, завдяки системному зв’язку його окремих правоположень між собою та з уже чинним пра- вом, виступає як обнародувана воля законодавчої влади настільки самостійно, що воля і думка са- мих авторів закону не має значення. На цій само- стійності ґрунтується те, що закон може бути розумнішим за законодавця чи законодавців. Думка про повністю незалежну від волі законо- давця понятійну єдність права здається тут, зви- чайно, лише висновком з ліберального держав- ного праворозуміння. Про закритість правової системи, як я вже наголошував у моїй юнацькій праці “Про прогалини в праві” (“Über Lücken im Rechte”), спочатку недвозначно висловився Брінц (Brinz) у своєму відзиві на твір Адікеса (Adickes) “До теорії джерел права” (“Zur Theorie der Rechtsquellen”): не існує прогалин у праві, те, що так називають, є лише прогалинами з боку позивачів. Глузування, яким Ієрінг вкрив юрис- пруденцію поняття після свого обернення до юриспруденції інтересів, не вбила її: вона продо- вжує відчутно діяти й до сьогодні, вона помітно вплинула на, правда, набагато глибші, роботи Штаммлера. По-новому та зовсім своєрідно юриспруден- ція поняття висловила свою позицію щодо віч- ного завдання юриспруденції завжди забезпечу- Є. Ерліх 206 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. вати суддю правоположеннями, які стають для правосуддя опорою та водночас надають йому свободу, якої він потребує, щоб мати змогу всти- гати за рухом суспільства. Римське процесуальне право не дозволяло судді вчиняти те, на обґрун- тування чого процесуальні засоби оскарження (позов, скарга) не наводили деякі правополо- ження, спільна юриспруденція намагалася ство- рити метод, за допомогою якого суддя зміг би повсякчас обходитися існуючими правополо- женнями, державне праворозуміння хоче обме- жити суддів у тих речах, які вже визначені напе- ред у правоположеннях: а в цей час юриспруде- нція поняття десь у височині звила з правополо- жень велетенську сіть, яку вона спустить на люд- ство, аби спіймати у свої то ширші, то вужчі пет- лі без залишку все, що відбувається у цьому сві- ті. Царство понять є цілісним, тому що все, що стало поняттям, вже знайшло в ньому місце, то- му що до нього не входить нічого, що перед тим не було б перетворено на поняття: будь-яке формування права є лише утворенням понять. Тут юрист може прогулюватися без перешкод, адже все, що йому могло б ще завадити на землі, буде швидко приборкано за допомогою понять. Державне праворозуміння могло ще примири- тися з незалежним правом юристів, оскільки во- но було необхідним допоміжним засобом, не- доліком, але не розколиною в його системі ду- мок. Завдяки своєму останньому положенню про закритість правової системи юриспруденція по- няття взагалі не залишила місця для права юрис- тів: будь-яке правоположення, до якого юрис- пруденція прийшла б незалежно від закону, вже не могло б належати до цілого, яке утворюють державні правоположення. Тому єдине завдання охопленої уявленням про єдність права юрис- пруденції полягає в тому, щоб виробити цю єд- ність, усунути найменші протиріччя та зробити логічні висновки з єдиних передумов. Наукова цінність вчення залежить від того, скільки матеріальної істини міститься в його за- сновках. Уявлення про єдність права, в якій би формі воно не зустрічалося, завжди спирається на припущення, що різні течії, які несуть на собі право, витікають зі спільного джерела десь у та- ємничій далині. Середньовічна юриспруденція, передуючи йому, пішла свідомо шляхами теоло- гії, в середовищі якої вона провела своє дитинс- тво; пізніша юриспруденція спільного права, хо- ча і несвідомо, зберегла обраний напрям. Юрис- пруденція поняття надала їй лише пізнавально- теоретичного оформлення. Для теології од- кровення і традиція слушно являють собою цілі- сні речі, адже вони містять в собі слово одного Бога; щоб іти вслід за нею, юриспруденція також встановила на початку всіх начал богоподібного законодавця, який настільки досконало володіє великим законом або навіть усім правовим мате- ріалом, що він, беручи до уваги все ціле, форму- лює кожне нове правоположення заздалегідь і може узгодити його з уже існуючим правом. Вже середньовічна та пізніша юриспруденція спільного права не брала за основу своїх конс- трукцій окремі правоположення, а пов’язувала різні правоположення в одне ціле. Для мислених творінь юриспруденції поняття постачати деталі має загалом усе право. В ній властива спільному праву зв’язаність правоположенням стала зв’я- заністю правом як цілим. Якщо право справді було б цілісним утворенням, тоді воно було б також придатною основою для такого роду юриспруденції. Право, яке проголошують за- кони, є рваним, нетривким, вбогим людським створінням. Хто коли-небудь працював над ве- ликою книгою, той знає, що майже неможливо написати її зовсім без суперечностей і цілісно, оскільки під час роботи змінюється розуміння, і сліди думок, від яких відмовилися, так і зали- шаються не поміченими: у випадку великих за- конів, над якими, більш того, разом працювали декілька осіб, це, принаймні, так само важко, а по відношенню до всього наявного правового матеріалу повністю немислимо. Законодавець, якого передбачає уявлення про єдність права, звісно, ніколи не існував як жива особа або декі- лька осіб: він – лише персоніфікована єдність держави як джерело єдиного права. Тільки для наукового, історичного тлума- чення кожне правоположення є індивідуальні- стю, самостійною істотою, яка живе своїм жит- тям і має власну історію. В ній немає нічого, що б не з’явилося в ході історії. Ми бачимо статтю в німецькому цивільному кодексі: ми можемо прослідкувати її походження через усю спільно- правову юриспруденцію до коментаторів і глоса- торів, потім до дигестів, від них знову до праць римських юристів, звідкіля і було взято уривок, далі ще, можливо, до збірника права часів рим- ської республіки і, нарешті, вона зводиться, мо- жливо, до якого-небудь ще невідомого нам пер- вісного права. Щоб сповна оцінити кодекс, ми повинні знати, що саме хотів сказати кожен з його авторів, а це значить: як він розумів своїх попередників, що він хотів змінити, додати до цього. На довгому шляху, пройденому правопо- ложенням до цивільного кодексу, кожна части- нка його змісту походить від того, хто востаннє Юридична логіка. Розділ IV. Уявлення про єдність права Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 207 вклав у нього зміст. Окреме правоположення у законі є тому не просто частиною цілого, а передусім окреме історичне явище, яке вічно несе з собою тягар свого минулого. Усі розсіяні, незалежні один від одного шматки правопорядку в правоположенні стали єдиними, але це тому, що вони пройшли через завжди цілісну в даний момент часу людську свідомість. Тлумачення, яке хоче тільки відтворити смисл, який законо- давець пов’язав з правоположенням, повинне зрозуміти його спочатку як окреме історичне явище. З середовища, в якому виникло правопо- ложення, з кодексу, в якому воно знаходиться, з решти правопорядку, що його оточує, до пра- воположення потрапило лише стільки, скільки містилося у свідомості законодавця в той мо- мент, коли він його складав. Цей зміст свідомості тлумач повинен з’ясувати, не більше того; якщо ж він вийде за його межі, то він вже не тлумачи- тиме смисл закону, а вкладатиме замість нього інший смисл. Звичайно, автори кодексу мали на- мір створити загалом цілісну працю та узгодити її з іншим чинним в країні правом; однак вона стала справжньою єдністю лише тією мірою, якою вони досягли цього наміру. Тлумачення може нам показати лише зміст фактично дося- гнутої єдності, але не зовсім відсутній зміст тієї єдності, якої марно намагалися досягнути. Тому, якщо в різних місцях одного закону або взагалі в різних законах знаходиться одне й те ж слово, ми не можемо, як це робили старі юристи, одразу вважати, що воно означає одне й те саме: це було б виправданим лише тоді, коли законо- давець, встановлюючи значення слова в кожному окремому місці, поширював би його одночасно і на всі інші місця. Якщо в різних місцях одного закону або в різних законах для одного й того ж юридичного складу встановлюються різні нас- лідки, або протилежні юридичні склади розгля- даються однаково, то обмежувальне тлумачення одного припису з урахуванням іншого все ж до- зволяється тільки там, де воно відповідає наміру законодавця, де, законодавець, отже, формулю- ючи одне місце, враховував також і інше. Тому більш пізній закон скасовує той, що йому супе- речить, більш ранній, лише якщо законодавець справді цього хотів. Коли здається, що поняття, яке міститься в законі, охоплює інше правове по- няття, то все ж таки ми можемо застосовувати перший закон до юридичного складу, що позна- чається іншим правовим поняттям, тільки коли автор першого закону дійсно це передбачав. Під- порядкування юридичних складів правовим по- няттям у законі законодавець повинен здійс- нювати самостійно, тлумач має тільки завдання з’ясовувати встановлене законодавцем підпоряд- кування. Те, що тут говориться про тлумачення закону, є очевидним щодо права юристів. Ніколи у римлян, англійців чи в спільній юриспруденції правоположення права юристів не відносилося до юридичного складу, про який юрист нічого не хотів сказати. Ми також спостерігаємо сьогодні все ті ж принципи тлумачення по відношенню до висловлювань автора юридичної праці або до підстав рішення суду, на які ми інколи посилає- мося. Коли ми при тлумаченні закону так часто грішимо проти нього, то це через те, що ми ви- магаємо від законодавця набагато вищої, над- людської єдності свідомості. Але в дійсності за- конодавцю з надлюдською свідомістю ми даємо більше, ніж йому може бути потрібно, і спричи- няємо насилля над його працями. Звідси вини- кають усі суворі, безглузді, нестерпні рішення, від яких правосуддя страждає так само, як і ті, що йому підпорядковані. Відповідно до німецького цивільного кодексу оголошення померлою фізичної особи, яка про- пала безвісти, неможливе, якщо від неї у визна- чений законом строк поступила звістка. Віден- ський академічний викладач тепер вважає, що оголошення пропалого безвісти померлим не може бути заявлено його дружиною, якщо вона протягом законного строку народить дитину, оскільки це, з урахуванням встановленої законом презумпції шлюбного походження кожної наро- дженої в шлюбі дитини, повинно було б розгля- датися як звістка від пропалого безвісти. Над цими міркуваннями дуже багато насміхалися, але, мабуть, несправедливо. Законодавець, який включив до закону поняття звістки від пропалої безвісти особи, при цьому, звичайно, не думав про поняття презумпції шлюбного походження, і це є грубою помилкою підпорядковувати останнє поняття поняттю звістки від пропалої безвісти особи, не питаючи, чи це підпорядкування також було закладено в намірі законодавця. Але майже вся сьогоднішня юридична література все-таки робить те ж саме: від дуже відомих коментарів та монографій дійсно залишилось би небагато, якби з них захотіли б забрати все, створене в той же спосіб. Хто не погоджується з певним дослі- дженням, повинен був би мати мужність відки- дати його не через випадково химерний висно- вок, а через метод, за допомогою якого воно при- ходить до нього, і він скоро зрозуміє, що цей ме- тод, який загалом властивий панівній юриспруден- ції, не витримує ніякої серйозної перевірки. Є. Ерліх 208 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. Уявлення про єдність права означає, що закон як вираз єдиної державної волі являє собою єд- ність, яка витягує тлумачення на світ Божий. Бі- льше того, класична німецька юриспруденція, згідно з ідеалістичною німецькою філософією, приписує єдності власне логічне життя правових понять, що містяться в законах. Правда, ці по- няття є витвором законодавця, оскільки, на від- міну від заперечуваного природного права, від- повідно до державного праворозуміння – яке, навіть якщо почасти несвідомо, включає в себе класичну школу – правові поняття, які існують незалежно від права, тобто за державним право- розумінням – незалежно від законодавця, одно- значно і рішуче відхиляються. Саме по собі це вчення означало б лише те, що законодавець не може встановлювати правові наслідки, які супе- речать його власній логіці утворення понять. Тим не менш, римські правові поняття часто роз- глядаються класичною юриспруденцією як дані раз і назавжди, а їх логіка ставиться вище за ло- гіку законодавця. З цієї причини класична німе- цька юриспруденція хоче конструювати німецькі та сучасні правові інститути за допомогою рим- ських понять, і коли вони цьому опираються, во- на і їх відкидає як “такі, що не піддаються конс- труюванню”. Цей спосіб дій не можна пояснити однією лише чинністю спільного права у Німеччині, бо, незважаючи на те, що він нері- дко має місце і в законодавстві земель, було б необхідно у відповідності до визнаного класич- ною юриспруденцією принципу, який встанов- лює, що більш пізнє в часі право скасовує більш раннє, створювати нові поняття для нових пра- вових явищ, не беручи до уваги той факт, чи уз- годжуюються вони з римськими правовими по- няттями. В дійсності мова йде про те, щоб обхо- дитися поняттями спільного права, спільним процесуальним правом та розробленою для нього юридичною технікою, попри її недостатність, також у німецькому, сучасному праві і навіть праві земель. Але те, що класична юриспруде- нція не замислюючись поширила поняття спі- льного права і навіть спільне процесуальне право разом з його технікою на сторонні для них сфе- ри, пояснюється все ж лише тим, що єдність, в якій їй уявлялося спільне право, мала для неї певну вічну цінність, і що вона хотіла з цієї при- чини охопити ними будь-яке інше право. Незважаючи на це, прагнення єдності права є цілком виправданим: тільки вихідний пункт об- рано невірно. Юрист-практик не може працю- вати з роздрібненими, невзаємопов’язаними, су- перечливими правоположеннями, викладач або науковець в галузі права повинен прийти до цілі- сного розуміння правового матеріалу, якщо він хоче дати дещо більше, ніж його зібрання. Отже, юриспруденція завжди повинна буде прагнути до того, щоб встановити міцний зв’язок між різ- номанітними, такими, що виникли незалежно одна від одної, частинами правової спадщини. Помилка, на якій засновується уявлення про єд- ність права, полягає лише в тому, що єдність ро- зуміється як вже існуюча, так що вона через своє тлумачення ніби тільки розкриває юриспруден- цію. В дійсності ж єдність є результатом не тлу- мачення, а правотворчості. Тлумачити закон як єдність і перетворювати його на єдність – це де- що різні речі: перше тільки показує єдність, яка лежить в основі закону, друге створює єдність, яка була чужа закону, вона не взята з закону, а вноситься в закон, вона йде не від матеріалу, а від того, хто його обробляє, вона є роботою не законодавця, а юриста, який її представляє. Та- ким чином, велика помилка уявлення про єдність права в тому, що воно хоче розв’язати завдання правотворчості засобами тлумачення. Юрист, який усвідомлює, що він не в змозі усунути роз- біжність в законі за допомогою тлумачення, не буде чинити над законом примус, щоб дійти до правильного зваження інтересів. Коли положення про конкурсне провадження виходить з того, що відкриття конкурсного про- вадження передбачає здатність неспроможного боржника декількох кредиторів погасити борг за рахунок належного йому майна, то законодавець цим, безперечно, позначив ряд випадків, які він хотів внести до визначення. Ці випадки можна з’ясувати внаслідок простого тлумачення. При цьому та обставина, що в іншому законі за пев- ним правовим інститутом визнається здатність погасити борг за рахунок майна, буде лише тоді враховуватись при тлумаченні, коли з’ясується, що законодавець це сам передбачив. Курортні зе- млі австрійської монархії, безсумнівно, мають таку здатність, але врядчи вони можуть оголо- сити себе неплатоспроможними, в будь-якому разі, це не вирішувалося б положенням про кон- курсне провадження, оскільки законодавцем таке не передбачалося. Тому юрист повинен, вихо- дячи за межі простого тлумачення, осягнути всю галузь права, і в усіх випадках, де виникають сумніви щодо питання про здатність осіб оголо- шувати себе неплатоспроможними, або де зако- нодавцем воно не ставилося, вирішити це пи- тання шляхом самостійного зваження інтересів. В такий спосіб юрист приходить до цілісного розуміння всього правового матеріалу. Але було Юридична логіка. Розділ IV. Уявлення про єдність права Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 209 б зовсім неправильно розглядати такі рішення як рішення законодавця: йдеться виключно про рі- шення юриста. Імперський верховний суд так само виходить з уявлення про єдність права, коли він застосовує визначення цивільного кодексу – про те, що за наявності вини постраждалого обов’язок від- шкодування шкоди, а також розміри відшкоду- вання залежать від того, чи була шкода спричи- нена переважно однією чи іншою стороною – до обов’язку залізниць з відшкодування шкоди, встановленого Законом про майнову відповіда- льність за завдання шкоди, і тому зобов’язує за- лізницю нести частину відшкодування шкоди і тоді, коли б з її боку зовсім не було вини. Це не є результатом тлумачення, адже ніщо не гово- рить на користь того, що автори цивільного ко- дексу або нової редакції Закону про майнову відповідальність за завдання шкоди мали намір пов’язати обидва визначення між собою. Це са- мостійна правотворчість Імперського верховного суду, якій ми завдячуємо те, що за наявності вини постраждалого відшкодування шкоди належним чином розподіляється між ним і залізницею. Якщо ж намагатися знайти такі самостійні но- рми-рішення, на догоду уявленню про єдність права, не шляхом вільного зваження інтересів, то вони будуть ні чим іншим, як конструкціями. Як і будь-яка інша конструкція, конструкція юрис- пруденції поняття також полягає у прийомі, згі- дно з яким правоположення, без жодних поміт- них змін у ньому, застосовується до установи чи конфлікту інтересів, для яких воно не признача- лося. Стара спільна юриспруденція конструю- вала таким чином, що нове відношення або кон- флікт інтересів вона підпорядковувала старому правоположенню, юриспруденція поняття, на відміну від цього, утворює незалежно від право- положення власне поняття, яке, будучи більш загальним, ніж те, про яке йде мова у правополо- женні, включає його в себе і виводить звідси правоположення для нової правової установи або нового конфлікту інтересів. Цей метод є лише наслідком видозмінення, часто також викрив- лення методу спільного права, в результаті ж конструкції спільного права, як правило, співпа- дають з конструкціями юриспруденції поняття. Тому юриспруденція поняття до вже існуючих компонентів юридичної логіки (римського про- цесуального права, властивої спільному праву прив’язки до правоположення, державного пра- ворозуміння) додала тільки один новий компо- нент – понятійну єдність усього права, і цим зро- била структуру набагато заплутанішою та незро- зумілішою, а не міцнішою. Як конструкції спіль- ного права, так і конструкції юриспруденції по- няття завжди приводили до самостійного права юристів. То ж юриспруденція поняття, слідом за спільною юриспруденцією та державним право- розумінням, знову-таки приходить через уяв- лення про закритість і єдність права до констру- кції та права юристів, як би вона того не хотіла. Нічого іншого і не слід було чекати, оскільки всі вони, спільна юриспруденція, державне праворо- зуміння та юриспруденція поняття, прямують в сутності зі схожого вихідного пункту до, оче- видно, однакової мети. Вони повинні сталим на- бором правоположень забезпечити весь суспіль- ний розвиток, тобто крок за кроком йти вслід за змінами, не рухаючись при цьому з місця. Цей закид, звичайно, не припускає справжнього рі- шення, натомість можливі лише уявні рішення. Спільна юриспруденція хотіла застосовувати правоположення, але все ж таки застосовувала не правоположення, а результати своєї власної вправності, державне праворозуміння робило вигляд, ніби воно тлумачить закон, і все ж не тлумачило його, а змінювало під себе, юриспру- денція поняття ніби зверталася до вічних понять, що знаходяться в основі правоположень, і все- таки щоразу утворювала поняття таким чином, що вони забезпечували заздалегідь бажаний ре- зультат. Спільна юриспруденція конструювала правоположення, державне праворозуміння – закон, юриспруденція поняття – поняття; в той час як конструкція в спільній юриспруденції яв- ляє собою результат її власної діяльності, то державним праворозумінням вона повертається до закону, а юриспруденцією поняття наперед визначається у понятті. Різниця полягає більше в способі виконання, ніж у результаті. Тому по- няття юриспруденції поняття в цілому співпада- ють зі старими конструкціями, тільки вираження є абстрактнішим, в стилі ідеалістичної філософії. Правда, на ній позначилося те, що вона не зва- жала на суспільне походження своїх понять, що вона хотіла зануритися в словесні формулювання римських збірників права, що вона турбувалася більше про логічність, аніж про практичну кори- сність цього утворення понять, що вона розрахо- вувала обійтися у всіх випадках чистою логікою, або тим, що вона нею вважала, і внаслідок цього часто приходила до висновків, які явно супере- чили будь-якому розумному зваженню інтересів, що вона, аби тільки уникнути протиріччя, не від- ступала ні перед яким педантизмом. Це часто надавало її роботам відірваного від життя, екст- равагантного вигляду, але, врешті-решт, помил- Є. Ерліх 210 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. ково утворене поняття про реальність попри все залишається поняттям про реальність, хоча, як звичайно, і хибним. Право в дійсності хоча і становить єдність, але не єдність правоположень. Правоположення утворюють єдність лише у зв’язку з суспільст- вом, в якому вони діють. Якщо хто хоче зрозу- міти єдність права, йому слід враховувати, крім правоположень, ще й існуюючий у правовідно- синах порядок. Але цей порядок не є чимось ста- лим, він змінюється, постійно створюється за- ново завдяки тому, що конфліктуючі суспільні інтереси з плином часу нарешті розчиняються в правопорядках. Можливо, дехто з сучасного покоління ще побачить правопорядок, до якого увіллються суперечки між державами, які бо- рються одна з одною прямо тепер. Ми, люди, можемо не більше, як долучитися до того, щоб протягом короткого часу продовжити будівниц- тво, а правоположення, вони можуть походити від законодавця або юриста, означають лише окремі етапи, які при цьому досягаються: вони не являють собою єдине ціле, як будь-які людські творіння. Велика єдність суспільства знову ж таки є лише часткою великої єдності світу, яка готується протягом усього розвитку, але яка не може бути досягнута, поки в цьому світі розви- ток ще має місце. Переклад з німецької Д. С. Дороша Е. Эрлих «ЮРИДИЧЕСКАЯ ЛОГИКА». РАЗДЕЛ ІV. ПРЕДСТАВЛЕНИЕ О ЦЕЛОСТНОСТИ ПРАВА Эрлих, на основании исторически правового анализа, размышляет о целостности права и приходит к заключению о том, что право в действительности, хотя и представляет собою целостность, есть не целостность правовых положений. Учёный критикует умозорные представления о праве от юрис- пруденции понятий. Он подчёркивает, что правовые положения также формируют часть целостности права только через связь с обществом, в котором они действуют. Желающий понять целостность пра- ва, должен учитывать, кроме правовых положений, существующий в правоотношениях порядок. Е. Ehrlich «THE JURIDICAL LOGIC». CHAPTER ІV. THE IMAGE OF THE UNITY OF LAW Eugen Ehrlich, using the historical analysis, contemplates on the unity (integrity) of law and concludes that law in reality, though it is a unity, is not the unity of legal provisions. The scholar critisizes notional and speculative concepts of the Begriffsjurisprudenz. He emphasizes that legal provisions also form the unity of law but yet by its relation with the society in which they exist. In order to comprehend the unity of law one has to take into account not only legal provisions but also the existing order of legal relations.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-11488
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	1818-992X
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T13:22:46Z
publishDate	2005
publisher	Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
record_format	dspace
spelling	Ерліх, Є. 2010-08-19T16:51:14Z 2010-08-19T16:51:14Z 2005 Юридична логіка. Розділ IV. Уявлення про єдність права / Є. Ерліх // Проблеми філософії права. — 2005. — Т. III. — С. 201-210. — укр. 1818-992X https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/11488 Эрлих, на основании исторически правового анализа, размышляет о целостности права и приходит к заключению о том, что право в действительности, хотя и представляет собою целостность, есть не целостность правовых положений. Учёный критикует умозорные представления о праве от юриспруденции понятий. Он подчёркивает, что правовые положения также формируют часть целостности права только через связь с обществом, в котором они действуют. Желающий понять целостность права, должен учитывать, кроме правовых положений, существующий в правоотношениях порядок. Eugen Ehrlich, using the historical analysis, contemplates on the unity (integrity) of law and concludes that law in reality, though it is a unity, is not the unity of legal provisions. The scholar critisizes notional and speculative concepts of the Begriffsjurisprudenz. He emphasizes that legal provisions also form the unity of law but yet by its relation with the society in which they exist. In order to comprehend the unity of law one has to take into account not only legal provisions but also the existing order of legal relations. uk Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України Класики філософії і соціології права: Євген Ерліх Юридична логіка. Розділ IV. Уявлення про єдність права «Юридическая логика». Раздел IV. Представление о целостности права «The juridical logic». Chapter IV. The image of the unity of law Article published earlier
spellingShingle	Юридична логіка. Розділ IV. Уявлення про єдність права Ерліх, Є. Класики філософії і соціології права: Євген Ерліх
title	Юридична логіка. Розділ IV. Уявлення про єдність права
title_alt	«Юридическая логика». Раздел IV. Представление о целостности права «The juridical logic». Chapter IV. The image of the unity of law
title_full	Юридична логіка. Розділ IV. Уявлення про єдність права
title_fullStr	Юридична логіка. Розділ IV. Уявлення про єдність права
title_full_unstemmed	Юридична логіка. Розділ IV. Уявлення про єдність права
title_short	Юридична логіка. Розділ IV. Уявлення про єдність права
title_sort	юридична логіка. розділ iv. уявлення про єдність права
topic	Класики філософії і соціології права: Євген Ерліх
topic_facet	Класики філософії і соціології права: Євген Ерліх
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/11488
work_keys_str_mv	AT erlíhê ûridičnalogíkarozdílivuâvlennâproêdnístʹprava AT erlíhê ûridičeskaâlogikarazdelivpredstavlenieocelostnostiprava AT erlíhê thejuridicallogicchapterivtheimageoftheunityoflaw

Юридична логіка. Розділ IV. Уявлення про єдність права

Репозитарії

Схожі ресурси