Політика розвитку соціальної інфраструктури: підсумки та проблеми

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2005
Автор:	Новіков, В.М.
Формат:	Стаття
Мова:	Українська
Опубліковано:	Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України 2005
Теми:	Соціально-економічна та демографічна політика
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/11751
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Політика розвитку соціальної інфраструктури: підсумки та проблеми / В.М. Новіков // Демографія та соціальна економіка. — 2005. — № 1. — С. 125-133. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859855903626362880
author	Новіков, В.М.
author_facet	Новіков, В.М.
citation_txt	Політика розвитку соціальної інфраструктури: підсумки та проблеми / В.М. Новіков // Демографія та соціальна економіка. — 2005. — № 1. — С. 125-133. — укр.
collection	DSpace DC
first_indexed	2025-12-07T15:43:40Z
format	Article
fulltext	125 Соціально3економічна та демографічна політика ПОЛІТИКА РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ: ПІДСУМКИ ТА ПРОБЛЕМИ В.М.Новіков, доктор економічних наук, професор, Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України Соціальна інфраструктура, яка існувала в Україні до 1990�х років, відзначалася ви� соким рівнем доступності та універсальності. Діапазон форм соціальної підтримки насе� лення був досить широким, значна його частина не залежала від особистих доходів гро� мадян. Державні соціальні гарантії охоплювали практично всі сфери життєдіяльності людей. Фактично соціальна інфраструктура являла собою глобальну комунітарну систе� му із чітким виявленням розподільчих функцій, що ґрунтувалися на принципах соціаль� ної справедливості. Усі галузі соціальної інфраструктури користувалися державними дотаціями повністю або частково. Серед них госпрозрахункові підприємства галузей культури, зв’язку,транс� порту, санаторно�курортного обслуговування, книговидавничої діяльності. Державна модель соціальної інфраструктури була витратною, оскільки її галузі пе� реважно мали екстенсивний вектор розвитку. Взаємовідносини держави і населення ви� значалися соціальними і політичними технологіями патерналістського характеру, що пе� ретворилися у своєрідний еталон. Посилення соціальної орієнтації суспільства за умов консервації традиційної моделі функціонування і розвитку соціальної інфраструктури за рахунок бюджетних коштів мало, з одного боку, позитивний вплив на задоволення по� треб населення у життєво важливих послугах, з другого – призводило до стримування якісного удосконалення потреб і диверсифікації джерел фінансування, наслідком чого можна вважати зростаючий дефіцит коштів на розвиток і функціонування соціальної інфраструктури. Додатково до загальнодержавних галузей соціальної інфраструктури формувався соціальний комплекс підприємств і організацій. Послуги відомчого невиробничого сек� тору переважно адресувалися контингенту працівників, зайнятому на конкретних гос� подарчих об’єктах. Вони включали обслуговування у санаторно�курортних і соціально� культурних закладах, у дитячих садках, підготовку кадрів, забезпечення комфортних умов праці, відпочинок у піонерських таборах, надання медичних і житлово�комунальних послуг. Щорічно на розвиток відомчої соціальної інфраструктури асигнувалося 5% за� гальних витрат суспільства на соціально�культурні заходи. УДК 364–3/–5 126 Соціально3економічна та демографічна політика Відомчий житловий фонд на початок 90�х років минулого століття становив понад половину державного; бази відпочинку обслуговували 2,5% усієї кількості працівників, які відпочивали у профспілкових санаторно�курортних закладах. Майже повністю оздо� ровлення учнів здійснювалося у літніх таборах. Багато видів об’єктів соціальної інфраструктури було у власності громадських орга� нізацій, профспілок, творчих спілок, добровільних спілок. Тільки у підпорядкуванні профспілок налічувалося понад 103 санаторії, 53 будинки відпочинку, 20 пансіонатів, 208 туристичних баз, більше 3 тис. бібліотек, 3,4 тис. клубних закладів. Початок радикальних економічних реформ в Україні супроводжувався лібераліза� цією соціальної сфери. Держава скорочувала витрати на соціальні цілі, обмежуючись підтримкою соціально уразливих верств населення. Політика у галузі соціальної інфра� структури зводилася до впровадження ліберальної моделі управління. Зменшувалися вит� рати на утримання дитячих садків, медичних, спортивних і культурних закладів. Сфор� мувалася стійка тенденція вирішення соціальних проблем, у тому числі в галузі охорони здоров’я та освіти, за рахунок доходів населення. Приватизація об’єктів соціальної інфраструктури відбувалася вкрай непослідовно і призводила до їх деградації. Поряд зі скороченням функціональної ролі державних со� ціальних закладів це помітно знизило ефективність і рівень обслуговування населення. Статистика фіксує досить несприятливу тенденцію: зменшення мережі соціальних об’єктів, диференціацію надання послуг і скорочення доступності громадян до основ� них галузей інфраструктури (табл. 1). Таблиця 1 Основні показники динаміки соціальної інфраструктури 0��!��%����&��# �� !��! � 8 � 7888 � 788� � 7887 � 788D � 2003/ 1990,% L�� J�- �� * �� . 700 466 466 465 458 0,65 �� $��- ��- ��* �� . 6,9 7,4 7,4 7,4 7,6 1,101 �� $� �� '�� . 17,8 14,0 13,9 13,9 13,9 0,78 L��- �� '��* �� . 24,5 16,3 15,7 15,3 15,0 0,61 �� $� 3� ��- � � ��* ��* � ��-���� ��* 7132 660 6764 525 6601 512 6350 502 6044 493 0,84 0,74 0�� * $�� 17447 5558 5939 6073 6433 0,37 ��!� �� 154 151 151 151 147 0,95 :�� 115 63 61 63 62 0,54 :� � �� '� �� 302 238 236 236 236 0,78 �� * � ��* ��$��� ��. 2000,0 1004,6 1055,4 1235,3 1534,9 0,76 127 Соціально3економічна та демографічна політика Із наведеної таблиці видно, що кількість закладів соціальної інфраструктури скоро� тилася з 1990 року в середньому на 30%. Найбільшою мірою негативна динаміка спосте� рігалася у житловому будівництві (63%), дошкільному вихованні (39%), оздоровленні населення (27�46%). Помітно зменшилися обсяги інвестицій у будівництво об’єктів соціальної інфра� структури (табл. 2). Таблиця 2 Будівництво об’єктів соціальної інфраструктури Дані таблиці свідчать, що порівняно із 1990 р. розширення мережі об’єктів соціаль� ної інфраструктури значно уповільнилося. Житлове будівництво становить лише 36,8% від базового року, вищих навчальних закладів І і ІІ та ІІІ і ІУ рівнів акредитації – відпо� відно 1,8% і 39,2%. Особливо низьким є спорудження закладів охорони здоров’я. Вве� дення в експлуатацію лікарняних і амбулаторно�поліклінічних закладів дорівнює 17,6– 18,7% від 1990 р., жіночих консультацій і пологових будинків – відповідно 1,2–7,0%. Значно погіршилися умови заняття фізичною культурою. Програми з реформування соціальної інфраструктури відзначалися рядом принци� пово нових моментів змістовного і концептуального плану. Однак, незважаючи на пози� тивний потенціал соціальних реформ, вони не відповідали реальним процесам, що не дало змоги істотно просунутися шляхом розуміння стратегії і тактики перебудови у галу� зях соціальної інфраструктури. Протягом дев’яностих років минулого століття не були сформовані сприятливі умо� ви бюджетної підтримки галузей соціальної інфраструктури. Бюджет і бюджетна політи� ка у межах діючої радикальної ліберально�монетарної доктрини використовувалися як інструмент скорочення витрат на розвиток галузей соціальної інфраструктури (табл.3). �� 8 � � > � 7888 � 788D � 788D �� 8 � 45 8�� $�� 17447 8663 5558 6433 36,8 65 0�� - ��* �� 163,9 54,2 0�3�* �� - �–�� !� �� -�� –�8 �� !� �� -�� 33,5 63,5 8,3 29,9 4,9 32,3 0,6 24,9 1,8 39,2 #��-���� �� 2,6 1,2 - 0,0 - )5 0�� * ��- C��* �� 6,4 2,5 0,8 1,2 18,7 ;�$��- ��* �� 20,4 9,8 2,3 3,6 17,6 F��* �� 104 25 - - - #�� * $�� 312 - 30 22 7,0 G��* �� 800 236 10 1,2 � ��* �� 14177 4516 1611 12620 89,0 #��* $�� 2773 485 - 96 28,7 128 Соціально3економічна та демографічна політика Таблиця 3 Витрати на соціально�культурні заходи Із наведеної таблиці випливає висновок, що при зростанні протягом 1992–1995 років питомої ваги бюджетних видатків відносно ВВП з 38,1% до 44,6% (1,17 раза) обсяг ви� датків на соціально�культурні заходи підвищився з 17,2% до 17,5% (в 1,01 раза). При цьо� му динаміка видатків на розвиток галузей соціальної інфраструктури, крім освіти та охо� рони здоров’я, була нижчою, ніж динаміка загальних видатків бюджету (табл.4). Таблиця 4 Індекси бюджетних видатків на галузі соціальної інфраструктури У наступні (1996–2003) роки питома вага видатків на соціально�культурні заходи відносно ВВП зменшилася до 28,7% проти 44,6%. Відповідно скоротилися відносні по� казники фінансування галузей соціальної інфраструктури, крім вищої школи, асигну� вання якої на розвиток підвищилися у 2,5 раза. У 2004 р. очевидними пріоритетами, як і у попередньому році, залишалися центра� лізація фінансових ресурсів, збільшення фінансової допомоги регіонам, створення дос� коналої системи управління державним боргом і забезпечення розрахунків по зовніш� ньому боргу країни. У 2004 р. видатки соціального спрямування Зведеного бюджету підви� щилися проти 2003 р. на 5,1 млрд. грн. Порівняно з фактичним обсягом видатків 2002 р. зростання становило 9 млрд. грн. Проте ситуацію, що склалася, не можна вважати задовільною. По відношенню до видатків Зведеного бюджету питома вага видатків соціального спрямування порівняно з попереднім роком підвищилася лише на 2%, а у зіставленні з 2002 роком навіть зменши� лася. У 2002 р. видатки на соціальні витрати у Зведеному бюджеті становили 55,7%, у 2003 р. – 50,1%, у 2004 р. – 52,1%. Аналогічна динаміка простежувалася між соціальними видатками і ВВП. За 2002–2004 роки вона характеризувалася співвідношенням: 15,3% (2002р.), 14,6% (2003 р.), 15,0% (2004 р.). �� 7� � �� >� � �� 788D� � ��" �� 00# 5032,7 5451642 264165 0�� "�� $�� 1919,7 2430276,0 75792,5 � �5�5 �� -�� �� 865,7 958081,0 39691,6 8 P �� 00#- 0�� "�� $�� 38,1 44,6 28,7 0�� -�� �� 17,2 17,5 15,0 �� 1992–1995 1995–2003 0�� $�� 1,16 0,64 0�� 1,04 0,98 � �5�5 �� 1,31 0,96 ��3� �� 0,96 2,86 ��-���� 0,67 0,84 �� $� ��! ��! 1,06 0,73 L�� J� 1,27 0,76 129 Соціально3економічна та демографічна політика Фактично за останні роки Україна мала від’ємну еластичність соціальних витрат віднос� но номінального зростання ВВП. Порівняно із 2002 р. ВВП підвищився у 2,44 раза, а вит� рати на соціальний розвиток – у 2,36 раза. Коефіцієнт еластичності становить (�)3,3%. Основні соціальні показники не перевищують рівні, які країни Західної Європи до� сягли у 50–60 роки минулого століття. У ВВП цих країн питома вага соціальних витрат становить 30%. В абсолютному вимірі вона коливається від 2,4 до 8,0 тис.дол. США на одну особу. В Україні цей показник становить менше 1 тис.дол., тобто у середньому в 5,8 раза менше. Подолання застійних явищ у соціальній сфері не спостерігається. Більше того, з ряду ключових соціальних показників (освіта і соціальний захист) в останні два роки є оче� видне відставання від динаміки зростання ВВП і Зведеного бюджету. Найбільш проблемними питаннями перебудови соціальної сфери на засадах змен� шення патерналістського впливу держави на соціальну політику стало теоретичне об� ґрунтування і опрацювання практичних рекомендацій щодо здійснення реформаторських рішень у медичному обслуговуванні населення. Адже система охорони здоров’я за наяв� них економічних умов не могла нехтувати принципами доступності і безоплатності на� дання медичних послуг. Це одна з головних причин, чому така важлива галузь, як меди� цина, не адаптувалася до ринкових відносин. Інституційні і структурні зміни, що намічалися, часто піддавалися коригуванню або відкладалися як через кризовий стан охорони здоров’я, так і нестабільність в адміністра� тивному управлінні галуззю, а також перманентне чергування програм розвитку медич� ного обслуговування населення. Проголошений курс на створення єдиного медичного простору залишився нереалі� зованим. Не мали достатнього наукового обґрунтування й інші організаційні напрями з реформування системи охорони здоров’я: орієнтація на інтенсивні технології, подолан� ня диспропорцій між первинною і спеціалізованою, амбулаторно�поліклінічною і ста� ціонарною медичною допомогою, збільшення обсягів фінансування, перехід на страхові принципи функціонування тощо. За аксіому було взято передачу значного обсягу найпростіших функцій спеціалізо� ваної допомоги амбулаторно�поліклінічній ланці. Проте реструктуризація медичного обслуговування виявила негативні тенденції. Скорочення кількості ліжок у стаціонарах не компенсувалося відповідним поліпшенням амбулаторно�поліклінічного обслугову� вання населення. У розрахунку на 10 тис. жителів кількість лікарняних ліжок зменшила� ся на 28,7%, а ємність поліклінік – на 19,4%. Структурні перетворення у системі охорони здоров’я випередили процес їх кадрового забезпечення, наприклад, стосовно дільнич� них терапевтів, педіатрів, гігієністів, лікарів загальної практики (сімейних лікарів). Для забезпечення конституційного права громадян на безкоштовну медичну допо� могу в межах прийнятої у 2002 р. Урядом Програми надання громадянам гарантованої державної безоплатної медичної допомоги визначено перелік видів і критерії нормуван� ня обсягів такої допомоги для різних видів медичних закладів. Однак програма держав� них гарантій після її затвердження не набула необхідних механізмів розвитку. Майже п’ятнадцять років тривають наміри трансформувати бюджетну модель фінан� сування охорони здоров’я у страхову. Однак відсутність необхідних інфраструктурних складових страхової медичної системи (економічної, інформаційної, правової, методич� ної, організаційної), непідготовленість управлінського персоналу, недосконалість подат� кового законодавства тощо не сприяли впровадженню системи медичного страхування як цілісної і збалансованої інституціональної структури. 130 Соціально3економічна та демографічна політика Економічний спад 1990�х років значною мірою вплинув на стан освіти. Кількість дітей у дошкільних закладах зменшилася з 1990 р. до 2003 р. на 59,7%, учнів у денних загальноосвітніх школах – на 15,3%, у професійно�технічних закладах – на 25,3%, у вищих закладах І–ІІ рівнів акредитації кількість студентів скоротилася на 21,7%. Зростання чисельності більше, ніж у 2 рази контингенту, що навчається, спостерігалося у вузах ІІІ та ІУ рівнів акредитації. Зменшення кількості дітей у дошкільних закладах та загальноосвітніх школах част� ково пояснюється демографічними чинниками. Останніми роками охоплення дітей до� шкільними закладами зростає. Протягом 2001–2003 рр. цей показник підвищився з 40 до 48 відсотків. Певною мірою це зумовлено збільшенням коефіцієнта народжуваності з 7,8 у 2000 р. до 8,5 у 2003 р. на 1000 осіб наявного населення. Охоплення дітей середньою освітою залишається низьким: 78,6% загальної чисель� ності постійного населення 6–17 років. Особливо низьким є рівень охоплення дітей 6 років середньою освітою (69%) і учнів 15 років (50,3%). Зменшення мережі освітніх закладів і рівня охоплення дітей освітою свідчить про дискримінаційні тенденції щодо реалізації прав громадян на отримання освіти. Однією із характерних особливостей минулих років є розвиток недержавних форм надання освіти. Питома вага учнів у приватних школах становить 0,4%, студентів у при� ватних вищих навчальних закладах – 7%. Приватні та інші типи недержавних вищих навчальних закладів мали найвищу динамку розвитку на протязі 90�х років. Однак в Ук� раїні кількість студентів, які здобувають вищу освіту у приватних закладах України, значно менша, ніж в інших країнах. У Японії частка студентів приватних ВНЗ становить 79%, Британії – 63%, США – 30%, Китаї – 37%1. Діяльність приватних навчальних закладів залишається недостатньо регульованою, не створено нормативної бази, здатної забезпечити їх ефективне функціонування. Другою особливістю сфери освіти 90�х років минулого століття стала небезпечна тенденція комерціалізації державних вищих навчальних закладів. У 2003 р. у більшості з них кількість студентів�контрактників перевищувала вимоги закону „Про вищу освіту” про співвідношення 51:49% між студентами, які навчаються за держзамовленням і за ра� хунок юридичних осіб або на власні кошти. В окремих областях студенти, які здобували освіту на комерційній основі, становили 70–80%. Перевищення встановлених конкурс� них норм зарахування до ВНЗ студентів�контрактників призводить до зниження якості професійного навчання і втрати традиційно високого рівня підготовки фахівців. Третьою особливістю минулого етапу становлення системи освіти в умовах ринку є її відставання від вимог соціально�економічного розвитку. Від 25% до 30% випускників вищих та середніх навчальних закладів після закінчення професійного навчання не пра� цюють за спеціальністю. Відсутній повноцінний зв’язок професійної освіти з практич� ною діяльністю підприємств. При цьому почали виникати негативні явища у системі освіти. Традиційні державні освітянські заклади внаслідок зменшення уваги підприємств до їх діяльності почали втра� чати матеріальну підтримку з боку виробничого сектору. Це стосується різних типів на� вчальних закладів, але особливо професійно�технічних училищ. Четвертою особливістю є модернізація професійно�технічної освіти і передача цих закладів на місцевий рівень. Проте це не підкріплено необхідними інституційними захо� дами. Організаційно�управлінські та фінансові методи не відповідають сучасним напря� мам функціонування профтехучилищ. 1 В.Астахова. Як ся маєш, приватний ВНЗ? /Вища освіта України. – № 1. – 2004. – С. 56. 131 Соціально3економічна та демографічна політика Наступна особливість пов’язана із недосконалою системою надання державних кре� дитів на здобуття освіти. Майже половина кредитних ресурсів не використовується абі� турієнтами при виборі вищого навчального закладу. Останніми роками більше уваги почали приділяти вирішенню важливих гуманітар� них проблем, передусім забезпеченню всебічного гармонійного розвитку людини. У цьому контексті найпріоритетнішими галузями є культура і спорт. У 2003 р. прийнято сім нових законів, що регулюють відносини у сфері культури. Слід відзначити, що така ж кількість законів підготовлена і прийнята впродовж усіх по� передніх дванадцяти років – з 1991 по 2002 рік. Основний напрям реформування закладів культури – переведення їх на багатока� нальне фінансування. На відміну від культурно�освітньої сфери діяльність закладів фізичної культури і спорту більшою мірою піддавалась державному регулюванню. У 1993 р. прийнято Закон України „Про фізичну культуру і спорт”, протягом 1994–1997 рр. реалізовувалася Дер� жавна програма розвитку фізичної культури і спорту, завершується Цільова комплексна програма „Фізичне виховання – здоров’я нації” (1999–2005 рр.). Незважаючи на вжиті кроки, рівень фізичної культури населення як захід профілак� тики здоров’я залишається низьким. Особливо недосконалою є система фізичного ви� ховання дітей і молоді. До сфери соціальної політики безпосереднє відношення мають такі галузі соціаль� ної інфраструктури, як житлове будівництво, комунальне господарство та торгівля. Ці галузі у 90�х роках були об’єктом кардинального ринкового реформування. У сфері житлового будівництва та комунального господарства прийнято ряд законів і нормативних актів (зміст яких різноплановий і багатоаспектний), що були спрямовані на припинення падіння обсягів введення в експлуатацію житла, розширення інвести� ційних можливостей традиційних замовників – виконавчих органів місцевих Рад, підприємств і організацій, громадян, зменшення вартості кредитних ресурсів комерцій� них банків, посилення платоспроможності населення через розвиток системи довго� строкового кредитування спорудження житла. Напрацьована законодавча база дала можливість перейти до розробки Державної програми житлового будівництва на 2005–2009 роки. Проте зусилля Уряду не дозволили забезпечити надійні та стабільні механізми фінансування житла, у т.ч. й соціального. Реального прориву у збільшенні інвестиційних ресурсів будівництва житла не відбулося. Помітними темпами розвивається житлове будівництво переважно у м. Києві. Регіональне ж будівництво житла перебуває у стагнації. Надто соціально важливим і складним, із погляду управління, є комунальне госпо� дарство. У дев’яностих роках і на початку двотисячних тривав пошук оптимальних шляхів реорганізації соціальних служб. Зусилля Уряду були спрямовані на розробку внутрішньо узгодженої, економічно доцільної і соціально прийнятної концептуальної бази комуналь� них перетворень. Їх можна згрупувати у три напрями. По�перше, це вдосконалення нор� мативно�правової бази; по�друге, фінансова стабілізація взагалі, без чого неможливо проводити її модернізацію і поліпшити якість послуг; по�третє, удосконалення системи управління з урахуванням ринкових відносин. Вони визначили вектор житлово�кому� нальної реформи. У 2004 р. було прийнято Закон України „Про житлово�комунальні послуги” та Загальнодержавну програму реформування і розвитку житлово�комуналь� ного господарства на 2004–2010 роки. 132 Соціально3економічна та демографічна політика Однак, незважаючи на чинне законодавство, правове поле комунальної сфери має багато недоліків, що викликані непослідовністю законодавчих процесів. Так, Закон Ук� раїни „Про приватизацію державного житлового фонду” від 1992 р., який встановив по� рядок приватизації квартир і належних до них господарських споруд і приміщень та по� рядок їх утримання, повномасштабно не функціонує через недосконалість відносин влас� ності. Нині житлові будинки при восьмидесятивідсотковій частині приватизованих квар� тир залишаються у власності територіальних місцевих громад. Через невизначеність про� блеми власності у житлових будинках неможливо створити механізми реалізації загаль� нодержавної програми з реформування житлово�комунальної галузі. Невизначеною залишається тарифна політика на житлово�комунальні послуги. Методологія ціноутворення не орієнтована на принцип відшкодування вартості робіт. Житловий фонд не відповідає мінімальним стандартним і технічним нормам. Кожний третій житловий будинок потребує капітального ремонту (в аварійних і зношених бу� динках проживає 202,4 тис. осіб). В аварійному стані перебувають майже третина водопровідно�каналізаційних і теп� лових мереж. Потребують заміни 82% рухового складу міського електричного транспор� ту. У стагнуючому стані перебуває програма житлово�комунальних субсидій. За роки економічних реформ відбулися кардинальні зміни у сфері побутового і тор� говельного обслуговування населення. Внаслідок ринкових перетворень ліквідовано старі управлінські структури на усіх рівнях. Підприємства, передані у комунальну власність, комерціалізовані, а потім при� ватизовані. Система державного управління побутовою галуззю була трансформована на державну структуру – Український союз побутового обслуговування населення (Укр� союзсервіс), що акумулював функції з регулювання діяльності побутових підприємств. Проте рівень побутового обслуговування населення в цілому по Україні за цей пе� ріод значно погіршився. Обсяги реалізації побутових послуг у 1999 р. становили лише 7% від рівня 1990 р. Мережа побутових підприємств зменшилася майже на 57%, чи� сельність працюючих у цьому виді економічної діяльності – більш ніж на третину. З 2000 р. почалося поступове відновлення служби побуту. Збільшився обсяг і розши� рився асортимент послуг, поліпшилася їх якість. Однак наявна структура побутових по� слуг не відповідає вимогам часу і потребам населення. У значній кількості міст і селищ країни не надаються населенню послуги повсякденного попиту. Нині у сфері побутового обслуговування населення налічується понад 30 тис. підприємств, 400 тис. працюючих. Подальший розвиток сфери побуту залежить від якості регуляторних функцій недержавних структур галузі. Важливим індикатором ефективності соціальної політики країни і піднесення рівня життя населення є стан внутрішнього ринку і купівельної спроможності доходів громадян. За роки перебудови відбулися значні зміни у структурі форм власності роздрібної торгівлі. Якщо у 1990 р. уся торговельна мережа була державною, то вже у 1995 р. товаро� оборот підприємств державної і комунальної власності дорівнював 30%, приватних – 6%, колективної та інших форм власності – 64%. У 2003 р. – відповідно 6%, 12% та 82%. 133 Соціально3економічна та демографічна політика Стійку динаміку роздрібного товарообороту можна вважати позитивною лише як вектор макроекономічного розвитку і потенційний фактор збалансування економіки. Впродовж усього періоду реформ у країні не вдалося кардинально змінити ситуацію на внутрішньому ринку. Індекс роздрібного товарообороту в 2003 р. становив 50% до 1990 р. Громадяни України дедалі більше грошей витрачають на продовольчі продукти, а їх реалізація у роздрібному товарообороті підприємств зменшується. Порівняно з 1990 р. м’яса і м’ясопродуктів населення споживає у 2 рази менше, молока і молочних продуктів – в 1,65, риби – в 1,46, цукру – в 1,4 раза. Калорійність споживання становить 78% від рівня базового 1990 року. Забезпеченість населення основними товарами тривалого ко� ристування становить від 21% до 39%. Недоліки внутрішнього ринку полягають у недостатній увазі до збалансованого роз� витку всіх його ланок: підприємств роздрібної торгівлі, торговельної мережі споживспілки, оптової торгівлі, виробництва і реалізації товарів місцевої промисловості тощо. Підсумовуючи вищевикладений фактологічний матеріал, можна констатувати на� ступне. Економічні і соціальні зміни, що відбулися у соціальній інфраструктурі і пов’я� зані з переходом до ринкової системи господарювання, не набули характеру цілеспрямо� ваних перетворень у невиробничих галузях. Тому вести мову про політику соціальних трансформацій можна з певною умовністю, маючи на увазі лише проголошення намірів за аналогом до схем країн, в історії яких здійснювалися чи відбуваються трансформаційні процеси. Однак відповісти однозначно, наскільки дані орієнтири можуть бути об’єктив� ними критеріями розвитку соціальної інфраструктури, важко. Економічні процеси і соціальні відносини в Україні настільки унікальні, що потре� бують особливого підходу до них з врахуванням усієї конкретності і протиріч. У соціальній інфраструктурі країни спостерігаються два явища. З одного боку, у суспільній свідомості зберігається інерція до справедливого розподілу соціально значу� щих послуг, з другого – відбувається пристосування невиробничих галузей до інститу� ційних умов ринку. Об’єктивність цих процесів не повинна бути взаємовиключною, бо в іншому випадку суспільство матиме невизначену траєкторію розвитку соціальної інфра� структури. Вітчизняна практика соціального реформування передбачає проведення серйозної роботи з переосмислення стратегічних орієнтирів і уточнення пріоритетів соціального розвитку в інтересах усього населення. Безумовним при цьому є відновлення програм� но�цільового підходу до розробки перспектив соціальної інфраструктури. Українське суспільство має поліструктурний характер. Соціально�економічні вер� стви населення, окремі його професійні, освітні, вікові групи мають специфічні і конк� ретні життєві стратегії, пов’язані із матеріальними, сімейними, гендерними, етнічними, міграційними відносинами. Перспективний розвиток соціальної інфраструктури потре� бує врахування пріоритетності цього важливого фактора. Необхідна ініціативна поста� новка питання про взаємозв’язок соціальної інфраструктури з демографічними і со� ціально�економічними процесами. Для того щоб вивести зазначену проблематику на рівень внутрішньої політики, необхідні предметні і соціологічні дослідження, які дають змогу виявити інтереси суспільних груп в якості вектора розвитку соціальних галузей.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-11751
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	2072-9480
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T15:43:40Z
publishDate	2005
publisher	Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України
record_format	dspace
spelling	Новіков, В.М. 2010-09-02T15:43:29Z 2010-09-02T15:43:29Z 2005 Політика розвитку соціальної інфраструктури: підсумки та проблеми / В.М. Новіков // Демографія та соціальна економіка. — 2005. — № 1. — С. 125-133. — укр. 2072-9480 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/11751 364–3/–5 uk Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України Соціально-економічна та демографічна політика Політика розвитку соціальної інфраструктури: підсумки та проблеми Policy of the social infrastructure development: results and problems Article published earlier
spellingShingle	Політика розвитку соціальної інфраструктури: підсумки та проблеми Новіков, В.М. Соціально-економічна та демографічна політика
title	Політика розвитку соціальної інфраструктури: підсумки та проблеми
title_alt	Policy of the social infrastructure development: results and problems
title_full	Політика розвитку соціальної інфраструктури: підсумки та проблеми
title_fullStr	Політика розвитку соціальної інфраструктури: підсумки та проблеми
title_full_unstemmed	Політика розвитку соціальної інфраструктури: підсумки та проблеми
title_short	Політика розвитку соціальної інфраструктури: підсумки та проблеми
title_sort	політика розвитку соціальної інфраструктури: підсумки та проблеми
topic	Соціально-економічна та демографічна політика
topic_facet	Соціально-економічна та демографічна політика
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/11751
work_keys_str_mv	AT novíkovvm polítikarozvitkusocíalʹnoíínfrastrukturipídsumkitaproblemi AT novíkovvm policyofthesocialinfrastructuredevelopmentresultsandproblems

Політика розвитку соціальної інфраструктури: підсумки та проблеми

Репозитарії

Схожі ресурси