Старообрядство і російський революційний рух на початку ХХ ст.
У роботі досліджується участь представників старообрядства в революційній боротьбі на початку ХХ ст. й до кінця Громадянської війни. Автор показав фінансову участь капіталістів-старообрядців у різноманітних політичних проектах, у т. ч. й лівого спрямування. Доведено, що в наступних десятиліттях ст...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. |
|---|---|
| Дата: | 2010 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2010
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/123420 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Старообрядство і російський революційний рух на початку ХХ ст. / С.В. Таранець // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 17. — С. 134-149. — Бібліогр.: 59 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-123420 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Таранець, С.В. 2017-09-04T11:11:07Z 2017-09-04T11:11:07Z 2010 Старообрядство і російський революційний рух на початку ХХ ст. / С.В. Таранець // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 17. — С. 134-149. — Бібліогр.: 59 назв. — укр. 2307-5791 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/123420 329.13.94(477): поч. ХХ ст. У роботі досліджується участь представників старообрядства в революційній боротьбі на початку ХХ ст. й до кінця Громадянської війни. Автор показав фінансову участь капіталістів-старообрядців у різноманітних політичних проектах, у т. ч. й лівого спрямування. Доведено, що в наступних десятиліттях старообрядці не втратили свого революційного духу і продовжували активно, часто зі зброєю в руках, відстоювати власні права; що встановлення радянської влади стало можливим унаслідок посиленої пропаганди марксистсько-ленінських учень, які після Жовтневої революції привели до соціально-політичних змін у самосвідомості населення, народження людини, яка оперувала новими ціннісними категоріями. В работе исследуется участие представителей старообрядчества в революционной борьбе в начале ХХ в. и до окончания Гражданской войны. Автор показал финансовое участие капиталистов-староверов в различных политических проектах, в т. ч. и левого направления. Доказано, что в последующие десятилетия старообрядцы не потеряли свой революционный дух и продолжали активно, часто с оружием в руках, отстаивать собственные права; что установление советской власти стало возможным вследствие усиленной пропаганды марксистско-ленинских учений, которые после Октябрьской революции привели к социально-политическим изменениям самосознания населения, рождению человека, оперирующего новыми ценностными категориями. The participation of the Old Belief representatives in the revolutionary work at the beginning of the XX century till the end of the civil war is investigated. The author has shown the fi nancial participation of the capitalists-Old Believers in various political projects, including the left-inclined ones. It is proved that in the next decades the Old Believers did not lose their revolutionary spirit and continued to defend their own rights actively, often in arms; that the establishment of the Soviet power became possible due to the intensive propaganda of the Marxist-Leninist doctrines which led to the social and political changes in the people’s self-consciousness and to the formation of people operating with new value categories after the October Revolution. uk Інститут історії України НАН України Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. Політичні студії Старообрядство і російський революційний рух на початку ХХ ст. Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Старообрядство і російський революційний рух на початку ХХ ст. |
| spellingShingle |
Старообрядство і російський революційний рух на початку ХХ ст. Таранець, С.В. Політичні студії |
| title_short |
Старообрядство і російський революційний рух на початку ХХ ст. |
| title_full |
Старообрядство і російський революційний рух на початку ХХ ст. |
| title_fullStr |
Старообрядство і російський революційний рух на початку ХХ ст. |
| title_full_unstemmed |
Старообрядство і російський революційний рух на початку ХХ ст. |
| title_sort |
старообрядство і російський революційний рух на початку хх ст. |
| author |
Таранець, С.В. |
| author_facet |
Таранець, С.В. |
| topic |
Політичні студії |
| topic_facet |
Політичні студії |
| publishDate |
2010 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| description |
У роботі досліджується участь представників старообрядства в революційній
боротьбі на початку ХХ ст. й до кінця Громадянської війни. Автор показав фінансову
участь капіталістів-старообрядців у різноманітних політичних проектах, у т. ч. й лівого спрямування. Доведено, що в наступних десятиліттях старообрядці не втратили свого революційного духу і продовжували активно, часто зі зброєю в руках, відстоювати власні права; що встановлення радянської влади стало можливим унаслідок
посиленої пропаганди марксистсько-ленінських учень, які після Жовтневої революції
привели до соціально-політичних змін у самосвідомості населення, народження людини, яка оперувала новими ціннісними категоріями.
В работе исследуется участие представителей старообрядчества в революционной борьбе в начале ХХ в. и до окончания Гражданской войны. Автор показал финансовое участие капиталистов-староверов в различных политических проектах, в т. ч.
и левого направления. Доказано, что в последующие десятилетия старообрядцы не
потеряли свой революционный дух и продолжали активно, часто с оружием в руках,
отстаивать собственные права; что установление советской власти стало возможным вследствие усиленной пропаганды марксистско-ленинских учений, которые после
Октябрьской революции привели к социально-политическим изменениям самосознания
населения, рождению человека, оперирующего новыми ценностными категориями.
The participation of the Old Belief representatives in the revolutionary work at the
beginning of the XX century till the end of the civil war is investigated. The author has shown
the fi nancial participation of the capitalists-Old Believers in various political projects,
including the left-inclined ones. It is proved that in the next decades the Old Believers did
not lose their revolutionary spirit and continued to defend their own rights actively, often
in arms; that the establishment of the Soviet power became possible due to the intensive
propaganda of the Marxist-Leninist doctrines which led to the social and political changes
in the people’s self-consciousness and to the formation of people operating with new value
categories after the October Revolution.
|
| issn |
2307-5791 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/123420 |
| citation_txt |
Старообрядство і російський революційний рух на початку ХХ ст. / С.В. Таранець // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 17. — С. 134-149. — Бібліогр.: 59 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT taranecʹsv staroobrâdstvoírosíisʹkiirevolûcíiniiruhnapočatkuhhst |
| first_indexed |
2025-11-25T06:47:48Z |
| last_indexed |
2025-11-25T06:47:48Z |
| _version_ |
1850509701188419584 |
| fulltext |
134
Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ ІІ.
УДК 329.13.94(477): поч. ХХ ст.
С.В.Таранець
(м. Київ)
СТАРООБРЯДСТВО І РОСІЙСЬКИЙ
РЕВОЛЮЦІЙНИЙ РУХ на початку ХХ ст.
У роботі досліджується участь представників старообрядства в революційній
боротьбі на початку ХХ ст. й до кінця Громадянської війни. Автор показав фінансову
участь капіталістів-старообрядців у різноманітних політичних проектах, у т. ч. й лі-
вого спрямування. Доведено, що в наступних десятиліттях старообрядці не втрати-
ли свого революційного духу і продовжували активно, часто зі зброєю в руках, відсто-
ювати власні права; що встановлення радянської влади стало можливим унаслідок
посиленої пропаганди марксистсько-ленінських учень, які після Жовтневої революції
привели до соціально-політичних змін у самосвідомості населення, народження люди-
ни, яка оперувала новими ціннісними категоріями.
В работе исследуется участие представителей старообрядчества в революцион-
ной борьбе в начале ХХ в. и до окончания Гражданской войны. Автор показал финан-
совое участие капиталистов-староверов в различных политических проектах, в т. ч.
и левого направления. Доказано, что в последующие десятилетия старообрядцы не
потеряли свой революционный дух и продолжали активно, часто с оружием в руках,
отстаивать собственные права; что установление советской власти стало возмож-
ным вследствие усиленной пропаганды марксистско-ленинских учений, которые после
Октябрьской революции привели к социально-политическим изменениям самосознания
населения, рождению человека, оперирующего новыми ценностными категориями.
The participation of the Old Belief representatives in the revolutionary work at the
beginning of the XX century till the end of the civil war is investigated. The author has shown
the fi nancial participation of the capitalists-Old Believers in various political projects,
including the left-inclined ones. It is proved that in the next decades the Old Believers did
not lose their revolutionary spirit and continued to defend their own rights actively, often
in arms; that the establishment of the Soviet power became possible due to the intensive
propaganda of the Marxist-Leninist doctrines which led to the social and political changes
in the people’s self-consciousness and to the formation of people operating with new value
categories after the October Revolution.
У російській політичній та історичній думці склалося два погляди на ста-
рообрядство та його місце в революційному русі. Поворот в оцінюванні ролі
старообрядства в історії був уперше здійснений у дослідженні сибірського іс-
торика А.П.Щапова. Його праця «Русский раскол старообрядчества»1 викли-
кала значну кількість відгуків як учених, так і громадських діячів, зокрема
професора Московського університету С.М.Соловйова, російського історика
135
Політичні студії Випуск XVII
К.М.Бестужева-Рюміна, літературного критика та революційного демократа
М.О.Добролюбова і багатьох інших. Дослідження А.П.Щапова привернуло
увагу представників лівих рухів. Як зазначав С.О.Зеньковський, «в очах ради-
кальної інтелігенції розкольники з реакціонерів-аршинників майже в одну ніч
перетворилися у борців за демократію»2.
С.Зеньковський досліджував взаємодію старообрядців з групою О.Герцена,
зокрема молодого покоління рогожців: єпископа Пафнутія, І.Шибаєва, С.Се-
менова, О.Боголєпова, у Південній Бессарабії – М.Бєляєва, у Румунії – отамана
некрасівців О.Гончара та купця В.Фоміна. Автор акцентує увагу на тому, що
після здійснення замаху на життя Олександра ІІ в головах старообрядців відбу-
лося зрушення національної свідомості, коли з украй антиурядового протесту
старовіри стали на шлях примирення. Він відхиляв розкольницький характер
Разінського повстання і вважав його релігійно нейтральним. Американський
дослідник «Русского старообрядчества» писав, що Сенька Разін був байдужий
до релігійних проблем, що його важко було запідозрити в схильності до «ста-
рої» чи «нової» віри. Разінський бунт, напевно, був бунтом проти західних но-
вовведень Петра, зокрема проти введення ним у життя не властивих для русь-
ких системи життєвих цінностей3.
Про зв’язки старообрядців з лондонською групою свідчить М.Суботін у
«Русском вестнике». Розглядаючи розкол як ворожу Росії силу, він звертає ува-
гу на подорож єпископа Пафнутія Коломенського до Лондона, участь білокри-
ницького ченця Олімпія Милорадовича в Празькому панслав’янському з’їзді,
реалізацію домовленостей В.Кельсієва з молодими рогожцями та причинах об-
меження контактів з революціонерами4.
Важливим джерелом для встановлення картини співробітництва старо-
обрядців з революціонерами та польськими емігрантами є спогади найш-
кідливішого для Росії польського емігранта, агента Франції при уряді Пор-
ти – М.Чайковського. Останній звертає увагу на роль поляків у заснуванні
Білокриницької старообрядської ієрархії, місце некрасівців в армії Османів,
рівень їхньої бойової підготовки, високе моральне та матеріальне становище
некрасівських громад, їхній вірності турецькому уряду, важливості старооб-
рядського фактору в ході російсько-турецьких, російсько-австрійських, росій-
сько-польських відносин у середині ХІХ ст. Автор робить акцент на взаємній
неповазі, існуючій між поляками, на їх корисливому бажанні мати особисту
вигоду від капіталів великої політики5.
Досліджуючи релігійний розкол як форму антифеодального протесту,
В.Г.Карцов побачив основну причину появи в Росії самозванців у частих двір-
цевих переворотах. На думку в’ятського дослідника, фінансистами та ідейни-
ми натхненниками предводителя найбільшої в російській історії Селянської
війни О.Пугачова були старообрядці: настоятель Іргізьких скитів священоі-
нок Філарет Семенов, відомий козак, активний учасник Яїцького повстання
1772 р. А.Перфільєв, тверський відкупник В.Щолоков, московський купець
І.Хлєбніков, ржевський купець Є.Долгополов, купець П.Кожевников та інші6.
136
Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ ІІ.
Розглядаючи благодійність московських купців-старообрядців, Н.Думова
звертає увагу на фінансування деякими старообрядцями-мільйонерами росій-
ських соціал-демократів, на пропаганду ними ідей соціалізму тощо7. На спів-
робітництві старообрядців з більшовиками акцентує М.Горький, визнаючи до-
помогу С.Морозова в організації соціал-демократичної друкарні на власному
підприємстві, фінансовому сприянні революціонерам та сприянні виданню лі-
вих газет8. Про співробітництво діда з російськими соціал-демократами пише
у своїх дослідженнях онук С.Морозова – М.Морозов9.
Релігійний філософ М.О.Бердяєв уважав, що російському старообрядству
були властиві не лише релігійні, але й революційні елементи10, тому логічно, що
російські революціонери бачили в старообрядцях потенційних революціонерів.
Сучасний московський дослідник Г.С.Чистяков також дотримується погляду, що
старообрядці були пронизані ліберальними та революційними ідеями11.
Водночас у російській історіографії сформувався інший погляд на старооб-
рядство. Його прихильники хотіли б бачити в старообрядстві те консервативне
середовище, якому революційні ідеї не були притаманні. До цього кола нале-
жали державний діяч і письменник П.І.Мельников-Печерський, британський
мандрівник Меккензі Уоллес, старообрядський письменник І.О.Кирилов, ви-
датний сучасний дослідник старообрядства, професор Московського універ-
ситету І.В.Поздєєва та ін. Меккензі Уоллес уважав більшість старообрядців
вірними підданими російського уряду. П.І.Мельников зазначав, що в старооб-
рядців не було політичного майбутнього, тому розраховувати на їхню будь-яку
політичну діяльність не доводилося: «Що би не спіткало Росію у майбутньому,
розкольники, по духу своїх вірувань, не лише не здатні бути політичними дія-
чами, але навіть і знаряддями таких діячів»; «сект, які не визнавали державної
влади і її верховного представника, государя імператора, не існує. Така секта
була б абсолютно не притаманна духу руського народу, для якого Росія без
царя немислима»12. Можливо, П.І.Мельников навмисно відкидав схильність до
революційного руху всіх старообрядців.
Не зовсім мав рацію І.О.Кирилов, який уважав, що старообрядству дух
революції був взагалі не властивий. На його думку, старообрядство віддавало
перевагу не правовій, а моральній основі, тому що право, згідно з теорією
російського філософа В.С.Соловйова, могло бути застосоване лише до лю-
дей з поганими звичками, позаяк те, що дозволялося правом, заборонялося
мораллю.
Публіцист І.І.Юзов не відкидав схильності деякої частини старообрядців
до революційних дій13, але воднораз уважав, що не можна змішувати револю-
ційну купку прибічників з усім старообрядством, тим паче, що до кінця ХІХ ст.
вони також змінили своє ставлення до держави14.
«Лівіння» старообрядців на початку ХХ ст. помітила російська преса. Разом
з тим І.В.Поздєєва акцентувала, що автори статей застерігали революціонерів
від співробітництва зі старообрядцями, що лівим силам не варто розглядати
старообрядство як «матеріал для народних повстань».
137
Політичні студії Випуск XVII
Розглядаючи участь старообрядців у революційному русі Росії, слід виділи-
ти три періоди: 1) від початку Розколу до кінця Селянської війни О.І.Пугачова;
2) від участі ченця Олімпія Милорадовича в Празькому панслав’янському
з’їзді до замаху на життя імператора Олександра ІІ; 3) від проголошення сво-
боди віросповідання в 1905 р. до закінчення Громадянської війни. Усі три пе-
ріоди вирізняються тривалістю в часі, долею та характером участі старообряд-
ців у виступах проти уряду. Якщо перший період характеризується масовою
участю старовірів у всіх відомих наприкінці ХVІІ – середині 70-х рр. ХVІІІ ст.
виступах, більшість з яких відбувалася під лозунгом відстоювання традиційної
культури та старої віри, то другий та третій періоди вирізняються відносно
вузькими хронологічними рамками та пониженою активністю старообрядців у
суспільних процесах. У другому періоді ми, швидше, спостерігаємо окремі за-
цікавлені групи, передусім некрасівців і столичної молоді, хоча революційний
дух старообрядців залишається достатньо високим. Водночас третій період ха-
рактеризується інтенсивністю дії широких верств старовірів. На початковому
етапі пасивністю вирізняється старообрядська молодь, зокрема студенти-ста-
рообрядці Московського університету. За словами Д.А.Циганкова, вони йшли
на юридичний факультет за освітою, аби підвищити свій соціальний статус у
суспільстві, і зовсім не брали участі в політичному житті країни45. Тоді ж народ
змінюють окремі капіталісти. Усі три періоди об’єднує боротьба старообрядців
за вільне віросповідання так званої «старої віри», а третій період виділяється
ще й соціальним служінням суспільству старообрядськими мільйонерами.
У своїй роботі зосередимо увагу на третьому періоді участі старообрядців
у революційному русі, пов’язаному з поширенням в Росії соціалістичних ідей
у 70–90-х рр. ХІХ ст. Суспільні тенденції, що формувалися, підмітив видат-
ний російський класик Ф.М.Достоєвський. У романі «Братья Карамазовы» він
створив образ чотирнадцятирічного гімназиста Колі Красоткіна, який називав
себе «невиправним соціалістом». Письменник вкладає в його уста розповсюд-
жені тоді слова, що «християнська віра послужила багатим та знатним, аби
тримати в рабстві нижчий клас»16.
У той час серед населення країни були дуже популярні нігілістичні ідеї: не-
покірність владі, відкидання подружнього життя, віри, Церкви. Головною ме-
тою соціалістів було знищити приватну власність шляхом захоплення чужого
майна. Крайні ідеї матеріалізму були породжені ідеєю до тілесної насолоди, яка
вимагала засобів та коштів. Матеріалісти прагнули «до широкого та веселого
життя, не маючи бажання трудитися на скромній ниві буття»17. Воліючи жити
краще, а працювати менше, вони хворобливо ставилися до власників капіталу,
і це при тому, що старовіри-капіталісти дуже багато намагалися зробити, обла-
штовуючи соціальну інфраструктуру робітничих селищ.
До кінця ХІХ ст. в Росії склалися передумови для виникнення революцій-
ної ситуації. Російські соціал-демократи вбачали причини в політичній сис-
темі держави та соціальній нерівності населення. Вони розмірковували, що
російський народ надзвичайно талановитий, але через соціальну несправед-
138
Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ ІІ.
ливість – лінивий, вимирає від пияцтва, сифілісу, а в основному від того, що
його не вчать працювати. Революціонери вважали, що народові потрібно зовс-
ім небагато, аби він «порозумнішав».
Перші масштабні виступи робітників відбулися на великих та благоустроє-
них підприємствах старообрядців. У січні 1885 р. у п. Орєхово-Зуєво відбув-
ся всеросійський страйк на Нікольській мануфактурі Т.С.Морозова. У 1904 р.
на красильній та ситценабивній фабриках Тверської мануфактури спалахнув
новий страйк. Робітники були незадоволені суворою системою штрафів за по-
рушення дисципліни й за погану якість виготовленої ними продукції. З цією
метою в Москві було створено спеціальну комісію Московського біржового ко-
мітету, яка зайнялася вивченням соціальних питань життя робітників.
Після страйку на мануфактурі С.Т.Морозов дуже багато зробив для обла-
штування інфраструктури робітничого селища. За рівнем благоустрою сели-
ще Орєхово-Зуєво обігнало глухе повітове місто Покров. Робітники Ніколь-
ської мануфактури отримували медичне обслуговування та здобували освіту,
у народному домі вони могли подивитися спектакль чи погортати газету, по-
сидіти за чаєм у трактирі товариства тверезості, роздобути книгу революцій-
ного змісту чи почитати марксистську газету просто на фабриці. Описуючи
підприємства Морозових, лідер російських соціал-демократів В.І.Ленін про
Саву Васильовича та його онука Саву Тимофійовича писав: «Сава Морозов
був кріпаком (відкупився в 1820 р.), пастухом, візником, ткачем-робітником,
ткачем-кустарем, який пішки ходив до Москви продавати свій товар перекуп-
никам, потім власником дрібного закладу – роздавальної контори – фабрики...
У 1890 році на 4 фабриках, які належали його нащадкам, працювало 39 тисяч
робітників, які виробляли виробів на 35 млн. руб.»18 У третьому поколінні,
до якого належав Сава Тимофійович, Морозови були одними з найбагатших
людей Російської імперії.
Проте турбота про покращення матеріального становища робітників не
викликала вдячності робітників власникам фабрики. На початку ХХ ст. купці-
старообрядці самі підтримували діяльність різних революційних груп та ви-
дань, надаючи місце для проведення зборів та виділяючи кошти. Серед них
насамперед слід назвати Миколу Олександровича Бугрова, Варвару Олексіївну
Морозову та Саву Тимофійовича Морозова.
М.О.Бугров фінансово допомагав членам РСДРП. Він виділяв кошти на так
звані «листочки» – революційні прокламації, які закликали до повалення дію-
чої влади19. За висловленням М.Горького, купець розумів нелегке життя робіт-
ників. Незважаючи на це, згодом комуністи вчинили наругу над могилою зна-
менитого нижньогородського підприємця. Вони по-варварськи знищили склеп
з прахом великого російського благодійника.
Під час виборів до 3-ї Державної думи в 1907 р. М.О.Бугров виявився в
списках відразу двох партій – чорносотенців та октябристів. Не бажаючи брати
участі в політичному житті країни, він рішуче відмовився від представлених
йому «почестей». Не підтримував Бугров і єврейських погромів20.
139
Політичні студії Випуск XVII
У 1905 р. в будинку В.О.Морозової на Смоленському бульварі в Москві
збиралися представники ліберально налаштованих партій та бундівців, які
вели гарячу полеміку з меншовиками. Саме тут відбувалися нелегальні біль-
шовицькі зібрання, читалися лекції для активних членів московської організа-
ції РСДРП(б). Будинок невістки М.К.Морозової слугував політичним партіям
для проведення конференцій лібералів, активну участь в яких брали історик та
публіцист, згодом визнаний російський політичний діяч, лідер Конституційно-
демократичної партії П.М.Мілюков та майбутній голова 3-ї Державної думи і
лідер партії «Союз 17 октября» О.І.Гучков, читалися лекції для більшовиків21.
Обидві жінки старалися допомогти всякому інакодумству.
На свої кошти В.Морозова заснувала Пречистенські робітничі курси, які
стали найкращим місцем просвіти робітників Москви. Бувало, коли при-
міщення курсів збирали до 1,5 тисячі слухачів. Там викладали такі маститі
російські вчені, як фізіолог І.М.Сєченов, хімік А.Н.Реформатський, скульптор
Г.С.Голубкіна, історики В.І.Печета та М.О.Рожков, актор і режисер театру
Є.Б.Вахтангов та письменник-драматург О.І.Сумбатов-Южин. Для пропаганди
своїх ідей та вчень Пречистенку стали використовувати російські ліві партії.
Таким чином морозівські курси перетворилися на «кузню» кадрів проти тих,
на гроші яких вони утримувалися.
Слід зазначити, що представники торгово-промислового світу, які фінансу-
вали різноманітні партії, розуміли значення підтримки радикальних політичних
партій. На самому початку ХХ ст. М.К.Морозова вважала наближення соціаліс-
тичної революції національною катастрофою. І.А.Морозов, П.П.Рябушинський та
В.П.Рябушинський взагалі не сприймали крайніх соціалістичних ідей. Вони за-
кликали російську буржуазію створити об’єднаний фронт проти лівих рухів. Брати
Рябушинські видавали газету «Утро России», яка представляла інтереси крупної
московської буржуазії. У 1912 р. брати стали лідерами партії прогресистів.
У 1906 р. невідомий представник від старообрядства, який діяв під псев-
донімом «Старовєрцев» писав, що старообрядці-мільйонери (йшлося про
братів Рябушинських) відкрито стали на бік «революційної жидівсько-ма-
сонської пропаганди»22. Анонімний автор звинувачував Рябушинських у тому,
що ті, заручившись підтримкою глави уряду, вели старообрядство, «ядро русь-
кої народності» до загибелі, називав Павла Павловича ворогом не лише Русі,
але й віри Христової. Старовєрцев ставив риторичне запитання: хто більше
знає заповіти старообрядства, і хто ближче за своїм соціальним статусом до
народу? Невже купець, який їздить відпочивати та розважатися по курортах,
різних ігрових притонах та кафе-шантанах!?
П.П.Рябушинський прикладав багато зусиль, щоб не допустити соціалістич-
ної революції в Росії. У серпні 1917 р. на 2-му Всеросійському з’їзді представ-
ників торгівлі та промисловості він говорив, що лише голод взмозі привеcти до
почуття лідерів соціалістичної революції та рад. Він твердо вірив у ліквідацію
радянської влади та повернення до керівництва країною торгово-промислово-
го капіталу. П.П.Рябушинський фінансував головнокомандуючого Російською
140
Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ ІІ.
армією генерала Л.Г.Корнілова. Він відіграв найактивнішу роль у боротьбі з
радянською владою, за що і був зачислений В.І.Леніним до найзапекліших
ворогів радянської влади. Після Жовтневої революції майже всі Рябушинські
опинилися у Франції, Італії та Англії. З братів у Петербурзі на деякий час зали-
шився лише Микола, який став одним із головних консультантів більшовиків з
націоналізації приватного майна до державного фонду.
Ліві погляди С.Т.Морозова формувалися завдяки його контактам з однією з
провідних актрис Московського художнього театру Марією Федорівною Анд-
реєвою. Відомо, що жінка не була щасливою в шлюбі, і це спричинило її участь
в марксистських гуртках, з членами яких вона познайомилася 1897 р. через
учителя свого сина. Поступаючи на роботу в МХТ, актриса була переконаною
марксисткою. Вона виконувала різноманітні доручення членів РСДРП. Влас-
тиво через неї Сава Тимофійович познайомився з членами партії більшовиків
з оточення В.І.Леніна.
Незважаючи на те що С.Морозов належав до найбагатших людей торгово-
промислового світу країни, він дотримувався крайніх лівих поглядів. Мільйо-
нер не лише передбачав наближення революції, він фінансував російських
марксистів тому, що купцю «надзвичайно огидли люди загалом, а його кола
особливо»23. Його коштом друкувалися такі ліві газети, як «Искра», «Борьба»
та «Новая жизнь». Фабрикант передавав кошти Червоному Хресту на організа-
цію втеч із заслання, розповсюдження нелегальної літератури, він переховував
більшовиків у власному будинку. У 1904 р. в будинку С.Морозова відбували-
ся напівлегальні зібрання німців-конституціоналістів. Голова Ради міністрів
С.Ю.Вітте з обуренням зазначав, що С.Морозов своїми мільйонами живив ре-
волюцію.
У 1905 р. на Нікольській мануфактурі прокотилася нова хвиля соціальних
протестів. Робітники фабрики С.Морозова й не підозрювали, що їхній господар
дотримувався тих самих поглядів, що й вони. Мало того, він активно підтри-
мував керівників російської соціал-демократії: Леоніда Борисовича Красіна,
Олексія Максимовича Горького, Миколу Ернестовича Баумана, Миколу Павло-
вича Шмідта та ін. С.Морозов уважав, що лише завдяки революції відбудеться
європеїзація Росії24.
З метою видання нелегальної літератури С.Морозов власноруч доставив на
власну фабрику чемодан із шрифтами для підпільної друкарні25. Багато членів
Російської соціал-демократичної партії отримувало на його фабриці робочі міс-
ця з високими зарплатами, зокрема член ЦК та фінансист РСДРП Л.Б.Красін
керував інженерними роботами на будівництві електростанції. Крім Красіна,
жоден інженер Нікольської мануфактури не мав права без дозволу правління
фабрики покидати підприємство. В 1903 р., з метою створення Всеросійського
політичного органу соціал-демократів за угодою С.Морозова і Л.Красіна, ди-
ректор Нікольської мануфактури щорічно зобов’язувався виділити на потреби
партії близько 25 тис. руб., у тому числі по 2 тис. руб. щомісяця. З цих сум
РСДРП була профінансована на п’ять місяців уперед26.
141
Політичні студії Випуск XVII
Новий етап участі старообрядців в революційному русі почався піднесе-
ним вітанням Лютневої буржуазної революції Рогозькою старообрядською
громадою27. Основною причиною зміни поглядів старообрядців на самоде-
ржавну владу було їхнє незадоволення згортанням прав, наданих імпера-
торським указом 1905 р. Напередодні революції права старообрядців були
зведені нанівець28. Старовіри наполегливо висловлювалися за відокремлення
інституту Церкви від держави, за республіканський устрій Росії на чолі з пре-
зидентом29.
На відміну від Лютневої буржуазної революції, Жовтневий соціалістич-
ний переворот не був прихильно зустрінутий старовірами. У багатьох регіонах
країни старообрядські спільноти вдалися до відкритого збройного протистоян-
ня радянській владі.
Не випадково згодом марксистко-ленінські послідовники вважали релігійне
вчення старообрядців реакційним. У радянському періоді історії старообрядс-
тва вони вбачали два етапи: від Великої Жовтневої соціалістичної революції до
Великої Вітчизняної війни, від Великої Вітчизняної війни до наших днів (уточ-
нюємо – до розпаду СРСР – С.Т.)30. Перший етап характеризувався відкритою
ворожістю старообрядців до Жовтневої революції та радянської влади, тоді як
другий вирізнявся лояльним ставленням до влади. Важливу роль у зміні від-
носин старообрядства до радянської влади, вважали комуністи, відіграло зміц-
нення соціально-політичної та ідейної єдності радянського суспільства в роки
Великої Вітчизняної війни, зміцнення соціальної бази самого старообрядства.
У 70-х рр. ХХ ст. лідери старообрядства вимушено позитивно оцінювали Жов-
тневу революцію, уважаючи, що тільки вона звільнила древньоправославну
Церкву від постійних гонінь та переслідувань царською владою. Старообрядці
вітали внутрішню політику СРСР.
Під час Жовтневої революції старообрядство стало однією з головних опор
контрреволюційних сил, виходячи з чого марксисти-ленінці підсумовували, що
ідеологія та церковні інституції старообрядства об’єктивно були спрямовані
проти інтересів трудящих.
У травні 1917 р. з’їзд Білокриницької ієрархії прийняв звернення до Тимча-
сового уряду з висловленням йому повної довіри і запевняв, що «...Бог збереже
Росію від прийдешньої анархії та зовнішнього ворога»31. У «Сибирском старо-
обрядце» за 1919 р. з’явилася передова стаття «Отношение старообрядчества
к революции», де старовіри також висловили свою підтримку Лютневій рево-
люції, тоді як Жовтневу революцію вважали такою, що несла загибель Росії.
У Сибіру старообрядці вітали адмірала А.В.Колчака, просили його встановити
правопорядок та законність. У 1919 р. з’їзд Пермської єпархії Білокриницької
ієрархії у своєму зверненні до Колчака закликав командувача Білої армії Сибі-
ру очистити Москву, «русскую святыню от коммунистической мерзости»32.
А.В.Колчак чекав від старообрядців активної підтримки в боротьбі з більшо-
виками. Відповіддю на цей заклик стало формування загонів добровольців з
старообрядців.
142
Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ ІІ.
Однією з найяскравіших сторінок цієї боротьби став супротив Великого
Війська Донського.
Донські козаки вважали себе окремою від росіян «нацією»33. На початку
ХХ ст. на Дону нараховувалося близько 5 млн. козаків 34. Не можна сказати,
що величезна армія донського козацтва повністю сповідувала старообрядство,
проте, як і старообрядці, решта козацтва не лише розуміла, але й захищала свою
національну окремішність, яка виражалася в дорозкольній церковній культурі:
молитві, дотриманні старих православних обрядів, народних традицій тощо.
На фронтах Першої світової війни більша частина російської армії мораль-
но розклалася. Солдати самовільно покидали позиції, грабували та вбивали
місцевих жителів і офіцерів. При загальному анархічному настрої більшовики
встигли схилити на свій бік солдатів, обіцяючи їм сепаратний мир з Німеччи-
ною, передачу землі – селянам, а підприємств – робітникам. Проголошені ідеї
легко спрацювали серед змучених війною солдатів, які, наслухавшись в окопах
більшовицької пропаганди, поверталися додому, ставали послідовними агіта-
торами за повалення існуючого і встановлення нового світопорядку.
Важливо констатувати, що після Жовтневої революції в головах людей від-
булося зрушення соціально-політичної свідомості, їхнє «нове народження».
Пронизаний ученнями лівих партій, народ став по-іншому сприймати реалії
життя та оцінювати своє місце в земному житті. Головний шолохівський герой
Григорій Мєлєхов стверджував, що «... панам генералам потрібно б ось про що
подумати: народ іншим став з революції, як, скажи, заново народився! А вони
все старим аршином міряють. А аршин, того й дивись, зламається... Тугуваті
вони на поворотах. Колісної мазі б їм у мізки, аби скрипу не було!»35.
На відміну від солдатів, селян та робітників, донські козаки переважно не
сприймали комуністичних ідей. Козаки мали власну думку, вони виявилися
глухими до соціальних лозунгів більшовиків, якими ті приваблювали до себе
темний, неосвічений народ. Донське козацтво було консервативним за своєю
суттю. Козаки були переконані, що В.Леніна в Росію привезли німці, а офіцери
поговорювали, що вождь пролетаріату продав Росію Німеччині «за тридцять
німецьких марок»36.
На переконання козаків, на чолі більшовицької партії стояло немало євреїв,
які управляли всіма військовими діями, а самі в бій не йшли. Очевидно, не-
дарма єврейська проблематика була присутня в риториці козаків. Євреї давно
готували революцію. Властиво, з єврейського середовища вийшли теоретик
марксизму Карл Маркс і його конкурент, провідний теоретик соціалізму Фер-
динанд Лассаль37.
Якщо вірити столичним періодичним виданням панівної Церкви, євреї праг-
нули створити всесвітню державу, де вони бажали б тримати у своїх руках фі-
нанси, торгівлю та управління. Глобальна всесвітня держава передбачала розми-
вання всіх націй та народностей, їхніх національних культур. Над цим безликим,
буденним населенням планети мав був стати єврейський народ, який не піддався
розкладу, оскільки був, на власну думку євреїв, народом вибраним38.
143
Політичні студії Випуск XVII
У 80-х рр. ХІХ ст. в Лондоні з’явилася книга Джона Редкліфа «Огляд полі-
тико-історичних подій за останнє десятиліття». Серед її матеріалів є переклад
святкової промови, виголошеної головним лондонським равіном. У цій про-
мові, яка може потягнути на справжнє єврейське profession de foi, єврейський
духовний лідер говорив: «Щоразу новий сангедрін (собор) проголошував та
проповідував безпощадну війну нашим ворогам; проте в жодне з минулих
століть нашим предкам не вдавалося досягнути зосередження в наших руках
такої величезної кількості золота, яке передало нам ХІХ століття (виді-
лення. – С.Т.). Ми живемо тому без усяких безрозсудних ілюзій, лестимо себе
надією швидко досягти нашої мети і з упевненістю дивитися прямо у вічі май-
бутньому» 39. Шляхом фінансування пролетаріату євреї вже у 80-х рр. ХІХ ст.
планували здійснити всесвітню революцію і прийти до влади на всій Землі:
«Необхідно, по змозі, підтримувати пролетаріат та підпорядкувати його тим,
хто завідує грошовою частиною. Діючи в такий спосіб, від нас буде залежати,
коли нам буде потрібно підняти маси. Ми використаємо їх як знаряддя пова-
лення та революції. І кожна з цих катастроф гігантським кроком буде рухати
нашу справу і швидко наблизить до мети – царювати на всій землі (виділен-
ня. – С.Т.), як це обіцяно нам отцем нашим Авраамом. Амінь»40.
За таких настроїв козаків не випадково на Дону знайшла свою підтримку
Добровільницька армія, яка розцінила союз більшовиків з Німеччиною як зра-
ду Росії. Військову допомогу здійснювали уряди Німеччини, Великобританії та
Америки. З Німеччини добровольці отримували боєприпаси та амуніцію, з Аме-
рики – цукор, муку, шоколад та вина, «капіталістична Європа, налякана твердою
живучістю більшовиків, щедро слала на південь Росії снаряди та патрони, ті самі
снаряди і патрони, які союзницькі війська не встигли розстріляти по німцях»41.
Проте вже в перші місяці збройного супротиву більшовицької влади назов-
ні вийшло різне розуміння статусу Дону. Якщо Добровільницька армія бачила
його у складі Росії, то рядові донські козаки виступали за створення окремої
держави. Донський отаман генерал-майор П. Краснов передбачав включити до
складу федерації Доно-Кавказького союзу Військо Донське, астраханські вій-
ська, калмицькі війська Ставропольської губернії, кубанські війська, а також
народи Північного Кавказу.
Соціалістичні лозунги про рівність, землю, свободу не були сприйняті ко-
заками. Вони вважали їх нічим іншим, як єврейською пропагандою, кінцевою
метою якої була кабала. Під час військового супротиву козаків більшовикам
дехто Солдатов говорив червоному Мішці Кошевому: «Ти, значить, он чого
хотів... – Ти, сукин син, козацтво жидам в кабалу хотів віддати?! – крикнув він
пронизливо, зле. – Ти ... в зуби тобі, і всі ви такі-то, хочете викорінити нас?!
Ага, он як!.. Щоб по степу жиди фабрик своїх набудували! Щоб від нас землю
відняли?! <...> Наволоч ти! Жидам ти продався, а я не жалію таких людей, які
за гроші продаються»42.
Заможні козаки справедливо не хотіли зрівнюватися своїм майном з бідни-
ми, не такими роботящими козаками, які звикли жити без особливої напруги в
144
Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ ІІ.
роботі. Не сприймав радянської влади Мирон Григорович Коршунов: «Та хіба
це мисленна справа – усіх зрівняти? Та ти з мене душу тягни, я не згоден!
Я все життя робив, хрип гнув, потом омивався, і щоб мені жити рівно з тим,
який пальцем не ворухнув, щоб вийти з нужди? Ні ж бо, трошки зачекаємо!
Господарській людині ця влада жили ріже. Через це і руки відвалюються: на-
віщо зараз наживати, на кого працювати?»43.
Козаки відкидали всяку ідею рівності, оскільки не бажали врівняти свої
права із селянами-мужиками, які не мали тих пільг, якими користувалися донці,
заслуживши їх ціною крові своїх предків 44. Разом з тим козаки помилково не
хотіли підкорятися білогвардійським генералам, а прагнули встановити влас-
ну владу. Незалежна національна самосвідомість, що відокремлювала донське
козацтво від росіян, обмеження демократичних свобод у виборах місцевих ор-
ганів влади (отаманів), небажання втратити завойовані кров’ю пращурів піль-
ги, протести проти червоних розстрілів козаків-старовірів – це основні причи-
ни козацького супротиву в роки Громадянської війни.
Оцінку радянській владі дав головний герой «Тихого Дону» Григорій Мєлє-
хов, який говорив хуторському більшовику Івану Алексєєву: «А влада твоя,
– вже як хочеш – погана влада. Ти мені скажи прямо, і ми розмову кінчимо:
чого вона дає нам, козакам?» ... «Землі дає? Волі? Зрівняє?.. Землі у нас – хоч
подавись нею. Волі більше не потрібно, а то на вулицях будуть одне одного
різати. Отаманів самі вибирали, а нині саджають. Хто його вибирав, якою тебе
ручкою обрадували? Козакам ця влада, окрім розорення, нічого не дає! Влада
мужика, їм вона і не потрібна. Проте нам і генерали не потрібні. Що комуністи,
що генерали – одне ярмо»45. На ці слова Іван Алексєєв відповідав: «Багатим ко-
закам не потрібна, а іншим? Дурна голова! Багатих-то в хуторі троє, а ці бідні.
А робітників куди подінеш? Ні, ми так судити з тобою не можемо! Нехай багаті
козаки від ситого рота відірвуть шматок і дадуть голодному. А не дадуть – з
м’ясом вирвемо! Годі панувати! Заграбали землю...» <...> «– Не заграбали, а
завоювали! (відповідав Григорій. – С.Т.) Прадіди наші кров’ю її полили, від
того, може, і родить наш чорнозем»46. Не випадково червоні називали донських
козаків небезпечними і ядовитими гадами, які будуть нівечити радянську вла-
ду, наклепувати та виступати проти неї.
Було б несправедливо стверджувати, що все донське козацтво не сприйня-
ло влади більшовиків. У квітні 1918 р. між козаками відбувся розкол: частина
порівняно незаможніх козаків, яка більше була піддана комуністичній пропа-
ганді, пішла до червоних, частина заможного козацтва, переважно старообряд-
ська, продовжувала відстоювати свою незалежність. До червоних відійшли всі
козаки Хоперського округу, половина козаків Усть-Медведицького округу та
незначна частина козаків Верхньо-Донського округу47.
У той самий час козаки низових округів майже повністю витіснили червоних
із земель Війська Донського. Найрішучіший супротив червоним учинили ста-
ниці, де жили старообрядці: по річці Цуцкана, станиці Єланській і Бахмуткіній.
В Усть-Хоперській, Кумилженській, Глазунівській станицях населення на тре-
145
Політичні студії Випуск XVII
тину було «розбавлене» старообрядцями, які не розбиралися й не хотіли розби-
ратися в подіях, що відбувалися, не присягали на вірність Тимчасовому уряду48.
Під час бойових дій конвоїри-старовіри не втрачали нагоди, аби закликати
червоних до покаяння, проповідуючи здоровий спосіб життя. Вахтмістр-ста-
ровір Отаманського полку, що конвоював більшовиків з Усть-Хоперської ста-
ниці, наказав полоненим не розмовляти, не курити, не звертатися до козаків із
запитаннями: «Молитви читайте, анцихристові слуги! На смерть ідете, нічого
грішити в останні години! У-у-у! Забули Бога! Віддались нечистому! Заклей-
мувалися ворожим тавром!»49.
Головною причиною поразки донських козаків у супротиві більшовицькій
владі було небажання вести збройну боротьбу за межами Верхньо-Донсько-
го округу та Донської області загалом50, що призвело до втрати стратегічної
ініціативи. Козаки виказували пряму непокору офіцерам, які безпросипно пи-
ячили; у військах була відсутня дисципліна, спостерігалося масове дезертирс-
тво, козаки самі йшли у відпустки, у частинах залишалося не більше 60% осо-
бового складу військових, вони займалися грабежем місцевого населення, що
породжувало негативні настрої стосовно Донської армії, обози якої буквально
ламалися від награбованого.
Друга поразка призвела до остаточної зміни настроїв козаків в бік червоних.
Переконливо їх висловив ординарець Прохір Зиков, який якось при відступі
сказав: «Мені-то один чорт – зелені чи сині, чи які-небудь там яєчно-жовті, я в
любий колір з дорогою душею осунусь, лише б цей народ проти війни був і по
домах служивих спущав...»51.
Разом з тим супротив козаків-старообрядців не припинявся. Восени
1920 р. почався останній етап боротьби козаків з продрозверсткою. Через
погану здачу хліба більшовиками були створені продовольчі загони, які зай-
малися відбиранням зерна в місцевого населення. Червоні продзагони вчи-
няли обшуки, забирали майже весь хліб, залишаючи трошки на насіння. Се-
ред донських козаків розпочалися нові невдоволення. У верхових станицях
Донської області: Шумилінській, Казанській, Мигулінській, Мешковській,
Вешенській, Єланській, Слащевській, населених у тому числі старообрядця-
ми, з’явилися козачі збройні загони52. Вони нападали на продовольчі загони,
страчували міліціонерів, комуністів, повертали обози, завантажені зерном, на
місця вихідної відправки.
Спочатку червоним було надзвичайно складно боротися з озброєними за-
гонами козаків, оскільки ті мали надійну соціальну підтримку. Місцеве на-
селення давало захисникам провіант, коней та фураж, передавало повсталим
козакам свідчення про місцезнаходження червоноармійських частин, перехо-
вувало воїнів від переслідувань. Проте поступово більшовики перебрали на
себе стратегічну ініціативу. Вони стали жорстоко карати тих, хто підтриму-
вав козачі загони, таким чином обмеживши матеріальну підтримку захисників
козацтва, перетворюючи їх в озброєні банди та наставляючи проти місцевого
населення.
146
Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ ІІ.
Громадянська війна та продрозверстка остаточно «зламали» донських козаків,
навіть тих, хто служив у Червоній армії. Не було на Доні двору, де б не загинув
хоча б один воїн, а то гинули й цілими родинами. За часів Громадянської війни
донське козацтво зазнало колосальних людських та моральних втрат. Немовби
підводячи підсумки всієї боротьби козацтва, батареєць Захар Крамсков з відчаєм
констатував: «Нема козакам більше життя, і козаків нема!»53. Такими виявилися
результати відчайдушної боротьби донських козаків із владою більшовиків.
У радянські роки старообрядці підняли низку повстань проти влади біль-
шовиків, зокрема в 1932 р. на Далекому Сході. Вони не витримували розкур-
кулення, насильницької організації колгоспів, 60% податку на сільгосппродук-
цію. Податки ставили родини на межу виживання. Влада жорстоко придушила
це повстання. Більше ста старообрядців було розстріляно, десятки вислані до
таборів з терміном ув’язнення від 3 до 10 років, багато сімей виселили, інші,
остерігаючись переслідувань, самі виїжджали до Сибіру, Алтаю, Амурської
області тощо. Репресії тривали до 1938 р., унаслідок чого зникло немало ста-
рообрядських населених пунктів54.
Органи ГПУ НКВС цілеспрямовано займалися знищенням старообрядсь-
кого духовенства, придумуючи найрізноманітніші причини, не звертаючи ува-
ги навіть на вік віруючих.
Нижньогородський старовір І.Г.Купрін перейнявся вченням пилипівців про
шкідливість колгоспів як антихристової затії. Повернувшись з м. Кірова на
Нижньогородщину, він вийшов з колгоспу, перестав відвідувати місцеву мо-
литовню, оскільки в ній молилися колгоспники. Розмови про радянську владу
як владу антихриста швидко дійшли до місцевого НКВС. У 1937 р. його разом
з Р.Веселовим, П.Груздевим та П.Кузнєцовим заарештували за антиколгоспну
агітацію, до того ж Купріна, Груздева відразу розстріляли, а Кузнєцову дали
10 років таборів. У розпал війни органами НКВС було встановлено, що в При-
станському та Черновському районах знову з’явилися нелегальні групи пили-
півців. За невиконання вимог колгоспного бригадира йти на роботу членів цих
груп знову було заарештовано. Настоятель молитовні С.Перов отримав 5 років
таборів, М.Вихарєва – 8, Ф.Іванова – 5 років заслання до Сибіру. Дехто з віру-
ючих, не дочекавшись вироку, померли у в’язниці, а вилучене з молитовні цер-
ковне майно, богослужбові книги та ікони були спалені55.
На початку 30-х рр. ХХ ст. було заарештовано 80-річного П.Богомолова.
Разом зі священиком був арештований диякон І. Базанов, якого звинувачували
в участі в Уренському селянському повстанні 1918 р., а також зв’язку з «біло-
гвардійськими бандами» та антирадянській агітації. У 1937 р. священика та
диякона було розстріляно56. У той час органи активно збирали компромат на
білокриницьких старообрядських священиків Уренського району Нижнього-
родської області Ф.Мастерова, Н.Виноградова, І.Тонєва. Коли влада намага-
лася зняти з дзвіниць старообрядських храмів дзвони, то на тривожний заклик
у с. Титкова, покинувши польові роботи, зібралося близько 800 віруючих, які
оточили церкву і не дали зняти дзвони. У 1936 р. в с. Непряхіно священик
147
Політичні студії Випуск XVII
І.Тонєв зібрав близько 700 осіб і не дозволив зняти дзвони з місцевого старооб-
рядського храму. Усіх священиків, які виявили супротив владі, було записано в
«церковну контрреволюційну організацію», засуджено трійкою і розстріляно в
1937 р. Після загибелі духовенства було закрито і храми.
У 1932 р. на території Тонкінського району Нижньогородської області
з’явився дехто Гагарічев, який видавав себе за великого князя Михайла. Він
проводив антирадянську агітацію серед селян-федосіївців. За спілкування з
Матвієм Бушковим, який переховувався під чужим іменем, Н.Коп’єв був за-
суджений до трьох років таборів, ще один учасник Купріянов – до п’яти, а сам
«великий князь» М.Бушков – до десяти57. У 1937 р. за участь в антикомуністич-
ному повстанні 1918 р. та антиколгоспну агітацію був засуджений і розстріля-
ний житель с. Тонкіно І.С.Смирнов58.
Таким чином, третій період участі представників старообрядства в рево-
люційній та політичній боротьбі розпочинається на початку ХХ ст. В основ-
ному цей період характеризується фінансовою та матеріальною підтримкою
різноманітних політичних партій, у тому числі лівого спрямування. Цей період
участі старообрядців у революційній боротьбі закінчується їхнім невизнанням
радянської влади та участю в Громадянській війні.
Завдяки посиленій пропаганді марксистсько-ленінських учень, після Жов-
тневої революції відбувається соціально-політичне зрушення людської свідо-
мості, яке призвело до народження людини, що починає міркувати іншими
ціннісними категоріями. Не зважаючи на властивий козакам консерватизм,
несприйняття комуністичних ідей в цілому, на фронтах Першої світової вій-
ни донське козацтво увібрало в себе ідеологією соціальної рівності, особливо
в менш заможних станицях. Разом з тим регіони заможніші, де жили пере-
важно старообрядці, виявили організований супротив як військам більшови-
ків, так і продовольчим загонам, які забирали майже весь хліб. Лозунги про
рівність, землю, громадянську свободу виявилися чужими донському козац-
тву, оскільки козаки все це давно мали. У більшості випадків установлення
радянської влади призвело до обмеження придбаних предками прав. Донське
козацтво виступило за створення окремого федеративного Доно-Кавказького
союзу.
Основними причинами поразки Донської та Добровільницької армій було
небажання козаків вести війну за межами Війська Донського, невиконання
наказів офіцерів, масове дезертирство, грабежі населення тощо. Громадянсь-
ка війна та запровадження більшовиками нових форм боротьби спричинили
ліквідацію збройного супротиву козаків. Донське козацтво було зламане та
знищене як фізично, так і морально.
Незважаючи на поразку, у наступні десятиліття старообрядці не втрачають
притаманний їм революційний дух, а продовжують активно, часто зі зброєю в
руках, відстоювати свої права.
Соловецька осада, стрілецькі бунти, повстання С.Разіна, К.Булавіна, Се-
лянська війна О.Пугачова, служба некрасівців у кримськотатарській та турець-
148
Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ ІІ.
кій арміях, співробітництво з польською еміграцією та лондонською групою
О.Герцена, народниками, слов’янофілами, підтримка революційних видавни-
чих проектів початку ХХ ст., відчайдушний супротив донських козаків указу-
ють на те, що старообрядству повсякчас був притаманний революційний дух,
який не завжди мав антиурядовий характер. Як не погодитися тут зі слова-
ми С.Зеньковського, який констатував, що «духовний розрив ХVІІ ст. привів
Росію до внутрішнього розламу ХХ ст., до ерозії царської влади та її престижу,
відкривши простір для революції»59.
1 Див.: Щапов А. П. Русский раскол старообрядчества, рассматриваемый в связи
с внутренним состоянием Русской Церкви и гражданственности в ХVІІ веке и в первой
половине ХVІІІ // Щапов А. П. Сочинения в 3-х т. – СПб., 1906. – Т. 1. – С.173–449.
2 Зеньковский С. А. Русское старообрядчество. Семнадцатый – девятнадцатый века. –
М., 2009. – Т. 2. – С.488.
3 Там само. – Т. 1. – С.245.
4 Суботін М. Раскол, как орудие враждебных России партий // Русский вестник. –
СПб., 1866. – Т. 68. – С.718.
5 Див.: Записки Михаила Чайковского (Мехмет-Садык паши) // Русская старина. –
СПб., 1898. – Апрель; Май; Июнь.
6 Див.: Карцов В. Г. Религиозный раскол как форма антифеодального протеста в
истории России. – Калинин, 1971. – Ч. 1. – С.23–56.
7 Думова Н. Московские меценаты. – М., 1992. – С.152.
8 Горький М. Собрание сочинений в 30-ти т. – Т. 17. – М., 1952. – С.50.
9 Див.: Морозов С. Дед умер молодым. Документальная повесть. – Издание второе
(дополненное). – М., 1988. – 202 с.
10 Смирнов И. П. Место старообрядчества в философских концепциях русского
«духовного Ренессанса» // Мир старообрядчества. История и современность / Сборник
научных трудов. Отв. ред. И. В. Поздеева. – М., 1999. – Вып. 5. – С.33.
11 Чистяков Г. С. Старообрядческая соборность как форма консервативной демократии
// Традиционная книга и культура позднего средневековья: Труды Всероссийской
научной конференции к 40-летию полевых археографических исследований Московского
государственного университета им. М. В. Ломоносова (Москва, 27 –28 октября 2006 г.) /
Отв. ред. И. В. Поздеева. В 2-х ч. – Ярославль, 2008. – Ч. 2. – С.80.
12 Мельников-Печерский П. И. Письма о расколе // Собрание сочинений: в 6 т. – М.,
1963. – Т. 6. – С.249.
13 Юзов И. Политические воззрения староверия // Русская мысль. – СПб., 1882. –
№ 5. – С.188.
14 Там само. – С. 217.
15 Цыганков Д. А. Студенты-старообрядцы в Московском университете // Мир
старообрядчества: история и современность / Отв. ред. И. В. Поздеева. – М., 1999. –
Вып. 5. – С.109.
16 Достоевский Ф. М. Братья Карамазовы. – М., 2007. – С.554.
17 Попов В. Против коммунизма // Церковный вестник. – СПб., 1880. – № 33, 34. – С.4.
18 Ленин В. И. Полное собрание сочинений. – Т. 3. – С.542.
19 Пишкин В. Благотворители былые… // Старообрядец. Газета для старообрядцев всех
согласий. – № 1. – Декабрь 1995 г.
20 Седов А. Политические пристрастия Н. А. Бугрова. // Старообрядец. Газета для
старообрядцев всех согласий. 2001. – № 23. – Декабрь.
149
Політичні студії Випуск XVII
21 Думова Н. Московские меценаты. – М., 1992. – С.101.
22 Староверцев. Роль попечителей в старообрядческой Церкви. – М., 1906. – С.8.
23 Думова Н. Московские меценаты. – М., 1992. – С.152.
24 Морозов С. Дед умер молодым. Документальная повесть. Издание второе
(дополненное). – М., 1988. – С. 28.
25 Там само. – С.65.
26 Дела давно минувших дней. – М., 1934. – С.103.
27 Поздеева И. В. Русское старообрядчество и Москва в начале ХХ в. // Мир
старообрядчества / Под ред. И. В. Поздеевой. – М., 1995. – Вып. 2. – С.35.
28 Слово Церкви. – М., 1917. – № 10–11. – С.179.
29 Там само. – № 25. – С. 469.
30 Катунский А. Старообрядчество. – М., 1972. – С.45.
31 Долотов А. Церковь и сектантство в Сибири. – Новосибирск, 1930. – С.60.
32 Там само. – С. 62.
33 Шолохов М. Тихий Дон // Собрание сочинений: В 8 т. – М., 1975. – Т. 2. – Кн. 2. – 23.
34 Там само. – Т. 3. – Кн. 3. – С.40.
35 Там само. – Т. 4. – Кн. 4. – С.82.
36 Там само. – Т. 2. – Кн. 2. – С.161.
37 Шуман Е. Непечатанные Маркс и Энгельс // http://www.dw-world.de/dw/article
38 Тайна еврейского вопроса // Церковный вестник. – СПб., 1885. – № 3. – С. 51
39 Всемирное Еврейское царство // Московские церковные ведомости. – М., 1891. –
№ 8. – С.120.
40 Там само.
41 Там само. – Т. 3. – Кн. 3. – С.344.
42 Там само. – С.36.
43 Там само. – С.147.
44 Там само. – Т. 2. – Кн. 2. – С.73.
45 Там само. – Т. 3. – Кн. 3. – С.152.
46 Там само. – С.153.
47 Там само. – С.9.
48 Там само. – Т. 2. – Кн. 2. – С.93.
49 Там само. – Т. 3. – Кн. 3. – С.330.
50 Там само. – С.227.
51 Там само. – Т. 4. – Кн. 4. – С.254.
52 Там само. – С.369.
53 Там само. – С.368.
54 Аргудяева Ю. В. Культура и быт старообрядцев юга Дальнего Востока: традиции
и современность // Мир старообрядчества. Живые традиции: результаты и перспективы
комплексных исследований русского старообрядчества / Сборник научных трудов. Отв.
ред. И. В. Поздеева. – М., 1998. – Вып. 4. – С. 335.
55 Антонов С. «Антихристовы колхозы» и филипповские настоятели Черновской
волости // Старообрядец. Газета для старообрядцев всех согласий. 2000. – № 16. – Март.
56 «Культслужители религиозного порядка»: древлеправославные священноиереи //
Старообрядец. Газета для старообрядцев всех согласий. 2000. – № 16. – Март.
57 «Великий князь Михаил Романов» и федосеевские настоятели-«повстанцы» //
Старообрядец. Газета для старообрядцев всех согласий. 2000. – № 16. – Март.
58 «Великий князь Михаил Романов» и федосеевские настоятели-«повстанцы» //
Старообрядец. Газета для старообрядцев всех согласий. 2000. – № 16. – Март.
59 Зеньковский С. А. Русское старообрядчество. Духовные движения семнадцатого
века. – М., 2009. – Т. 1. – С.42.
|