Іноземці в Україні у XVIII – першій половині XIX ст.: звички, поведінка, вподобання, елементи побуту
Стаття присвячена способу життя, звичкам та традиціям, яких дотримувалися іноземці, що проживали на українських землях наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. У доробку розглядається ряд актуальних питань, пов’язаних з їх менталітетом, ступенем асиміляції, взаємодією з суспільством, у якому їм дово...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. |
|---|---|
| Datum: | 2010 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2010
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/123430 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Іноземці в Україні у XVIII – першій половині XIX ст.: звички, поведінка, вподобання, елементи побуту / О.М. Машкін // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 17. — С. 247-266. — Бібліогр.: 73 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-123430 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Машкін, О.М. 2017-09-04T11:15:43Z 2017-09-04T11:15:43Z 2010 Іноземці в Україні у XVIII – першій половині XIX ст.: звички, поведінка, вподобання, елементи побуту / О.М. Машкін // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 17. — С. 247-266. — Бібліогр.: 73 назв. — укр. 2307-5791 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/123430 054.6.572.024.94(477): XVIII/ХІХ ст. Стаття присвячена способу життя, звичкам та традиціям, яких дотримувалися іноземці, що проживали на українських землях наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. У доробку розглядається ряд актуальних питань, пов’язаних з їх менталітетом, ступенем асиміляції, взаємодією з суспільством, у якому їм доводилося жити. Статья посвящена образу жизни, привычкам и традициям, которых придерживались иностранцы, проживавшие на украинских землях в конце XVIII – начале XIX в. В исследовании рассматривается ряд актуальных вопросов, связанных с их менталитетом, степенью ассимиляции, взаимодействием с обществом, в котором им приходилось жить. Article is devoted to lifestyle, habits and traditions followed by the foreigners who lived in the Ukrainian lands late XVIII – early XIX century. In the The investigation is devoted to a number of current issues related to their mentality, degree of assimilation, interaction with the community in which they had to live. uk Інститут історії України НАН України Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. Культурні й духовні питання Іноземці в Україні у XVIII – першій половині XIX ст.: звички, поведінка, вподобання, елементи побуту Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Іноземці в Україні у XVIII – першій половині XIX ст.: звички, поведінка, вподобання, елементи побуту |
| spellingShingle |
Іноземці в Україні у XVIII – першій половині XIX ст.: звички, поведінка, вподобання, елементи побуту Машкін, О.М. Культурні й духовні питання |
| title_short |
Іноземці в Україні у XVIII – першій половині XIX ст.: звички, поведінка, вподобання, елементи побуту |
| title_full |
Іноземці в Україні у XVIII – першій половині XIX ст.: звички, поведінка, вподобання, елементи побуту |
| title_fullStr |
Іноземці в Україні у XVIII – першій половині XIX ст.: звички, поведінка, вподобання, елементи побуту |
| title_full_unstemmed |
Іноземці в Україні у XVIII – першій половині XIX ст.: звички, поведінка, вподобання, елементи побуту |
| title_sort |
іноземці в україні у xviii – першій половині xix ст.: звички, поведінка, вподобання, елементи побуту |
| author |
Машкін, О.М. |
| author_facet |
Машкін, О.М. |
| topic |
Культурні й духовні питання |
| topic_facet |
Культурні й духовні питання |
| publishDate |
2010 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| description |
Стаття присвячена способу життя, звичкам та традиціям, яких дотримувалися
іноземці, що проживали на українських землях наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст.
У доробку розглядається ряд актуальних питань, пов’язаних з їх менталітетом,
ступенем асиміляції, взаємодією з суспільством, у якому їм доводилося жити.
Статья посвящена образу жизни, привычкам и традициям, которых придерживались иностранцы, проживавшие на украинских землях в конце XVIII – начале XIX в.
В исследовании рассматривается ряд актуальных вопросов, связанных с их менталитетом, степенью ассимиляции, взаимодействием с обществом, в котором им приходилось жить.
Article is devoted to lifestyle, habits and traditions followed by the foreigners who lived
in the Ukrainian lands late XVIII – early XIX century. In the The investigation is devoted to
a number of current issues related to their mentality, degree of assimilation, interaction with
the community in which they had to live.
|
| issn |
2307-5791 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/123430 |
| citation_txt |
Іноземці в Україні у XVIII – першій половині XIX ст.: звички, поведінка, вподобання, елементи побуту / О.М. Машкін // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 17. — С. 247-266. — Бібліогр.: 73 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT maškínom ínozemcívukraíníuxviiiperšíipoloviníxixstzvičkipovedínkavpodobannâelementipobutu |
| first_indexed |
2025-11-25T21:45:34Z |
| last_indexed |
2025-11-25T21:45:34Z |
| _version_ |
1850560352228474880 |
| fulltext |
247
Культурні й духовні питання Випуск XVII
УДК 054.6.572.024.94(477): XVIII/ХІХ ст.
О.М. Машкін
(м. Київ)
ІНОЗЕМЦІ В УКРАЇНІ у XVIII – першій половині IX ст.:
ЗВИЧКИ, ПОВЕДІНКА, ВПОДОБАННЯ,
ЕЛЕМЕНТИ ПОБУТУ
Стаття присвячена способу життя, звичкам та традиціям, яких дотримувалися
іноземці, що проживали на українських землях наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст.
У доробку розглядається ряд актуальних питань, пов’язаних з їх менталітетом,
ступенем асиміляції, взаємодією з суспільством, у якому їм доводилося жити.
Статья посвящена образу жизни, привычкам и традициям, которых придержи-
вались иностранцы, проживавшие на украинских землях в конце XVIII – начале XIX в.
В исследовании рассматривается ряд актуальных вопросов, связанных с их мента-
литетом, степенью ассимиляции, взаимодействием с обществом, в котором им при-
ходилось жить.
Article is devoted to lifestyle, habits and traditions followed by the foreigners who lived
in the Ukrainian lands late XVIII – early XIX century. In the The investigation is devoted to
a number of current issues related to their mentality, degree of assimilation, interaction with
the community in which they had to live.
Прибуваючи у зазначений період часу з Європи на території Волинської,
Подільської, Київської, Харківської, Полтавської, Чернігівської, Катерино-
славської, Херсонської й Таврійської губерній Російської імперії, більшість
колоністів, окрім грошей та певного сільськогосподарського реманенту, везли с
собою також ще і вантаж зовсім іншого ґатунку, котрий можна окреслити суто
філософським поняттям «внутрішній світ». Будучи за визначенням надзвичайно
складним, це останнє включало в себе перш за все мову, культуру, освітній
рівень, одяг, прикраси, ті звички й навички, що були характерні для переселенців
на їх батьківщині, той, образно кажучи, «modus vivendi», якого кожний із них
там дотримувався, ту систему сприйняття довкілля, котру мав у власній голові
навіть самий останній емігрант, гамму почуттів, що буяла в окремо взятому
серці, нарешті, віру, яка, запліднюючи душу, тільки і робить людину людиною.
Крім того, кожному вихідцеві з-за кордону були властиві певні естетичні погляди,
схильності, примхи, вади, рівень освіти, котрі, на його думку, мали б, звісна річ,
бути задоволені і на тих землях, куди він, підштовхуваний обставинами, від’їздив
на постійне проживання. Тим більше, що підданство далекої вітчизни, її паспорт
та громадянство спонукали до того, щоб й у Росії відчувати себе не автохтоном,
а посланцем тієї чи іншої держави.
248
Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ IV.
Звичайно, отримати із джерел і звести воєдино факти, які б розкривали
саме ці параметри життя іноземців в Україні, наприклад, у 1796–1856 рр.,
надзвичайно важко. Вже хоча б тому, що вони, на відміну демографічних
показників, дуже рідко привертають до себе увагу, ще важче фіксуються. Так,
відповідно до спостережень лише одиниці з дослідників того часу, зазначаючи
про щойно прибулих до краю колоністів, звертали увагу на те, чи живуть вони
ще «по-своєму», чи, може, перейняли вже звички своїх сусідів – слов’ян;
більшість же їх у кращому разі висловлювала захоплення з приводу незвичного
для даної місцевості зовнішнього виду їх осель, не маючи натхнення, а може, й
часу, зазирнути, образно кажучи, за їх стіни. Тим більше, що і самі господарі,
намагаючись зберігати власні «лаштунки» поза увагою сторонніх осіб, не
завжди відповідали на подібного роду бажання доброзичливістю.
Проте наука – така річ, що, вже почавши збирати про щось інформацію, не
заспокоїться доти, аж поки не набере її «під саму зав’язку», щоб можна було й
цілісну картину змалювати, і до необхідних узагальнень вдатися. На щастя, не
стала винятком також дана тема. По літері, по рядочку, по абзацу «висмикую-
чи» з різних книжок дорогоцінні факти, на сьогоднішній день можна скласти
більш-менш повну картину буття емігрантів на території України у зазначений
проміжок часу, причому в усіх її як позитивних, так і негативних проявах. По-
трібно лише вміти прочитати та інтерпретувати написане, й тоді результати
пошуку не забаряться.
Хай з даних сторінок постануть постаті тих іноземців, котрі, не боячись
ані відстаней, ані зміни умов існування, переїхали на Україну, щоб, «у людей
чомусь повчитися і себе показати» в усіх проявах місцевого життя.
Зазначаючи взагалі про колоністів у Малоросії, перш за все слід підкрес-
лити, що тут стосовно їх донині чомусь найповніше дійшли лише такі доволі
мало сумісні свідчення, як їх освіченість та рівень карної злочинності у влас-
ному середовищі. Прекрасно розуміючи, що ці два моменти далеко не вичер-
пують теми, все ж таки дозволимо собі, задовольняючись тим, що є, якомога
повніше зафіксувати дану наявність на папері.
Збираючи у перші пореформені роки статистичні матеріали щодо Черні-
гівщини, Генерального штабу Російської імперії підполковник М.Домонтович,
сам походячи, до речі, з давно обрусілого сербського роду, виявив, що у 1800 р.
в учбових закладах губернії навчався тільки 1 іноземець. Це був лише початок
процесу, відповідно до якого наступного року їх стало тут уже 17, у 1802 р. –
26, у 1803 – 31, у 1804 – 29 осіб1. Так поступово, крок за кроком, і формувався
той «кадр», котрий у наступні чверть століття дозволив як місцевим «чужозем-
цям», так й їх щойно прибулим з-за кордону колегам. не тільки навчатися, але і
викладати. Зокрема, в 20–30-х рр. XIX ст. у розташованій на території згадува-
ної губернії Ніжинській гімназії (або училищі, більше відомому, як «Гімназія
вищих наук», що з 1832 р. почала називатися «Ліцеєм князя Безбородка») на
посадах викладачів працювали чимало закордонних спеціалістів2. В усякому
разі – набагато більше, ніж у той же самий час сиділо там за партами їх дітей-
249
Культурні й духовні питання Випуск XVII
земляків, чия кількість може бути проілюстрована наступними цифрами: в
1833 р. – 2 учні, для котрих російська мова не була рідною, та шість неповно-
літніх обрусілих нащадків місцевих колоністів, у 1850 р. відповідно – 1 і нуль,
а в 1855 р. – жодного й чотири особи3.
До речі, навички, практичні кроки та навіть розмови заїжджих гостей не
тільки стовосно оточуючої їх російської дійсності, але відносно, так би мо-
вити, самих себе не завжди зустрічали розуміння серед місцевої громади. На-
приклад, у жовтні 1830 р. в чернігівському дітищі «найулюбленішого канцлера
царя Павла Петровича», як часто-густо називали тоді О.А.Безбородка, місцева
адміністрація, за поданням поліції й III Відділення його імператорської велич-
ності канцелярії, провела розслідування впливу побутової поведінки і поглядів
іноземних викладачів ніжинського ліцею на тамтешнє юнацтво, в результаті ко-
трого «було вирішено тих із них, хто не росіянин, вислати за кордон»4. Можна
як завгодно ставитися до цього явища, однак факт залишається фактом – сві-
тогляд іноземців, котрий далеко не завжди збігався з постулатами самодержав-
ства, а також пристрасть декого з них до «веселих напоїв», зло пожартували з
них. Це для великої групи людей закінчилося втратою не тільки грошей, витра-
чених ними на переїзд до Росії, а й професійних перспектив у себе на батьків-
щині. Коли ж подібного типу недоліки були властиві для осіб інтелектуальної
праці, що вже казати про тих, для кого вершиною творчої думки було змайстру-
вати верстат чи запустити у дію паровий механізм.
З іншого боку, існують свідчення і про те, що іноземці-колоністи подекуди
напряму були не в ладах із законом. На даний момент точно невідомо, за раху-
нок чого та чому настільки деформувався їх життєвий шлях у новому оточенні,
що їм доводилося ставати на шлях карних злочинів. Можливо, таким чином
проявляла себе данина, що її декому з іноземців доводилося платити за процес
асиміляції у чужому для них оточенні, а може, перед нами – банальні жертви
так званої «різниці законодавств», внаслідок якої останні страждали через те,
що вчинки, дозволені в одній країні, заборонені в іншій. Не можна виключати з
цієї схеми й дій суб’єктивного чинника, завдяки котрому приїжджі, позбавлені
конкретних знань у сфері російського законодавства, за «підказкою» своїх су-
сідів – «доброзичливців» – учиняли дії, що йшли в розріз з юридичними нор-
мами імперії. Були і випадки прямої «підстави», коли, наприклад, колоністи,
не маючи уяви про вартість земельних наділів, купували ділянки під посіви за
три, а то й за чотири, ціни. Спроби ж ошуканих людей відновити справедли-
вість закінчувалася притягненням їх до суду. Дійсність підросійської України
виявилася більш складною, ніж могли уявити собі найрозумніші іноземці, яким
доводилося платити за незнання законів тюремним ув’язненням у кардинально
нових для них умовах.
«Материалы для географии и статистики России», що стосувалися такої
губернії, як Чернігівщина, свідчили про певну невідповідність поведінки
тамтешніх колоністів Повному зібранню законів країни, в результаті чого у
1852 р. до судової відповідальності було притягнуто 8 іноземців. Через два
250
Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ IV.
роки ця хвиля негативу в їх середовищі, певне, трохи впала, оскільки на лаві
підсудних опинився лише один колоніст5. Разом із тим напередодні Східної
(Кримської) війни ще 12 іноземців отримали різного виду покарання, аж до
заслання в Сибір включно6. Тому не можна погодитися з думкою про те, що
вихідці з-за кордону були мало не янголами з крильцями.
Таким чином, аналізуючи свідчення стосовно буття іноземців у Малоросії,
слід відзначити, що існували щонайменше дві протилежні тенденції: з одного
боку – потяг до знань, котрий можна назвати продовженням звичок, набутих
ще за кордоном, а з іншого, – певна схильність їх до порушення юридичних
норм країни перебування. Не має жодних сумнівів щодо того, що цими двома
моментами дана проблема ні в якому разі не обмежується; однак, не враховува-
ти наведені тут факти просто недоречно. Отже, незважаючи на свою лапідар-
ність, вони прямо відбивали реалії існуючої тоді дійсності.
Ще більше даних із розглядуваної теми дають сюжети з життя Новоросії.
Зокрема дослідник Катеринославської губернії останнього періоду існування
кріпаччини відзначав: «В порівнянні з волохами та сербами більше особли-
востей у даному плані можемо знайти в колоністах інших націй, як людях не
лише чужого росіянам походження, а й таких, котрі притримуються з усією
суворістю і неприступністю власних звичаїв та обрядів, так що початкова мета
російського уряду, який намагався розповсюдити серед власного народу, спи-
раючись на іноземців, покращені методи господарювання, не досягається тому,
що самі вихідці з-за кордону, тримаючись своїх звичаїв і навіть мови (а серед
них дуже мало осіб володіють мовою місцевого населення), майже не спілку-
ються з нашими селянами»7. Наведена цитата переконливо засвідчує, що іно-
земці, прибувши на південь України, ще впродовж тривалого часу зберігали
національну ідентичність, залишаючись своєрідним «міцним горішком» не
лише по відношенню до уродженців цього краю, а й навіть для представників
місцевої адміністрації.
Однак заглиблюючись у вивчення звичок катеринославських колоністів,
дослідники поступово змогли реставрувати окремі моменти не просто їх зо-
внішніх ознак, а і внутрішнього побуту. При цьому виявилося, що останні від-
різнялися від автохтонів за більшістю показників.
Розглянемо, наприклад, таке нагальне для виживання кожної людини питан-
ня, як харчування. «Їжу колоністів, – зазначалося в одному з тогочасних дослі-
джень, – можна було б вважати дуже гарною. Вона складається із м’яса яловичи-
ни та свинини у свіжому й солоному вигляді, коров’ячого масла, яєць, сметани,
сиру, різного виду круп і муки. Зранку й ввечері колоністи п’ють каву: багаті –
справжню, а бідні – зроблену із жита або пшениці. Однак приготування страв
навряд чи буде до вподоби людям, котрі звикли до суто російської кухні»8.
А ось як характеризувалися вітчизняними дослідниками окремі побутові
риси іноземних мешканців регіону: «З числа оригінальних обрядів їх слід від-
значити той факт, що господар та господиня будинку їдять окремо, хоча б і ті
ж самі продукти, що й інші домочадці, – тобто діти та наймана челядь; проте,
251
Культурні й духовні питання Випуск XVII
коли молодий чоловік одружується, то разом із дружиною своєю, поки вони ще
знаходяться під дахом власних батьків, харчуються разом із ними»9.
Не можна обійти увагою і деяких, образно кажучи, «економічних уподобань»,
що існували у середовищі новоросів іноземного походження: «В колоністів та
менонітів, – писав свого часу капітан В.Павлович, – існує звичка, відповідно
до котрої кожен чоловік, одружившись, відокремлюється від батька й заводить
власне господарство. А після смерті ж батьків всі діти їх, як брати, так і сестри,
отримують спадок у рівних долях, й хоча молодшому сину і може дістатися на-
віть батьківська садиба, однак він сплачує частину вартості її іншим братам та
сестрам»10. І далі: «Податки в колоністів розкладаються на платників не так, як
у російських селян – на загальну кількість ревізьких душ, але на число праців-
ників чоловічої й жіночої статей віком від 15 до 60 років порівну, виключаючи
лише частку, попередньо відраховану від загальної суми податків, накладених на
землю; остання виплачується лише хазяям, тобто володарям цієї землі»11.
Цікаво спостерігати також і домашні звички вихідців із-за кордону: «Побут
усіх колоністів Катеринославської губ, порівняно з навколишніми мешканцями
може стосовно житла та одягу вважатися майже зразковим. Жилі кімнати в них
завжди відштукатурені й побілені, підлога, як правило, вимощена дошками, ме-
блі покрашені масляними фарбами, у багатіїв зустрічаються дивани і стільці по-
ліровані, м’які або ж виготовлені із соломи, італійські шафи, скрині, а інколи – й
комоди, дзеркала та навіть картини; останні, однак, самого простого малярства.
Саморобного одягу колоністи не носять зовсім, а купують всі матеріали для ньо-
го з крамниць навколишніх міст. Особливо гарно одягаються чоловіки в святкові
дні, так що незнайомі з їх станом люди можуть прийняти їх за городян. Є, проте,
деякі літні іноземці, особливо серед менонітів, котрі суворо дотримуються ста-
ровинного одягу, привезеного з собою ще з власної батьківщини»12.
До певної міри відслідковувався і вплив на життя колоністів власних релі-
гійних уподобань. Розподіляючи за цією ознакою всіх прибулих на Катеринос-
лавщину іноземців на католиків, лютеран та реформатів, тогочасні вітчизняні
джерела чітко розмежовували їх залежно від конфесійної приналежності. Так,
на першому місці в даного рейтингу перебували переселенці – прибічники
М.Лютера, стосовно яких православні дослідники пишуть лише хороше. Далі
йдуть прочани реформістської церкви й, нарешті, останню позицію займають
ті, хто своїм духовним вождем завжди вважав Папу: «Колоністи римсько-
католицького сповідання, – читаємо в одному з досліджень, – стоять значно
нижче всіх інших»13.
Аналогічного типу ідеологічне розмежування спостерігаємо подекуди та-
кож стосовно окремих націй. Наприклад, австрійці Малоросії, за даними 1852–
1856 рр., досить чітко ділилися на католиків та реформатів, причому кожна
з даних категорій являла собою особливий етнографічний тип, представники
котрих а) були відносно автономними по відношенню до іншої, б) також, жи-
вучи у різних поселеннях, вони ніколи не намагалися змішуватися одні з од-
ними. Крім того, джерела свідчать, що як перші, так і другі, походячи з теренів
252
Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ IV.
спільної батьківщини – Австрії (Австро-Угорщини), мали свої разючі відмін-
ності й сплутати їх між собою було практично неможливо. Якщо ж враховува-
ти той факт, що серед обох груп зустрічалися німці з ерц-герцогства Австрія,
суто австрійці, чехи, мадьяри, русини і представники інших національностей14,
то слід визнати, що у розглядуваний період ті, кого сучасники називали од-
ним словом «австрійці», являли собою в етнографічному плані явище досить
складне, висвітлюючи котре, дослідник повинен використовувати гаму кольо-
рів – від вузько національного до суто конфесійного включно. Тим більше, що
кожен із підданих цісаря намагався щонайдовше зберігати отриману від діда-
прадіда самоідентичність.
Переходячи до розмови про новоросійських волохів, насамперед слід відзна-
чити їхню стійкість по відношенню до різного виду зовнішніх впливів. У межах
зокрема Катеринославського та Бахмутського повітів відповідної губернії остан-
ніх була відносно невелика кількість, однак усі вони утворювали єдине ціле,
стійке до автохтонного проникнення, потрапити до якого не могли подекуди й
представники уряду. Майже кожен волох вивчив широко розповсюджену в зоні
його нового проживання російську мову, однак, на відміну, наприклад, від сербів,
вважав для себе за честь вільно говорити і своєю рідною говіркою. Разом із тим,
будучи зовні схожими з іншими жителями краю, волохи корінним чином відріз-
нялися від слов’ян. Мав рацію Павлович, котрий писав: «Є тут маленька група
поселян із волоського племені, що належать частково відомству казенних селян.
Вони не настільки поріднилися з малоросами, як, наприклад, представники ін-
ших націй. Мова їх не втратилася й, хоча вони також розмовляють російською
мовою, а за зовнішнім виглядом майже нічим не вирізняються серед інших по-
селян, але норовом та звичками вони зовсім чужі їм»15.
Коли у другій половині 60-х рр. XX ст. радянська дослідниця О.І.Дружиніна,
спираючись на творчий доробок німецького мандрівника Гакстгаузена і видану
ще в 1910 р. в Гальбштадті (Німеччина) монографію П.М.Фрізена «Староєван-
гелічне товариство в Росії (1789–1910) у межах загальної історії менонітів»,
вивчала історію голландців, котрі виїхали тоді в Україну, то вона, цитуючи
власних попередників, дійшла наступних висновків: «Меноніти приїжджали
сюди на конях та власних возах з отарами найкращої худоби; крім того, вони
везли з собою меблі, посуд, інші предмети побутового вжитку. «Деякі меноні-
ти, – писав із даного привод знавець їх життя німець Гакстгаузен, – мали при
собі від 10 до 12 дукатів чистими грішми, а всі 347 сімей «першого поселення»
1803 р. мали у власності до 150 дукатів». Про матеріальні статки цих мігрантів
свідчив навіть їх зовнішній вигляд. Нащадки цих переселенців у 1904 р. зга-
дували, що їх діди й прадіди носили сукняні капелюхи, піджаки з ефектними
ґудзиками, короткі штани, шовкові шкарпетки до самих колін, капці із срібни-
ми застібками. Бабусі їх хизувалися у сукнях із дорогої шерсті з рюшами на
рукавах. Усе це було привезено із собою та потім чимало разів перешивалося
на підростаюче покоління»16. Зрозуміло, що подібного роду дорогоцінні, хоча
й дещо уривчасті свідчення сучасників не можуть залишатися поза увагою до-
253
Культурні й духовні питання Випуск XVII
слідників. Оскільки вони, навіть не беручи до уваги їх раритетність (бо біль-
шість таких фактів, як правило, заховані в архівах й недосяжні для наукової
громадськості), вказують на а) образ голландців – колоністів взагалі, б) їх по-
чатковий добробут та здатність з цієї причини ефективно займатися бізнесом
відразу ж після прибуття в Україну, в) схильність вихідців із Нідерландів до
певної консервації традицій, котрі передавалися дітям навіть через віки.
Окрему групу переселенців становили греки, стосовно яких написано, при-
наймні, не менше, якщо не більше, ніж про всіх інших іноземців тогочасної
України, разом узятих. Для окреслення образу ніжинського грека з Чернігів-
щини, маємо наступне свідчення підполковника М.Домонтовича: «Греки жи-
вуть у місті Ніжині й становлять окреме Ніжинське грецьке братство, котре
користується особливими правами і привілеями. Права ці зараз полягають у
тому, що ніжинські греки звільнені від податків, постачання до армії підвід та
особистої служби. Навіть оселяючись в інших містах імперії, ніжинські греки,
однак, не залишають свого товариства, й, продовжуючи рахуватися у ньому,
надсилають до грецького Ніжинського магістрату про себе ревізькі довідки, а
також щорічно отримують від останнього посвідчення для життя в інших міс-
цевостях. Зберігаючи у зовнішності своїй власний природний тип, ніжинські
греки майже нічим іншим не вирізняються серед іншого купецтва вказаного
поселення. Між іншим, характерну рису обіднього столу тих греків становлять
бринза (сир) і качкавал (ковбаси). В тому ж таки Ніжині знаходиться грець-
кий інвалідний будинок, де постійно утримується 16 осіб, щорічні витрати на
який становлять більше ніж 11 171 руб. До речі, будинок цей було зведено в
1820 р. на суто грецькі пожертви у розмірі 20 тис. рублів асигнаціями»17. Щоб
мати портрет іншого, більш південного за регіоном проживання типу елліна,
достатньо відкрити одну з наукових книжок та прочитати там: «Особливу ка-
тегорію місцевих жителів, котрих навіть не завжди називали колоністами, але
які, однак, нічим не вирізнялися від цих останніх, являли собою маріупольські
греки. Вони були переселені сюди з Криму разом із вірменами, грузинами й во-
лохами ще в 1770-х рр. Довге перебування у Криму поруч із місцевими татара-
ми наклало відбиток на маріупольсько-таганрогських греків: більшість із них
розмовляли по-татарськи і носили татарський одяг. Ті ж, хто продовжував ще
поруч із татарською, користуватися й грецькою, змінили цю останню настіль-
ки, що нові прибульці до Новоросії з материкової Греції її майже не розуміли.
Серед цих греків мало зустрічається людей з повною освітою, однак дуже мало
і відвертих невігласів. Вони мають від природи спритний розум, хитрість та
проникливість. Більша частина їх відрізняється працелюбством, охайністю, за-
ощадливістю і турботливістю про влаштування власного майбутнього, під ко-
трим греки розуміють здебільшого процес особистого збагачення. В грецькій
вдачі мало щирості; навпаки, поведінка їх інколи викликає недовіру, особливо
у справах, які стосуються матеріальних інтересів. Поруч із цим, однак, в їх пси-
хології не тільки немає зіпсованості, а й навіть проглядає певна азіатська суво-
рість, не зважаючи на те, що, наприклад, подружні стосунки ґрунтуються у них
254
Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ IV.
виключно на зацікавленості та становлять деяку подобу комерційної угоди. В
окремих сім’ях, що походять з острова Хіос, серед котрих є найбагатші негоці-
анти Таганрога, існує звичка одружуватися виключно на хіоссках, і більша час-
тина зазначених шлюбів укладається заочно, за попередньою домовленістю з
батьками нареченої. Спосіб життя тих же самих таганрогських греків має дещо
спільне з нашими російськими звичками. Їх чоловіки засвоїли ту витонченість
манер та ввічливість, яка властива людям із вищих кіл суспільства. На протива-
гу цьому гречанки відрізняються несвітськістю й нелюб’язністю. В них немає
звички приймати гостей, як кажуть, без жодних умовностей. Тому гречанки,
щойно вийшовши на публіку, тримаються подалі від власних чоловіків. Звіс-
на річ, при такому вихованні вони не мали нагоди засвоїти гарних манер і тої
м’якості поводження, що так високо цінується в суспільстві. Звичайно, є ви-
нятки з цього правила, але вони дуже рідкісні. Те, що сказано було про дворян
та купців – греків, стосується й їх міщанства, котре, однак, не маючи достатніх
коштів, поступається цим класам у рівні освіченості»18. Коли ж треба скласти
уяву стосовно приморських еллінів, для цього можна залучити подорожні но-
татки князя А. Демидова, який у 1837 р. мандрував даним регіоном19.
Отже, зазначаючи про греків, котрі переселилися у той час в Україну, слід
підкреслити, що етнографічний образ їх тут складався щонайменше з «ніжин-
ського», «таганрогсько-маріупольського» й «кримського» типів, кожен з яких,
маючи власні особливості, у сумі однак являв собою узагальнюючий портрет
тамтешнього елліна-колоніста.
Не менш цікаві свідчення збереглися і щодо вельми широко представлених
в тодішній Україні німців. Зокрема існує оригінальна інформація про те, як
вихідці з берегів Рейну, опинившись на півдні Бессарабії, дбали не тільки про
реалізацію на новому місці своїх господарських умінь та навичок (що, до речі,
було запорукою їх успішного виживання тут), а й намагалися якомога довше
зберегти від асиміляції у навколишньому середовищі рідної мови, обрядів, ін-
ших рис культури предків. Втім, щоб не бути голослівними, наведемо з цього
приводу лише один факт, що відносився до осені 1837 р.: «Після Тирасполя
ми, – відзначав А.Демидов, – проїхали повз Кучерони, де зовсім недавно було
засновано німецьку землеробську колонію, одну з 8-ми, котрі виникли в краї.
Ці колонії дають велику користь: колоністи привезли з собою німецький спосіб
обробки землі, німецький тихий норов і навіть німецькі назви областей. Так,
наприклад, вчора ввечері ми проїжджали через «Мангейм» та «Страсбург», де
німецька мова нагадала нам про інші країни, не менш, звичайно, родючі, однак
набагато більше залюднені; останнє доводиться вже тим, що жителі їх вимуше-
ні переселятися на схід»20.
Декілька слів у даному плані можна сказати також відносно тих німецьких
колоністів, котрі в період з 1796 по 1856 рр. осіли у межах Чернігівської губер-
нії. Так, емігранти лютеранського обряду з Франкфурта-на-Майні й Геленгау-
зена, які розселилися в колонії Біла Вежа, «являють собою плем’я здорове, ви-
соке на зріст, чиї представники тут зберегли германський тип та німецьку мову.
255
Культурні й духовні питання Випуск XVII
Втім, вони розмовляють і на малоросійському наріччі, навіть удома постійно
змішуючи між собою ці дві говірки»21.
Наявні джерела дають змогу відтворити й окремі риси зовнішності черні-
гівських німців: «Всі вони, – ділився набутими спостереженнями згадуваний
вище підполковник М.Домонтович, – взагалі то негарні, особливо – молоді ко-
лоністи; люди ж старшого віку, навпаки, мають своєрідну, вельми привабливу
зовнішність, а в їх поставі відбивається певна огрядність та велич»22. «Костюм
колоністів, – продовжує далі цей військовий статистик, – являє собою суміш ні-
мецького елементу з малоросійським. Чоловіки носять чекмені, свитки й інколи
своєрідний тип куртки, баранячі шапки і круглі високі капелюхи; тільки вузьки
панталони їх відрізняються від місцевих широких малоросійських шароварів.
Німкені ж за своїм вбранням відрізняються від мешканок оточуючих сіл: вони
всі носять білі чепці, іноді – з шитими на них візерунками, вовняні спідниці та
фартуки»23. Для задоволення власних духовних потреб німці-лютерани регіону
мали євангелістську кірху у поселенні Біла Вежа й при ній – пастора, котрий,
окрім щорічної платні в розмірі 285 руб., мав ще і 80 десятин землі; крім того,
у середині помешкань колоністів на чільному місці знаходилися кольорові лу-
бочні картинки релігійного змісту24.
Трохи інакше виглядали та поводили себе ті з них на Чернігівщині, які
вважали себе прибічниками Папи Римського. «Поселяни-німці з католиць-
ких колоній майже не зберегли власної мови, розмовляючи здебільшого по-
малоросійськи. Чоловіки одягаються так само, як й їх лютеранські співвіт-
чизники; в одязі ж жінок є деяка відмінність, а саме – вони не носять чепців,
через що головне вбрання у них складається з високо накрученої, подібної до
чалми хустки»25. Характеризуючи етичний світ даної категорії німців, джере-
ла відзначали, що «вони взагалі то гарної моральності, хоча багато хто з них
не знає міри у вживанні горілки. Злочини в їх середовищі трапляються дуже
рідко. За свідченнями місцевого духівництва, в їх колоніях майже немає ви-
падків незаконного народження дітей»26. Торкаючись питань медицини, можна
констатувати, що німці-католики Чернігівської губернії «хворіють взагалі то
рідко та живуть порівняно довше за малоросів; у цих німецьких колоніях ба-
гато 70-літніх дідуганів. Таку довговічність ми мусимо віднести на рахунок
тих статків, у котрих живуть колоністи, а також до обставин незалежності їх
від несприятливих обов’язків (рекрутської, подвірної, транспортної повиннос-
тей, необхідності утримувати російські війська під час походів і т.п. – О.М.),
що обтяжують значну частину нашого сільського населення»27. Віросповідні ж
потреби їх задовольнялися через а) розвішані у відповідному кутку хати іко-
ни, б) костьол, збудований у с.Великий Вердер, б) тамтешнього пастора, який
отримував 77 руб. на рік жалування та мав у власному господарюванні надані
державою 100 десятин угідь28.
Певна різниця між представниками двох конфесій одного народу
спостерігалася також у розташуванні жител. Це важко пояснити, але факт
залишається фактом: у той час, як у німців-лютеран у середині кожної з
256
Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ IV.
колоній будинки розташовувалися один за одним, а самі поселення начебто
виструнчилися майже паралельно річці Остер, в їх католицьких земляків у
забудові відчувався певний, так би мовити, хаос29. Котрий поширювався не
тільки на внутрішнє планування помешкань в межах окремого села, але й на
їх співвідношення до навколишніх предметів. Даний феномен можна пояснити
тим, що лютерани приділяли занадто уваги матеріальній стороні буття, в той
час як католики мали схильність до більшої духовності (звичайно, у тих межах,
коли можна зазначати про неї по відношенню до представників цієї конфесії).
Якщо спробувати зазирнути, образно кажучи, за паркан німецького коло-
ністського подвір’я Чернігівської губернії другої половини XVIII – початку
XIX ст., виявиться, що як лютерани, так і католики, котрі свого часу залишили
батьківщину й у пошуках кращої долі подалися світ за очі, її тут багато в чому
знайшли. Стверджувати останнє дозволяє зокрема та обставина, згідно з якою
«села колоністів там гарно збудовані. Не лише будинки їх вельми просторі й
красиві, хоча і дещо одноманітні, а й амбари, клуні, стайні, загорожі – все це
приготовлене з прекрасної соснової деревини. Є багато будинків з претензією
на оригінальність, котра особливо виявляє себе в манері розфарбовувати ві-
конні рами. Майже всі будинки мають високий дах з великими горищами, куди
частково засипається зібраний як урожай хліб»30.
Однак цей комфорт у краї, вже тоді бідному будівельним матеріалом, де
нагально відчувалася нестача придатного для цього лісу, потрібно було від-
войовувати, що називається, з боєм, а для придбання буквально кожної балки
доводилося здійснювати подекуди дуже неблизькі подорожі. Деревину для
себе, за показаннями джерел, «поселенці купують таку, що була сплавлена із
східних повітів Чернігівської губ., а для її купівлі спеціально вирушають на
пристань Устьє»31. Коли ж прийняти до уваги складності зворотнього тран-
спортування цього вантажу, стає зрозумілим, чому вже зведені хороми ні-
мецьких колоній навіть звиклі до розкошей чужинці шляхетного походжен-
ня описували з деяким захопленням, так, як це подано в наступній цитаті:
«Житла колоністів як ззовні, так і з середини надзвичайно схожі між собою,
всі розташовані по одному плану й складаються з чотирьох кімнат, розміще-
них по обидва боки від прохідних сіней; з правого боку зазвичай – «чисті»
жилі приміщення, з лівого ж – комора та кухня, або «господарські». В усіх
без винятку кімнатах обов’язково облаштовано вкриту дошками підлогу, а у
«чистих покоях» підвіконня і двері завжди покрашені в яскраві, інколи стро-
каті фарби. У кутку біля дверей, що ведуть у сіні, майже завжди є шафа з
посудом, стіни прикрашено дешевими шпалерами й знаходиться стіл. Лави
та лавки є лише в «господарській» частині будинку; у житлових же помеш-
каннях обов’язкова наявність стільців»32. Читаючи наведені рядки, важко
позбутися ілюзії, що це – не опис, наприклад, місцевої дворянських садиби
«середньої руки», а всього лише ессе з життя представників, власне кажучи,
окремої категорії селянського стану, чиї господарства, до речі, вирізнялися з
оточуючого середовища тільки певними покращаннями в скотарстві, «тоді як
257
Культурні й духовні питання Випуск XVII
у землеробському плані німці-колоністи Борзенського пов. Чернігівської губ.
не мали на тубільне населення жодного впливу»33.
Як відомо, значний вплив на здоров’я, спосіб життя і світосприйняття нації
має харчувальний раціон її представників, вивчення якого може дати в роз-
порядження історика цінний фактографічний матеріал, який допомагає краще
зрозуміти важливі, зовсім не пов’язані із споживанням, моменти суспільно-
економічного буття цілих регіонів.
Усе вищезазначене стосується й чернігівських німців, котрі, за нашими
спостереженнями, у повсякденні вживали більше рослинну та молочну їжу.
Навпаки, м’ясна бувала на їх столі досить рідко, головним чином у літній, ро-
бочий, час, коли німці-господарі тим робітникам, котрі працювали в них на
подвір’ях, давали м’ясо у достатній кількості. Й знаменно тут навіть не те,
що «кляті» експлуататори-іноземці щедро годували чужих їм за національніс-
тю наймитів, а те, що німці-хазяї численних отар свійської худоби сами були
завзятими вегетаріанцями, підштовхуванні до подібного раціону перш за все,
певне, звичками власної батьківщини.
Окремі джерела донесли до нас і образ німецького переселенця, який у се-
редині ХІХ ст. мешкав на території Полтавської губернії. Зокрема осілі там із
часом «колоністи-фабриканти зберегли свій німецький одяг», – факт, що свід-
чить про певну стійкість їх по відношенню до місцевих етновпливів. Навпаки,
тамтешні німці-землероби, які мешкали в більшості своїй у межах «села Хре-
щатик, наслідують в одязі малоросіян, зберігаючи із свого лише національний
жилет сукняний, синій, із дутими мідними ґудзиками, в один борт»34.
Зовсім інший тип німця, як мешканця великого міста, дає Харківська гу-
бернія. Звичайно, колоністи, що оселилися тут з давніх-давен, мали безліч осо-
бистих рис та вподобань, чиє розмаїття навряд чи вдалося б якось узагальнити
й тим більше звести до спільного знаменника. Однак наявні джерела «стиска-
ють» образ харківського німця до окремих фрагментарних проявів, серед ко-
трих на першому місці стоїть, звичайно, тріада: «Мова! Школа! Дозвілля!».
Перш за все слід відмітити, що німецькі громадяни Харкова майже зовсім
не знали говірки місцевих жителів. «Живучи певний час у Росії, – зазначали
дослідники Д.І.Багалій і Д.П.Міллер, – зовсім не оволодів російською мовою
професор Харківського університету Швейкардт. «Його російська, – писав су-
часник стосовно останнього, – нагадувала мені російську тамтешнього про-
фесора римського права, котрого я зустрів у Кенігсбергу. Панові Швейкард-
ту в Харкові дуже став до вподоби наш будинок; це був світський, освічений
чоловік та надзвичайно приємний співбесідник. Швейкардт розповідав мені,
що відразу ж після прибуття свого до Харкова він познайомився з однією міс-
цевою дамою й вирішив прийти до неї з візитом. Удома, перш ніж іти, вивчив
він про всяк випадок декілька російських слів і виразів та, спираючись на них,
сміливо ввійшов до передпокою своєї господині. Швейкардт знав всю різницю
між словами «бариня» і «баранина», однак, прямуючи в гості, забув про неї,
й, опинившись у вітальні, врочисто запитав: «Баранина вдома?» Лакеї, які по-
258
Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ IV.
чули це, так і впали зі сміху»35. Якщо подібного типу «філологічні ерудити»
траплялися в середовищі викладачів вищих навчальних закладів, то що вже ка-
зати про звичайнісінького собі німецького ремісника, котрий приїхав в Україну,
може на заробітки влаштуватися або ж спробувати власну справу відкрити!
Неповторним національним колоритом відзначалися й гуляння, які регу-
лярно організовували німці Харкова. «Наше міське товариство, –відзначав
якийсь Рейнгардт, – влаштовувало вечірки, чимось схожі на розваги росіян се-
реднього статку. Той же сімейний характер, однак трохи більш gemutlich. Дами
займають місце у вітальні навколо чайного столика за рукоділлям, котре кожна
приносить із собою, частіше за все – в’язанням. Розмовляють про новини, роз-
глядають модні журнали, вголос розмірковують стосовно прочитаних романів,
цікавляться справами благодійності. Господарка дому також приймає активну
участь у цій бесіді, не забуваючи, втім, про милих її серцю гостей – розливає
для них каву, шоколад або ж чай. Чоловіки сидять за бостоном, палять цигарки
та п’ють пунш із ромом. Молодики походжають із дівчатами по залу, обгово-
рюючи ті враження, що вони винесли з театру, останнього балу, маскараду,
розгадують шаради, розмовляють про літературні твори, сідають до столу гру-
пами і грають у різні ігри: доміно, «мушку», «мельника», фанти (улюблену гру
всіх німців), у кільця, «кицьку й мишку». При розігруванні фантів часто-густо
мають місце палкі поцілунки»36.
Наступним етапом даних гулянь були танці. «Починаються танці, – спові-
щав той самий інформант, – і, головним чином, виконують вальс (так званий
«Augustin»), котильйон та, між іншими, – «гросфатер». Ті, хто танцює, попар-
но, тримаючи дам під руку, повільно походжають один за одним, зупиняючись
при закінченні кожного з куплетів. Після цього, ставши навпроти один одного,
кавалер вклоняється своїй дамі, у відповідь на що остання з глибоким «кніксе-
ном» йому присідає. Далі, коли звучить другий куплет мелодії, повторюється
те саме, включаючи «походжання», – тільки в більш прискореному темпі, а
ще трохи пізніше – у дуже швидких (шалених) ритмах, взявшись під руки та
змінюючи одне одного, чоловік і його дама роблять «tour de mains». Це – дуже
веселий танок, при виконанні якого завжди буває багато сміху! Також залюбки
танцювали попурі й галоп»37.
Розпашілі від стрімких рухів, трохи втомлені, але надзвичайно радісні, гос-
ті салону після закінчення танців поволі розходилися по кімнатах того будинку,
що в даний вечір привітно відкрив для них свої двері. Однак «пустою» пауза,
котра виникала, бувала, як правило, недовго – вже через декілька хвилин роз-
починалися гра на фортеп’яно (клавікордах), виконання улюблених арій, спів
хором тощо38.
І завершувала подібні зібрання, звичайно ж, щедра вечеря, коли «після за-
кінчення танцювальної програми гостей запрошували до столу, заставленому
пляшками з пивом та різного типу бутербродами: з ковбасою, шинкою, ялови-
чиною, голландським та зеленим сиром, ікрою, кожному, за його бажанням та
до смаку. Звичайно ж, бував торт або домашнє тістечко. Відкривалася також
259
Культурні й духовні питання Випуск XVII
пляшечка чи дві червоного вина («медку»), а для літніх людей – шнапс із ма-
ленькими чарками. Страви, як бачимо, недорогі, однак всі приготовлені влас-
ними руками шановної господині, котра вміє бути привітною до всіх і тримати
свій турботливий погляд на всьому. Допомагала ж їй одна домашня служниця,
чисто вдягнена. Освітлення – свічки із сала на срібних підсвічниках, причому
на кожному спеціально обладнані щипці»39.
Проте, окрім подібного типу суто «домашніх розваг», німецькі харків’яни з
часом відкрили в місті й спеціальний центр їх, більш відомий тамтешнім краєз-
навцям під назвою «Німецький клуб». «Він, – писав сучасник тих подій, – роз-
ташовувався на Московській вулиці, у колишньому будинку купця Чистякова,
а потім – Воїнової. Сама зала для танців знаходилася в бель-етажі; всі ж інші
кімнати були дуже гарні та для потреб тодішнього товариства досить пристой-
ні. Клубом цим довго завідував Турне, а потім – Альбінос. Обидва ці французи,
особливо Альбінос, залишили по собі чудову пам’ять у всіх, хто відвідував
клуб. Великий оркестр постійно справляв чудове враження, особливо ж, коли
під’їхали богемці й грали в Німецькому клубі дві або і три зими. Плата за вхід
до клубу: з кавалерів – 1,5 руб., для дам – безкоштовно. Фруктами та питвом
там пригощали тільки гостей жіночої статі»40. Порівнюючи цей заклад з ін-
шими установами аналогічного призначення, інший свідок відзначав: «У 40-х
роках XIX ст. Німецький клуб вирізнявся в Харкові своїми зібраннями і дуже
конкурував з Дворянським зібранням тим, що у ньому не було такої офіцій-
ності та етикету, як серед дворян. Навпаки, саме тут за всієї світськості манер і
делікатності атмосфери були вишукана простота, душевність та повна насоло-
да тими розвагами світу, що їх молодь шукає в таких клубах. У Дворянському
ж зібранні було набагато більше багатства, блиску й краси суто зовнішньої, а
в Німецькому клубі – теплоти, симпатій та внутрішньої краси. Тут усі весели-
лися досхочу, і нерідко сюди «залітали» також гонористі аристократи»41.
Однак було б дуже великою помилкою вважати, що німці Харківщини тіль-
ки те й робили, що розважалися. Навпаки, більшу частину свого вільного часу
останні віддавали суспільно корисній праці, котра, задовольняючи їх власні
потреби, приносила вигоду також іншим категоріям населення. Вони зокрема
дуже опікувалося проблемами освіти. У цьому можна переконатися, згадавши
історію становлення в місті німецької школи.
Ось як приблизно виглядав сам цей процес: «Школа дівчаток і хлопчиків
місцевого євангелічно-лютеранського німецького товариства була однією з най-
старіших у Харкові. Ще в 1826 р. церковний староста Гільдебрандт вніс пропо-
зицію до церковної ради про відкриття при тамтешній парафії школи для сиріт,
бо у Харкові тоді було дуже багато бідних іноземців, чиї діти не отримували
необхідних знань із Закону Божого, конфірмації та німецької мови. Але оскіль-
ки його парафія в той час була зайнята будівництвом церкви, то Гільдебрандт
узяв справу у власні руки – відкрив зазначену школу в своєму будинку. Однак
вона б дуже скоро припинила існування через відсутність матеріальних коштів,
аби не допомога пастора Розенштрауха, який надав у розпорядження Гільде-
260
Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ IV.
брандта власну заробітну плату в розмірі 400 руб. на рік, а також частину своїх
прибутків за навчальні посібники; заможні ж батьки вносили платню за своїх
дітей. Кількість учнів невпинно зростала; й викладання в школі деяких пред-
метів добровільно взяли на себе студент-медик Ф.Шперк та Д.Шмерфельд»42.
А після того, як у цей, спочатку чисто німецький навчальний заклад почали за-
раховувати власних дітей і православні городяни (що в 1831 р. було дозволено
урядом за умови наявності у класах священика)43, засновникам його стало зро-
зуміло – їхня справа пішла. Причому настільки успішно, що в 1832 р. спеціаль-
на комісія почала зведення нової будівлі школи, котре, за фінансової підтримки
російської адміністрації у розмірі 20 тис. руб., було завершене в 1837 р., вже
після смерті ініціатора цієї справи Гільдебрандта44.
На другому етапі свого існування дирекція цього навчального закладу вирі-
шила питання щодо збільшення загальної кількості учнів. Так, якщо у 1837 р.
в двох відділеннях німецької школи Харкова отримували початкову освіту
10 хлопчиків та 12 дівчаток, то у 1838 р. їх стало вже відповідно 27 і 22, а в
1842 р. – 23 й 26 дітей обох статей45.
Заключний же крок у діяльності закладу полягав у тому, щоб досягти рівня
класичної освіти Російської імперії. Зокрема саме з цією метою школа 11 квіт-
ня 1840 р. була віддана під керівництво директора місцевої гімназії Корже-
невського, а ще через рік у ній з’явився спеціальний гімназійно-підготовчий
клас, де викладалися Закон Божий православного та лютеранського зразків,
німецька, російська, а для бажаючих ще і французька мови, арифметика, гео-
графія, природознавство, чистописання й правопис, а також почала працювати
бібліотека46. З 1844 р., після поділу закладу на 3 рівні, в ньому почали викла-
дати ще латинську мову та рукоділля (останнє, проте, лише для дівчаток)47. У
1846 р. в школі з’явилося два відділення: одне включало у себе підготовчий
і перший класи для хлопців , а друге – для так званих дівчаток-переростків.
1847 р., маючи на меті вберегти своїх учнів від «поганого» впливу російської
підростаючої молоді, дирекція закладу остаточно відвела хлопцям перший та
підготовчий, а дівчатам – 1 – 3 класи48. В 1849 р. завдяки пожертвам представ-
ників таких заможних німецьких родин, як Шретери, Сартісони, Фрейдлінги
та фон-Мейери, приміщення школи зазнало чергового розширення49. У цілому
ж розвиток цього німецького закладу по висхідній тривав до 1854 р., коли за
розпорядженням Міністерства народної освіти імперії православним дітям за-
боронили навчатися в лютеранських школах50. Втім, за іншою інформацією,
винним у настанні для закладу «чорних днів» був не хто інший, як безпосе-
редньо причетний до його роботи й програм голова Харківської євангелічної
ради професор Ейнбродт – вільнодумець, людина, котра боролася з будь-якими
проявами церковного традиціоналізму51.
Щонайменше декілька типів німців знаходимо і в межах Новоросії.
Зокрема, окрім міщан «німецької породи», на котрих в етнографічному
плані розповсюджувалися всі переваги та вади, властиві їх урбанізованим
одноплемінникам із Харківщини, тут існували: а) общини менонітів, б)
261
Культурні й духовні питання Випуск XVII
спільнота лютеран, в) католики. Різниця кліматично-господарських умов
між Чернігівщиною і Катеринославщиною породжувала на останній свій,
особливий і ні на що більше не схожий тип німця-колоніста, про який варто
поговорити окремо. Тим більше, що й наявні джерела відзначають, що «за
описами сільського господарства тамтешніх переселенців уже було видно – всі
вони поділяються на менонітів, чия назва походить від імені релігійної секти,
на колоністів лютеранського та римсько-католицького сповідань»52.
Документи наступним чином окреслюють загальний контур прибулих сво-
го часу з-за кордону катеринославських прибічників анабаптизму: «Хоча ці ме-
ноніти німецького походження, однак в їх характері й звичках є певна різниця
з іншими іноземцями, котра визначалася саме їх духовними вподобаннями»53.
Тобто конкретно зазначалося про те, що поведінка і світосприйняття цих сек-
тантів формувалися перш за все під впливом належності останніх до товари-
ства прирейнських шанувальників голландського реформата С.Менона.
А раз так, тоді стає абсолютно зрозумілим, чому «меноніти становлять
братство, кероване церковним причтом, який у свою чергу складається з об-
раних деканів, духовних учителів та старшин, що мають великий вплив на
моральність поселенців, їх спосіб життя»54. Головним змістом буття меноніт-
ських общин було посильне служіння їх Господу. Їх члени, на думку сторонніх
спостерігачів, вміли читати і писати, але не були освічені в світському розумін-
ні цього слова. «Вони займаються вивченням Біблії й інших Священних Книг,
і це зробило їх дещо схильними до мрійливості та розмірковування; не маючи
належної освіти, вони до певної міри грубі, хоча й щирі у поводженні; їх уява
про абстрактні предмети багато в чому уривчаста»55. Водночас «братство мено-
нітів, облаштоване на засадах моралі, має дуже позитивний вплив на всі сторо-
ни їхнього життя. Меноніти відрізняються високою моральністю, котра інколи
сягає навіть межі суворості у взаємовідносинах між чоловіком і жінкою. Їх чес-
ність, любов до людини, подружня вірність та багато інших чудових якостей
впадають у вічі кожному спостерігачеві, дуже відрізняючи німців-менонітів
від, наприклад, колоністів лютеранського сповідання, хоча й ці останні багато
в чому схожі на своїх земляків»56.
Вищезазначеними чеснотами своїми німці-меноніти Катеринославської гу-
бернії дивували багатьох тодішніх дослідників: «Братство менонітів, – писав,
наприклад, В.Павлович, – являє собою рідкісний виняток у низці реформіст-
ських сект. Воно облаштовано в дусі справжнього християнства: у менонітів
діє звичка, що має силу закону, не допускати співбратів своїх до злидарювання,
розбещеності та вад; ці останні прояви людської слабкості вони суворо карають,
однак, окрім репресивних заходів, всіляко намагаються в середовищі власної
молоді запобігати розвиткові зазначених моральних вад. Багато щирої добро-
зичливості збереглося у лавах цього братства, і заможність менонітів не можна
навіть порівнювати з рівнем статків інших класів населення Катеринославської
губ. Без перебільшення можна сказати, що вони мають економічний успіх за-
вдяки застосуванню високих істин християнства до матеріально-побутових
262
Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ IV.
умов»57. А про те, що то були не лише слова, свідчать наступні факти, добре
відомі сучасникам тих подій та незаслужено забуті пізнішими поколіннями
українців:
1). Під час страшенного голоду й епідемій 1848 р. поза межами цих пошес-
тей на території Катеринославщини опинилися тільки господарства німців-
менонітів, чиї хазяї зуміли нагромадити в себе значні запаси зерна і кормів.
Бачачи, однак, бідування своїх сусідів, ці колоністи, за спогадами одного міс-
цевого поміщика, котрого вони таким чином буквально врятували від голодної
смерті, «запропонували декому з них обробити та засіяти зерновими культура-
ми їх лани у тій кількості, в якій ці останні засівалися у звичайні роки»58. «При-
чому зроблено все це було ними, – із захватом додавав дослідник, – без усілякої
винагороди для них із боку постраждалих і дуже старанно»59.
2). Катеринославські німці-меноніти не те, що ніколи не пиячили, але в їх
середовищі вважалося неприпустимим навіть зайти до корчми, не зазначаючи
вже про те, щоб хильнути там чарку – іншу (хоча вдома вони зазвичай перед
їжею вживали трохи горілки «для апетиту»);
3). Впродовж усього періоду існування колоній останніх на Катеринослав-
щині не було жодного випадку, щоб дружина якогось меноніта зрадила б свого
чоловіка, або ж, навпаки, чоловік повів себе так, щоб за нього доводилося чер-
воніти перед сусідами його «слабкій половині» чи дітям;
4). Працелюбність менонітів, їх охайність, порядок, що підтримувався
у кожному їх поселенні, покора владі й ступінь виконання своїх перед нею
обов’язків «доведені серед них до межі крайньої можливості»60. «Можна було
б, – відзначав капітан Генерального Штабу В.Павлович, – наводити ще багато
прикладів, котрі б засвідчували високий рівень менонітської моральності, од-
нак, здається, і наведені достатньо характеризують її»61.
Звичайно, економічні реалії тогочасної Новоросії вносили свої корективи в
цю ідеальну «картину» то у вигляді, скажімо, феномена безземелля менонітів
або ж через появу в середовищі останніх значної групи малоземельних62. Од-
нак навіть ці негативні риси, що, дійсно, нагромаджувалися з роками серед них,
не можуть зневірювати той позитивний внесок, який зробили німці-меноніти
Півдня України в складну мозаїку етнографічного образу своїх місцевих спів-
вітчизників взагалі.
До певної міри підлягає розгляду й образ колоністів-лютеран із тієї ж
Німеччини, котрі, прибувши на південь України у 1796–1856 рр., жили тут
досить великими групами на чолі із своїми пасторами, чиї резиденції знахо-
дилися в тамтешніх колоніях Іозефсталь та Грунау63. Вони «відрізнялися від
менонітів у моральному відношенні й навіть за способом життя. Достатньо
лише заїхати до будь-якої колонії, щоб зрозуміти, хто там мешкає – меноніти
чи лютерани. В останніх відсутня охайність перших, немає стільки чистоти і
взагалі більше свободи у звичках»64.
Й, завершуючи розгляд сюжетів відносно німців Катеринославщини, до-
зволимо собі ще одну цитату, котра важлива перш за все своїм смисловим на-
263
Культурні й духовні питання Випуск XVII
вантаженням: «Колоністи римсько-католицького віросповідання, – зазначено в
ній, – у всіх відношеннях стоять нижче від лютеран»65.
На півдні Новоросії та у багатьох районах Таврії у 1836–1837 рр. розсели-
лися меноніти – вихідці з Пруссії, які порівняно з місцевим населенням – но-
гайцями, з їх жовтою шкірою - особливо вирізнялися білими обличчями66. Як і
колонії менонітів в інших районах тогочасної України, таврійські поселення їх
мали гарно зведені будинки та великі амбари, облаштовані високими дахами67.
Однак новою рисою, котра не зустрічалася ніде в інших місцях, був той факт,
що господарські будівлі цих іноземців, наприклад, поблизу Ногайська, були
вщент обсаджені акаціями68. А взагалі то, за виразом А.Демидова, «присут-
ність німців тут змінила оточуючу пустелю на країну, де є змога тепер дістати
всі предмети, необхідні для цивілізованого життя»69.
Таким чином, етнотип «українського німця» мав, умовно кажучи, три
«іпостасі» – менонітську, лютеранську й католицьку, кожна з яких настільки
відрізнялася від попередньої, наче мова йшла про представників різних націй.
З іншого боку, особливою категорією цього населення слід вважати німців –
городян з їх схильністю до збереження власної мови і культури.
Переходячи до розмови про сербів, перш за все слід відзначити, що всім
без винятку спостерігачам впадав у вічі той факт, що вони, опинившись на
новому для себе місці проживання, вельми швидко змішалися з оточуючим їх
місцевим населенням, причому за неповне століття асиміляція була настільки
цілковитою, що вони «до такої міри вже втратили свою національність та на-
віть мову, що можна лише дивуватися, як можна за такий короткий проміжок
часу так «породичатися» з іншим народом»70.
За індивідуальним характером своїм «серби – люди тихі й покірні; звички
ж їх схожі на манеру поведінки малоросів, хоча і позбавлені багатьох кумед-
них сторін цієї останньої»71. Вони дещо рухливіші за корінних жителів, у них
більше енергії та ініціативи, хоча в цілому вони ще нічого не зробили для «по-
кращення власного тут становища, а їхні поселяни – надзвичайно грубі, «як
взагалі народ, котрого ще не торкнулася освіченість»72.
Дійшли до сьогоднішнього часу й окремі риси зовнішнього вигляду фран-
цузів, які проживали в Південно-Західному краї, Мало-і Новоросії. Ця нація
в «російських» умовах існування за більшістю своєю була настільки урба-
нізована, що навіть ті з представників її, котрі мешкали в українській «гли-
бинці», поводилися так, неначе живуть у великих містах. Це найкраще за все
може бути змальоване словами одного із учасників тих подій на Харківщи-
ні: «Я пам’ятаю, – писав він, – одного емігранта з Харкова, який з голови до
ніг був, як кажуть, «людиною старого режиму», котрий завжди ходив містом
з напудреною головою, в французькому каптані, штанях та черевиках. Звали
його граф Буассере; він одружився в Росії на француженці й мав від неї двох
доньок, які, народившись у Харкові, були, за відсутністю ксьондза, охрещені
в греко-російську віру. Це був добрий старий, що дуже мало базікав про по-
літику і добував собі «хліб насущний», то працюючи гувернером або ж разом
264
Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ IV.
із дружиною своєю утримуючи дівочий пансіон. Він звик до Росії та неохоче
повертався у Францію. Я пам’ятаю, що, від’їжджаючи з Харкова на батьківщи-
ну, Буассере взяв із собою декілька так званих «солодких хлібців», що їх він
дуже полюбляв і віз із собою у подарунок своїм французьким родичам. Наші
люди називали його по своєму – «граф Баслет»73. Слід відзначити, що так або
майже так само виглядали всі французи, що потрапляли сюди в період Рестав-
рації у Франції (1813–1830 рр.); й тільки в останню чверть століття того хроно-
логічного проміжку, який розглядається, коли Париж поринув у чергову добу
республіканських змов, образ представників цієї нації, котрі переселилися в
Україну, втратив притаманний йому раніше національний колорит, все більше
еволюціонізуючи в бік портрета середньостатистичного європейця.
Отже, вивчаючи проблему соціально-економічного буття іноземців в Укра-
їні у другій половині XVIII – в перших десятиліттях XIX ст. з етнографічної
точки зору, можна констатувати, що:
представники кожної з націй, які прибували сюди на еміграцію або тимча-•
сове проживання, намагалися зберегти в недоторканості мову, культуру, на-
вики, звички, обряди і навіть світосприйняття своєї історичної батьківщини;
таким народам, як, наприклад, волохи, німці, голландці та французи, зазна-•
чена вище «консервація» вдавалася краще, що було зумовлено цілим рядом
обставин, найважливішими з котрих слід вважати: а) наявність, образно ка-
жучи, «за спинами» мігрантів власних держав із своїми традиціями, б) ре-
лігійними віруваннями переселенців, в) їх індивідуально-лінгвістичними
особливостями;
окремим же групам іноземців, навпаки, не вдалося втриматися у межах •
своїх національних традицій, і вони, менш ніж за століття втративши ці
останні, повністю злилися з місцевим населенням:
всі вихідці з-за кордону, незважаючи на їхню національність, залежно від •
того, проживали вони в межах великих населених пунктів чи у селах, саме
за цією ознакою розподілялися, умовно кажучи, на «городян» та «провінці-
алів», причому кожному з цих типів були властиві свої «персональні» від-
мінності.
•
1 Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Гене-
рального Штаба. – Черниговская губерния. – Сост. Генерального Штаба подполковник
М.Домонтович, действительный член Императорского Русского Географического обще-
ства. – СПб., типография Ф.Персона, 1865. – С.459.
2 Там же – С.496.
3 Там же. – С.498.
4 Там же. – С.497.
5 Там же. – С.510.
6 Там же. – С.522.
7 Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального
Штаба. – Екатеринославская губерния. – Сост. Генерального Штаба капитан В.Павлович. –
СПб., типография Департамента Генерального Штаба, 1865. – С.265.
265
Культурні й духовні питання Випуск XVII
8 Там же. – С.268.
9 Там же. – С.269.
10 Там же. – С.268.
11 Там же. – С.268–269.
12 Там же. – С.267.
13 Там же. – С.267–268.
14 Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Гене-
рального Штаба. – Черниговская губерния. – Сост. Генерального Штаба подполковник
М.Домонтович, действительный член Императорского Русского Географического обще-
ства. – СПб., типография Ф.Персона, 1865. – С.543.
15 Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального
Штаба. – Екатеринославская губерния. – Сост. Генерального Штаба капитан В.Павлович. –
СПб., типография Департамента Генерального Штаба, 1865. – С.265.
16 Дружинина Е.И. Южная Украина в 1800–1825 годах. – М., 1970. – С.127.
17 Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Гене-
рального Штаба. – Черниговская губерния. – Сост. Генерального Штаба подполковник
М.Домонтович, действительный член Императорского Русского Географического обще-
ства. – СПб., типография Ф.Персона, 1865. – С.528, 542–543;
18 Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального
Штаба. – Екатеринославская губерния. – Сост. Генерального Штаба капитан В.Павлович. –
СПб., типография Департамента Генерального Штаба, 1865. – С.261, 262–263; Дружи-
нина Е.И. Кючук-Кайнарджийский мир 1774 года. – М., 1955. – С.328; Дружинина Е.И.
Южная Украина в 1800–1825 годах. – М., 1970. – С.118.
19 Демидов А.Н. Путешествие в Южную Россию и Крым через Венгрию, Валахию и
Молдавию, совершенное в 1837 году. – М., типография А.Семена, 1853. – С.294–295.
20 Там же. – С.249.
21 Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Гене-
рального Штаба. – Черниговская губерния. – Сост. Генерального Штаба подполковник
М.Домонтович, действительный член Императорского Русского Географического обще-
ства. – СПб., типография Ф.Персона, 1865. – С.544.
22 Там же. – С.544–545.
23 Там же. – С.543–544.
24 Там же. – С.544.
25 Там же. – С.544–545.
26 Там же. – С.544.
27 Там же. – С.544–545.
28 Там же. – С.545.
29 Там же. – С.543–544.
30 Там же. – С.544.
31 Там же. – С.543–544.
32 Там же. – С.544–545.
33 Там же. – С.545.
34 Арандаренко Н. Записки о Полтавской губернии, составленные в 1846 году. – В 3-х
частях. – Ч.2. – Полтава, в типографии губернского правления, 1849. – С.255.
35 Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет его существования (с
1665 по 1905 год). – В 2-х томах. – Т.2. – XIX и начало XX века. – Харьков, типолитография
«М.Зильберберг и сын», 1912. – С.952.
36 Там же. – С.953.
37 Там же. – С.953–954.
38 Там же. – С.953.
39 Там же. – С.952–953.
266
Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ IV.
40 Там же. – С.953.
41 Там же. – С.953–954.
42 Там же. – С.726–727.
43 Там же.
44 Там же.
45 Там же. – С.727.
46 Там же. – С.726.
47 Там же. – С.727.
48 Там же. – С.727–728.
49 Там же. – С.727.
50 Там же. – С.727–728.
51 Там же. – С.727.
52 Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального
Штаба. – Екатеринославская губерния. – Сост. Генерального Штаба капитан В.Павлович. –
СПб., типография Департамента Генерального Штаба, 1862. – С.265–266.
53 Там же. – С.266.
54 Там же. – С.265–266.
55 Там же. – С.266.
56 Там же. – С.265–266.
57 Там же. – С.266.
58 Там же. – С.266–267.
59 Там же. – С.266.
60 Там же. – С.267.
61 Там же. – С.267–268.
62 Там же. – С.268.
63 Там же. – С.280.
64 Там же. – С.267.
65 Там же. – С.267–268.
66 Демидов А.Н. Путешествие в Южную Россию и Крым через Венгрию, Валахию и
Молдавию, совершенное в 1837 году. – М., типография А.Семена, 1853. – С.300–301.
67 Там же. – С.300.
68 Там же. – С.301.
69 Там же. – С.300–301.
70 Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального
Штаба. – Екатеринославская губерния. – Сост. Генерального Штаба капитан В.Павлович. –
СПб., типография Департамента Генерального Штаба, 1862. – С.265.
71 Там же. – С.265–266.
72 Там же. – С.266.
73 Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет его существования (с
1665 по 1905 год). – В 2-х томах. – Т.2. – XIX и начало XX века. – Харьков, типолитография
«М.Зильберберг и сын», 1912. – С.952.
|