«Благородный осведомитель»: штрихи до портрета київського цензора Сергія Никипоровича Щоголєва
У статті здійснено спробу відтворити об’єктивний історичний портрет одного з видних громадсько-політичних діячів м. Києва кінця ХІХ — початку ХХ ст., який працював цензором і відзначався крайніми антиукраїнськими поглядами....
Saved in:
| Date: | 2012 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2012
|
| Series: | Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. |
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/123841 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | «Благородный осведомитель»: штрихи до портрета київського цензора Сергія Никипоровича Щоголєва / І.А. Коляда // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 20. — С. 354-363. — Бібліогр.: 36 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-123841 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1238412025-02-09T14:36:27Z «Благородный осведомитель»: штрихи до портрета київського цензора Сергія Никипоровича Щоголєва Коляда, І.А. Біографічні студії У статті здійснено спробу відтворити об’єктивний історичний портрет одного з видних громадсько-політичних діячів м. Києва кінця ХІХ — початку ХХ ст., який працював цензором і відзначався крайніми антиукраїнськими поглядами. В статье предпринята попытка воссоздать объективный исторический портрет одного из видных общественно-политических деятелей Киева конца XIX — начала ХХ в., который работал цензором и отмечался крайними антиукраинскими взглядами. In the article we try to reproduce the objective historical portrait of one of the major social and political activist in Kyiv in beg. XX th century. He worked censor and marked the extreme anti-Ukrainian views. So, his person was very controversial. 2012 Article «Благородный осведомитель»: штрихи до портрета київського цензора Сергія Никипоровича Щоголєва / І.А. Коляда // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 20. — С. 354-363. — Бібліогр.: 36 назв. — укр. 2307-5791 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/123841 070.13 (092) (477) uk Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. application/pdf Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Біографічні студії Біографічні студії |
| spellingShingle |
Біографічні студії Біографічні студії Коляда, І.А. «Благородный осведомитель»: штрихи до портрета київського цензора Сергія Никипоровича Щоголєва Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. |
| description |
У статті здійснено спробу відтворити об’єктивний історичний портрет
одного з видних громадсько-політичних діячів м. Києва кінця ХІХ — початку
ХХ ст., який працював цензором і відзначався крайніми антиукраїнськими
поглядами. |
| format |
Article |
| author |
Коляда, І.А. |
| author_facet |
Коляда, І.А. |
| author_sort |
Коляда, І.А. |
| title |
«Благородный осведомитель»: штрихи до портрета київського цензора Сергія Никипоровича Щоголєва |
| title_short |
«Благородный осведомитель»: штрихи до портрета київського цензора Сергія Никипоровича Щоголєва |
| title_full |
«Благородный осведомитель»: штрихи до портрета київського цензора Сергія Никипоровича Щоголєва |
| title_fullStr |
«Благородный осведомитель»: штрихи до портрета київського цензора Сергія Никипоровича Щоголєва |
| title_full_unstemmed |
«Благородный осведомитель»: штрихи до портрета київського цензора Сергія Никипоровича Щоголєва |
| title_sort |
«благородный осведомитель»: штрихи до портрета київського цензора сергія никипоровича щоголєва |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2012 |
| topic_facet |
Біографічні студії |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/123841 |
| citation_txt |
«Благородный осведомитель»: штрихи до портрета київського цензора Сергія Никипоровича Щоголєва / І.А. Коляда // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 20. — С. 354-363. — Бібліогр.: 36 назв. — укр. |
| series |
Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. |
| work_keys_str_mv |
AT kolâdaía blagorodnyjosvedomitelʹštrihidoportretakiívsʹkogocenzorasergíânikiporovičaŝogolêva |
| first_indexed |
2025-11-26T21:27:09Z |
| last_indexed |
2025-11-26T21:27:09Z |
| _version_ |
1849889846481387520 |
| fulltext |
Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ VІІ
354
УДК 070.13 (092) (477)
І.А. Коляда
(м. Київ)
«БЛАГОРОДНЫЙ ОСВЕДОМИТЕЛЬ»:
ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТА КИЇВСЬКОГО ЦЕНЗОРА СЕРГІЯ
НИКИПОРОВИЧА ЩОГОЛЄВА
У статті здійснено спробу відтворити об’єктивний історичний портрет
одного з видних громадсько-політичних діячів м. Києва кінця ХІХ — початку
ХХ ст., який працював цензором і відзначався крайніми антиукраїнськими
поглядами.
Ключові слова: цензура, С. Щоголєв, «український сепаратизм», «україно-
фільство», Київський тимчасовий комітет у справах друку.
В статье предпринята попытка воссоздать объективный исторический
портрет одного из видных общественно-политических деятелей Киева конца
XIX — начала ХХ в., который работал цензором и отмечался крайними анти-
украинскими взглядами.
Ключевые слова: цензура, С. Щеголев, «украинский сепаратизм», «украино-
фильство», Киевский временный комитет по делам печати.
In the article we try to reproduce the objective historical portrait of one of the
major social and political activist in Kyiv in beg. XX th century. He worked censor
and marked the extreme anti-Ukrainian views. So, his person was very controversial.
Keywords: censorship, S. Schegolev, «Ukrainian separatism», «Ukrainophilism»,
Kyiv Temporary Committee of Printing.
Російська історіографічна традиція трактує український національно-ви-
звольний рух другої половини ХІХ — початку ХХ ст. виключно як чужоземну
(австрійську чи польську) інтригу, розраховану на те, щоб спрямувати сепа-
ратистські устремління «малоросів» на «розкол єдиного тіла великої російської
нації». Важко сказати, хто саме першим почав обґрунтування такої концепції,
але одним з її апологетів виступав цензор Київського тимчасового комітету у
справах друку, член Київського клубу російських націоналістів, автор праць
«Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма»
(1910) та «Современное украинство. Его происхождение, рост и задачи» (1914)
(друга книга являла собою авторський скорочений виклад першої) Сергій
Никипорович Щоголєв.
Як і на початку ХХ ст. теоретичні доробки цього державного і громадського
діяча є предметом багатьох наукових дискусій, але у більшості все ж політичних
маніпуляцій сучасних російських націоналістичних об’єднань. Цитування зга-
Біографічні студії Випуск ХХ
355
даних праць С. Щоголєва прикрашають чисельні українофобські Інтернет-сайти,
модератори яких не відмовляють собі у нахабності наголосити на національній
неповноцінності українців та їхньої незалежної держави. Ми не ставимо собі за
мету переконувати тих, хто й досі живе геополітичною стратегією початку
ХХ ст. і відмовляється подивитися правді в очі: взяти хоча б російські сучасні
наукові академічні видання та зайвий раз перечитати те, про що вони —
«українофоби» — дозволяють собі розмірковувати.
Справа ж істориків, уникаючи різних маніпуляцій, відтворити, наскільки це
дозволяють джерела об’єктивну істину. Абсолютна більшість тих, хто поси-
лається на С. Щоголєва, хоча б в одному правдиві і зізнаються, що про нього
відомо небагато: за освітою був лікарем, служив цензором, був членом
Київського клубу російських націоналістів. Водночас відсутність достовірних
даних не заважає декому стверджувати, що «дослідник українського сепара-
тизму» загинув у 1919 р. (!) від рук «самостійників», «петлюрівців» тощо.
Заради справедливості також відзначимо, що в українській історіографії осо-
бистість С. Щоголєва також не стала предметом окремого наукового пошуку.
Здебільшого персоналії цензора торкалися у рамках загальної характеристики
поглядів представників російських шовіністичних сил царського періоду щодо
«українського питання» і теоретичних напрацювань діячів українського націо-
нально-культурного руху. Так, про С. Щоголєва згадує І. Дзюба у своєму дослід-
женні «Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до україно-
фобів початку століття ХХ»1. У контексті розвитку російського крайньоправого
шовіністичного руху початку ХХ ст. цензор згадується у публікаціях В. Люб-
ченка2, у монографії Т. Кальченка3, В. Тельвак аналізував погляди київського
цензора на концепцію історичного розвитку українського народу М. Грушев-
ського4.
Не претендуючи на всю повноту висвітлення біографічних даних Сергія
Никифоровича, спробуємо на основі виявлених в архівосховищах документів та
наявної у довідково-енциклопедичних виданнях інформації розкрити деякі
штрихи історичного портрета державного і громадського діяча, проаналізувати
ставлення української інтелігенції початку ХХ ст. до його публіцистичного
доробку.
Знайдені у Центральному державному історичному архіві м. Києва доку-
менти (зокрема, паспорт) дозволяють стверджувати, що Сергій Никипорович
Щоголєв народився у Києві 1 жовтня 1862 р. у дворянській православній
родині5. Його батько — Никипор (Никифор) Іванович викладав патрологію у
Київській духовній академії. Після отримання гімназичної освіти С. Щоголєв
вивчав медицину у Київському університеті Св. Володимира. Був одружений,
мав сина 1891 р. народження.
Про характер лікарської практики Сергія Щоголєва конкретних даних
немає. Сучасний учений Т. Кальченко повідомляє, що після закінчення вищого
навчального закладу випускнику було запропоновано залишитися професор-
ським стипендіатом при університеті. Однак С. Щоголєв обрав спочатку шлях
практикуючого провінційного лікаря. У своїх публікаціях і С. Єфремов і
Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ VІІ
356
С. Петлюра акцентували увагу на тому, що ненависний їм цензор «колишній
лікар» і закидали йому використання спеціальної медичної термінології у
публіцистичних статтях: «от медицины сохранилась лишь страсть к медицин-
ской терминологии в своих “литературных упражнениях”», прозоро натякаючи,
що як лікарем, так і вченим-мовознавцем він був і є посереднім6.
Маючи високу освіту (окрім усього іншого знав 12 мов) та відповідні
рекомендації, С. Щоголєв перейшов на державну службу з 18 червня 1894 р.
Вдалося встановити, що до переходу на службу до цензурного відомства, він був
старшим позаштатним радником, потім чиновником особливих доручень при
київському губернаторі. У 1908 р. 45-річного колезького радника Сергія Ники-
поровича Щоголєва було запрошено на посаду інспектора у справах друку
(тобто цензора) до Київського тимчасового комітету у справах друку7. У поса-
довій інструкції новому члену комітету було доручено в «действительности
исполнять обязанности отдельного цензора по иностранной цензуре, рассмат-
ривая в основном произведения печати на польском и малороссийском языках»8.
Слід зазначити, що небагато службовців цензурного відомства знали українську
мову і не наважувалися брати на себе відповідальність по цензуруванню подіб-
них видань, а тому ці твори часто доводилося надсилати до Головного управ-
ління у справах друку (ГУД) у Петербург.
У цензурному відомстві чиновник швидко зарекомендував себе фаховим
працівником. Враховуючи спеціальні навики цензора при розгляді рукописів
(зокрема досконале знання української і польської мов) та великі об’єми роботи,
йому було призначено річну платню у 2 тис. руб. (решта цензорів отримувала не
більше 1,5 тис. руб.)9. Він, за характеристикою сучасників із табору поборників
самодержавства, міг розкрити будь-які «замисли сепаратистів», ворожі інформа-
ційні провокації, знайти цензурні причіпки до будь-якого літературного чи
публіцистичного твору, які могли кинути хоча б невелику тінь на владу10.
Не маючи можливості подати всі резолюції київського цензора Сергія
Щоголєва щодо українських видань, наведемо лише ті, що, на наш погляд,
найяскравіше розкривають його професійний та ідеологічно-світоглядний підхід
до своєї справи.
У лютому 1909 р. цензор заборонив «Повісті й оповідання» В. Винниченка
(Львів, 1903 р.), яким закидав заклики «против отбывания воинской повинности,
неуважение к Верховной власти, восхваление дезертирства»11. Того ж місяця
ним було заборонено твір Петра Карманського «Блудні Огні» (Львів, 1907 р.),
щодо якого С. Щоголєв зазначив: «Автор оплакивает страдания порабощенной
Украины под ярмом тирании»12. В «Історичних піснях», видані у Львові 1908 р. і
які передбачалося розповсюдити в Наддніпрянській Україні, цензор виявив
«призыв к борьбе за самостоятельность Малороссии, возбуждение у малорос-
сиян враждебных чувств к великороссам»13.
Дійсно, деякі видання, що надсилалися до Наддніпрянської України за
своєю сутністю і спрямуванням з об’єктивних причин не могли поширюватися
на території Імперії Романових, оскільки вони явно порушували норми діючого
цензурного законодавства. Якби подібні за змістом твори було видруковано в
Біографічні студії Випуск ХХ
357
Росії, то за тяжкістю порушення норм цензурного законодавства автори або
відповідальні особи неодмінно були б притягнуті до кримінальної та адміні-
стративної відповідальності. Безапеляційній забороні підлягали політичні памф-
лети різних західноукраїнських політичних сил. Наприклад, «Боротьба — страйк
і бойкот», «Хто народові вороги», «Радикальна тактика» тощо14.
До західноукраїнських періодичних видань, які мали незначне поширення у
підросійській Україні, С. Щоголєв практикував вибіркові вилучення номерів чи
окремих матеріалів. Однак, коли у нього зібралося достатньо доказів для на-
дання оцінки місячнику політики, науки і письменства «Правда», як «журналу,
который является лейб-органом наших украинцев-автономистов и полон злобы,
лжи и клеветы по адресу России»15, то київський цензор за погодженням
Головного управляння у справах друку заборонив його загалом.
Цікаву оцінку надав у травні 1909 р. С. Щоголєв праці М. Драгоманова
«Пропащий час. Українці під Московським царством»: «Сепаратистская тен-
денция брошюры видна прямо из названия, статье Драгоманова предшествует
введение, написанное известным галицким анархистом Павликом крайне
непосредственно. В брошюре усматривается возбуждение малороссов к борьбе с
законною властью в России, к отделению от России и, притом, либо путем
ниспровержения государственного строя, либо путем изменнических деяний,
кроме того, в сочинении содержится выражение дерзостного неуважения к Рус-
ской Верховной Власти, а также выражаются оскорбляющие память импера-
торов Павла и Николая!»16.
Ми все ж схильні вважати, що тогочасні українські національно-культурні
діячі, які друкувалися в еміграції і були позбавлені цензурного тиску, не вда-
валися до завуальованої, прихованої форми національного просвітлення народу.
Тому цілком очевидними були претензії ревного охоронця самодержавства пана
Щоголєва до їхнього політичного змісту. Однак, поряд із цим досить сум-
нівними були характеристики київського цензора на адресу деяких творів того-
часних українських письменників. Так, оповідання Михайла Коцюбинського
«З глибини» отримало наступну характеристику: «Усматривается возбуждение у
евреев ненависти к русскому народу, хула на Христа Спасителя, возбуждение
русского народа к неповиновению закону и законному распоряжению власти.
Для иллюстрации насколько сильна у автора ненависть к русскому прави-
тельству, я изволил остановить внимание Центрального Комитета иностранной
цензуры на страницы 26, 27 и 29, где автор пользуется для собачей клички
фамилии, давшей России несколько видных администраторов»17.
Робота у Київському тимчасовому комітеті у справах друку давала змогу
С. Щоголєву безпосередньо ознайомлюватися з усіма художніми, публіцистич-
ними та філософсько-політичними новинками, що виходили українською мовою
в Російській імперії та за її межами. Сергій Никипорович Щоголєв був не просто
охоронцем самодержавних устоїв, а й виступав ретранслятором російських
крайньоправих поглядів на сутність і зміст «українського питання». Його перу
належить численна публіцистична спадщина, але вершиною його інтелекту-
ального доробку стала праця «Украинское движение как современный этап
Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ VІІ
358
южнорусского сепаратизма», яка вийшла друком у 1912 р. Праця мала вигляд
докладного інформативного повідомлення про установи, видання та особи, які
хоч якось долучилися до українського культурного і суспільно-політичного
життя в Росії та за кордоном. Довкола книги С. Щоголєва, яка будучи за своєю
сутністю підтасовкою фактів, пересмикуванням наукових теорій, відразу ж було
створене масивне пабліситі. У 1912 р. газета «Московские ведомости» (№ 288)
писала: «Щёголев осветил ситуацию с разных сторон, выявив скрытые детали и
масштабы явления. Первая его книга “Украинское движение как современный
этап южнорусского сепаратизма” встретила большой интерес среди читающей
публики и прессы. Появились восторженные отзывы: книга, написанная живым
языком, обнаруживает в авторе большое знание вопроса, разработкой которого
он занялся, по обилию и обстоятельности сведений о малорусском наречии, по
истории Малороссии и по истории сепаратистского движения в Южной России,
может быть названа энциклопедией “украинства”»18.
Аналіз тогочасної маркетингової стратегії просування книги на ринку
(великий тираж, спеціальні акційні пропозиції та знижки для оптових покупців,
рекламна підтримка) дозволяє стверджувати, що автор книги та її видавець мали
або розраховували на фінансову підтримку з боку зацікавлених владних інсти-
туцій та її чиновників.
У передмові, перших главах свого доробку автор удався до обмірковування
терміна «сепаратизм», класифікації його видів (політичний та культурно-етно-
графічний). Шляхом підтасовування фактів та спрощення наукових концепцій
розвитку східнослов’янських мов С. Щоголєв намагався довести тезу про неса-
мостійність «малоросійської говірки»19.
Окрім поширення антинаукових концепцій про виникнення і розвиток укра-
їнського етносу, більш важливішою метою книг київського цензора було
виробити й озвучити рекомендаційні заходи для уряду, спрямовані на те, щоб
раз і назавжди подолати «український сепаратизм». С. Щоголєв вказував, що
головне — правильно спрямувати шкільну освіту, відучити молоде покоління
від мови й запровадити «меры против периодической печати на украинском
языке»; не допускати, щоб Боже слово звучало українською мовою, не дозво-
ляти священикам проповідувати по-українському20. Чи не найбільше уваги у
книзі було відведено аналізу наукової та суспільно-політичної діяльності
М. Грушевського, якого автор назвав «єресіархом сучасного українського руху».
Як справедливо зазначив сучасний український дослідник В. Тельвак, у своїй
критиці наукової, організаційної та суспільно-політичної діяльності львівського
професора С. Щоголєв не був оригінальним, а лише сумлінно узагальнив і
переповів поширені в російській націоналістичній літературі оцінки. Особли-
вого обурення при характеристиці історичних поглядів М. Грушевського у
С. Щоголєва викликало схвальне сприйняття багатьма російськими вченими
«українського імперіалізму» автора «Історії України–Руси». Це, на його пере-
конання, легітимізувало в науці альтернативний погляд українського дослідника
на минуле східноєвропейського середньовіччя та додавало працям останнього
авторитетності в очах пересічного читача. «Прихильність критики надала
Біографічні студії Випуск ХХ
359
п. Грушевському не лише можливість, але й право зверхньо дивитися на всіх
російських істориків, що наважилися визнати Київський княжий період загально-
російським», — зауважив автор. Загалом погляди С. Щоголєва на історичні
концепції М. Грушевського були типовими для представників російського пра-
ворадикального табору, про що свідчать численні схвальні відзиви у російській
чорносотенній періодиці21.
Довідниковий характер книги С. Щоголєва зробив її також популярною у
поліційному середовищі, представники якого використовували зазначену працю
як інформатор для боротьби з українським рухом.
Професійна та публіцистична діяльність цензора не могла не викликати
обурення та критику з боку представників української інтелігенції, які нама-
гаючись спростувати «концепцію Щоголєва», як не прикро, вдавалися до
особистих образ і випадів.
Одним із перших, хто публічно виступив проти С. Щоголєва був С. Єфре-
мов, який у № 2 «Украинской жизни» (1913 р.) розмістив свою статтю «Благо-
родный осведомитель»22. У ній автор у дещо саркастичній формі зізнається, що
очікував від книги значно більшого, і вона точно не стане настільною книгою
читаючої російської інтелігенції (як на те сподівався цензор), її може вико-
ристовувати лише малограмотний повітовий поліційний пристав. Майже поло-
вина статті українського громадсько-культурного діяча присвячена викриттю
некомпетентності, псевдонауковості та плагіату автора книги. Більшість
авторських посилань після відповідних перевірок виявилися дутими. «Погубило
честолюбивые мечтания бывшего врача — пише С. Єфремов — ни что иное, как
его третья страсть. Когда-то у старика Крылова некую почтенную особу спра-
шивают: «скажи, кума, что у тебя за страсть — кур красть?» — и вот подобная
же непреодолимая страсть (…) и у г. Щеголева. Без всякого зазрения совести
обращается с чужой литературной собственностью, похищает чужие мысли,
крадет цитаты, и так как это не всегда преследуется уголовными законами, то
откровенно и сознается в этом, сохраняя при этом столь благородный вид, как
будто он еще одолжение или даже благодеяние обокраденным сделал… Эта
невинная страсть, приводящая, впрочем, к весьма чувствительным послед-
ствиям, проистекает, в свою очередь, от желания казаться человеком вполне
осведомленным во всех тайнах бытия, энциклопедически образованным»23.
Беручись прослідкувати генезис, стилістику та фонетику української мови,
лікар за фахом наводить твердження, які суперечать одне одному «каждое унич-
тожает без остатка свого ближайшего соседа»24. У цілому, Сергій Олександ-
рович послідовно довів, що майже на кожній сторінці книги «Украинское
движение как современный этап южнорусского сепаратизма» присутні пере-
кручування, фактологічні помилки, неточності та висновки, що не мають під
собою доказової бази і зовсім не обґрунтовані. Розгромивши теоретичні «напра-
цювання» цензора, С. Єфремов зазначив, що не у викритті наукового нехлюй-
ства полягає мета його статті. Він прагнув привернути увагу прогресивної
громадськості до спроб розкрутити нове урядове хвилювання довкола «україн-
ського питання», сформувати у суспільстві образ «українського сепаратизму»,
Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ VІІ
360
який загрожує цілісності імперії та благополуччю її підданих. Під брехливі
звинувачення в антидержавній діяльності потрапили «Просвіта» та інші укра-
їнські культурні об’єднання, періодичні видання. Водночас, іронізуючи, С. Єф-
ремов повідомив, що не відаючи того, С. Щоголєв жбурнув камінь у город
П. Столипіна. Так, цензор вимагав жорстоко карати всіх тих, хто «причислял это
(малорусское) племя в России к инородцам»25. Піддано було критиці та нежит-
тєздатності деякі практичні ідеї цензора. Зокрема, пропозиція створити спеці-
альний цензурний комітет для розгляду україномовних видань довела свою
неефективність ще після Емського указу, коли українські рукописи розглядалися
у Петербурзі. Тоді проти деяких неефективних та відверто безглуздих заходів
виступили самі ж прибічники самодержавства: київський і харківський генерал-
губернатори О. Чертков, О. Дондуков-Корсаков (кожен самостійно)26.
Резюмуючи викладене у статті «Благородный осведомитель», її автор, не
соромлячись слів, назвав книгу С. Щоголєва брехливим доносом, який склада-
ється з «клеветы, фантастических измышлений и прямой лжи» й дозволив при-
пустити про неповне психічне здоров’я колишнього лікаря27.
Цікаво, що з такою оцінкою, відповідаючи на звинувачення, частково пого-
дився у статті-відповіді С. Єфремову і сам С. Щоголєв: «я написал донос».
Розвиваючи свій задум, останній у 1914 р. видав книгу «Современное украин-
ство. Его происхождение, рост и задачи», яка була скороченим варіант видання
1912 р.
На нові наукові потуги ярого українофоба не довелося довго очікувати
реакції вітчизняної інтелігенції. Цього разу з розгромною статтею ««Скорочене»
викривання українства паном С. Щоголєвим» на сторінках «Украинской жизни»
виступив її редактор Симон Петлюра (Украинская жизнь. — 1915. — № 11)28.
Останній не став спростовувати псевдонауковість доводів пана Щоголєва (на
думку С. Петлюри, все й так було очевидним), він розкритикував літературну
стилістику автора, показав його фамільярність і використав проти цензора його
ж зброю — посилання на авторитетів, самодержавні порядки й інституції. Так,
літературний стиль «дослідження» Сергія Щоголєва редактор «Украинской
жизни» охарактеризував як квазііронічний, із «міцними» словами та необґрун-
тованими приписами своїм супротивникам чужих для них намірів, намаганнями
будь-що їх очорнити29.
Вішаючи на М. Грушевського, «усіх дохлих собак», критикуючи схему
історичного розвитку українського народу, накреслену вченим, — писав С. Пет-
люра, — цензор тим самим ставив під сумнів дії та рішення, фаховість ім-
перських інституцій (Академію наук, Харківський університет), які визнали
наукові досягнення Михайла Сергійовича, надавши йому докторську ступінь.
«Записку Академии наук об отмене стеснений малорусского печатного слова»,
над якою працювали такі спеціалісти-філологи, як Корш, Фортунов, Шахматов,
С. Щоголєв назвав кримінальним документом, апокрифом. За його ж словами,
харківський професор О. Потебня дійсно був талановитим філологам, але укра-
їнофілом (як недолік), а відомі педагоги Ушинський і Вессель, пропонуючи
запровадити викладання у початковій школі українською мовою, були повними
Біографічні студії Випуск ХХ
361
дилетантами і не здогадувалися про стратегічні замисли українофілів. Загальний
перепис 1897 р., на думку цензора, був наскрізь підтасованим. Як не дивно, але
С. Щоголєв відповідно до свого тексту виступив критиком імперської системи
антиукраїнських заборон (Валуєвського циркуляра й Емського указу), які
виявилися недостатньо ефективними та не системними30. Виставивши автора
книги «Современное украинство. Его происхождение, рост и задачи» повним
самодуром і нігілістом, критиком імперської політики, що не визнає жодних
авторитетів, а керується лише своїми вільними судженнями, С. Петлюра на
завершення написав: «Вважаючи неможним полемізувати з п. Щоголєвим по
суті справи і вважаючи також зайвим заперечувати наклепи та вигадки його на
адресу українства, ми обмежили його своє завдання тільки викладом деяких
інформативних моментів книги автора. Нам здається, що поява таких книг
свідчить про безсилля наших «ідейних» противників. Вичерпавши у боротьбі з
нами убогі «ідейні аргументи», вони гарячково хапаються за «залізну руку
закону» і під звуки лайки і галасу, сердитого гримання та іронічних вигуків,
усіма засобами намагаються зупинити те, що стихійно рухається і стихійно
змете з свого шляху всі загородження, поставлені руками панів Щоголєвих»31.
Поряд із роботою у Київському тимчасовому комітеті у справах друку (а ця
діяльність віднімала немало сил та здоров’я), Сергій Никипорович був активним
учасником загальноімперського праворадикального монархічного руху, зокрема
входив до Київського клубу російських націоналістів, створеного у 1908 р. На
його засіданнях С. Щоголєв неодноразово виступав із доповідями про стан
розвитку «українського сепаратизму» та з приводу святкування важливих для
українців ювілейних дат32. Саме за участь у роботі цього клубу С. Щоголєву у
1919 р. доведеться відповідати у НК, і ця сторінка у його біографії відіграє чи не
найтрагічнішу роль.
Зовсім інший аспект біографії С. Щоголєва становила його благодійницька
діяльність. Незважаючи на першочерговість роботи у Київському тимчасовому
комітеті у справах друку та неабиякій важливості охороні інформаційного
простору Росії, за погодженням ГУДу Сергія Никипоровича у травні 1913 р.
було призначено директором Маріїнського дитячого притулку й обрано членом
Київської губернської опіки притулків. Про успіхи на посаді та віддану бла-
годійницьку діяльність свідчить подання у липні 1913 р. його кандидатури від
Відомства установ імператриці Марії на вищу державну нагороду33.
Із початком Першої світової війни, як істинний патріот Російської імперії,
С. Щоголєв повернувся до лікарської практики. Із 4.09 по 31.10.1914 р. він був
старшим ординарним лікарем тимчасового міського лазарету при Києво-
Михайлівському монастирі. З 01.11.1914 по 26.12.1917 рр. служив головним
лікарем шпиталю № 5 київського комітету всеросійського міського Союзу допо-
моги бідним і пораненим воїнам. У березні 1916 р. «за полезную деятельность в
звании главного врача» він був нагороджений орденом Св. Володимира34. Поряд
із цим, лікарська практика мала суміщатися з цензорською діяльністю. С. Що-
голєв не полишав роботи у Київському тимчасовому комітеті у справах друку, а
у березні 1916 р. його як першокласного фахівця запросили ще й на посаду
військового цензора Київського військового округу35.
Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ VІІ
362
У період Української національно-демократичної революції С. Щоголєв
відійшов від державних та громадських справ і зосередився на лікарській прак-
тиці. З листопада 1917 по січень 1919 рр. він очолював ліквідаційне бюро
шпиталю № 5. На жаль, у нас немає відомостей щодо поглядів і ставлення
колишнього цензора до Української Центральної Ради, Гетьманату. Відомо (за
даними Т. Кальченка), що з приходом до влади у Києві більшовиків С. Щоголєв
заявив про лояльне ставлення до неї та готовність «посвятить свои силы на
укрепление этой власти». Однак, незважаючи на крайню потребу у медичних
працівниках, більшовики не вибачили Сергію Щоголєву його дворянське поход-
ження, службу в цензурних органах та активну участь у роботі Київського клубу
російських націоналістів. 16 травня 1919 р. Сергія Никипоровича Щоголєва було
заарештовано, а через три дні розстріляно. Усе майно колишнього царського
чиновника конфісковано36.
Таким чином, постать «фахівця з українського сепаратизму» є надзвичайно
неординарною і суперечливою. У його особі зійшлися високоосвічений цензор-
професіонал, ярий антиукраїнофіл, самовідданий лікар і благодійник, активний
громадсько-політичний діяч. Основою професійної, публіцистичної та громад-
сько-політичної діяльності С. Щоголєва, як чиновника цензурного відомства,
була переконаність у необхідності збереження самодержавного ладу та унітар-
ного устрою Росії. Він чітко розумів, що система національного і політичного
устрою держави починає розхитуватися і слабнути, а отже, необхідно аби кожен,
хто перебуває на державній службі, робив усе необхідне для захисту режиму від
внутрішнього та зовнішнього руйнування. Для українських національно-куль-
турних діячів він став гідним суперником, одним із тих, хто зумів «боротися» з
«українофілами-сепаратистами» не тільки адміністративними, але й інтелекту-
ально-інформаційними методами. У сучасній вітчизняній історичній науці,
мабуть, слід відійти від крайнього негативізму та засудження в оцінках діяль-
ності імперського чиновника і розглядати особистість С. Щоголєва, як продукт
епохи, віддзеркалення пануючих тогочасних установок на розвиток сучасного їм
суспільства.
————————
1 Дзюба І.М. Нагнітання мороку: від чорносотенців початку ХХ століття до
українофобів початку століття ХХІ. — К., 2011. — 508 с.
2 Любченко В.Б. Теоретична та практична діяльність російських націоналістичних
організацій в Україні (1908–1914 рр.) // Український історичний журнал. — 1996. —
№ 2. — С. 57–69.
3 Кальченко Т.В. Киевский клуб русских националистов. Историческая энцикло-
педия. — К., 2008. — 414 с.
4 Тельвак В.В. «Ересиарх украинского движения» (рецепція творчої спадщини
М. Грушевського в російському правомонархічному середовищі першої третини XX ст.) //
Історіографічні дослідження в Україні. — К.: Ін-т історії України НАН України,
2010. — № 20. — С. 131–154.
Біографічні студії Випуск ХХ
363
5 Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі — ЦДІАК
України), ф. 295, оп. 1, спр. 135, арк. 73.
6 Ефремов С.О. Благородный осведомитель // Украинская жизнь. — 1913. — № 2. —
С. 85.
7 ЦДІАК України, ф. 295, оп. 1, спр. 135, арк. 82.
8 Там само, спр. 312.
9 Там само, спр. 181, арк. 36–38.
10 Там само, спр. 312.
11 Там само, спр. 247, арк. 8.
12 Там само, арк. 9.
13 Там само, арк. 13.
14 Там само, арк. 19.
15 Так само, арк. 22, 22 зв.
16 Там само, арк. 28–28 зв.
17 Там само, арк. 36–36 зв.
18 Режим доступу : http: www.rusk.ru.
19 Щеголев С.Н. Украинское движение как современный этап южнорусского сепа-
ратизма. — К., 1912. — 588 с.
20 Там же. — С. 345.
21 Тельвак В.В. Вказ. праця. — С. 143.
22 Ефремов С.О. Указ. соч. — С. 85−98.
23 Там же. — С. 87.
24 Там же. — С. 90–92.
25 Там же. — С. 95–96.
26 Савчинський В.Е. «Українське питання» у роботі цензурних органів Наддніпрян-
ської України (друга половина ХІХ ст.) // Наддніпрянська Україна: історичні процеси,
події, постаті: Збірник наукових праць. — 2010. — Вип. 8. — С. 322−329.
27 Ефремов С.О. Указ. соч. — С. 97.
28 Петлюра С.В. Статті / Упоряд. та авт. передм. О. Климчук. — К., 1993. — 341 с.
29 Там само. — С. 124.
30 Там само. — С. 125–127, 128–129, 131.
31 Там само. — С. 134.
32 Кальченко Т.В. Указ. соч. — С. 377–378.
33 ЦДІАК України, ф. 295, оп. 1, спр. 181, арк. 12–17.
34 Там само, арк. 22.
35 Там само, арк. 27.
36 Кальченко Т.В. Указ. соч. — С. 378–379.
|