Філософія права: проблеми і підходи
Рецензія на навчальний посібник: Філософія права: проблеми і підходи. Навчальний посібник для студентів спеціальності “Правознавство” / П. М. Рабінович, С. П. Добрянський, Д. А. Гудима, О. В. Грищук, Т. І. Дудаш, Т. І. Пашук, С. П. Рабінович, Л. В. Ярмол, Ю. І. Анохін. За загальною редакцією П. М. Р...
Gespeichert in:
| Datum: | 2005 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
2005
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/12527 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Філософія права: проблеми і підходи / В.С. Бігун // Проблеми філософії права. — 2005. — Т. III. — С. 408-419. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-12527 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Бігун, В.С. 2010-10-12T10:21:49Z 2010-10-12T10:21:49Z 2005 Філософія права: проблеми і підходи / В.С. Бігун // Проблеми філософії права. — 2005. — Т. III. — С. 408-419. — укр. 1818-992X https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/12527 Рецензія на навчальний посібник: Філософія права: проблеми і підходи. Навчальний посібник для студентів спеціальності “Правознавство” / П. М. Рабінович, С. П. Добрянський, Д. А. Гудима, О. В. Грищук, Т. І. Дудаш, Т. І. Пашук, С. П. Рабінович, Л. В. Ярмол, Ю. І. Анохін. За загальною редакцією П. М. Рабіновича. – Львів: Львівський національний універси-тет імені Івана Франка, юридичний факультет, Лабораторія дослідження теоретичних проблем прав людини, 2005. – 332 с. uk Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України Рецензії Філософія права: проблеми і підходи Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Філософія права: проблеми і підходи |
| spellingShingle |
Філософія права: проблеми і підходи Бігун, В.С. Рецензії |
| title_short |
Філософія права: проблеми і підходи |
| title_full |
Філософія права: проблеми і підходи |
| title_fullStr |
Філософія права: проблеми і підходи |
| title_full_unstemmed |
Філософія права: проблеми і підходи |
| title_sort |
філософія права: проблеми і підходи |
| author |
Бігун, В.С. |
| author_facet |
Бігун, В.С. |
| topic |
Рецензії |
| topic_facet |
Рецензії |
| publishDate |
2005 |
| language |
Ukrainian |
| publisher |
Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України |
| format |
Article |
| description |
Рецензія на навчальний посібник: Філософія права: проблеми і підходи. Навчальний посібник для студентів спеціальності “Правознавство” / П. М. Рабінович, С. П. Добрянський, Д. А. Гудима, О. В. Грищук, Т. І. Дудаш, Т. І. Пашук, С. П. Рабінович, Л. В. Ярмол, Ю. І. Анохін. За загальною редакцією П. М. Рабіновича. – Львів: Львівський національний універси-тет імені Івана Франка, юридичний факультет, Лабораторія дослідження теоретичних проблем прав людини, 2005. – 332 с.
|
| issn |
1818-992X |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/12527 |
| citation_txt |
Філософія права: проблеми і підходи / В.С. Бігун // Проблеми філософії права. — 2005. — Т. III. — С. 408-419. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT bígunvs fílosofíâpravaproblemiípídhodi |
| first_indexed |
2025-11-25T21:46:33Z |
| last_indexed |
2025-11-25T21:46:33Z |
| _version_ |
1850560389209653248 |
| fulltext |
РЕЦЕНЗІЇ
408 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
© 2005 В. С. Бігун
Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України
ФІЛОСОФІЯ ПРАВА: ПРОБЛЕМИ І ПІДХОДИ*
Наприкінці 2005 року
в Львові на всеукраїнсько-
му “круглому столі” “Ан-
тропологія права: філософ-
ський та юридичний ви-
міри”∗∗ було презентовано
навчальний посібник “Фі-
лософія права: проблеми та
підходи” за редакцією відо-
мого вченого-юриста, про-
фесора Львівського націо-
нального університету П. М. Рабіновича.
Перед тим, як викласти деякі основні, на нашу
думку, положення та висновки посібника
й критичні міркування, відзначимо такі його
особливості.
По-перше, методологічний характер дослід-
ницького матеріалу.
По-друге, в зв’язку з першим, розгляд обра-
них філософсько-правових проблем під впливом
тенденції антропологізації предмета філософії
права та на засадах “потребового” підходу.
По-третє, те, що посібник є результатом
праці кола науковців (П. М. Рабінович, С. П. Доб-
рянський, Д. А. Гудима, О. В. Грищук, Т. І. Ду-
даш, Т. І. Пашук, С. П. Рабінович, Л. В. Ярмол,
Ю. І. Анохін), які складають основу нинішньої
наукової школи професора П. М. Рабіновича
з загальної теорії прав людини й працюють у Ла-
бораторії досліджень теоретичних проблем прав
людини юридичного факультету ЛНУ.
І. Деякі основні положення й висновки, ви-
кладені в посібнику
* Філософія права: проблеми і підходи. Навчальний
посібник для студентів спеціальності
“Правознавство” / П. М. Рабінович, С. П. Добрянський,
Д. А. Гудима, О. В. Грищук, Т. І. Дудаш, Т. І. Пашук, С. П.
Рабінович, Л. В. Ярмол, Ю. І. Анохін. За загальною
редакцією П. М. Рабіновича. – Львів: Львівський
національний універси-тет імені Івана Франка, юридичний
факультет, Лабораторія дослідження теоретичних
проблем прав людини, 2005. – 332 с.
∗∗ Детальніше про зазначений «круглий стіл»
дивіться: Гудима Д. А. Перший всеукраїнський «круг-
лий стіл» з антропології права // Проблеми філософії
права. – 2005. – Том. ІІІ (у цьому томі).
Посібник складається з двох частин і трьох
розділів, викладених на 332 сторінках:
І. Філософія права: наукознавча характерис-
тика (розділ 1. Предмет і методологія філософії
права);
ІІ. Деякі проблеми філософії права в антропо-
логічній перспективі (розділ 2. Загальні про-
блеми праворозуміння (герменевтико-лінгвісти-
чний підхід); розділ 3. Деякі проблеми природ-
ного права (філософсько-антропологічний під-
хід); розділ 4. Природні права людини та об’єкти-
вне юридичне права (потребовий підхід)).
Відповідаючи на питання “що є предметом
філософії права” (с. 12 і далі), професор П. М. Ра-
бінович вказує на необхідність аналізу принаймні
двох аспектів: змісту праворозуміння та специ-
фіки предмета власне філософії й розкриває два
шляхи пошуку відповіді. Перший шлях – інтер-
претація поняття права. Остання, як відзначає
автор, “ніколи не була й сьогодні не лишається
однозначною”, зокрема тому, що “якщо саме фі-
лософія покладає на себе місію визначати “що
є право”, то “скільки існувало й існує різних “фі-
лософій”, стільки й було й буде неоднозначних
праворозумінь” (с. 12).
Другий, на думку автора, менш вразливий,
підхід – “визначити в онтологічному й соціаль-
ному аспектах гранично загально, абстрактно
(а отже, значною мірою беззмістовно) той фено-
мен, який кваліфікується як “правова реальність”,
а “розкриття його сутності залишити філософсько-
правовим школам”, кожна з яких “змістовно дослі-
джує лише один з аспектів цього явища (хоча ре-
зультати такого дослідження вона прагне потім
гіпертрофовано поширити на все явище в цілому
і вважає сутністю даного явища те, що насправді
становить лише один з його проявів” (с. 14).
З огляду на викладене предметом науки філо-
софії права, на думку автора, “є найзагальніші
(гранично загальні) об’єктивні закономірності
виникнення, структури, функціонування й роз-
витку того явища, яке відображається тер-
міно-поняттям “право” (с. 12).
Втім, знову ж таки, й за такого підходу звер-
нення до філософії та правознавства (а отже і до
знань про праворозуміння) не уникнути. Як від-
В. С. Бігун
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 409
значає автор, зазначене явище, в нинішній нау-
кознавчій ситуації, “неминуче виступає спільним
об’єктом дослідження двох самостійних наук:
філософії та загальної теорії права”, й “кожна
з них “освоює” цю “спільну територію” під різ-
ними кутами зору”. Більше того, аналіз західної
традиції філософії права доводить, що “той під-
хід, згідно з яким галузь знань, котра за нашою
традицією зветься “загальна теорія права”, вва-
жається складовою частиною науки філософії
права, тобто начеби поглинається останньою”.
Отож, стверджує автор, “зазначена проблема по-
требує подальших досліджень” (с. 16).
Відтак, на нашу думку, автором показано, що
неоднозначність (чи, точніше сказати, багатозна-
чність), абстрактність філософського розуміння
права (що часом може сприйматися як недолік) –
не ознаки недосконалості філософії права (по-
глядів її представників), а, натомість, її “вро-
джена”, необхідна характеристика.
Проте плюралізм методології права – концеп-
туальних підходів, дослідницьких методів і засо-
бів дослідження предмета філософії права, а та-
кож знання про закономірності їх застосування,
мають відповідати, підкреслює автор, принаймні
трьом гносеологічним постулатам, які він вва-
жає наукознавчими аксіомами, ствердженими
реальною дослідницькою практикою багатьох
поколінь вчених: 1) об’єктивна зумовленість об-
раних методів дослідження його предметом; 2)
необхідність встановлення єдиної істини, вірогі-
дність якої можна довести й перевірити за допо-
могою певного об’єктивного критерію (й тут ав-
тор вказує на те, що, якщо поняття істинності
інтерпретувати як відповідність суспільствозна-
вчих положень об’єктивним інтересам (потре-
бам) лише окремих частин соціально неоднорід-
ного суспільства, тоді доведеться визначати
плюралізм істин, що водночас може вважатися
і своєрідним проявом агностицизму й виправдан-
ням будь-яких акцій, аби тільки вони відповідали
чиїмось інтересам. Відтак це питання вимагає
подальших дискусій); 3) неодмінним показником
прийнятності, евристичності певного концептуа-
льного підходу та дослідницького методу є їх
спроможність наближувати, призводити до роз-
криття соціальної сутності явища, що вивчається
(а не до приховування, затушовування її)” (с. 18).
Недотримання цих аксіом спричиняють, на
думку автора, “методологічні аномалії”, причини
яких детально описуються й на які варто звер-
нути увагу дослідникам, щоб їх виявляти й уни-
кати. Зокрема, серед аномалій називаються: ви-
користання певних загальнонаукових й інших
методів дослідження поза межами їх застосову-
ваності; “оприродничування” закономірностей
соціальних явищ; надмірне, тобто соціально-без-
змістовне, “вихолощування”, абстрактизація по-
нять про досліджувані соціальні явища; факторна
зрівнялівка (прокламування рівнозначності
впливу на досліджуване явище численних обста-
вин, від яких воно залежить); методологічна
“зрівнялівка” (проголошення абсолютної рівно-
цінності усіх методів дослідження, заперечення
будь-якої їх субординованості); “термінологічна
мімікрія” (словесне перевдягання, зміна “виві-
сок” дослідницьких підходів і методів). Наяв-
ність зазначених аномалій, на думку автора, сві-
дчить про “підставність вимоги дотримання ме-
тодологічної дисципліни.” Разом з тим, продов-
жує автор, суспільна практика довела, що “ніколи
не існувало, не існує й не існуватиме методології
соціального пізнання, абсолютно нейтральної у
соціально змістовному аспекті, тобто методо-
логії, так би мовити, соціально дистильованої,
“очищеної” від залежності, від впливу з боку
загального світогляду, переконань і установок
дослідника”. Більше того, “такий світогляд є, за-
звичай, конкретним продуктом певних соці-
альних умов і природних умов, певних обставин
життя його носія або тієї частини суспільства,
інтересам якої об’єктивно відповідають, “слугу-
ють” результати дослідження” (с. 19-20).
Професор П. М. Рабінович характеризує
й трансформації у вітчизняному загальнотеоре-
тичному правознавстві та їх вплив на методоло-
гію філософії права, описує такі тенденції зміни
об’єкта й, відповідно, предмета загальнотеорети-
чної юриспруденції, як глобалізація, деформалі-
зація (розмиття, втрата чіткості рамок того яви-
ща, котре відображається поняттям права), ан-
тропологізація (с. 21-35).
Продовжує тему антропологізації виклад мо-
лодих науковців Д. А. Гудими та Ю. І. Анохіна
про антропологічну парадигму як прояв тен-
денції антропологізації предмета філософії
права (§ 4, с. 35-92). У параграфі теж подається
і детальний виклад низки загальнометодологічних
положень (зокрема, поняття наукової парадигми),
котрі хоч і безпосередньо не стосуються філософії
права, варті уваги дослідників, які прагнуть дотри-
муватися “методологічної дисципліни”.
Також детально розкриваються поняття ан-
тропології, її різновиди. Автори наперед застері-
гають: “на запитання, що таке антропологія, –
однозначної відповіді ми не отримаємо” (с. 43),
розкриваючи далі зміст десятків видів “антропо-
Філософія права: проблеми і підходи
410 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
логій”, зокрема, права (юридичної антропології) –
на основі інформативно солідної джерельної бази.
Підсумовуючи, робиться висновок про те, що
“предметом юридичної антропології є закономі-
рності правового буття людини в об’єктивно іс-
нуючій нормативній системі (система соціальних
регуляторів поведінки, позитивне право), яке
отримує свій зовнішній вияв у можливості
(суб’єктивне право) та необхідності (суб’єктив-
ний обов’язок) певної поведінки особи” (с. 79).
Антропологічна парадигма визначається як
“система науково-дослідницьких установок, пе-
реконань, підходів і знань щодо з’ясування ан-
тропної природи права та правових явищ, світо-
глядну основу якої (системи) становлять висно-
вки антропології і інших наукових систем про
сутність людини, її природу та взаємозв’язки
з суспільством і соціальним групами” (с. 85). За-
значена парадигма, як відзначають автори, ви-
явилася, у формуванні самостійної галузевої
юридичної дисципліни – антропології права
(правової (юридичної) антропології) та її виок-
ремленні в структурі філософії права.
Автори погоджуються з думкою про те, що
“більш доцільним (коректним) правову антропо-
логію як галузь філософії права називати філо-
софсько-правовою антропологією, адже, розви-
ваючись у межах філософсько-антропологічного
різновиду антропологічної парадигми (котрий
співіснує з різновидом етно-антропологічним),
вона має саме філософське (а не етнологічне чи
історичне підґрунтя”, яке, разом з тим, не ви-
ключає проникнення на її територію іншого
знання. (с. 91).
Автори слушно відзначають, що “ця галузь
філософсько-правового знання вивчає, перш за
все, людину, з’ясовує її сутність (проте не “вза-
галі”, а як суб’єкта, носія природних прав), то-
руючи шлях до глибшого розуміння феномена та
категорії прав людини, а відтак – до більш пов-
ного дослідження такого явища, як право” (с. 88).
Й визначають філософсько-правову антро-
пологію як “розділ філософії права, який, за до-
помогою методології, заснованої на філософ-
сько-антропологічному та деяких інших конце-
птуальних підходах, вивчає людину, її потреби,
інтереси, специфічні юридичні властивості як
правової істоти, з’ясовує сутність, природу біо-
соціального індивіда з метою встановлення
зв’язків між розумінням людини, її прав і правом
як соціальним явищем, розкриваючи у такий спо-
сіб закономірності, що входять у предмет філо-
софії права” (с. 91).
Разом з тим, з утвердженням філософсько-
правової антропології як частини філософії пра-
ва, не заперечується й вказується на “реальну
ймовірність”, – у міру накопичення юридико-ан-
тропологічних знань, предметного й методологі-
чного визначення й формування – виокремлення
антропології права в самостійну галузь юридич-
ної науки (с. 79).
Друга частина посібника “Деякі проблеми
філософії права в антропологічній перспек-
тиві” розпочинається викладом загальних
проблем праворозуміння з позицій герменев-
тико-лінгвістичного підходу (розділ 2). Остан-
ній визначається як “вихідна аксіоматична ідея
про необхідність дослідження явищ соціальної
дійсності крізь призму загальних закономірнос-
тей розуміння та інтерпретації мовних знаків, що
ними ці явища позначаються, яка зумовлює зага-
льну стратегію дослідження, відбір досліджува-
них фактів та інтерпретацію результатів дослі-
дження” (с. 93).
Професор П. М. Рабінович вказує на те, що
“загальна теорія розуміння (герменевтика) має
“виходи” мало не на всі етапи та зони правового
регулювання остільки, оскільки вони з необхід-
ністю опосередковуються свідомістю, осмислю-
ються”, що, відповідно, є “вагомою підставою
для застосування висновків цієї науки у загаль-
нотеоретичному праводержавознавстві та філо-
софії права” (с. 104).
Разом з тим подається висновок про те, що
“розуміння будь-якого явища ... є нічим іншим,
як засвоєнням, пізнанням його соціальної сутно-
сті. Соціальна ж сутність явища – це його роль,
призначення, функції, можливості впливу на
життєдіяльність тих чи інших суб’єктів – це
в кінцевому рахунку, а деколи й в першу чергу –
здатність задовольняти їх певні потреби. Соціа-
льна сутність явища розкривається у його “здат-
ності” бути засобом для задоволення потреби,
а інакше кажучи, для досягнення тієї мети, в якій
ця потреба втілюється, відбивається. Тому пі-
знати, з’ясувати соціальну сутність явища – це
означає витлумачити його саме як такий засіб,
інструмент” (с. 104).
Якщо припустити правильність зазначеного
підходу в юридичній герменевтиці, то виникає
питання: чи можна пізнати сутність права (в ав-
торському розумінні – його “здатність бути засо-
бом для задоволення потреби”) “крізь призму
загальних закономірностей розуміння та інтер-
претації мовних знаків”, якими позначається те-
рміно-поняття “право”? Залишається і питання
В. С. Бігун
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 411
про універсальний характер (придатність) “по-
требового підходу”.
У § 2 тему продовжує виклад молодої дослід-
ниці Т. І. Дудаш про результати дослідження
“правоназв” як закономірних проявів право-
розуміння. Автор перевіряє гіпотезу, висловлену
в 1970-их рр. П. М. Рабіновичем про те, що “сло-
во “право” використовується для позначення ни-
зки понять про різноманітні соціальні явища аж
ніяк не випадково” (с. 107). Вона робить це, серед
іншого, “спираючись на досягнення сучасної лін-
гвістики (зокрема загальної теорії номінації)”
(с. 108) шляхом “вивчення етимології пра-
ворозуміння” (с. 109), “правоназивання” у двана-
дцяти найбільш поширених мовних сім’ях (у да-
ній роботі висвітлюючи “лише ситуацію у сло-
в’янських мовах індоєвропейської мовної сім’ї”
(c. 117).
Авторка представляє низку “загальних зако-
номірних зв’язків між праворозумінням і право-
називанням”, які відображені, серед іншого,
в таких висновках. Визнаючи обґрунтованість
досліджуваної гіпотези, стверджується про вияв-
лення “щонайменше двох різновидів правоназв,
кожен із яких прямо корелює з відповідним ос-
новним типом праворозуміння – “позитивістсь-
ким” або ж “природним”. Тим самим виявля-
ється, окрім іншого, історична першопочатко-
вість саме таких типів праворозуміння” (с. 131).
Зокрема вказується на те, що “у германських та
слов’янських мовах правоназви позначають по-
няття про такі явища, які здатні ззовні спрямову-
вати поведінку саме у бік справедливості (пра-
вди). Отже, у правоназиванні відбувалася об’єк-
тивація того праворозуміння, яке існувало у мовній
спільноті за тих конкретно-історичних умов, коли
мали місце правономінаційні процеси” (с. 133).
Далі йдеться про “офіційне правотлума-
чення як прояв герменевтичних закономірно-
стей” викладається ряд основних ідей юридичної
герменевтики й, зокрема, робиться висновок про
те, що “оскільки фундаментальними, гли-
бинними чинниками будь-якої правоінтерпрета-
ційної діяльності виступають людські потреби
й інтереси, остільки її дослідження не може від-
буватися поза межами антропологічної паради-
гми, конкретизованої у герменевтико-лінгвістич-
ному підході” (с. 138).
Розглянувши практику офіційного тлума-
чення, зокрема в справах Конституційних Судів
України та ФРН і Європейського суду з прав лю-
дини (с. 138-150), автор також відзначає, що має
місце і “здійснюваний у зв’язку офіційним тлу-
маченням нормативно-правових актів процес
“смислошукання”, але об’єктом цієї діяльності
є вже не сам текст: “смисли” останнього потрібно
шукати не у ньому, а, насамперед, у “фактичному
праві”, у “фактичній конституції”. Що ж до вла-
сне юридичного тексту, то стосовно нього здійс-
нюється процес “смислотворення”, а кажучи то-
чніше, процес “приписування” йому саме того
смислу, котрий уже “відшукано” у зазначених
позатекстових джерелах” (с. 150-151).
У розділі 3 “Деякі проблеми природного
права (філософсько-антропологічний підхід)”
розкривається низка проблем. Зокрема, в § 1
“Поняття філософсько-антропологічного під-
ходу та його загальні потенції у філософсько-
правових дослідженнях” зазначений підхід ви-
значається як “світоглядна аксіоматична ідея про
найвищу цінність біосоціального індивіда”. При
цьому відзначається, що “дана ідея має світогля-
дний характер, оскільки у ній виражається уяв-
лення науковця про світ і своє місце в ньому.
Аксіоматичність цієї ідеї відображає зорієнтова-
ність вченого на отримання “людиномірних”
знань і визначається як формальними, так і соці-
ально-змістовними ознаками” (с. 152). Автор ро-
бить висновок про те, що “в основі філософсько-
антропологічного підходу лежить віра (переко-
нання) дослідника у власну цінність і в цінність
усіх людей як представників єдиного біологіч-
ного виду” (с. 154).
Загалом погоджуючись із зазначеним, відзна-
чимо, що, на нашу думку, основу вказаного під-
ходу закладає радше людиноцентричність, аніж
зорієнтованість на визнання “найвищої цінності
біосоціального індивіда” (хоча таке теж не ви-
ключається і часто має місце, передбачається
й нормативно-правовими актами (наприклад,
Конституцією України), які “зорієнтовують” до-
слідників. Хоча, знову ж таки, слід з’ясувати, чи
робить це інші цінності “нижчими”). Іншими
словами, така людиноцентрична дослідницька
установка є скоріше нейтральною, аніж аксіоло-
гічною. Більше того, якщо говорити про застосу-
вання зазначеного підходу в філософсько-право-
вій антропології, то людина в праві не досліджу-
ється як виключно “позитивний”, “законослух-
няний” суб’єкт права: дослідника цікавить й те,
чому людина не дотримується права, чи є обґру-
нтованим визначати її не тільки як homo juridicus
(у розумінні Карбоньє), але, так би мовити, homo
antijuriducus. І безперечно, що сфера права надає
для таких досліджень належний емпіричний ма-
теріал, осмислення якого на філософських заса-
дах (і з філософських позицій, які, наприклад,
Філософія права: проблеми і підходи
412 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
прагнуть прояснити природу зла) може дати плі-
дні результати.
У § 2 розділу 3 “Особливості сучасного по-
няттєвого апарату людинорозуміння у право-
вій науці” розкривається низка питань розу-
міння людини (до речі, усталено запропонований
в наших працях раніше термін “людинорозу-
міння”) в правовій сфері, нині актуалізованих
філософсько-правовим дискурсом. Зокрема, “лю-
динорозуміння” визначається, як “сформована
загальнотеоретичною юриспруденцією на основі
здобутків суспільних та інших наук (передовсім,
філософії) система соціальних значень й особи-
стісних смислів тих терміно-понять, котрі
відображають місце індивідів у процесі еволюції
всього живого на Землі, закономірності їх соціа-
лізації та життєдіяльності” (с. 158). Конкре-
тизується й розвивається поняттєвий апарат лю-
динорозуміння (“людина”, “істота”, “індивід”,
“особа”, “особистість” тощо) загалом і в правовій
сфері зокрема (с. 160-182). Автор слушно відзна-
чає, що з’ясування змісту поняттєвого апарату
людинорозуміння дозволяє, серед іншого, “дещо
удосконалити мову юриспруденції”. Дійсно, до-
дамо від себе, часто використання юристами те-
рміно-понять людинорозуміння не супроводжу-
ється поясненнями, й у неспеціаліста може скла-
датися насправді безпідставне враження, що, на-
приклад, зазначені далі в парах терміни “люди-
на” і “особа” чи “права людини” і “права особи-
стості” позначають одне й теж. Крім того, подіб-
ні розвідки засвідчують “олюднення” юриспру-
денції, необхідність у цьому, й, зокрема, спробу
повернути деяких юристів у лоно смислів по-
нять, якими вони, часто довільно, оперують, але
які істотно впливають на наслідки їхньої юриди-
чної діяльності.
Проблеми природного права далі висвітлю-
ються у викладах § 3 “Гідність людини як фун-
дамент її природних прав” (с. 185-193) та § 4
“Людська гідність: релігійно-антропологічна
інтерпретація” (с. 194-209) авторів П. М. Рабі-
новича, О. В. Грищук та С. П. Рабіновича відпо-
відно. Вони відзначають, що “людська гідність
розглядається як джерело прав людини, тобто
підноситься на рівень принципу права” (с. 185)
і, вказують, що вона є “більш основоположним
поняттям, ніж будь-яке специфічне право лю-
дини. Вона є джерелом усіх моральних принци-
пів, а не моральним принципом як таким...” (Д.
Голенбах) (с. 207).
Даються характеристики вживання терміно-
поняття “гідність” у юридичних актах, доктри-
нальні інтерпретації категорії залежно від
суб’єкта оцінювання (“суб’єктивістська” – само-
оцінка людиною її власної гідності, значущості;
“об’єктивістсько-соціальна” – соціально-групова
чи загальносуспільна оцінка гідності людини;
“суб’єктивістсько-соціальна” – самооцінка лю-
диною її соціальної оцінки, сформульованої ін-
шими суб’єктами) (с. 190); визначення гідності
людини (“внутрішня оцінка людиною власної
самоцінності, яка ґрунтується на об’єктивно
існуючій цінності даної людини для інших
суб’єктів” (с. 191). Автори стверджують, що
“мінімальною константою” гідності людини є її
“антропна гідність”, тобто “самоцінність людини
як біосоціальної істоти – унікального родового
суб’єкта, який уособлює найвищий рівень розви-
тку буття на Землі” (с. 192). Поняття гідності
людини аналізується і в зв’язку з порушенням
прав людини, правом на компенсацію моральної
шкоди. Робиться сміливий, але слушний висно-
вок про те, що “там, де є порушення якогось пра-
ва людини чи якоїсь свободи, завжди потерпає
людська гідність. Саме такий різновид не-
правомірної моральної шкоди є, вочевидь, най-
поширенішим (хоча зараз вимога щодо її компе-
нсації висувається потерпілим – принаймні у віт-
чизняній юридичній практиці – ще не завжди)”
(с. 193).
Представляючи релігійно-антропологічну ін-
терпретацію людської гідності, вказується на
можливість і причини різнобічної філософсько-
правової інтерпретації цієї категорії (с. 194), ви-
світлюються основи та напрями католицької ан-
тропології як одного з підходів та відповідного
йому поняття гідності людини. Зокрема відзна-
чається, що таке поняття відображає насамперед
“об’єктивну, універсальну цінність людини як
особи” (с. 203). Говорячи про поняття гідності як
про поняття, “... що майже порожнє за своїм зна-
ченням ...” (Д. Голенбах), вказується, що “гід-
ність людини як її найвища цінність у католици-
змі виступає джерелом вимог, котрі стосуються
окремих людей та їхніх спільнот, у тому числі
держави” (с. 206). Сучасна католицька концепція
гідності людини, відзначає автор, має й політико-
правове значення: “становить важливий внесок
християнства до міжнародної ідеології прав лю-
дини. Серед іншого це підтверджується й в пре-
амбулі Хартії Європейського Союзу про основні
права, де безпосередньо перед згадкою про
принцип людської гідності вміщено відсилку до
спільної духовної (у німецькомовній версії –
“духовно-релігійної” (!) спадщини народів Єв-
ропи. Тому сьогодні ідея гідності справедливо
В. С. Бігун
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 413
вважається засадничою для усієї європейської
християнської культури” (с. 208).
Підбиваючи підсумки, слушно вказується на
те, що “... антропологізм прав людини не є конче
християнським антропологізмом. Будь-яка конк-
ретна аргументація прав людини з необхідністю
апелює до окремих апріорних постулатів. Тому
й плюралізму антропології права, очевидно, уни-
кнути неможливо”. Разом з тим, хоча “марним
було б шукати загальне раціональне обґрунту-
вання прав людини” (Ж. Марітен) потрібна “ме-
татеорія природного права”, й такою, на думку
автора викладу, може виступити “лише об’єк-
тивістська антропологічна інтерпретація людської
гідності як абсолютної цінності” (с. 209).
У § 5 “Свобода віросповідання як одне з при-
родних прав людини” Л. В. Ярмол і Д. А. Гудима
розкривають тему свободи віровизнання та віро-
сповідання як складову особистісного самови-
значення, основою яких є віра як елемент світо-
гляду. Світогляд же, за визначенням авторів, це
“сукупність узагальнених уявлень людини про
себе, про світ, про свої взаємини зі світом, про
своє місце у світі та своє життєве призначення”
(с. 210-211). Автори висвітлюють (власне або
інших авторів) визначення й характеристику та-
ких складників світогляду, як віра (“у широкому
розумінні впевненість в існуванні якогось явища,
визнання його реальності незалежно від харак-
теру доказів, фактів, на котрих ця переконаність
ґрунтується”), знання, переконання, принципи
і правила поведінки, ідеали й цінності (ціннісні
орієнтації) (с. 211-219). Свобода віровизнання як
природне право людини визначається як “мож-
ливість людини вільно обирати об’єкт своєї віри
і визначати власне внутрішнє ставлення до ньо-
го”, як “можливість внутрішнього самови-
значення людини з питань віри” (с. 220). Разом
з тим, зауважується, що “юридичному регулю-
ванню підлягає лише свобода віросповідання, яке
як природне право визначається як “можливість
людини вчиняти певні дії або утримуватися від
їх вчинення, завдяки чому об’єктивується її віро-
визнання” (с. 221).
Аналізуючи національні та міжнародні юри-
дичні акти та практику з даної тематики, уточня-
ється зміст таких понять (та змістовне співвід-
ношення між ними), як свобода світогляду лю-
дини – “можливість людини вільно самовизнача-
тися у світі, знаходити життєве призначення
у ньому, виражати власне ставлення до різних
явищ дійсності” (с. 225), свобода совісті – “як
один із атрибутів особистості, характеризуючи її
внутрішню здатність до осмислення, оцінювання
різних світоглядних, у тому числі й релігійних,
парадигм”, свобода релігії – “відображає свободу
вибору й самоствердження індивіда лише у сис-
темі релігійних координат” (с. 227-228). Тема
також аналізується у контексті європейських
стандартів свободи віросповідання та Конститу-
ції України.
Загалом автори приходять до висновку, що
“держави не одностайні у розумінні релігійних
прав, їх змісту та меж...”, що в “Європі значний
внесок у цей процес робить Європейський суд
з прав людини, який, однак, здебільшого розуміє
гарантії релігійних прав досить вузько, і, безсу-
мнівно, держави мають більше можливостей для
визначення своєї політики щодо того чи іншого
права і вирішення релігійних справ” (с. 234).
У § 6 “Природно-правова рівність людей та
їх вільні волевиявлення” професор П. М. Рабі-
нович ґрунтовно висвітлює тему шляхом філо-
софсько-антропологічного осмислення Цивіль-
ного кодексу (ЦК) України та, зокрема, його
статті першої. Відзначивши, що ЦК “вперше
в українській історії надав “природним” (антро-
пним, загальносоціальним, поза державним) пра-
вам і свободам людини безпосереднього юриди-
чного значення, визнав їх напряму діючим джере-
лом суб’єктивних юридичних прав і обов’язків
у певних суспільних відносинах” (с. 235). Разом з
тим, зазначає автор, професійна правосвідомість
абсолютної більшості вітчизняних юристів-прак-
тиків, які з січня 2005 р. почали застосовувати
ЦК, “була сформована (як отриманою ними осві-
тою, так і попередньою їхньою роботою) на за-
садах протилежного – позитивістського – право-
розуміння. І ось тепер перед ними постало не-
просте завдання: одночасно реалізовувати у сво-
їй професійній діяльності ці дві діаметрально
протилежні філософсько-правові доктрини” (с.
236).
Аналізуючи зміст статті першої ЦК, автор ви-
різняє три “кваліфікаційні” ознаки, які бере під
свій захист ЦК” (юридична рівність учасників
особистих відносин, їхнє вільне волевиявлення
та майнову самостійність цих суб’єктів). Він від-
значає, що надання “державного захисту означе-
ним суспільним відносинам видається перекон-
ливим проявом кардинальної гуманізації циві-
льно-правового регулювання в Україні”, бо та-
ким чином держава підтримує, стимулює й охо-
роняє такі загальнолюдські цінності, як гідність,
справедливість, добровільну особисту активність
(с. 237).
Автор також вказує на можливу неоднозначну
інтерпретацію змісту природних прав людини,
Філософія права: проблеми і підходи
414 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
що їх захищатиме ЦК, які виникатимуть внаслі-
док плюралізму праворозуміння, детально аналі-
зує одне з ключових терміно-понять – “особисті
відносини”.
На завершення викладу пропонується обго-
ворити таку інтерпретацію предмета позитивного
цивільного (приватного) права: “відносини
суб’єктів, чия природна правоздатність, ви-
никаючи від їх народження, є однаковою (рів-
ною) за змістом та обсягом і реалізується на ос-
нові їх вільного від державно-владного впливу
волевиявлення”; або ж альтернативно, “відно-
сини суб’єктів, формально рівних за їх природ-
ною правоздатністю, що виникає з моменту на-
родження й реалізується ними на основі віль-
ного, не залежного від державно-владного впли-
ву, волевиявлення” (с. 253).
Вчений відзначає, що автори ЦК зробили “за-
конотворчий подвиг”, оскільки, сприйнявши
природно-правову доктрину, ЦК “забезпечив
“прорив” невідчужуваних антропо-соціальних
прав людини в українське законодавство і тим
самим підніс на якісно вищий рівень їх державну
охорону й захист”, водночас виступаючи “пев-
ним імпульсом для подальшого розвитку” пра-
водержавознавства (с. 253-254).
У § 7 “Діалектика загального й особливого
у природних правах людини” співавтори
П. М. Рабінович і С. П. Добрянський розкрива-
ють зміст двох тенденцій у сучасному розвитку
прав людини: глобальна універсалізація та диве-
рсифікація (урізноманітнення конкретного змісту
і обсягу) прав людини залежно від того, в якій
країні вони мають реалізовуватися. Увага акцен-
тується на можливих підходах до витлумачення
(зокрема, розуміння) прав людини як неодмінної
умови їх реалізації, охорони і захисту та на мож-
ливості (чи неможливості) його офіційної уніфі-
кації та всесвітньому або, навіть, на регіональ-
ному (континентальному) рівнях. На думку авто-
рів, “чого варті загальнолюдські назви прав лю-
дини – це виявляється лише тоді, коли вони вико-
ристовуються для розв’язання реальних життєвих
проблем реальних осіб у певних історичних умовах,
за конкретних обставин” (с. 258).
Поняття прав людини характеризується пев-
ними якісними та кількісними показниками.
“Якісні показники розкриваються насамперед
змістом прав людини”, яке авторами визнача-
ється як “умови та засоби, котрі складають
можливості людини, необхідні для задоволення
потреб її існування та розвитку”, тоді як кількі-
сні показники “можуть відображатися поняттям
обсягу прав людини”, який “визначається за до-
помогою певних одиниць виміру (наприклад, кі-
лькість певних можливих варіантів поведінки,
кількість часу, кількість благ, розмір пільг та
ін.)”. Проаналізувавши зазначені “показники” на
прикладах, автори роблять висновок: “звуження
змісту прав людини неодмінно тягне за собою
і звуження їх обсягу. Зміни ж в обсязі прав лю-
дини ... не завжди (не обов’язково) викликають
зміни у змісті права. Поняття змісту прав людини
і поняття обсягу (кількісних показників) прав лю-
дини не слід ототожнювати із змістом та обсягом
поняття про права людини. Останній визначаєть-
ся за правилами формальної логіки” (с. 260).
Соціальне призначення офіційного тлума-
чення прав людини автори вбачають у “присто-
суванні державно-юридичного регулювання до
тих змін, котрі відбулися у суспільстві, або ж у
наданні домінуючого становища у цьому регу-
люванні саме такій інтерпретації закону, яка
об’єктивно здатна найкраще задовольнити по-
треби певної соціальної групи. Відбувається, так
би мовити, інструменталізація закону з огляду
на досить конкретні соціально змістовні цілі”
(с. 261).
Об’єктивна діалектика загального та особли-
вого у правах людини ідеологічно віддзеркалю-
ється, на думку авторів, наявністю “декількох
неоднозначних філософсько-антропологічних її
інтерпретацій. Найбільш поширеними серед яких
є концепції абсолютного універсалізму, по-
міркованого універсалізму та культурного реля-
тивізму”, зміст яких детально розкривається
у викладі.
Представники абсолютного універсалізму “об-
стоюють можливість застосування у всесвіт-
ньому масштабі єдиної, універсальної концепції
права людини” (с. 265), вважають, що “а) мора-
льність має об’єктивну основу, оскільки людські
істоти повинні жити в гармонії з природою, та б)
людська істота володіє засобами, здатними ви-
явити закономірності людської природи, а відтак
набути об’єктивне та загальнозначуще знання
про те, яким саме має бути життя людини”, задля
чого слід “абстрагуватися від усяких культурних
умов і досягти стану трансцендентальної свідо-
мості (чистої раціональності), що, в кінцевому
підсумку, і дасть можливість пізнати справжню
людську природу” (с. 266).
Прихильники поміркованого універсалізму,
з одного боку, поділяють положення моністів
щодо існування певної загальної системи ціннос-
тей (обмежуючись, проте, визнанням самого фа-
кту існування такої системи)”. На відміну від
моністів, вони вважають, що “між різними спо-
В. С. Бігун
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 415
собами організації суспільного життя нема “іє-
рархічних відносин”, а також, що існує певний
мінімум, “поріг” моральних цінностей, забезпе-
чуючи дотримання яких суспільство може орга-
нізовувати своє життя так, як воно цього заба-
жає”. Разом з тим нема одностайності щодо спо-
собів визначення “мінімуму”: пропонується зве-
ртатися до людської природи, чи до емпірично
підтвердженого культурного консенсусу, чи до
раціонально обґрунтованих принципів гіпотетич-
ного консенсусу за умов визнання своїх специ-
фічних партикулярних властивостей” (с. 267).
Культурний релятивізм визначається як “то-
чка зору, згідно з якою місцеві культурні тради-
ції (включаючи релігійну, політичну та юриди-
чну практику) детермінують існування грома-
дянських та політичних прав, якими користу-
ються особи в певному суспільстві”, при цьому
“системи моральних цінностей різних суспільств
детерміновані такими явищами, як історія, тра-
диції, географічні обставини та світогляд”(с.
269), а можливості “дослідження феномена куль-
тури крізь призму природи людини ... на їхнє пе-
реконання, не може існувати у позакультурному
(позасоціальному) середовищі” (с. 270).
На думку авторів, кожна із зазначених конце-
пцій (як універсалізму, так і релятивізму) так чи
інакше відображає діалектику взаємовідносин
індивіда, суспільства, держави”, їхній антагонізм
“зумовлений наголосом, як правило, на одній зі
сторін розглядуваних концепцій: а) в одному ви-
падку – на принципових та незмінних характерис-
тиках природи індивіда; б) в іншому ж – на вічно
змінних соціальних (у широкому розумінні) умо-
вах”. Як наслідок, “відбувається механічне
роз’єднання діалектично пов’язаних елементів,
які не тільки перебувають у постійному зв’язку,
але й зберігають, детермінують свої суттєві озна-
ки лише через та завдяки механізмові такої їх
взаємодії” (с. 270).
Автори завершають виклад висновком про те,
що “права людини можуть бути реальними лише
за двох умов: якщо вони виражають, з одного
боку, головні цілі усього людства (як сучасної
світової спільноти, пов’язаної загальними інте-
ресами, потребами, суперечностями), а з іншого
– цілі кожної людини, що породжені відноси-
нами, які характеризують її становище як факти-
чне, так і юридичне у кожній державі” (с. 270).
У заключному, 4-му, розділі “Природні пра-
ва людини та об’єктивне юридичне право (по-
требовий підхід)” професор П. М. Рабінович
розкриває поняття потребового підходу та його
роль у з’ясуванні соціальної сутності правових
явищ (§ 1), визначає на його основі своє бачення
соціальної сутності прав людини (§ 2) та обґрун-
товує інструментальну та власну цінність юри-
дичних норм для особи (§ 3). Доповнює виклад §
4 Т. І. Пашука про юридичні засоби захисту прав
людини крізь призму потребово-інструменталь-
ного підходу.
Потребовий підхід визначається як “аксіома-
тична ідея про те, що соціальна сутність явищ –
це їхня здатність слугувати засобом задоволення
потреб суб’єктів суспільства” (с. 271). Професор
П. М Рабінович, вважає, що “не буде надмірним
перебільшенням стверджувати, що потребовий
підхід – це єдино можливий інструмент з’ясу-
вання соціальної сутності будь-яких явищ соціу-
му (зокрема й явищ правових)”, і з деякою умов-
ністю називає його “соціально-сутнісним”
(с. 272). Разом з тим вказується і на місце та роль
підходу в системі дослідницьких підходів до ви-
вчення соціальних явищ. Так, вчений зауважує,
що «з одного боку, він не може абсолютизува-
тися, фетишизуватися, оскільки – як і в будь-
який інших підхід – має об’єктивні межі своєї
застосовуваності, а тому не підміняє й не витіс-
няє інші дослідницькі підходи. Проте з другого
боку, останні втрачають свою еврестичність, на-
укову ефективність, корисність, якщо залиша-
ється невідомою (або ж спотвореною сутність
тих явищ, котрі становлять їх об’єкт, тобто якщо
застосування інакших підходів не спирається на
осягнення цієї сутностіі» (с. 272). Певно тому,
вчений наголошує й на тому, що цей підхід
є “неперевершеним, незамінним, ... єдино можли-
вим дослідницьким інструментом з’ясування сут-
ності будь-яких соціальних явищ” (с. 284-285).
Для його використання, вказує автор, у дослі-
дженні необхідно забезпечити принаймні дві пе-
редумови: по-перше, “осягнути загальне розу-
міння потреб суб’єктів” (з’ясувавши їх співвід-
ношення зі спорідненими явищами), виокремити
та класифікувати їх основні різновиди; по-друге,
здобути “змістовні знання загальносоціальних
(національних), групових та індивідуальних по-
треб у тому суспільстві, де сформувався, функці-
онує та розвивається досліджуваний правовий
феномен” (с. 273). За цих передумов з’ясову-
ється, чи здатне “досліджуване правове (зокрема
державно-юридичне) явище бути засобом, ін-
струментом задоволення певних ... потреб”
(с. 274). Відтак невипадково зазначений підхід нази-
вається “потребово-інструментальним” (с. 314).
Проведений автором на основі потребового
підходу аналіз Конституції України та 15 чинних
кодексів виявив, що слово “потреби” вжито 178
Філософія права: проблеми і підходи
416 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
разів, тоді як слово “інтерес, який “зазвичай
є нічим іншим, як усвідомленням певними суб’єк-
тами своїх потреб” зустрічається у них понад 100
разів (с. 274-275). “Така стилістика, – робить ви-
сновок вчений, – сприяє реалізації потребового
підходу – причому не тільки у теоретичній юрис-
пруденції, але й у практичній” (с. 275).
Застосовуючи потребовий підхід для з’ясу-
вання соціальної сутності прав людини (§2 роз-
ділу), автор стверджує, що “будь-яке право лю-
дини – це право на задоволення її потреб”.
“У цьому дістає прояв (окрім іншого), – продов-
жує автор, – гуманістичність потребової інтер-
претації прав людини й у цьому вбачається чи не
найістотніша її перевага” (с. 277). Далі вчений
подає й обґрунтовує, відзначаючи “недовіль-
ність, невипадковість” їх ієрархізації, класифіка-
цію – точніше – градацію, прав людини на фізи-
чні, особистісні, культурні, економічні, політичні
(с. 277-279). Розкриваючи зміст “права людини
на достатній (гідний) рівень життя, зокрема на
належне споживання, автор розкриває тему “спо-
живчих прав людини крізь призму потребового
підходу” (с. 279-284).
Вчений вказує й на потенціал даного підходу
в дослідженні інших державно-правових явищ
(зокрема вже зреалізований – в співавторстві
з Ю. П. Лободою – у дисертаційному дослі-
дженні «Цінність держави як її соціальна сут-
ність (теоретико-методологічні аспекти дослі-
дження)», 2001).
Нарешті автор, на основі висновків інших
вчених стосовно того, що “людська історія є іс-
торією людських (суспільних) потреб та їх задо-
волення”, робить висновок про те, що “історія
права є історією задоволення потреб людини за
посередництва права” (с. 285).
У § 3 розділу професор П. М. Рабінович пове-
ртається до розроблюваної ним ще у 1980-их рр.
популярної тоді теми цінності права, зокрема
юридичного права, розкриваючи інструмента-
льну та власну цінність юридичних норм для
особи (Див. детальніше: Социалистическое право
как ценность. Львов, 1985). Розглядаючи потре-
бовий підхід як підґрунтя аксіолого-правових
досліджень, він визначає цінність права як “його
позитивну значимість (роль) у задоволення по-
треб”, ототожнює його з “корисністю права”
(с. 288). Розкриває інструментальну цінність
права, яка, зокрема, конкретизується у таких цін-
ностях права, як розподільча (юридичне право як
державний засіб розподілу основних соціальних
благ), позначальна (юридичні норми позначають
явища, які з позиції держави призначені задово-
льняти потреби суб’єктів) та співвимірна (право
як спосіб вибудови ієрархії цінностей), охороню-
вальна (захисна) (право регламентує дії з охоро-
ни, захисту та відновлення цінностей), пізнава-
льна (право, норми права як імпліцитно втілена
оцінка, відображення цінності урегульованих
відносин), коректуюча (зміна рівня цінності вна-
слідок правової регламентації певних благ, цін-
ностей) (с. 289-302).
Критикуючи положення інших вчених про
власну цінність права, автор вважає, що вона по-
лягає “саме у рівні – найбільш високому – задо-
волення специфічних особистих і суспільних по-
треб” (с. 303) й з’ясування її відбувається у пло-
щині пошуку відповіді на питання: “як право це
здійснює”? (тоді, як питання: “що розподіляє (за-
хищає) право”? – це питання про інструмента-
льну цінність права) (с. 304).
Автор визначає поняття правових потреб (по-
треб у праві) як “потреби тих чи інших суб’єктів
соціально-неоднорідного суспільства у загально-
значимості й загальнореалізованості відповідних
відносин, а тим самим – в їх державній обов’яз-
ковості, забезпеченості” (с. 305).
Відзначається і відсутність розробки загальної
концепції ієрархії юридичних цінностей як еле-
ментів єдиної правової системи (системи усіх
юридичних явищ).
Висвітлюється й питання про особистісну
цінність права для людини та потреби останньої
у певних суспільних відносинах як передумови
цінності права. Вчений відзначає, що “власна
цінність права для особи є цінністю встановле-
ного ним шляху, на якому вона оволодіває різно-
манітними благами” (с. 310). Він також, на ос-
нові “вивчення історичного досвіду формування
й розвитку особи”, виокремлює і характеризує
такі “властивості суспільних відносин (властиво-
стей процедур, процесу)”, як доступність, опера-
тивність, надійність, однаковість та безпечність
(с. 311). І робить висновок про те, що “цінність
права для людини визначається, у кінцевому під-
сумку, мірою (змістом й обсягом) тих реальних
можливостей (свобод), які право надає їй за да-
них історичних умов” (с. 313).
У заключному параграфі монографії висвіт-
люється питання про юридичні засоби захисту
прав людини крізь призму потребово-інструмен-
тального підходу. Юридичними засобами захи-
сту прав людини, на думку автора, є “ті юриди-
чні явища, використання яких у державно-юри-
дичній діяльності (чи у самостійній захисній ді-
яльності носія таких прав) має забезпечити за-
доволення потреби у захисті її прав” (с. 317).
В. С. Бігун
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 417
“Юридичними” ж автор вважає “ті явища, які
узаконені формально-обов’язковими волевияв-
леннями держави чи є наслідком таких волеви-
явлень” (с. 316-317). Разом з тим, як видається,
автор охоплює у змісті поняття “юридичні за-
соби захисту” як державно-юридичні засоби
(“автором” яких є держава), так і “недержавні,
“самостійні”, як їх називає автор, засоби (які за
природою є неюридичними, однак породжують
юридичні наслідки; як наприклад самозахист
(необхідна оборона, крайня необхідність), опера-
тивні санкції)) (с. 317).
Далі автор ще більше розширює поняття
“юридичного”, коли в контексті “інструменталь-
ної теорії” розрізняє дві групи “юридичних засо-
бів”: 1) “сфери правосвідомості”, зокрема інте-
лектуальні засоби-інструменти (наприклад, юри-
дичні поняття) та засоби-дії (наприклад, поняття
моральної школи), і 2) “сфери матеріального сві-
ту”, а саме: матеріальні засоби-інструменти
й серед них процесуально-правові, матеріально-
правові та організаційно-правові) та засоби-дії
й серед них засоби документованої дії та засоби
фактичної дії) й ставить першу групу на перше
місце (с. 323). Розглядаючи юридичне поняття й
об’єктивну юридичну норму як явища неоднорі-
дні, автор, тим не менш, називає перше “юриди-
чним явищем”, оскільки “юридичне поняття вті-
лює певну систему знань, сформованих на основі
юридичних норм і практики їх застосування”
(автор також посилається на думку С. С. Алексє-
єва, який виокремлював явища правосвідомості в
якості юридичних явищ). Проте, чи можна вва-
жати явища правосвідомості (хоч вони й відо-
бражають “певну систему знань, сформованих на
основі юридичних норм і практики їх застосу-
вання”) юридичними явищами згідно з початко-
вим визначенням автора (тобто такими, що “уза-
конені формально-обов’язковими волевиявлен-
нями держави чи є наслідком таких волевияв-
лень” (с. 316-317)? Відтак видається, що частина
поданого визначення (“наслідки формально-
обов’язковими волевиявленнями держави”) може
заперечувати й саме поняття “юридичного”.
Адже наслідками “юридичних волевиявлень”,
наприклад неправових законів, можуть бути й
правові закони або рішення судів, які визнають
їх неправовими (такі приклади непоодинокі, на-
приклад, у німецькій післявоєнній юридичній
практиці).
Відзначимо, що в посібнику відсутні висно-
вки, котрі б могли підбити підсумки дослідження
загалом.
ІІ. Інші міркування про посібник, зокрема
стосовно потребового підходу і його ролі в фі-
лософії права
Варто висловити (в наступних тезах) й деякі
критичні міркування на адресу “потребового під-
ходу”, обґрунтованості його застосування
в філософському дослідженні права. Відзначимо,
що зазначений підхід ще іменується “потребовим
дослідницьким” (с. 271), “потребово-моти-
вувальним” (зокрема, на “круглому столі” з ак-
туальних проблем філософії права в Одесі в жов-
тні 2005 р.∗), “соціально-сутнісним” (с. 272, при-
мітка 3).
1. Поняття “потреба” і обґрунтованість
його використання в дослідженнях філософії
права. Видається, авторам було б бажано чіткіше
визначити термін “потреба”, адже він є засадни-
чим для підходу та його застосування. Щопра-
вда, побічно в праці зустрічаємо відзначення то-
го, що потреба є “об’єктивним інтересом” (с. 18)
і, що хоч “потреба” й “інтерес” є різними по-
няттями, інтерес “зазвичай є нічим іншим, як ус-
відомленням певними суб’єктами своїх потреб”
(с. 275). Відтак можемо зробити висновок про те,
що в посібнику, не даючи власного розуміння
“потреб”, використовується певне його загаль-
ноприйняте розуміння.
Як відомо, “потреба” не є фундаментальною
філософською (чи правовою) категорією, понят-
тям. Натомість, цей термін використовується
в дослідженнях у сфері соціології, політичної
економії, психології, хоч, безумовно, вона має
багатодисциплінарний характер.
Закономірним є питання про те, чи може по-
треба служити універсальним критерієм (харак-
теристикою) сутності, навіть соціальної, будь-
якого явища? Від цього, на нашу думку, й зале-
жить, чи може потребовий підхід бути універса-
льним, “єдино можливим” підходом (способом)
з’ясування сутності явищ, в тому числі права.
Важливо відзначити й таке: наскільки ми ро-
зуміємо, професор П. М. Рабінович веде мову
передусім про соціальну сутність явища, й зок-
рема права, коли говорить про можливість її ви-
явлення за допомогою потребового підходу. Ра-
зом з тим, видається однозначним, що потребо-
вий підхід, при всій його евристичності в вияв-
ленні радше ніж приховувані інструментальної
∗ Дет. див.: Фальковський А. О. “Актуальні пробле-
ми філософії права” – «круглий стіл» в Одеській наці-
ональній юридичній академії // Проблеми філософії
права. – 2005. – Том ІІІ (у цьому томі).
Філософія права: проблеми і підходи
418 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
ролі явища, визначає не універсальну сутність
явища, а лише його, так би мовити, “потребову
сутність”.
2. Справедливість чи потреба (потреби)
в контексті дискусії про предмет філософії пра-
ва. Нагадаємо дане в посібнику (с. 12) визна-
чення предмета філософії права: найзагальніші
(гранично загальні) об’єктивні закономірності
виникнення, структури, функціонування й роз-
витку того явища, яке відображається тер-
міно-поняттям “право”. Ми не можемо робити
висновків за авторів, разом з тим дозволимо собі
припустити, що однією із найзагальніших (гра-
нично загальних) об’єктивних закономірностей
виникнення, структури, функціонування й розви-
тку того явища, яке відображається терміно-по-
няттям “право”, є його здатність задовольняти
певні (зокрема, правові) потреби суб’єктів. Це
підтверджує і висновок професора П. М. Рабіно-
вича про те, що “історія права є історією задово-
лення потреб людини за посередництва права” (с.
285). За такого висновку затіняються, – це при-
наймні, – такі якості права, як справедливість
(яка традиційно, в різних інтерпретаціях, визна-
чається його сутністю в природно-правовій філо-
софії права) та гуманістичність.
3. Гуманістичність чи антропність потре-
бового підходу. У посібнику, обговорюючи роль
“потребової інтерпретації прав людини”, вказу-
ється на її гуманістичність (с. 277). Відтак, зако-
номірно може постати питання й про гуманісти-
чність самого потребового підходу.
На нашу думку, останній може лише певною
мірою вважатися гуманістичним підходом (ра-
дше, “антропним”, тобто, аксіологічно нейтраль-
нішим), адже для гуманізму визначальним є “ви-
соке призначення” людини (термін “Гуманізм” //
Філософський енциклопедичний словник /; Ін-
ститут філософії ім. Г. С. Сковороди НАН Укра-
їни. К., 2002.) й, в зв’язку з нашою темою, лише
відповідні цьому призначенню потреби. Такі
“потреби”, об’єктивувавшись, відображаються,
радше, поняттям “цінності”. Тим паче, що люди-
на може мати й, так би мовити, “низькі” потреби,
як-от завдавати шкоду іншим людям (в тому чи-
слі й позбавляти життя, наносити фізичну чи мо-
ральну шкоду), проте, такі потреби навряд чи
відображають сутність того явища, яке познача-
ється поняттям “право”, “права людини” (хоч
і можуть бути закріплені законом). Відтак зако-
номірно, що аксіологія розмежовує поняття
“цінності” та “потреби”.
З таких позицій поданий підхід і поданий на
його основі виклад є відмінним від класичних
філософсько-правових підходів (мається на увазі,
передусім, філософія права Г. Радбруха), зокрема
заснованих на розмежуванні того, яким є і яким
повинно бути право. Чи не нівелюється це роз-
межування при потребовому підході або ж, чи
подається воно в розумінні задоволеності (на-
лежне досягнуто) чи незадоволеності (належне
слід досягнути) потреб тим, що ми називаємо
правом, – залишається дискусійним питанням.
У цьому зв’язку було б надзвичайно цікаво
й доречно більш детально розкрити, як інші ро-
зуміння філософії права, її предмета, співвідно-
сяться з тим, що подано в рецензованій праці.
Крім того, говорячи про інтерпретацію прав
людини з позицій потребового підходу, відзна-
чимо, що на його основі (тим паче, визнаючи йо-
го універсальність), може скластися враження
(висновок) про те, що потреби людини є основ-
ним нормуючим принципом і джерелом прав
людини. В такому разі неминучою є суперечли-
вість й самих прав людини, їх обсягу, змісту,
оскільки потреби в людей можуть бути різними,
навіть не зважаючи на те, що всі ми є людьми.
Відтак залишається відкритим й питання: чи
інтерпретація прав людини з таких позицій веде
до розуміння того, чому держава, власті повинні
обмежуватися правами людини, визначати їх но-
рмуючим принципом права? Чи це відбувається,
передусім, внаслідок визнання людини як цінно-
сті, чи через визнання її потреб цінностями? Зви-
чайно ж, можлива відповідь: й через те, й через
те; проте, філософськи говорячи, залишається
питання, про те, що є засадничим: людина чи
потреби (й, зокрема, не тільки потреби людини).
Відзначимо й такі узагальнення, які можливо
зробити, ознайомившись зі змістом посібника.
1. Спір про те, яким повинен бути посібник
з філософії права (суто авторським викладом ро-
зуміння чи узагальненням існуючих розумінь,
підходів до розв’язання обраних проблем) в да-
ному випадку вирішується на користь авторської
інтерпретації. Тим самим інтенсифіковано спір,
про результати якого можна буде говорити через
певний час.
2. Переконуєшся в тому, що філософія права
– це певний “тунель”, через який у сучасне укра-
їнське праводержавознавство “потрапляють”
здобутки й напрацювання інших гуманітарних
наук (культурології, лінгвістики, релігієзнавства,
етики тощо). Це водночас насичує, стимулює та
разом з тим ускладнює філософсько-правовий
дискурс.
В. С. Бігун
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 419
3. Філософсько-правовий дискурс збагачує
правничу термінологію, як і навпаки. На моно-
графічному рівні отримали закріплення ряд клю-
чових термінів, зокрема: “терміно-поняття” (по-
всюдно), “правоназви” / “правоназивання” (с. 105),
“людинорозуміння” (с. 158), “правотлумачення”
(с. 135), “правоінтерпретаційна діяльність” (с.
139). Деякі з них, як-от “терміно-поняття”, мо-
жуть викликати критичне сприйняття у філосо-
фів.
4. У правничих наукових колах є думка про
те, що професор П. М. Рабінович є прихильни-
ком правового позитивізму. Це не підтверджує,
на нашу думку, рецензований нами посібник за
його редакцією загалом, як і його праці зокрема.
Глибокий науковий аналіз, плюралістичність ме-
тодологічних засад, які притаманні працям вче-
ного та дослідників, яких він надихає, засвідчу-
ють не прихильність до юридичного позитивізму
чи юснатуралізму, а, навпаки, дослідження права
з плюралістичних позицій; хоч і під впливом со-
ціологічного позитивізму, аспірацій філософ-
сько-правової антропології та аксіології права,
але в напрямку науково синтетичного, інтеграти-
вного праворозуміння. Говорячи про засади оці-
нки поглядів будь-якого вченого, важливо також
пам’ятати просту істину: погляди на досліджу-
ване явище та його сутність і власна оцінка вче-
ним цього явища – відміні (хоч і не завжди) речі.
Підсумовуючи, відзначимо, що загалом посі-
бник є зібранням опублікованих раніше і нових
досліджень, котрі в цілому складають методоло-
гічно насичену, інформативну й інтелектуально
стимулюючу для сучасного розвитку філософії
права працю, підготовлену колективом, що скла-
вся під плідним науковим керівництвом профе-
сора П. М. Рабіновича на юридичному факуль-
теті Львівського національного університету.
В. С. Бігун
|