Проблема Чорноморських проток у політиці країн Антанти і Троїстого союзу напередодні Першої світової війни
Saved in:
| Date: | 2009 |
|---|---|
| Main Authors: | , |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2009
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/12975 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Проблема Чорноморських проток у політиці країн Антанти і Троїстого союзу напередодні Першої світової війни / Б. Гончар, О. Машевський // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 18. — С. 39-52. — Бібліогр.: 54 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860126449579589632 |
|---|---|
| author | Гончар, Б. Машевський, О. |
| author_facet | Гончар, Б. Машевський, О. |
| citation_txt | Проблема Чорноморських проток у політиці країн Антанти і Троїстого союзу напередодні Першої світової війни / Б. Гончар, О. Машевський // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 18. — С. 39-52. — Бібліогр.: 54 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| first_indexed | 2025-12-07T17:41:48Z |
| format | Article |
| fulltext |
Борис Гончар, Олег Машевський
ПРОБЛЕМА ЧОРНОМОРСЬКИХ ПРОТОК
У ПОЛІТИЦІ КРАЇН АНТАНТИ І ТРОЇСТОГО СОЮЗУ
НАПЕРЕДОДНІ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Досліджуючи причини та передумови першої світової війни важливо
звернути увагу на проблему Чорноморських проток з огляду на те, що
вона була одним з чинників формування та трансформації міжнародних
альянсів, зокрема Троїстого союзу та Антанти, протистояння між якими
й спричинило цей збройний конфлікт. Крім того, боротьба великих
держав, за контроль над Босфором та Дарданеллами, безпосередньо впли-
нула на поглиблення суперечностей між Росією та Німеччиною напере-
додні війни, а також визначення союзницьких уподобань Османської ім-
перії, Болгарії та інших балканських країн.
Тема запропонованої статті є актуальною ще й тому що, як у вітчизняній,
так і закордонній історіографії ще не проведено дослідження в якому ком-
плексно та об’єктивно було проаналізовано вищезгадані процеси. Незва-
жаючи на значну кількість історичних праць, в яких заторкалось питання
Проток, історики недостатньо акцентували увагу саме на його значенні для,
як відносин між основними міжнародними союзами, так і міжсоюзницьких
взаємин членів цих альянсів. Досить помітно на якість та об’єктивність до-
слідження проблеми Босфору та Дарданелл впливало те, що науковці ком-
плексно не аналізували всю сукупність британських, французьких, німець-
ких та російських документів та матеріалів з цього питання.
Сучасний український історик К. Русаков, у своїй кандидатській ди-
сертації, ґрунтовно дослідив політику Великої Британії щодо проблеми
Чорноморських проток. Щоправда, значні хронологічні рамки цієї роботи
не дозволили зосередитись на достатньому вивченні передвоєнного пе-
ріоду й, тим паче, детальному дослідженні впливу фактору Проток на
міжнародні союзи1.
Французький історик Н. Дасковісі2 та британський дослідник К. Філ-
ліпсон3, які, ще в період першої світової війни, почали досліджувати про-
блему Проток, не уникли впливу політичної кон’юнктури й, тому, недо-
статньо звертали увагу на суперечності між Росією та її союзниками по
Антанті — Великою Британією та Францією, у цьому питанні, й, в той же
час, значно перебільшували протидію Берліна та Відня спробам Петер-
бурга домогтися відкриття Босфору та Дарданелл для своїх військових
кораблів.
Подальші покоління західних істориків, зокрема А. Фуад4, М. Андер-
сон5, А. Макфі6, намагались давати більш об’єктивну оцінку боротьбі ве-
ликих держав за контроль над Босфором та Дарданеллами. Щоправда,
вони звертали увагу, насамперед, на політику власної країни, щодо цієї
проблеми, й, до того ж, досить часто, намагались висвітлити її у надто при-
вабливому ракурсі.
Оскільки, радянські історики 20-х рр., намагались досліджувати історію
міжнародних відносин в контексті критики зовнішньої політики царизму,
то і проблема Проток висвітлювалась ними з огляду на розвінчання
експансії Російської імперії. Характерними, в цьому розумінні, є роботи
Е. Адамова7.
Радянська історіографія 40-х–80-х рр., виконуючи замовлення крем-
лівського керівництва, навпаки, акцентувала увагу на тому, що прагнення
Росії до вирішення, на свою користь, питання Босфору та Дарданелл по-
яснювались, насамперед, турботою про власну безпеку та життєвоваж-
ливі економічні інтереси. Водночас, зверталась увага на агресивну
політику, щодо цього, західних країн8. Сучасні російські історики,
зокрема Ю. Луньова9, Е. Кострікова10 також дотримуються, переважно,
вищезгаданих підходів, як і американський дослідник російського по-
ходження Р. Боброфф11.
Джерельну базу цієї статті складають документи з Архіву зовнішньої по-
літики Російської імперії, Державного архіву Російської Федерації, а також
німецької, французької та британської багатотомних збірок документів.
Проблема Чорноморських проток, разом з, так званим, «східним пи-
танням», гостро постала у світовій політиці з початку XIХ ст. внаслідок
значного послаблення Османської імперії та боротьби великих держав за
спадщину «хворої людини Європи». Оскільки султан, як довела його війна
з єгипетським пашою Мухамедом-Алі, вже не міг забезпечувати контроль
над Босфором та Дарданеллами, на початку 40-х рр. ХІХ ст. ці стратегічні
водні артерії були поставлені, фактично, під міжнародну юрисдикцію.
Згідно угоди, підписаної у 1841 р. шістьма великими державами і Портою
та підтвердженої, в загальних рисах, Паризьким трактатом 1856 р. та Лон-
донською конвенцією 1871 р., забезпечувалось вільне торгівельне судноп-
лавство, через Босфор та Дарданелли, та заборонявся прохід, через них,
військових кораблів, крім тих, які належали Османській імперії12.
З початку 70-х рр. ХІХ ст. одним з головних завдань зовнішньої полі-
тики царського уряду був перегляд, на його користь, режиму Чорно-
морських проток, а саме їх відкриття виключно для російських військо-
вих кораблів, що забезпечило б умови для експансії Російської імперії до
Східного Середземномор’я. Крім того, петербурзький кабінет був стурбо-
ваний безпекою власного чорноморського узбережжя та гарантуванням
непорушності своїх економічних інтересів. Задля вирішення цих завдань,
Петербург намагався заручитися підтримкою європейських держав, які, у
свою чергу, використовуючи ці прагнення російського уряду, домагалися
для себе, преференцій в інших питаннях світової політики. Саме цей ба-
ланс інтересів був однією з основ російсько-німецько-австроугорського
Союзу трьох імператорів 70-х–80-х рр., російсько-німецької угоди 1887 р.
та російсько-французького союзу укладеного на початку 90-х рр. ХІХ ст.13.
Підписання у 1904 р. французько-британської угоди, а у 1907 р. росій-
сько-британського договору, разом з існуванням російсько-французьких
союзницьких відносин, започаткувало формування, так званої, Антанти,
40 Борис Гончар, Олег Машевський
на противагу німецько-австроугорсько-італійському Троїстому союзу. Як
вдало висловився британський посол у Німеччині Ф. Картрайт, в першій
половині 1908 р., враховуючи обмін візитами лідерів трьох вищезгаданих
держав, відбувалося стрімке перетворення російсько-французького союзу
та французько-британської Антанти «у потрійний союз центром якого
ставала Велика Британія, навколо якої гуртувалася й оберталася ця нова
комбінація»14.
Боснійська криза 1908-1909 рр., однією з причин якої були вищезга-
дані російські прагнення щодо Проток, виявила гострі суперечності між
державами Антанти, а саме Росією та її західними партнерами, послабила
довіру між ними й, дещо, пригальмувала їх взаємне зближення. Водно-
час, члени Троїстого союзу, насамперед Німеччина, докладали значних
дипломатичних зусиль задля поглиблення цих тенденцій й, навіть, роз-
колу російсько-французько-британського альянсу.
Російський міністр закордонних справ О. Ізвольський намагався вико-
ристати, як йому здавалось, збільшення можливостей, для російської дип-
ломатії, внаслідок консолідації Антанти задля вирішення, на користь Росії,
одного з головних завдань її зовнішньої політики — відкриття, для росій-
ського військово-морського флоту, Чорноморських проток. Однак, харак-
терно, що він почав практичну діяльність, по підготовці до перегляду
режиму Проток, не з узгодження своїх дій з Лондоном та Парижем, а,
навпаки, прагнув домовитись, про це, з країнами з протилежного угрупу-
вання — Троїстого союзу. Щоб отримати підтримку Австро-Угорщини
російський міністр, фактично, дав згоду на анексію нею Боснії й Герцего-
вини, заохочуючи, таким чином, ці експансіоніські дії Відня. Іншому члену
цього альянсу — Італії, за підтримку російських домагань, стосовно Проток,
було обіцяно визнання її інтересів щодо північноафриканських провінцій
Османської імперії — Тріполітанії та Кіренаїки15. О. Ізвольський споді-
вався, що Німеччина, також, не буде заперечувати проти цих російських
дій, зважаючи на традиційно сприятливу політику Берліна, щодо цього, та
готовність Петербурга надати йому компенсацію в інших питаннях16.
Конкретні російсько-австроугорські домовленості, стосовно вищезга-
даних питань, які й спричинили порушення статус-кво на Балканах та
Близькому Сході, були досягнуті на зустрічі міністрів закордонних справ
цих країн О. Ізвольського та барона Еренталя в замку Бухлау 2–3 (15–16)
вересня 1908 р. Як свідчать службові записи цього австроугорського дип-
ломата, О. Ізвольський запевнив свого візаві, що «Росія поставиться до
цієї події (анексії — від авт.) дружньо та прихильно». Водночас, царський
міністр наголосив, що, «даючи свою згоду (в питанні Боснії та Герцего-
вини — від авт.), він не може не потурбуватись про спеціально російські
інтереси», тому він «сформулював свої давні бажання стосовно проходу
російських військових кораблів через Протоки»17.
Враховуючи вищезгадані обставини досить вірними є міркування ра-
дянського історика 20-х рр. Е. Адамова, що, внаслідок дій О. Ізвольського,
«в Парижі і Лондоні повинне було виникнути бажання показати росій-
Проблеми всесвітньої історії 41
ській дипломатії, що шлях до мирного вирішення питання Проток про-
ходить не через Берлін — Відень, а через Лондон — Париж» й, тому, не-
обхідно як слід провчити свого зрадливого союзника18.
В той час, коли О. Ізвольський, 4 жовтня 1908 р., приїхав до Парижа,
де сподівався заручитись підтримкою у питанні Проток, у французькій
столиці розгортався дипломатичний скандал загальноєвропейського мас-
штабу, пов’язаний з рішенням Відня анексувати, 5 жовтня, Боснію та Гер-
цеговину й, головне, як виглядало зі свіжих паризьких газет, підтримкою
цих дій Росією19.
О. Ізвольський, який сподівався, що Австро-Угорщина вчинить ці дії
дещо пізніше й узгодить їх, як обіцяв барон Еренталь, з Росією, після ви-
щезгаданих подій, змушений, в першу чергу, виправдовуватись перед
своїми найближчими партнерами. Водночас, царський уряд повинен був
потурбуватися про те, як реабілітувати себе в перед балканськими наро-
дами, оскільки замість того, щоб позиціонувати, як захисник слов’ян, як
планувалось в Петербурзі, він виглядав спільником їхнього найлютішого
ворога, що підривало його авторитет, як серед балканських народів, так і
в самій Росії. Незважаючи на ці несприятливі обставини Петербург не
хотів відмовлятися від своїх планів, щодо Босфору та Дарданелл. Більш
того, порушення балансу сил на Балканах, на користь віденського кабі-
нету, лише посилило його рішучість «відшкодувати» собі ці збитки до-
мігшись відкриття, для свого військового флоту, Чорноморських проток.
Найближчий російський союзник — Франція, всупереч сподіванням мі-
ністра закордонних справ О. Ізвольського, не надала йому суттєвої дипло-
матичної підтримки, в питанні Проток, й порадила домовлятися, про це,
насамперед, з Лондоном20. Париж, як провідний кредитор Османської ім-
перії, не був зацікавлений у її послабленні, внаслідок перегляду, на користь
Росії, режиму Чорноморських проток. Як зауважував німецький канцлер
Бюлов «Франція здійснює політику турецького кредитора» і тому «не хоче
послаблювати Туреччину ні в Санджаку (балканській провінції Османської
імперії — від авт.), ні в Дарданеллах» Російські домагання, щодо Проток,
також, суперечили французьким інтересам у Східному Середземномор’ї21.
Проект, який О. Ізвольський хотів запропонувати лондонському кабі-
нету, під час його візиту до Великої Британії, 9–16 жовтня 1908 р., перед-
бачав збереження принципу закриття Проток для військових кораблів.
Виключення з цього правила було зроблено для держав розташованих на
берегах Чорного моря. Доки Порта знаходилась в мирі, прибережні дер-
жави мали б можливість проводити через Протоки, в обох напрямках, вій-
ськові судна всіх розмірів та модифікацій. Щоправда, через Босфор та
Дарданелли повинні були проходити одночасно не більше трьох вій-
ськових кораблів однієї й тієї ж прибережної держави22.
О. Ізвольський, як свідчить телеграма цього високопосадовця до ро-
сійського Міністерства закордонних справ, наголошував, що головною
проблемою, у його переговорах з Е. Греєм, щодо програми майбутньої кон-
ференції, по врегулюванню боснійської кризи, було саме питання Проток.
42 Борис Гончар, Олег Машевський
За словами російського міністра, «лондонський кабінет, в принципі, не від-
мовляє Росії від вирішення його на нашу (російську — від авт.) користь, але
вагається щодо внесення його до програми ( конференції — від авт.) з двох
причин: зокрема, вважаючи, що англійська суспільна думка до цього недо-
статньо підготовлена, а, головним чином, через побоювання викликати за-
непокоєння й протидію з боку Туреччини»23. Проте, з іншого боку, Велика
Британія мала обіцянку перед царським урядом, неодноразово висловлену
протягом двосторонніх переговорів 1906–1907 рр., сприяти Росії у питанні
Босфору та Дарданелл24. Враховуючи вищезгадані фактори, Е. Грей, зреш-
тою, виробив не надто обтяжливу, для британської дипломатії, компромісну
позицію стосовно проблеми Проток. 14 жовтня 1908 р. він передав О. Із-
вольському офіційну ноту у якій наголошувалось, що «деяке відкриття Про-
ток є доцільним й, зважаючи на це, уряд її величності не може відмовитись
обговорювати це питання. Щоправда, досить відчутно, що суспільна думка
(Великої Британії — від авт.) не може прийняти односторонню домовле-
ність, яка дала б чорноморським державам, під час війни, можливість вико-
ристання Чорного моря, як недоторканої гавані в якій їх крейсери могли, у
будь-який момент, виходити звідти займатися руйнуванням торгівлі інших
держав й, потім, повертатись туди, щоб заховатися від переслідування.
Тому, — як наполягав Е. Грей, — будь-яка домовленість... повинна мати еле-
мент взаємності, зокрема, дозвіл у воєнний час кораблям всіх держав про-
ходити через Протоки. Уряд її величності, також, вважає необхідним отри-
мання попередньої згоди Туреччини, щодо цього питання, задля того, щоб
вона не могла сприймати все це як загрозу її інтересам»25. Враховуючи те,
що Порта виступала категорично проти будь-якого перегляду режиму Про-
ток, а також для Росії було вкрай невигідним відкриття Босфору та Дарда-
нелл для інших держав то ця відповідь британського кабінету була рівноз-
начна, фактично, відмові російському проханню.
Для Німеччини вищезгадані суперечності Росії, з її партнерами по Ан-
танті, були зручною нагодою для того, щоб зробити спробу дипломатич-
ними засобами послабити розкол цього альянсу й відновити близькі від-
носини Берліна з Петербургом. В той же час, ці зусилля, на думку очіль-
ників німецької дипломатії, не повинні були перешкодити залученню
Османської імперії до Троїстого союзу. Німецький посол у Лондоні граф
Меттерніх писав у листі до канцлера Бюлова, що берлінський кабінет
«зможе привабити Ізвольського, ставши на більш прихильну точку зору
в питанні Проток, ніж Англія. Водночас, існувала загроза, що, якщо ми
(Німеччина — від авт.) дамо росіянам карт-бланш і турки про це діз-
наються, то буде підірвано німецький вплив вже в Константинополі, а ро-
сіяни, навіть незважаючи на це, будуть й далі триматись західних держав
(Великої Британії та Франції — від авт.)». Характерно, що Вільгельм ІІ,
після останнього зауваження, на листі графа Меттерніха зробив примітку
«вірно» й додав красномовний висновок до цієї кореспонденції: «Пере-
групування Європи! Західні держави з Росією і 3-й союз, треба сподіва-
тись, згодом з Туреччиною»26.
Проблеми всесвітньої історії 43
Щоправда, після того, як перспективи перегляду режиму Проток ста-
вали, для Росії все примарнішими, Берлін намагався, вже, демонструвати
Петербургу своє прихильне ставлення до цих дій царської дипломатії.
Німецький канцлер, проаналізувавши повідомлення своїх дипломатів,
погоджувався з думкою висловленою німецьким військовим атташе у
Петербурзі капітаном фон Хінце, що необхідно скористатися вигідним
моментом для того, щоб «спробувати реставрувати Союз трьох імперато-
рів, наголошуючи на неодмінному і люб’язному нашому бажанні сприяти
в питанні Проток». Тому, князь Бюлов визнавав за необхідне «підкрес-
лювати, що ми (Німеччина — від авт.) не готуємо росіянам, в цьому пи-
танні, жодних труднощів. Водночас, потрібно наполегливо показувати
Росії хто створює справжні, для цього, перепони, посилаючись на її
невдалі переговори з Англією та Францією»27.
Загострення проблеми Чорноморських проток, в період боснійської
кризи, мало помітний вплив на розвиток міжнародних альянсів ще й в
тому сенсі, що Росія, не отримуючи достатньої підтримки великих дер-
жав, під час її спроб переглянути, на свою користь, режим Босфору та
Дарданелл, задля посилення власних позицій, в цьому питанні, докладала
значних зусиль з метою створення так званої Балканської ліги. Петер-
бурзький кабінет вважав головним її завданням створення сприятливої
«місцевої ситуації» для вирішення питання Проток на свою користь28.
Задля цього, царський уряд намагався відновити свій, суттєво підір-
ваний, авторитет, серед балканських народів, внаслідок розголошення
сумнозвісної оборутки російського та австроугорського міністрів закор-
донних справ укладеної в Бухлау. Зокрема, Петербург домагався відшко-
дування збитків, завданих порушенням балансу сил на Балканах, Сербії
та Чорногорії. Як писав німецький посол у Лондоні граф Меттерніх, «Із-
вольський, будучи змушеним відмовитись від розгляду на конференції
питання Проток, внаслідок англійсько-французької позиції, сподівався,
принаймні, на те, що тепер вже нічого не заважає цьому угрупуванню (Ан-
танті — від авт.) вирішити питання Балкан»29. Однак, Росія, яка не була
готовою до війни з центральними державами та не отримала достатньої
підтримки від своїх партнерів по Антанті змушена була прийняти, так
званий, німецький ультиматум, від 22 березня 1909 р., й визнати анексію
Віднем Боснії та Герцеговини. Залишившись без російської підтримки це
змушена була зробити, 31 березня 1909 р., й Сербія30.
Боснійська криза продемонструвала зацікавленість римського та пе-
тербурзького кабінетів у близькій співпраці в міжнародній політиці й,
насамперед, балканському питанні, яке було, безпосередньо, пов’язане з
проблемою Чорноморських проток. Російський посол в Італії князь Дол-
горукий, який, за дорученням царського уряду, вів попередні переговори,
щодо укладання італійсько-російської угоди, в телеграмі до Петербурга,
від 22 вересня (5 жовтня) 1909 р., повідомляв про свою зустріч з міністром
закордонних справ цієї країни Т. Тіттоні, який запевнив, що «зобов’я-
зання по Троїстому союзу не є завадою» для договору з Росією31. «Сто-
44 Борис Гончар, Олег Машевський
совно Проток, — продовжував російський посол, — він (Т. Тіттоні — від
авт.) обіцяє, що симпатії Італії будуть на боці Росії, якщо держави візь-
муться за вирішення цього питання…»32.
Під час візиту Миколи ІІ до італійського короля Віктора-Емануїла у
Ракконіджі, 11 (24 жовтня) 1909 р., було укладено секретну угоду, у
формі обміну листами між міністрами закордонних справ обох країн. В
цьому документі визнавалась зацікавленість двох держав у збереженні
статус-кво на Балканах та спільних діях, задля його збереження. П’ятий
пункт угоди передбачав, що «Італія і Росія зобов’язуються ставитись при-
хильно, перша — до російських інтересів у питанні Проток, друга — до ін-
тересів Італії в Тріполітанії та Кіренаіці»33.
Договір з Росією, поряд із відповідною угодою Італії з Францією, укла-
деною ще у 1900 р. та підтвердженою у 1902 р., про визнання Парижем
інтересів Риму щодо тих же північноафриканських територій34, створила
сприятливе дипломатичне підґрунтя для італійсько-турецької війни. До-
сить скрутне становище, у якому опинилась Порта, після перших пора-
зок від італійських військ, у свою чергу, спонукало Петербург спробувати
реалізувати окреслені в Ракконіджі домовленості, щодо Проток, й зму-
сити Османську імперію погодитись зі зміною, на користь Росії, режиму
Босфору та Дарданелл.
Російсько-італійський договір 1909 р. послабив зв’язок Італії з Троїс-
тим союзом та посилив її рух у напрямку Антанти, що викликало суттєве
занепокоєння Німеччини та Австро-Угорщини. Російський посол у Відні
князь Урусов доповідав до Петербурга, у листі від 14 (27 жовтня) 1909 р.,
що зустріч у Ракконіджі «викликала тут, (у Австро-Угорщині — від авт.),
поза сумнівом, прикре враження» серед урядових кіл, а тамтешня преса
підкреслювала, що «Росія намагається відокремити Італію від Троїстого
союзу, використовуючи спільні з нею інтереси …»35.
Італійсько-турецька війна 1911–1912 рр. зумовила зростання напру-
женості у європейській політиці, яка ще більше посилилась завдяки тому,
що царський уряд намагався скористатись послабленням Османської
імперії для того, щоб змусити її погодитись на зміну, на користь Росії, ре-
жиму Чорноморських проток. Вже незабаром після початку воєнних дій,
а саме 29 вересня 1911 р., російський посол у Константинополі М. Чари-
ков вручив великому візиру Саїд-паші проект російсько-османського до-
говору, основним положенням якого було надання російським військовим
кораблям виключного права на прохід Босфором та Дарданеллами. Що-
правда, грубий тиск царського уряду, у питанні Проток, викликав лише
обурення та повне несприйняття з боку османського керівництва36.
Вже впродовж другої, за останні три роки, міжнародної кризи, викли-
каної спробами Росії переглянути режим Проток, ні члени Антанти, ні
учасники Троїстого союзу, змагаючись за прихильність Росії, не наважу-
вались висловитись відверто проти дій Петербурга щодо Босфору та Дар-
данелл. В той же час, вони, в першу чергу Велика Британія та Франція,
не надали, очікуваної царським урядом, реальної, принаймні диплома-
Проблеми всесвітньої історії 45
тичної, підтримки, без якої зусилля Петербурга були приречені на по-
разку, наголошуючи, що Росія повинна врегулювати це питання спочатку
з Османською імперією37.
Така позиція провідних учасників європейських альянсів пояснюється,
багато в чому, боротьбою за симпатії Порти до, як їхніх держав, так і, зага-
лом, до вищезгаданих союзів. Досить слушними були міркування впливо-
вої австроугорської газети «Уніон», що, на той час, для Османської імпе-
рії було актуальним питання визначення її союзницьких уподобань. Ане-
ксія Віднем, за підтримки Берліна, Боснії та Герцеговини та захоплення
іншим членом Троїстого союзу — Італією Тріполітанії та Кіренаіки спри-
чинили, спочатку, посилення у османському політикумі прихильників орі-
єнтації на Велику Британію й, загалом, на Антанту. Однак, стримуючим
фактором, щодо цього, як показали події, викликані «демаршем Чарикова»,
було те, що Росія вважала умовою такого зближення перегляд, на її ко-
ристь, режиму Чорноморських проток, що було вкрай неприйнятним для
Порти, оскільки ставило під загрозу саме існування Османської імперії38.
Німеччина, в період італійсько-турецької війни, як і за часів босній-
ської кризи, намагалась використати питання Проток для того, щоб ви-
кликати недовіру між Росією та її західними союзниками. На думку ні-
мецького статс-секретаря з іноземних справ А. Кідерлена, те, що Берлін не
дав заперечувальної відповіді на зондування царської дипломатії, щодо
ставлення Німеччини до перегляду режиму Проток, «позбавило Англію
можливості використати улюблений прийом витягування каштанів з
вогню чужими руками й змусило власними силами потурбуватись про те,
щоб забезпечити невдачу реалізації цього проекту»39.
Внаслідок запеклого збройного опору населення Тріполітанії та Кіре-
накі італійській агресії, сподівання Риму на швидке завершення війни з Ос-
манською імперією, виявились досить примарними. Тому, Італія, задля
того, щоб змусити Порту відмовитись від цих провінцій, поширила вій-
ськові дії на Східне Середземномор'я. Після атаки Дарданелл італійським
флотом, 18 квітня 1912 р., Порта повністю закрила протоки для торгівель-
ного мореплавства. Європейські держави й, в першу чергу, Велика Брита-
нія, покладали відповідальність, за закриття Чорноморських проток, на Іта-
лію й, тому, намагались спонукати її вивести свій флот з району Дарда-
нелл, що дозволило б Османській імперії відновити судноплавство між
Чорним та Середземним морями. Хоча, західні країни й висловлювали про-
хання, до османського уряду, якомога швидше відкрити Протоки, однак,
на відміну від Петербурга, вони утримувались від ультимативних вимог40.
З іншого боку, Росія обмежувалась грубим тиском лише на Османську
імперію задля того, щоб змусити її, без будь-яких умов, негайно розбло-
кувати Дарданелли й уникала засудження дій італійського флоту41. Фран-
цузькі дипломати, зокрема посол Франції у Лондоні П. Камбон, аналі-
зуючи цю політику царського уряду, робили висновок про досить високу
вірогідність «існування угоди між Росією та Італією». П. Камбон, що-
правда, міркував, що «ми (Франція — від авт.) не вбачаємо нічого пога-
46 Борис Гончар, Олег Машевський
ного у зближенні між Росією й Італією, однак потрібно пильно спостері-
гати за намірами наших союзників»42.
Балканські війни 1912-1913 рр. мали значний вплив на структурування
міжнародних союзів напередодні світової війни. Одним із важливих чин-
ників цього процесу була боротьба великих держав за контроль над Чор-
номорськими протоками. В період першої балканської війни (жовтень
1912 — травень 1913 р.), яка велася балканськими державами проти Осман-
ської імперії, стрімкий наступ болгарської армії до Константинополя та
Проток зумовив суперечності серед великих держав, стосовно цієї проб-
леми. Особливо помітні розбіжності, щодо цього, були між Росією та її
партнерами по Антанті. Петербург намагався, за допомогою дипломатич-
ного тиску, за підтримки Лондона та Парижа, змусити Софію відмовитись
від захоплення османської столиці і, відповідно, Босфору та Дарданелл.
Більш того, царський уряд намагався шантажувати своїх союзників мож-
ливістю проведення Росією десантної операції на Босфорі чи, принаймі,
надсиланням до Константинополя російського чорноморського флоту43.
Паризький та лондонський кабінет розглядали ці плани царського
уряду, як загрозу їх інтересам у Східному Середземномор’ї. Водночас, вони
не хотіли, дослухаючись до російських побажань, чинити відвертий тиск
на балканські держави і «позбавляти їх плодів своїх перемог», оскільки це
могло б спричинити переорієнтацію цих країн на Троїстий союз44.
Захоплення Грецією в Османської імперії, у жовтні 1912 р., островів Ім-
брос, Самофракі, Лемнос і Тенедос, які знаходяться неподалік від входу до
Дарданелл, зумовило дипломатичну боротьбу в складі Антанти. Петербург
апелював до Лондона та Парижа задля того, щоб шляхом спільного тиску на
Афіни змусити їх звільнити ці острови, а також дати гарантії непоширення
дій грецького флоту на Протоки. Велика Британія та Франція, які були за-
цікавлені в посиленні, зорієнтованої на них Греції, хоча й підтримали вимоги
Росії стосовно недоторканості Проток45, однак наполягли на збереженні під
владою Афін вищезгаданих островів, за умови їх нейтралізації46.
Прагнення Сербії здобути вихід до Адріатичного моря зумовило кризу
загальноєвропейського масштабу, з огляду на підтримку цих амбіцій
Бєлграда Петербургом, а Відня, який категорично не сприймав такі дії, —
Берліном. Як стверджував німецький статс-секретар з іноземних справ
А. Кідерлен, одним з мотивів згаданої політики царського уряду було те,
що він планував, що сербський порт на Адріатиці, разом із, захопленими,
згодом, Росією, Константинополем та Протоками, стане опорним пун-
ктом для встановлення переважаючого російського впливу у Східному
Середземномор’ї47.
Суперечності між балканськими державами, насамперед, щодо розпо-
ділу, захоплених у Османської імперії, територій, спричинили другу бал-
канську війну (червень — серпень) між Болгарією та, з іншого боку, Сер-
бією, Грецією, Чорногорією і Румунією48. 16 липня 1913 р. у війну, проти
Болгарії, вступила Османська імперія, задля того, щоб повернути частину
втраченої територі49.
Проблеми всесвітньої історії 47
В період другої балканської війни проблема Чорноморських проток
викликала кризу у російсько-французькому союзі з огляду на те, що
Франція, незважаючи на прохання Росії, не припинила кредитування Ос-
манської імперії, яка, користуючись сприятливою міжнародною ситуа-
цією, відвоювала у Болгарії Адріаполь і, таким чином, посилила свої по-
зиції на Босфорі. Російський міністр закордонних справ С. Сазонов на-
голошував паризькому кабінету, що Росія обурена тим, що Туреччину,
яка діяла відверто всупереч російським інтересам, «профінансували не
наші звичайні супротивники, а Франція. І це все відбулось в той час, коли
всі держави висловились проти надання підтримки Туреччині, доки пи-
тання Адріанополя не буде вирішено»50.
Прагнення Росії, в період першої балканської війни, шляхом грубого
тиску, зупинити просування болгарської армії до Проток, разом з іншими
дипломатичними прорахунками, зумовило посилення у Болгарії орієн-
тації на Троїстий союз. Крім того, Берліну вдалося, досить вдало, балан-
суючи у 1912-1913 рр. між Портою та Софією забезпечити зближення
Османської імперії з Німеччиною та її союзниками. 14 грудня 1913 р. до
Османської столиці, на запрошення Порти, прибула німецька військова
місія у складі 42 офіцерів з метою реорганізації турецької армії. Очільник
місії — генерал Ліман фон Сандерс був призначений командувачем кор-
пусу розташованого у Константинополі51.
Однак, Росія, наголошуючи, в черговий раз, на своїй зацікавленості, у
питанні Чорноморських проток, вимагала щоб німецькі військові зали-
шили береги Босфору. Щоправда, титанічні зусилля царської дипломатії,
зокрема консультації, в цьому питанні, з державами Антанти, тиск на сул-
тана й пошук компромісу з Німеччиною мали результатом лише те, що,
хоча Ліман фон Сандерс був звільнений з посади командувача корпусу,
розташованого у Константинополі, однак він був підвищений у званні й
призначений генеральним інспектором всіх турецьких збройних сил52.
Отже, внаслідок вищезгаданих процесів, Росія та Німеччина, які три-
валий час не мали значних безпосередніх суперечностей, поступово всту-
пали у взаємне протистояння. Після вищезгаданої кризи Вільгельм ІІ заз-
начав, що російсько-пруські відносини померли назавжди й вони стали
ворогами53. З іншого боку, занепокоєння Росії, посиленням німецького
впливу на Босфорі, давало можливість Франції, а також Великій Британії,
використовувати цей фактор задля активнішого залучення Петербурга в
орбіту їхньої політики. Це, пізніше, зрештою, мало наслідком підписання
російсько-британсько-французької угоди 1915 р.54, яку можна трактувати,
як визнання Антантою права Росії на оволодіння Протоками у якості ком-
пенсації за участь у війні з Німеччиною та її союзниками.
В результаті проведеного дослідження можна зробити висновок, що
проблема Чорноморських проток була одним з важливих чинників фор-
мування та трансформації міжнародних альянсів й каталізатором супе-
речностей між великими державами на Балканах та Близькому Сході, й
тому, однією з причин першої світової війни.
48 Борис Гончар, Олег Машевський
Консолідація російсько-французько-британської Антанти посилила ак-
тивність російської дипломатії, щодо перегляду режиму Босфору та Дар-
данелл, зокрема, напередодні і під час боснійської кризи та в період італій-
сько-турецької війни. Однак, значної шкоди відносинам між учасниками
цього альянсу завдавало те, що Петербург, домагаючись підтримки Лон-
дана та Парижа, досить часто, не узгоджував з ними свої дії й, більш того,
укладав позалаштункові, секретні угоди з членами, потенційно ворожого
Антанті, Троїстого союзу, зокрема, з Австро-Угорщиною в Бухлау, у 1908
р., та Італією в Ракконіджі у 1909 р. Ця дворушність царської дипломатії, а
також те, що експансія Росії, стосовно Проток, суперечила інтересам Ве-
ликої Британії та Франції у Східному Середземномор'ї та їх прагненню до
зближення з Османською імперією, були причиною того, що Лондон та
Париж не підтримали спроби петербурзького кабінету домогтися відкриття
Босфору та Дарданелл для його військових кораблів.
Ці суперечності, між членами Антанти, намагалась використати Ні-
меччина, звертаючи увагу Петербурга на своїй прихильності до російської
політики щодо Проток. Таким чином, вона прагнула розколоти цей
альянс та забезпечити зближення Росії з Берліном та його союзниками.
Отже, згадані суперечності, щодо Чорноморських проток, дещо гальму-
вали поглиблення співпраці між членами Антанти. Більш того, росій-
ський тиск на Порту, стосовно цього, звів нанівець зусилля лондонського
та паризького кабінетів домогтися проантантівської орієнтації Осман-
ської імперії. Стурбованість Порти політикою Росії, у питанні Босфору та
Дарданелл, зокрема в період боснійської кризи, італійсько-турецької та
балканських війн, мотивувала її до посилення співпраці з Троїстим сою-
зом, що, зрештою, було однією з причин вступу цієї держави у світову
війну на боці Німеччини та її союзників. Вимоги царського уряду до Бол-
гарії припинити наступ її армії, у напрямку Босфору та Дарданелл, в пе-
ріод першої балканської війни, мали наслідком погіршення російсько-
болгарських відносин і звели нанівець зусилля Лондона та Парижа зару-
читись симпатіями Софії й зорієнтувати її на співпрацю з Антантою.
Більш того, внаслідок невдоволення підсумками балканських війн це зу-
мовило посилення у Болгарії посилювались пронімецьки насторої, що,
згодом, стало однією з причин її вступу до Четвірного союзу.
Посилення антиросійської спрямованості Османської імперії та Бол-
гарії стимулювало Петербург до активнішої підтримки Сербії, оскільки
царський уряд розглядав Бєлград, як головного провідника російського
впливу на Балканах, що цікавили його, переважно, через стратегічне роз-
ташування поблизу Проток. Сербські амбіції, підтримані, з вищезгаданих
міркувань, Росією, суперечили експансіоніським планам Австро-Угор-
щини, стосовно цього півострова, що, вже, в період боснійської кризи та
першої балканської війни, спричинило жорстке, на крок від збройного
конфлікту, протистояння між Росією та центральними державами. Проте,
відмова Лондона та Парижа підтримати царський уряд змусила його до
суттєвих поступок. Однак, ці суперечності створювали підгрунтя для май-
Проблеми всесвітньої історії 49
бутнього конфлікту на Балканах, який розгорнувся у липні 1914 р. і спри-
чинив початок першої світової війни.
Оскільки, в період першої балканської війни, Велика Британія та
Франція переконали Росію відмовитись від протидії приєднанню, захоп-
лених Грецією, чотирьох островів, розташованих поблизу Дарданелл, до
цієї країни, в Афінах помітно посилилась проантантівська орієнтація, що,
згодом, стало підгрунтям для її входження до цього альянсу.
Російсько-італійська угода у Ракконіджі 1909 р., створила сприятливі
умови для агресії Італії проти Османської імперії в Тріполітанії та Кіре-
наїці у 1911-1912 рр., та, з іншого боку, посилила позиції Росії у питанні
Проток. Це зближення між Римом та Петербургом було одним з чинни-
ків, які детермінували послаблення зв’язків Італії з Троїстим союзом та
зростання її проантантівських уподобань, що, зрештою, зумовило її вступ
у першу світову війну на боці Антанти.
Стрімке посилення впливу Німеччини у Османській імперії, напере-
додні війни, було загрозою для російських інтересів, у питанні Проток, й
тому мало наслідком загострення російсько-німецьких суперечностей.
Втрата Лондоном та Парижем свого впливу у Константинополі та їх кон-
фронтація з Берліном зумовили те, що західні союзники Росії отримали
мотивацію для зміни своїх поглядів, у питанні Проток, і розглядали мож-
ливість підтримки політики царського уряду, стосовно цього, за умови
його безкомпромісної боротьби з Німеччиною та її союзниками, що яс-
краво виявиться протягом світової війни.
1Русаков К. А. Проблема Черноморских проливов во внешней политике Великобри-
тании, 1892–1920. Дис. на соиск. уч. степ. канд. ист.наук. — Луганск, 2003. — C. 91–103.
2Dascovici N. La question du Bosphore et des Dardanelles. — GeneÚve, 1915.
3Phillipson C. The question of Bosphorus and Dardanelles. — L., 1917.
4Fuad A. La question des DeÚtroits. — P., 1928
5Anderson M. S.The eastern question 1774–1923. — L., 1965.
6Macfie A. L. The Straits question 1908–36. — Saloniki, 1993.
7Адамов Е. А. Вопрос о Константинополе и Проливах в международной политике
в 1908–1917 г.г. // Константинополь и Проливы. — М., 1923. — Т. І — C. 7–109; Ада-
мов Е. А. Константинополь и Проливы. // Проливы (сборник). — М., 1923. — C. 78–80.
8Восточный вопрос во внешней политике России. Конец XVIII– начало XX века. —
М., 1978; Писарев Ю. А. Великие державы и Балканы накануне первой мировой
войны. — М., 1985.
9Лунева Ю. В. Черноморские проливы в англо-российских отношениях
(1907–1914 гг.). — М., 2003.
10Кострикова Е. Г. Борьба России за пересмотр статуса проливов в начале XX в. //
Россия и Черноморские проливы. — М., 1999. — C. 253–304.
11Bobroff R. Behind the Balkan Wars: Russian Policy toward Bulgaria and the Turkish
Straits, 1912–13. // The Russian Review. — Vol. 59. — 2000. — № 1. — January. — Р. 76–95.
12Восточный вопрос во внешней политике России. Конец XVIII–начало XX века. —
М., 1978. — С. 96–236; Fuad A. La question des DeÚtroits. — P., 1928. — Р. 89–112.
50 Борис Гончар, Олег Машевський
13Тейлор А. Дж. Борьба за господство в Европе. — 1848–1918. — М., 1958. — Р. 226–361;
Phillipson C. The question of Bosphorus and Dardanelles. — L., 1917. — Р. 107–166.
14Cartwright — Grey. Munich, 1 June 1908. // British documents on the origins of the
war, 1898–1914. — L., 1932. (далі — B.D.). — Vol. VI. — № 96. — Р. 151–153.
15Лунева Ю. В. Черноморские проливы в англо-российских отношениях
(1907–1914 гг.). — М., 2003. — С. 78.
16История дипломатии. — М., 1963. — Т. II. — С. 658.
17Aehrental’s undated Report on a Conversation with Іsvolski at Buchlau on 16 Sep-
tember 1908. // The great powers and the Near Eаst 1774-1923. — London, 1970. — Р. 137.
18Адамов Е. А. Константинополь и Проливы. // Проливы (сборник). — М., 1923. —
С. 79.
19Нейман Л. А. Франко-русские отношения во время боснийского кризиса
(1908–1909 гг.). // Французский ежегодник. — 1958. — С. 84.
20Восточный вопрос во внешней политике России. Конец XVIII–начало XX века. —
М., 1978. — С. 326.
21Bülow — Wilhelm II. Berlin, den 22 Oktober 1908. Anlage I. // Die Große Politik der
Europäischen Kabinette 1871–1914. — Berlin, 1922–1927. (Далі G. P.) — B. 26 (1). —
№ 9061. — S. 202.
22Восточный вопрос во внешней политике России. Конец XVIII–начало XX века. —
М., 1978. — С. 327–328.
23Секретная телеграмма графа Бенкендорфа. Лондон, 29 сентября / 12 октября
1908. // Архив внешней политики Российской империи ( Далі АВПРИ ). — Ф. 1889. —
Оп. 482. — Д. 2988. — Л. 99.
24Memorandum by Sir Edward Grey. Foreign Office, 15 March 1907. // British Docu-
ments on the Origins of the war, 1898–1914. — L.,1930. (далі — B. D.). — Vol. IV. —
№ 257. — Р. 279–280.
25Macfie A. L. The Straits question 1908–36. — Saloniki, 1993. — С. 34–35.
26Metternich — Bülow. London, den 19 Oktober 1908. // G. P. — B.26 (1). — № 9056.— S. 195.
27Bülow –Wilhelm II. Berlin, den 14 Dezember 1908. // G. P. — B. 26 (1). — № 9182. —
S. 272–273.
28Адамов Е. А. Константинополь и Проливы. // Проливы (сборник). — М., 1923. —
С. 81.
29Metternich — Auswärtige Amt. London, den 10 Oktober 1908. // G. P. — B. 26 (1). —
№ 9023. — S. 147.
30Виноградов К. Б. Боснийский кризис. — М., 1963. — С. 139–146; История дип-
ломатии. — М., 1963. — Т. II. — С. 669–671.
31Секретная телеграмма князя Долгорукого. Рим, 22 сентября (5 октября) 1909 г. //
АВПРИ. — Ф. 138. — Оп. 467. — Д. 287/289. — Л. 39.
32Там само. — Л. 39–40; Лунева Ю. В. Черноморские проливы в англо-российских
отношениях (1907–1914 гг.). — М., 2003. — С. 103.
33Соглашение между Россией и Италией. Раккониджи, 11 / 24 октября 1909. //
Сборник договоров России с другими государствами. — М., 1956. — С. 43–44.
34Частное письмо статс-секретаря Муравьева. Рим, 11/ 24 ноября 1908 г. // АВПРИ. — Ф.
138 — Оп. 467. — Д. 287 / 289. — Л. 3–4; История дипломатии. — М., 1963. — Т. II. —
С. 740.
Проблеми всесвітньої історії 51
35Депеша князя Урусова. Вена, 14 / 27 октября 1909 г. // Государственный архив
Российской Федерации. — Ф. 559. — Оп. 1. — Д. 55. — Л. 2.
36Кострикова Е. Г. Борьба России за пересмотр статуса проливов в начале XX в. //
Россия и Черноморские проливы. — М., 1999. — С. 275–282.
37Grey — O’Beirne. Foreign Office, 23 October 1911. // B. D. — Vol. IX. — Part I. —
№ 291. — P. 313; Grey — Carnegie. Foreign Office, 26 October 1911. // B. D. — Vol. IX. —
Part I. — № 298. — Р. 317; Русаков К. А. Проблема Черноморских проливов во внеш-
ней политике Великобритании, 1892–1920. Дис. на соиск. уч. степ. канд. ист.наук. —
Луганск, 2003. — С. 98.
38Union. — 1911. — 22 Dezember. // АВПРИ. — Ф.1889. — Оп. 482. — Д. 2988. — Л.
145–146.
39Kiderlen — Bethmann Hollweg. Berlin, den 21 Dezember 1911. // G.P. — B. 30 (1). —
№ 11005. — S. 254.
40Bompard — Poincaré. Constantinople, 25 avril 1912. // Documents diplomatiques fra-
nçais. (1871–1914). — Paris, MCMXXIX. (Далі D. D. F.). — Série 3. — T. II. — № 385. —
P. 393 ; Cambon Р. — Poincaré. Londres, 1 mai 1912. // D. D. F. — Série 3. — T. II. — № 400. —
P. 416–417.
41Cambon Р. — Poincaré. Londres, 1 mai 1912. // D. D F. — Série 3. — T. II. — № 400. —
P. 416-417.
42Cambon P. — Poincaré. Londres, 7 mars 1912. // D. D. F. — Série 3. — T. II. — № 168. —
P. 159.
43Lowther — Grey. Constantinople, 4 November 1912. // B. D. — Vol. IX. — Part. I. —
№ 120. — P. 94.
44Grey — Rodd. Forеign Office, 1 November 1912. // B. D. — Vol. IX. — Part I. — № 87. —
P. 72.
45Grey — Buchanan. Forеign Office, 25 Oktober 1912. // B.D. — Vol. IX. — Part II. —
№ 63. — P. 51.
46Dontas D. Greece and Turkey: the regime of the Straits, Lemhosand Samothrace. — At-
hens, 1987. — P. 26.
47Kiderlen — Jagow. Berlin, den 20 November 1912. // G. P. — B. 33. — № 2398. — S. 362.
48Писарев Ю. А. Великие державы и Балканы накануне первой мировой войны. —
М., 1985. — C. 171.
49История дипломатии. — М., 1963. — Т. II. — C. 757.
50Sasonow — Isvolski. St. Peterburg, den 22 Juli / 4 August 1913. // Der Diplomatische
Schriftwechsel Iswolskis 1911–1914. — Berlin, 1924. — B. 3. — № 986. — S. 222.
51История дипломатии. — М., 1963. — Т. II. — С. 760.
52Macfie A. L. The Straits question 1908–36. — Saloniki, 1993. — Р. 40–43.
53Тейлор А. Дж. Борьба за господство в Европе. — 1848–1918. — М., 1958. — 512.
54Соглашение России с Великобританией и Францией о Проливах. Март — апрель
1915. // Сборник договоров России с другими государствами. — М., 1956. — С. 428–436.
52 Борис Гончар, Олег Машевський
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-12975 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0020 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:41:48Z |
| publishDate | 2009 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Гончар, Б. Машевський, О. 2010-10-27T09:08:00Z 2010-10-27T09:08:00Z 2009 Проблема Чорноморських проток у політиці країн Антанти і Троїстого союзу напередодні Першої світової війни / Б. Гончар, О. Машевський // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 18. — С. 39-52. — Бібліогр.: 54 назв. — укр. XXXX-0020 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/12975 uk Інститут історії України НАН України Проблеми всесвітньої історії Проблема Чорноморських проток у політиці країн Антанти і Троїстого союзу напередодні Першої світової війни Article published earlier |
| spellingShingle | Проблема Чорноморських проток у політиці країн Антанти і Троїстого союзу напередодні Першої світової війни Гончар, Б. Машевський, О. Проблеми всесвітньої історії |
| title | Проблема Чорноморських проток у політиці країн Антанти і Троїстого союзу напередодні Першої світової війни |
| title_full | Проблема Чорноморських проток у політиці країн Антанти і Троїстого союзу напередодні Першої світової війни |
| title_fullStr | Проблема Чорноморських проток у політиці країн Антанти і Троїстого союзу напередодні Першої світової війни |
| title_full_unstemmed | Проблема Чорноморських проток у політиці країн Антанти і Троїстого союзу напередодні Першої світової війни |
| title_short | Проблема Чорноморських проток у політиці країн Антанти і Троїстого союзу напередодні Першої світової війни |
| title_sort | проблема чорноморських проток у політиці країн антанти і троїстого союзу напередодні першої світової війни |
| topic | Проблеми всесвітньої історії |
| topic_facet | Проблеми всесвітньої історії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/12975 |
| work_keys_str_mv | AT gončarb problemačornomorsʹkihprotokupolíticíkraínantantiítroístogosoûzunaperedodníperšoísvítovoívíini AT maševsʹkiio problemačornomorsʹkihprotokupolíticíkraínantantiítroístogosoûzunaperedodníperšoísvítovoívíini |