Гуманітарно-культурні фактори державотворення Польщі (1918–1926 рр.)
Збережено в:
| Дата: | 2009 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2009
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/12977 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Гуманітарно-культурні фактори державотворення Польщі (1918–1926 рр.) / Л. Алексієвець // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 18. — С. 61-80. — Бібліогр.: 44 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860183855538896896 |
|---|---|
| author | Алексієвець, Л. |
| author_facet | Алексієвець, Л. |
| citation_txt | Гуманітарно-культурні фактори державотворення Польщі (1918–1926 рр.) / Л. Алексієвець // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 18. — С. 61-80. — Бібліогр.: 44 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| first_indexed | 2025-12-07T18:03:04Z |
| format | Article |
| fulltext |
Леся Алексієвець
ГУМАНІТАРНО-КУЛЬТУРНІ ФАКТОРИ
ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ ПОЛЬЩІ (1918–1926 рр.)
Відновлена Польща, ставши в 1918 р. на шлях переходу до нового
суспільно-політичного устрою й формування національної державності,
змушена була одночасно вирішувати завдання трансформації, реформу-
вання і модернізації всіх сфер життєдіяльності суспільства. У найза-
гальнішому окресленні у цьому зв’язку слід говорити про існування де-
мократично-громадянської спільноти й адекватного їй розвитку націо-
нальної культури. Досліджуючи їхню взаємодію, можна зробити
припущення, що відповідність демократичної суспільної парадигми від-
повідним складовим гуманітарно-культурного поступу стає запорукою
розвитку нації і формування демократичної держави. Адже у результаті
взаємодії з широкою громадою культура є: індикатором суспільного роз-
витку, відображаючи його стан морального здоров’я, рівень економічних
і політичних свобод, духовний потенціал; синтезатором колективного
досвіду, сягаючи корінням у національні традиції попередніх поколінь,
органічно поєднуючи позитивну практику минулого з сучасним і врахо-
вуючи тенденції майбутнього; стабілізатором процесів у спільноті. Пе-
ребуваючи під значним впливом існуючого типу суспільних відносин,
економічного укладу, політичного режиму, соціальної структури, етніч-
них і національних відносин, активно впливає на духовну архітектоніку
громадянства, шляхом періодичних перетворень активізує чи гальмує
процеси в різних сферах життя, намагаючись забезпечити гармонію при
переході до нових орієнтирів, пріоритетів, шкали цінностей; і, нарешті,
культура виступає інтеґратором суспільних сил, оскільки має здатність
об’єднувати людей, незалежно від їхньої світоглядної та ідеологічної орі-
єнтації, національної приналежності, у певні соціальні спільноти. Кон-
цептуальна важливість такого підходу полягає, передусім, у тому, що він
вказує на необхідність створення духовних засад суспільства, ідентифі-
кування такого специфічного виду виробництва, яким є здобуття науко-
вих, освітніх, мистецьких, релігійних та інших знань як важливих чин-
ників утвердження національної державності. У цьому контексті зазна-
чимо, що для визначення національної ідентичності поляків культура
має вирішальне значення, оскільки концепт нації, яка формувалась у ре-
зультаті поділів та відсутності суверенітету, базований насамперед на
культурних цінностях.
Пропонований підхід створює передумови для новітньої методоло-
гічної інтерпретації інтелектуальних чинників у забезпеченні віднов-
лення й подальшого розвитку Польської держави в час її Другого на-
ціонального відродження. Слід, правда, визнати, що тоді перед Поль-
щею постала складна проблема: як об’єднати і перевести на національні
основи три різні культурно-освітні системи, успадковані від попередніх
режимів. Лише на території, що належала до держави Габсбурґів, пев-
ною мірою збереглася польська культура, а там, де домінували Росія і
Пруссія, ситуація була набагато гіршою. Форми утисків і умови куль-
турного розвитку прямо залежали від суспільно-політичних обставин у
країнах, які поділили Польщу. Тож на розвиток культури польського
народу упродовж усього міжвоєнного періоду продовжувало впливати
його історичне минуле — тривале духовне та національне пригнічення і
відсутність Польської незалежної держави. Політика іншонаціональної
влади, яка добре розуміла роль культури у посиленні національно-виз-
вольного руху польського народу, ускладнювала її розвиток. Це проя-
влялося, насамперед, у сфері освіти й науки. Так, на західних землях
Пруссія, а потім Німеччина послідовно намагалася перетворити школу
на засіб онімечення поляків. На польських землях, що перебували під
владою Російської імперії, також тривав наступ на національну школу.
Лише у Галичині діяла офіційна система національної освіти поляків.
У результаті такої внутрішньої політики держав-анексантів у сфері
освіти Польща у довоєнній та післявоєнній Європі за кількістю
неписьменних і напівписьменних посідала одне з перших місць. За
офіційними даними, у Польщі неписьменні становили в 1921 р. 33%
населення, при цьому в містах — 19%, на селі — 38%1. Зауважимо, що
через 10 років 23% населення країни віком більше 10 років усе ще зали-
шалося неписьменним, а фактично цей відсоток був значно вищим.
В особливо важкому стані перебували українські, білоруські, литовські,
єврейські національні меншини, які не мали можливостей навчатися
рідною мовою, розвивати національну культуру2. Низка труднощів у
сфері культурного будівництва у відродженій Польщі зумовлювалася
також політичними, економічними та іншими умовами часу. Націо-
нальна культура залишалася для поляків найважливішим фактором
збереження й консолідації нації, її розвиток стимулювали соціально-
економічні та політичні потреби, митці вбачали сенс життя у служінні
Вітчизні.
Перехід до мирного життя та формування національної державності
поставили перед поляками складні завдання створення гуманітарно-куль-
турних основ суспільства у нових історичних умовах. Цього потребували
проблеми, які розв’язувала повоєнна польська влада: демократизація сус-
пільно-політичного життя, відбудова національної економіки, вирішення
невідкладних зовнішньополітичних питань, консолідація суспільства й
народу тощо. Вже на етапі відродження польської державності, докорін-
ної перебудови виробничих відносин в аграрній сфері, відбудови і роз-
витку промисловості й налагодження торгівлі, перед галуззю культури
були поставлені вимоги ліквідації неписьменності, відновлення і ство-
рення матеріальної бази культури, що зазнала руйнації під час Першої
світової війни й протягом понад 120-річного перебування під чужозем-
ним пануванням, та її розбудови відповідно до потреб країни, станов-
лення демократичної шкільної освіти. Незважаючи на зусилля польських
62 Леся Алексієвець
властей, спрямовані на розв’язання нагальних гуманітарно-духовних про-
блем, процес культурних перетворень розвивався складно, суперечливо й
нерівномірно і протягом окремих періодів післявоєнного часу, і в різних
сферах культурного будівництва.
Попри всі складнощі внутрішнього і міжнародного життя, створені
державні культурно-освітні заклади сприяли виконанню завдань щодо
розвитку культури, освіти і науки відповідно до запитів польського
суспільства, відіграли важливу роль у формуванні європейських духов-
них надбань. Польська культура того часу зуміла відродити, зберегти і
зміцнити свою внутрішню національну єдність й інтеґрацію нації. У міру
постання на перший план завдань розбудови Польської держави куль-
турна політика набула рис, започаткованих здобуттям незалежності,
суспільно-політичними процесами в ній, і змінами на міжнародній арені.
Важливим моментом культурного розвою була демократизація між-
людських стосунків, освітній, політичний і духовний поступ широких
верств суспільства, які отримали ширший доступ до національних цін-
ностей і зарубіжних здобутків культури. Загальною тенденцією розвитку
польського суспільства було утвердження національної свідомості по-
ляків, їх звільнення від комплексу меншовартості. Зазнав змін образ
світу і польського народу в ньому, що не могло не позначитися на свідо-
мості й культурно-духовних досягненнях суспільства відновленої
Польщі. Польське населення дедалі більше втрачало зв’язки з традицій-
ною культурою — позитивно сприймало зразки, які створювала творча
інтеліґенція, чи запозичені з-за кордону. Це стосувалось одягу, облаш-
тування помешкань, сімейного життя, організації вільного часу. Міський
спосіб життя і культурні стереотипи проникали й у сільське середовище,
особливо сприйнятливою до нових віянь була сільська молодь. Наби-
рала сили тенденція до осучаснення способу життя всіх середовищ, що
випливало з загальних змін у споживанні матеріальних і культурних над-
бань. Перетворення освіти і школи у країні стали одним із найважливі-
ших чинників суспільного виробництва у контексті національно-дер-
жавного відродження.
Турбота про розвиток національної культури, освіти і науки в умовах
незалежності піднімалася до рівня державної політики. Для цього було
створено організаційний державний апарат, виділялися асиґнування на
культурно-освітні потреби. Уже 5 грудня 1918 р. сформовано Міністер-
ство мистецтв і культури3. У статті 2 Декрету «Про створення «Міні-
стерства мистецтв і культури» визначалися основні його завдання: «ке-
рівництво і піклування мистецтвом, художньою літературою, пам’ятками
старовини, музеями мистецтва, театром та естетичним розвитком на-
роду»4. Створювалися інші центральні й місцеві державні культурно-
освітні установи. Необхідно було здійснити значну роботу зі «стандарти-
зації навчання і культури»5.
Історичний досвід переконує, що основою самовідтворення і роз-
витку культури є освіта. Питання про державну підтримку її розвитку,
Проблеми всесвітньої історії 63
використання освітньої політики як ефективного інструменту онов-
лення суспільства надзвичайно гостро постало у Польщі після прого-
лошення її незалежною державою. Створення нової системи шкільної
освіти було однією з складних проблем, яку довелося вирішувати з
утворенням самостійної держави, оскільки освітній рівень поліетніч-
ного населення залишався незадовільним. Ще до початку Першої
світової війни у Королівстві Польському неписьменність сягала понад
50%, Галичині — близько 40%, на території, що анексувала Пруссія,
неписьменних практично не було, однак більшість населення знала на
письмі лише німецьку мову6. Серйозні труднощі в організації шкільної
справи випливали, як уже було вище зазначено, власне, й з того, що до
моменту здобуття незалежності Польщі у кожній із її трьох частин
діяла шкільна система країн-подільниць, яка зберігалася впродовж
ряду післявоєнних років7. Проблема мала два аспекти: створення умов
для органічного засвоєння освітніх цінностей західного світу й модер-
них проґресивних ідей у справі освіти, згідно з новим суспільним
змістом, забезпечення її зв’язку з польською національною освітою,
культурою і традиціями й усунення засилля та впливу на неї іншона-
ціональних держав. Це зумовило боротьбу властей Польської держави
за реформування національної школи і створення єдиної загальної
світської освіти. Звичайно, на її становище у відновленій Польщі
впливали різні соціально-економічні чинники: соціальна структура,
національна приналежність, віросповідання, матеріальне забезпечення
окремих верств суспільства, економічні можливості держави у фіна-
нсуванні освітніх послуг. Велике значення мав і доробок наук, пов’яза-
них з освітою та вихованням, а також «модель польської інтеліґенції»8.
З іншого боку, прогрес у науці був тісно пов’язаний з розвитком вищої
школи.
Уже з перших років незалежного існування система освіти в Польщі
зазнала значних змін. Ще до проголошення Польської республіки 7 ли-
стопада 1918 р. Тимчасовий народний уряд серед інших суспільних ре-
форм проголосив необхідність домогтися «введення загальної і без-
коштовної світської шкільної освіти»9. Аналогічне завдання визначив
польський уряд незалежної країни у листопаді 1918 р. — створення «за-
гальної, світської, безкоштовної школи, однаково доступної для всіх»,
«школа має виховувати молоде покоління Поляків, сповнених грома-
дянським духом, добре обізнаних із рідною землею, її традиціями, ре-
сурсами та господарством, громадян, підготовлених і охочих до творчої
праці у всіх сферах життя для добра Батьківщини й співгромадян»10.
А 7 лютого наступного року було прийнято декрет про обов’язкове на-
вчання у семирічній школі11, а також підготовку вчителів12. У лютому
1922 р. польський сейм ухвалив закон, за яким створення та утриму-
вання загальних шкіл покладали на місцеве самоврядування13. Ці доку-
менти становили організаційно-програмові основи школи Польщі в час
її другої відбудови14.
64 Леся Алексієвець
Гостра потреба докорінних змін у сфері освіти зумовила боротьбу
проґресивних кіл за реформування національної освіти і створення
єдиної загальної світської школи. Відновлення Польської держави в
1918 р. створило сприятливі умови для організації та діяльності різно-
манітних громадських культурно-освітніх об’єднань і асоціацій. Серед
них варто назвати такі просвітньо-виховні: Товариство народної школи
(в Галичині), Товариство народних читалень, Польська Матиця та ін.
Свої гуртки Матиця мала в усій країні, відала дитячими садками,
початковими і середніми школами, професійними училищами, керу-
вала курсами підвищення кваліфікації, мала власні інтернати, органі-
зовувала видання шкільних програм, збірників для обов’язкового
читання, підручників, навчальних посібників, художню літературу і
т. п. У країні працювало майже 800 її бібліотек, фонди яких сягали
500 тис. томів15.
Становище, щоправда, ускладнювалося тим, що до питань розвитку і
реформування шкільної освіти не було єдиних підходів. Це простежува-
лося у роботі й просвітніх організацій, і першого освітнього з’їзду, який
відбувся в квітні 1919 р. у Варшаві. Він став всепольським, отримавши
назву «Вчительського сейму». Тут були присутні делеґати від централь-
них і реґіональних учительських й педагогічних організацій, котрі роз-
глянули основні напрями становлення і розвитку польської шкільної
освіти16. Більшість учасників з’їзду підтримала засади демократизації на-
вчального процесу, рівного доступу до освіти вихідців із різних верств
суспільства, обмеження релігійного виховання учнів уроками релігії.
Такі підходи відповідали реаліям Другого польського відродження, ор-
ганічно вписувались у національно-політичні процеси післявоєнної
Польщі. Але очікуваних докорінних змін у системі освіти не відбулося,
багато положень Учительського з’їзду залишилися добрими побажан-
нями. Особливо це було помітним у справі освіти національних меншин.
Розвиток польської школи супроводжувався полонізацією шкільної
освіти у Західній Україні, Західній Білорусі й на Віленщині, що знайшло
відображення 1924 р. у законі про школи17, згідно з яким утримання на-
ціональних шкіл покладали на громади, а держава надавала перевагу в
підтримці утраквістичним (двомовним) школам, які проводили курс на
асиміляцію українців та білорусів. Два не зв’язані між собою типи шкіл,
з одного боку, зберігали гімназії, які давали освіту, достатню для вступу
у вищі навчальні заклади, а з іншого — однокласні школи. Гімназії були
розраховані на дітей переважно із заможних верств населення. Одно-
класні школи закінчували не менше 20% дітей, здебільшого з малозабез-
печених сімей18. Програма обов’язкового семирічного навчання, за-
тверджена 1919 р., фактично була здійснена лише в 1932 р., але навіть і
після того її не завжди повністю виконували у сільській місцевості.
«Крім шестирічки, — як зазначив Д. Ротшильд, — у Польщі міжвоєнних
часів існувала система подвійної освіти, яка мала на меті підтримати
існуючий поділ на соціальні верстви, чи, принаймні, вповільнити зміни
Проблеми всесвітньої історії 65
всередині них»19. Дітей селян і робітників було менше 14% серед учнів
середніх шкіл та близько 7% вищих навчальних закладів, а такі родини
становили близько чотирьох п’ятих усього населення20. Після держав-
ного перевороту 1926 р. посилився наступ на освіту, розпочалася масова
ліквідація українських та білоруських шкіл. У період економічних спадів
і кризових явищ зменшилися державні асиґнування на потреби освіти
й науки, що не могло не позначитися неґативно на розвитку культури.
Державна адміністрація стимулювала в таких випадках розвиток лише
тих сфер культурно-освітнього життя, відставання яких залишалось
особливо разючим, і тому вони потребували невідкладної допомоги
держави.
Проте, незважаючи на всі труднощі післявоєнного часу, учительство
Польської республіки зуміло досягти певних позитивних змін у сфері
освіти. Одним із вагомих здобутків Другої Речі Посполитої стало фор-
мування польської системи шкільної освіти. За цей час утричі зменши-
лося число неписьменних, при цьому були дещо нівельовані відмінності
між окремими реґіонами країни, оскільки на відсталих східних окраїнах
цей процес розвивався значно швидше. Розширилася мережа навчаль-
них і культурно-освітніх закладів. І хоча в сільській місцевості й у
невеликих містах освіта жителів нерідко обмежувалася двома-трьома
класами, кількість неписьменних у країні, як вище зазначалося, змен-
шилась, а загальних шкіл зросла — до 27515 у 1922/23 рр., порівняно з
18404 — у 1910 р. Однак ситуація зі шкільництвом була різною у містах
і селах, реґіонах. Якщо в західних і центральних воєводствах до почат-
кової школи ходили 95–100% дітей, то у східних — 70% . Продовжували
діяти різноманітні громадські організації, які влаштовували курси для
дорослих. Усе це дало змогу підвищити освітній рівень суспільства.
Якщо у 1918 р. неписьменних віком понад 10 років було до 70%, то вже
у 1921 р. — 33%, а в 1926 р. — 25%21. При цьому зауважимо, що у сфері
загальної шкільної освіти Польща продовжувала зберігати значну ди-
станцію від Європи. Поряд з інтеграційною роллю освіти в польському
суспільстві, відзначимо патріотичне виховання, що велося у школах, на-
самперед культ легіонів, Юзефа Пілсудського, людей, які, «вели країну
в прорив до незалежності»22.
Помітного проґресу набула вища школа. На момент проголошення
незалежності Польської держави діяли три університети: у Кракові,
Львові, Варшаві, дві політехніки: Львівська й Варшавська. У 1918 р. зав-
дяки приватним пожертвам відкрився Люблінський Католицький
університет, а наступного року — Познанський університет, відновлено
роботу Університету імені Стефана Баторія у Вільно, який продовжував
традиції Віленської академії. Поряд з діючими вищими навчальними
закладами за перші роки незалежного існування Польської держави
відчинили двері Гірнича академія в Кракові, Головна школа сільського
господарства у Варшаві, Академія мистецтв у Варшаві та ін. На кінець
1924 р. в 17 вищих навчальних закладах Польщі студіювали 39 тисяч
66 Леся Алексієвець
студентів23. І хоча інтеліґенція залишалася малочисельною, її ряди та
роль у суспільстві зростали. Збільшилася питома вага людей з вищою
освітою, лави еліти, яка культивувала значною мірою шляхетські тра-
диції, поповнювали вихідці з селян і менш заможних верств міського
населення. Польська інтеліґенція, яка формувалася, передусім, з ви-
пускників вищих навчальних закладів, відзначалася високими зразками
гуманістичного ставлення до соціальних і суспільно-політичних про-
блем у контексті національно-державного відродження після Першої
світової війни. Дедалі більше її метою ставала боротьба за демократиза-
цію як шкільно-просвітницької справи, вищої освіти, так і усього
суспільного ладу Другої Речі Посполитої.
Для першого періоду історії розбудови країни характерне піднесення
польської науки, чому сприяли заощадження та інвестиції держави, яка
фінансувала роботу наукових інститутів і товариств. З цією метою зас-
нували спеціальний фонд для допомоги вченим. Багато з них здобули
своїми працями світове визнання. Велике значення для популяризації
наукових результатів діяльності польських учених і поширення культур-
них цінностей мала відкрита з ініціативи держави Національна бібліотека
у Варшаві, у фондах якої збереглися чудові пам’ятки писемності24. У ба-
гатьох польських містах працювали аналогічні установи. Важливу роль у
поширенні культурних надбань учених відігравала видавнича діяльність.
Виходили у світ наукові праці, серії книг, наприклад, уже в 1919 р. ви-
друковані два томи «Науки польскої», автори якої обговорювали стан
наукових досліджень у контексті національного відродження, потреби їх
розвитку. Було опубліковано монументальний Польський біографічний
словник, твори художньої літератури, зарубіжної і польської, забороне-
ної під час поділів.
Відродження незалежної держави стимулювало розвиток у Польщі
природничо-наукових знань. У складних умовах національного станов-
лення відбулося пожвавлення науково-дослідницької діяльності, особ-
ливо фізики, математики, а також ряду інших галузей природознавства,
насамперед хімії. Виникли кілька нових наукових центрів, розширилися
напрямки, поглибилася спеціалізація досліджень. Проте цей процес стри-
мували низький рівень виробничих потужностей країни, зменшення дер-
жавних асиґнувань на науку.
До початку відновлення самостійної Польської держави основні
центри фізичних досліджень функціонували у Кракові та Львові. Крім
того, у зв’язку з потребами вищої освіти відкрили відділення в Познан-
ському університеті, створеній у Кракові Гірничій академії, т. ін. Центр
експериментальної фізики у Варшаві, який здобув міжнародне визна-
ння і славу, був пов’язаний із діяльністю знаного дослідника явищ
люмінесценції С. Пеньковського (1883–1953). Розробкою проблем
теоретичної фізики керував Ч. Бялобжеський (1878–1953). При
Варшавській політехніці професор М. Вольфке вивчав фізику низьких
температур. В Ягеллонському університеті проводив дослідження з
Проблеми всесвітньої історії 67
діелектрики К. Закшевський, основи термодинаміки та оптики вивчав
В. Натансон. У вивченні фізико-хімічних процесів значну роль відіграв
Заклад фізичної хімії Варшавського університету, який очолював відо-
мий вчений В. Свєнтославський (1881–1968), а в галузі астрономії і
фізики високо цінували праці Т. Банахевича (1882–1954) із Кракова.
Ініціаторами багатьох наукових заходів, спрямованих на активний
розвиток досліджень, стали громадські товариства й асоціації. Так,
у 1920 р. виникло Польське фізичне товариство (ПТФ), друкованим
органом якого були «Звіти і праці ПТФ» (згодом, у 1932 р., переймено-
ваний на «Acta physika Polonia»).
Динамічного розвитку в час післявоєнного національного відродження
набула хімічна наука. У 1918–1926 рр. центрами розвитку теоретичної
хімії в Польщі стали, насамперед, університетські міста Краків і Варшава.
Прикладна хімія розвивалась у Варшавській політехніці, а також Гірни-
чій академії в Кракові. Важливим її центром став згодом і Науково-до-
слідний інститут у Варшаві. Дослідні лабораторії хімічної промисловості
діяли в Хожуві, Мостицях, Згеже та інших містах країни. Особливо варто
відзначити Ягеллонський університет, на хімічному факультеті якого
проводили дослідження в галузі неорганічної хімії, вивчали проблеми
електрохімії та дії сплавів за низьких температур. Розвідки в галузі кіне-
тики розчинення і хлорування вуглеводів здійснював професор Львівсь-
кого університету С. Толлочко (1868–1935).
Визначним центром розвитку хімічної науки був також Львівський
політехнічний інститут. Вагомих результатів досягнув професор цього
вищого навчального закладу І. Мосьціцький — в отриманні азотної кис-
лоти та ціанію. У галузі технології нафти і природного газу, фарбуваль-
них речовин і пластмас працювали вчені В. Лєснянський (1866–1956) і
С. Пилят (1881–1941). Видатні польські вчені-хіміки працювали й за кор-
доном. Серед них слід відзначити, передовсім, визначного фізика-хіміка
М. Склодовську-Кюрі (1867–1934), роботи якої продовжила її донька
І. Жоліо-Кюрі. Значний вклад у науку вніс К. Фаянс — відомий фізик-
хімік, професор університетів у Мюнхені й Анн-Арбор (США)25. Поль-
ська наука виходила на міжнародний рівень.
Стан польської економіки мало сприяв розвиткові технічних наук,
однак і у цій сфері були досягнуті успіхи. Центром став створений у
Варшаві в 1915 р. Політехнічний інститут. У Кракові після заснування
Гірничої академії (1919 р.) утворився центр гірничої і металургійної наук.
У країні виникли технічні товариства, учасники яких намагалися знайти
шляхи піднесення господарства. Певний поштовх у розвитку технічних
наук дала державна промисловість, що займалась озброєннями. Були
створені Технічний інститут авіації, Державний інститут телекомуніка-
цій та інші. Із досягнень слід відзначити вклад професора Варшавської
політехніки М. Губера у прикладну механіку, особливо в науку про опір
матеріалів. Професор цього ж інституту В. Вежбицький дослідив про-
блеми безпеки у будівництві. Широке визнання здобули новаторські під-
68 Леся Алексієвець
ходи до конструкції мостів львівського вченого С. Брили (1886–1943).
Ч. Вітошинський організував на базі Варшавського політехнічного ін-
ституту Аеродинамічний інститут і проводив наукові дослідження, що
дало змогу конструювати спортивні літаки світового рівня. Хоча наукова
діяльність учених Польщі не завжди знаходила практичне застосування
у промисловості й на транспорті, вона мала велике значення для вихо-
вання наукових кадрів, які згодом відіграли чималу роль у відбудові та
розвитку технічних наук після Другої світової війни.
Значним успіхом в 1920-х роках ознаменувався розвиток в Польщі
математики. Вона у цей час була тією науковою галуззю, в якій польські
дослідники досягли найбільших успіхів у світовій науці. Процеси онов-
лення охопили насамперед нові напрями математики, що виникли на по-
чатку минулого століття, — теорію функцій змінної величини, загальну
типологію, функціональний аналіз тощо. Внесок польських математиків у
теорію рядів, топологію, теорію функцій змінної величини, функціональ-
ний аналіз, теорію ймовірності поставив університети Варшави та Львова
в один ряд із світовими математичними центрами. Велика наукова школа,
яка сформувалася на чолі з В. Серпінським, працювала в галузі теорії
функцій (розділ аналізу, що вивчає основи функціонального аналізу).
Відомими представниками польської школи функцій також були: С. Ма-
зуркевич, А. Зиґмунд — автор монографічної праці з теорії тригономе-
тричних рядів, С. Сакс — автор відомої монографії з теорії інтегралів. На
початку 1920-х років у Варшаві почали розвиватися дослідження в галузі
топології та з інших геометричних дисциплін. Засновниками польської
топологічної школи були всесвітньовідомі математики З. Янішевський і
К. Кураторський. Серед інших представників цієї школи знані К. Борсук
та Б. Кнастер.
З ініціативи 3. Янішевського, за підтримки В. Сєрпінського і С. Ма-
зуркевича, з 1920 р. у Варшаві почали видавати математичний журнал
міжнародного значення «Fundamenta Mathematika», що сприяло об’єд-
нанню польських математиків. Сильна математична школа утворилась у
Львові, яскравий представник якої Г. Штейнгауз розробляв проблеми
теорії ймовірності. У Львівському університеті плідно працював відомий
математик С. Банах, один із першодослідників сучасного функціональ-
ного аналізу. Навколо нього склалася наукова школа у галузі функціо-
нального аналізу та його застосування. Польські математики видали у
Варшаві серію узагальнюючих праць під загальною назвою «Монографіє
математичне»26.
Успіхи математичної науки у Польщі сприяли розвиткові ряду суміж-
них галузей знання, насамперед, логіки. При нововідкритих університе-
тах організовувалися філософські наукові товариства, почали виходити
чотири філософських журнали: «Пшегльонд філософічни» у Варшаві,
«Рух філософічни» та «Студія філософіка» у Львові й «Квартальник фі-
лософічни» у Кракові. В 1922 р. відбувся з’їзд польських філософів. Скла-
лася Львівсько-Варшавська школа математичної логіки, засновниками і
Проблеми всесвітньої історії 69
представниками якої були Я. Лукасевич, С. Лєсневський, А. Тарський і
А. Мостовський. Їхні праці помітно вплинули на теоретичну думку За-
хідної Європи і США. Проґресивну роль у розвитку польської філософії
1920-х років відіграв Т. Котарбінський, котрий у своїй основній праці
«Елементи теорії пізнання, формальної логіки і методології наук» нама-
гався інтерпретувати в матеріалістичному дусі принцип неопозитивізму.
Він працював також у галузі історії філософії.
Другим визначальним напрямком у польській філософії була като-
лицька філософія — томізм. Його головними осередками стали Люблін-
ський Католицький університет і Краків. Представники цього напрямку
філософської науки в Польщі провели деякі розвідки з історії середньо-
вічної філософії, а також з історії релігії і месіанства, розробляли наукові
проблеми теорії пізнання, етики й естетики, історії філософії. Наукові ви-
дання польських філософів Я. Лукасевича, С. Лєсневського, Т. Котар-
бінського і А. Тарського зробили переворот у таких галузях філософії, як
логіка математичних символів, епістемологія, семантика та філософія
науки27.
Відродження незалежності Польщі стимулювало розвиток історичної
науки, умови для чого суттєво поліпшилися. Значно поповнилось і роз-
ширило мережу своїх місцевих осередків Польське історичне товариство,
виникли нові університетські центри становлення національної історич-
ної освіти, зокрема, університети у Варшаві й Познані. Завдяки тому, що
історія традиційно відігравала важливу роль у формуванні національної
свідомості, історичні факультети приваблювали значну кількість талано-
витих істориків. Польське історичне товариство регулярно, раз на п’ять
років, скликало всепольські з’їзди істориків, а також міжнародні конґреси
історичних наук, об’єднувало як фахових істориків, так і аматорів28.
У країну з-за кордону повернулися численні колекції архівних матеріалів
із СРСР, Німеччини, Австрії. З перших років незалежності Польська
академія знань у Кракові продовжила видання документів періоду се-
редньовіччя та історії XIX ст. Польські наукові журнали «Квартальник
хісторични» та «Пшегльонд хісторични» перетворилися на центральні
органи Польського історичного товариства. Поряд із цими історичними
часописами виникли нові спеціалізовані видання29. Особливу увагу поль-
ські історики приділяли методології історії, науковим засадам дослід-
ження минулого, вивченню національного руху, а також державно-пра-
вових інститутів та їх ролі у змінах устрою.
Відбудова незалежності Польської держави внесла пожвавлення у роз-
виток історично-правових питань, які польські історики активно вивчали
з кінця XIX ст. У цьому напрямку плідно працювали професор О. Бальцер
у Львівському університеті, професор 3. Войцєховський — у Познанському.
О. Бальцер у 1920-і роки опублікував тритомну працю «Королівство
Польське 1295–1370», в якій всебічно узагальнив попередні дослідження
з історії Польської держави і права. Учень О. Бальцера 3. Войцєховський
вивчав політичний устрій ранньої Польської держави в період правління
70 Леся Алексієвець
династії П’ястів. Значного резонансу набула його книга «Про устрій Поль-
ської держави в часи П’ястів (X ст.)». Другим центром історико-правових
досліджень залишався Краківський університет, де кафедру історії права
очолював професор С. Кутшеба. Після війни він підготував працю про но-
вітні події — «Відроджена Польща 1914–1921», що набула популярності й
неодноразово перевидавалася30.
Значного розвитку набув у Польщі й ряд інших галузей історичної
науки. Це стосується насамперед польської археології. Так, у Познан-
ському університеті Ю. Костшевський заснував археологічну школу, було
зібрано цінний матеріал з історії міст і городищ Великої Польщі. Видання
великої праці К. Мошінського «Народна культура слов’ян» стало поміт-
ним явищем в етнографії.
Вагомими були досягнення в галузі економічної теорії, що мало особ-
ливе значення у період відбудови національної економіки. Склалися два
центри досліджень цієї проблематики: у Львові, на чолі з професором
Ф. Буяком, та Познані, де зі своїми учнями працював Я. Рутковський,
синтетична робота якого під назвою «Економічна історія Польщі»
вийшла у 1923 р. Ця книга стала значним досягненням польської істо-
ріографії.
Після відновлення незалежності Польської республіки вчені розпо-
чали активне вивчення політичної історії та військово-історичної про-
блематики. Одним із найвідоміших істориків міжвоєнної доби був бага-
торічний керівник гуманітарного факультету Варшавського університету
М. Хандельсман (1882–1945), котрий створив найзначнішу школу з вив-
чення політичної історії ХІХ ст., а також успішно займався проблемами
методології історії, опублікував університетський підручник «Історика»
(1922), у якому пропаґував новітні підходи до вивчення минулого країни.
Перу відомого польського історика В. Конопчинського (1880–1952) на-
лежить 2-томна політична історія Польщі XIX і ХХ ст. У 1923–1925 рр.
В. Собеський опублікував два томи «Історії Польщі». Впродовж дослід-
жуваного періоду розпочався процес становлення марксистського
напрямку в польській історіографії. Серед професійних істориків, котрі
належали до нього, можна назвати Н. Гонсеровську, Г. Яблонського,
М. Мелоха, З. Млинарського та деяких інших. Польська історіографія пе-
реживала бурхливий розвиток31.
Зроблені помітні кроки в справі відновлення і розвитку мови. В умо-
вах роздрібненості Польщі однією з важливих ознак, що об’єднувала
польський народ, залишалася мова. Її розглядали як необхідну умову
збереження національної самосвідомості, основну культурну цінність32.
У зв’язку з цим в умовах національного відродження зростала і роль поль-
ського мовознавства, що мало багаті вітчизняні традиції й до початку сто-
ліття вже досягло високого рівня. Результати були підбиті у двох мовоз-
навчих томах «Енциклопедії польської», що вийшла в світ у 1915 р. Ство-
рення національної держави відкрило можливості для поліпшення
організації наукових досліджень у галузі мови. Відкриття трьох лінґві-
Проблеми всесвітньої історії 71
стичних кафедр в університетах Варшави, Познані й Вільно, збільшення
кількості видань, у т. ч. періодичних, сприяло популяризації досягнень
лінґвістичної науки та підготовці нових молодих спеціалістів у цій галузі.
В країну повернулися відомі польські лінґвісти, зокрема Я. Бодуен де
Куртене і В. Пожезінський. У нових історичних умовах духовного ві-
дродження польського народу широко розгорнула роботу краківська лін-
ґвістична школа, наукове обличчя якої визначала співпраця трьох відо-
мих дослідників мови — Я. Лося, К. Ніча, Я. Розвадовського. Різні нау-
кові індивідуальності цих учених, які доповнювали один одного, значно
вплинули на розвиток мовознавства у Польщі.
Наукові основи вивчення фонетики і фонології польської мови за-
клали у Варшавському університеті вчені, які об’єдналися навколо Я. Бо-
дуена де Куртене. У Варшаві плідно працював А. Кринський — автор цін-
них досліджень із історії польської мови, редактор «Праце філологічне».
Він після смерті А. Карловича очолював роботу над 8-томним «Словни-
ком польської мови», останній том якого вийшов у 1927 р, а згодом у Вар-
шаві почали видавати у переробленому варіанті описову «Граматику
польської мови», яку уклав С. Шобер. Третім центром польського мовоз-
навства була Познань. Тут видавали журнал «Slawia Occidentalis», у
якому друкували праці переважно з діалектології. У післявоєнний період
значного поширення набули також такі напрямки польського мовозна-
вства, як історична й описова граматики.
Поряд із мовознавцями значної популярності набули нові літера-
турні імена. Кращі польські письменники розвивали реалізм, художнє
осмислення соціальної дійсності, демократичні й гуманістичні тенден-
ції. Продовжували творити С. Жеромський, В. Реймонт — лауреат Но-
белівської премії 1924 р., Я. Каспрович. Вагомо заявили про себе молоді
поети Ю. Тувім, К. Вєжінський, Я. Лєхонь, А. Слонімський, Я. Івашке-
вич, К. Галчинський та інші, які були поєднані творчими зв’язками з
популярними часописами «Скамандер», «Вядомосці літерацке», ін.,
молоді прозаїки — М. Домбровська, З. Налковська, Є. Шельбург-За-
рембіна, Ю. Каден-Бандровський, К. Манушинський, З. Коссак-Шуцка,
С. Віткевич (Віткаци). Польська поезія тих років була новаторською і
творчою як у виборі тем, так і з мовного боку. Гурток «Скамандер»,
котрий за порадою С. Виспянського назвали як ріку в древній Трої, —
щоб символізувати зв’язок Польщі з класичною культурою — вели
Ю. Тувім, Я. Івашкевич, А. Слонімський, К. Вєжинський та Я. Лєхонь
(літературний псевдонім Л. Серафіновича). Його члени через сміливі
образи, порівняння, асонанси, розмовний колорит оспівували місто.
Відмовившись від характерного для польської літератури історичного
романтизму, інколи надмірно захоплюючись теперішнім і майбутнім,
вірні своїй доктрині мовної спонтанності й раціоналізму, члени гуртка
«Скамандер» творили поезію надзвичайної ліричності та краси. Хоча
спочатку їхня творча програма була аполітичною, згодом вони були
втягнені в суспільні проблеми і політичну полеміку. Популярними серед
72 Леся Алексієвець
читачів стали книги Ф. Оссендовського, Т. Доленгі-Мостовича. У цей
період були створені роман С. Жеромського «Напередодні війни», тет-
ралогія М. Домбровської «Ночі і дні», повість Я. Івашкевича «Червоні
щити», сатирична поема Ю. Тувіма «Бал в опері», вийшли друком
збірки віршів Б. Лесьмяна, Ц. Норвіда, Л. Стаффа. Поетична тенденція,
відома під загальною назвою «Аванґард», була представлена у 1920–
1930-і рр. творчістю Т. Пейпера, Ю. Пшибося, Ю. Чеховича, А. Важика,
Ч. Мілоша та ін. Тоді ж у Польщі сформувалася пролетарська літера-
тура, найвідомішими представниками якої були С. Станде, В. Бронев-
ський, Б. Ясенський, В. Вандурський і Л. Шенвальд, дехто з них опи-
нився в СРСР як політичний біженець і тут їх ліквідували в результаті
сталінського терору. Визначну роль у міжвоєнній літературі відіграли
польські прозаїки Є. Богушевська, Є. Корнацький, З. Налковська, В. Ко-
вальський, Б. Шульц та ін., які об’єднались у літературну групу «Пе-
редмістя», котра ставила собі за мету наблизити літературу до життя
широких верств суспільства і духовних потреб міжвоєнної Польщі.
Значно зріс наклад книг і періодики. За числом випущених книг Друга
Річ Посполита належала до провідних країн, залишивши позаду, в числі
інших, Іспанію і США.
Успішно розвивалася періодична преса, жваво відгукуючись на запити
відродженого суспільства й відображаючи на сторінках різноманіття ідей-
них поглядів. У світлі досліджень цього питання Г. Зелінський стверд-
жує, що вже наприкінці 1921 р., кількість преси перевищила передвоєнну
середини 1914 р. У наступних роках вона динамічно зростала — до 2000
назв33. Виходило багато політичних, релігійних, наукових, культурно-
освітніх журналів, а також молодіжних, дитячих, реґіональних, спеціалі-
зованих.
Широку культурно-просвітницьку роботу здійснювали близько 26 тис.
бібліотек, більше 900 народних будинків (у т. ч. 625 сільських), тисяча
народних театрів, 175 музеїв, десятки культурно-просвітніх товариств.
У 1925 р. у Варшаві почала роботу перша польська радіостанція, в 1939 р.
у країні було вже близько 1 млн абонентів34. Радіомовлення стало новим
інструментом масового поширення культури.
Важливу роль у розвитку й поширенні національної культури в після-
воєнну добу відіграло театральне мистецтво. Прем’єри у великих містах
ставали важливими подіями в культурному житті всієї країни. Відомими
театральними групами керували Ю. Остерва і Л. Шіллер, перший з них
1919 р. створив у Варшаві відомий театр «Редута», найбільший розквіт
котрого припадав на другу половину 1930-х років. Із «Редутою» була без-
посередньо зв’язана більшість видатних режисерів і акторів міжвоєнної
Польщі, серед яких С. Ярач, А. Зельверович, Є. Висоцька, К. Адвентович
та ін. Протягом міжвоєнного періоду зберігав своє значення Театр Наро-
дови у Варшаві, який об’єднував плеяду визначних майстрів сцени.
У співдружності з Л. Шіллером розвивалася творча діяльність видатного
польського актора К. Адвентовича. Він особливо проявив себе у театрі
Проблеми всесвітньої історії 73
«Атенеум» і як режисер. Згодом К. Адвентович керував у Варшаві
камерним театром, в якому здійснював свою проґресивну громадсько-
художню програму. Вагоме місце у театральному житті займав Театр
польський. Творчі досягнення цього колективу пов’язані з іменами на-
самперед В. Семашкової, І. Сольської, М. Пшібілко-Потоцької, М. Цви-
клінської, М. Дулемба, С. Венгжнин, Е. Лещинського та ін.35
Розширювалося коло шанувальників польського кіно. Кінематограф
у Польщі почав розвиватися доволі рано. До 1918 р. зняли близько
70 фільмів. Проте процес становлення кіно відбувався складно й супе-
речливо. У цілому згаданий період в історії польського кінематографа
можна оцінити позитивно, хоча він не висунув таких талановитих режи-
серів, яких мав театр. Схвально варто оцінити постановки Ю. Лейтаса,
А. Форда, В. Якубовської та деяких інших кінематографістів. Зусиллями
провідних діячів у цей складний для країни час були створені важливі
передумови для дальшого розвитку польського кіно.
Упродовж періоду, що розглядаємо, високого рівня досягла польська
музика, багато композиторів і музикантів-віртуозів набули світового
визнання й слави. Зокрема, композитори К. Шимановський і Б. Войно-
вич. Серед піаністів — А. Рубінштейн, І. Падеревський36. У Варшаві пе-
ріодично організовували міжнародні конкурси піаністів імені Ф. Шо-
пена. Важливим для розвитку польської музики було питання про її
національну самобутність. Видатні діячі намагатися зберегти і примно-
жити традиції вітчизняної класики. У розвиток музикальної освіти знач-
ний внесок зробили К. Сікорський, Г. Бацевіч, Я. Екер. Популяризації
творчості польських композиторів сприяли видатні дириґенти Л. Бер-
дяєв та Г. Фітельберг. Неперевершеним виконавцем концертів і музи-
кальних поем К. Шимановського був знаменитий польський скрипаль
П. Коханський. Європейську славу завоювала співачка Е. Бандровська-
Турська. У розвитку польської хорової культури особливо варто
відзначити великі заслуги композитора і дириґента П. Машинського,
котрий передавав свій багатий досвід наступним поколінням польських
хормейстерів, пропагував народні пісні. Народна творчість незмінно за-
лишалася тією основою, на яку передові діячі польської музикальної
культури опирались у творчих пошуках, була джерелом натхнення і кра-
щих здобутків.
Відновлення незалежності, природно, вплинуло на розвиток усіх сфер
польського культурного життя. Це стосується також образотворчого ми-
стецтва й архітектури. У 1920–1930-і роки продовжували творити багато
художників старшого покоління, переважна більшість яких групувалася
навколо краківської «Штуки» («Мистецтво») і варшавської «Захенти»
(Товариство заохочення красних мистецтв). Характер діяльності творчих
об’єднань, природно, видозмінювався відповідно до умов післявоєнного
розвитку країни.
Значне місце у польському живописі займав формізм, яскравими пред-
ставниками якого були Т. Чижевський, А. Пронашко, Р. Вітковський,
74 Леся Алексієвець
В. Рогусський та ін. Теоретики напрямку стверджували, що йдеться
про форму, яка має органічно вплітатися у поверхню полотна. У 1924 р.
організувалася група прихильників аванґардного мистецтва «Блок».
В. Стшемінський пропаґував абстрактне зображення об’єктів, їх відтво-
рення у вигляді площин та ліній. Художники об’єднання «Ритм», утво-
реного в 1922 р., зберігали цілісність образу, намагаючись підпорядкувати
зображення певному ритму. Класичний живопис представляло Віленське
товариство митців-пластиків (1922 р.). Значним явищем польського жи-
вопису був капізм. Серед найвідоміших його представників були Я. Цибіс,
З. Валішевський. Їх творам характерна висока художня культура, ґрун-
тована на традиціях світової класики. Особливу роль у польському
мистецтві в цей час відіграв Т. Маковський, котрий створив свій індиві-
дуальний стиль, характерний своєрідним сприйняттям світу, ліризмом,
нотками гротеску, прихованої іронії. Пожвавився розвиток скульптури.
Однією з основних її постатей був К. Дуніковський, роботи прославляли
героїзм і моральні цінності.
Складними і суперечливими шляхами розвивалась польська архітек-
тура. У зв’язку з відновленням польської державності центром будівниц-
тва стала Варшава. Були споруджені будинки Військового міністерства
і Національного театру (архітектор Ч. Пшибильський), Геологічного
інституту та Сільськогосподарського банку (М. Лялєвич), банку «Під
орлами» (Я. Теуріх), Міністерства закордонних справ (Б. Пневський).
У 1920-і роки в польській архітектурі поширився конструктивізм.
Розвивалося житлове будівництво у Кракові, Ґданську та інших містах
країни.
У післявоєнні роки продовжувало видозмінюватись обличчя міст, і не
тільки їх центральних чи аристократичних районів, а й околиць, на яких
будівельні кооперативи споруджували порівняно недорогі будинки з су-
часними зручностями. Газове освітлення вулиць повсюдно витіснялося
електричним, дедалі більше міст прокладали водопровідні й каналізаційні
системи. Проте зберігались і нетрі, що не відповідали найелементарнішим
санітарним нормам. Доступнішою ставала медична допомога.
Дедалі значнішу роль у житті людей відігравав спорт, який перестав
бути привілеєм багатих. Поступово він завойовував серця широких кіл
населення. Зокрема, поширилися робітничі спортивні клуби. Здоровий
спосіб життя і заняття спортом активно пропаґували союзи сільської мо-
лоді. Популярністю користувалися футбол, гребля, кінний спорт.
Особливо впливала на духовне життя польського суспільства у пі-
слявоєнний час його національного відродження католицька церква з її
великою моральною вагою. Авторитет церкви ґрунтувався на її історич-
них заслугах у збереженні культури, політичної польської спадщини, під-
триманні національного духу поляків, їх усвідомленні як нації. Поєдна-
ння релігійних вірувань з концепцією свободи і національної державної
незалежності — явище унікальне й вагоме. Польський католицизм не-
можливо розглядати лише в релігійному аспекті, тому, що, на відміну від
Проблеми всесвітньої історії 75
релігійних організацій інших країн, він перетворився на помітний, у ба-
гатьох випадках вирішальний, етнополітичний чинник у державі, ставши
центром самоорганізації і стабілізації суспільства. Як прозвучало на
католицькому з’їзді у Познані восени 1920 р.: «всюди і завжди ми повинні
бути католиками: чи у шкільній справі й вихованні молоді, чи у суспіль-
ній або економічній роботі, чи також у політичній боротьбі»37. Като-
лицька церква, добре розбудована й привілейована в суспільному житті,
мала 20 дієцезій і архідієцезій, 5 тис. приходів (парафій), налічувала
10 тис. священиків і близько 20 тис. черниць і ченців38. Її особливе пра-
вове становище визначала Конституція 1921 р.: «Римо-католицький ко-
стел керується власними законами. Ставлення Держави до Костелу
буде визначене на основі договору з Апостольською столицею, що
підлягає ратифікації сейму» (ст. 114)39. Після тривалої підготовчої
роботи 10 лютого 1925 р. його було укладено, ратифіковано у сеймі в
березні й у сенаті — в квітні того ж року40. Конкордат 1925 р. визначав
основи привілейованого становища католицького костелу в період Дру-
гої Речі Посполитої41.
У післявоєнній Польщі було 63% римо-католиків, 11% греко-католи-
ків (уніатів), 11,5% православних та 3,2% протестантів42. Хоча серед по-
ляків переважали католики, траплялися й польські протестанти. Українці
та білоруси були греко-католиками чи православними. Існувала като-
лицька меншість серед білорусів та німців; останні ж були переважно про-
тестантами. Іудеї об’єднувались у 800 громадах, які займалися не тільки
релігійними, а й соціальними та культурними питаннями. Правове
становище релігійних меншостей було визначене також положеннями
Березневої конституції (ст. 115)43, відповідними указами44, однак до 1939 р.
не видано положень, що вичерпно окреслювали б правове становище кон-
фесій релігійних меншин. Зауважимо, що релігійна політика тісно
пов’язувалася з національною.
Соціально-економічні й національні позиції католицької церкви в
Польщі були традиційно високими. Але це не означало відсутності анти-
клерикалізму, зокрема серед лівацької інтеліґенції. Духівництво схиля-
лося до тактичного союзу з правими, які визнавали католицизм необхід-
ною складовою розвитку польської державності. У Польщі сан священика
означав соціальну вищість і престиж. Поділ між католицькою більшістю
та православною й протестантською меншістю мав соціальні й політичні
конотації. У цілому польські протестанти знаходилися ближче до німців
і становили заможніший елемент. Серед українців та білорусів також
були католики й лютерани. З усіх цих причин польські націоналісти схи-
лялися вважати справжніми поляками лише поляків-католиків. Разом з
тим варто зазначити, що польські власті проводили цілеспрямовану по-
літику руйнування православних храмів. Різним чином перешкоджаючи
розвиткові духовної культури національних меншин, уряди післявоєнної
Польщі сприяли посиленню міжнаціональних і міжконфесійних кон-
фліктів, що послаблювали основи польської державності.
76 Леся Алексієвець
Таким чином, утворення й становлення незалежної Польської держави
створило сприятливі умови для розвитку польської культури, освіти і
науки, які мали велике значення для формування польської національ-
ної державності, бо час був багатим на інтелектуальну, художню й нау-
кову активність. Після тривалого періоду іноземного панування, яке часто
призводило до зневажання національних і культурних цінностей, підне-
сення та посилення ролі культури у національно-державному відрод-
женні стало неодмінною умовою і закономірним явищем у післявоєнній
Польщі. Польське населення дедалі більше втрачало зв’язки з традицій-
ною культурою і позитивно сприймало модерні зразки, які створювала
творча інтеліґенція, чи запозичені з-за кордону. У незалежній країні
можна було створити для цього організаційний державний апарат і асиґ-
нувати на потреби культури суспільні засоби. Одним із досягнень Другої
Речі Посполитої стало реформування польської системи освіти, яка пе-
ретворилася на потужний фундамент суспільства. Післявоєнна система
освіти зароджувалася, вдосконалювалась у період господарського від-
новлення й розвитку країни. Польська влада використовували освіту як
інструмент національної інтеґрації. Посилена увага до гуманітарних, при-
родничих і точних наук поєднувалась із збільшенням кількості навчаль-
них закладів. Серед багатьох наук, які прославили Польщу, слід назвати
школи математики й філософії та львівську школу функціонального ана-
лізу й археології. У польській культурі зберігав свої позиції і набував
нових рис романтичний націоналізм.
Перехід від одного до іншого стану польського суспільства дався
взнаки у соціально-культурній царині. Процеси оновлення широко охо-
пили мову, літературу, мистецтво. «Світ вийшов із форми», — можна ска-
зати про ті тенденції, що характеризували основні риси культури ХХ ст.
Тривала переоцінка суспільних ідеалів, історичних явищ, що було
пов’язано з високим рівнем їх політизації. Характерними рисами роз-
витку національної культури стали демократизація міжлюдських сто-
сунків, освітній і культурний поступ широких верств суспільства, які
отримали більший доступ до культурних цінностей. Поступово поверта-
лися в Польщу діячі культури, котрі з тих чи інших причин опинилися
за кордоном. Болісний процес переоцінки цінностей відбувався складно
й неоднозначно. Глибокі протиріччя польського культурного життя знай-
шли вияв у невідповідності високого рівня науки, елітних шкіл, худож-
ньої культури, з одного боку, і з іншого — культурного відставання на-
роду. Утисків зазнавали етнічні меншини.
Утворення і розвиток незалежної Польщі, суспільно-політичні про-
цеси в ній, а також зміни на міжнародній арені й технічний проґрес спра-
вили величезний вплив на суспільну свідомість поляків. Змінився образ
світу і людини в ньому, що істотно позначилося на суспільній свідомості
та культурних здобутках польського суспільства, формуванні загально-
національної культури націотворчим чинником. Післявоєнна доба у від-
новленій Польській державі характерна суперечливими явищами в усіх
Проблеми всесвітньої історії 77
сферах суспільно-політичного й культурного життя, але основним його
здобутком стало звільнення національної свідомості від комплексу мен-
шовартості, утвердження загальнолюдських культурних та моральних
цінностей. Освіта, наука, літературно-художня творчість відродженої
Польщі повільно пристосовувалися до нових обставин існування.
1Roszkowski W. Historia Polski 1914–2001. — Warszawa: Wydawnictwo Naukowe
PWN, 2003. — S. 34.
2Державний архів Тернопільської області, ф. 231, оп. 6, спр. 1138.
3Dekret o utworzeniu Ministerstwa Sztuki i Kultury. — Archiwum Akt Nowych w Wars-
zawie (AAN), akta Ministerstwa Wyznań Religijnych i Oświecenia Publicznego
(MWRiOP), sygn. 7064, s. 238; Przepisy wykonawcze do dekretu o utworzeniu Minister-
stwa Sztuki i Kultury. — AAN, akta MWRiOP, sygn. 7064, s. 239–240.
4Dekret o utworzeniu Ministerstwa Sztuki i Kultury. — AAN, akta MWRiOP, sygn.
7064, s. 238.
5История человечества / Под. ред. Гопала Сарвепали, Тихвинского Сергея Л. — Т.
VIII. ХХ век. — М.: Издательский дом МАГИСТР-ПРЕСС, 2005. — С. 589.
6Doroszewski J. Rozwój rzycia oświatowego wśród dorosłych na Zamojszczyźnie w la-
tach 1918–1939 // Przegląd Historyczno-Oświatowy, 1999, nr 1–2, s. 115.
7Araszkiewicz F. Szkoła średnia ogólnoksztawcąca na ziemiach polskich w latach 1915–
1918 // Rozprawy z dziejów oświaty. — 1967. — T. X. — S. 161–230.
8Majewski S. Szkoła średnia ogólnoksztawcąca w Polsce w XX wieku. Tradycje, prze-
miany, perspektywy rozwoju // Edukacja młodego pokolenia polaków i ukraińców w kon-
tekście integracji europejskiej. Nadzieje i zagrorzenia / Pod red. R. Kuchy i E. Kłosa. — Lub-
lin: Wydawnictwo UMCS, 1998. — S. 125.
9Manifest Tymczasowego Rządu Republiki Polskiej // Kumaniecki K. Odbudowa pa-
ństwowości polskiej. Najważniejsze dokumenty 1912 — styczeń 1924. — Warszawa;
Kraków, 1924. — S. 130.
10Araszkiewicz F. Wychowanie obywatelskie w okresie Drugiej Rzeczypospolitej // Wy-
chowanie obywatelskie, 1971, nr 4, s. 14.
11Dekret o obowiązku szkolnym // Dziennik Praw Państwa Polskiego (Dz Pr PP), 1919,
nr 14, poz. 147.
12Dekret o ksztawceniu nauczycieli szkół powszechnych w Państwie Polskiem // Dz Pr
PP, 1919, nr 14, poz. 185.
13Dekrety [XII. 1918–II. 1919]. — AAN, Kancelaria Cywilna Naczelnika Państwa,
sygn. 36.
14Araszkiewicz F. Geneza ustaw z roku 1932 o szkolnictwie państwowym i prywatnym
// Przegląd Historyczno-Oświatowy, 1971, nr 4, s. 549.
15Dybkowska A., Żaryn J., Żaryn M. Polskie dzieje od czasów najdawniejszych do
współczesności. — Warszawa: Wydawnictwo naukowe PWN, 1994. — S. 259.
16Porożyński H. Wychowanie obywatelskie w programach oświatowych Polski lat
1918–1939 // Przegląd Historyczno-Oświatowy, 1999, nr 1–2, s. 108–109.
17Зашкільняк Л. О., Крикун М. Г. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших
днів. — Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2002. —
С. 499.
78 Леся Алексієвець
18Краткая история Польши. С древнейших времен до наших дней. — М.: Наука,
1993. — С. 298.
19Ротшильд Д. Східно-Центральна Європа між двома світовими війнами / Пер. з
англ. В. П. Канаша. — К.: Мегатайп, 2001. — С. 462–463.
20Там само. — С. 463.
21Зашкільняк Л. О., Крикун М. Г. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших
днів. — Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2002. —
С. 499.
22Дильонгова Г. Історія Польщі 1795–1990 / Пер. з пол. М. Кірсенка. — К.: Вид.
дім «Києво-Могилянська академія», 2007. — С. 128.
23Roszkowski W. Historia Polski 1914–2001. — Warszawa: Wydawnictwo Naukowe
PWN, 2003. — S. 35.
24Skarby Biblioteki Narodowej: 105 unikatowych najpięknieszych obiektów ze zbiorów
Biblioteki Narodowej w Warszawie // Compact Dick. Warszawa: Biblioteka Narodowa,
2003.
25Алексієвець Л. М. Польща: шляхом відродження державної незалежності
1918–1939. — Тернопіль: Економічна думка, 2002. — С. 202.
26Там само. — С. 204.
27Ротшильд Д. Східно-Центральна Європа між двома світовими війнами / Пер. з
англ. В. П. Канаша. — К.: Мегатайп, 2001. — С. 460.
28Maternicki J. Warszawskie środowisko historyczne w okresie II Rzeczypospolitej. —
Rzeszów: Wydawnictwo Wyższej Szkoły Pedagogicznej, 1999. — S. 160.
29Алексієвець Л. М. Польща: утвердження незалежної держави 1918–1926. — Тер-
нопіль: Підручники і посібники, 2006. — С. 20.
30Kutrzeba S. Polska odrodzona 1914–1939. — Kraków: Społeczny Instytut Wydaw-
niczy Znak, 1988. — 306 s.
31Алексієвець Л. М. Польща: утвердження незалежної держави 1918–1926. — Тер-
нопіль: Підручники і посібники, 2006. — С. 22–27.
32Бартминьский Е. Польский язык как символ национальной самобытности // Сла-
вяноведение. — 2005. — Ноябрь–декабрь. — С. 27.
33Zieliński H. Historia Polski. 1914–1939. — Wrocław, 1982. — S. 340.
34Там само. — С. 365–367.
35Hutnikiewicz A. Literatura i teatr // Polska odrodzona. 1918–1939. Państwo. Społec-
zeństwo. Kultura / Pod red. J. Tomickiego. — Warszawa: Wiedza Powszechna, 1982. —
S. 496–500.
36Drozdowski M. Ignacy Jan Paderewski, pianista, kompozytor, mąż stanu. — Wars-
zawa: Wydawnictwo DiG, 2001. — 151 s.
37Zjazd katolicki. — AAN, Kancelaria Cywilna Naczelnika Państwa, sygn. 148, s. 21.
38Зашкільняк Л. О., Крикун М. Г. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших
днів. — Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2002. —
С. 496.
39Ustawa z dnia 17 marca 1921 roku Konstytucja Rzeczypospolitej Polskiej // Dziennik
Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej (Dz U RP), 1921, nr 44, poz. 267.
Проблеми всесвітньої історії 79
40Konkordat pomiędzy Stolicą Apostolską a Rzecząpospolitą Polską, podpisany w Rzy-
mie dn. 10 lutego 1925 r. // Dz U RP, 1925, nr 72, poz. 501; Ustawa z dnia 23 kwietnia
1925 r. o zatwierdzeniu układu ze Stolicą Apostolską, określającego stosunek państwa do
Kościoła Rzymskokatolickiego // Dz U RP, 1925, nr 47, poz. 324.
41Kallas M. Historia ustroju Polski. X–XX w. — Warszawa, 2001. — S. 352–355.
42Вандич П. Ціна свободи. Історія Центрально-Східної Європи від Середньовіччя
до сьогодення. — К.: Критика, 2004. — С. 263.
43Ustawa z dnia 17 marca 1921 roku Konstytucja Rzeczypospolitej Polskiej // Dz U RP,
1921, nr 44, poz. 267.
44Ustawa z dnia 27 kwietnia 1922 r. zmieniająca postanowienia §152–162 ustawy dla
Kościoła Ewangelickoaugsburskiego w Królestwie Polskim z dnia 20 lutego 1849 r. // Dz
U RP, 1922, nr 32, poz. 257; Zarządzenie Ministra Wyznań Religijnych i Oświecenia Pub-
licznego z dnia 30 stycznia 1922 r. Tymczasowe przepisy o stosunku rządu do Kościoła
Prawosławnego w Polsce // Monitor Polski, nr 38, poz. 20; Zarządzenie Ministra Wyznań
Religijnych i Oświecenia Publicznego z dnia 18 stycznia 1919 r. dotyczące gmin wyzna-
niowych żydowskich // Monitor Polski, nr 20, poz. 12; Okólnik Departamentu Wyznań Re-
ligijnych MWRiOP z 1919 r. w sprawie przepisów dotyczących ustroju gmin wyznanio-
wych żydowskich na terenie b. Królestwa Kongresowego // Dziennik Urzędowy MWRiOP,
nr 5, poz. 5.
80 Леся Алексієвець
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-12977 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0020 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:03:04Z |
| publishDate | 2009 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Алексієвець, Л. 2010-10-27T09:10:34Z 2010-10-27T09:10:34Z 2009 Гуманітарно-культурні фактори державотворення Польщі (1918–1926 рр.) / Л. Алексієвець // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 18. — С. 61-80. — Бібліогр.: 44 назв. — укр. XXXX-0020 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/12977 uk Інститут історії України НАН України Проблеми всесвітньої історії Гуманітарно-культурні фактори державотворення Польщі (1918–1926 рр.) Article published earlier |
| spellingShingle | Гуманітарно-культурні фактори державотворення Польщі (1918–1926 рр.) Алексієвець, Л. Проблеми всесвітньої історії |
| title | Гуманітарно-культурні фактори державотворення Польщі (1918–1926 рр.) |
| title_full | Гуманітарно-культурні фактори державотворення Польщі (1918–1926 рр.) |
| title_fullStr | Гуманітарно-культурні фактори державотворення Польщі (1918–1926 рр.) |
| title_full_unstemmed | Гуманітарно-культурні фактори державотворення Польщі (1918–1926 рр.) |
| title_short | Гуманітарно-культурні фактори державотворення Польщі (1918–1926 рр.) |
| title_sort | гуманітарно-культурні фактори державотворення польщі (1918–1926 рр.) |
| topic | Проблеми всесвітньої історії |
| topic_facet | Проблеми всесвітньої історії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/12977 |
| work_keys_str_mv | AT aleksíêvecʹl gumanítarnokulʹturnífaktorideržavotvorennâpolʹŝí19181926rr |