«Дії у відповідь»: новий етап позасудових репресій родичів повстанців (1948–1949 рр.)
Saved in:
| Date: | 2009 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2009
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/12979 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | «Дії у відповідь»: новий етап позасудових репресій родичів повстанців (1948–1949 рр.) / Т. Вронська // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 18. — С. 93-106. — Бібліогр.: 40 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-12979 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Вронська, Т. 2010-10-27T09:13:13Z 2010-10-27T09:13:13Z 2009 «Дії у відповідь»: новий етап позасудових репресій родичів повстанців (1948–1949 рр.) / Т. Вронська // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 18. — С. 93-106. — Бібліогр.: 40 назв. — укр. XXXX-0020 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/12979 uk Інститут історії України НАН України Проблеми всесвітньої історії «Дії у відповідь»: новий етап позасудових репресій родичів повстанців (1948–1949 рр.) Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
«Дії у відповідь»: новий етап позасудових репресій родичів повстанців (1948–1949 рр.) |
| spellingShingle |
«Дії у відповідь»: новий етап позасудових репресій родичів повстанців (1948–1949 рр.) Вронська, Т. Проблеми всесвітньої історії |
| title_short |
«Дії у відповідь»: новий етап позасудових репресій родичів повстанців (1948–1949 рр.) |
| title_full |
«Дії у відповідь»: новий етап позасудових репресій родичів повстанців (1948–1949 рр.) |
| title_fullStr |
«Дії у відповідь»: новий етап позасудових репресій родичів повстанців (1948–1949 рр.) |
| title_full_unstemmed |
«Дії у відповідь»: новий етап позасудових репресій родичів повстанців (1948–1949 рр.) |
| title_sort |
«дії у відповідь»: новий етап позасудових репресій родичів повстанців (1948–1949 рр.) |
| author |
Вронська, Т. |
| author_facet |
Вронська, Т. |
| topic |
Проблеми всесвітньої історії |
| topic_facet |
Проблеми всесвітньої історії |
| publishDate |
2009 |
| language |
Ukrainian |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| issn |
XXXX-0020 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/12979 |
| citation_txt |
«Дії у відповідь»: новий етап позасудових репресій родичів повстанців (1948–1949 рр.) / Т. Вронська // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 18. — С. 93-106. — Бібліогр.: 40 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT vronsʹkat dííuvídpovídʹnoviietappozasudovihrepresíirodičívpovstancív19481949rr |
| first_indexed |
2025-11-24T02:30:07Z |
| last_indexed |
2025-11-24T02:30:07Z |
| _version_ |
1850840066133327872 |
| fulltext |
Тамара Вронська
«ДІЇ У ВІДПОВІДЬ»: НОВИЙ ЕТАП
ПОЗАСУДОВИХ РЕПРЕСІЙ РОДИЧІВ ПОВСТАНЦІВ
(1948–1949 рр.)
Серед злочинів, вчинених радянським тоталітарним режимом проти
своїх громадян, масовістю, тривалістю та жорстокістю виділяються де-
портації, здійснювані за політичним, соціально-економічним, класовим
та етнічним принципами. Більшість таких акцій охоплювала не лише тих,
кого влада визнавала своїми опонентами, а і їх оточення. Найбільш три-
валими з-поміж примусових міграцій, ініційованих сталінським режимом
за політичними мотивами, стали масові каральні акції на західноукраїн-
ських землях — від весни 1944 р. до кінця 1952 р.
Уже перші дні після приходу Червоної армії показали — влада
шукати компромісу не буде. Її звернення до учасників ОУН та УПА
містили не лише пропозиції скласти зброю, а й погрози покарати бать-
ків, дітей та дружин опонентів. Спроба першого секретаря ЦК КП(б)У
(в березні 1944 р.) створити законодавче підґрунтя для депортацій
членів родин повстанців зазнала фіаско. Й. Сталін чомусь не підписав
підготовлений ним проект постанови ДКО на відміну від таких же
документів стосовно «покараних народів». Та це не стало на заваді
широкомасштабному насильству. На допомогу, як завжди, прийшли
карально-репресивні органи. Їх відомче «право» стало альтернативою
Закону. Цього разу винайшли до того небачений алгоритм репресій —
відправляти у заслання всіх повнолітніх родичів учасників ОУН і УПА
ще до винесення рішення Особливою нарадою при НКВС СРСР. При-
мітно, що тоді жодному з лідерів держави та республіки, як і керівниц-
тву НКВС, так і не вдалося хоч якось вмотивувати жорстокий терор
проти безвинних жінок, дітей та старих. Усі без винятку документи, що
регламентували організацію депортацій, не пояснювали, за що ка-
раються ці люди.
Перший рік репресій членів родин учасників формувань ОУН та
УПА замість очікуваного владою результату призвів до загострення
протистояння. І у 1945 р. так само жорстоко, як і родичів повстанців,
продовжували карати їх «пособників» разом із сім’ями. Якщо зважити,
що під поняття «пособник» міг потрапити кожен, хто допоміг своїм од-
носельцям, друзям чи далеким родичам харчами, притулком чи ще чи-
мось, то можна зрозуміти, яка кількість людей автоматично потрапила
під «опіку» органів державної безпеки, котрі вже не зважали на попе-
редні директиви, що приписували відправляти у заслання лише най-
ближчих родичів «ворогів». У щільні тенета репресій потрапляли не
лише бабусі, діди, тітки, дядьки, а й навіть невістки, зяті, племінники та
ще дальша рідня тих, хто в той чи інший спосіб протистояв радянській
владі у Західній Україні або підозрювався у цьому. Практика сімейного
заручництва і кругової поруки численними директивами вищих пар-
тійних органів настійно рекомендувалася місцевій владі та регіональ-
ним управлінням НКВС для обов’язкового застосування в західних
областях України.
Після заміни в 1946 р. послідовності деяких ланок у ланцюгу репресій
(відправляти родини повстанців у заслання лише після рішення Особ-
ливої наради) виконавці вже не могли оперативно депортувати людей, а
мусили утримувати їх в очікуванні вердиктів позасудового органу. Та
коли ГУЛАГ став вимагати поповнення дармової робочої сили, то за
кілька жовтневих днів 1947 р. органи МВС і МДБ УРСР спромоглися
блискавично задовольнити його потреби, підправивши «незручний»
порядок.
Жовтнева депортація не мала аналогів в історії політичного терору,
оскільки без жодної директиви законодавчого органу влади, і навіть
не чекаючи резолюції Особливої наради, для задоволення потреб імпер-
ської вугільної промисловості «за рішенням органів МДБ» відправили
у заслання 77 791 особу. Якби такими темпами репресії тривали й надалі,
то не виключно, що рядки з німецької листівки-фальшивки від червня
1944 р. щодо виселення «совєтами» всіх українців, котрі перебували під
окупацією, справдилися б сповна.
На початку 1948 р. ситуація в Західній Україні стала відчутно змі-
нюватися. Бойові чекістські операції проти підпілля і масові депортації
дали свої наслідки. Погрозами та агітацією селяни поступово заганя-
лися до колгоспів. Та все ж сталінському режиму не вдалося ліквідувати
спротив ОУН і УПА і позбавити його соціальної бази. Цей рік, як і по-
передні, розпочався з систематичного і планомірного наступу на позиції
українських повстанців та підпільників на всіх теренах західного
регіону.
У 1948 р. МДБ, на яке ще на початку 1947 р. покладалася відповідаль-
ність за остаточну ліквідацію українського націоналістичного руху, зага-
лом завершило побудову своїх структур і ланок. Боротьба проти ОУН і
УПА набувала нових рис. Це відомство, як і МВС, тимчасово уповіль-
нило свій тиск на членів родин повстанців, хоча й не відмовилося від
нього остаточно. У звітах регіональних партійних органів та каральних
інституцій того часу відсутні переможні реляції з приводу значної кіль-
кості депортованих, здебільшого йшлося про агентурну та кадрову ро-
боту. Цього року закладалися нормативні підвалини наступних жорсто-
ких репресій стосовно членів родин повстанців, шлейф яких зачепив ве-
личезну кількість людності цілої України.
21 лютого 1948 р. сталася драматична подія для багатьох громадян
Радянського Союзу, яка торкнулася і мешканців Західної України, за-
суджених до різних термінів ув’язнення. Того дня Президія Верховної
Ради СРСР ухвалила один з найбільш антигуманних своїх указів «Про
направлення особливо небезпечних державних злочинців після відбуття
94 Тамара Вронська
покарання у заслання на поселення у віддалені місцевості СРСР»1. Цей
законодавчий акт забирав надію на людське життя в багатьох громадян,
оскільки приписував «усіх, хто відбуває покарання у тюрмах і особливих
таборах, …учасників антирадянських організацій і груп, націоналістів…
що становлять небезпеку за своїми антирадянськими зв’язками і ворожою
діяльністю, після відбуття терміну покарання направляти за призначен-
ням МДБ у заслання» в райони Колими на Далекому Сході, Красноярсь-
кий край, Новосибірську область і Казахську РСР. Пізніше відповідні
органи роз’яснили, що згадані в указі «націоналісти» можуть приєдна-
тися до своїх родин на спецпоселенні. Тих людей іменували «пересидчи-
ками», як і ув’язнених, котрих не звільнили з таборів під час війни, хоча
у них і завершився термін покарання.
Окрім згаданих осіб, вищий законодавчий орган СРСР зобов’язував
МДБ направити у заслання на поселення державних «злочинців», які вже
відбули покарання за політичними статтями та були звільнені з ви-
правно-трудових таборів і тюрем з часу закінчення Великої Вітчизняної
війни. Всіх перерахованих осіб наказувалося відправляти у заслання за
рішенням Особливої наради при МДБ СРСР2. Отже цей указ, окрім «пе-
ресидчиків», започаткував ще одну категорію жертв радянського полі-
тичного терору — «повторники»: ті, кого радянська влада вдруге ні за що
запроторила на північ СРСР вже після того, як вони повернулися додому.
Ці та інші колишні в’язні разом поповнили велику армію радянських «мі-
нусників» — людей, яким вже згодом заборонялося проживати у режим-
них місцевостях СРСР та ближче 101-го км (в РРФСР) і 51-го (в УРСР)
навколо великих промислових центрів і столиць.
Взимку і навесні 1948 р. у Західній Україні, не організовуючи масових
депортацій, продовжували планово відправляти малими партіями у су-
проводі конвою в заслання родичів учасників УПА і ОУН.
Другого осіннього місяця 1948 р. сталася чергова новація у сфері за-
гального тотального терору стосовно членів родин учасників націо-
нально-визвольного руху на західноукраїнських землях. Здавалося, що
влада раптом пригадала «вдале» формулювання з постанови ЦК
КП(б)У від 10 січня 1945 р., де наголошувалося: «Не пропускати жод-
ного випадку бандпроявів без репресій у відповідь, посилити висилку
сімей бандитів і куркулів, які надають будь-яку допомогу бандитам»3.
Можновладці, продовжуючи засилати жінок, дітей і людей похилого
віку за належність до повстанців, вирішили нарешті вмотивувати та
«оформити» свої дії. Вони винайшли зручне для себе формулювання
причин депортації: «дії у відповідь» на збройні виступи повстанців і вже
не епізодично, а регулярно та послідовно вживали цю тезу, коли за кож-
ного вбитого чи пораненого радянського активіста відправляли у за-
слання від 5 до 10 (а іноді і більше) родичів повстанців, або зовсім не
причетних до них осіб.
Такою ж риторикою послуговувались і регіональні керівники, коли
доповідали про цей вид репресій. Згадане формулювання було закріплене
Проблеми всесвітньої історії 95
у постанові РМ СРСР від 4 жовтня 1948 р. «Про виселення на спецпо-
селення з території західних областей УРСР сімей бандитів, націоналі-
стів і бандпособників у відповідь на здійснені бандитами диверсійно-
терористичні акти», підписаній Й. Сталіним та управляючим справами
Ради Міністрів СРСР Я. Чадаєвим. У документі зазначалося: «З метою
посилення боротьби з антирадянським націоналістичним підпіллям і
ліквідації бандитської пособницької бази на території західних областей
України РМ СРСР постановляє: 1. Дозволити МДБ СРСР виселяти на
спецпоселення під нагляд органів МВС сім’ї бандитів, націоналістів і
бандпособників, які проживають на території Львівської, Станіслав-
ської, Тернопільської, Дрогобицької, Ровенської, Волинської і Черні-
вецької областей УРСР. Виселення здійснювати у кожному окремому
випадку за рішенням Особливої наради при МДБ СРСР у відповідь на
здійснені бандитами диверсійно-терористичні акти… 3. Зобов’язати
МВС СРСР (Круглов): а) направляти сім’ї бандитів, націоналістів і
бандпособників, які виселяються з західних областей Української РСР,
на спецпоселення в Якутську АРСР, Іркутську і Томську області; б) за-
безпечити конвоювання сімей, що виселяються, перевезення залізни-
цею і нагляд за ними в місцях спецпоселення, виключивши можливість
утеч»4.
У постанові нав’язливо повторюється її «новаторське» формулювання:
дії «у відповідь», яке, начебто, слугувало приводом для виселення. За ло-
гікою ініціаторів та виконавців виходило, що цілі родини — жінки та діти
виселялися у відповідь за невчинені ними злочини. Під цим формулю-
ванням — виправданням своїх варварських дій — радянська влада, по суті,
приховувала, з одного боку, свій злочин, а з іншого — страх перед людьми,
які начебто становили для неї небезпеку.
На виконання постанови Ради міністрів СРСР у МДБ СРСР
20 жовтня 1948 р. був підготовлений спеціальний наказ «Про виселення
з території західних областей Української РСР сімей бандитів, націона-
лістів і бандпособників, у відповідь на здійснені бандитами диверсійно-
терористичні акти», який не лише зобов’язав підлеглих ретельно вико-
нувати директиву радянського уряду, а й затвердив дві інструкції, в яких
містилися залаштункові подробиці нового формату репресій.
У наказі, окрім вже задекларованих у постанові Ради Міністрів СРСР
концептуальних положень репресій, зазначалося, що заслання має здій-
снюватися у відповідь після кожного теракту чи диверсії. Відповідаль-
ність за такі «відплатні» дії покладалася на МДБ УРСР, котре й мало виз-
начати, скільки родин буде каратися в кожному окремому випадку. Для
зручності наказ МДБ СРСР приписував узяти на облік всіх родичів по-
встанців, завівши на них спеціальні справи, аби у потрібний момент опе-
ративно заарештувати їх5.
У затвердженій інструкції «Про порядок проведення виселення сімей
бандитів і бандпособників-куркулів» підкреслювалося, що засланню в
Якутську, Іркутську і Томську області підлягають всі повнолітні члени
96 Тамара Вронська
згаданих родин та їхні близькі родичі, не виключаючи непрацездатних
осіб похилого віку, які проживали спільно з ними. Виняток становили ті
сім’ї, де були військовослужбовці Червоної армії, нагороджені орденами,
або особи, які мали особливі заслуги перед державою.
Виконавці мусили підготувати всі потрібні документи, дотримуючись
належної конспірації, прибути до оселі призначених до репресування й
оголосити їм, що вони караються у відповідь за скоєний певною особою
теракт, пильнуючи при цьому, щоб навколо помешкань цих приречених
не збиралося багато людей, аби уникнути можливих ексцесів. Здебіль-
шого, ніхто не зважав на ту обставину, чи був справді «терорист» родичем
осіб, які депортувалися «у відповідь»6.
Друга інструкція, затверджена наказом МДБ СРСР від 20 жовтня
1948 р., — про порядок оформлення репресованих членів родин — особ-
ливо не відрізнялася від аналогічних документів 1944 р. У ній врахову-
вався досвід, набутий карально-репресивними органами за чотири роки
депортацій. Тепер приписувалося ретельніше оформляти довідки на
«резерв» з цивільного населення для наступних репресій, до якого зара-
ховувалися всі члени родин нелегалів-повстанців. До справи на таких
«заручників» мали залучати довідку у разі загибелі голови родини, копію
вироку суду або Особливої наради у разі засудження. А коли «бандит чи
бандпособник» був ще живий, то його родина бралася на облік шляхом
накопичення відповідних агентурних донесень та інших компрометую-
чих матеріалів, які засвідчували належність до збройного підпілля. І в разі
вчинення в тому чи іншому населеному пункті збройного нападу всі ці
люди автоматично ставали кандидатами на заслання.
Після арешту селян-відповідачів інструкція МДБ СРСР приписувала
негайно оформити всі належні документи і не пізніше 48-ми годин надіс-
лати їх через відділ «А» МДБ УРСР до відповідного підрозділу в Москві,
звідки вони мали потрапити до Особливої наради7.
Отже, постановою радянського уряду та відповідною директивою
МДБ СРСР західноукраїнські села тепер перетворювалися на заруч-
ницькі резервації, звідки можна було у будь-який момент уже практично
«оформлених» людей відправити у заслання. Ремарка ж наказу, котра до-
зволяла МДБ УРСР визначатися з кількістю репресованих, створювала
величезне поле для свавілля.
Відтоді й до самого кінця депортацій в усіх звітах уживався саме такий
термін — «дії у відповідь». Звісно, це формулювання було зручнішим, ніж
попередні, оскільки тепер можна було робити вигляд, що таким чином
карають вже не превентивно, а за дії, начебто вчинені родичами репресо-
ваних.
Значна увага приділялася владою й дотичним питанням. Перед орга-
нами внутрішніх справ Львівської, Дрогобицької, Станіславської, Терно-
пільської, Ровенської і Волинської областей було поставлене завдання
організації потрібної кількості збірних пунктів, які б дали можливість
належним чином реалізувати урядовий припис8 з урахуванням того, що
Проблеми всесвітньої історії 97
засилати людей тепер можна було лише після отримання виписки з рі-
шення Особливої наради (отже їх десь треба було утримувати тривалий
час). Через три місяці всі шість збірних пунктів були готові до прийому
«спецконтингенту» і туди з 8 грудня стали привозити родичів повстан-
ців. Уже першого місяця наступного року міністру внутрішніх справ
СРСР доповіли, що за станом на 5 січня 1949 р. збірні пункти прийняли
389 сімей (1 195 осіб). 550 із них утримувалися там вже від жовтня 1948 р.,
хоча термін перебування у таких місцях не мав перевищувати 25 діб.
У зв’язку з цим МВС УРСР клопоталося щодо «прискорення винесення
рішень Особливою нарадою»9.
Отже, «бідний» на показники у сфері депортацій 1948 рік, працював
вже на свого наступника, оскільки арештовані тоді родичі учасників ОУН
та УПА пішли у «залік» 1949 р.
Довершив нормотворчі потуги 1948 р. у цій сфері указ Президії
Верховної Ради РСРСР від 26 листопада «Про кримінальну відпові-
дальність за втечу з місць обов’язкового і постійного поселення осіб, ви-
селених у віддалені райони Радянського Союзу у роки Великої Вітчиз-
няної війни». Цей законодавчий акт радянської держави, окрім задекла-
рованої у назві новації, приписував залишити згаданих спецпоселенців
на довічне заслання, а також встановив, що за самочинне залишення
місця приписки вони каратимуться каторжними роботами на термін до
20 років10.
Мешканців Західної України згаданий указ Президії Верховної Ради
поки що не стосувався*, оскільки йшлося лише про ті «покарані народи»,
які депортували відповідно до постанов ДКО.
Загалом 1948 рік, багатий на законотворчу ініціативу керівництва ра-
дянської влади, дав порівняно незначну кількість депортованих із Захід-
ної України — 240 родин (817 осіб)11.
Аналізуючи події 1948 року у загальному контексті каральної полі-
тики радянської влади стосовно членів сімей учасників збройного само-
стійницького підпілля, можна помітити певне послаблення тиску. Може,
це був тимчасовий перепочинок, можливо, влада сконцентрувала свою
увагу і зусилля на іншому «незручному» для неї регіоні — Прибалтиці,
звідки того року відправили у насильницький спосіб найбільшу кількість
людей.
1949 року карально-репресивні акції проти членів родин учасників на-
ціонально-визвольного руху мали певні особливості. Попри відносне за-
тишшя попереднього року люди не сподівалися, як на початку 1947 р., що
репресії пішли на спад, позаяк відправлення у віддаленні місцевості
СРСР на збірних пунктах Західної України вже чекали майже дві тисячі
осіб.
98 Тамара Вронська
* Дія згаданого указу була поширена і на депортованих із Західної України 6 квітня
1950 р. Наказом МВС СРСР №00248 від 15 квітня 1950 р. виселенцям-оунівцям було
оголошено про залишенні їх на спецпоселенні довічно.
І дійсно, до відправки першого ешелону з депортованими готувалися
заздалегідь. На збірних пунктах накопичували людей, аби щільніше
завантажити вагони. 10 січня 1949 р. там прийняли вже 484 родини
(1 767 осіб). Серед них були немічні та хворі люди, які могли не витри-
мати далекої дороги. В одному з повідомлень МВС УРСР з цього
приводу зазначалося: «Серед вилучених УМДБ Львівської області зна-
ходиться [громадянка] Бакур, 1870 р.н., сліпа, самостійно пересуватися
не може. [Громадянин] Вайдер має туберкульоз хребта, Пастернак
страждає на епілепсію… На решту пунктів також доставлено [багато]
осіб зі старечою дряхлістю, інвалідів і тяжко хворих… МВС вважає, що
вилучення такого контингенту, як відплатний захід на бандпрояви не
може мати потрібного ефекту…»12. З останньою ремаркою документа
важко сперечатися, адже зрозуміло, які почуття може викликати в нор-
мальної людини репресування сліпої, нерухомої вісімдесятирічної
бабусі… До речі, такі ж застереження трохи раніше робив міністр вну-
трішніх справ УРСР Т. Строкач.
25 січня 1949 р. на збірних пунктах накопичилося 730 родин учасників
загонів ОУН та «бандпособників» загальною чисельністю 2 384 осіб. Цим
людям належало ще чекати два тижні, оскільки ешелон з депортованими,
яких повантажили у 53 вагони, вирушив за адресою ст. Хабаровськ на Да-
лекому Сході лише 10 лютого13.
Члени родин повстанців з Ровенської, Львівської та Волинської обла-
стей ешелоном № 97168 вирушили до ст. Кругликово Хабаровського
краю майже одночасно з першим етапом14.
На збірних пунктах західних областей набирав обертів процес ротації
примусових мігрантів. Тільки-но відправили етапом у двох ешелонах ве-
ликі партії людей, як 22 лютого там знову накопичилося 1339 осіб. Уночі
6 березня 1949 р. 586 осіб в ешелоні № 97 297 зі Львова вирушили на пів-
ніч СРСР. 30 березня того ж року у напрямку ст.Асіно Томської залізниці
довжелезний потяг з 45 вагонів (33 — для депортованих, 22 — для охо-
рони і господарських потреб) виїхав зі Здолбунова15. Відчутним ставав
брак рухомого складу, у зв’язку з чим заступник міністра внутрішніх
справ УРСР А. Булига звернувся листом до свого союзного керівництва
з проханням вплинути на ситуацію.
У квітні став формуватися новий ешелон, а протягом травня-серпня
укомплектовано і відправлено ще сім ешелонів, у яких у свій скорботний
шлях вирушили 1870 родин повстанців у складі 6 100 осіб16.
Вигнанці з рідної землі мусили перетнути весь СРСР, аби валити ліс
у тамтешній лісовій галузі, а також мити золото на підприємствах тресту
«Приморзолото» спеціального головного управління МВС СРСР.
Очікуючи на прибуття депортованих із Західної України, відділ спец-
поселень МВС СРСР ще 3 січня 1949 р. підготував для вищого радян-
ського керівництва інформацію про контингенти спецпоселенців, під-
стави їх заслання і утримання на спецпоселенні. Під загальною назвою
«оунівці» в документі подавалася загальна кількість членів сімей
Проблеми всесвітньої історії 99
«оунівців» і активних повстанців (як арештованих, так і вбитих під час
збройних зіткнень). Далі перераховувалися підстави до переселення на
спецпоселення*: директива НКВС СРСР № 122 від 31.Ш.1944 про
заслання у віддаленні райони Красноярського краю, Іркутської, Омської,
Новосибірської областей членів сімей «оунівців» і активних повстанців
як арештованих, так і вбитих під час зіткнень, постанова Ради Міністрів
СРСР № 3214-1050 с від 10 вересня 1947 р. про висилання з західних об-
ластей УРСР членів сімей «оунівців», та інші приписи. Посилання на
останню постанову вбачається недоречним і навіть безпідставним,
оскільки цей документ, як зазначалося вище, не мав жодного стосунку до
репресій.
У документі вказувалося, що на час звіту (1944-1947 рр.) «переселено»
всього 100 310 членів родин повстанців. На 1 жовтня 1948 р. перебувало
на обліку 96 584 осіб у місцях розселення: Казахська РСР, Комі, Удмурт-
ська РСР, Красноярський край, Архангельська, Вологодська, Іркутська,
Кемеровська, Кіровська, Молотовська, Новосибірська, Омська, Сверд-
ловська, Тюменська, Челябінська і Читинська області.17
З огляду на наведені узагальнені цифрові показники варто підкрес-
лити, що, за нашими підрахунками, сумарна кількість депортованих із
Західної України членів родин учасників загонів ОУН та УПА становила
на той час 114 936 осіб18 (відповідно по роках: 1944 р. — 12 762, 1945 р. —
17 497, 1946 р. — 6 350, 1947 р. — 78 327). А разом зі «скромним» резуль-
татом 1948 року (817 депортованих) — 115 753. Отже, зважаючи на пере-
вірені дані, будемо орієнтуватися саме на встановлену нами цифру.
Наступна ревізія спецпоселень показала, що станом на 1 квітня 1949 р.
на обліку органів МВС СРСР перебувало 2 307 410 виселених і спецпо-
селенців разом з членами їх сімей і серед них 96 191 членів сімей «україн-
ських націоналістів»19. Вже 15 липня 1949 р. наводилась інша цифра —
95 552** родичів повстанців (в т.ч. чоловіків — 22 569, жінок — 48 583,
дітей — 24 400)20.
Наведені цифри назовні демонстрували зменшення кількості членів
родин повстанців, які перебували у засланні. Втім ця, начебто, позитивна
динаміка аж ніяк не збігалася з сумарною кількістю депортованих роди-
чів повстанців за період 1944–1948 рр. Така розбіжність пов’язана пере-
дусім з великою смертністю у непристосованих для нормального життя
віддалених місцевостях СРСР. Здійснений пізніше аналіз «природного»
руху у середовищі депортованих українців показав, що протягом двох
років (1948 і 1949 р.) у цій категорії засланих народилося 879 дітей, а
померло — 6382 особи21.
100 Тамара Вронська
* Примітно, що автори документа, як і раніше, уникали слова «заслання», якими
по суті й були депортації, а вели мову про «переселення на спецпоселення».
** Звітні цифри, які подавав ГУЛАГ і республіканські МВС-МДБ суттєво різнися
і в наступні роки, позаяк останні наводили загальну кількість депортованих, а відділ
спецпоселень – лише тих, хто пройшов облік.
Сталінський режим у 1949 р. збирав «багаті ужинки» від своїх нова-
цій, запроваджених попереднього року. Після появи 4 жовтня 1948 р. по-
станови Ради Міністрів СРСР, якою приписувалося засилати сім’ї «бан-
дитів, націоналістів і банд пособників» «у відповідь на здійснені оунівсь-
ким підпіллям терористичні і диверсійні акти» карально-репресивні
органи стали почуватися ще більш комфортно, оскільки нарешті знай-
шлася дуже зручна формула для виправдання терору проти мирних
людей. Сім’ї тих, хто перебував у загонах ОУН та УПА, вже цілком від-
верто оголосили відповідачами та заручниками. Тепер по 8–10 родин за-
силали на 10 років у віддалені райони СРСР після будь-якого атентату чи
замаху на активістів місцевої влади.
У 1949 р. до України полетіли чергові заклики мобілізуватися і довер-
шити ліквідацію «залишків бандитів». І така «робота» знову активізува-
лася.
30 березня 1949 р. у с. Тартаків Сокальського району Львівщини у від-
повідь на убивство тракториста МТС П.Бугая і пошкодження одного
трактора з цього села було відправлено у заслання сім родин з 23 осіб.
Після убивства у с.Павлів Радехівського району голови колгоспу О. Рудя
такі ж санкції були вжиті до 5 сімей. Аналогічна акція відбулася й у с. На-
кваші Підкаменецького району, де після убивства колгоспного рахівника
були покарані засланням 4 місцеві родини22.
За схожим сценарієм розгорталися події і в інших населених пунктах.
Як під копірку штампувалися вироки Особливої наради при МДБ СРСР
про такі ж каральні акції «у відповідь». Кількість покараних у такий спо-
сіб родин коливалася від двох до десяти. Ці люди, як вже зазначалося,
здебільшого, не були причетні до тих осіб, які вчиняли напади на радян-
ських активістів. Утім, на це особливо не зважали, а оформляли відпо-
відно до чинних інструкцій каральних інституцій як родичів «нелегалів»
чи «бандитів».
Молода жінка Олена Бензар з с.Нирків Заліщицького району Терно-
пільської області за обвинуваченням у пособництві оунівському підпіллю
була засуджена у 1948 р. до ув’язнення у таборах ГУЛАГу. Невдовзі ре-
пресували і її матір Параску. Жінку заслали аж до Хабаровська, офор-
мивши це 15 січня 1949 р. рішенням Особливої наради НКВС СРСР.
Вона змогла виїхати з Далекого Сходу після звільнення лише 15 липня
1958 р.23 Така ж доля спіткала і Вийванко Гафію Андріївну (1900 р.н.),
мешканку с. Солоне того ж району. Її як матір учасника ОУН етапували
на Забайкальську залізницю. У Борщівському районі Тернопільщини за
вбивство директора школи села Гермаківка у листопаді 1949 р. виселили
вісім сімей, в Іванкові за вбивство оперуповноваженого Полуничка
3 липня 1950 р. — 18 сімей, зовсім непричетних до того24.
Чекісти Станіславської області на початку 1949 р. проводили «від-
платні акції» не менш «продуктивно», ніж їхні ровенські колеги. Лише за
перший квартал звідти було депортовано 372 сім’ї чисельністю 1038 осіб —
родичів підпільників і «пособників»25. У квітні темпи дещо уповільни-
Проблеми всесвітньої історії 101
лися — у віддалені місцевості СРСР у насильницький спосіб депортували
50 «бандсімей» з 139 чоловік. При цьому тамтешнє керівництво вихва-
лялося «позитивною» реакцією місцевого населення на такого роду акції,
аргументуючи це тим, що наслідком «очищення сіл від бандпособників»
стало прискорення темпів посівної кампанії26. У червні 1949 р. кількість
покараних сімей зменшилася — (39 у кількості 103 чол.), що пояснюва-
лося не зміною настроїв карально-репресивних органів, а зменшенням
випадків нападів повстанців. Тим часом місцеві групи охорони порядку
змогли виявити 17 спецпоселенців, які втекли з місць заслання і намага-
лися оселитися поблизу своїх домівок, перебуваючи на нелегальному ста-
новищі27.
Довідка Львівського обкому КП(б)У від травня 1949 р. про акції
українського націоналістичного підпілля і виселення сімей членів ОУН
і УПА «у відповідь» більше схожа на фронтове зведення: «…4. 15 травня
у с. Мальчиці Івано-Франківського району вбито місцевого жителя Па-
влова. У відповідь на банд прояв 20 квітня 1949 р. виселено 3 сім’ї на 14
чоловік… 8. 28 березня у м.Яворів поранено голову колгоспу Тиндик С. І.
У відповідь на бандпрояв 20 квітня 1949 р. виселено 8 сімей на 28 чоло-
вік. …20. 3 квітня в с. Рогізно Яворівського району убитий голова кол-
госпу Збуровець. У відповідь на банд прояв оформляється на виселення
8 сімей. …28. Вночі на 2-ге травня між селами Шкло і Новий Язув підір-
ваний один стовп високовольтної електролінії. У відповідь на банд прояв
виселено 6 сімей. …31. Вночі на 9 травня в районі с. Любешки Боброського
району спиляні два стовпи телефонної лінії зв’язку. У якості заходів у від-
повідь оформлено на виселення 4 сім’ї»28.
На початку червня 1949 р. партійний ватажок Львівщини знову звіту-
вав про такі заходи: у 32 селах відбулися покарання мешканців «у відпо-
відь», під які по кожному випадку нападів на представників радянсько-
компартійного активу потрапляли від 4 до 10 родин29. У липні того ж року
кількість родин, покараних у межах акцій помсти, поступово збільшу-
ється. За кожен теракт вже відповідали 10–12, а то й 15 та більше родин30.
Це було пов’язано з тим, що зменшилася кількість нападів та замахів на
колгоспний актив, а стали переважати такі ж акції проти працівників
міліції та її місцевих помічників.
Наприкінці літа того ж року партійне керівництво Львівської області
підготувало узагальнений звіт про роботу за перше півріччя. Республі-
канським лідерам доповідали, що «у відповідь на 112 зареєстрованих
за цей час терористичних актів з боку оунівського підпілля, у ході
яких було убито 103 чоловіки партійно-радянського активу, у різних на-
селених пунктах засланням у віддалені місцевості СРСР покарали
545 сімей у кількості 1882 осіб, яких оформили як членів сімей «банди-
тів, націоналістів і бандпособників»31. За допомогою елементарних
арифметичних підрахунків можна зрозуміти, що за кожного убитого
місцевого активіста чи керівника більш високого рангу, відповідали
непричетні до цього 18 осіб. Звісно, такий спосіб помсти не міг викли-
102 Тамара Вронська
кати ані задоволення у місцевих мешканців, ані навіть розуміння. Це
вже виглядало не як бажання вилучити з підпілля повстанців, чи по-
мститися тим, хто чинив шалений спротив. Йшлося про зовсім інше
явище, відоме ще з часів гітлерівської окупації, коли за убивство одного
німецького солдата брали у заручники і розстрілювали 100–200 мирних
громадян.
Дрогобицький обком партії у листопаді 1949 р. доповідав і про свої
здобутки у боротьбі з залишками підпілля ОУН і УПА за вересень-жов-
тень 1949 р.: «У звітний період у відповідь на бандпрояви органами
МДБ проведені операції з вилучення і виселення сімей бандитів, націо-
налістів і активних бандпособників. Всього вилучено і вивезено з 51 села
488 сімей загальною чисельністю членів сімей 2043». Найбільша акція
була проведена 9 жовтня 1949 р. у с.Смерічка Стрілківського району,
де 6 вересня підпільниками був убитий другий секретар РК КП(б)У
Титов. За це депортували 31 родину у складі 156 чоловік. 15 жовтня того ж
року за убивство завідуючої хатою-читальнею в с.Береги Самбірського
району виселили 22 родини у складі 97 чоловік32. Сімдесятирічну
мешканку с.Конюхів Стрийського району Дрогобицької області Бара-
баш Досю Андріївну — матір «бандпособника ОУН» 31 серпня 1949 р.
«у відповідь» засуджено як члена родини учасника банди ОУН на спец-
поселення33.
Наприкінці грудня 1949 р. уже вп’яте радянська влада звернулася до
учасників національно-визвольного руху, які продовжували свою бо-
ротьбу у підпіллі, із закликом добровільно здатися, обіцяючи їм «не при-
тягнення до кримінальної відповідальності»34. 30 грудня того ж року
з’явився і наказ міністра державної безпеки УРСР М.Ковальчука, опри-
люднений у кожній із західних областей республіки. Представники ра-
дянської влади, закликаючи повстанців прийти з повинною, запевняли,
що всі їх родичі обов’язково будуть повернені із заслання до колишн-
ього місця проживання35. Проте ані тоді, ані пізніше своїх обіцянок ра-
дянська влада не виконала. З десятків тисяч депортованих лише оди-
ниці повернулися додому. Оманливість таких обіцянок підтвердив піз-
ніше і заступник голови Ради Міністрів УРСР Д. Мануїльський, який,
особливо не переймаючись тією обставиною, що влада гарантувала «ціл-
ковите прощення» тим особам, які добровільно припинять боротьбу з
нею і повернуться додому, 22 березня 1950 р. на засіданні політбюро ЦК
КП(б)У запропонував «тих, хто прийде з повинною, переселяти до схід-
них областей»36.
Здійснюючи шалений тиск на населення західноукраїнських земель,
вживаючи різноманітних методів залякування, шантажу та терору, вища
компартійна влада УРСР повернулася і до такого «наочного» та «вихов-
ного», з її точки зору, кроку, як проведення відкритих судових процесів у
західних областях УРСР над окремими учасниками «бандитсько-теро-
ристичних груп», ухваливши з цього приводу у вересні 1949 р. спеціальне
рішення Політбюро ЦК КП(б)У. Використовуючи досвід 1944–1946 рр.,
Проблеми всесвітньої історії 103
коли низка таких процесів була організована у згаданому та інших регіо-
нах України, трибуналу військ МВС Львівського округу було доручено
провести відповідні акти «торжества радянського правосуддя»* обов’яз-
ково українською мовою37.
Система сімейного заручництва, яка продовжувала використовуватися
радянської владою на західноукраїнських землях, каральні акції проти ве-
ликої кількості ні в чому не винних людей не лише не створили умов для
«стабілізації» тут мирного життя, а й призвели до загострення протисто-
яння. Все менше повстанців відгукувалося на заклики влади вийти з лісу,
припинити опір. Протягом всього 1949 р. в органи радянської влади з по-
винною з’явилося лише 77 осіб (у 1944 — 17 602, 1945 — 38 205, 1946 —
4936, 1947 — 680, 1948 — 118)38.
29 і 30 грудня 1949 р. вирушили останні у тому році ешелони з роди-
чами повстанців. Перший — до Чити Забайкальської залізниці, другий —
у напрямку Хабаровська. Загалом протягом року з різних станцій Захід-
ної України у далеку дорогу попрямували 24 ешелони, в яких їхали бу-
дувати соціалістичну індустрію 6 951 родина у складі 22 951 особи (з них:
5903 чоловіків, 10 380 жінок і 6 668 дітей різного віку)39. Разом з даними
за попередні роки (115 753) кількість депортованих родичів повстанців
становила вже 138 704 особи.
Документи Державного архіву Російської Федерації подають іншу
кількість «оунівців», депортованих із Західної України протягом
1949 р. — 21 929 осіб. Узагальнені дані органів державної безпеки
України також наводять відмінну від нашої цифру — 25 527 осіб40.
Перша з наведених цифр цілком зрозуміло є меншою, оскільки дорогою
на північ помирало багато людей, а комусь вдавалося утекти. Тому на
обліку було менше людей, аніж виїхало із Західної України. Що ж сто-
сується останньої цифри, то до неї, ймовірно, випадково включено й
інші категорії осіб.
Добігали кінця сорокові роки ХХ ст. ГУЛАГ уже схопив у свої лабети
величезну кількість членів родин учасників національно-визвольного
руху. Дехто з них вже пішов з життя, декому вдалося утекти і перехову-
ватися на великих просторах імперії, лідери якої своєю злою волею ска-
лічили їхнє життя. Інші тягнули лямку в неволі, облаштовували, як
могли, своє життя, ростили дітей та мріяли про повернення на рідну
землю…
104 Тамара Вронська
* За станом на 18 вересня 1949 р. у Ровенській, Львівській, Станіславській,
Волинській і Тернопільській областях було проведено 14 відкритих судових процесів.
З 51 особи, яким було висунуте обвинувачення у причетності до ОУН, до страти за-
судили 24.
1 Сборник законодательных и нормативных актов о репрессиях и реабилитации
жертв политических репрессий. — М., Изд-во «Республика». — 1993. — 206 с.
/Составитель Зайцев Е. А. — С. 46; Реабілітація репресованих: законодавство та
судова практика //За редакцією В. Т. Маляренка. — К.: Юрінком. 1997. — 464 с. —
С. 78–79.
2 Сборник законодательных и нормативных актов о репрессиях и реабилитации
жертв политических репрессий. — С. 46.
3 Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі — ЦДАГО).
— Оп.16. — Спр. 29. — Арк. 10.
4 Цит. за: Бугай М. Народы Украины в «Особой папке Сталина». — М., 2006. —
С. 231–232.
5 Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі ГДА СБУ). — Ф. 9. —
Спр. 91. — Т. 1. — Арк. 1–2.
6 Там же. — Арк. 3–6.
7 Там же. — Арк. 7–12.
8 Державний архів МВС України (далі — ДА МВС). — Ф. 15. — Спр. 49. —
Арк. 34.
9 Платонова Н. Депортація населення західноукраїнських областей у 1948–1950 рр.
// Студії з архівної справи та документознавства.– К., 2003. — Т. 9. — С. 143–146.
10 www.rau.su/observer/N11_93/023.HTM
11 ГДА СБУ. — Ф. 13. — Спр. 372. — Т. 95. — Арк.386.
12 ДА МВС — Ф. 16. — Спр. 65. — Арк. 29–40.
13 Там же. — Спр. 66. — Арк. 23.
14 Там же. — Арк. 32.
15 Там же. — Спр. 67. — Арк. 293; Спр. 68. — Арк. 302.
16 Там же. — Спр. 72. — Арк. 60.
17 ДАРФ. — Ф. 9479. — Оп. 1. — Спр. 432. — Арк. 4, 7, 8, 10.
18 Підраховано автором за даними: ГДА СБУ. — Ф. 13. — Спр. 372. — Т. 95. — Арк.
386.
19 Державний архів Російської Федерації (далі — ДАРФ). — Ф. 9401. — Оп. 2. —
Спр. 234. — Арк. 343.
20 Винниченко І. Україна 1920–1980-х: депортації, заслання, вислання. — К., 1994.
— С. 78.
21 Там же.
22 Літопис УПА. Нова серія. — Київ;Торонто, 2003. — Т. 7. Боротьба проти УПА і
націоналістичного підпілля: інформаційні документи ЦК КП(б)У, обкомів партії,
НКВС-МВС, МДБ-КДБ. 1949–1959. — Кн. 4: 1949–1959. — С. 127–130.
23 ДА МВС України. Картотека депортованих.
24 Мизак Н. Велика депортація // Гомін України. — 2006. — 29 жовт. //
www.homin.ca/news_ view.php?category=history&news=575 &land=ua
25 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 5681. — Арк. 80.
26 Там же. — Арк. 108–110.
Слово про наших вчених-ювілярів 105
27 Там же. — Арк. 151–152.
28 http:/ memorial.kiev.ua/content/view/183/70/
29 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 5944. — Арк. 30.
30 Там же. — Арк. 34–36.
31 Там же. — Арк. 54–55.
32 Там же. — Арк. 97.
33 ДА МВС України. Картотека депортованих.
34 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 6. — Спр. 1317. — Арк. 19.
35 ДА СБУ. — Ф. 13. — Спр. 372. — Т. 95. — Арк. 102.
36 Цит. за: Шаповал Ю. Війна після війни… // Літопис УПА. Нова серія. — Т. 3.
Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: директивні документи ЦК Ком-
партії України 1943–1959. — С. 35.
37 ЦДАГО. — Ф. 1. — Оп. 16. — Спр. 33. — Арк. 166.
38 ГДА СБУ. — Ф. 13. — Спр. 372. — Т. 95. — Арк. 385.
39 ДА МВС України. — Ф. 16. — Спр. 82. — Арк. 54.
40 ДАРФ. — Ф. 9401. — Оп. 2. — Спр. 269. — Арк. 142; ДА СБУ. — Ф. 13. —
Спр. 372. — Т. 95. — Арк. 386.
106 Тамара Вронська
|