Концептуальні засади розширення НАТО: сучасний вимір

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2009
1. Verfasser:	Магда, Є.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2009
Schlagworte:	Сучасні міжнародні відносини
Online Zugang:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/12981
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Концептуальні засади розширення НАТО: сучасний вимір / Є. Магда // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 18. — С. 123-138 . — Бібліогр.: 26 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-12981
record_format	dspace
spelling	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-129812025-02-09T11:34:14Z Концептуальні засади розширення НАТО: сучасний вимір Магда, Є. Сучасні міжнародні відносини 2009 Article Концептуальні засади розширення НАТО: сучасний вимір / Є. Магда // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 18. — С. 123-138 . — Бібліогр.: 26 назв. — укр. XXXX-0020 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/12981 uk application/pdf Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Сучасні міжнародні відносини Сучасні міжнародні відносини
spellingShingle	Сучасні міжнародні відносини Сучасні міжнародні відносини Магда, Є. Концептуальні засади розширення НАТО: сучасний вимір
format	Article
author	Магда, Є.
author_facet	Магда, Є.
author_sort	Магда, Є.
title	Концептуальні засади розширення НАТО: сучасний вимір
title_short	Концептуальні засади розширення НАТО: сучасний вимір
title_full	Концептуальні засади розширення НАТО: сучасний вимір
title_fullStr	Концептуальні засади розширення НАТО: сучасний вимір
title_full_unstemmed	Концептуальні засади розширення НАТО: сучасний вимір
title_sort	концептуальні засади розширення нато: сучасний вимір
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Сучасні міжнародні відносини
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/12981
citation_txt	Концептуальні засади розширення НАТО: сучасний вимір / Є. Магда // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 18. — С. 123-138 . — Бібліогр.: 26 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT magdaê konceptualʹnízasadirozširennânatosučasnijvimír
first_indexed	2025-11-25T21:49:55Z
last_indexed	2025-11-25T21:49:55Z
_version_	1849800686225588224
fulltext	Євген Магда КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ РОЗШИРЕННЯ НАТО: СУЧАСНИЙ ВИМІР Розширення Північноатлантичного альянсу на схід у 1990-х рр. стало одним з визначальних моментів побудови нової системи міжнародних відносин постконфронтаційного періоду. Однією з головних причин прийняття рішення про розширення Пів- нічноатлантичного альянсу стало утворення зони геополітичного ва- кууму, у т.ч. і у сфері безпеки, внаслідок руйнації біполярної конфронта- ційної моделі НАТО-ОВД, очолюваної Сполученими Штатами та СРСР. Із закінченням «холодної війни» СРСР, а згодом Росія, не спромоглася заповнити своїм впливом «сіру зону», що утворилася на території по- страдянських країн. Не менш важливим чинником стала ситуація всередині самої НАТО, яка внаслідок таких геополітичних змін перебувала під загрозою си- стемної кризи, оскільки зникнення одного з полюсів протистояння фак- тично зводило нанівець вихідну місію альянсу — колективний захист від зовнішньої загрози. За таких умов виникало питання доцільності існу- вання такого масштабного військово-політичного блоку в його первіс- ному вигляді. Однак необхідність у збереженні та подальшій дієвості НАТО відповідала інтересам головного члена організації — Сполучених Штатів, насамперед задля збереження американської військової присут- ності, а отже і політичного впливу на європейському континенті. Фактично, саме цій меті була підпорядкована європейська політика США у 1990-х роках. Процес об’єднання Німеччини у цьому контексті слід розглядати як підготовчий етап і пробний крок у напрямі перебудови європейського простору, у т.ч. і військово-політичного. Переговори щодо возз’єднання ФРН та НДР, що проводилися за формулою «2+4» (дві німецькі держави та СРСР, США, Велика Британія і Франція), безпосереднім чином сто- сувалися американської присутності на континенті, зокрема, в рамках НАТО. На переговорах у січні 1990 року М. Горбачов висунув умови радян- ської сторони: від об’єднаної Німеччини не повинна виходити загроза; по- воєнні кордони мають залишатися недоторканними; територія Німеч- чини не повинна використовуватися зовнішніми силами. Питання про військово-політичний статус майбутньої ФРН викликав найбільші труднощі. Радянські експерти розробляли різноманітні варі- анти: нейтральний статус; участь лише в політичній, а не у військовій ор- ганізації НАТО (за прикладом Франції); одночасна участь об’єднаної Ні- меччини в Північноатлантичному альянсі та в Організації Варшавського договору, договір між НАТО і ОВД про асоціацію тощо1. Прагнучи схилити радянське керівництво до прийняття принципового рішення щодо об’єднання Німеччини, державний секретар США Дж.Бей- кер обіцяв радянському керівництву нерозповсюдженні юрисдикції або присутності НАТО «на жоден дюйм у східному напрямку»2, а канцлер об’єднаної ФРН Г. Коль заявив: «Ми вважаємо, що НАТО не повинна розширювати сферу своєї дії. Треба знайти розумне врегулювання»3 Проте неприйняття нейтрального статусу об’єднаної Німеччини та її обов’язкове членство у Північноатлантичному альянсі стали вихідними положеннями позиції американської адміністрації, що повністю впису- валася у відому формулу НАТО: забезпечувати присутність США в Європі, стримувати відродження могутності Німеччини та протидіяти експансії СРСР на Захід. 25 травня 1990 року до Москви прибув президент Франції Ф. Мітте- ран, основною метою візиту стало обговорення об’єднання Німеччини, насамперед її військового статусу. Висловлювалися пропозиції щодо трансформації колишніх ворогуючих блоків, поступове їхнє перетво- рення у політичні організації, а також синхронізація процесів об’єднання Німеччини та створення нових структур безпеки у Європі. На думку французького президента, не було жодних можливостей заборонити Ні- меччині зробити вибір на користь участі в НАТО: «Якщо я скажу «ні» в питанні про приналежність Німеччини до НАТО, то опинюся в ізоляції від моїх західних партнерів… Я просто не бачу, як ви можете досягти свого. Ви можете зробити вашу позицію більш жорсткою. Однак такий підхід стане джерелом дестабілізації у Європі…Навіть якщо ви зможете домогтися від німців якихось поступок, то вони стосуватимуться не суті, а процедури». 4 Наступним етапом обговорення проблеми став візит М. Горбачова до Сполучених Штатів 1–3 липня 1990 р., під час якого радянський лідер поступився у питанні прийняття Німеччини до НАТО, погодившись з формулюванням американського президента Дж. Буша: «Сполучені Штати одностайно виступають за членство об’єднаної Німеччини в НАТО, однак, якщо вона зробить інший вибір, ми не будемо заперечу- вати, ми його поважатимемо»5. Остаточні домовленості були досягнуті на зустрічі німецької та радянської делегацій в липні 1990 р. у Москві та на Північному Кавказі. В ході переговорів делегація СРСР, очолювана М. Горбачовим та Е. Ше- варднадзе, підтвердила згоду на повномасштабне членство об’єднаної Німеччини у Північноатлантичному альянсі та на розміщення на колишніх територіях НДР сил Бундесверу, не інтегрованих до НАТО. Найгостріші дебати розгорнулися навколо військово-політичного статусу колишньої території НДР — радянська делегація наполягала на її виключенні зі сфери дій альянсу. Було досягнуто зобов’язання керів- ників ФРН не розміщувати іноземні війська і ядерну зброю на землях НДР, а також обмежити чисельність збройних сил єдиної ФРН 370 тис. осіб6. 124 Євген Магда У свою чергу ФРН обіцяла надати фінансову допомогу у виведенні ра- дянських військ території Німеччини та підтримала ідею укладання до- говору про добросусідство, партнерство та співробітництво між об’єдна- ною Німеччиною та СРСР. «Договір про остаточне врегулювання стосовно Німеччини» було під- писано міністрами закордонних справ США, СРСР, Франції, Великої Британії, ФРН та НДР у Москві 12 вересня 1990 року. 3 жовтня того ж року німецьке питання було остаточно закрито возз’єднанням Німеч- чини. Як засвідчили подальші події, зобов’язання Заходу не поширювати ак- тивність Північноатлантичного альянсу на схід від німецького кордону не були виконані. Усні запевнення західних лідерів не набули вигляду офіційних документів і досить швидко були порушені в силу кардиналь- них змін, що сталися в системі міжнародних відносин внаслідок розпаду СРСР. Ще у липні 1990 року на саміті в Лондоні главами держав та урядів країн-учасниць НАТО була прийнята декларація, в якій було проголо- шено рішучі кроки щодо пристосування альянсу до вимог нового клімату безпеки, покликані покласти край конфронтації між Сходом і Заходом7. Урядам СРСР та країн Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) було за- пропоновано започаткувати постійні дипломатичні зв’язки з НАТО і пра- цювати над новими відносинами на основі співпраці. Очевидно, що такий крок безпосереднім чином був пов’язаний з вигідним Заходу вирішенням німецького питання. Країни ЦСЄ починають активно шукати шляхів налагодження полі- тичного діалогу з західними політичними структурами, відчуваючи дедалі зростаючу слабкість міжнародних позицій СРСР. Насамперед це проявилося в прагненнях окремих політичних груп в урядах схід- ноєвропейських країн максимально наблизитися до НАТО, в першу чергу в плані отримання гарантій безпеки, що виглядало цілком при- родно з огляду на фактичну недієздатність ОВД. І хоча в самому альянсі ідеї щодо розширення зони відповідальності на той час відхилялися, настрої на користь максимального зближення з регіоном ЦСЄ вже іс- нували. У зв’язку з такими тенденціями окремі радянські дослідники висловлювали занепокоєння, оскільки відкривалася перспектива про- никнення НАТО до кордонів СРСР, що могло б призвести до міжна- родної ізоляції СРСР на випадок загострення міжнародної ситуації, тому що, на відміну від ОВД, НАТО зовсім не втратила здатність до швидкого відновлення жорсткого політичного, економічного та вій- ськово-політичного тиску8. Нові геополітичні орієнтири були сформульовані у Римській декла- рації сесії Ради Північноатлантичного альянсу на рівні глав держав та урядів, що відбулася 7–8 листопада 1991 року, яка обговорювала поси- лення політичної складової в практичній діяльності НАТО та питання відкритості по відношенню до держав ЦСЄ. Сучасні міжнародні відносини 125 Прямим наслідком ухвалених рішень стало створення у грудні 1991 року Ради Північноатлантичної співпраці (РПАС), нового консуль- тативного форуму, до якого увійшли країни-члени НАТО і спочатку дев’ять країн ЦСЄ, а також прийняття нової Стратегічної концепції НАТО, в якій чітко простежується ідея про можливість діалогу та спів- робітництва в питаннях оборони з державами, які не являються членами альянсу. Цей перший проект інституціоналізації відносин по лінії НАТО—ЦСЄ сприймався, насамперед радянською стороною, як альтер- натива членству в альянсі, а не підготовка до нього. На засідання новоствореного органу РПАС 20 грудня 1991 року в Брюсселі був запрошений президент РФ Б.Єльцин, який фактично під- твердив прихильне ставлення Росії до імовірного розширення, зая- вивши, що хоча нині питання про вступ Росії до НАТО не ставиться, однак російська сторона готова розглядати його як довгострокову полі- тичну мету9. Протягом 1992 року до РПАС приєдналися усі країни-учас- ниці СНД. Фактично, дискусія про можливість вступу Росії до Північ- ноатлантичного альянсу відкрила шлях до розробки реальних планів поширення альянсу на території центрально- та східноєвропейських держав. У 1993 році після виводу російських військ з Польщі вступ у НАТО перетворився на основну зовнішньополітичну мету держав-колишніх членів Організації Варшавського договору (ОВД), що знаменувало по- чаток нового етапу у системі європейської та світової безпеки. З’явився план створення «НАТО-біс» у складі ряду держав Східної Європи та деяких держав СНД, без Росії. У зв’язку з тим, що повноправне член- ство в НАТО відкладалося на невизначений період, президент Польщі Л. Валенса висунув концептуальну та організаційну ініціативу щодо країн Східної Європи у вигляді утворення Чорноморсько-Балтійської осі. У 1992 році під час візиту до Німеччини польський президент опри- люднив ідею створення групи НАТО-біс на перехідний період, до якої увійшли б колишні країни РЕВ та Варшавського договору. Проте все- редині країни і регіону ця ідея була піддана критиці, оскільки фактично вела до закріплення поділу Європи та відсувала на невизначений час повномасштабне членство Польщі та інших країн регіону у західних структурах10. Складнощі періоду трансформацій, що розпочався на пострадян- ському просторі, зокрема, виникнення регіональних конфліктів, істотним чином позначилися як на міждержавних відносинах, так і на загальному кліматі безпеки в Європі. Тому цілком виправданим вбачається дедалі зростаюче прагнення східноєвропейських країн заручитися гарантіями потужного військово-політичного блоку, мотивуючи його наступними ар- гументами: — НАТО вирішує проблеми, що виникають між його членами та зай- мається проблемами, що виникають на кордонах держав-членів (Бал- кани); 126 Євген Магда — забезпечується економічний розвиток, оскільки потенційні інве- стори зацікавлені у зміцненні безпеки та стабільності нових демократич- них держав, що може бути гарантоване лише членством в альянсі; — збільшується ефективність та прозорість військових витрат; — членство в НАТО вимагає відповідності багатьом вимогам, що ви- суває для кандидатів на вступ ЄС11. Не менш цікаві думки висловлювали глави центральноєвропейських держав, аргументуючи рішення своїх країн приєднатися до колись воро- жого військово-політичного блоку. Президент Чехії В. Гавел стверджував, що позбавлення від радянської імперії та комунізму у 1989 року, а отже і від імовірності європейської та світової війни визначило прагнення країн регіону долучитися до НАТО. Етнонаціональні конфлікти 1990-х років засвідчили появу нових загроз безпеці у Європі. Вступ центральноєвропейських держав, на думку чесь- кого президента, означатиме «розширення сфери миру та стабільності». До НАТО прийдуть і інші країни регіону і тоді закінчиться «ера, коли ве- ликі та потужні вирішували долю менших і не таких потужних, поді- ляючи світ між собою на сфери впливу»12. Президент Угорщини А.Генц дав більш прагматичне пояснення праг- ненню своєї держави долучитися до складу Північноатлантичного альянсу, вбачаючи в ньому «найдешевший шлях до гарантії безпеки». Особливо підкреслювався той факт, що самозахист для Угорщини є надто дорогим у фінансовому відношенні, тому вона має вибирати варіант ко- лективного захисту, а в рамках такого «превентивного альянсу», як НАТО, «ми матимемо спільне майбутнє»13. На думку президента Польщі А. Кваснєвського, хоча ціна вступу його країни до НАТО буде надзвичайно високою, інституційне повернення Польщі до Європи найлегше здійснити саме через інтеграцію з НАТО. Інший польський політик Є. Бузек стверджував, що Польща завдяки НАТО вийде з «геополітичних лещат» між Росією та Німеччиною і стане повноправною частиною Європи, спираючись на США14. Подібні настрої не могли залишитися непоміченими в Росії, де посту- пово зростає занепокоєння активністю східноєвропейських держав у євроатлантичному напрямі. Москва ставить питання про розширення НАТО на основі принципів «неізоляції та недискримінації», тобто член- ство повинні отримати або всі бажаючі, або ніхто, оскільки в іншому випадку розширення НАТО без позитивного рішення про участь Росії означатиме новий розподіл континенту15. У січні 1994 року на саміті в Брюсселі члени альянсу підтвердили від- критість організації для інших європейських держав, які готові втілювати у життя принципи Вашингтонського договору 1949 року та робити свій внесок у безпеку євроатлантичного регіону. Рішенням саміту було започатковано нову програму «Партнерство заради миру»(ПзМ), яка стала новим виміром відносин між НАТО та країнами-партнерами, що дозволяв розвивати практичну співпрацю, Сучасні міжнародні відносини 127 насамперед, у військовій сфері. Програма була спрямована на вдоскона- лення можливостей та потужностей в миротворчій діяльності шляхом спільного планування, підготовки та навчання військових, а отже і до- сягнення взаємодії та сумісності підрозділів країн-партнерів з відповід- ними силами країн НАТО. Крім того, передбачалася розробка програм сприяння прозорості національного оборонного планування та бюджет- ного процесу, а також демократичному контролю над збройними силами. Метою «Партнерства заради миру» проголошувалися посилення ста- більності та безпеки у Європі, розширення та інтенсифікація політичного та військового співробітництва. Документ обумовлював конкретні зобов’язання кожного з учасни- ків: сприяння гласності у національному оборонному плануванні та бюджетному процесі; забезпечення демократичного контролю над збройними силами; підтримка готовності та військового потенціалу, необхідного для участі в операціях під егідою ООН та ОБСЄ; розвиток відносин військового співробітництва з НАТО з метою спільного планування, підготовки та навчань, спрямованих на посилення мож- ливостей учасників ПЗМ здійснювати місії з підтримання миру, пошукові та рятувальні роботи, гуманітарні операції; підготовка пі- дрозділів, здатних у довгостроковій перспективі співпрацювати з си- лами НАТО. Положеннями документу декларувалося створення Спільних об’єднаних оперативних сил (Combined Joint Task Forces, CJTF), що дозволило деяким країнам-партнерам брати участь у вирі- шенні окремих військових завдань разом з членами альянсу. Окремо було зазначено, що активна участь у ПзМ відіграватиме провідну роль в еволюційному процесі включення нових членів до НАТО та під- тверджувалася відкритість альянсу для членства інших європейських країн16. Запрошення приєднатися були розіслані усім державам-учасницям РПАС та іншим державам-учасницям Наради з безпеки та співробітниц- тва у Європі(НБСЄ), які мали бажання і можливості зробити свій вне- сок в програму. Запрошення прийняли 27 держав, з якими згодом було укладено Індивідуальні програми партнерства. Оцінки нової програми, її наслідків та перспектив доволі різнилися. Якщо нові демократичні країни вітали новий формат співробітництва, прагнучи у будь-який можливий спосіб долучитися до західних струк- тур, особливо військово-політичних, то російська сторона, хоча і схильна була розглядати цю ініціативу Заходу як новий, компромісний підхід, націлений на розвиток партнерства, альтернативу механічному розширенню НАТО за рахунок країн ЦСЄ, проте одночасно висловлю- вала занепокоєння тим фактом, що в деяких державах регіону сприй- мають ПзМ як підготовчий період до повноправного членства в НАТО, що являється застарілим «політичним мисленням блоковими катего- ріями, яке навряд чи здатне відповісти на нові виклики безпеки і ста- більності у Європі»17. 128 Євген Магда Були й більш гострі коментарі, що стосувалися можливої участі Росії в ПзМ: «Росія своєю участю дає згоду на перетворення НАТО у єдиний універсальний механізм забезпечення безпеки як у Європі, так і за її ме- жами», тобто втрачає статус рівного партнера Заходу у справі створення системи європейської безпеки, а також цілком може позбавитися можли- вості військово-політичної консолідації простору колишнього СРСР, стверджував російський дослідник С. Самуйлов18. Отже, ПзМ була лише відстрочкою, однак не заради заспокоєння Росії, а з метою кращої підго- товки майбутніх членів до вступу в альянс, що стало черговою поразкою російської дипломатії. У 1993–1994 рр. ідея розширення альянсу починає розглядатися не як віддалена у часі довгострокова перспектива, а як реальний процес — і не лише прагнучими членства новими демократичними країнами, але й дер- жавами-учасницями та керівництвом альянсу. Як зазначив З. Бжезинський, рішення щодо експансії НАТО на схід вимагало одностайності від всіх шістнадцяти членів альянсу19. Однак кожна з великих європейських держав, підтримуючи ініціативу Сполу- чених Штатів, виходила з відповідності цього рішення власним націо- нальним інтересам. Нові незалежні держави ЦСЄ стали ареною супер- ництва за вплив між провідними європейськими державами та США. Спроба відновити традиційний політико-економічний вплив на країни регіону через власне європейські структури не вдалася, тому на озброєння була взята ідея включення в свою орбіту колишніх країн ОВД шляхом їхнього членства в НАТО. Франція прагнула максимально зміцнити європейську оборонну скла- дову альянсу шляхом посилення ролі європейських країн при одночас- ному послабленні ваги Сполучених Штатів. Розширення НАТО за раху- нок країн ЦСЄ в контексті побудови «європейської оборонної ідентич- ності» цілком вписувалося в ці плани. Крім того, претендуючи на роль європейського лідера, Франція усвідомлювала, що без активної участі у такому процесі як розширення НАТО, вона ризикує втратити політичні позиції. Париж неодноразово підкреслював, що при поширенні зони від- повідальності альянсу необхідно максимально враховувати інтереси Росії, оскільки ігнорувати її при такій масштабній зміні військово-полі- тичних кордонів Північноатлантичного союзу було б великою стратегіч- ною помилкою. Разом з тим, з усіх західних країн Франція найбільш по- слідовно виступала проти членства Росії в НАТО. Для Німеччини, яка має традиційні інтереси в регіоні ЦСЄ, особливо в Чеській Республіці та Польщі, розширення НАТО за рахунок лояльних до Німеччини країн регіону, стало ідеальною можливістю утвердити свої позиції всередині альянсу та в Європі загалом, тобто поширюючи свій вплив у Східній Європі, відновити колишній авторитет у Західній20. Виступаючи за розширення альянсу, Німеччина однією з перших загово- рила про необхідність паралельного процесу налагодження взаємодії з Росією, пропонуючи укласти договір між нею та альянсом. Сучасні міжнародні відносини 129 Велика Британія проявила найменшу зацікавленість з приводу роз- ширення складу альянсу. Не маючи виняткових стратегічних інтересів у регіоні ЦСЄ, британці традиційно виступають за збереження балансу сил на континенті, підкреслюючи особливі відносин зі Сполученими Шта- тами та пріоритетність євроатлантичної єдності. Крім того, відносини з Росією завжди залишалися важливим політичним напрямком британ- ської зовнішньої політики. Однак це не завадило підтримати ініціативу американських союзників, зауваживши, що між прийняттям першої «трійки» та другою хвилею розширення повинна бути істотна пауза для ретельного дослідження результатів першого етапу. Всередині альянсу також активно готувалися до можливого розши- рення, ідея якого була висловлена і активно впроваджувалася головним членом альянсу — Сполученими Штатами. В розвиток рішень Брюс- сельського саміту протягом 1994-1995 років було розроблено «Дослід- ження з питань розширення НАТО», презентоване у вересні 1995 року усім зацікавленим країнам. Висновки дослідження стали підґрунтям для запрошення нових членів, зазначаючи, що по закінченні холодної війни з’явилася реальна можливість зміцнити безпеку та поширити стабільність на весь євроатлантичний регіон. При цьому особливо наголошувалося на оборонному характері організації, що головною метою її залишається збе- реження миру та безпека країн-учасниць, що не може становити загрози для будь-кого. На думку авторів, розширення альянсу сприятиме демократичним ре- формам, зокрема, встановленню цивільного та демократичного контролю над збройними силами; стимулюватиме поширення співпраці, консуль- тацій та досягнення консенсусу, які характерні для відносин між членами альянсу, та допомагатиме розвитку добросусідських відносин в усьому євроатлантичному регіоні; збільшить прозорість оборонного планування та військових бюджетів, тим самим зміцнюючи довіру між державами, а також підтримає тенденцію до інтеграції та співпраці в Європі. Дослідження підтвердило, що, як і в минулому, будь-яке майбутнє збільшення кількості членів альянсу має здійснюватись через приєдна- ння нових членів до Північноатлантичного договору згідно зі Статтею 10 Вашингтонського договору. Держави, які втягнуті в етнічні конфлікти або зовнішні територіальні суперечки, зокрема іредентистські претензії чи суперечності щодо внутрішньої юрисдикції, повинні врегулювати такі конфлікти в мирний спосіб, відповідно до принципів ОБСЄ, перед тим як вони претендуватимуть на членство в НАТО. Спроможність зацікав- лених країн зробити свій військовий внесок у колективну оборону, під- тримку миру та інші нові місії альянсу є також вагомим чинником при прийнятті рішення щодо запрошення їх до вступу в НАТО. Остаточно члени альянсу приймають рішення щодо запрошення нового члена до вступу на основі консенсусу. Жодна країна за межами альянсу не має права вето або «права нагляду» щодо процесу розширення чи рішень, які приймаються з цього приводу. 130 Євген Магда Прийняття Радою НАТО рішення про розширення альянсу на груд- невому саміті 1994 року стало причиною різкого погіршення відносин з Росією. 5 грудня 1994 року, виступаючи на сесії ОБСЄ у Будапешті, президент РФ Б.Єльцин заявив, що такий крок з боку альянсу пород- жує недовіру та створює нові лінії розподілу, що суперечить налагод- женню справжнього партнерства та формуванню єдиної демократич- ної Європи21. Наступним кроком до охолодження відносин стала від- мова російської сторони від участі в програмі «Партнерства заради миру». Як зазначав тодішній координатор Держдепартаменту США по краї- нах СНД С.Сестанович, Росія насамперед боялася розширення НАТО без включення до складу альянсу самої Росії та фактичного усунення Москви від більшості важливих заходів по забезпеченню європейської безпеки. Найнеприємнішим моментом розширення для Росії стало те, що ця ситуація підкреслює та висвітлює втрату Росією авторитету22. На початок 1995 року можна констатувати наявність глибокої кризи у відносинах Росії з Заходом, однією з головних причин якої стала неспро- можність російської влади та дипломатії забезпечити інтеграцію Росії до західного співтовариства на умовах рівноправного учасника процесу прийняття рішень. НАТО досягла поставленої мети, ставши центром нової системи європейської безпеки, а Росія опинилася практично в по- вній ізоляції, вихід з якої вбачався лише в укладанні компромісної угоди з Заходом, а отже і у визнанні невідворотності серйозних геополітичних змін, які принесе входження держав пострадянського простору до захід- ного військово-політичного блоку. Протягом 1996 року відбувається інтенсивний індивідуальний діалог з країнами-партнерам, які висловили бажання приєднатися до НАТО. Протягом підготовчого періоду — до липневого саміту альянсу в липні 1997 р. в Мадриді, на якому передбачалося запросити деяких кандидатів, експерти почали готувати відповідні політичні рекомендації, а військове керівництво альянсу проводило аналіз від- повідних військових чинників зацікавлених у членстві в НАТО країн. Паралельно проводилася робота з підготовки до укладання широко- масштабного договору з Росією, що мав оформити та інституціоналі- зувати відносини РФ з НАТО, враховуючи нові європейські реалії в контексті невідворотної експансії Північноатлантичного альянсу у східному напрямку. Підписаний 27 травня 1997 року в Парижі Основоположний акт про взаємні відносини, співпрацю та безпеку між НАТО і РФ став фактич- ною згодою Росії на розширення альянсу, а також послужив передумо- вою важливих змін в розстановці сил на європейському просторі, цен- тральним моментом яких стало визнання НАТО єдиним універсальним механізмом європейської безпеки. Напередодні вирішального саміту 31 травня 1997 року президент США Б. Клінтон у своїй промові перед випускниками Військової ака- Сучасні міжнародні відносини 131 демії в Уест-Пойнті підтвердив незмінність курсу на розширення альянсу. До самого відкриття Мадридської зустрічі 8–9 липня 1997 р. тривали дискусії з приводу остаточного списку держав, яким буде запропоновано членство в Північноатлантичному альянсі. Сполучені Штати від початку наполягали на обмеженні «першої хвилі» розширення Польщею, Чехією та Угорщиною як найбільш підготованими у військовому і суспільно-по- літичному планах. Американців підтримували традиційні європейські консерватори: Велика Британія, Данія, Ісландія, Норвегія, а також Ні- дерланди. Однак дев’ять держав-членів НАТО (Франція, Італія, Бельгія, Люксембург, Канада, Греція, Португалія, Іспанія і Туреччина) заявили, що до першого раунду розширення мають долучитися також Румунія та Словенія. Ці протиріччя щодо кола кандидатів першої черги були відоб- раженням боротьби між Вашингтоном та Парижем за вплив в регіоні ЦСЄ. Франція, лобіюючи інтереси країн Південно-Східної Європи, на- самперед Румунії, прагнула в такий спосіб збалансувати посилення в се- редині альянсу позицій США після прийому «американських протеже» — Польщі, Чехії та Угорщини. 8 липня 1997 року глави держав та урядів країн-членів НАТО, після інтенсивних індивідуальних діалогів з зацікавленими країнами-партне- рами та широкого обговорення в рамках альянсу, запросили три східноєвропейські держави до переговорів щодо вступу до альянсу на ювілейній сесії у 1999 р. Крім того, в Декларації саміту зазначалося, що альянс залишається відкритим для прийому нових членів у відповідно- сті до Статті 10 Північноатлантичного договору, і що продовжуватиме запрошувати нових членів, які спроможні втілювати у життя принципи Договору і робити свій внесок у безпеку євроатлантичного простору. Країни, які не були запрошені до переговорів про вступ в Мадриді, згідно з Дослідженням щодо розширення 1995 р., і надалі розглядатимуться як кандидати на членство в майбутньому, незалежно від їхнього географіч- ного розташування. Жодна європейська демократична країна, чий вступ відповідатиме вимогам Варшавського Договору, не залишиться поза ува- гою. Учасники зустрічі особливо відмітили «позитивний розвиток подій» в Румунії та Словенії, а також окремо відмітили Естонію, Латвію та Литву. На членство в альянсі збиралися претендувати Хорватія (за підтримки Німеччини та Італії) та Болгарія (за підтримки Греції та Ту- реччини). Таким чином, окреслилося коло основних кандидатів другого раунду розширення, терміни якого передбачалося визначити після остаточного входження перших трьох претендентів. 16 грудня 1997 р. з трьома запрошеними країнами було підписано додаткові протоколи (Accession Protocols), що визначали умови майбутнього членства в НАТО23. Рішеннями Мадридського саміту було покладено початок карди- нальним перетворенням не лише в НАТО, але й в усій системі тран- сатлантичних відносин, оскільки саме тоді було прийняте рішення про 132 Євген Магда перегляд та оновлення Стратегічної концепції альянсу з тим, щоб вона повніше відповідала новій ситуації та завданням у сфері безпеки в Європі. Після підписання Паризького акту Росія примирилася з невідво- ротністю вступу кран Вишеградської групи до НАТО, і, як відмічають аналітики, натовська проблематика перестає бути чинником роздрату- вання для російської політичної еліти та ЗМІ, в середовищі яких поси- люється тенденція до розвитку тісніших контактів з альянсом, при- наймні в рамках практичної реалізації Паризьких домовленостей. У другій половині 1997-1998 років тема розширення НАТО дещо від- ходить на задній план у порівнянні з попереднім періодом. На початку 1999 року у зв’язку з планами прийняття нової Стратегічної концепції альянсу, фактичним вступом в НАТО Польщі, Чехії та Угорщини, а також початком військової кампанії в Косово антинатовські настрої знову переважають серед політичного керівництва РФ та російського суспільства. На початку 1999 року був оприлюднений проект оновленої Стратегіч- ної концепції НАТО, в якому основний акцент переноситься з оборони географічної зони відповідальності на забезпечення інтересів країн-учас- ниць альянсу в будь-якому регіоні світу, причому пропонувалося закрі- пити право НАТО на проведення силових операцій » у випадку необхід- ності» без мандату ООН, що свідчило про прийняття курсу на глобаліза- цію сфери діяльності НАТО, претензії на головну роль у врегулюванні конфліктів за межами зони відповідальності. Російська сторона висло- вила занепокоєння тим, що нова стратегія альянсу, розроблена без вра- хування позицій та інтересів Росії, може стати джерелом взаємної недо- віри та майбутніх міжнародних ускладнень. 2 березня 1999 р. до складу альянсу офіційно були прийняті Польща, Чехія та Угорщина. 24 березня того ж року почалася військова акція збройних сил НАТО проти Югославії, що стало причиною розриву від- носин Росії з НАТО і не могло не позначитися на сприйнятті результатів квітневого саміту альянсу російською стороною. Учасниками ювілейного саміту з нагоди 50-річчя створення НАТО було прийнято кілька важливих рішень, основними з яких стали плани подальшого розширення «без географічних обмежень» та прийняття нової Стратегічної концепції альянсу. З числа країн-партнерів зацікавлених у членстві в НАТО сформува- лася група з 9-ти держав, які підтвердили своє прагнення стати учасни- ками альянсу — Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія, Македонія та Албанія. Ці країни були згадані у заключному комюніке саміту, проте прийняття остаточних рішень щодо розширення блоку було відкладене до наступної зустрічі у Празі у листопаді 2002 року. Варто зазначити, що врахувавши досвід «першої хвилі», до підго- товки кандидатів другої черги висувалися конкретні і доволі суворі ви- Сучасні міжнародні відносини 133 моги, викладені у спеціально розроблених підготовчих планах дій (Mem- bership Action Plans). Від країн-претендентів очікували досягнення пев- них результатів у політичній та економічній сферах: врегулювання будь- яких міжнародних, етнічних або зовнішніх територіальних суперечок мирними засобами; демонстрація відданості верховенству права та пра- вам людини; встановлення демократичного контролю над своїми зброй- ними силами; забезпечення стабільності та добробуту через економічну свободу, соціальну справедливість та відповідальність за охорону довкілля. Москва не зняла своїх заперечень щодо політики розширення, особ- ливо у світлі налагодження особливих відносин партнерства між альян- сом і країнами Балтії, а також активізації та розширення взаємин за ра- хунок Узбекистану об’єднання ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова), учасники якого все чіткіше проявляли ознаки прозахідної орієнтації, відчуваючи подальшу дезинтеграцію постра- дянського простору внаслідок слабкості політичних позиції та утво- рення вакууму безпеки на територіях колишніх радянських країн. Така підкреслена увага до країн регіону, який традиційно вважався зоною російських інтересів, призвела до нового витку антинатовської риторики серед російського політикуму та пошуку компромісних варі- антів для держав, прагнучих членства в НАТО, зокрема, «співробіт- ництво через невходження» — розвиток взаємин з альянсом без вход- ження в нього, за прикладом фінської концепції «безпека через співро- бітництво». Результати Вашингтонського саміту стали свідченням подальшого зміцнення позицій альянсу, який фактично перебрав на себе функції ко- лективної безпеки в Європі, відтіснивши на задній план інші європейські організації. Політика розширення, разом з ідеєю поширення зони відповідальності, закріпленою новою стратегією альянсу, зумовили подальше закріплення військової присутності на Балканах (через миротворчі місії), зростання активності в країнах Кавказу та Середньої Азії, а також розвиток особ- ливих відносин з Україною. Усвідомлюючи неможливість та безперспек- тивність подальшого опору експансії Північноатлантичного союзу у схід- ному напрямку, нове російське керівництво поступово змінює свою по- зицію щодо можливості вільного вибору сусідніми державами засобів забезпечення національної безпеки. Як і було заявлено у комюніке Вашингтонського саміту, процес підготовки до прийняття наступних кандидатів в альянс мав розгля- датися на наступному саміті альянсу не пізніше 2002 року. Намірів країн-кандидатів продовжити курс на вступ до НАТО не змінили ні критика Росії, ні ситуація, пов’язана з бомбардуванням СРЮ, ані про- гнози щодо всеохоплюючої кризи всередині альянсу, пов’язаної з не- задіянністю європейських союзників в антитерористичній операції в Афганістані. 134 Євген Магда Підготовчий період пройшов у широких дискусіях з приводу канди- датур нових членів, черговості їх прийняття та доцільності такого мас- штабного розширення. За даними різних джерел, спочатку мова йшла про включення лише Словенії та Словаччини, однак згодом «враховуючи темпи реформ в країна Балтії, особливо у військових відомствах» та тиск зі сторони лобістів прибалтійських держав у Сполучених Штатах кіль- кість реальних кандидатів на членство в НАТО зросла до п’яти. Франція і особливо Туреччина наполягали на включенні до «другої хвилі розши- рення» Болгарії і Румунії, що зміцнить безпеку на Балканах та створить ланцюг країн-членів НАТО у південному Середземномор’ї, що простяг- неться від Португалії до Туреччини. При розгляді кандидатур «другого раунду» розширення значно більшу роль відігравали не формальні ознаки готовності тієї чи іншої держави у фінансовому чи військовому плані, а геостратегічна роль потенційних кандидатів. Кожна країна, здобувши статус члена альянсу, мала викону- вати окрему функцію. Загалом, включення країн Південно-Східної Європи в НАТО мало важливе геополітичне значення в плані просування інтересів альянсу до Каспійського регіону та його енергоресурсам, а також на Близький та Схід. Таким чином, на саміті в Празі листопаді 2002 р. запрошення приєд- натися до лав альянсу отримали сім країн-кандидатів — Болгарія, Есто- нія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина та Словенія, що дозволило на- звати другий раунд розширення «великим вибухом». Остаточно проце- дура оформлення членства в альянсі завершилася на Стамбульському саміті НАТО у червні 2004 р. Трьом іншим державам претендентам — Ал- банії, Хорватії та Македонії, було запропоновано членство у найближ- чому майбутньому після додаткової підготовки як з боку цих країн, так і з боку альянсу. Таке масштабне розширення викликало значні зміни в альянсі, який нині переживає період адаптації до сучасних міжнародних реалій, зо- крема, процеси модернізації збройних сил європейських держав, ство- рення Сил швидкого реагування НАТО, участь у боротьби з тероризмом тощо. Крім того, альянс не має намірів згортати курс розширення, даючи шанс нинішнім претендентам на майбутнє членство24. Ключовим етапом третього раунду, учасниками якого також стали Україна та Грузія, став саміт у Бухаресті в квітні 2008 року. Перше, що варто відзначити оцінюючи Бухарестський саміт Альянсу — це рішення про чергове розширення НАТО на території колишнього соціалістичного табору, яке щоправда було дещо затінене великою кіль- кістю проблемних й суперечливих питань порядку денного. Відтак, фак- тичне збільшення кількості євроатлантичних союзників відбулося значно буденніше, ніж тоді коли до НАТО приймалися 7 попередніх но- вобранців блоку. Цього разу вагомого зовнішньополітичного прориву після багатьох років наполегливого крокування євроатлантичним кур- Сучасні міжнародні відносини 135 сом досягли Хорватія та Албанія щодо яких члени НАТО фактично не мали застережень. Вірогідно, що хорватський та албанський прапори замайорять у Брюсселі біля штаб-квартири НАТО на початку наступ- ного року25. Драматичною виявилася ситуація з третім кандидатом — Македонією. Маючи не гірші, а то й кращі, можливості для вступу ніж Албанія, Маке- донія спіткнулася на питанні назви своєї держави, яку не хоче визнавати Греція. Ні грецька, ні македонська сторона не погодились піти на запро- поновані компроміси й, таким чином, було продемонстровано на прак- тиці систему прийняття рішень в НАТО та силу суверенітету окремих держав у рамках Північно-Атлантичного блоку: 25 держав-членів НАТО не змогли переконати Афіни зняти своє одноосібне вето. Питання запро- шення до НАТО Македонії буде розглянуто тільки після вирішення «про- блеми назви». Водночас, незважаючи на потужну підтримку українських та грузин- ських прагнень, представлену великою групою держав НАТО, зокрема провідним його членом — США, Київ та Тбілісі у Румунії отримали не- гативну відповідь в основі якої лягли позиції Франції та ФРН. За період після проведення Бухарестського саміту НАТО позиції країн-членів практично не змінились. США, Польща, країни Балтії та ряд країн Центральної Європи продовжують підтримувати Україну на шляху до членства в НАТО, а Німеччина, Франція, Іспанія, Італія та Люксем- бург так само проявляють стриманість і вважають ПДЧ для України пе- редчасним кроком. У такій ситуації, проблемою для Альянсу стала від- сутність єдності стосовно темпів просування України до членства, за умови необхідності дотримання відповідного зобов’язання, наданого в Бухаресті, а для України — визначення шляху подальшого руху в її євро- атлантичній інтеграції. При тому, позиція значної кількості країн-членів НАТО не змінилась незважаючи на «серпневу війну» між Грузією та Росією у 2008 році. Ювілейний самміт НАТО у квітні 2009 року також навряд чи принесе довгоочікуваний для України План дій щодо Членства в НАТО. У Страс- бурзі і в Кельні Союзники святкуватимуть ювілей, оцінюватимуть досяг- нення за шість декад, обговорюватимуть плани на майбутнє у розрізі нової Стратегічної Концепції. Ймовірно, для придання церемонії біль- шого резонансу відбудеться процедура офіційного проголошення Хорва- тії і Албанії членами НАТО, що має продемонструвати просування про- цесу розширення. Питання України і Грузії будуть розглянуті, але більше в контексті підтвердження Бухарестських зобов’язань і розгляду можли- востей для їх реалізації. Водночас, на тлі переосмислення керівництвом Альянсу процесу по- дальшого розширення, Україні знову було продемонстровано, що по- спішного прийняття до лав НАТО не відбудеться. Зокрема, глави МЗС країн НАТО під час засідання Північноатлантичної ради 2–3 грудня в Брюсселі не прийняли рішення стосовно приєднання України до Плану 136 Євген Магда дій щодо членства в Альянсі (ПДЧ). Натомість Україна отримала інший інструмент практичної поступової євроатлантичної інтеграції — Річну на- ціональну програму26. Глава українського зовнішньополітичного відом- ства Володимир Огризко назвав це рішення Альянсу «де-факто початком виконання Україною ПДЧ». Таким чином, НАТО поступово продовжуватиме процес розширення, проте очікувати на швидке входження в Альянс України і Грузії не варто. 1 Правда, 21 февраля 1990 г 2 Независимая газета, 20 января 2000 г. 3 Горбачев М. С. Как это было. М.: Вагриус, 1999 — С. 107 4 Независимая газета, 8 августа 1999 г. 5 Горбачев М. С. Как это было. М.: Вагриус, 1999 — С. 139 6 Наринский М. Михаил Горбачев и объединение Германии // История, 16–22.06.2003 (№ 23). 7 Declaration on the Transformed of the North Atlantic Alliance issued by the Heads of State and Government participating in the Meeting of the North Atlantic Council («The London Declaration», 6 July 1990)//NATO Handbook. Documentation. — Brussels, 1999. — 442 p. — P. 271–276. 8 Караганов С. Будущее Европы ставит вопросы // Международная жизнь. — 1991. — № 4. — С. 55. 9 Алексеев А. Новое измерение Североатлантического Союза // Международная жизнь. — 1992. — № 1. — С. 67. 10 Kurczewska U. The Polish Political Parties and their Visions of a New Democratic Order in Europe. Brussel, NATO Office of Information — 1998. — р. 10 11 Мaйклс Дж. Движение России к Европе должно начаться с шага в сторону НАТО// Вестник Европы. — 2001. — № 3. — http://magazines.russ.ru/vestnik/2001/3/mk.html 12 Joining the NATO Parade. Three Presidents speak out //Transition. Changes of Post- Communist Societies. — 1997. — Vol. 4. — № 7. — Р. 15 13 Ibid — P. 19 14 Ibid — P. 12—16 15 Козин В. Новые измерения НАТО // Международная жизнь. — 1993. — № 3. — С.63 16 Declaration of the Heads of State and Government participating in the Meeting of the North Atlantic Council («The Brussels Summit Declaration», 11 January 1994)//NATO Handbook. Documentation. — P. 326–334. 17Казанцев Б. Первые шаги к партнерству России с НАТО // Международная жизнь. — 1994. — № 10. — С. 28 18Самуйлов С. НАТО, восточноевропейцы, Россия: интересы и поиски компромисса // США—Канада: экономика, политика, идеология. — 1994. — № 6. — С. 79. Сучасні міжнародні відносини 137 19Бжезинський З. Велика шахівниця. Львів-Івано-Франківськ: Лілея-НВ. — 2000 — С. 21 20 Уткин А. Два берега Атлантики // США-Канада: экономика, политика, культура. 1999. — № 2. — С. 5–6 21 Рахманинов Ю. О причинах и возможных последствиях расширения НАТО// Международная жизнь. — 1996. — № 7. — С. 21 22 Sestanovich S. Geotherapy. Russia’s Neuroses, and Ours // The National Interest.- 1996. — Fall. — Р. 11 23 Department of State Report: Enlargement of NATO: Rationale, Benefits, Costs and Im- plications // Foreign Policy Bulletin. The Documentary Record of US Foreign Policy. — Vol. 8. — № 3. — Р. 24 Robert G. Bell, «NATO's Transformation Scorecard,» NATO Review, Spring 2005, at http://www.nato.int/docu/review/2005/issue1/english/art3.html 25 North Atlantic Council, «Bucharest Summit Declaration,» April 3, 2008, at http://www.nato.int/docu/pr/2008/p08-049e.html. 26http://www.nato.int/docu/other/ukr/updates/2008/12-december/u1203b.html 138 Євген Магда

Концептуальні засади розширення НАТО: сучасний вимір

Institution

Ähnliche Einträge