Ядерний чинник у зовнішній політиці адміністрації президента США Б. Клінтона (1993–2000 рр.)
Gespeichert in:
| Datum: | 2009 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2009
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/12983 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Ядерний чинник у зовнішній політиці адміністрації президента США Б. Клінтона (1993–2000 рр.) / Т. Шутак // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 18. — С. 147-158. — Бібліогр.: 42 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860172729968230400 |
|---|---|
| author | Шутак, Т. |
| author_facet | Шутак, Т. |
| citation_txt | Ядерний чинник у зовнішній політиці адміністрації президента США Б. Клінтона (1993–2000 рр.) / Т. Шутак // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 18. — С. 147-158. — Бібліогр.: 42 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| first_indexed | 2025-12-07T17:58:53Z |
| format | Article |
| fulltext |
Таміла Шутак
ЯДЕРНИЙ ЧИННИК У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ
АДМІНІСТРАЦІЇ ПРЕЗИДЕНТА США Б. КЛІНТОНА
(1993–2000 рр.)
90-ті роки ХХ століття стали важливим етапом становлення нового
світоустрою в умовах проголошення завершення ери «холодної війни»,
а США — державою, що найбільше впливала на цей процес. Зовнішн-
ьополітична діяльність адміністрації президента Б. Клінтона здійсню-
валась в складних умовах, коли політична, соціальна й економічна
ситуація у світі стрімко змінювались. За таких умов адміністрації Клін-
тона вдалося виробити ефективний зовнішньополітичний курс, спря-
мований на підтримку демократії та ринкових відносин у світі. Визна-
чення зовнішньополітичних пріоритетів діяльності для команди прези-
дента Б. Клінтона було однією з найскладніших проблем, адже їм
довелося працювати в якісно нових і незвичних для американської дип-
ломатії умовах.
США не приховують, що одним з дієвих засобів забезпечення процві-
тання американської нації є військова міць держави, яка, в свою чергу, за-
лежить від пріоритетності ядерної зброї, як невід’ємної складової амери-
канського політичного лідерства в умовах постбіполярного світу. Тому
одним із важливих напрямків зовнішньої політики США постали відно-
сини з незалежною Україною, що успадкувала величезний арсенал (17%)
ядерної зброї колишнього СРСР. Сполучені Штати зіграли ключову роль
у позбавленні України ядерного потенціалу і, водночас, у наданні їй га-
рантій від імені держав-членів ядерного клубу.
Історіографічною базою даного дослідження стали праці провідних
вітчизняних та зарубіжних істориків, а також політологів: Б. Канцеля-
рука1, Є. Камінського, А. Дашкевича2, Д. Скляренка3, В. Іноземцева4,
І. Дудко5, В. Вакулича6, Р. Кейгана7, А. Уткіна, В. Любецького8, С. Га-
лака9, В. Чумака10 та А. Зленка11. В роботах українських фахівців до-
сліджено різні аспекти міждержавної діяльності адміністрації прези-
дента Б. Клінтона. Українські дослідники відзначають, що підтримка
демократизації та формування вільних ринкових відносин у нових не-
залежних країнах, які були одним із пріоритетних напрямків діяльно-
сті адміністрації Б. Клінтона, варто віднести до успіхів Сполучених
Штатів. Позитивно оцінюються спроби мирного врегулювання кон-
фліктів, що здійснювались адміністрацією президента протягом 1993–
1995 років та політика щодо фінансової підтримки економічно відста-
лих країн. Разом з тим, критику з боку істориків та політиків викли-
кала проросійська політика Держдепартамента США у перші роки
президентства Б. Клінтона та тиск на колишні радянські республіки з
вимогою відмовитися від ядерної зброї12.
На думку А. В. Дашкевича, в процесі формування зовнішньополітич-
ної доктрини Клінтона прагматична мета була превалюючою: аналіз
реалій політичної ситуації у країні та світі визначав зміст програмних
документів13. Політика США на міжнародній арені протягом 90-х років
ХХ століття визначалася пріоритетами внутрішніх політичних процесів
держави.
Американську ядерну політику постбіполярної доби досліджував
В. М. Чумак в монографії «Ядерна стратегія США: від перевершення до
нерозповсюдження»14. Автор здійснює ретроспективний аналіз процесу
ядерного роззброєння Україною у контексті ядерної стратегії США та
наводить визначальні чинники денуклеаризації* країни.
Український історик Є. Камінський цілком слушно зауважує, що
«в епоху президенства Б. Клінтона політична стратегія щодо України
мала яскраво виражений проамериканський контекст: практичне спри-
яння економічному розвитку та прискоренню реформування політичної
системи в Україні займало другорядне місце, скажімо, на тлі зусиль не
допустити порушення принципу нерозповсюдження засобів масового
знищення»15.
Вагомим науковим дослідженням зазначеної теми є стаття Г. Пере-
пелиці, в якій здійснено досить глибокий критичний аналіз процесу
ядерного роззброєння України та його наслідків для національної
безпеки16.
Проблему нерозповсюдження ядерної зброї у міжнародних відноси-
нах розглядає дослідник С. П. Галака, і акцентує увагу на питанні полі-
тики ядерних держав у галузі щодо її нерозповсюдження та шлях України
до без’ядерного статусу17.
Проте, проблема формування та стратегічної спрямованості зовніш-
ньополітичного курсу Сполучених Штатів часів президентства Б. Клін-
тона досі не знайшла комплексного висвітлення в українській історіо-
графії.
Мета статті полягає у визначенні, на основі аналізу наукових дослід-
жень вітчизняної та зарубіжної історіографії, пріоритетних напрямків,
процесу формування та шляхів реалізації зовнішньополітичного курсу
адміністрації Б. Клінтона щодо ядерної зброї, зокрема її скорочення, а зго-
дом і ліквідації колишніми радянськими республіками.
У доповіді президента США Б. Клінтона «Стратегія національної без-
пеки «Розширення та задіяність»? чітко сформульовано зовнішньополі-
тичну концепцію головної стратегії американської адміністрації, а також
її ключові положення в практичному розумінні політико-правового до-
кумента: «Таким чином, наша стратегія національної безпеки заснована
на розширенні співтовариства ринкових демократій з одночасним стри-
муванням та обмеженням спектру загроз нашій нації, нашим союзникам
148 Таміла Шутак
* Денуклеаризація – повне або часткове ядерне роззброєння.
і нашим інтересам... Трьома центральними компонентами нашої стратегії
задіяності та розширення, що покликані забезпечити досягнення цієї клю-
чової мети, є: 1) зусилля щодо підвищення безпеки шляхом підтримання
високих оборонних можливостей та застосування ефективної диплома-
тії задля реалізації спільних заходів у сфері безпеки; 2) робота з освоєння
закордонних ринків і сприяння глобальному економічному зростанню;
3) сприяння демократії за кордоном»18.
У розвиток стабільного поступу Б. Клінтона на шляху від виваже-
ної поведінки у світі до активного інтервенціонізму наведемо кілька
суттєвих прикладів. Зокрема, у президентському доктринальному звер-
ненні до Генеральної Асамблеї ООН він наголошує на «співробітниц-
тві з колишніми супротивниками», новим кроком щодо «стримування
розповсюдження», «контролю за матеріалами для виготовлення ядер-
ної зброї», «недопущення розповсюдження балістичних ракет» і «за-
ручення підтримкою наших колишніх супротивників у боротьбі з роз-
повсюдженням»: «На разі Сполучені Штати співпрацюють з Росією,
Україною та Білоруссю, аби опустити цей меч та надійно закрити його
в сейфі... Ми маємо знайти способи контролю за цією зброєю та змен-
шити кількість країн, які нею володіють, шляхом підтримки та зміц-
нення МАГАТЕ, а також іншими необхідними заходами... Ми маємо
намір «вплести» його (нерозповсюдження) в матерію всіх наших зв’яз-
ків з націями та організаціями всього світу. Ми намагаємось створити
такий світ, де існуватиме сильний тиск на користь нерозповсюдження,
і водночас — дедалі кращі можливості для відкритого доступу до
технологій для тих країн, які живуть за міжнародно визнаними прави-
лами»19.
Практичним кроком щодо втілення стратегії Клінтона в сфері ядерної
політики став Договір про скорочення стратегічних наступальних озб-
роєнь (СНО-1) між СРСР і США, підписаний 31 липня 1991 р. Попе-
редником Б. Клінтона на президентській посаді республіканцем Дж.
Бушем-старшим був покладений початок низці угод між двома держа-
вами. Ніколи ще в повоєнний час процес ядерного роззброєння не йшов
такими швидкими темпами, як в останні десятиліття XX ст. Договором
передбачалося, що протягом семи років після вступу його в дію обидві
сторони скоротять кількість своїх ядерних боєголовок до 6000 одиниць.
На момент підписання Договору Радянський Союз мав 10 271 ядерний
боєзаряд, США — 10 371. З 6000 одиниць ядерних головок згідно з Дого-
вором кожна із сторін може розміщувати не більше, ніж 4900 одиниць на
міжконтинентальних ракетах і 1100 одиниць на балістичних ракетах для
рухомих комплексів20.
На момент розпаду СРСР на території України було зосереджено ве-
личезний ядерний потенціал, що був складовою частиною радянського
ядерного потенціалу. Стратегічні ядерні сили, розміщені на території
України, станом на вересень 1990 року становили 176 балістичних ракет
шахтного базування із 1828 ядерними боєзарядами та 44 стратегічних
Сучасні міжнародні відносини 149
бомбардувальників, здатних нести 588 крилатих ракет21. Окрім власне
ядерної зброї, на території України знаходились ключові підприємства та
конструкторські бюро, задіяні у реалізації радянського ядерного потен-
ціалу. Серед них виділялись дніпропетровські КБ «Південне» та завод
«Південмаш», що розробляли та виготовляли найпотужніші у світі між-
континентальні балістичні ракети, здатні донести 10 боєзарядів сукуп-
ною вагою до 7 600 кг на відстань до 11 000 км22.
Заступник директора Національного інституту стратегічних дослід-
жень України Анатолій Шевцов вважає: «Україна мала технічну можли-
вість взяти управління цією зброєю на себе і стати правонаступником
СРСР у якості держави з ядерним статусом. Але уряд і парламент
України зробили свій вибір на користь без’ядерного статусу і необхідно
було знайти вихід із ситуації, що склалася»23.
Поява одразу чотирьох правонаступників радянської ядерної спад-
щини викликала неабияке занепокоєння з боку США і Росії. Першочер-
гова мета США у сфері контролю над ядерними озброєннями колишн-
ього СРСР полягала в тому, щоб змусити Казахстан, Білорусь і Україну
стати без’ядерними державами, вивести з їх території стратегічну й так-
тичну ядерну зброю і надати їм можливість самим розробити процедуру
та механізми реалізації Договору СНО-124.
Угода про подальше скорочення і обмеження стратегічних насту-
пальних озброєнь (СНО-2) був укладений між Росією і США 3 січня 1993
р. та став естафетною паличкою, переданою адміністрацією Дж. Буша
новій «команді» Б. Клінтона в сфері ядерного роззброєння. Його підпи-
санню передувала рамкова домовленість, досягнута у червні 1992 р. між
президентами Росії та США, про подальше скорочення стратегічних на-
ступальних озброєнь. Цей договір закріплював нову стратегічну ситуа-
цію, що склалася у світі після розпаду СРСР. Незважаючи на те, що Росія
була правонаступницею ядерної спадщини СРСР, їй належало 69,4%
(7133 ядерних боєзаряди) колишнього ядерного радянського потенціалу,
Україна — 17% (1656 одиниць), Казахстан — 13% (1410 одиниць), Біло-
русь — 0,6% (74 одиниці)25.
Оцінюючи цей період боротьби за оптимальне вирішення ядерного пи-
тання, президент України Л. Кравчук зазначав, що з приходом у Білий
дім Білла Клінтона «нова американська адміністрація була готова перео-
рієнтувати свою «пострадянську» зовнішню політику в бік України».
США висловили готовність виступити фактичним посередником у супе-
речці Москви і Києва щодо ядерної зброї, що підтвердили під час візитів
до Києва заступник держсекретаря Строуб Телбот та керівник Пентагону
Лес Еспін26.
18 листопада 1993 року Верховна Рада України прийняла Постанову
про ратифікацію Договору про СНО та Лісабонського протоколу.
Верховна Рада рекомендувала Президентові України та виконавчій владі
провести переговори щодо питань, які мають принципове значення для
виконання Україною Договору, а також затвердити програму ліквідації
150 Таміла Шутак
стратегічних ядерних наступальних озброєнь. При цьому головні зу-
силля президента та Уряду було спрямовано на отримання з боку США,
Росії та інших ядерних держав гарантій національної безпеки і належної
фінансової та технічної допомоги з метою ліквідації ядерної зброї, на
отримання компенсації за вартість високозбагаченого урану, що мі-
ститься в усіх ядерних боєзарядах. Завдання української дипломатії в
той час полягало в тому, щоб уникнути можливої політичної та еконо-
мічної ізоляції України через негативну реакцію світової спільноти на
дану Постанову Верховної Ради, зокрема на її застереження щодо рати-
фікації Договору про СНО та Лісабонського протоколу та неприєднання
України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Для розбло-
кування цієї проблеми було знайдено формулу тристоронніх переговорів
з США та Росією, в ході яких у Києві, Вашингтоні та Москві було до-
сягнуто компромісу, суть якого викладено в Тристоронній заяві Прези-
дентів України, США та Росії від 14 січня 1994 року. Як зазначає у своїх
мемуарах активний учасник тих подій, міністр закордонних справ
України, А. М. Зленко27, особливе політичне значення мало підтверд-
ження, що Україна, США і Росія співпрацюватимуть між собою як по-
вноправні та рівні партнери. Реакція за кордоном на укладення заяви
була жвавою і дуже позитивною. Держсекретар США Уоррен Крістофер
привітав позицію України, але додав, що угода укладена на вигідних для
України умовах: компенсація за високозбагачений уран тощо. Проте най-
головніше, за його словами, було інше: «Україна ніколи не зуміє повні-
стю ввійти в співдружність націй, ніколи не буде повноправним торговим
партнером, якщо не стане виконувати свої зобов’язання позбутися ядер-
ної зброї»28.
Еволюція американських підходів до проблеми ядерних озброєнь
знайшла своє відображення і закріплення в документах вищого політич-
ного і військового керівництва США. Було проголошено початок пере-
гляду ядерної політики, в ході якого ставилося завдання комплексно
дослідити увесь спектр питань, пов’язаних із станом та напрямками
розвитку американських ядерних сил29.
В доповіді президента Сполучених Штатів Конгресу з питань страте-
гії національної безпеки підкреслювалось, що завершення холодної війни
фундаментально змінило імперативи американської політики національ-
ної безпеки. «Основний виклик безпеці протягом минулого півстоліття —
стримування комуністичної експансії — зник», — зазначив Б. Клінтон30.
В цих умовах, на думку міністра оборони США Л. Еспіна, Америка, «як
єдина наддержава повинна визнати свій особливий статус та враховувати
його при визначенні структури ядерних сил та принципів їх застосу-
вання»31.
Основні принципи ядерного стримування в нових умовах були
сформульовані в доповіді «Огляд ядерної ситуації», яку підготувало
військово-політичне керівництво Вашингтону у вересні 1994 р., а також
в щорічній доповіді міністра оборони президенту і конгресу США
Сучасні міжнародні відносини 151
за 1995 р., де було оголошено про завершення перегляду ядерної
стратегії32.
У відповідності до висновків цих документів, Вашингтону не реко-
мендувалося робити будь-яких кроків щодо скорочення свого ядерного
арсеналу нижче за рівень, передбачений Договором СНО-2. Окрім того,
акцентувалась увага на необхідності підтримати можливість його швид-
кого збільшення на випадок, якщо до влади в Росії прийде уряд, не ло-
яльний до Сполучених Штатів, або буде зірваний впроваджуваний про-
цес скорочень ядерної зброї33. В основу модернізації стратегічних насту-
пальних сил США був покладений принцип «відтворення», який У. Перрі
назвав «страховим заслоном на випадок різких змін політичної ситуації в
Росії»34. Цей принцип полягав у виборі таких напрямів розвитку страте-
гічних наступальних сил, характерів та строків його скорочення, які до-
зволять на будь-якому етапі збільшити кількість стратегічних ядерних
боєприпасів.
Подальші перспективи розвитку американських стратегічних ядерних
сил були визначені в президентській директиві PDD-60 (Presidential
Decision Directive), підписаній Клінтоном в листопаді 1997 р. В даному
документі була відображена позиція військово-політичного керівництва
Вашингтону щодо питання про можливість виникнення ядерної війни,
її очікуваних масштабів, цілей та способах ведення. Документ містив
рішення про суттєве скорочення кількості стратегічних цілей на терито-
рії Росії. Важливим було положення про те, що можливим об’єктом ядер-
ного удару можуть стати деякі неядерні держави Третього світу, що праг-
нуть володіти хімічною або бактеріологічною зброєю та погрожують її
застосуванням35. Але, не зважаючи на всі зміни на міжнародній арені,
Росія на той час все ще залишалася в списку основних потенційних про-
тивників США.
На зустрічі президентів Росії і США в березні 1997 р. в Гельсінки було
прийнято спільну заяву про параметри майбутніх скорочень ядерних озб-
роєнь. Американці, вимагаючи зустрічних кроків в питанні створення си-
стем ПРО, пішли на важливі поступки, фактично погодившись на продо-
вження строку виконання Договору СНО-2 на п’ять років, тобто до
31 грудня 2007 р. Згідно спільній заяві, сторони зобов’язалися без затри-
мок приступити до переговорів щодо СНО-3 після вступу в силу Дого-
вору СНО-2. Важливим виглядає той факт, що сторони домовились про
основні умови договору СНО-3. Був зроблений крок на зустріч подаль-
шого розмежування систем тактичної і стратегічної ПРО. Б. Єльцин і
Б. Клінтон дійшли згоди про включення в контекст Договору по ПРО
України, Білорусії та Казахстану36.
Таким чином, з приходом до влади адміністрації Б. Клінтона почався
новий етап з модернізації Сполученими Штатами протиракетних обо-
ронних систем. Американська політика була спрямована на надання
Договору по ПРО багатостороннього характеру (шляхом визнання
його учасниками держав-правонаступниць СРСР) і в той же час
152 Таміла Шутак
внесення до нього поправок, які б розмежували стратегічні і тактичні
системи ПРО.
13 травня 1993 р. міністр оборони США Л. Еспін офіційно оголосив
про припинення робіт над проектом Стратегічної оборонної ініціативи
(СОІ) та повідомив про створення «Організації з протиракетної оборони»
(Ballistic Missile Defense Organization), яка продовжила наукові розробки
в протиракетній сфері37. У відповідності з завданнями, які були постав-
лені перед адміністрацією Б. Клінтона, пріоритети в розробках по ПРО
помітно змістились в напрямку тактичної ПРО.
Потрібно сказати, що до середини 1990-х років в самих Сполучених
Штатах аналітики та експерти все голосніше стали говорити про Страте-
гічну оборонну ініціативу, які були прихильниками розміщення не тільки
систем ПРО ТВД (театр військових дій), але й стратегічної ПРО. Вони
пропонували перейти на це в порушення Договору по ПРО, не дивлячись
на заперечення Росії. Ці положення отримали широке висвітлення в пресі
та вагоме політичне звучання після переконливої перемоги Республікан-
ської партії на проміжних виборах в конгрес США у листопаді 1994 р. Під
тиском республіканської більшості в Конгресі адміністрація Б.Клінтона
в лютому 1995 р. прийняла так звану «програму 3 + 3». У березні 1995 р.
голова Пентагону У. Перрі сформулював цю нову стратегію адміністрації
в області національної системи ПРО (НПРО). Він заявив: «Ми розро-
били програму технологічної готовності для НПРО за тимчасовим гра-
фіком 3 + 3. Це означає три роки наукових досліджень та конструк-
торсько-дослідницьких розробок зі створення обмеженої системи ПРО,
а потім ще три роки — на реальне розгортання такої системи»38.
Поворотним пунктом політики США щодо створення протиракетних
систем став січень 1999 р., коли США запропонували Росії розглянути
можливість нових поправок до Договору. Таким чином, Вашингтон від-
ступив від своєї попередньої позиції, яка полягала в необхідності збере-
ження Договору в його попередній редакції. Адміністрація Клінтона
відкрито і недвозначно заявила про підтримку програми розвитку та роз-
гортання системи ПРО на території США, яка йшла в розріз з положен-
нями Договору по ПРО.
23 липня 1999 р. президент США підписав закон «Про національну
протиракетну оборону», який підтвердив намір реалізувати розгортання
системи ПРО на території держави, як тільки це дозволить рівень техно-
логій. З цього моменту стало зрозуміло, що у Вашингтоні не залишилось
серйозної політичної сили, здатної забезпечити збереження Договору, і
що рішення про розгортання національної системи ПРО прийнято.
Що стосується удосконалення міжнародних режимів нерозповсюд-
ження ядерної зброї і ракетних технологій, то політика США на початку
1990-х років була спрямована на розширення числа учасників і закріп-
лення режиму нерозповсюдження ядерної зброї та діючих в його рамках
міжнародних договорів. Головним напрямком стало забезпечення продо-
вження ДНЯЗ в ході конференції по розгляду дій Договору в 1995 р.
Сучасні міжнародні відносини 153
Враховуючи зміщення акцентів у зовнішній політиці та оборонній
сфері в бік збільшення активності протидії розповсюдженню, США
були вимушені переглянути свій традиційно негативний підхід до по-
вного припинення ядерних випробувань. Причина цього полягає в
тому, що після закінчення американсько-радянського протистояння на
рубежі 1990-х років необхідність боротьби з розповсюдженням ядерної
зброї стала центральним фактором формування американського під-
ходу до заборони ядерних випробувань. Після підписання Договору
про всеосяжну заборону ядерних випробувань 24 вересня 1996 р. центр
тяжіння багатосторонніх зусиль у сфері контролю над ядерними озб-
роєннями перемістився на досягнення домовленості про заборону ви-
робництва стратегічних матеріалів, які піддаються розщепленню
(ЗМР) для військових цілей, посиленні інспекційного режиму
МАГАТЕ та удосконаленні процедур експортного контролю в рамках
Групи постачальників ядерних матеріалів (Міжнародний режим екс-
портного контролю)39.
Багато в чому політика Вашингтону в сфері нерозповсюдження була
спрямована на «порогові» держави. Серед них виділялась група так зва-
них «держав-паріїв» (насамперед, Ірак, Іран, КНДР), які проводили не-
приязну Сполученим Штатам політику. Для примушення цих держав до
дотримання режиму нерозповсюдження, на думку Вашингтона, допуска-
лись і заходи військового характеру.
Відомий американський політолог, визнаний фахівець з геополітики
З.Бжезінський звертає увагу на здобуток адміністрації президента
Б.Клінтона в тому, що: «Україну вдалося переконати розірвати підписа-
ний в останні дні Радянського Союзу контракт з Іраном про будівництво
ядерного реактора в Бушері. Проте Сполучені Штати надалі не виконали
своєї обіцянки про компенсації українському заводу в Харкові, якому
довелося відмовитися від будівництва реактора в Ірані. Це питання ще
більше ускладнилося на початку 1995 року, коли Росія домовилася з Іра-
ном про завершення частково вже збудованого об’єкта»40. Результатом
таких кроків був перехід гонки за стратегічну перевагу, яка породжувала
загрозу безпеці, в стан більш передбачуваного стабільного рівня проти-
стояння.
Одним із активних прибічників ідеї насадження дотримання норм
нерозповсюдження і покарання порушників став колишній міністр
оборони США Еспін. Під його керівництвом на основі президентської
директиви PDD-13 в 1993 р. в Пентагоні була розроблена «Оборонна
ініціатива з контррозповсюдження» (Defense Counterproliferation
Initiative)41, яка стала частиною загального процесу реорганізації
збройних сил. Розглядаючи розповсюдження ЗМЗ (зброя масового
знищення) як нову загрозу національній безпеці США, Л. Еспін
підкреслював, що її характер, наявність ЗМЗ у опозиційних Вашин-
гтону режимів, ставить питання про перегляд американської ядерної
політики.
154 Таміла Шутак
Оборонна ініціатива з контррозповсюдження була покликана вирі-
шити два завдання — попередження та захист, що, як вважали її автори,
повинно бути більш дієвим при вирішенні проблеми. В основі політики
«контррозповсюдження» лежало аналітичне повідомлення, що на від-
міну від СРСР, нові власники ядерної зброї можуть виявитися непо-
ступливими до традиційного ядерного стримування з боку США. За
словами Еспіна, Сполучені Штати «змогли впоратися з радянською
ядерною загрозою за допомогою традиційного стримування, але немає
жодної гарантії, що воно і в майбутньому залишиться ефективним за-
собом у боротьбі з загрозою, яка виходить від поширення ядерної
зброї»42.
Основна причина висування Вашингтоном розповсюдження ЗМЗ в
якості головної загрози національній безпеці США по завершенню хо-
лодної війни полягає в тому, що поява цієї зброї в руках все більшої кіль-
кості держав суттєвим чином обмежує претензії Сполучених Штатів на
світове лідерство, звужує спектр можливих дій для розширення регіо-
нальних проблем на вигідних для себе умовах.
Зміна географії загроз національній безпеці США привела до ство-
рення 1 листопада 1998 р. в Пентагоні нового відомтва — Управління
зі зменшення загрози (Defense Threat Reduction Agency). Його
основним завданням стала протидія процесам поширення зброї
масового знищення. Створення Управління стало додатковим
підтвердженням вагомості проблем нерозповсюдження в ядерній
політиці.
Отже, розгляд політики США в ядерній сфері в останньому десяти-
річчі ХХ ст. спонукає до висновку про вагомі зрушення пріоритетів
Вашингтону в цьому питанні.
Адміністрація Білла Клінтона з перших днів своєї діяльності по-
стійно розглядала проблему нерозповсюдження ядерної зброї серед
своїх зовнішньополітичних пріоритетів. Першочерговим завданням
Сполучених Штатів у галузі нерозповсюдження залишалась необхід-
ність досягти приєднання Білорусі, Казахстану та України до ДНЯЗ
(Договір про нерозповсюдження ядерної зброї) як держав, що не воло-
діють ядерною зброєю і безпечне її вивезення до Росії та виконання
ними Договору СНО.
Адміністрація президента США Б. Клінтона проголосила новий
підхід до проблем безпеки, особливо щодо колишніх супротивників і
потенційних загроз. Завдання полягало в зближенні та інтеграції
щодо вироблення спільних підходів на шляху до запровадження за-
ходів щодо нерозповсюдження ядерної зброї, її поетапного скоро-
чення. Україна стала частиною американської стратегії в загальноєв-
ропейському регіоні. Політика посередництва виявилася більш про-
дуктивною для США, оскільки вона дала змогу досягти головного —
реалізації американських інтересів, пов’язаних з ядерною зброєю
України.
Сучасні міжнародні відносини 155
Не маючи міжнародних гарантій безпеки й поступаючись Росії в
економічному та воєнному потенціалі, Україна використовувала як
засіб своєї безпеки фактор «ядерного роззброєння». Така політика
збігалася з інтересами США, які на той час прагнули усунути головну
перешкоду на шляху до повної реалізації договорів про скорочення
ядерної зброї СНО-1 і СНО-2. Значною мірою така мета сформувала
погляд США на Україну через призму «ядерної зброї». Такий підхід
відрізнявся наміром Вашингтона вирішити українську «ядерну про-
блему» методами тиску, переконань та запевнянь. Неможливість вирі-
шити проблему такими методами змусила США переглянути свої
позиції щодо України, яка в подальшому стала сприйматись ними не
лише як сховище ядерної зброї, а і як країна, що має велике геополі-
тичне значення у Європі.
Політика посередництва стала продуктивною для США, оскільки
вона дала змогу досягти головного — реалізації національних інтересів,
пов’язаних з ядерною зброєю України. Діяльність адміністрації Б. Клін-
тона щодо нерозповсюдження ядерної зброї була досить результатив-
ною. До її здобутків варто віднести й досягнення ключових домовлено-
стей щодо вивезення ядерної зброї з України. Зиск українських політи-
ків щодо можливої відмови від ядерної зброї насправді мав на меті
спробу використати її розташування на території України як фактор
торгу та отримати якомога більше переваг перед тим, як відмовитись від
неї. Проте, аналізуючи дану ситуацію сьогодні, можна прийти до вис-
новку, що економічна допомога, яку Україна отримала відмовившись від
ядерного статусу, була недостатньою для задоволення тих потреб та по-
криття витрат, які постали перед нашою державою внаслідок цього
складного процесу.
1 Канцелярук Б. І. Східноєвропейська дилема Америки — К., 1995. —
С. 132–137.
2 Дашкевич А., Камінський Є. Політика США щодо України: Витоки. Концепту-
альні основи. Практична еволюція. — К., 1998. — С. 426–429.
3 Скляренко Д. В. Трансформація європейської політики США після завершення
холодної війни // Автореферат дисертації на здобуття наук. Ступеня к.п.н. — Київсь-
кий національний університет імені Т. Шевченка. — К., 2004. — С. 86.
4 Иноземцев В., Кузнецова Е. Возвращение Европы. Объединенная Европа на пути
к лидерству в мировой политике //Мировая экономика и международные отношения
№ 4, 2002. — С. 7–11.
5 Дудко І. Д. Національні інтереси США у постбіполярному світі: Монографія. —
К.: КНЕУ, 2003. — С. 64.
6 Вакулич В. Відносини США та ЕС і перспектива розширення інтеграційного
процесу в Європі — Кіровоград, 2000. — С. 7–18.
7 Кейган Р. О рае и силе: Америка и Европа в новом мировом порядке/Пер. с англ.
А. Смирнов. — М. РОССПЭН, 2004. — С. 70–76.
156 Таміла Шутак
8 Любецкий В. Эволюция ядерной политики США в 1989 — 2000 гг. // Мировая
экономика и международные отношения № 9, 2001. — С. 18–26.
9 Галака С.П. Проблема нерозповсюдження ядерної зброї у міжнародних відноси-
нах: Монографія. — К: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет»,
2002, — с. 226–254.
10 Чумак В. М. Ядерна стратегія США: від перевершення до нерозповсюдження:
Монографія. — К.:НІСД, 1999, — с. 200–213.
11 Зленко А.М. Дипломатія і політика. Україна в процесі динамічних геополітич-
них змін / Худож.-оформлювачі Б. П. Бублик, В. А. Мурликін. — Харків: Фоліо, 2003,
— С. 350.
12 Дудко І. Д. Вказ. праця. — С. 68.
13 Дашкевич А., Камінський Є. Вказ. праця. — С. 466.
14 Чумак В. М. Вказ. праця. — С. 200–213.
15 Україна в постбіполярній системі міжнародних відносин : підручник / В. А. Ман-
жола, В. Ю. Константинов, С. В. Андрущенко та ін.; кер. авт. кол. В. А. Манжола; за
ред. А. В. Губерського. — К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський універси-
тет», 2008. — C. 201.
16 Зовнішня політика України — 2006: стратегічні оцінки, прогнози та пріоритети
/ За ред. Г. М. Перепелиці. — К.: ВД «Стилос», 2007. — С. 203–212.
17 Галака С. П. Вказ. праця. — С. 230.
18 Bill Clinton's Second Inaugural Address. 1997, January 20.– http://www.school-for-
champions.com/speeches/clinton_second_inaugural.htm.
19 Рижков М. М. Доктринальний вимір стратегій зовнішньої політики США: від
стримування до глобальної демократизації // Автореферат дисертації на здобуття наук.
ступеня д.п.н. — Київський національний університет імені Т. Шевченка. — К.,
2007. — С. 26.
20 Галака С.П. Вказ. праця. — С. 226–227.
21 Nuclear Weapon Systems and Associated Warheads // Nuclear Successor States of the
Soviet Union. The Monterey Institute of International Studies, The Carnegie Endowment for
International Peace. — March 1998. — № 5. — P. 20.
22 Галака С. П. Вказ. праця. — С. 227.
23 Анатолій Шевцов. Крок у без’ядерність // Міжнародна безпека. — 1999. —
№ 1 — с. 9.
24 Чумак В.М. Вказ. праця. — С. 206.
25 Галака С.П. Вказ. праця. — С. 226–227.
26 Леонід Кравчук. Маємо те, що маємо. Спогади і роздуми. — К., 2002, — с. 84.
27 Зленко А. М. Вказ. праця. — С. 367.
28 Там само. — С. 367.
29 Любецкий В. Вказ. праця. — С. 19.
30 National Security Strategy of Engagement and Enlargement. The White House, Feb-
ruary 1995.- P. 43.
31 Annual Report of the Secretary of Defense to the President and the Congress. Wash.,
January 1994. P. 57.
Сучасні міжнародні відносини 157
32 Любецкий В. Вказ. праця. — C. 22.
33 Галака С. П. Вказ. праця. — C. 97.
34 Любецкий В. Вказ. праця. — C. 20.
35 Smith R. Clinton Directive Changes Strategy On Nuclear Arms // Washington Post,
07.12.1997. — P. 12.
36 Галака С. П. Вказ. праця. — С. 99.
37 Любецкий В. Вказ. праця. — С. 23.
38 Там само. — С. 23- 24.
39 Чумак В. М. Вказ. праця. — С. 207.
40 Бжезинский З. Еще один шанс. Три президента и кризис американской сверх-
державы. — М.: Междунар. отношения, 2007, — С. 99.
41 Любецкий В. Вказ. праця. — С. 25.
42 Кейган Р. Вказ. праця. — С. 115.
158 Таміла Шутак
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-12983 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0020 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:58:53Z |
| publishDate | 2009 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Шутак, Т. 2010-10-27T09:19:07Z 2010-10-27T09:19:07Z 2009 Ядерний чинник у зовнішній політиці адміністрації президента США Б. Клінтона (1993–2000 рр.) / Т. Шутак // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 18. — С. 147-158. — Бібліогр.: 42 назв. — укр. XXXX-0020 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/12983 uk Інститут історії України НАН України Сучасні міжнародні відносини Ядерний чинник у зовнішній політиці адміністрації президента США Б. Клінтона (1993–2000 рр.) Article published earlier |
| spellingShingle | Ядерний чинник у зовнішній політиці адміністрації президента США Б. Клінтона (1993–2000 рр.) Шутак, Т. Сучасні міжнародні відносини |
| title | Ядерний чинник у зовнішній політиці адміністрації президента США Б. Клінтона (1993–2000 рр.) |
| title_full | Ядерний чинник у зовнішній політиці адміністрації президента США Б. Клінтона (1993–2000 рр.) |
| title_fullStr | Ядерний чинник у зовнішній політиці адміністрації президента США Б. Клінтона (1993–2000 рр.) |
| title_full_unstemmed | Ядерний чинник у зовнішній політиці адміністрації президента США Б. Клінтона (1993–2000 рр.) |
| title_short | Ядерний чинник у зовнішній політиці адміністрації президента США Б. Клінтона (1993–2000 рр.) |
| title_sort | ядерний чинник у зовнішній політиці адміністрації президента сша б. клінтона (1993–2000 рр.) |
| topic | Сучасні міжнародні відносини |
| topic_facet | Сучасні міжнародні відносини |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/12983 |
| work_keys_str_mv | AT šutakt âderniičinnikuzovníšníipolíticíadmínístracííprezidentasšabklíntona19932000rr |