Європейські цінності і проблема цілісності історичної методології
Saved in:
| Date: | 2009 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2009
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/12992 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Європейські цінності і проблема цілісності історичної методології / О. Горенко // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 18. — С. 255-270. — Бібліогр.: 5 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860019488027574272 |
|---|---|
| author | Горенко, О. |
| author_facet | Горенко, О. |
| citation_txt | Європейські цінності і проблема цілісності історичної методології / О. Горенко // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 18. — С. 255-270. — Бібліогр.: 5 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| first_indexed | 2025-12-07T16:47:16Z |
| format | Article |
| fulltext |
Олег Горенко
ЄВРОПЕЙСЬКІ ЦІННОСТІ І ПРОБЛЕМА
ЦІЛІСНОСТІ ІСТОРИЧНОЇ МЕТОДОЛОГІЇ
Цілісне відчуття змісту діалектичної взаємодії національної і всесвіт-
ньої історії є передумовою будь-якого продуктивного історичного аналізу.
У цьому сенсі активний пошук нових методологічних засад епістемологіч-
ної цілісності (котрі будуть здатними компенсувати втрату попередньої
універсальності абсолютизованого історичного матеріалізму) видається
цілком природним в умовах докорінної трансформації національної істо-
ричної свідомості, особливо на етапі активної рецепції загальновизнаних
европейських ідеалів і принципів. Останнє щорічне послання Президента
України В. А. Ющенка про внутрішнє і зовішнє становище держави (бере-
зень 2009 р.) засвідчує гостру актуальність методологічної гармонізації
«спокійної оцінки» непростої ситуації в України і світі. «Спокійна оцінка» —
це перш за все науково виважена і критеріально коректна оцінка, котра по-
збавлена ідеологічної упередженості, політичної кон’юктури і дешевого
пропагандистського спрощення історичних реалій. Це особливо важливо
тоді, коли таку оцінку має почути «кожен, хто мислить, і кожен, для кого
Україна — не пожива і не тимчасове пристанище». Нам видається, що подіб-
на сентенція вже саме по собі давно мала бути предметом серйозних мето-
дологічних роздумів. Адже, на превеликий жаль, українська демократія —
й досі залишається такою оригінальною політичною моделлю народо-
владдя, котра, попри постійні декларації демократизму, так і не пропонує
організаційних гарантій реалізації в масштабах всієї країни фундамен-
тального демократичного принципу «одна людина — один голос». Голос
того, хто гучніше кричить у потрібний час і у потрібному місці значно пе-
реважає голоси багатьох працьовитих мовчунів у глухих закутках Батьків-
щини. До того ж навіть коли б зазначений принцип свято оберігався, ціл-
ком очевидно, що це не забезпечило б кількісну перевагу «мислячих» над
«немислячими». (А дієвої системи раціональних законодавчих та органі-
заційно-бюрократичних запобіжників, здатних убезпечити від нахабного
використання продажної слухняності «немислячих» за роки української
незалежності так досі і не створено.) З огляду на загальний рівень полі-
тичної культури широких трудящихся і нетрудящихся мас, часто саме ті,
для кого Україна є «поживою» або «тимчасовим пристанищем» з диво-
вижною легкістю й отримують занадто відчутний (якщо не вирішальний)
вплив на перебіг політичних процесів. За таких умов органічна спорідне-
ність «вільного життя» та «життя у єдності і демократії» навряд чи здатна
перетворитися на «мірило діяльності української влади». Хоча, між іншим,
нерозривність такого генетичного внутрішнього зв’язку категорій «сво-
боди» і «демократії» є залізним принципом Ради Європи з моменту на-
родження цієї організації. Цей нерозривний зв’язок чітко зафіксований на
перших сторінках її Статуту. І сам Договір про Європейський Союз і нова
стратегія «Східного партнерства», запропонована Празьким самітом ЄС
(4 травня 2009р) яскраво засвідчують важливість цілісного тлумачення
загальноєвропейської системи ідеалів і принципів в інтересах інтересів
історичного прогнозування. Тож, лише достатнє розуміння (й практичне
втілення) реального зв’язку демократії та свободи на рівні особистості
може слугувати реальною метаетичною передумовою будь-якого «широ-
кого», «щирого» і «відданого» погляду на Україну1. У цьому сенсі сама
якість подібного «широкого» погляду визначається рівнем врахування його
всесвітньо-історичної генетики (як у Просторі так і у Часі). Нажаль, можна
констатувати, що на сьогодні «часова» глобалізація історичної методології
як досвіду людського мислення ще не сягнула рівня популярності вже
звичної «територіальної» глобалістики, міждисциплінарної вже за своєю
природою. І не те, щоб сучасна історична глобалістика цуралася власного
методологічного спадку. Ні, просто сучасні історичні процеси у своїй гло-
бальній інформаційній іпостасі представлені значно переконливіше у своїй
звабливій філософській прагматиці (так би мовити, у готовому вигляді)
Однак, часто саме у такій пізнавальній ситуації і варто турбуватися про
нарощування власного потенціалу критичного мислення, про самостійне
переосмислення потенціалу суміжних методологій.
Специфіка української пізнавальної ситуації у царині історичної науки
полягає у надзвичайній гостроті потреби парадигмального оновлення і на-
ціональної, і всесвітньої, і регіональної історії. За умов практично безмеж-
ної свободи слова і виявлення поглядів і особливого значення набуває ме-
тодологічна сумісність логічних та етичних принципів мисленнєвої істо-
ричної реконструкції. У цьому сенсі панівні суспільні ідеали і принципи
цілком природно виконують роль орієнтирів трансформації історичної сві-
домості. Наявність таких ідеалів і принципів сама по собі стає підґрунтям
цілісності індивідуального історичного світогляду, а спільність таких ідеа-
лів, відповідно, дієвим чинником цілісності світогляду колективного. Попри
усю контроверсійність перебігу внутрішньополітичних процесів одним з
ключових чинників формування епістемологічної сумісності «національ-
ного», «всесвітнього» і «регіонального» історичного мислення залишається,
безумовно, як відверта, так і латентна проєвропейська орієнтація перева-
жаючої частини українського соціуму. Європейські стандарти життя невід-
воротно зваблюють перекроїти національні «часові пласти» у такий спосіб,
щоб миттєво опинитися у передніх лавах будівничих єдиної Європи. І на
наше особисте переконання (можливо наївне або й взагалі помилкове!)
у цьому сенсі навряд чи дуже органічною та гносеологічно обнадійливою
виглядає перспектива тривалого співіснування «демократичної всесвітн-
ьої» із варіантом якоїсь «авторитарної» (або ж «самозакохано аристокра-
тичної» (а тим більше «самозакохано олігархічної») національної історії.
Конкуренція типів європейського мислення фактично відбувається у про-
сторі методологічної дихотомії синтезу історії греків у виконанні Гомера і
Фукідіда. Зрозуміло, що, з точки зору прагматики історичного мислення,
тверезий, прикладний характер історичного аналізу досвідченого стратега
256 Олег Горенко
суттєво відрізняється від художньо-історичного осмислення звитяжних
«гендерно-визвольних» (тобто, викликаних потребами визволення краде-
ної красуні) змагань царів і героїв у виконанні неперевершеного аеда. На-
ратологічні уподобання української політичної (тобто організаційно-при-
кладної) європеїстики засвідчують поки що відчутно більшу схильність до
гомерівської стилістики. Виключно на рівні давньогрецького епосу застигла,
принаймні, сучасна рецепція і «внутрішня ретрансляція» реального змісту
європейської демократії як складної ідеї локківсько-ляйбніцівського типу.
Однією з ознак методологічної трансформації української історичної
науки є більш рішучий поворот до самої людини як такої (що у більш ши-
рокому філософському контексті В. Г. Кременем визначається концептом
«гуманістичний антропоцентрим»). Такий поворот означає, зрозуміло, не
лише відчутну психологізацію, антропологізацію і т.п. кроки в інтересах
розширення методологічних обріїв, а й конкретну прагматизацію самого
наукового моніторингу історичної еволюції життєпростору людини, значне
посилення уваги до суспільства як дуже багатоаспектного простору пред-
метної життєдіяльності. К. Ясперс був, звісно, правий, коли свою працю
«Духовна ситуація часу» підсумував лаконічним висновком щодо значного
прогностичного потенціалу реального життя. На його глибоке перекона-
ння, про те, що трапится, «скаже нам не беззаперечний авторитет, це скаже
своїм буттям людина, яка живе. Завданням пробуджуючого прогнозу може
бути лише одне: нагадати людині про неї саму»2. Таке нагадування нам
видається цілком обгрунтованим, оскільки саме воно, власне, і становить
сакральний сенс історичної науки. Зрозуміло, що реалізація подібного
завдання потребує відповідного теоретико-методологічного забезпечення.
У даному контексті поглиблення взаємодії національної, всесвітньої і ре-
гіональної історій відбувається паралельно із розширенням внутрішнього
та зовнішнього простору індивідуальної людської свободи. Адже за умов гло-
балізації індивід змушений боротися за виживання і як суб’єкт, і як об’єкт
національної, всесвітньої та регіональної історії. В умовах гострої глобаль-
ної конкуренції кожний суб’єкт має виборювати свою суб’єктність на кож-
ному з етапів історичного процесу, оскільки надійно гарантувати бажану
стабільність особистого суспільного статусу в умовах історичної тран-
сформації достатньо складно. Однак, як мета суспільної трансформації,
індивід одночасно залишається й головним об’єктом історії.
Усі попередні моделі історичного самоомислення і спроби впливу на
нього апріорі були людиноцентричними, оскільки завжди здіснювалися в
ім’я людини, для людини і за допомоги людей. Одні вважали цією людиною
лише себе, другі тлумачили її як «іншого», а треті намагалися поєднати
обидва підходи. (У кінцевому підсумку все, як правило, завершувалося чер-
говим суб’єктивним варіантом поділу простору свободи.) Тож, історичний
людиноцентризм жодною мірою не заперечується ідеологічним розвінчан-
ням убогості історицизму або вольовим запереченням історичного мате-
ріалізму. Адже історик за всіх режимів залишається тим допитливим «каз-
ковим людожером», про якого згадував Марк Блок, і який, відповідно,
Історіографія та методологія 257
покликаний орієнтуватися в усьому, що має «запах людського», тобто у
самій людині, в усьому багатоманітті людської життєдіяльності та багат-
стві характеристик славнозвісного «життєпростору».
У софістичному просторі політизованого постмодерну врахування цієї
обставини має особливе значення для подолання огидної ментальності ти-
сячолітнього кріпацтва, у нетрях якої ми наполегливо вишукуємо повчальні
приклади осмислення засадничих принципів свободи та, відповідно, нама-
гаємося витворити власну національну традицію республіканського й
істинно демократичного мислення. Однак традиція ця така бідна суспіль-
ною практикою, що найполум’яніша теорія після кожної нової рецепції по-
висає у порожнечі знехтуваного історичного досвіду (і як вітрила раритет-
ного фрегату чекає чергового попутного вітру додаткового зовнішнього та
внутрішнього фінансування). Сформульована свого часу Т. Г. Шевченком
ідея нації як духовного континууму «мертвих, і живих, і ненародженних»
(«Посланіє»), й досі із рабською покорою чекає на суттєво більш продук-
тивне осмислення свого «переломового значення». Майже проївши і роз-
продавши історичну спадщину «мертвих», найпродвинутіші українські
«живі» під прикриттям нескінченних політичних скандалів тихесенько
(як завжди «під прилавком») гендлярують залишками спадку «ненародже-
них». З точки зору потреб концептуалізації історичної теорії доби реальної
української незалежності поетична формула «темпорального рівноправ’я»
співвітчизників була б цілком здатна слугувати осердям соборності нового
історичного мислення. Адже без усвідомлення такого рівноправ’я так і за-
лишиться недоторканним «неісторичний» спосіб існування мільйонів спів-
вітчизників як в українській державі, так і за її межами, а для мільйонів
українців численні «дуже державні» рішення вже вкотре в національній
історії можуть виявитися «дуленосними». Адже підпільно приватизований
«антропоцентризм» ще нікому не вдавалося справедливо поділити на всіх.
Хтось завжди мав спонсорувати його своєю історичною скромністю. У цьо-
му сенсі шевченківський заклик до світоглядної трансформації, до перене-
сення наголосу з традиційної для кирило-мефодіїївців проблеми спокути
на проблему спільної вини ката, котрий нищить чужу свободу, і жертви,
котра приймає власне рабство і впадає в «нежитіє», сьогодні видається ще
більш актуальним, ніж за часів духовного диктату імперського мислення.
При цьому найскладнішим методологічним завданням видається перехід
від «барокового», суто романтичного тлумачення глибинної духовної тран-
сформації до тлумачення більш раціонального, прагматичного і дійсно єв-
ропейського. Йдеться про перехід до комплексного тлумачення проблеми
цілісності української свободи в рамках методологічної цілісності історич-
ного світогляду. Адже абсолютне домінування болісних фрагментів істо-
ричного досвіду — це є цілком зрозумілий, але у практичному відношенні
історично безперспективний сум інваліда за ампутованими кінцівками.
Головна проблема раціоналізації продуктивного історичного мислення —
це вироблення потрібних навичок раціональної селекції досвіду і осибистої
здатності до розпізнавання корисливої софістичної антитетики. Як прагма-
258 Олег Горенко
тичне завдання теорії і методології історії, такий блок теоретичних і прак-
тичних питань видається особливо актуальним з урахуванням сучасної
свідомої руйнації і прогресуючої примітивізації діалогового простору укра-
їнських громадян. На нашу думку саме це визначає специфіку актуальної
пізнавальної ситуації в українській гуманітаристиці в цілому та у царині
історичної науки зокрема. Суттєве збагачення та інформаційне урізнома-
нітнення змісту історичного знання, нова концептуальна відкритість і сво-
бода вибору наукової парадигми і загальної світоглядної моделі обумовлю-
ють теоретичну актуальність чесного дослідження усього багатоманіття вза-
ємодії демократичного, авторитарного, аристократичного, олігархічного та
інших варіантів невідворотної взаємодії всесвітньої та національної історії.
Ключове завдання — максимально адекватно визначитися, наскільки де-
мократичною (а значить гуманною) по відношенню до українців була, є і
буде у майбутньому всесвітня історія в ситуації глобального еспорту демо-
кратії (та за наявних національних варіантів її імпорту). І, відповідно, у якій
мірі недемократичність української національної історії насправді була фор-
мою національного самозахисту в умовах іноземного диктату та у якій мірі
попередні революційно-боротьбістські принципи соціальної взаємодії при-
датні для формування сучасної розмитої української спільноти як повно-
цінної європейської нації. У цьому сенсі не менш важливо з’ясувати й те,
наскільки демократичним є сам гносеологічний простір всесвітньої історії,
тобто багатоманіття рецептів осмислення глобальних і регіональних явищ,
моделей аналізу суперечливих процесів економічного, соціального та ду-
ховно-культурного розвитку. По великому рахунку, йдеться про складне
завдання термінового з’ясування історико-теоретичного сенсу європейської
парадигми незалежної України як раціональної програми рецепції.
У цьому сенсі методологічний зміст селекції досвіду найбезпосередні-
шим чином пов’язаний із завданням своєчасної ідентифікації особливо не-
безпечних софістичних варіантів концептуальної антитетики. Без такої гно-
сеологічної уважності завжди існуватиме небезпека формування «муляжів»
історичного досвіду, підлаштованих під чергове оспівування своїх власних
царів та героїв виключно з метою створення методологічного підгрунтя для
безперешкодного функціонування нової «фабрики політичних зірок».
Антропологічний поворот в історіописанні і гуманістичний зміст ідеї
«прав людини» змушує не просто ширше відкрити очі на абстрактного «Ін-
шого», а й більш уважно придивитися безпосередньо до цілком конкретного
«Ближнього», до «Найближчого» у просторі і часі, до сучасного співвітчиз-
ника. Придивитися до його способу життя і типу мислення, до специфіки
його персональної «фундаментальної онтології» як результату історичної ево-
люції його персональної гносеології. Адже тільки так і можна визначитися з
критеріями історичної оцінки ключової проблеми європейської філософії мо-
ралі — проблеми співвідношення свободи і необхідності. Йдеться, знову ж
таки, про вже згадувану справедливість розподілу свободи. Адже у просторі
спадкової рабської ментальності завжди досить швидко й інколи занадто від-
верто відбувається поляризація і у підсумку уся свобода дістається одним, а
Історіографія та методологія 259
уся необхідність іншим. З огляду на те, що дійсно національно відповідальне
мислення є продуктом вільного й людяного розуму, подібне питання не може
вважатися другорядним. Самопізнання у просторі історичної маєвтики, со-
кратичного «повивального мистецтва» історичної істини, потребує здатності
і готовності до максимально чесного аналізу конкретної історичної ситуації.
Якість життя — це плід свободи. Відповідно, відсутність потрібної якості
життя — це плід несвободи. Адже по-справжньому вільні люди з нормаль-
ною психікою аж ніяк не можуть свідомо прагнути до погіршення власного
буття і для цього безглуздо нівечити життєпростір ближнього, ясно розу-
міючи, що він, цей життєпростір, є спільним історичним набутком. При
цьому важливо усвідомлювати ту просту істину, що «Ближній» є ключовим
елементом життєпростору, головним чинником індивідуальної і колектив-
ної безпеки (або небезпеки). Ігнорування цієї очевидної обставини аж ніяк
не відповідає критеріям раціонального мислення у просторі справжньої сво-
боди. У той же самий час, софістичне приховування очевидної безглуздості
жертовного захисту виключно чужого добробуту і чужої свободи в умовах
цілковитої невизначенності власної історичної перспективи завжди є пер-
шою ознакою паралічу національної історичної свідомості. У цьому сенсі
гуманістична й демократична селекція історичного досвіду, як прояв на-
ціональної та індивідуальної здатності до синтезу теорії і практики у царині
соціальної практики, перетворюється на ключову гносеологічну передумову
свідомого історичного цілепокладання, стає визначальним чинником реалі-
зації наявного потенціалу історичної суб’єктності.
Реальне формування вільної особистості — це перш за все розвиток здат-
ності до адекватної орієнтації у конкретно-історичному просторі свободи.
Потреба нового розуміння критеріїв цілісності історичної методології обу-
мовлюється у першу чергу усвідомленням того, що справжні знання (у
тому числі й історичні) покликані робити людину вільною. Особливо сьо-
годні, коли кидається в очі очевидний брак аргументів на користь чесного
українського життя, коли повноцінну свободу у сучасній Україні ще не
можна чесно заробити, а можна лише тихо вкрасти. Адже українська фі-
лософія моралі невідворотно спотворюється паралельно із деформацією
загальносуспільної філософії права.
У цьому сенсі суто практичною проблемою стає формування такого
якісного і загальнодоступного «тексту» української історії, котрий за своєю
граматикою і стилістикою був би сумісним із текстом сучасної європей-
ської історії. Водночас, йдеться про вдосконалення загальної методології
пізнання історичних реалій, про набуття навичок «уважного читання» та
поглибленого тлумачення усіх доступних «текстів» як джерел реальної ін-
формації. Інформації про те «як усе було насправді» і про те, хто, з якою
метою і у який спосіб прагнув (і прагне) корегувати сам процес суспіль-
ної рецепції історичної реальності на свою користь. Тобто, актуалізується
проблема професійної етики сучасного історіописання як така.
У даному сенсі цілком очевидно, що життєздатність чинної моделі про-
фесійної етики історіописання визначається ступенем адекватності самого
260 Олег Горенко
процесу відтворення істориком життєвого світу людини. Адже у рамках
будь-якої цивілізаційної парадигми історичний досвід є реальним змістом
історичної освіти і так чи інакше творить саму людину. Коли людина здатна
до селекції досвіду, вона має шанси витворити і зберегти власну історичну
суб’єктність. Коли людина не здатна до такої селекції, вона завжди зали-
шається лише об’єктом, не здатним впливати на формування загальних
правил власного історичного буття. Аналогічним чином можна виснувати,
що ті, хто апріорі заперечує потребу витворення чітких нових правил
людського співіснування на основі селекції досвіду такого співіснування,
хто наполегливо постулює зручну тезу про те, що історія нічому не вчить,
насправді є прихованим інтелектуальним джерелом руйнації національної
історичної суб’єктності на користь окремих найбільш вправних історичних
суб’єктів. У даному сенсі певне значення має навіть програмуючий нейро-
лінгвістичний ефект наявного вербального простору.
У просторі добросовісної (а тим більше недобросовісної) історичній кон-
куренції з безпосередніми сусідами або іншими народами надзвичайно при-
нциповим є раціональне узгодження процесу «творення» вільної україн-
ської особистості і системного конструювання власного життєпростору
української свободи в усьому його матеріальному та духовному багатома-
нітті. Йдеться про гармонізацію творення цілісної особистості на основі
сприйняття цілісності її життєпростору. Така змістовна єдність і обумовлює
потребу у комплексній і цілісній теорії та методології історії. Така методо-
логія об’єктивно перетворюється на знаряддя пошуку історичної правди,
перевірки істинності знання шляхом визначення сумісності цілого і еле-
менту, фрагменту. У цьому і полягає головна небезпека «герменевтичного
кола» Ф.Шляйєрмахера для брехунів і фальсифікаторів. Свідома зміна оці-
ночного ракурсу, цілеспрямована і послідовна пульсація між «цілим» та
«фрагментом» кидає дослідницький висновок між жорнами дедукції та ін-
дукції, що й допомагає вилущити зерно наукової істини із затверділих по-
кладів різної за своєю якістю інформації (а часом й взагалі із цупкої шкара-
лупи спеціально сконструйованої псевдонаукової брехні). Безумовно, таке
«випробування» потребує серйозної критичної підготовки до процесу ви-
роблення суджень стосовно важливості побаченого. Без такої підготовки
неможливо своєчасно відділити побачену і почуту брехню від побаченої і
почутої істини. Динамічне відчуття цілого надає історикові унікальну мож-
ливість адекватної рецепції та опису славнозвісної «духовної ситуації часу».
Пошук сутності цілого у краплині Буття і Часу не означає абсолютизації
причинності або запровадження залізного універсального закону. Це озна-
чає, перш за все, спробу розуміння якісних характеристик нової історичної
єдності людини та її життєпростору з урахуванням їх спільної динаміки,
з’ясування принципів еволюції загальнолюдського потенціалу свободи (та,
відповідно, загальнолюдської правди як форми її самовияву).
Антропологічний поворот у вітчизняному історіописанні цілком відпо-
відає гуманістичному змісту історичної еволюції європейського розуміння
ідеї прав людини. У цьому сенсі позаоціночне (у моральному сенсі) відрод-
Історіографія та методологія 261
ження глорифікованого типу тоталітарної свідомості «українських Нібе-
лунгів» навряд чи має особливу гносеологічну перспективу. Адже синтез
двох сакральних українських процесів — «нібелунгізації» та «європеїзації»
— навряд чи є реалістичним кроком. Якщо, звісно, не мати на меті перетво-
рення загальнонаціональної історичної свідомості на запаяну скляну ре-
торту, у стерильних нутрощах якої за кращими рецептами щиросердного
доктора Франкенштейна згодом народиться «Справжній Українець», ко-
трий нарешті виявиться здатним як курчат передушити усіх «несправжніх».
Але ж модель несамокритичного націоналізму, попри свою поширеність на
європейському континенті, ніде не є ознакою справжньої європейськості.
Відомий прецедент загальноєвропейської оцінки «есесівських історичних
симпатій» Йорга Хайдера мав би давно бути гарною наукою для усіх над-
міру нерозбірливих охоронців депозитарію безжальності народного духу.
Цілком зрозуміло, що колишні есесівці є найбільш безвідмовним знаряд-
дям боротьби з нескореними «есесерівцями» (і найбільш надійною запору-
кою радикального розриву з Росією). Однак, простий знак рівняння між
професійною «антиросійськістю» і реальним «європеїзмом» виглядає не
дуже переконливим перш за все у методологічному відношенні. Насправді
це є лише консервацією несамостійності українського державотворчого
мислення і підміною реального раціоналізму інтелектуальної творчості у
площині української національної ідеї досить малозмістовним нігілізмом.
Як засвідчила українська новітня історична практика, віддалятися від Росії
ціною безкомпромісного нищення раціональних підвалин суверенного еко-
номічного поступу ще не означає реального наближення до Європи. Адже
будь-яка «європейська політика сусідства» — це не лише прагматична мо-
дель міжнародних відносин обачних європейців по всьому периметру кор-
донів ЄС. У не меншій мірі це ще й методологічна підказка для усіх «сусі-
дів» у питаннях якісної розбудови довгострокових стосунків.
У цьому сенсі свідома інтелектуальна самоізоляція, оголошення власних
дій бездоганними і нівелювання потенціалу критичного мислення навряд
чи виглядає розважливим і дійсно патріотичним кроком. Чи не робить по-
дібний крок гносеологічно та етично вразливою саму українську національ-
ну ідею? Чи, часом, не перетворює це на об’єкт можливого зовнішнього шан-
тажу будь-яку українську владу, котра занадто наполегливо вишукує свою
духовну опору у недемократичному та позаправовому змісті національного
історичного досвіду? Чи не стає у такому випадку історичне майбутнє ве-
ликого європейського народу заручником етично сумнівного минулого.
Адже поза всяким сумнівом світові архіви й досі приховують більш ніж до-
статньо убивчого компромату, котрий лише чекає часів, коли чергова укра-
їнська еліта у національному романтичному пориві заковтне якусь власно-
руч відполіровану тоталітарну наживку. Зрештою, концепти «самозакоха-
ність» і «самоповага» мають абсолютно різну інтелектуальну природу
Як на нашу думку, нелукава любов до власного народу має «всесвітній
характер», оскільки передбачає послідовну рецепцію універсалій історич-
ного досвіду (перш за все рецепцію методологічного досвіду як суми кри-
262 Олег Горенко
теріїв наукової істини). Такий досвід є інтернаціональним за своєю гли-
бинною етико-епістемологічною природою, оскільки дозволяє залишатися
надзвичайно вимогливим перш за все до самого себе, до своєї внутрішньої
якості, до власної історичної змістовності. Національно свідоме історичне
мислення є проявом вільного і людяного розуму, оскільки суверенність на-
ціонального урядування починається тільки після набуття відповідної су-
веренності національного мислення. Дійсно демократичне історичне мис-
лення завжди орієнтується на кращі світові зразки функціональної і гуман-
ної свободи. Тож коли у національному історичному мисленні серйозно
бракує свободи і людяності, а під виглядом боротьби за свободу у масову сві-
домість інкорпорується якась «нова-стара» тоталітарна ідеологія, це немає
і не може мати нічого спільного із загальнонаціональним та загальноєвро-
пейським поступом демократії. Це є не формою незалежного раціонального
мислення, а лише «суповим набором» оновлених постулатів добре знай-
омого кріпосного права. Істинний, а не лакейський націоналізм європей-
ського зразка має глибоко практичний культурний вимір. При всій своїй
романтичності та неповторній етнічній самобутності він, за своєю глибин-
ною епістемологічною суттю, може бути лише раціональним, універсаль-
ним, а значить гносеологічно інтернаціональним. У межах парадигми сучас-
ного європейського прагматизму це є методологія селекції історичного до-
свіду утилітарної змагальності і толерантної мультикультурності політичної
нації. У цьому й полягає методологічна специфіка взаємозв’язку всесвітн-
ьої та національної історії на етапі реально демократичної і реально проєв-
ропейської трансформації суспільства (звісно, коли така трансформація на-
справді здійснюється, а не лише наполегливо імітується). Адекватне розу-
міння цієї специфіки є важливим з точки зору здійснення практичних
кроків в інтересах європейської реконструкції національного життєпро-
стору, важливим з точки зору реальної історії українського сьогодення. У
даному сенсі усвідомлення змісту «сократичного повороту» в українському
історіописанні в контексті відомої філософської настанови «Пізнай самого
себе!» перетворюється на дуже серйозний методологічний виклик. Адже со-
кратичне самопізнання сучасної України на основі власного історичного до-
свіду стане адекватним лише у тому випадку, коли воно без вагань послу-
говуватиметься усім методологічним багатством еволюції сократівської ма-
євтики й усім критичним потенціалом сократівської самоіронії.
У цьому сенсі будь-які пропагандистські паліативи тлумачення євроін-
теграційної проблематики є неприйнятними. З точки зору історичної мора-
лі і загальної перспективи довіри до української демократії виглядає неко-
ректним лукаве софістичне ігнорування внутрішніх і зовнішніх аспектів
складного історичного процесу досягнення нової якості життя і нового,
європейського рівня громадянської свободи. Відкладення саме цих аспектів
«на потім» на користь штучно прискореного, сепаратного вирішенням на-
гальних питань військово-політичного співробітництва навряд чи колись
буде сприйнято переважною більшістю українських громадян. Можна
скільки завгодно говорити про те, що йдеться у першу чергу про стратегіч-
Історіографія та методологія 263
ний вибір «моделі розвитку», але варто спочатку довести свою здатність
прожити хоча б декілька днів у рамках якоїсь однієї моделі. Можна скільки
завгодно говорити про благодатність європейського принципу верховен-
ства права і майбутніх європейських законів, але варто спочатку хоча б де-
кілька днів прожити, дотримуючись чинних національних законів і чинної
національної конституції.
З точки зору реальності європейського рівня захисту прав людини, дещо
сумнівними виглядають спроби розтлумачили свої можливі військово-
політичні зобов’язання без жорсткої прив’язки до європейського рівня га-
рантій нової якості свободи, без реалістичної оцінки перспектив добробуту
власних, а не чужих громадян. Адже самовіддано захищати чужий добро-
бут і чужу свободу протягом невідомо якого періоду є, звісно, справою бла-
городною, але навряд чи морально виправданою з точки зору власних на-
ціональних інтересів. Якщо тлумачити національні інтереси як інтереси
конкретних людей, конкретних співвітчизників, то виглядає аморальним
будь-яке софістичне вихолощення гуманістичного буттєвого змісту фун-
даментальних понять (а тим більше їх підміна). Адже саме обіцянка євро-
пейських стандартів життя на стартовому етапі української незалежності
була і залишається вирішальним чинником євроінтеграційних симпатій
широких верств української громадськості.
Звісно, невелика частка наших найбільш вправних співвітчизників для
себе вже вирішила проблему досягнення європейських стандартів і навіть
давно ці стандарти перевершила. І зрозуміло, що для захисту свого неве-
личкого персонального «раю» вони згодні будь-якого «Іншого» спорядити
до будь-якого пекла. Однак чи буде це адекватним місцем українця у єв-
ропейському поділі праці? Прискіплива європейська філософія історії
одразу нагадує про те, як свого часу К.Ясперс спеціально наголошував на
фальшивості пафосу війни і неістинності такого роду романтики. На пере-
конання філософа, людське благородство у війні насправді вже не виборює
свого майбутнього. Характерно, що ще на самому початку 30-х років ми-
нулого століття основним всесвітньо-історичним питанням часу вважалося
питання про те, чи можливо демократизувати маси, чи здатна взагалі пе-
ресічна людина включити до розряду своїх життєвих цінностей «відпові-
дальну співучасть у якості державного підданного шляхом співучасті у
знанні й у прийнятті рішень стосовно основних напрямів політики».
Для теоретика історії значну методологічну цінність становить спосте-
реження К. Ясперса щодо небезпеки «зношеності слів і фраз» у процесі ма-
сового розповсюдження знання і урізноманітнення варіантів його вира-
ження; щодо розширення можливостей у хаосі освіченості «сказати все, але
так, що, власне кажучи, нічого не мається на увазі»; щодо зростаючої «не-
визначенності смислу слів», ускладнення «істотного розуміння». Як наго-
лошував філософ, «коли увага до істинного змісту втрачена, кінець кінцем
свідомо звертаються до мови як мови, і вона перетворюється на предмет на-
міру». У даному сенсі думки видатного теоретика історії про фактичне
уникнення сприйняття реального буття через мову, про підміну буття
264 Олег Горенко
мовою є фантастично актуальними у барвистому просторі політичного ди-
скурсу української незалежності. «Зведення до мови» видається К.Ясперсу
«конвульсійним зусиллям пошуку форми у хаосі освіти». За сучасною ма-
нерою мови він закликав роздивлятися «прояв освіченості, котра замінює
дійсність». Адже внаслідок викривлення спрямованості уваги, центральне
значення мови для людського буття взагалі стає фантомом3.
Сама світова історія вчить, що у процесі формування щирої національ-
ної спільноти не можна, нехтуючи інтересами сьогодення, оспівувати старі
борги перед вітчизняним минулим, і одночасно робити нові борги перед
вітчизняним майбутнім. В умовах прогресуючої глобалізації й так досить
умовні кордони між національною та всесвітньою історією стають ще більш
умовними. Цілковито підпорядкувавши національну історію потребам чер-
гової санації світової історії, можна взагалі втратити національну ідентич-
ність, перетворитися на своєрідний «історичний додаток». І тоді багато-
страждальний український громадянин буде знову як і за часів тоталіта-
ризму самотужки нести на собі тягар «світової історії», залишаючись у
нескінченному очікуванні новітнього «раю», котрий замінив у пострадян-
ській суспільній свідомості знесилений фантом комунізму. Європейська
ідея дійсно вже давно перетворилася на аналог комунізму, який десь таки
є (в окремо взятих сім’ях), але для абсолютної більшості завжди недосяж-
ний ніби лінія горизонту. Соціальні стандарти розвиненої Європи дехто із
занадто вже дитячою безпосередністю намагається використати як таку
собі ляльку з духм’яного сіна, котру прив’язують перед мордою голодного
віслюка з метою забезпечення невпинного руху у бажаному напрямі.
«Комунізована» концепція євроінтеграції для вразливої посттоталітар-
ної свідомості є просто небезпечною, оскільки вщент руйнує цілісність
сприйняття системи європейських ідеалів і принципів. Вона робить таке
сприйняття просто зайвим і зводить усю євроінтеграцію до примітивного
накопичення «євро» на приватних рахунках. Євроінтеграція швидко ви-
роджується у різновид класичної «золотої лихоманки». Ні про який націо-
нальний тип європейської державності, європейської культури або євро-
пейської громадянської відповідальності за такої ситуації не може бути й
мови. Ціла нація вже вкотре перетворюється у дезорієнтований натовп
наївних «перехожих світової історії», з яких хтось знову примітивно збирає
гроші «на ремонт провалля … щоб далі не провалювалося». Тож, розуміння
теорії і практики євроатлантичної інтеграції України як свідомого цілепо-
кладання все ж вимагає збереження діалектичного з’вязку між «возом» і
«кобилою». «Віз» і «кобила» можуть, звісно, інколи опинятися або попе-
реду, або позаду (у залежності від напрямів маневрування). Але ж вони ніяк
не можуть бути взагалі окремо, якщо хтось дійсно збирається рухатись у ба-
жаному напрямі всією громадою (а не верхи на крадених конях). Якщо про
це не думати заздалегідь, то у підсумку треновані українські парубки будуть
нескінченно довго «паритися» десь по гарячих точках, а їхні матері, дру-
жини і діти у цей самий час будуть так само нескінченно довго мріяти про
Європу, у якій можна буде взимку трохи погрітися, а влітку трохи поми-
Історіографія та методологія 265
тися. Очевидна відсутність адекватної презентації глибинного практичного
змісту європейської ідеї уможливлює нескінченні медійні маніпуляції з
історичною свідомістю євроналаштованого українського громадянина.
Світова і, зокрема, європейська історична наука є справжньою скарб-
ницею колективного та індивідуального досвіду практичного державного
життя і досвіду формування вільної особистості. Головне питання в тому,
що на складному етапі трансформаційного переходу цю скарбницю потріб-
но не лише «відкрити» належним чином, а ще й навчитися нею ефективно
користуватися. А найголовніше, треба навчити орієнтуватися у цьому ба-
гатстві самого українського громадянина, який раптово опинився у про-
сторі малозрозумілої свободи без стопів і поворотів, не маючи ані надійних
пізнавальних орієнтирів, ані переконливих аргументів на користь чесного
життя, ані чітко визначених перспектив своєї національної спільноти.
«Досвід свободи», «досвід чесного добробуту» і «досвід закону і спра-
ведливості» — це плід загальної системності суспільного мислення. І така
системність, попри всю спрямованість історичної науки у минуле, має чітку
спрямованість у майбутнє на рівні своєчасної концептуалізації ключових
проблем дослідження, на рівні передбачення структурної еволюції науко-
вих питань, на рівні предметного з’ясування, усвідомлення і врахування
епістемологічних потреб сучасного суспільства. Визначення пріоритетів і
пропорцій наукового пошуку має для історичної науки особливе значення
ще й тому, що минуле є тим безмежним океаном, де можна легко втопи-
тися. Або ж блукати десятиліттями за прикладом гомерівського Одіссея.
Лев Толстой якось зауважив, що тому, хто спробує докладно записати всі
події одного дня, не вистачить чорнил усього світу. Свідома селекція до-
свіду, котра в природничих науках давно є аксіомою, в історичній науці
гальмується ще на підсвідомій оцінці політичних небезпек подібної селек-
ції. Адже селекція досвіду збільшує концентрацію раціоналізму. В умовах
критичного раціоналізму і системності мислення неприпустимо зростає
роль класичних критеріїв істинності висловлювань, і як наслідок відбува-
ється природна руйнація прибуткової політичної брехні.
Справжні знання (у тому числі й історичні) мають робити людину віль-
ною. Якщо цього не відбувається, то або обрана стратегічна ідеологема сво-
боди є звичайною корисливою облудою, або ж набуте знання не є знанням,
а є насправді лише паркетним «муляжем знання», що в умовах недобросо-
вісної інтелектуальної конкуренції нав’язується розгубленому громадянину
або у відкритому продажу, або через державний бюджет. Але ж український
громадянин, озброєний виключно «муляжами», ніколи не стане конкурен-
тоспроможним актором світової історії. Йому потрібні реальні знання про
світові процеси в усьому їх складному багатоманітті. Йому потрібне реальне
розуміння економіки, права, соціального життя. Йому вкрай потрібна все-
світня історія як досвід світової культури. У такій міждисциплінарності істо-
ричного пізнання полягає нинішній головний виклик глобальної доби. І у
цьому сенсі всесвітня історія як наука має виконувати особливу інтегруючу
функцію в царині індивідуальної і колективної методології комплексного
266 Олег Горенко
мислення. Вона може і повинна розтлумачити сприйняття великого світу,
зробивши таке тлумачення і цікавим, і корисним. В умовах глобальної від-
критості світу альтернативи історичному реалізму просто не існує.
Світовий історичний досвід переконує, що «раціоналізувати» світову
історію не під силу жодному «світовому духові на коні». Однак цілком мож-
ливо раціонально організувати виживання власної національної спільноти
у бурхливому морі історичних акцидентів. Для цього треба більш уважно
ставитися до того, про що розповідає світова історія. Йдеться у першу чергу
не про примітивне «перезавантаження» історичної пам’яті на протилежних
ідеологічних засадах, а про формування нової колективної здатності до
значно самостійнішого і значно якіснішого історичного мислення. Йдеться
про адекватне розуміння сутності демократичної моделі розвитку і у першу
чергу про помірковану сцієнтизацію реалістичного демократизму і зустріч-
ний процес демократизації не менш реалістичного сцієнтизму. Тобто, мова
йде про радикальне посилення «розумності демократії» (і відповідну про-
тидію будь-яким безглуздим і безвідповідальним тлумаченням її буттєвого
змісту). Йдеться про теоретичне осмислення і практичне використання сві-
тового історичного досвіду раціональної демократії. Повертаючись до «трьох
стадій» Огюста Конта, можна констатувати, що українці сьогодні заціпеніли
на самому початку «філософської стадії» (з усіма ознаками інтелектуаль-
ного дрейфу у напрямку всебічного відживлення релігійної картини світу,
похапцем пристосованої до кон’юнктурних політичних реалій). Справжнє
європейське розуміння синтезу української демократизації як об’єктивного,
і суто прикладного інтелектуального процесу, що розвивається на основі
класичної прагматики ідей демократії і свободи (і тому не може піддаватися
свавільним перекрученням в умовах нехтування загальновизнаними етич-
ними імперативами), покищо залишається перспективним загальносус-
пільним завданням. Навіть просвітницьке потрактування суспільства як
форми «суспільного договору» залишається недосяжним ідеалом (не ка-
жучи вже про «деякий мінімум взаємоорієнтації» від М. Вебера або особ-
ливу роль «поділу праці» від Е. Дюркгейма). У подібному стані інтелекту-
ального оціпеніння загальна деградація інфраструктури національного жит-
тєпростору і припинення виробництва власних культурних цінностей
завжди стає першою ознакою припинення рецепції чужих культурних цін-
ностей (у нашому випадку цінностей європейських). За умов небезпечного
розриву між теорією і практикою відбувається деградація і теорії і практики.
Відповідно, за рабським паралічем раціональної суспільної думки невідво-
ротно наступає параліч суспільної практики, котрий супроводжується ідео-
логічним, політичним, економічним і соціальним банкротством всієї си-
стеми. Загроза такої серйозної небезпеки суттєво актуалізує соціо- і куль-
туротворчу функцію історичної науки, котра має значні можливості для
формалізації українського історичного процесу як предметної діяльності а
не лише як процесу еволюції символічно-знакових структур. Сучасна полі-
тична торгівля «символічно-знаковими структурами» за своїми масштабами
вже давно вийшла за межі здорового глузду, а це вже загрожує знову пере-
Історіографія та методологія 267
творити український історичний проект на чергову шахрайську піраміду.
Вразливість такої буттєвої моделі стає очевидною хоча б у ті моменти, коли
раптово скромні свинячі ніжки для традиційного українського холодцю по-
чинають коштувати як ніжки балерини Великого театру. От тоді-то й почи-
нається стрімка девальвація закарбованої у вигляді грошових знаках націо-
нальної «символічно-знакової структури». От тоді то й починається невід-
воротне «падіння присутності» усіх найвидатніших політичних і культурних
фігур національної історії. Принаймні історики не мали б залишатися бай-
дужими до такої дійсно історичної перспективи культурної деградації. Тран-
сформація голої «ідеї діяльності» у концепцію «раціональної соціальної дії»
та її подальша інституціалізація перетворюються на передумову виживання
української нації. Всесвітня історія є невичерпним джерелом «культурних
зразків» для такої трансформації. Необхідність реалізації такої специфіч-
ної, по суті просвітницької функції всесвітньої історії потребує радикальної
зміни ставлення суспільства і до історичної науки і до просвітництва.
Європейський досвід такої перебудови суспільної свідомості може вия-
витися не зайвим. Юрген Габермас, приміром, взагалі вважає характерною
особливістю просвітництва «незворотність процесів навчання, котра пов’я-
зана з тим, що приходить розуміння: ніщо не забувається спонтанно, довіль-
но; таке знання може бути витиснене або виправлене, з’являється інше, кра-
ще розуміння». Саме тому, на його думку, просвітництво здатне компенсу-
вати свої дефіцити тільки завдяки радикалізованому просвітництву. На
переконання філософа, гегельянське тлумачення практики зазнало краху
внаслідок своєї надмірної локальності. Ю. Габермас нагадує про те, як
Ф. Ніцше у своїй відомій праці «Про користь і шкоду історії для життя» на-
магався з’ясувати, чому «далека від дійсності, занурена к сферу внутрішн-
ього життя традиція освіти не має ніяких наслідків, не впливає на саме
життя». Як на думку Ніцше, модерна свідомість, перевантажена історичним
знанням, втрачає «пластичну силу життя», котра дозволяє людям зі спря-
мованим у майбутнє поглядом з готовністю «пояснювати минуле, виходячи
з того, що становить вищу силу сучасності». Відповідно, у контексті нашого
дослідження виникає цілком логічне запитання — а чи у достатній мірі аку-
мулює «пластичну силу життя» сучасна українська історична свідомість?
Чи дозволяє вона українцям зі спрямованим у майбутнє поглядом «пояс-
нювати минуле, виходячи з того, що становить вищу силу сучасності». У да-
ному випадку цілком очевидним стає гносеологічний парадокс історичного
мислення — те, що вважається небажаним для чистого історика (мається
на увазі накладання на минуле оціночної матриці сучасного), стає не лише
бажаним, а й просто необхідним для всіх інших, для практичних користу-
вачів історичного досвіду, для тих, хто здійснює свідому селекцію досвіду з
метою його осучаснення і практичного використання. Ю. Габермас вважає,
що Ніцше використовував «приставну драбину історичного розуму», щоб у
підсумку відкинути її утвердитися в міфі. У цьому сенсі цікаво дослідити, у
якій мірі сучасний український «історичний розум» перетворюється на при-
ставну драбину для прискореного утвердження в національному міфі4.
268 Олег Горенко
Методологічна цілісність національного історичного мислення, розтлу-
мачена як ціннісна єдність національної і всесвітньої історії, дозволяє
налагодити сам процес селекції досвіду демократії. У цьому сенсі у про-
блемному полі вітчизняної інтелектуальної історії суттєво актуалізується
питання захисту ідеї демократії як загальносуспільної інтелектуальної влас-
ності, надзвичайно загострюється питання нормального громадянського
контролю адекватності змісту базових суспільних ідей, котрі мають бути за-
хищені «патентом людства». Нинішня українська «безправність ідей» і
«беззахисність авторських та суміжних прав» найвидатніших ідеологів люд-
ства дозволяють перетворити будь-яку ідею на зручне політичне сідло для
чергових «вершників без голови». Перекручені ідеї закладаються в основу
перекрученого законодавства і звільняють фальшувальників від будь-якої
історичної відповідальності. У даному випадку перверсійний політичний
наратив, як дуже своєрідний конкурс краси софістичного діалогу, стра-
шенно загострює потребу проблемно та ідейно структурованої «анотованої
хроніки» знакових висловлювань провідних суб’єктів національної і світо-
вої історії. Це стає все більш нагальною методологічною передумовою ви-
творення якісного «тексту» національної історії. Однак, практичною про-
блемою є не лише створення якісного і загальнодоступного «тексту», а й на-
буття навичок його уважного читання та поглибленого тлумачення. Коли
йдеться про методологічний консенсус національної і всесвітньої історії у
ідейному просторі демократії, то мається на увазі перш за все спільна си-
стема гуманістичних цінностей, метаетична спорідненість їх тлумачення.
За умов такої спорідненості завжди набагато складніше перетворювати ак-
туальну історичну правду на стартовий капітал потенційної історичної
брехні. У цьому сенсі етична гомогенність історичної методології багато в
чому визначає перспективу рецепції європейської системи цінностей.
Етико-методологічна єдність національної і всесвітньої історії і передбачає
дескриптивно-описовий, історико-генеалогічний пошук першоджерела пев-
ної моралі (те, що австрійський дослідник А. Піппер назвав культурним
ансамблем масштабів добра і зла, котрий розвинувся до рівня регулятора
міжлюдських стосунків). Йдеться про спробу поєднання такого пошуку із
визначенням обов’язкового характеру моральних приписів і заборон в кон-
тексті нормативної перспективи. Це є своєрідний металогічний орієнтир
селекції історичного досвіду і формування власного масиву «уроків історії»
на базі етичних принципів, правомірність котрих в інтересах сьогодення
піддається перевірці на основі поєднання минулого і майбутнього. Саме у
такому сенсі, приміром, універсальний характер прав людини, і може пре-
тендувати на статус «нормативного питання» історичної методології. Попри
нескінченні дискусії про неупередженість та апріорну позаоціночність
справжньої історичної науки, саме у такому підході полягає, на нашу думку,
гносеологічна специфіка об’єктивно присутньої у будь-якому дослідженні
прикладної історичної етики. Кожного разу життєва правда запропонованої
моделі етики визначається ступенем адекватності відтвореного істориком
«життєвого світу». У цьому сенсі універсалізацію світобачення на основі
Історіографія та методологія 269
вироблення нового розуміння цілісності історичного процесу з урахуван-
ням потреб збереження цілісності людського єства можна вважати абсо-
лютно природною реакцією на історико-методологічні виклики глобаліза-
ційного постмодерну. Творення національної держави — це завжди рево-
люційна перебудова практика на основі повноцінної революційної теорії, в
рамках якої цілісне бачення трансформації реальності посилюється і кон-
кретизується за рахунок проблемно-орієнтованого визначення раціональної
стратегії і тактики. Як слушно зауважував Пауло Фрейре, «революційна пе-
ребудовча практика — це єдине ціле». І якщо підґрунтям такої теорії дійсно
є нелукава відданість людям, то й прикладна базова теорія «повинна виз-
начити людям їхню фундаментальну роль у трансформаційному процесі».
Реальна демократія народжується у процесі реальної плюралізації історич-
ної суб’єктності, у процесі реальної демократизації історичної свідомості
(а не її імітації, в ході якої, зазвичай, простим «виконавцям історії» не до-
зволяється думати, а «дається лише ілюзія дій, тоді як насправді ними й далі
маніпулюватимуть, причому вже ті, котрі вважаються ворогами маніпуля-
цій»5. У цьому сенсі цілісне бачення історичного процесу не є сліпою реа-
німацією догматики історичного матеріалізму з його культом масових рухів,
або ж радикалізацією класичного картезіанства. Насправді це є звичайною
методологічною передумовою продуктивної історичної герменевтики, прак-
тикою послідовного критичного мислення і фактором метаетичної суміс-
ності пластів історичного досвіду. По великому рахунку, за сучасних умов
глобальної інформаційної свободи відновлення цілісності історичного сві-
тогляду перетворюється чи не найвпливовіший чинник формування довіри
до історії як науки. Адже така цілісність повертає людині повноцінність
історичного самовідчуття і робить особливо наглядною усю епістемологічну
ганебність практики подвійних стандартів у науковій полеміці з приводу
найбільш контроверсних історичних проблем.
1 Щорічне послання Президента України Віктора Ющенка про внутрішнє і
зовнішнє становище України [Електронний ресурс] / Прес-служба Президента
України Віктора Ющенка. 31.03.2009 // Режим доступу до матеріалу: http://www.pre-
sident.gov.ua/news/13362.html
2 Ясперс К. Духовная ситуация времени [Електронний ресурс] / [пер. с нем. М.И.
Левина по тексту Jaspers K. Die geistige Situation der Zeit. — 1932]. — Режим доступу
до матеріалу: http://lib.ru/FILOSOF/YASPERS/time.txt
3 Там само.
4 Хабермас Ю. Философский дискурс о модерне [Електронний ресурс] / Юрген
Хабермас; [пер. с нем]. — М.: Весь Мир, 2003. — С. 93-97. — Режим доступу до ма-
теріалу: http://www.krotov.info/lib_sec/22_h/hab/haber_0.htm.
5 Фрейре П. Педагогіка пригноблених / пер. з англ.. О.Дем’янчук; ред. Є.Горева —
К.: ЮНИВЕРС, 2003. — С. 108.
270 Олег Горенко
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-12992 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0020 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:47:16Z |
| publishDate | 2009 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Горенко, О. 2010-10-27T10:16:51Z 2010-10-27T10:16:51Z 2009 Європейські цінності і проблема цілісності історичної методології / О. Горенко // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 18. — С. 255-270. — Бібліогр.: 5 назв. — укр. XXXX-0020 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/12992 uk Інститут історії України НАН України Історіографія та методологія Європейські цінності і проблема цілісності історичної методології Article published earlier |
| spellingShingle | Європейські цінності і проблема цілісності історичної методології Горенко, О. Історіографія та методологія |
| title | Європейські цінності і проблема цілісності історичної методології |
| title_full | Європейські цінності і проблема цілісності історичної методології |
| title_fullStr | Європейські цінності і проблема цілісності історичної методології |
| title_full_unstemmed | Європейські цінності і проблема цілісності історичної методології |
| title_short | Європейські цінності і проблема цілісності історичної методології |
| title_sort | європейські цінності і проблема цілісності історичної методології |
| topic | Історіографія та методологія |
| topic_facet | Історіографія та методологія |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/12992 |
| work_keys_str_mv | AT gorenkoo êvropeisʹkícínnostííproblemacílísnostíístoričnoímetodologíí |