Шляхом набуття зрілості та подальшого творчого зростання. Історіографічний огляд:Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. Міжвідомчий збірник наукових праць. Відповідальний редактор С. В. Віднянський. — Київ: Інститут історії України НАН України. Випуски 14–17, 2005–2008
Gespeichert in:
| Datum: | 2009 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2009
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/12996 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Шляхом набуття зрілості та подальшого творчого зростання. Історіографічний огляд:Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. Міжвідомчий збірник наукових праць. Відповідальний редактор С. В. Віднянський. — Київ: Інститут історії України НАН України. Випуски 14–17, 2005–2008 / І. Черніков // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 18. — С. 301-317. — Бібліогр.: 3 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-12996 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Черніков, І. 2010-10-27T10:22:28Z 2010-10-27T10:22:28Z 2009 Шляхом набуття зрілості та подальшого творчого зростання. Історіографічний огляд:Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. Міжвідомчий збірник наукових праць. Відповідальний редактор С. В. Віднянський. — Київ: Інститут історії України НАН України. Випуски 14–17, 2005–2008 / І. Черніков // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 18. — С. 301-317. — Бібліогр.: 3 назв. — укр. XXXX-0020 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/12996 uk Інститут історії України НАН України Історіографія та методологія Шляхом набуття зрілості та подальшого творчого зростання. Історіографічний огляд:Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. Міжвідомчий збірник наукових праць. Відповідальний редактор С. В. Віднянський. — Київ: Інститут історії України НАН України. Випуски 14–17, 2005–2008 Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Шляхом набуття зрілості та подальшого творчого зростання. Історіографічний огляд:Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. Міжвідомчий збірник наукових праць. Відповідальний редактор С. В. Віднянський. — Київ: Інститут історії України НАН України. Випуски 14–17, 2005–2008 |
| spellingShingle |
Шляхом набуття зрілості та подальшого творчого зростання. Історіографічний огляд:Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. Міжвідомчий збірник наукових праць. Відповідальний редактор С. В. Віднянський. — Київ: Інститут історії України НАН України. Випуски 14–17, 2005–2008 Черніков, І. Історіографія та методологія |
| title_short |
Шляхом набуття зрілості та подальшого творчого зростання. Історіографічний огляд:Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. Міжвідомчий збірник наукових праць. Відповідальний редактор С. В. Віднянський. — Київ: Інститут історії України НАН України. Випуски 14–17, 2005–2008 |
| title_full |
Шляхом набуття зрілості та подальшого творчого зростання. Історіографічний огляд:Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. Міжвідомчий збірник наукових праць. Відповідальний редактор С. В. Віднянський. — Київ: Інститут історії України НАН України. Випуски 14–17, 2005–2008 |
| title_fullStr |
Шляхом набуття зрілості та подальшого творчого зростання. Історіографічний огляд:Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. Міжвідомчий збірник наукових праць. Відповідальний редактор С. В. Віднянський. — Київ: Інститут історії України НАН України. Випуски 14–17, 2005–2008 |
| title_full_unstemmed |
Шляхом набуття зрілості та подальшого творчого зростання. Історіографічний огляд:Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. Міжвідомчий збірник наукових праць. Відповідальний редактор С. В. Віднянський. — Київ: Інститут історії України НАН України. Випуски 14–17, 2005–2008 |
| title_sort |
шляхом набуття зрілості та подальшого творчого зростання. історіографічний огляд:міжнародні зв'язки україни: наукові пошуки і знахідки. міжвідомчий збірник наукових праць. відповідальний редактор с. в. віднянський. — київ: інститут історії україни нан україни. випуски 14–17, 2005–2008 |
| author |
Черніков, І. |
| author_facet |
Черніков, І. |
| topic |
Історіографія та методологія |
| topic_facet |
Історіографія та методологія |
| publishDate |
2009 |
| language |
Ukrainian |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| issn |
XXXX-0020 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/12996 |
| citation_txt |
Шляхом набуття зрілості та подальшого творчого зростання. Історіографічний огляд:Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. Міжвідомчий збірник наукових праць. Відповідальний редактор С. В. Віднянський. — Київ: Інститут історії України НАН України. Випуски 14–17, 2005–2008 / І. Черніков // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 18. — С. 301-317. — Бібліогр.: 3 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT černíkoví šlâhomnabuttâzrílostítapodalʹšogotvorčogozrostannâístoríografíčniioglâdmížnarodnízvâzkiukraíninaukovípošukiíznahídkimížvídomčiizbírniknaukovihpracʹvídpovídalʹniiredaktorsvvídnânsʹkiikiívínstitutístorííukraíninanukraínivipuski141720052008 |
| first_indexed |
2025-11-25T22:33:27Z |
| last_indexed |
2025-11-25T22:33:27Z |
| _version_ |
1850566946798436352 |
| fulltext |
Ігор Черніков
ШЛЯХОМ НАБУТТЯ ЗРІЛОСТІ ТА ПОДАЛЬШОГО
ТВОРЧОГО ЗРОСТАННЯ. ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ОГЛЯД:
Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки
Міжвідомчий збірник наукових праць
Відповідальний редактор С. В. Віднянський
Київ: Інститут історії України НАН України
Випуски 14–17, 2005–2008
Добігає вже майже друге десятиліття функціонування у незалежній
Україні поки що єдиного періодичного видання-щорічника з проблема-
тики всесвітньої історії та міжнародних відносин, що охоплює величез-
ний період — від «сивої давнини» (див., наприклад, статтю про реформи
Солона в Афінах VІ ст. до н.е., Вип. 16) аж до наших днів*.
Завдяки своєму неодмінному відповідальному редакторові Степану
Васильовичу Віднянському, доктору історичних наук, професору, заслу-
женому діячу науки і техніки, керівнику відділу, збірник можна сказати
завоював своє місце «під сонцем», а кожний його випуск без перебіль-
шення демонструє самоутвердження, зрілість та подальше невпинне
творче зростання.
Автор цих рядків отримав своєрідну естафету від вельмишановної ко-
леги кандидата історичних наук, доцента Галини Докашенко, яка доско-
нально проаналізувала перші тринадцять випусків щорічника.
Увазі читача пропонується огляд 14-го–17-го випусків збірника у хро-
нологічній послідовності їх видання.
Вип. 14. (К., 2005). Кількість публікацій — 28; число авторів — 30.
Обсяг — 28, 49 обл. вид. арк. Видання розпочинається з традиційного
«Слова про вченого», присвяченого доктору історичних наук, профе-
сору, заслуженому діячу науки і техніки, завідувачу кафедри нової та
новітньої історії зарубіжних країн Київського Національного універси-
тету (КНУ) імені Тараса Шевченка — Борису Михайловичу Гончару в
зв'язку з його 60-річчям. Колективним автором «Слова» стали: редко-
легія і авторський колектив збірника «Міжнародні зв'язки України»
(Вип. 14), члени кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн
КНУ (с. 11–19).
Шлях Б. М. Гончара в науку був типовий для українського юнака тих
часів. Народившись 1 березня 1945 р. на Черкащині у селянській родині,
він після закінчення середньої школи працював робітником на цукровому
заводі. А далі навчання на історичному ф-ті Київського держуніверси-
* Періодичне видання під назвою «Дослідження світової політики», яке виходить
в Інституті світової економіки і міжнародних відносин НАНУ, стосується виключно
сучасної тематики.
тету, ім. Т. Г. Шевченка здобуття кваліфікації історика-міжнародника,
вступ та закінчення у 1970–72 рр. аспірантури (науковий керівник д.і.н.,
проф. В. Я. Тарасенко). Захист Б. М. Гончаром (1974) кандидатської
дисертації на тему «Середземноморська політика США в 1968–74 рр.»,
а в 1994 р. і докторської — «Фактор регіональних конфліктів у процесі
формування та реалізації політики США щодо СРСР у 70–80-ті роки»,
присвоєння йому вже наступного року (1995) звання професора, а в
2004 р. — почесного звання «Заслужений діяч науки і техніки України» —
все це переконливо свідчило про широке визнання нашого ювіляра відо-
мим ученим — американистом, й дбайливим вихователем багатьох нових
кадрів дослідників. Він є автором близько 100 наукових і навчально-ме-
тодичних праць, понад сотні публікацій в «Українській дипломатичній
енциклопедії» (К., 2004), (с. 15). А його лекційні курси — «це творча
лабораторія, де молоді історики... — гаряче дебатують і сперечаються.
І над усім цим панує доброзичлива, творча атмосфера наукового пошуку
та мудрої повчальності». (с. 14). На с. 11 помічена неточність. Василь
Якимович Тарасенко (у тексті його ініціали чомусь названі «В.А.») не був
і не міг бути «надзвичайним і повноважним послом 2-го рангу», як це
сказано у статті, оскільки такого дипломатичного звання не існує у
природі. У дійсності він мав звання Надзвичайного й Повноважного
Посланника 2-го класу.
Скрупульозно аналізуючи результати переговорів лідерів СРСР,
США та Великої Британії — Й. Сталіна, Ф. Рузвельта і У. Черчілля на
Ялтинській міжнародній конференції (лютий 1945 р.), що визначила
майже на півстоліття вперед повоєнне протистояння у Європі, С. В. Від-
нянський у глибоко аргументованій статті «Ялта 1945: погляд на зна-
чення та уроки Кримської конференції з нагоди її 60-річчя» (с. 20–28)
приходить до єдино оптимальних висновків відносно ролі цього міжна-
родного форуму власне для України. 1. В ході Ялтинської конференції
для України з'явилась надія на остаточне узгодження лінії радянсько-
польського кордону с самими поляками після утворення тимчасового
уряду Польщі: Україна отримала державні кордони, визнані світовою
спільнотою. 2. Ялтинська конференція відкрила для УРСР можливість
широкого виходу на міжнародну арену й зробити свій внесок у народ-
ження ООН... 3. Незалежність для України в 1991 р. стала наслідком ра-
дикального перегляду Ялтинського устрою повоєнної Європи... 4. Націо-
нальні інтереси надійно захищені за умов їхнього доповнення інтересами
світового співтовариства. Незалежна Україна проводить саме такий курс
в ООН і надалі повинна його активізувати». Автор публікації підкрес-
лює: «Незважаючи на всі сучасні тенденції до розмивання державних кор-
донів, відмови від національного суверенітету на користь наднаціональ-
них органів влади, слід завжди мати на увазі прагматичну складову цих
процесів, тобто чітко бачити, де і за яких обставин доречніше користува-
тись національними владними інструментами, а коли надавати пріори-
тети наднаціональному регулюванню». (с. 28).
302 Ігор Черніков
Добре враження справляє студія В. Підручного «Причини та полі-
тичні наслідки виходу України на міжнародну арену наприкінці Другої
світової війни». (с. 29–43). Вивчивши необхідні документи та літературу
автор показує, яка часом гостра дипломатична боротьба передувала
розв'язанню такої найважливішої проблеми, як вихід України на міжна-
родну арену. Саме величезні людські жертви й матеріальні втрати, що заз-
нав український народ внаслідок Другої світової війни, його вагомий вне-
сок у справу розгрому фашистських загарбників — все це послужило ви-
рішальним фактором, щоб стати повноправним членом-фундатором
ООН. Цілком справедливим є такий висновок у публікації: «... з точки
зору нашого сьогодення потрібно підкреслити, що проблему соборності,
якої прагнуло не одне покоління борців — патріотів України, було вирі-
шено лише в складі радянської держави та саме наприкінці Другої світо-
вої війни». (с. 41). Є зауваження: На с. 40 секретарем делегації УРСР на
міжнародній конференції в Сан-Франциско наприкінці квітня 1945 р. на-
званий «О. Д. Войда». У дійсності їм був Олексій Дорофійович Война.
Переплутано (по-батькові) тодішнього ректора Київського держунівер-
ситету ім. Т. Г. Шевченка Володимира Гавриловича Бондарчука. У тексті
він названий «В. І. Бондарчук» (с. 40). А чому не називаються у тексті
імена та посади іноземних дипломатів та державних діячів? Так, згаду-
ється (с. 34) «Керр», а це — Посол Великої Британії в СРСР Арчибальд
Кларк Керр. На с. 39 дається перелік прізвищ: «Стеттінус, Іден, Сун...»
А це держсекретар США Едвард Стеттініус, (правильне написання),
англійський міністр закордонних справ Антоні Іден, Голова виконавчого
юаня (уряду) і міністр закордонних справ Китаю Сун Цзи-вень. Авторові
слід безперечно ознайомитись з такими працями: М. К. Головко. «Вклад
Радянської України в боротьбу волелюбних народів за мир і загальну
безпеку» К., 1957.– 35 с.; П. Удовиченко. «Українська РСР в ООН» //
«Радянське право». К., 1966. — № 3, с. 8–12; Л. О. Лещенко. «Україна на
міжнародній арені (1945 — 1949)». К., 1969, 288 с.
М. Бур'ян і В. Вербовський у невеликій за обсягом публікації «Бри-
тансько-вірменські організації у 1878 — 1923 рр.» (с. 199–209), залучивши
рідкісні матеріали, стенограми засідань британського парламенту «Han-
sard», документи дипломатичних архівів Російської імперії, присвятили
своє дослідження майже невідомій сторінці в історії Західної Вірменії,
яка довгі роки становила частину Османської Туреччини та й тепер
залишається у складі Турецької Республіки. У зв'язку з масовими по-
громами проти вірмен за часів правління султана Абдул Хаміда ІІ та
молодотурецького триумвірату Енвера-Талаата-Джемаля (1895–97 та
1915 рр.), офіційний Лондон, переслідуючи насамперед свої власні
інтереси на Близькому і Середньому Сході, вдався до широкої кампанії
утворення різного роду спільних з вірменами організацій таких як, «Друзі
Вірменії», «Британський комітет Вірменії» і т. ін). Згодом туди увійшли
не тільки діячі культури, науки (наприклад, відомий історик А. Тойнбі,
навіть представник «англійської» (виділено — І. Ч.) церкви, а й члени
Історіографія та методологія 303
парламенту та уряду. Проте ситуація кардинально змінилась, коли на
Лозаннській мирній конференції: (1922–23 рр.) внаслідок дипломатич-
них домовленостей, Англія отримала контроль над нафтовим районом
Мосулу в обмін на збереження за Туреччиною Західної Вірменії. Зро-
зуміло, що після цього будь-яке розв'язання Вірменської проблеми
для Лондона втратило свою актуальність. У 1925 р. саморозпустився
і «Британський комітет Вірменії». Єдине зауваження. На с. 202 слід
правильніше сказати: представник не «англійської», а англіканської
церкви».
Актуальною залишається й нині історія вироблення міжнародних кон-
венцій про режим Чорноморських проток — Босфору й Дарданелл, про
які йдеться у статті О. Машевського «Проблема скасування «нейтралі-
зації Чорного моря» і перегляду статусу Чорноморських проток та пози-
ція Великобританії (1870–1871)» (с. 307–324). У праці докладно просте-
жується справді вибухова дипломатична активність провідних європей-
ських держав — Великої Британії, утвореної вже на той час Германської
імперії та Австро-Угорщини, в зв'язку з циркулярною депешею росій-
ського канцлера О.М. Горчакова про відмову його країни від обмежень,
що були накладені на Росію Паризьким трактатом 1856 р. у будівництві
укріплень та зростанні військово-морських сил у Чорному морі. Хотілось
би побажати авторові в його прагненні проведення «окремого, неуперед-
женого комплексного дослідження політики Великобританії...» (с. 308)
суттєво підсилити джерельну базу даної студії за рахунок залучення саме
англійських матеріалів.
Вип. 15. (К., 2006). Кількість публікацій — 40; число авторів — 43.
Обсяг — 40,1 обл. вид. арк.
В Інституті історії України НАНУ склалася добра традиція відзначати
ювілеї своїх співробітників екстракласу підготовкою й публікацією на їх
честь різноманітних тематичних збірників.
Даний випуск присвячено відомому українському вченому-славісту,
доктору історичних наук, професору, члену-кореспонденту НАНУ,
заслуженому діячу науки і техніки України, засновнику та члену редко-
легії збірника Павлу Степановичу Соханю в зв'язку з його 80-річчям.
Видання відкривається стислим, але насиченим багатьма цікавими
фактами нарисом В. Даниленка «Павло Степанович Сохань: Учений і
Вчитель» (с. 13–19). Це насамперед розповідь про його обпалену
війною юність, постійну пристрасну жагу до знань, нелегкий шлях у
науку й цілком закономірне високе утвердження в ній. Загальновизна-
ний історик-болгарист, ініціатор створення й перший директор
Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Гру-
шевського НАНУ з воістину грандіозними планами підготовки і
видання писемних матеріалів з історії й культури нашої Вітчизни у
25 серіях, що охоплюють пам'ятки різних епох, видів, жанрів; вихова-
тель висококваліфікованих наукових кадрів (ним підготовлено майже
50 докторів та кандидатів наук), унікальний працелюб і справжній
304 Ігор Черніков
трудоголік, безпощадний до свого здоров'я, коли йдеться про збере-
ження історичної спадщини свого народу — такий істинний, як скло,
прозорий портрет ювіляра. А учений — тюрколог зі світовим ім'ям ака-
демік О. Пріцак (1919–2006), вказуючи на людські якості П. С. Соханя
й безпосередньо звертаючись до нього, відзначав: «Ти належиш до раси
апостолів нової віри, для яких немає нічого неможливого. Труднощі іс-
нують для того, щоб їх перемагати. Хоч Ти вже виховав кілька поколінь
спеціалістів, все таки для добра науки потрібне Твоє досвідчене керів-
ництво...» (с. 19).
В статті С. В. Віднянського та В. Павленко (с. 19–26) — учених, що
свого часу працювали під керівництвом ювіляра, читач має можливість
ознайомитись із пріоритетом наукових інтересів Павла Степановича. До-
сить аргументовано підкреслюється, що його справді видатний внесок у
становлення й розвиток вітчизняної болгаристики (як за масштабом об-
раних тем та проблем, так і за хронологією досліджених періодів) є неза-
перечним. Причому особлива заслуга П. С. Соханя полягає в тому, що пе-
реважна більшість його опублікованих наукових праць присвячується ви-
явленню ролі й місця українців у тих чи інших процесах, котрі стосуються
Болгарії та її міжнародних відносин.
Наступна розвідка О. Мавріна «Діяльність Інституту української
археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського під керівниц-
твом члена-кореспондента НАН України П. С. Соханя (1991–2006 рр.)»
(с. 26–33) містить багато цінних відомостей про історію створення й функ-
ціонування зазначеного закладу за п'ятнадцять років його існування.
І хоча роль Павла Степановича як засновника та першого директора цієї
наукової установи подається тут дещо «за кадром», висновок напрошу-
ється цілком однозначний: за результатами й досягненнями Інституту,
його буквально кожним кроком стоять насамперед феноменальна ініціа-
тива, енергія, котра б'є через край, і воістину титанічна працездатність
цього видатного українського вченого.
Багато нового можна дізнатися від публікації В. Чорнія «Славістичні
дослідження у Львові» (с. 34–42). Відомо, що в його університеті пра-
цювали поруч разом з українськими й австрійські, польські та чеські
вчені, котрі «досліджували різноманітні проблеми слов'янознавства і
мали в цій ділянці вагомі здобутки» (с. 35). Гордістю вітчизняної славі-
стики стали такі українські професори, як Іл. Свєнціцький, Я. Голо-
вацький, С. Томашівський, К. Студинський, Д. Похилевич та ін. Однак
найпомітнішою постаттю у львівській славістиці окресленого періоду
був, безумовно, І.Франко. Він розробляв багато проблем, пов'язаних з
історією та культурою слов'янських народів, а також взаємин між ними
(с. 37).
Дослідження С. В. Віднянського «Українсько-словацькі культурні
рецепції періоду національно-культурного відродження слов'янських
народів середини ХІХ ст.» (с. 43–51), безперечно, заслуговує на особливу
увагу не тільки й не стільки своєю актуальністю та злободенністю самого
Історіографія та методологія 305
процесу зазначеного відродження як у ХІХ ст., так і нині, а також тією
обставиною, що автор, готуючи статтю, йшов справжньою науковою
цілиною.
У праці, котра побудована на рідкісних, майже невідомих джерелах та
літературі, підкреслюється, що «умови довготривалого поневолення як
словаків, так і українців диктували необхідність тісних міжнаціональних
зв'язків близьких за мовою, територією проживання, культурою народів»
(с. 43). Біля витоків українсько-словацького духовного єднання та куль-
турного співробітництва, — зазначається у статті, — стояли такі найви-
датніші особистості: від України — Т. Шевченко, І .Франко, Я. Голо-
вацький, М. Шашкевич, І. Срезневський, О. Бодянський, І. Вагілевич,
М. Максимович, О. Духнович та ін., а від Словаччини — Л. Штур,
П.-Й. Шафарик, Я. Коллар, М. Годжа, П. Добшинський, С. Реус, С. Ха-
лупка, А. Врховський, Я. Краль та ін. (с. 43).
В публікації знайшли відображення різні форми українсько-словаць-
ких культурологічних взаємовідносин. Це й безпосередні контакти під
час взаємних подорожей між діячами національного відродження
України та Словаччини, їх творчий взаємообмін із допомогою листу-
вання, публікацій статей, перекладів рецензій. Цілком закономірний і
висновок автора: «Багатогранна діяльність провідних діячів національно-
відродженського руху середини ХІХ ст. заклала міцний фундамент
українсько-словацьких культурних взаємин та співробітництва двох
сусідніх слов'янських народів, що сьогодні в умовах державної незалеж-
ності України і Словаччини набувають нового, якісно глибшого змісту й
стратегічного харктеру» (с. 51).
Тематична спорідненість статей Л. Зашкільняка «Українсько-поль-
ські стосунки ХХ століття в історичній свідомості українців та поляків»
(с. 52–61) і В. Клока «Польське населення Східної Галичини та україн-
сько-польська війна 1918–1919 рр.» (с. 61–71) дає можливість якоюсь
мірою комплексно розглядати певні сюжети зазначених публікацій, по-
будованих переважно на новітніх джерелах та літературі.
Чітко простежується, наприклад, чого коштували обом народам сте-
реотипи протистояння, котрі знайшли конкретне відображення у крива-
вих листопадових боях 1918 р. у Львові (с. 65–67). Безперечно заслуговує
на увагу висновок (с. 55) про те, що «орієнтація на нацистську Німеччину
виявилася великою стратегічною помилкою українських націоналістів,
яка невдовзі скомпрометувала їх в очах світової громадськості і поста-
вила в умови ізоляції на міжнародній арені».
Маловідомі факти про науково-педагогічну діяльність у Болгарії ряду
вихідців з України повідомляє в своїй цікавій публікації В. Павленко
(с. 71–80). Не можна не погодитись з її висновком: «Болгарія отримала
спеціалістів високої кваліфікації. Вони поповнили когорту болгарських
освітян і науковців й сприяли розвитку болгарської освіти і науки»
(с. 79). На с. 74 до речі припущено друкарський огріх. Письменника
Достоєвського звали Федором Михайловичем.
306 Ігор Черніков
Останнім часом істотно зріс інтерес до тих політичних та державних
діячів Східної Європи, називати імена яких недавно було під суворою за-
бороною цензури. До таких діячів належить, видатний поляк Л. Васи-
левський (1870 — 1936), котрому присвятила статтю Ю. Вялова (с. 80–92).
Народившись у Санкт-Петербурзі в родині польських емігрантів, він дея-
кий час вчився в Львівському університеті й мав можливість спілкува-
тися з І. Франком і М. Павликом у середині 90-х рр. ХІХ ст., згодом
перебував у Швейцарії, де співробітничав з цюріхською секцією Закор-
донної спілки Польської соціалістичної партії (ППС), коли й відбувся
його офіційний вступ до її лав. Після відновлення незалежності Польщі
(листопад 1918 р.) Л. Василевський брав діяльну участь у розбудові дер-
жави як міністр закордонних справ, член польської делегації на Паризь-
кій мирній конференції 1919–1920 рр., у переговорах з метою підготовки
Ризького мирного договору 1921 р. У 1920-і — 1930-і рр. він працював на
ниві науки і педагогіки. Він був батьком широко відомої письменниці
Ванди Василевської (1905–1964) та майже невідомої дочки — Галини
(1900–1961), яка в роки Другої світової війни перебувала у німецькому
концтаборі, а після звільнення жила в Англії, там і похована.
Під кутом зору ознайомлення читача з видатними українцями слід
розглядати представлені у збірнику розвідки М. Кріля «Іван Брик і його
слов'янознавчі студії» (с. 92–106) та І. Каневської «Ольгерд Іполит
Бочковський (1885 — 1939) — український політичний діяч, дипломат,
учений» (с. 106–114).
Великий професійний і пізнавальний інтерес викликає публікація
В. Калінчик «До питання конституційного творення в другій Речі По-
сполитій в 1919 — 1921 рр.» (с. 114–122). На основі залучення різнома-
нітних матеріалів простежується досить складний шлях державотворення
у Польщі після півторастолітньої втрати нею незалежності.
Новий підхід, так само як і нове бачення питання про утворення Сло-
вацької держави в 1939 р., демонструє у глибоко аргументованій студії
(с. 122–138) І. Боровець. Наведений автором спектр досить складних
міжнаціональних та міждержавних відносин Чехословаччини кінця
1938 — початку 1939 рр. дозволяє зробити такий висновок: не примен-
шуючи ні в якому разі роль і значення зовнішньополітичного фактора,
(всезростаюче прагнення гітлерівської Німеччини примусити словаків
будь що скористатися своїм правом на самовизначення, щоб отримати
слухняного союзника), однозначно слід вважати визначальним тільки
чинник внутрішній.
Про створення й украй нетривалу діяльність (усього два роки:
1956–57 рр.) Українського суспільно-культурного товариства у Польщі,
пов'язану з відчутними труднощами, розповідається у докладній статті
О. Антипової (с. 138–150).
Міжнародним відносинам у стародавній час, а саме політиці королів-
ства Угорщини щодо Південно-Західної Русі в першій половині ХІІІ ст.
присвячено фундаментальну студію О. Головка (с. 151–169).
Історіографія та методологія 307
О. Пилипенко підготував цікаву за змістом із використанням числен-
них наочних матеріалів (таблиць) розвідку на тему «Україна у зовнішній
торгівлі Росії з балканськими країнами у другій половині ХІХ — на по-
чатку ХХ ст.» (с. 169–184). Наведені факти переконливо свідчать, що з
чорноморських й азовських портів України — таких, як Одеса, Миколаїв,
Херсон, Маріуполь, Генічеськ — у зазначений період стабільно зростав
експорт на Балкани різноманітних товарів: борошна, риби, цукру, солі,
деяких видів тканин, кам'яного вугілля, нафти (с. 171, 176–181). В плані
побажань хотілося б, щоб автор користувався не тільки зазначеними
відомими виданнями Інституту історії України (с. 184), а й залучив до
дослідження державні архіви Одеської, Миколаївської та Херсонської
областей (відповідно фонди 230, 414, 14, 207), такі майже невідомі нині
видання, як «Исторический очерк столетнего существования города
Николаева при устье Ингула (1790 до 1890)», Николаев, 1890, матеріали
з унікального періодичного видання «Морской сборник», котрий вида-
вався і видається щомісячно з 1848 р. в Санкт-Петербурзі, а з 1918 р. —
у Москві.
Оригінальність в обранні теми «Діяльність місцевих органів
влади Приазов'я та благодійсність греків в галузі освіти (ХІХ — початок
ХХ ст.)» характеризує статтю, автором якої є Н.Терентьєва
(с. 184–204). У публікації докладно розповідається про історію виник-
нення грецької діаспори в Приазов'ї, її становлення та облаштування,
успіхи в організації освіти й навчанні, медичного обслуговування.
Завдяки такому унікальному феномену, як благодійність, «впевнено
можна стверджувати, — підкреслюється у тексті, — що в кінці ХІХ —
поч. ХХ ст. у розвитку освіти, медицини, процесі національно-культур-
ного відродження греків Приазов'я значне місце займали доброчинні
організації. Саме вони... виконували роль «каталізатора» у заснуванні
початкових або середніх закладів освіти, національних грецьких шкіл,
розвивали мережу медичних пунктів та лікарень на території Катери-
нославської губернії, забезпечували притулки для старих, бідних і
сиріт» (с. 200). Єдине, з чим не можна погодитися з авторкою, так це те,
що Російська Академія наук названа «імперською» (с. 194) замість
«імператорською».
У студії О. Кураєва «Нові акценти політики Центральних держав
щодо Українських земель після літнього наступу 1915 р.» (с. 204–214)
простежується активізація підготовки різного роду проектів, котрі на-
роджувались у військово-дипломатичних колах Берліна й Відня, щодо
реалізації надання політичних та економічних прав населенню окупова-
них українських територій.
П. Гай-Нижник у розвідці «Німецько-австрійський аванс для УНР:
грошова позика, яка так і залишилась проектом» (с. 214–225), побудова-
ній винятково на архівних матеріалах, торкається, без усякого сумніву,
невідомого широкому загалу вкрай важливого епізоду з історії діяльності
уряду щойно утвореної УНР у фінансово-економічній галузі. Йдеться про
308 Ігор Черніков
можливе отримання в обстановці тодішнього занепаду та руїни народного
господарства України від Центральних держав (Німеччини й Австро-
Угорщини) досить невеликого за розміром у 25 млн. крб. грошового
авансу чи позики для ліквідації багатомісячної заборгованості з метою
виплати заробітної платні деяким категоріям службовців, насамперед за-
лізничникам. Проте умови надання авансу чи позики, були розцінені офі-
ційним Києвом як «неприховане втручання в українські внутрішні
справи» (с. 221–223).
Практично також йде науковою цілиною Я. Попенко, коли в статті
«Велика Британія у зовнішній політиці Директорії УНР у 1919–1921 рр.»
(с. 225–244) малює невтішну картину безуспішних спроб вітчизняних
дипломатів досягти офіційного визнання незалежності України з боку
«туманного Альбіону».
Студія І. Матяш «Симон Петлюра: п'ять місяців у Будапешті»
(с. 244–256) присвячена, за словами авторки, «одній із найяскравіших
і водночас найсуперечливіших постатей української історії» (с. 244).
Йдеться про його перебування в цьому місті (січень-травень 1924 р.)
перед тим, як остаточно визначилося місце постійної політичної емігра-
ції — Париж.
Дещо пристрасно-емоційний характер, водночас підкріплений
рідкісними архівними джерелами і документальними виданнями,
притаманний розвідці «Українське питання в британській політиці та
громадській думці у першій третині ХХ ст.», автором котрої є С. Кот
(с. 256–274). З пропонованого тексту читач дізнається, до яких тільки
«залізобетонних» аргументів не вдавалися справжні аси української
дипломатії — О. Шульгин й А. Марголін щоб, нарешті, переконати
лідерів Антанти визнати право українського народу на державну неза-
лежність (с. 261–263).
Можна тільки дивуватись, якою активною й цілеспрямованою була
діяльність української політичної еміграції безпосередньо після Другої
світової війни, про що сповіщає Ю. Недужко у статті «Інформаційна ді-
яльність державного Центру УНР в екзилі наприкінці 40-х — на початку
50-х років ХХ ст.» (с. 274–281).
У рубриці «Європейський Союз та Україна» слід, безперечно, вітати
філософсько-історичний нарис О. Горенка «Соціальний європеїзм як по-
треба нового етапу української історії» (с. 282–300). Аналізуючи загальну
державну стратегію Плану дій при вступі України до ЄС, автор робить
наголос саме на соціальному аспекті ринкової економіки в рамках мо-
дернізованої стратегії європейської інтеграції (с. 294).
Першорядні проблеми розглядаються у студії Т. Антонченко «Євро-
пейський Союз: перспективи для України в сфері політики зайнятості»
(с. 301–309). Авторка однозначно переконана, що головними завданнями
у цій сфері в рамках ЄС залишаються глибокі перетворення з метою
пристосування економік сучасних європейських країн до об'єктивних
зрушень, викликаних процесом глобалізації.
Історіографія та методологія 309
Цікавою і насиченою багатьма корисними фактами й даними є публі-
кація І. Студеннікова «Транскордонне співробітництво та його роль в
процесі європейської інтеграції України» (с. 309–322).
Є. Кіш — авторка статті (с. 322–333), мета дослідження котрої, за її
визначенням, є «розкриття сутності зміни характеру кордону між Украї-
ною та ЄС в контексті новітнього розширення Євросоюзу» (с. 323). Зміст
публікації в основному також підпорядкований реалізації цього завдання.
Однак дослідниці властива, на наш погляд, принаймні у даній студії,
деяка схильність до різного роду стилістичних ускладнень, формування
величезних за розміром без будь-яких пояснень речень, абзаців тощо.
А яка велика та водночас сумнівно виправдана присутність у тексті ма-
лознайомих іноземних слів — таких, як «лімологія» (с. 323), «реадмісія»
(с. 326), «лінеарний» (с. 328, 331) «фронтір» (с. 328), «метакультурні»
(с. 329), «Універсум» (с. 330) і т. ін.
Невелика за обсягом (с. 334–339) та водночас високопрофесійна за
своєю сутністю та джерельною базою розвідка з всесвітньої історії, що
належить М. Бур'яну й О. Гуцолу «Фолклендські острови у зовнішній
політиці Великої Британії (40–70-ті рр. ХVІІІ ст.)» допомагає добре зро-
зуміти історію порівняно недавнього англо-аргентинського конфлікту
1982 р. та триваюче й сьогодні вогнище міжнародної напруженості у
цьому регіоні земної кулі.
В єдиній сходознавчій публікації даного збірника «Турецько-єги-
петська криза 1839–1841 рр. та послаблення французького впливу в
Єгипті» Р. Харковський (с. 340–347) на основі солідного кола архів-
них джерел і спеціальної літератури з близькосхідних питань докладно
розглянув складні дипломатичні етапи зазначеної кризи, у виникнення
й розвиток котрої були втягнуті, крім Франції, такі європейські
держави як Англія, Пруссія, Австрія та Росія. З числа побажань авто-
рові хотілося б висловити такі: перемоги єгипетського правителя
Мухаммеда Алі над турецькими регулярними військами, його зро-
стаючий міжнародний авторитет прискорили прийняття рішення
новим султаном Абдул-Меджидом (роки правління 1839–1861), щодо
проведення широкомасштабних реформ під назвою «танзимат», тобто
перетворення.
Відносно Лондонської конвенції від 13 липня 1841 р. між Англією, Ав-
стрією, Пруссією, Росією, Францією, з одного боку, й османською Туреч-
чиною, — з іншого — бажано було б, щоб автор зробив наголос на те, що
ця міжнародна угода — стала фактично першою про режим Чорноморсь-
ких проток — Босфора і Дарданелл (головна умова останнього — закриття
проток для всіх іноземних військових суден).
Слід всіляко вітати новий прогресуючий напрямок вітчизняної істо-
ричної науки — українську італістику, котра представлена у збірнику
статтями: І. Срібняка «Державотворча діяльність монархів Савойської
династії в Італії (1821–1870 рр.) (с. 348–361) та М. Варварцева «Італій-
ські зодчі у Північному Причорномор'ї в ХІХ — на початку ХХ ст.»
310 Ігор Черніков
(с. 421–432)». І. Срібняк безперечно демонструє нове бачення складних
питань боротьби за італійське Рисорджименто, висуваючи на перший
план сповнену патріотизму й дипломатичного хисту діяльність таких іта-
лійських (савойських) монархів, як Віктор-Еммануїл І, Карл Альберт,
Віктор-Еммануїл П., а також прем'єр-міністра П'ємонту Кавура. (с. 359).
Єдине, що хотілося б побажати авторові, обов'язково знайти і викори-
стати джерела й літературу італійською мовою.
Що ж до студії М. Варварцева, то вона буквально вражає читача своєю
скрупульозністю та вичерпністю у висвітленні добрих, можна сказати,
подвижницьких, справ цілої плеяди знаменитих, хоча й забутих, італій-
ських «маестро», котрі споруджували шедеври архітектури в Одесі,
містах Криму у період їх становлення.
Майже зовсім не розробленій тематиці «Міжнародний кооперативний
альянс: динаміка розвитку (кінець ХІХ — друга половина ХХ ст.)» при-
свячено аргументовану розвідку В. Карана (с. 361–370).
Публікація А. Мартинова «Історичні аспекти розвитку партії зелених
(ФРН) (80-ті роки ХХ — початок ХХІ ст.)», (с. 371–386) що підготовлене
на актуальну, злободенну тему з використанням найновіших німецьких
джерел, проливає світло на досить відчутний аспект політичного проти-
стояння у сьогоднішній Німеччини. Стаття, безперечно, повчальна з
точки зору використання певного досвіду Партії зелених ФРН й для ана-
логічної української політичної партії.
Слід безперечно прислухатись до рекомендації українського політо-
лога- германіста В. Химинця в його статті «Німецько-російські відно-
сини: історичні уроки для України (1998–2005 рр.)» (с. 387–399).
Становить безперечний інтерес публікація В. Ададурова «Між полі-
тикою та наукою: наполеонівський публіцист Шарль-Луї Лезюр і його
«Історія козаків» (с. 400–414). Автор підкреслює: «Свою «Історію коза-
ків» Ш.-Л. Лезюр писав таким чином, «якби сам був народжений на
берегах Дону чи Борисфену», тобто із очевидною симпатією щодо пред-
мету свого дослідження» (с. 406). Чи не найголовнішим достоїнством
козаків, вважав цей французький історик, є те, що вони «не терплять не-
волі» (с. 407). Звертає увагу і така характеристика козаків, що вони
«наділені природним духом, світоглядом, вправністю та здатністю до
тілесних вправ...» (с. 409). Запорозьких козаків французький автор
розглядав як «різновид військового ордену нації, якої вони в дійсності
становили силу й еліту» (с. 410).
Безумовно, стане в пригоді для молодої генерації вітчизняних істори-
ків стаття О. Ковальчук «Джерельна база української історіографії кінця
ХVІІІ — першої половини ХІХ ст.» (с. 415–420).
Заслуговує на безперечне схвалення й подальшу розробку проблема-
тика публікації О. Іваненко «Українська тема у французькій публіци-
стиці, мемуарній та художній літераторі першої половини ХІХ ст.»
(с. 433–446) тим більше, що авторка залучила до свого дослідження різ-
номанітні джерела і літературу.
Історіографія та методологія 311
Про характеристику рідкісних матеріалів в архівах України, присвя-
чених маловідомому слов'янському етносу сербів-лужичан у Німеччині,
їх участь в європейському національно-революційному русі 1848–49 рр.
йдеться у солідно аргументованій розвідці Є. Бевзюка та С. Туряниці
(с. 446–452).
Глибокий аналіз у статті Н. Кривець «Українсько-німецькі відносини
у 1918–1933 рр.: історіографія проблеми». (с. 452–465) багатьох видань,
що стосуються українсько-німецьких відносин у період новітньої історії,
цілком доречно дозволяють сказати також і про відчутні досягнення
української сучасної германістики, засновниками котрої по праву вва-
жаються професори І. М. Кулинич та В. Н. Гулевич.
Цілком доречним та виправданим стало включення у склад публікацій
збірника рецензії О. Черевко на навчальний посібник Газіна В. П. і Ко-
пилова С. А. «Новітня історія країн Європи та Америки (1945–2002 рр.) —
К.: Либідь, 2004, 624 с. (с. 465–468). Проте є зауваження. До списку
загальновизнаних політичних і громадських діячів — лідерів у ХХ ст.
(с. 467) цілком заслуговує бути включеним також президент США
(1933 — 1945) Ф.Д. Рузвельт.
Вип. 16. (К., 2007). Кількість публікацій — 35, число авторів — 38;
Обсяг — 28.7 обл. вид. арк.
Розпочинається це видання з нарису про творчий шлях відомого
українського вченого, еллініста, завідувача Центру українсько-грецьких
досліджень Інституту історії України НАНУ, кандидата історичних наук
Наталії Олексіївни Терентьєвої, яка у травні 2007 р. відзначила свій юві-
лей. Автор «Слова про вченого» — Н. Бацак (с. 11–15).
Наша ювілярка — уродженка Ленінграду (нині — Санкт-Петербург).
З юних років, виявляючи хист до іноземних мов після переїзду до Києва,
поступила на філологічний факультет Київського держуніверситету імені
Т. Г. Шевченка. Закінчивши цей престижний заклад, вона буквально по-
ринула у роботу перекладачем. Побувала мало не в усіх європейських та
азійських країнах (с. 11). Знаковим для Н. О. Терентьєвої безперечно став
1981 рік, коли вона почала працювати в Інституті історії АН УРСР у сек-
торі міжнародних зв'язків України під керівництвом проф. П. С. Соханя,
обравши для себе проблематику дослідження українсько-грецьких полі-
тичних, економічних й культурних зв'язків. У 1988 р. Наталія Олексіївна
успішно захистила кандидатську дисертацію, результатом якої незабаром
стала її перша монографія «Греко-радянські взаємини: економіка, наука,
культура. 1924–1991». К., 1993. У подальшому її творчим доробком з'яви-
лись такі фундаментальні праці, як «Греки в Україні: економічна та куль-
турно-просвітительська діяльність. ХVІІ–ХХ ст. (1999 р.) і «Україна-Гре-
ція: штрихи до портрету економічного співробітництва» (1998 р. у спів-
авторстві). Вражаючою є її цілеспрямована та плідна діяльність, не тільки
як учасника, а й організатора багатьох міжнародних наукових форумів в
Україні, Греції, Росії, Італії, Німеччини, Польщі, Словенії. І невипадково,
що вона як вчений — балканіст була обрана віце-президентом Україн-
312 Ігор Черніков
ського Національного комітету з вивчення історії країн Південно-Схід-
ної Європи. Наскільки відповідальна та насичена різноманітними нау-
ково-організаційними справами є ця посада добре відома авторові цих
рядків. Адже йому довелось свого часу в рамках Міжнародної Асоціації з
вивчення Південно-Східної Європи» — «Associafion Internationale ol'Etu-
des du Sud-Est Europйen» (A ESEE) зі штаб-квартирою у Бухаресті
(Румунія) брати участь у симпозіумі «Стамбул, як центр культур бал-
канських, східних, середземноморських і слов'янських народів» (Стам-
бул, Туреччина, жовтень 1973 р.), на ІV конгресі AIESEE (Анкара, Ту-
реччина, серпень 1979).
Нині Н. О. Терентьєва вже понад 15 років очолює Центр досліджень
українсько-грецьких відносин Інституту, (спочатку він називався Кабі-
нетом) творчі контакти якого — надзвичайно інтенсивні. Наприклад, з
Інститутом Балканських досліджень (Салоніки, Греція), Університетом
ім. І.Каподістрії (Афіни), Благодійним фондом Олександра Онасіса,
Міністерствами національної економіки та освіти і релігії Греції, Націо-
нальним історичним музеєм Греції, Грецьким Архівом Історико-етногра-
фічного товариства (Афіни). Побажаймо ж вельмишановній Наталії
Олексіївні міцного здоров'я й нових творчих звершень на ниві україн-
ської елліністики.
Тут доречно згадати, що грецька тематика часто-густо входила до пла-
нів науково-дослідної діяльності Комісії для вивчення історії Близького
Сходу Всеукраїнської Академії наук (1930–1933 рр.) під керівництвом
Агатангела Кримського (1871–1942). До цієї тематики виявляла жвавий
інтерес також Всеукраїнська наукова Асоціація сходознавства (1926 — 1931)
у Харкові, одним з організаторів якої був Андрій Ковалівський (1895–1969).
Активно працювала і грецька секція при Київському Будинку народів
Сходу (середина 20-х рр. ХХ ст.)1.
Автора цих рядків тюрколога природньо не могла не зацікавити вмі-
щена у цьому випуску студія С. Руликівського «Культурно-освітнє спів-
робітництво між Україною та Туреччиною в 1991–2006 рр.» (с. 171–178).
На основі залучених різноманітних документальних джерел (у тому числі
матеріалів, наприклад Київської міськдержадміністрації Святошинського
районного відділу освіти м. Києва — автор розгортає вражаючу панораму
досить жвавих взаємин обох держав у сфері культури, освіти та науки
протягом першого п'ятнадцятиріччя після проголошення незалежності
України.
Угоди про двосторонні зв'язки, в тому числі і в галузі науки, укладені
разом з Договором про дружбу і співробітництво між Україною та Ту-
реччиною від 4 травня 1992 р.; підписана у Стамбулі (6 березня 1993 р.)
Чорноморська конвенція про співробітництво всіх країн регіону в
галузі культури, освіти, науки та інформації; прийняті до виконання
українсько-турецькі Програми обмінів у сфері культури, освіти й науки,
у тому числі домовленості про співробітництво державних архівів
обох держав та запровадження спеціальностей «Тюркологія» та «Украї-
Історіографія та методологія 313
нознавство» у вищих навчальних закладах Києва, Анкари та Стамбула;
утворення в зв'язку з цим Всеукраїнського Центру Тюркологічних до-
сліджень та інформації з питань археології, археографії, історії, етно-
графії, філології, культурології «з метою об'єктивного наукового вив-
чення контактів між двома народами...» (с. 177) — все це — наочне тому
підтвердження.
Феномен Н. О. Терентьєвої спонукає до роздумів щодо можливих
інших досліджень у сфері міжнародних зв'язків України, наприклад, з
Китаєм (ще у 1716 р. Пекін відвідала українська релігійна місія, очолю-
вана митрополитом Іларіоном2), або з державою Ізраїль (з огляду на те,
що гебраїстика в Україні почалася ще з Києво-Могилянської Академії3).
Нещодавно в Інституті історії України НАНУ створено Тюркологічний
кабінет. Якому ще підрозділу, як не цьому розпочати, на нашу думку, роз-
робку практично зовсім невідомої теми «Караїми в Україні». Адже це —
окрема етнічна група тюркського походження, що зберегла, попри свою
малочисленність, рідну мову й культуру.
Вип. 17 (К., 2008). Кількість публікацій — 26, число авторів — 29, обсяг —
28,5 обл. вид. арк.
Присвячується відомому українському вченому — доктору історичних
наук, професору, члену-кореспонденту НАН України, заслуженому діячу
науки і техніки, члену редколегії збірника Ірині Миколаївні Мельниковій
у зв'язку з її славним ювілеєм.
С. Віднянський і М. Знаменська у традиційному Слові про ювіляра
«Вчений, інтелігент, вчитель...» (с. 6–22) підкреслюють, що біографія
І. М. Мельникової невід'ємна від подій буремного ХХ ст., а її становлення
як історика та подальша активна творча діяльність у цій якості відбува-
лись у такі періоди: «культу особи» Сталіна та його розвінчання, хру-
щовську «відлигу», брежнєвський «застій» та горбачовську «перебудову».
Основні життєві віхи Ірини Миколаївни, якщо телеграфно, то вони такі:
народилася 24 жовтня 1918 р. у місті Мена на Чернігівщині. Отримавши
у 1935 р. середню освіту, тоді ж поступила на історичний факультет
Київського держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка, який закінчила з відзна-
кою у 1940 р. У тому ж році успішно склала екзамени до аспірантури на
кафедру історії України КДУ. З початком війни була евакуйована з ма-
тір'ю та маленькою дитиною до казахського міста Чимкент, продовжуючи
навчання в аспірантурі об'єднаного Українського держуніверситету у
м. Кзил-Орда. Війна забрала у неї батька й чоловіка.
Після визволення Києва повернулась на Батьківщину, де у 1946 р.
захистила кандидатську дисертацію «Політика російського уряду щодо
України у 1725 — 1740 рр.» (науковий керівник — д-р істор. наук, проф.
А. О. Введенський). Протягом 1947–59 рр. І. М. Мельникова працювала
у Москві, в Інституті слов'янознавства АН СРСР, де спочатку була
ученим секретарем, а потім працювала ст. науковим співробітником.
Її вчителями були видатні вчені-славісти: академіки Б. Д. Греков
(1882–1953), В. І. Пічета (1878–1947), М. С. Державін (1877–1953).
314 Ігор Черніков
Уже в кінці 1940 рр. сферою наукових інтересів молодої дослідниці
міцно стає Закарпаття. У першому номері за 1949 р. видання «Ученые
записки Института славяноведения АН СССР» з'являється її праця об-
сягом у 5 др. арк. — «Закарпатська Україна в революції 1848 р.» (с. 21).
Хоча заради справедливості слід зазначити, що тоді ж вона виступила і
як автор також великої публікації, присвяченої російсько-українсько-
турецьким взаємовідносинам. (див. «Борьба России с Турцией в 30-х
годах ХVІІІ века и Украина» // Ученые Записки Института славянове-
дения... т. 1, 1948, с. 76–118). Одночасно Ірина Миколаївна захоплюється
ще, й викладацькою роботою на історичному факультеті Московського
держуніверситету ім. М.В. Ломоносова. За свідченням сучасників, до
її лекцій, зокрема спецкурсу — Історія України, студенти виявляли
неабиякий інтерес (с. 8).
Закарпатські студії І. М. Мельникової з'явились для неї своєрідним
рубежем для виходу на нові стратегічні орієнтири. Йдеться принаймні
про всеосяжне дослідження Чехословаччини як її внутрішньо-політич-
ного й соціально-економічного розвитку, так і її міжнародних відносин.
У 1961 р. вона успішно захищає у Києві докторську дисертацію на
тему: «Класова боротьба у Чехословаччині в період тимчасової, частко-
вої стабілізації капіталізму (1924–1929 рр.)». Матеріали дисертації стали
основою виданої у Москві в 1962 р. фундаментальної монографії
«Классовая борьба в Чехословакии в 1924–1929 гг. (441 с.) У 1967 р.
І. М. Мельниковій присвоєно звання професора, а 1973 р. її як таланови-
того вченого та здібного організатора науки обрано членом-кореспо-
ндентом АН УРСР. Вона — лауреат української академічної премії
ім. Д. З. Мануїльського (1976). У 2002 р. Ірині Миколаївні Указом Пре-
зидента України присвоєне почесне звання «Заслужений діяч науки і тех-
ніки». Вона нагороджена орденами Трудового Червоного Прапора (1967),
Дружби народів (1978), Жовтневої революції (1986), Золотою медаллю
ім. Я. Пуркіне Університету міста Брно (Чехія), медаллю ім. З. Неєдли,
медаллю ім. Штура Словацької Академії наук.
В. Ціватий присвятив свою статтю розробці маловідомої теми «Інсти-
туціональний розвиток сербського суспільства в Австрійській монархії
доби раннього нового часу» (с. 30–37). На базі залучення солідного кола
оригінальних (сербських) джерел і літератури він дослідив особливості
соціально-політичної структури австрійських сербів в умовах їх при-
гноблення з боку Австрійської монархії дослідивши такий поширений
атрибут місцевого самоврядування, як «сабор (збори)».
Великий громадський інтерес й безперечну наукову цінність становить
праця С. Віднянського «Українська еміграція в міжвоєнній Чехословач-
чині та значення її діяльності для актуалізації «Українського питання» в
Європі (с. 94–116). Розглядаючи виникнення цього феномену, автор пе-
реконано доводить, чому саме тодішня Чехословаччина стала справж-
ньою «землею обітованою» для багатьох емігрантів з України. Справа у
тім, що перший Президент Чехословацької Республіки Томаш Масарик
Історіографія та методологія 315
(1850–1937) та його оточення вважали навіть своїм обов'язком всіляко
підтримувати емігрантів — українських. російських і білоруських пред-
ставників культури і науки з тим, щоб використати їх у себе на Батьків-
щині. У студії наводяться цікаві дані про те, що у 20–30-ті рр. у Чехосло-
ваччині функціонували такі наукові установи і організації, як Україн-
ський вільний університет (УВУ). Український високий педагогічний
інститут ім. М. Драгоманова, Українська наукова асоціація, Український
академічний комітет, Українське історично-філологічне товариство та
інші організації, а також українська гімназія і школи, молодіжні, студен-
тські й спортивні союзи тощо. (с. 104)
Користуючись нагодою, хотілось би особливо відзначити, що воістину
невичерпна енергія, незаперечний науковий потенціал, широта й глибина
ерудиції проф. С. В. Віднянського дозволяє йому неодмінно виступати
практично у кожному без винятку випуску збірника. Честь й хвала йому!
У плані здійснення своєрідного моніторингу за тюркологічними сту-
діями та вітаючи й схвалюючи прагнення С. Руликівського розробляти
тему «Формування правової бази українсько-турецьких міждержавних
відносин» (с. 270–276), яка нині вже «налічує понад 70 угод, що цілком
відповідає рівневі конструктивного партнерства» (с. 276), хотілось би по-
радити цьому авторові — обережніше ставитись до використання поси-
лань. Адже наукова праця повинна грунтуватись на солідній джерельній
базі. А в тім посилання на будь-які популярні видання або навчальні по-
сібники просто недоречні.
Обсяг даного огляду не дає можливості докладно зупинитись на
студіях усіх 140 авторів указаних 4-х випусків збірника. Однак як автор
даного огляду з усією відповідальністю можу стверджувати, що доробок
зазначених авторів тією або іншою мірою повністю відповідає високим
вимогах, які пред'являються до наукових праць.
Разом з тим хотілось би висловити деякі міркування. Адже це —
справжній парадокс, що ні у випуску 14 на пошану відомого історика —
американіста Б. М. Гончара, ні в наступних випусках (15–17) нема
жодної студії, яка стосується, наприклад, історії США. І це — з огляду на
неспростовний факт, що саме в Інституті історії АН УРСР були підго-
товлені свого часу такі відомі не тільки і Україні, а й далеко за її межами
американісти, фахівці з США, як академік А. М. Шлепаков (1930–1996),
д.і.н., проф. Р. Г. Симоненко, доктори істор. наук Д. М. Сташевський
(1924–1969) та В. А. Зленко, к.і.н. В. С. Коваль.
Помітно краще виглядає англознавство та франкознавство в 14–17 ви-
пусках. Так, першому напряму присвячено — 7 студій (автори — С. Савін,
О. Демін, О. Черевко, Я. Попенко, С. Кот, Ю. Кощій, О. Машевський),
а другому — теж 7 (автори — Є. Донченко, В. Ададуров, Б. Ачкіназі, В. Ці-
ватий, О. Іваненко, причому тільки їй належить три публікації).
Продовжує нарощувати свої сприятливі можливості завдяки проф.
І. М. Кулиничу вітчизняна германістика. Цей напрям представлений
11-ю студіями (автори — А. Мартинов, Н. Кривець, О. Кураєв, П. Гай-
316 Ігор Черніков
Нижник, В. Хименець, С. Троян). А М. М. Варварцеву належить безпе-
речна заслуга започаткування та солідного дослідження різноманітного
спектру українсько-італійських взаємин (5 публікацій). Слід вітати, без
усякого перебільшення, своєрідний прорив, що здійснила В. Павленко,
фактично «відкривши» австралійську україніку».
Першорядним завданням керівництва збірника, на наш погляд, є ці-
леспрямоване просування цього щорічного видання на Схід й Південь
України та поступове посилення його позицій у даних регіонах. Безпере-
чно привабливим кроком у цьому відношенні було б започаткування
після кожної студії відповідного резюме російською і англійською мо-
вами. Редколегія щорічника могла б замовляти, наприклад, в Харківсь-
кому Національному університеті ім. В. Н. Каразіна статті, скажемо, зі
сходознавчої тематики (традиційна школа з індології — санскритології);
у Дніпропетровському Національному університеті (студії з германі-
стики); в Одеському Національному університеті ім. І. І. Мечникова (сту-
дії з візантології й тюркології); у Сімферопольському Національному уні-
верситеті ім. В. І. Вернадського (студії з кримознавства, тюркології).
З метою мінімізації різного роду недоліків, які природньо частіше зу-
стрічаються в рукописах представників молодої генерації авторів (аспі-
рантів, здобувачів), можливо слід приймати такі рукописи до публікації
тільки після отримання відповідних рекомендацій з боку наукових ке-
рівників, консультантів тощо.
Бажано було б також ввести нову рубрику «На допомогу вчителю за-
гальноосвітньої середньої школи».
Отже Збірникові «Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і зна-
хідки» — цій своєрідній енциклопедії з всесвітньої історії та міжнародних
відносин — жити й процвітати у незалежній Україні!
1 Ковалівський А. Вивчення Сходу в Харківському університеті та Харкові у ХVІІІ–
ХХ віках // Антологія літератур Сходу. Переклади з адигейської, азербайджанської,
арабської, асурської, бенгальської, вірменської, гінді, грузинської, грапара (старовір-
менської), індонезійської, китайської, корейської, меотійсько-грецької (виділено
нами — І. Ч.), осетинської, палі, перської, санскритської, таджицької, турецької, япо-
нської та інших мов, зроблені або видані в Харкові. — Харків. — 1961, С. 90, 399–402;
Черніков І .Ф. Всесоюзна наукова асоціація сходознавства (1926–1931) // «Україн-
ський історичний журнал» 1991, № 2, С. 38; Він самий. Про діяльність Комісій для
вичення історії Близького Сходу Всеукраїнської Академії наук. (1930–1933) // Там
само. — 1993, № 9, С. 59, 62.
2 Ковалівський А. Зазначена праця. — С. 21.
3 Кочубей Ю. Н. Востоковедение на Украине // Востоковедные центры в СССР. —
Вып. 1 (Азербайджан, Армения, Грузия, Украина) — Москва: Наука, 1988, С. 89.
Історіографія та методологія 317
|