Благословенні душі, що вміють випромінювати... (Зеновій Красівський і Олена Антонів)

Рецензія на книгу: Благословенні душі, що вміють випромінювати... (Зеновій Красівський і Олена Антонів) / Упор. Л.Маринович, Ю.Зайцев. – Л.: Свічадо, 2015. – 960 с.

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2016
1. Verfasser:	Островський, В.В.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2016
Schriftenreihe:	Український історичний журнал
Schlagworte:	Рецензії й огляди
Online Zugang:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/129974
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Благословенні душі, що вміють випромінювати... (Зеновій Красівський і Олена Антонів) / В.В. Островський // Український історичний журнал. — 2016. — № 3. — С. 222-228. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-129974
record_format	dspace
spelling	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1299742025-02-23T18:53:24Z Благословенні душі, що вміють випромінювати... (Зеновій Красівський і Олена Антонів) Blessed Souls of Those Who Radiates (Zenovii Krasivs’kyi and Olena Antoniv) Островський, В.В. Рецензії й огляди Рецензія на книгу: Благословенні душі, що вміють випромінювати... (Зеновій Красівський і Олена Антонів) / Упор. Л.Маринович, Ю.Зайцев. – Л.: Свічадо, 2015. – 960 с. 2016 Article Благословенні душі, що вміють випромінювати... (Зеновій Красівський і Олена Антонів) / В.В. Островський // Український історичний журнал. — 2016. — № 3. — С. 222-228. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/129974 uk Український історичний журнал application/pdf Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії й огляди Рецензії й огляди
spellingShingle	Рецензії й огляди Рецензії й огляди Островський, В.В. Благословенні душі, що вміють випромінювати... (Зеновій Красівський і Олена Антонів) Український історичний журнал
description	Рецензія на книгу: Благословенні душі, що вміють випромінювати... (Зеновій Красівський і Олена Антонів) / Упор. Л.Маринович, Ю.Зайцев. – Л.: Свічадо, 2015. – 960 с.
format	Article
author	Островський, В.В.
author_facet	Островський, В.В.
author_sort	Островський, В.В.
title	Благословенні душі, що вміють випромінювати... (Зеновій Красівський і Олена Антонів)
title_short	Благословенні душі, що вміють випромінювати... (Зеновій Красівський і Олена Антонів)
title_full	Благословенні душі, що вміють випромінювати... (Зеновій Красівський і Олена Антонів)
title_fullStr	Благословенні душі, що вміють випромінювати... (Зеновій Красівський і Олена Антонів)
title_full_unstemmed	Благословенні душі, що вміють випромінювати... (Зеновій Красівський і Олена Антонів)
title_sort	благословенні душі, що вміють випромінювати... (зеновій красівський і олена антонів)
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2016
topic_facet	Рецензії й огляди
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/129974
citation_txt	Благословенні душі, що вміють випромінювати... (Зеновій Красівський і Олена Антонів) / В.В. Островський // Український історичний журнал. — 2016. — № 3. — С. 222-228. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT ostrovsʹkijvv blagoslovennídušíŝovmíûtʹvipromínûvatizenovíjkrasívsʹkijíolenaantonív AT ostrovsʹkijvv blessedsoulsofthosewhoradiateszenoviikrasivskyiandolenaantoniv
first_indexed	2025-11-24T12:33:57Z
last_indexed	2025-11-24T12:33:57Z
_version_	1849675100514680832
fulltext	Український історичний журнал. – 2016. – №3 Презентація впорядкованої Любов’ю Маринович і Юрієм Зайцевим книги від- булася 12 вересня 2015 р. в музеї етно- графії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України (Львів). Проводилася вона в рамках ХХІІ Форуму видавців. Згодом такі ж заходи пройшли у Дрогобичі, Моршині, Стрию Львівської області, в Івано-Франківську, у с. Витвиця Долинського району Івано-Франківської області, де 12 листопада 1929 р. народився З.Красівський, в Українському католиць- кому університеті (УКУ, Львів). Певною мірою символічним виявилося те, що івано-франківська презентація відбула- ся у приміщенні обласної універсальної наукової бібліотеки імені І.Франка, де 27 листопада 1967 р. виїзна сесія Верховного суду УРСР розправилася з ке- рівниками підпільної антирадянської організації – Українського національного фронту (УНФ). Його співзасновника З.Красівського було засуджено до 12 років позбавлення волі (5 років тюрми, 7 років виправно-трудової колонії) і 5-річного заслання. Це покарання виявилося другим за суворістю у справі УНФ. Ідею книги запропонував письменник, літературознавець, публіцист, діяч руху опору 1960–1980-х рр., громадський і духовний авторитет Є.Сверстюк. Своїми міркуваннями він поділився з подружжям Мариновичів – колишнім учасником Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ), політв’язнем, а нині – віце-ректором УКУ п. Мирославом та його дружиною п. Любою, досвідченим редактором і коректором. Власне, це їй дові- рено і як, на жаль, виявилося, заповідано втілити задум натхненника. За його ж порадою до копіткої роботи долучився кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу новітньої історії Інституту українознавства імені І.Крип’якевича НАН України Ю.Зайцев. Він – один із небагатьох, хто від 1991 р. й понині невтомно досліджує український опозиційний рух дру- гої половини ХХ ст., життєписи його учасників, в їх числі З.Красівського та О.Антонів, має великий архів відповідних текстових, відео- та фотоматеріалів, випустив десятки тематичних публікацій. Він, до слова, підготував відому в наукових колах працю з історії УНФ1. Саме завдяки професійним зусиллям Ю.Зайцева «Благословенні душі…» набули статусу повноцінного історіогра- фічного доробку. 1 Див.: Український національний фронт: дослідження, документи, матеріали / Упор. М.В.Дубас, Ю.Д.Зайцев. – Л., 2000. – 680 с. благословенні Душі, що вміють виПромінювати... (зеновій красівський і олена антонів) / уПор. л.мариновиЧ, ю.зайцев. – л.: свіЧаДо, 2015. – 960 с. Український історичний журнал. – 2016. – №3 Рец, ензії й огляди 223 Насамперед книга, яка побудована за проблемним принципом, розкриває біографію й діяльність З.Красівського. Він – маловідомий загалові, але яскра- вий представник історії нескореної України другої половини ХХ ст., котрий, увібравши націоналістичні переконання з дитячого віку, не змінював їх упро- довж життя, не піддавався спокусам кон’юнктури. Сповідуючи ідеї «чинного націоналізму», утіленого Організацією українських націоналістів (бандерів- ською), став подвижником українського спротиву, представляючи його націо- нально-визвольний, правозахисний, релігійний і культурницький сеґменти. Від 1944 р. З.Красівський – у лавах ОУН(б), вояк Української повстанської армії, далі, як мовилося вище, співзасновник УНФ, згодом діяч УГГ, співорга- нізатор Української Гельсінської спілки (УГС), Усеукраїнського політичного об’єднання «Державна самостійність України», очільник крайового проводу ОУН(б) в Україні, поборник леґалізації Української греко-католицької церк- ви (УГКЦ), політв’язень, жертва радянської каральної психіатрії. Окрім усьо- го – автор художніх прозових і поетичних творів, серед яких історичний роман «Байда», збірки поезій «Месник», «Невольницькі плачі»; пам’яток епістолярно- го жанру («Листи з неволі», «Владимирський централ») і публіцистики; злобо- денних суспільно-політичних документів. Отож не дивно, що йому присвячено чотири з п’яти частин документального видання. Частина перша – «Зеновій Красівський: життя і слово» (с.21–402) – скла- дається з чотирьох розділів. Їх назви промовисто розкривають зміст уміщених матеріалів: «Вибрані прозові твори та заяви» (с.23–128), «Поетичні збірки» (с.129–204), «Виступи» (с.205–265), «Листи» (с.266–402). Можливо, до листів варто було б перемістити (із розділу 1) «Владимирський централ», який на- писаний у вигляді своєрідного продовжуваного листа до другої дружини – О.Антонів, але, в основному, жанри решти творів збігаються з темами розділів. Із першого – варті уваги автобіографії (с.23–30), що висвітлюють ключові віхи життєвого шляху З.Красівського. Він мав чудову пам’ять і тому фактам, які пові- домляв, можна цілком довіряти, що підтверджується зіставленням із наведеною в інших джерелах інформацією. У цьому ж розділі, окрім автобіографій, подано «Спогади про Витвицю і юність» (с.30–35), «Тактику Українського національно- го фронту» (с.36–54), де окреслено стратегічно-тактичні засади УНФ, через що її варто розглянути детальніше. Документ поєднував декілька рубрик, зміст яких включав обґрунтування історичних передумов утворення, ідеологічні принципи та вимоги до членства в організації. В «Історичній ситуації» оглядалося політичне становище УРСР, критично осмислювалися внутрішні події часу хрущовської «від- лиги», аналізувалася криза міжнародного комуністичного руху, арґументувала- ся потреба відновлення визвольної боротьби поневолених націй способом розгор- тання підпільних антирадянських угруповань. У рубриці «Організація підпілля» формулювалися цілі, завдання УНФ, окреслювалася його структура, технології налагодження самвидаву й ведення пропаґанди. Простудіювавши «Методи орга- нів державної безпеки», учасники УНФ могли ознайомитися зі специфікою робо- ти КДБ, правилами конспірації, поведінки під час арешту та слідства. Усе завер- шувалося поясненням доцільності прийняття присяги вступника та її текс том. Використовуючи «Тактику…», Д.Квецко уклав «Статутові принципи Український історичний журнал. – 2016. – №3 224 Рец, ензії й огляди Українського національного фронту (проект)», «Програмові вимоги Ук раїн сь- кого національного фронту (проект)», писав публіцистичні статті для «Волі і Батьківщини». А отже «Тактику…» цілком справедливо можна вважати кон- цептуальним документом УНФ. Потрібно також уточнити та прояснити ситуацію довкола «Заяви в’язнів Владимирської тюрми» (с.54–56). Улітку 1969 р. у цьому сумновідомому цент- ралі відбулося одне з резонансних голодувань, яке стало відповіддю на погір- шення якості тюремної їжі. Власне З.Красівський виступив одним з ініціаторів події, а за даними першого випуску чорноволівського «Українського вісника» – співавтором звинувачувального протесту, адресованого Організації Об’єднаних Націй. Хоча, за спогадами Михайла Гориня, І.Кандиби й Л.Лук’яненка, він тексту не писав і не підписував, подальші репресії з боку КДБ підтверджува- ли його дієвість у тому епізоді. Таким чином, стає зрозумілою логіка публіку- вання цього документа, як такого, що опосередковано доводить першочергову роль З.Красівського в акціях протидії адміністрації Владимирської в’язниці. Після дострокового звільнення та відбуття заслання він не припиняв сус- пільно-політичної активності, яку проявляв у різних галузях. Факт його при- єднання до правозахисного руху засвідчує «Заява» (с.56–58) про вступ в УГГ від жовтня 1979 р. Участь у процесі українського національного пробудження кінця 1980 – початку 1990-х рр. і спробу його аналізу відображає стаття «Становище України у світі» (с.115–126). А думки, висловлені З.Красівським щодо релігій- ної ситуації в республіці, і його зусилля, докладені задля утверд ження УГКЦ, ілюструє звернення «До віруючих в Україні й усіх землях» (с.126–128). Що ж до «Владимирського централу» (с.58–114), написаного впродовж листопада – пер- шої половини грудня 1979 р., то його можна вважати чи не кращим твором ві- тчизняного епістолярію, де описано особливості функціонування радянської пе- нітенціарної системи, її використання для впокорення представників опозиції, їх виживання, намагання організовано протистояти поневолювачам. Другий розділ книги містить дві збережених на сьогодні поетичних збір- ки З.Красівського: «Месник» (с.129–139) і «Невольницькі плачі» (с.140–204). Якщо друга неодноразово публікувалася, то «Месника» повністю оприлюдне- но вперше. Створивши цю збірку влітку 1964 р., автор долучився до «щопти» (за В.Стусом) шістдесятників. Але, на відміну від метафоричних образів, що їх витворила плеяда, яка була «лишень для молитов і сподівання» (за В.Стусом), у його віршованих рядках звучали відкриті звинувачення на адресу КПРС – носія людиноненависницької комуністичної ідеології та Росії – осердя радян- ської імперії, які впосліджували Україну й українців: «Що взяли право у лю- дини, / Ввели в закон сваволю дику, / Що сплюндрували Україну, – / Я славлю партію велику!» (с.129); «Тобі, Росіє, честь, хвала! / Всіх на шляху своїм змела» (с.130); «За сльози наших матерів, / За смерть батьків, за кров братів» (с.130). Запропоновані впорядниками варіанти декотрих поезій «Месника» відрізня- ються від тих, які зберігаються в архіві управління Служби безпеки України в Івано-Франківській області, а «Невольницьких плачів» – від тих, які видру- кувані попередньо. Утім усе пояснюється просто: де-не-де враховано правки, внесені Є.Сверстюком на прохання автора, а, крім того, самвидавні твори під Український історичний журнал. – 2016. – №3 Рец, ензії й огляди 225 час численних переписувань зазнавали коректив, навіть спотворювалися, зре- штою, вийшовши з-під пера творця, надалі існували своїм життям, що, однак, не применшує їх мистецької цінності, а навпаки – підкреслює самобутність, доводить суспільну затребуваність. Третій розділ видання пропонує читачеві тексти виступів З.Красівського, які він виголошував у ході численних акцій «мітинґової демократії», на партій- них зібраннях, перед представниками української діаспори. Варто виокремити вперше опубліковані промови «Перед священиками за кордоном» (с.207–212), «На місці загибелі Романа Шухевича в Білогорщі» (с.213–215), «На моги- лі батьків Ярослава Стецька» (с.219–221), «На освяченні помешкання Івана Кандиби» (с.221–224), «На мітингу в честь Романа Шухевича» (с.224–225) із зі- брання Ю.Зайцева. Інші записувалися й пізніше оприлюднювалися зусилля- ми побратимів. У всіх відображено базові тези націоналістичних переконань З.Красівського, його бачення актуальних проблем історії й майбуття україн- ського державотворення. Що цікаво, оцінки, висловлені ним щодо минулого та перспектив російсько-українських взаємин, передбачали неминучість аґресії проти України. «Розв’язуючи українські завдання, маємо постійно дивитися на Росію. […] Свої інтереси Росія завжди довольнила з позиції сили. Гадаю, що так воно буде й надалі», – пророчив він у статті «Ми ще не самостійні» (с.263–264). Завершальний розділ частини першої – епістолярний. У ньому – листи до першої дружини Стефанії, синів Мирослава та Ярослава (с.266–308), двоюрід- ного брата С.Селешка (с.310–311), із десяток – до побратимів М.Мариновича (с.365–366), Й.Терелі (с.370–371), М.Масютка (с.371–372), З.Попадюка (с.372– 383), Я.Стецько (с.401–402) тощо. Установлено прізвище адресата «Зеновії N» (с.367–370) – З.Бігун, діячки ОУН, яка проживала у Чикаґо й допомагала політв’язням. Надзвичайно цікаві та контроверсійні епістоли С.Красівської (с.308–310), написані нею до вже колишнього чоловіка під час його перебу- вання у Смоленській спецпсихлікарні. Вони ілюструють складний клубок почуттів між подружжям у ті хвилини, коли одного з двох переслідують за присвяту своєї долі служінню народові. Рівночасно послання зі Смоленська адресувалися о. Ярославові (Лесів) (с.312–320), І. та О. Сокульським (с.320– 327), із заслання (населений пункт Луґовськой Ханти-Мансійського р-ну Тюменської обл. РРФСР) – Є.Сверстюкові (с.327–358), Д.Квецку (с.359–362), І. та Л. Світличним (с.383–401). Знову ж таки, цей масив листування опри- люднено вперше. Історична цінність кореспонденції З.Красівського в тому, що, крім особистих, у ній постійно порушувалися загальнолюдські проблеми, розкривалися плетива стосунків між політичними в’язнями, маловідомі фак- ти леґалізації УГКЦ, відродження громадських і партійних традицій у період «перебудови», відновлення ОУН(б) в Україні. З іншого боку, листи, писані фі- лологом, становлять і літературознавчий інтерес. Логічним продовженням розділу 4 стала частина друга – «В’язень сумління: листування Зенка та Айріс» (с.403–597). Вона, по суті, відтворює впорядковану М. і Л. Мариновичами книжку «Перегук двох над безвістю» (1995 р.), що вміщує кореспонденцію З.Красівського з членом «Міжнародної амністії» американкою А.Акаґоші. Їхні листи – це, фактично, на сьогодні чи не єдине всеохоплююче Український історичний журнал. – 2016. – №3 226 Рец, ензії й огляди свідчення про відбування З.Красівським заслання в Луґовському. Можна до- відатися про побут засланця, його дозвілля, дії щодо налагодження або віднов- лення зв’язків із друзями, про зусилля, що їх світова спільнота спрямовувала на підтримку переслідуваних владою інакодумців. Потенційно пізнавальна за- ключна стаття Н.Світличної «Ти була для мене зіркою…» (с.591–593), де роз- кривається нелегка доля А.Акаґоші та відображається психологія стосунків між двома людьми, які жодного разу так і не зустрілися. Частина третя – «Спогади про Зеновія Красівського» (с.598–786) – скла- дається з двох розділів. У першому зібрано мемуари друзів, товаришів, зна- йомих, з якими перетиналися дороги антикомуністичної боротьби у «великій зоні» СРСР чи в місцях позбавлення волі. У другому здебільшого – посмертні згадки або тексти, пов’язані з ушануванням пам’яті українського націоналіста. У розділі першому відчутну джерельну ємність мають, знову-таки, пер- винні матеріали. Це – мемуари Ю.Долішнього «Караганда» (с.604–609), Є.Дацюка «Наш неспокійний Зенко» (с.612–616), М.Гель «Спогади про Зеновія Красівського» (с.686–689), інтерв’ю П.Розумного (с.667–671), В.Кулинина (с.671), звідки можна почерпнути ексклюзивну інформацію про повсякдення та просвітницько-культурницький розвій українців-виселенців у Казахстані, видавничу місію УНФ та перебіг слідства після викриття організації, пере- бування З.Красівського у Львівській обласній психлікарні, його роль у від- новленні УГГ після арештів її засновників. Адже саме він налагодив зв’язки з О.Мешко (Київ), М.Горинем (Львів), І.Сокульським (Дніпропетровськ), інши- ми чільними правозахисниками, котрі планували створити західну, східну і південну ланки групи у Львівській, Івано-Франківській, Дніпропетровській та Херсонській областях. Крім того, збирав і поширював дані про випадки порушення прав людини, про «в’язнів сумління», підписував меморандуми, зберігав документи УГГ і твори самвидаву, спільно з О.Антонів опікувалися фінансовими питаннями фонду, створеного О.Солженіциним для допомоги політзасудженим та їхнім родинам. А ще зі споминів Б.Гориня «Красівський в Українській Гельсінській спілці» (с.693–700) і В.Яворського «Він був безкомп- ромісним» (с.700–701) стає відомо про старання, яких докладав для відновлен- ня УГГ у вигляді УГС та, зокрема, її осередку на Львівщині. 20 вересня 1991 р. в Моршині, дочекавшись акту проголошення неза- лежності України, З.Красівський відійшов у засвіти... Символічно, що роз- діл другий в основному складається зі вшанувальних републікацій. Із-поміж ориґінальних слід виокремити опрацьовані Ю.Зайцевим тексти аудіозаписів промов (с.755–762), що їх виголошено 11 листопада 1995 р. під час відкриття пам’ятника у с. Витвиця. Емоційно насиченими були виступи М.Мариновича, М.Красівського (рідного брата), І.Калинця, С.Хмари, Є.Пронюка, О.Витвицької, засновниці музею імені відомого односельця. Прихильністю, чуттєвістю, ори- ґінальністю інтерпретацій вирізняється слово Д.Гусяк (с.762–765), де побіж- но окреслено діяльність З.Красівського щодо леґалізації УГКЦ, відродження ОУН(б), співутворення Всеукраїнського політичного об’єднання «Державна самостійність України». До слова, останнє – єдина політпартія, котру ство- рював З.Красівський. Він входив до її Головної ради, зорганізував та очолив Український історичний журнал. – 2016. – №3 Рец, ензії й огляди 227 Стрийський міськрайонний осередок, започаткував його газету «Заграва» та друкований орган партії – журнал «Українські проблеми». У принципі його вибір на користь «ДСУ» був виправданим. Адже хоча програма об’єднання й базувалася на радикальних ідеях «чинного націоналізму», рішеннях ІІІ Надзвичайного великого збору ОУН(б), була співзвучна з гаслами УНФ, воно своєю поміркованою назвою вабило широкі верстви, що мало слугувати платформою відновлення ОУН(б) в Україні. За аналогіями з попередніми впорядковано матеріали частини четвер- тої – «Олена Антонів – берегиня» (с.787–844), які присвячені цій щиросердній жін ці, невтомній натхненниці української справи 1960–1980-х рр. Вона наро- ди лася 17 листопада 1937 р. у Бібрці сучасного Перемишлянського району, що на Львівщині. Вихованка національно свідомої родини часто відвідувала львів сь кий клуб творчої молоді «Пролісок», була ініціатором різдвяних, забо- ронених владою, колядувань і вертепів, усіляко підтримувала першого чоло- віка – В.Чорновола в його протиборстві з радянською системою, брала участь у виготовленні, зберіганні та розповсюдже ні самвидаву, виконувала обов’язки розпорядниці фонду О.Солженіцина на Гали чи ні. Здобувши фах лікаря, засто- совувала його для допомоги всім, хто боровся проти тоталітаризму. Її домівка у Львові стала таким самим клубом однодумців, епіцентром гостинності, яким було помешкання Світличних у Києві. Усього понад сім років тривало її сімей- не щастя зі З.Красівським. 2 лютого 1986 р. О.Антонів загинула в дорожньо- транспортній пригоді у Львові. До наших днів про цю «людину честі й обов’язку», як назвав її С.Ка- раванський (с.798), дійшло декілька десятків публікацій. Але позаяк вони зде- більшого розпорошені по закордонних часописах, українські читачі мали до них обмежений доступ. Завдяки праці впорядників найзмістовніші дописи вдалося зібрати разом. Тут і спогади З.Красівського (с.789–791), і листи О.Антонів до Є.Сверстюка та Л.Попадюк (с.792–796), і пам’ятні прозові й поетичні посвяти від друзів та знайомих (с.804–818, 821–832). Знакові віхи її біографії розкрито у статтях Ю.Зайцева (с.832–837), Ю.Шухевича (с.837–839), М.Довгань (с.840–844). Вони не лише описують маловідомі на сьогодні історичні події, а ще й сприяють глибшому розумінню внутрішнього світу подружжя Красівських, уводять у коло найпомітніших постатей української опозиції, причому з такою теплою, душев- ною подачею, що складається враження, ніби те коло було великим родинним. Заключна частина видання – п’ята (с.845–902) – включає два розділи до- датків та один із життєписами З.Красівського й О.Антонів. У першому передру- ковано передмову С.Караванського до лондонської публікації «Невольницьких плачів» (с.847–848) та (з деякими скороченнями) брошури Д.Юсипа «Зіновій Красівський: сторінками життя і творчості» (с.849–852), «Він вічно скакав на чорному коні…» (с.853–863), до яких зроблено наукові коментарі. Другий розділ буде особливо корисним історикам, адже він уводить в обіг том №3 справи 7536 П з архіву управління СБУ в Івано-Франківській області та аркуші з Галузевого державного архіву Служби безпеки України, що стосуються УНФ, участі в ньому З.Красівського, висвітлюють перебіг слідчих дій після його затримання. Комплекс текстів доволі обширний: протокол затримання (с.865), Український історичний журнал. – 2016. – №3 228 Рец, ензії й огляди постанова про взяття під варту (с.866–867), анкета заарештованого (с.867–869), протоколи допитів, які відбувалися впродовж квітня 1967 р. (с.869–880), довідка про попередню судимість (с.881), рецензія й відгук на історичний роман «Байда» (с.881–882), протоколи огляду попередніх кримінальних справ (с.882–885), вирок Верховного суду Української РСР (с.890–901), повідомлення голови КДБ УРСР про продовження оперативно-слідчих дій щодо УНФ упродовж 1967–1970-х рр. (с.901–902) тощо. У досьє збережено стилістику й синтаксис оперативників КДБ, а використання впорядниками різноманітних шрифтів уможливило відтворен- ня ориґінального вигляду аркушів. Завдячуючи винятковій скрупульозності кадебістів, їх офіційні довідки від- значаються деталізацією подій, але грішать упередженістю суд жень. Передусім не зайве ставити під сумнів звинувачувальні пасажі щодо З.Красівського, а та- кож інших учасників УНФ або свідків. Також не варто з цілковитою довірою сприймати тексти протокольних записів. Адже, зазвичай, допитувані не гово- рили правди: або у силу інстинкту самозбереження, або через попередні до- мовленості щодо конспірації. І ще: оскільки протоколи писали слідчі, то саме вони, а не затримані, формулювали шаблонні вирази, як-от «антирадянські на- ціоналістичні документи», «націоналістична діяльність», «український буржу- азний націоналізм». Саме слідчі називали оунівців і вояків УПА «бандитами» чи «членами банд». Окрім цього, вони компонували відповіді підозрюваного та- кими словами, що підсилювали «провину». Та, попри все, факти, що стосуються З.Красівського, його родини – дуже цінні. Вони висвітлюють не лише хроніку кримінального процесу за участі заарештованого, але й ключові моменти від дня його народження до дати виголошення вироку суду. Розділ життєписів З.Красівського та О.Антонів складається з двох відпо- відних інформаційно насичених текстів і бібліографічних добірок (с.903–914). Ю.Зайцеву вдалося виправити немало фактичних неточностей, які досі тра- пляються у друкованих енциклопедичних виданнях, на інтернет-сторінках. А у списку літератури запропоновано вичерпний перелік загальнодотичних і вузькотематичних публікацій, присвячених головним героям. Узагальнюючи все, зазначене вище, слід висловити декілька підсумко- вих суджень. Книга, зважаючи на особливості жанру, пропонує не прямі, а опосередковані погляди на події й оцінки осіб із боку впорядників. Проте на сьогодні вона може вважатися єдиною найповнішою збіркою матеріалів для пізнання біографії, чину З.Красівського й О.Антонів, а також, побічно, сотень пов’язаних із ними представників українського спротиву другої половини ХХ ст. Потужне текстове наповнення доповнюють понад 360 високоякісних світлин та ілюстрацій. Науковий рівень забезпечили необхідні в такому ви- падку атрибути: бібліографія, список скорочень, словник маловідомих імен, слів, назв, а також примітки та іменний покажчик, що налічує 805 позицій. Урешті-решт підготовлений фоліант – це пишний вінок пошани від нащадків тим, які жертовно «випромінювали» свої «благословенні душі» задля здобуття незалежності й утвердження суверенітету нашої країни. В.В.Островський (Івано-Франківськ)

Благословенні душі, що вміють випромінювати... (Зеновій Красівський і Олена Антонів)

Institution

Ähnliche Einträge