Зимовий похід Армії УНР в історіографічному зрізі (грудень 1919 — травень 1920 рр.)
У роботі проводиться історіографічний аналіз наукових досліджень Зимового походу Армії УНР грудня 1919 — травня 1920 рр. Winter campaign of the Ukrainian national republic army (december, 1919 — may, 1920) in the historiographic profile. In the work, the historiographic analysis of scientific resear...
Saved in:
| Date: | 2009 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України
2009
|
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13011 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Зимовий похід Армії УНР в історіографічному зрізі (грудень 1919 — травень 1920 рр.) / В. Солдатенко // Наук. зап. Ін-ту політ. і етнонац. дослідж. — 2009. — Вип. 43. — С. 135-161. — Бібліогр.: 84 назв. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-13011 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Солдатенко, В. 2010-10-27T12:33:45Z 2010-10-27T12:33:45Z 2009 Зимовий похід Армії УНР в історіографічному зрізі (грудень 1919 — травень 1920 рр.) / В. Солдатенко // Наук. зап. Ін-ту політ. і етнонац. дослідж. — 2009. — Вип. 43. — С. 135-161. — Бібліогр.: 84 назв. — укp. 978-966-02-5322-3 XXXX-0021 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13011 У роботі проводиться історіографічний аналіз наукових досліджень Зимового походу Армії УНР грудня 1919 — травня 1920 рр. Winter campaign of the Ukrainian national republic army (december, 1919 — may, 1920) in the historiographic profile. In the work, the historiographic analysis of scientific researches of the Ukrainian National Republic army’s Winter campaign (December, 1919 — May, 1920) is given. uk Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України Зимовий похід Армії УНР в історіографічному зрізі (грудень 1919 — травень 1920 рр.) Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Зимовий похід Армії УНР в історіографічному зрізі (грудень 1919 — травень 1920 рр.) |
| spellingShingle |
Зимовий похід Армії УНР в історіографічному зрізі (грудень 1919 — травень 1920 рр.) Солдатенко, В. |
| title_short |
Зимовий похід Армії УНР в історіографічному зрізі (грудень 1919 — травень 1920 рр.) |
| title_full |
Зимовий похід Армії УНР в історіографічному зрізі (грудень 1919 — травень 1920 рр.) |
| title_fullStr |
Зимовий похід Армії УНР в історіографічному зрізі (грудень 1919 — травень 1920 рр.) |
| title_full_unstemmed |
Зимовий похід Армії УНР в історіографічному зрізі (грудень 1919 — травень 1920 рр.) |
| title_sort |
зимовий похід армії унр в історіографічному зрізі (грудень 1919 — травень 1920 рр.) |
| author |
Солдатенко, В. |
| author_facet |
Солдатенко, В. |
| publishDate |
2009 |
| language |
Ukrainian |
| publisher |
Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України |
| format |
Article |
| description |
У роботі проводиться історіографічний аналіз наукових досліджень Зимового походу Армії УНР грудня 1919 — травня 1920 рр.
Winter campaign of the Ukrainian national republic army (december, 1919 — may, 1920) in the historiographic profile. In the work, the historiographic analysis of scientific researches of the Ukrainian National Republic army’s Winter campaign (December, 1919 — May, 1920) is given.
|
| isbn |
978-966-02-5322-3 |
| issn |
XXXX-0021 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13011 |
| citation_txt |
Зимовий похід Армії УНР в історіографічному зрізі (грудень 1919 — травень 1920 рр.) / В. Солдатенко // Наук. зап. Ін-ту політ. і етнонац. дослідж. — 2009. — Вип. 43. — С. 135-161. — Бібліогр.: 84 назв. — укp. |
| work_keys_str_mv |
AT soldatenkov zimoviipohídarmííunrvístoríografíčnomuzrízígrudenʹ1919travenʹ1920rr |
| first_indexed |
2025-11-25T21:07:31Z |
| last_indexed |
2025-11-25T21:07:31Z |
| _version_ |
1850550986016292864 |
| fulltext |
Валерій Солдатенко
ЗИМОВИЙ ПОХІД АРМІЇ УНР
В ІСТОРІОГРАФІЧНОМУ ЗРІЗІ
(ГРУДЕНЬ 1919 — ТРАВЕНЬ 1920 рр.)
У роботі проводиться історіографічний аналіз наукових дослі/
джень Зимового походу Армії УНР грудня 1919 — травня 1920 рр.
Valeriy Soldatenkko. Winter campaign of the Ukrainian national
republic army (december, 1919 — may, 1920) in the historiographic
profile. In the work, the historiographic analysis of scientific researches
of the Ukrainian National Republic army’s Winter campaign (Decem/
ber, 1919 — May, 1920) is given.
Зимовий рейд близько 5 тис. (за іншими даними — від 3 до
6 тис.) українських вояків, що тривав рівно 5 місяців і простягся
на 2,5 тис. кілометрів перманентних бойових сутичок, постійних
небезпек і тяжких поневірянь, займає поважне місце в українській
історіографії. Як вияву національного звитяжного духу, прагнення
до волі й незалежності, історії походу присвячені сотні публікацій.
Серед них чільне місце посідають спогади командира угрупо�
вання — генерала М.Омеляновича�Павленка. Вперше вони поба�
чили світ наприкінці 20�х — на початку 30�х рр.1 і з того часу не
один раз перевидавалися. Одна з останніх публікацій — частина
великого обсягом тому2.
Природно, ніхто за М.Омеляновича�Павленка краще, до най�
менших деталей (про це свідчать включені до тексту численні (їх
десятки) військові карти з ретельно вивіреними переміщеннями
кожної частини, окремо означеними й датованими маршрутами
їх переміщення3) та об’єктивніше не міг оцінити загалом значення
всієї військової акції. Автор спогадів не оминає помилок, у тому
числі й власних, під час походу, невдач, чесно аналізує й поразки,
що мали місце, з’ясовує їх причини. Додаткову довіру до висновків
командарма викликають зауваження, застереження, коли він
через брак своєї безпосередньої участі в тому чи іншому епізоді
змушений був вдаватися до свідчень своїх підлеглих, бойових ко�
мандирів. Це саме стосується й достатньо коректних переконли�
вих історіографічних «вкраплень»4.
Разом із тим, слід враховувати, що через свою винятковість іс�
торична акція досить швидко набула в сприйнятті, оцінках, істо�
ріографічних тлумаченнях самодостатності. Подібно до бою під
135
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
Крутами, Зимовий похід став тим поодиноким випадком, очевид�
ний позитив якого майже від самого початку почав гіпертрофову�
ватися. Перебільшенню оцінок немалою мірою сприяло й те, що
неприязні стосунки, які з часу зимової акції склалися у М.Оме�
ляновича�Павленка з С.Петлюрою, в особистому досвіді якого не
було гучних, яскравих воєнних перемог, приводили до відтворен�
ня походу як аргументу ідейно�політичної боротьби, своєрідного
змагальництва: хто з українських військових насправді мав пол�
ководницький хист і заслуги, а чиї здобутки на цій ниві були
сумнівними.
Слід сказати, що головну провину за виникнення нездорових
стосунків бойовий генерал покладав на Головного отамана. В своїх
початках М.Омелянович�Павленко так описує візит С.Петлюри
до вояків Зимового походу після закінчення останнього: «Не кра�
ще (за особисту дуже прохолодну зустріч командарма з державним
очільником — В.С.) була його зустріч з частинами, які в бойовій
уніформі, всі уквітчані квітами та зеленню (травень 1920 р. —
В. С.) були виладнані для зустрічі верховного вождя, з розказу
якого вони майже півріччя провели в поході, де небезпека й труд�
нощі чекали їх на кожному кроці.
Він, вождь, не знайшов для них жодного привітного слова; сам,
можливо, того не розуміючи, він поклав в той день першу цегли�
ну в творення тих нездорових взаємовідносин, що з кожним днем
після того все глибшали й врешті привели в армії до двох воро�
жих таборів — «петлюрівців» й «зимопоходників»5.
Болісно сприймаючи слова С.Петлюри про те, що навіть тала�
новитий генерал «повести «душ» козака — армії до бою не може,
бо для цього він не має в собі одної речі: він не персоніфікує собою
душі нації і волі державної», М.Омелянович�Павленко з сумом
констатує: «Певно з цих мотивів починається ігнорація цієї славної
події, навмисне її зменшування, ні зведення цього безсмертного
факту на лінію «бандитського набігу»6.
«На карб» голові Директорії ставилося й те, що він з великою
неохотою згодився нагородити М.Омеляновича�Павленка Залізним
хрестом, зволікав із відзначенням тощо. У цьому контексті пев�
ний суб’єктивізм М.Омеляновича�Павленка, як ефект «зворот�
ної реакції», зрозумілий і просто має враховуватися під час вико�
ристання мемуарів.
Широку документальну основу (210 документів), численні пуб�
лікації сучасників використав для своєї спеціальної праці колиш�
136
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
ній ад’ютант Головного отамана військ УНР О.Доценко, що вві�
йшла до його масштабного проекту «Літопис Української револю�
ції» (шоста книга другого тому) і була випущена окремим виданням
у «Працях» Українського наукового інституту у Варшаваі (т.ХІІІ)7,
а затим перевидана і в новітній час уже в Києві8. Щоправда, О.До�
ценко нерідко без належної об’єктивної критичності сприймає
й передає (часом буквально текстуально) доповідь політичного ре�
ферента при Запорізькій дивізії старшини В.Савенка Головному
отаману С.Петлюрі. Власне, документ практично без змін перетво�
рено на канву й головне оціночне мірило всього походу. Не змогли
істотно вплинути на корекцію підходів і залучені до предметного
вивчення почасти непогано документовані й наповнені об’єктив�
ними свідченнями брошури добре поінформованих учасників по�
ходу П.Певного і Ю.Тютюнника9. Перший очолював редакцію га�
зети «Україна», що пересувалася у складі учасників походу, за
можливості видавав чергові числа друкованого органу, в якому
вміщувалися документи (накази, розпорядження, відозви, воєнні
зведення, телеграфні повідомлення тощо), по суті, вівся літопис
дій військового угруповання. На окрему увагу заслуговують неор�
динарні міркування щодо політичного контексту акції, її історич�
ної ролі, які містяться в публікації полковника Ю.Тютюнника —
заступника М.Омеляновича�Павленка, до компетенції якого на�
лежало ідейно�політичне забезпечення операцій.
Утім, на позиції обох авторів позначилася дещо пізніша
кон’юнктура, що не пройшло повз прискіпливий погляд М.Оме�
ляновича�Павленка, який чутливо реагував на будь�які деталі,
оцінки чи їх спотворення у відтворенні історії воєнної акції10.
З�поміж узагальнюючих праць порівняно найповніше перший
Зимовий похід, особливо його заключну стадію, відтворено у три�
томнику І.Мазепи «Україна в огні й бурі революції». Цей твір,
вперше вийшовши друком ще 1942 р. у Празі11, перевидавався
в 50�ті роки у Мюнхені і в кількох різних форматах (двотомник,
однотомник) поширений у наш час. Крім спеціального розділу
«Моя подорож до армії. Кінець Зимового походу», у додатках до
видання вміщено уривок з реферату колишнього голови Ради на�
родних міністрів УНР на урочистостях з нагоди 15�річчя Зимово�
го походу12, де зроблено спробу дати теоретичне осмислення, тлу�
мачення військової акції.
У наступному історики мало що додавали до фактологічно�
го боку висвітлення непростої сторінки революційного досвіду,
137
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
послуговуючись згаданим нагромадженим матеріалом і практич�
но не виходячи за межі набутих у перші два десятиліття аналізу
й оцінок13.
За наближеними підрахунками, на момент початку походу
в ньому готові були взяти участь до 10 тис. осіб (2 тис. шабель
і багнетів та 12 гармат)14. Однак до 75% загальної кількості стано�
вили штаби, немуштрові частини, обози та транспорти хворих.
Тож боєздатних було не більше 2 тис. вояків15.
Однак ситуація складалася сприятливо для проникнення ок�
ремих груп на запланованих напрямах. Денікінці швидко, почас�
ти безладно, відступали, створюючи обширні «безвладні» анклави.
Почасти вони робили це і з тактичних розрахунків. Коли в місця
їх недавнього перебування вступали підрозділи українських вояків,
вони створювали своєрідні буферні зони, приймаючи на себе тиск
червоних і надаючи можливість білогвардійцям для перепочинків,
переформувань, нагромадження сил, підготовки для воєнних
контроперацій. Така поведінка регламентувалася спеціальними
наказами штабу Добровольчої армії16. А в ході безпосередніх кон�
тактів офіцери з обох сторін висловлювали бажання не вдаватися
до взаємної жорстокості, яка виявлялася щодо більшовиків17.
Відтак окремі зіткнення підрозділів білих і українських підроз�
ділів більше виникали внаслідок непорозумінь, відсутності еле�
ментарного порядку у виконанні наказів командування.
Особливого значення набувала якомога точніша реалізація по�
ставлених перед кожною бойовою одиницею завдань, жорстка дис�
ципліна. Водночас багато що залежало від ініціативи старшин.
М.Омелянович�Павленко зазначав: «Марш цей можна ілюструвати
багатьма цікавими прикладами, коли дотепність, відвага, бистра
орієнтовка виводили частини з прикрої, а дуже часто й важкої
ситуації.
Були випадки, коли наша колона входила в один бік села,
а з протилежного виходили денікінці й навпаки: обозам в цих ви�
падках приходилося відігравати роль першої допомоги тильній
охороні»18.
Певною, а можливо, й значною мірою успішному початку похо�
ду сприяло й те, що в таборі денікінців опинилися частини УГА,
національні почуття вояків яких переважали над іншими моти�
вами у ставленні до підрозділів Зимового походу. М.Омелянович�
Павленко зазначав: «Внаслідок політичного порозуміння між
диктатором Петрушевичем з одного боку й заступником генерала
138
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
Денікіна з другого 6.ІІ. Галицька армія припинила свою військо�
ву акцію супроти Добровольчої російської армії і з того моменту
слід уважати, що обидві українські армії — Наддніпрянська та
Галицька — йдуть різними шляхами, але це тільки формально,
бо командування наше настільки було упевнене в приязні гали�
чан, що ані на хвильку не вагалося призначити район для прориву
Наддніпрянської армії дільницю Добровольчого фронту, що входи�
ла в район розташування Галицької Армії. Галицьке командуван�
ня і сама армія робили все можливе, аби полегшити наддніпрян�
цям цю небезпечну акцію»19.
Отже, таке становище загалом було на користь учасникам похо�
ду на його початку. Однак не могло тривати довго. На білогвар�
дійські частини йшов наступ і з Лівобережжя, завужуючи для них
самих оперативний простір і з неминучістю змушуючи активізу�
вати боротьбу за ті чи інші пункти. Та й галичани, вступивши
в порозуміння з радянською владою, почали перетворюватися на
Червону українську галицьку армію (ЧУГА)20, припиняючи пере�
міщення разом з білогвардійськими порядками. Слід було по�
спішати.
Тому ще в ніч з 30 на 31 грудня 1919 р. 6�й загін полку Запорізь�
кої групи під командуванням К.Гордієнка після тригодинного бою
з білими зайняв Умань. А 1 січня 1920 р. до міста вступили ос�
новні сили полку21. Опанувавши Уманщиною, командарм М.Оме�
лянович�Павленко вирішив реорганізувати формацію, щоб наб�
лизити підрозділи до умов партизанської війни і зберегти засади
і якості, необхідні для перетворення за інших умов у регулярні
частини. Було вироблено й реалізовано наступний план: 1. Кожну
групу перетворено в дивізію тієї самої назви у складі одної пішої
бригади, одної гарматної частини (з 2–4 гармат) і технічної сотні.
2. Кожна дивізія мала зміцнити свій кінний полк різними дрібни�
ми кінними частинами і, в разі можливості, приступити до форму�
вання полку другої черги. 3. Рештки 3�ї Стрілецької дивізії мали
й далі переформуватися в 3�й кінний полк. 4. Всім частинам нака�
зано зняти свої попередні назви. 5. Зайві штаби мали розформу�
вати та вжити на зміцнення бойових частин. 6. Всі дивізії особли�
ву увагу мали звернути на розформування всіх зайвих обозів та
немуштрових частин.
Командарм збільшив штаб Запорізької дивізії, що одночасно
виконував і обов’язки Штабу армії, призначивши вартовим отама�
на полковника Ткачука. При штабі ще були: Головний священик
139
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
армії П.Пащевський, в. о. начальника штабу полковник Долуд,
ад’ютанти — сотник Миколаєнко та чотир Кочуржук, начальник
технiчних військ сотник Копаць, скарбник штабу і сотник Пругло.
Забезпечення армії харчами загалом було добрим, бо село охо�
че годувало козаків по три�чотири доби. Бракувало тільки ліків
та медичного персоналу. Кінний склад армії, через безперестанні
марші, звівся теж нанівець. Найтяжчим моментом було озброєння
армії. Селяни дуже неохоче віддавали свою зброю, кажучи, що
вона їм самим потрібна для боротьби з ворогом22.
Слід зазначити, що під час походу при армії перебувала і редак�
ція газети «Україна» на чолі з її редактором П.Певним. По захоп�
ленні Умані редакція видала 5 чисел газети загальною кількістю до
20 тисяч примірників, у яких умістила інформаційно�агітаційний
матеріал, подала перебіг подій, розповіла про те, як армія виру�
шила у цей похід, видрукувала наказ про призначення нової ко�
манди тощо, деякі інші документи і повідомлення. Там само,
в Умані, було видрукувано до 200 тисяч відозв — «До інтелігенції
України», «Офицерам, казакам и солдатам Добровольческой ар�
мии» і «Селяне», укладених і підписаних отаманом Ю.Тютюнни�
ком23. У відозві «До інтелігенції України» говорилося, що «плато�
нічної любови для народу мало, йому потрібні жертви, необхідні
подвиги». Відозва закликала інтелігенцію до боротьби з больше�
виками, підкреслюючи, що «Україна, як Держава, може бути
тільки демократичною, і вона такою буде».
Офіцери, козаки і солдати Добрармії — говорилося в відозві —
хотіли створити «единую недълимую Россію» за допомогою ціло�
го світу, а створили фікцію перемоги над українським народом,
який має вождів «не своекорыстных, не приверженцев какой�либо
классовой политики, а вождем, преданных своему народу и любя�
щих свой народ до самозабвенія»… «Вашу армію, — говорилося
у відозві, — разбил украинскій народ, борясь за свое священное
право на свободную жизнь…». Там же заявлялося, що Головна ко�
манда українських військ ніколи не заплямує себе союзом з коман�
дуванням Добровольчої армії, але всім, хто перейде на бік УНР,
прощалися б їх помилки, і висловлено було готовність прийняти
їх до українського війська.
У відозві «Селяне» йшлося про розстріл більшовиками народ�
них представників — членів Центральної Ради та про те, як біль�
шовики спочатку вели переговори з гетьманом і як потім вони,
коли український народ його скинув, знову пішли війною на Ук�
140
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
раїну, давши змогу Денікінові зорганізувати армію. Закінчувалася
відозва кличем: «Нехай живе Вільна Селянська Українська На�
родня Республіка!».
Ці відозви передавалися з рук в руки, діставалися вони й до
повстанських організацій, які передруковували їх24. Тут же, в Ума�
ні, трапився випадок, найменований «волохівщиною»25.
У своїй праці «Зимовий похід» командарм М.Омелянович�Пав�
леко присвятив з’ясуванню особистості О.Волоха, його прибічни�
кам «волохівцям» чимало сторінок, оскільки отаман «наробив
стільки шкоди українській армії, що на цьому слід більш зупи�
нитися»26.
М.Омелянович�Павленко зазначав: на самому початку січня
1920 р. 1�й і 2�й гайдамацькі полки під командуванням отамана
О.Волоха зазнали поразки в зіткненні з денікінцями й розпалися.
Отаман з невеликою групою прихильників кинувся в район Чуд�
нова, де в с. Троща спробував переконати командування одного
з червоних полків у визнанні більшовизму й бажанні приєднатися
до радянських військ. Однак досягти бажаного не вдалося — біль�
шовики поставилися до українських вояків з підозрою. Тому О.Во�
лох повів своїх гайдамаків на Троянців, Чуднів і Житомир. Саме
тоді під Житомиром було створено Волинську революційну раду,
що в скорому часі оголосила себе «Всеукраїнською». Ввійшовши
з нею в контакт, О.Волох з кількома посланцями від ради спробува�
ли зв’язатися з боротьбистами, ЦК яких перебував у Житомирі.
Не знайшовши виходу на лідерів УКП(б), без порозуміння з бо�
ротьбистами, Волох через місцевих більшовиків розпочав перего�
вори зі штабом 12�ї армії червоних в Коростені. Делегація, згідно
з інструкцією О.Волоха, висунула вимоги: «Визнання незалеж�
ності УСРР; утворення української червоної армії з власним ко�
мандуванням; недоторканність українців, що раніше боролися
з більшовиками, однак нині визнають їх владу». За умови вико�
нання висунутих положень Волох обіцяв більшовикам «військо�
вий союз в боротьбі проти світової буржуазії»27.
Більшовики відкинули домагання українських військовиків,
пообіцявши лише «помилувати» О.Волоха та його прибічників
у разі згоди на роззброєння та залишення району військових дій для
подальшого переформування частин. В іншому випадку за непослух
погрожували застосувати репресії (суд ревтрибуналу). Однак не
встигли збігти відведені ультиматумом 24 години, як до В.Волоха
прибули керівники боротьбистів — О.Шумський, І.Немоловський,
141
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
С.Савицький, до яких дійшли чутки про «прибуле якесь українсь�
ке військо». Засудивши нерозважливу поведінку отамана й знову
«понизивши ранг» «Всеукраїнської» революційної ради до регіо�
нальної — «Волинської», вони утворили Революційний комітет
Правобережжя у складі І.Немоловського (голова), Войцеховсько�
го і С.Савицького. Новоутворений орган затвердив О.Волоха на
посаді «головнокомандуючого військ України» (при цьому ота�
ман приховав, що він відколовся й, по суті, втік від української
армії — тобто формації під командуванням М.Омеляновича�Пав�
ленка). Новоспечений «головнокомандувач» і ревком вирішили
не чекати роззброєння, яке чекало ослушників більшовицького
ультиматума, й вирішили негайно шукати «нейтральної смуги»
(оскільки червоні, як і раніше, вважали своїм головним ворогом
білогвардійців і не хотіли витрачати сили на українські частини,
прагнули уникати сутичок, а до боротьбистів ставились якщо не
примирливо, то принаймні вичікувально, зробити це було не над�
то складно).
Звідти планувалося «пролетіти метеором через всю Україну»,
об’єднати всі повстанські відділи й розпочати створення самос�
тійної соціалістичної радянської республіки28.
У пошуках згаданої смуги О.Волох зі своїми козаками поманд�
рував через Чуднів — Янушпіль — Уланів — Пиків — Калинівку —
Липовець — Вороновиці — Ільїнці — Дашів — Гранів і, зрештою,
потрапив до Умані. Червоні не чинили цьому рейду жодних пере�
шкод, розраховуючи, що суперечності між Волохом і основним
контингентом українського війська внесуть в їх ряди розлад і знач�
но їх послаблять. Так воно, власне, і сталося.
У районі Липовців загін О.Волоха був атакований і розбитий
добровольцями — з 5 тис. вояків під командою отамана залиши�
лось менше 1 тис.29
Останніх чекав другий нищівний удар білих біля Голованівсь�
ка. Добровольці звідкись взяли, ніби у О.Волоха є великі гроші,
тому й атакували козаків, відбивши обози, кулемети та гармати.
Сам же отаман весь час хитрував, переконував своїх вояків, що
веде їх на з’єднання з «армією УНР», поширював дезінформацію
про неіснуючі контакти й переговори тощо. Насправді, вкрай за�
плутавшись, він направив одного з боротьбистів на зустріч
з М.Омеляновичем�Павленком і Ю.Тютюнником з пропозицією «за�
бути старе» і порозумітися на платформі утворення Української
Червоної армії (природно, зі збереженням життя самому Волоху).
142
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
Йому ж було дано негативну відповідь і попереджено, що лише
несприятливі обставини (наближення червоних) не дозволяють
вжити активних заходів проти розкольників30.
Однак О.Волох, користуючись своєю колишньою популярністю
в Запорізькій дивізії, ввійшов у контакт з командуванням 6�го за�
гону запорожців, що стояв в Умані, і розпочав заходи, щоб хоч цю
частину приєднати до себе, водночас виславши своїх представників
до більшовицьких військ, що наближалися до Христинівки. 10 січ�
ня до Умані прибула делегація боротьбистів на чолі з С.Савицьким.
Командир 6�го загону полковник І.Литвиненко прийняв цю деле�
гацію, пригостив вечерею й умовився зустрітися з нею на другий
день для переговорів, але своєчасно не повідомив про прибуття
цієї делегації Ю.Тютюнника, а тільки переслав йому записку Са�
вицького такого змісту: «Товариш Юрко! Революційний Комітет
Правобережжа стоїть на платформі Самостійної Соціалістичної
Радянської Української Республіки зі своєю національною черво�
ною армією, своїми фінансами і т. д. Зі Совітською Росією можли�
вий тільки союз для боротьби з ворогами обох республік. Армію
ми творимо явочним порядком. Росіяне будуть примушені раху�
ватися з фактом існування Української Червоної Армії і припи�
нять свою дотеперішню політику стосовно України. Але для того
треба договоритися на чому�небудь нам з Вами». Отаман Ю.Тю�
тюнник у відповіді С.Савицькому пропонував звернутися офіцій�
но до армії31.
Незважаючи на попередження Штабу армії про небезпеку, пол�
ковник І.Литвиненко не звернув на це належної уваги і, приспа�
ний запевненнями делегації, не забезпечив відповідно підступів
до міста. 11 січня о 4 год. ранку до Умані увійшов Ю.Волох і май�
же без пострілу обеззброїв і забрав до полону цілу залогу. Козаків
просто було влито до волохівської частини, а старшин, для фор�
ми, судив революційний трибунал і позбавив їх рангів. Потім їх
приєднали до різних частин.
Ю.Тютюнник, не знаючи нічого про захоплення м.Умані О.Во�
лохом, послав того дня полковнику І.Литвиненкові для передачі
командуванню більшовицьких військ пропозицію такого змісту:
«Зважаючи на те, що Урядом Російської Федеративної Совітської
Республіки провадяться переговори про полагодження взаємовід�
ношень поміж обома Республіками мирним шляхом, до одержання
директив від Головної Команди українських військ, я, Командую�
чий Київською Групою військ, пропоную командуванню Червоної
143
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
армії припинити рух підлеглих їм військових частин в районах,
захоплених українськими військами, а саме: на південь від заліз�
ниці Христинівка — Цвітково — Христинівка — Вапнярка. Не�
прийняття командуванням Червоної армії вищезазначеної пропо�
зиції буде вважатись мною як відновлення збройної боротьби поміж
Республіками з усіма випливаючими від того наслідками». Пропо�
зиції цієї не вручено свого часу за адресою через ситуацію в Умані,
але пізніше, за вказівками Штабу Армії її передано було червоно�
му командуванню. Одначе це вже не мало жодного впливу на
події: більшовики крок за кроком ішли за добровольцями, підко�
ряючи Україну. 12 січня до Умані вступили частини 44�ї більшо�
вицької дивізії з метою ліквідації «нерегулярних банд» — в тому
числі й О.Волоха.
Командування регулярних частин 44�ї дивізії Червоної армії
змусило самоліквідуватись і Ревком Правобережжя, й гайдамацькі
підрозділи О.Волоха, вливши їх до своїх формувань32. Отаман
з цього приводу видав прощальний наказ до українських вояків,
в якому на всі лади лаяв петлюрівщину й вітав «день об’єднання
червоного шлика з червоною зіркою — велике об’єднання для
спільної праці бідного селянства та робітництва»33.
Таким виявився кінець волохівщини.
Командуванню Зимового походу слід було оперативно прий�
мати рішення про подальші дії. Причому йшлося не лише про по�
ведінку, військові зусилля у вузькому регіоні, а ще більшою мірою
про загальні орієнтації, для визначення яких бракувало надій�
них відомостей про плани ворожих сил. Причому тривалий час
теплилися надії на досягнення угод як з більшовиками, з одного
боку, так і з денікінцями — з іншого.
Адже всупереч твердженням деяких сучасних авторів про не�
зворушну позицію С.Петлюри щодо більшовиків (жодних посту�
пок і т. ін.), саме з його ініціативи ще в листопаді�грудні 1919 р.
в надскладних для армії УНР обставинах було надіслано до полі�
тичного і військового радянського керівництва одну за одною три
делегації34. Комуністи, командування Червоної армії вміло затягу�
вали переговори: нічого певного не обіцяючи й зволікаючи з ре�
альними кроками, вони вправно користувалися вигодами станови�
ща. Керівництво ж українських вояків все чекало на позитивні
сигнали від переговорщиків, та й сил особливих для іншої пове�
дінки воно не мало35. Тому на нараді командирів у с. Гусівка (по�
близу Єлисаветграда) було вирішено: «а) по змозі і надалі уникати
144
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
сутичок з червоними військами; б) по змозі і надалі продовжува�
ти марш одною групою, і тільки коли того вимагатимуть обстави�
ни, продовжувати операції невеликими групами; в) з огляду на
відірваність від уряду, армія мала взяти на себе ще й нове завдан�
ня — підтримувати в народних масах віру в нашу справу і задля
цього намагатися в дальших своїх акціях охопити, можливо,
більший район»36.
Поступова ж активізація дій червоноармійців, які в міру пере�
мог над денікінцями могли вивільняти частини й на акції проти ук�
раїнського війська, змушувала останніх турбуватися не стільки про
розширення ореалу своєї присутності, скільки шукати шляхи само�
збереження. На згаданій нараді було вирішено використати своєрід�
ний «нічийний» клин між червоними і білими й кожному підрозділу
самостійно, однак оперативно, перебазуватися в район Черкаси —
Чигирин — Канів, де відновити зв’язок, організаційну цілість37.
Приймаючи рішення, до уваги було взято й те, що в районі
Знам’янки — Єлиcaветграда діяв сильний повстанський загін
Гулого�Гуленка38, що в наступному влився в формацію походу,
став одним з його надійних бойових підрозділів, перетворившись
на дивізію.
Поступово викристалізувалaся ясність у суспільно�політичних
орієнтаціях командування походу, та й рядових його учасників.
М.Омелянович�Павленко так пояснював зміцнення національно�
визвольної ідеї у війську: «…Опинившись в самому серці Украї�
ни, армія побачила тотожність своєї ідеології з ідеологією повстан�
ців і бажанням селянської маси, що повстанців тих з себе видала;
також армія відчула, що маса дивиться на неї як на свою оружну
силу — крім назви «петлюрівці» часто�густо можна було вже чу�
ти ще назви «українці», «наше військо», бо, зрештою, не було вже
родини, яка б так чи інакше не була зв’язана з військом: той за�
гинув у наших лавах від ворожої кулі, той покалічений, перебу�
вав як інвалід вдома, не мало було і таких вояків, яких доля бу�
ла цілком невідома і т. п.
Присутність у війську українському священиків і щире вико�
нування релігійних треб також дуже імпонувало селянським ма�
сам: можна було спостерігати, як у спільній молитві село і військо
єдналися в загальній журбі про долю рідного краю; при похоронах
забитих або померлих від тифу козаків звичайно брало участь все
село — всі жінки загалом клопоталися, щоб прибрати гарно покій�
ника, кладучи його в домовину. Святочно, з великим піднесенням
145
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
духу відбувався такий похорон, і тут над новою труною знов було
єднання. На крові та сльозах зміцнялася козацька й селянська
думка — прокльони і заклики до помсти змішувались салютацій�
ними сальвами та співом гімну «Ще не вмерла Україна».
Нарешті українська мова, що вже лунала у війську, єднала
його з суспільством.
У нашому війську під той час вже не було ані зрадників, ані
втікачів, не вважаючи на те, що чимало вояків проходило повз самі
свої хати. Оце ж той грунт, на якому не тільки не деморалізува�
лось, а навпаки, зміцнилось і гуртувалося в тісне коло військової
сім’ї наше військо, що… виявило себе як ідейних борців, що мали
свій певний шлях, а шлях цей був «Заповіт» Тарасів Шевченків:
…вставайте,
Кайдани порвіте,
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте!..»39
У подальшому поході армія походу поділилася на дві колони —
північну під командуванням отамана Ю.Тютюнника (сюди входи�
ли Київська й Волинська дивізії) й південну (у складі Запорiзької
дивізії, 3�го кінного полку та штабу армії) під орудою М.Омеля�
новича�Павленка.
У ніч з 3 на 4 лютого 1920 р. силами Північної групи було про�
ведено успішну операцію з захоплення Канева. Наступного дня під
контроль українських вояків перейшли Черкаси. Кілька спроб
нерегулярних частин, вибитих з міста (регулярних військ тут не
було) успіху не принесли. «Полонених не брали, — відзначав
О.Доценко. — Перерубано ревком і чрезвичайку. Захопили вели�
чезне майно, якого ніяк не можна було відразу вивезти»40.
Більшовицьке керівництво, зайняте перекиданням своїх частин
на польський фронт, змушене було відреагувати на успіхи укра�
їнських вояків. Перекинуті назустріч їм частини не дали змоги
розвинути наступ на Бобринецьку — Смілу (остання була таки
захоплена на кілька годин, але потім здана).
На південному напрямку підрозділами Запорізького корпусу
з допомогою місцевих селян були вибиті з Голти достатньо чис�
ленні загони добровольців41.
Вдало маневруючи, Північна група після низки дрібних сутичок
вийшла 11 лютого в околиці с. Медведівки між Черкасами і Чиги�
рином, де наступного дня з’єдналася з Південною групою. В цьому
районі оперували повстанці під орудою отамана Гулого�Гуленка.
146
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
Зустрічаючи по ходу рейду прихильне ставлення селян, відчу�
ваючи їх підтримку, що почасти була й реакцією на агітаційно�
пропагандистську, роз’яснювальну роботу, яку вели українські
підрозділи, командування вирішило перенести хоча б на корот�
кий час корисну акцію на терени Лівобережжя42.
Аналізуючи спробу керівництва Зимового маршу перенести
військові дії на Лівобережжя, слід сказати, що великої перспек�
тиви тут було марно очікувати. І не лише тому, що місцеві зало�
ги червоних надійно контролювали ситуацію, а на допомогу їм,
у разі потреби, оперативно прибували спеціальні загони. Населення
просто знемагало від втоми, яку несла перманентна зміна властей
з новими ризиками, грабунками, насильством тощо. Так, описуючи
реакцію жителів Полтавщини на прибуття українських підрозді�
лів, М.Омелянович�Павленко констатує брак очікуваної активнос�
ті: «Щодо відношення населення до нас, то воно було якесь загадко�
ве: ворожнечі не було, але й не було щирої відвертости — можна
було сказати, що людність придивлялася до нас, щоб пізнати як
слід». А в листі до С.Петлюри командарм зазначав: «На Полтав�
щині помічається сильний вплив більшовизму, чому населення
відноситься до нас байдуже»43.
Тому мітинги, лекції, поширення прокламацій (в тому числі
й вглиб — за лінію фронту) бажаного ефекту не мали. Нечисленні
ж підрозділи, до яких майже не приставали місцеві жителі, були не
здатні на масштабні дії, обмежуючись такими акціями, як похід
на Золотоношу, що так і не привів до її захоплення44. Сплановані
кіннотні атаки на Лубни і Хорол було відмінено й ухвалено рішен�
ня повернутися на Правобережжя. Пояснювалося це і бажанням
відновити весною зв’язок з політичним центром УНР, що перебу�
вав почасти в Польщі, почасти (як прем’єр І.Мазепа) в Кам’янці�
Подільському, звідки вдавалося зрідка переправляти лише під�
бадьорливі листи. «Повна несвідомість про наш Уряд, — писав
Головному Отаману М.Омелянович�Павленко, — його віддале�
ність від армії робить на армію тяжке враження, чим користуються
вороги і розповсюджують провокаційні чутки про Уряд, хоть на�
ше військо не звертає на це уваги, але все�таки єсть і легкодухі,
у котріх в душі уже закрадається сумнів»45.
Однак головною причиною було усе ж скрутне становище війсь�
ка, яке не могло міцно обпертися на підтримку селян, повстанців.
«Зброї від селян дістать неможливо, — повідомляв голові українсь�
кого проводу командувач українських вояків, — тому що в селах
147
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
заводяться самоохорони — невеличкі озброєні відділи для свого
захисту від бандитизму, котрий був розвився до надзвичайних
розмірів і примусив селянство організуватися. Багато було ви�
падків, коли села з’єднувалися, виловлювали навколо бандитів
і забивали, чим примусили такий елемент тікати з сел. Всі ці бан�
дити, кинувши свої села, знаходять притулок у Коцура (отаман
одного з підрозділів українського війська — В. С.), чому населен�
ня дуже вороже і не співчуваюче ставиться до Коцура…»46.
В останньому зізнанні бойовий генерал прямо натякає, що ре�
гулярна військова формація не може нормально існувати без дер�
жавної підтримки, неминуче перетворюючись на чинник, що рано
чи пізно через потреби власного виживання входить у суперечність
з інтересами місцевого населення. Отже, навіть дотримуючись офі�
ційного такту, М.Омелянович�Павленко недвозначно заявляє:
«Час іде і дальніше існування Української Армії, як організова�
ної армії, може бути тільки в тім разі, коли нам конкретно буде
сказано, на що можна надіятися. Чи можна для організації і пе�
реформування нашої, ставшої на партизанщину (негативний
смисл вжитого термінa цілком очевидний — В. С.), армії в організо�
вану регулярну армію — мати надію на плацдарм відпочинок, одя�
гу, зброю, знаряду і особисто (так в документі — очевидно помил�
ково, мабуть треба «особливо» — В. С.) гроші. Не виявленість
обставин може постатити (мабуть, «поставити» — В. С.) армію
в тяжке і навіть критичне становище. …Армія мандрує вже 2�й мі�
сяць і не отримала не одного разу конкретної допомоги, не одної
конкретної і реальної думи і надії на будуче. Це все вкупі зібране
ставить армію в невимовно тяжкі обставини»47.
У листах командарма до державного центру звертають на себе
увагу ще два аргументи. Він, по�перше, скаржиться на те, що ук�
раїнські політичні партії не ведуть на селах жодної роботи «і на�
віть при всім бажанні не має змоги їх розшукати»48. По�друге, це
безгрунтовність розрахунків на прихильне ставлення вояків Га�
лицької армії, котра є «зараз тліючий мрець, пасивний до всего,
крім своєї власної шкіри»49.
Тож загалом розраховувати на успіх акції на Лівобережжі прос�
то не доводилося. Більше того — залишатися за Дніпром на весну
було просто небезпечно.
Таким чином, пробувши на Лівому Березі лише 4 дні, армія
Зимового походу, нагадавши населенню про своє існування голов�
но агітаційною роботою (особливого поширення набула відозва
148
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
Ю.Тютюнника «Селяне…»), повернула назад. Переправившись
у різних пунктах через Дніпро, вона стала на відпочинок в районі
Холодного Яру. Дальший її шлях (він дуже ретельно простеже�
ний за наявними документами у праці О.Доценка50) проліг дріб�
ними населеними пунктами, де не могло бути хоч скільки�небудь
серйозного збройного опору, там, де можна було уникнути боїв,
сутичок з Червоною армією. Якщо такі ставали невідворотними,
то після коротких зіткнень українські вояки не залишалися на�
віть у захоплених пунктах (наприклад, Голованівськ), а швидко
відходили. Не останню роль відіграв і брак набоїв, захопити які
у ворога не надавалося. Основна запорука самозбереження вбача�
лася в маневреності, швидкості переміщень.
У районі Бершаді вояки Зимового походу ввійшли в контакт
з представниками частин УГА, що були підрозділами Червоної
армії й, знаходячись по інший бік лінії фронту, відповіли відмо�
вою на перші пропозиції об’єднання українських сил51.
Знову поставало питання: як діяти далі?
«Переходить Буг, вішать на шибеницях російських комісарів
і приєднувать Українську Галицьку армію, чи ні? — конкретизує
проблему Ю.Тютюнник. — А коли приєднаємо, то що будемо з нею
робити? Відсутність інформацій з�поза кордону тяжко відбивала�
ся на цілій справі. При більшій енергії ворог міг вирвати від нас
ініціативу і тоді було би кепсько. Армія була втомлена. У декого
з командного складу нерви почали псуватися.
Боролися дві думки: одна — переходити Буг і форсованими
маршами підійти до фронтів з метою прорватись до Поляків, котрі
нібито не повинні ставитись вороже до нас; друга — не переходить
р. Буга до нав’язання зв’язку з Нач. Ком. Укр. Гал. армії і до
одержання певних відомостей про стан за кордоном, а розпочати
більш активні акції проти червоних москалів»52.
На користь першого варіанту говорили, що армія за кілька днів
могла вже відпочити, не маючи загрози з боку більшовиків, а про�
ти неї — можливість обеззброєння нашої армії, інтернування її по�
ляками та ліквідація Галицької армії.
За другу думку промовляла можливість виграти час і актив�
нішими операціями дати знати за кордон про район перебування
української армії.
Перше рішення давало мінімум ризику і надію на відпочинок,
друге — значний ризик, але «більше активні операції підносили ав�
торитет нашої армії не тільки поміж населенням і Укр. Галицькою
149
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
армією, а також і серед Поляків, котрі мусіли відчути вплив на�
шої праці на фронт»53.
За першу думку стояли полковник Никонів (т. в. о. комдива
Волинської дивізії, замість хворого на тиф отамана Загродського),
полковник Стефанів і полковник Долуд. Другу думку боронили
Ю. Тютюнник та отаман Гулий. Ю.Тютюнник мотивував свою
позицію ще й тим, що перебування в запіллі ворога мусить стати
позитивним чинником для української дипломатії, котра мала
б використати такий факт (за кордоном ніхто не знав дійсної чисель�
ності армії). Відомості про пересування більшовиками 14�ї армії
з півдня України на польський фронт ще більш переконували
Ю.Тютюнника, що час для прориву на захід ще не настав. Прорив
цей, на його переконання, треба було зробити в момент найкри�
тичніших боїв поміж поляками та червоними. Тому Ю.Тютюнник
в категоричній формі заявив, що йти на захід було річчю недо�
пустимою. Його енергійно підтримав Гулий. Нарешті до них при�
лучився і М.Омелянович�Павленко. Для решти нічого не лиша�
лося, як погодитися на дальшу боротьбу в запіллі.
На військовій нараді 12 березня 1920 р. було вирішено наявним
дивізіям у районі Умань — Гайсин — Ольвіопіль — Ольгопіль —
Христинівка вирушити у напрямку польського фронту, не зосе�
реджуючи значних сил у великих містах і не розквартировуючи
в них штабів54. Почавши виконання наміченого плану, армія УНР
опановувала простір в основному між населеними пунктами, де
стояли сильні червоноармійські залоги. Однак її переслідування
радянськими військами та й тактичні розрахунки приводили ча�
сом до зайняття порівняно великих пунктів, зокрема залізничних
станцій і вузлів. Так, після запеклого тригодинного бою Київська
дивізія ввійшла 17 березня до Гайсина, а через два дні — в Хрис�
тинівку і Тальне.
Одночасно Волинською дивізією було зайнято Умань, однак на�
ступного дня було віддано наказ про залишення міста з міркувань
вигіднішого розташування всієї формації по лінії Вапнярка —
Христинівка — Цвітково55.
Зусиллями Запорізької дивізії, окремі підрозділи якої очолю�
вали полковники Дяченко та І.Литвиненко, за участі повстанців
під орудою отаманів Нестеренка і Сірка в двадцятих числах берез�
ня було захоплено міста Богопіль, Орлик і Голту. Оперативно було
здійснено низку агітаційно�пропагандистських заходів. Зокрема,
за підписом командувача Запорізької дивізії і повстанців Херсон�
150
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
щини та Катеринославщини отамана Гулого�Гуленка великим
накладом віддруковано й поширено листівку «Народе українсь�
кий!». У ній повністю відтворювалася інструкція наркома війсь�
кових справ Л.Троцького агітаторам�комуністам, яких направляли
в Україну, спростовувалося її спрямування і на противагу десяти
сформульованим завданням («заповідям») було висунуто 12 влас�
них положень:
«І. Ми воюєм за те, що і зразу воювали — за право українсько�
го народу порядкувати на своїй землі, за народню владу.
ІІ. Йде весна, Гартуйтесь! Будемо випроважати непроханих
гостей. Рушниці мусять бути прочищені.
ІІІ. Не піднімайте самі дрібних повстань. Організовуйтесь і че�
кайте наказу. Наказ буде даний скоро Головним Отаманом Пет�
люрою.
IV. Під час повстання ні один ворог не повинен утікти з Ук�
раїни. Вся зброя однята у ворогів мусить бути в руках Українсь�
кого народу.
V. Не вірьте, що українського війська немає, що ніби�то Го�
ловний Отаман Петлюра пристав до ворогів Українського Наро�
ду. Брехня и провокація! Зброя не буде положена, поки хоч один
ворог буде сидіти на шиї українського селянина.
VI. Міняйте хліб тільки на сукна, мануфактуру, сіль, цукор.
Не беріть совітських грошей, за які нічого не купите, тому що вони
скасовані Правительством Української Народньої Республіки.
VII. Земля тому хто на ній працює. Геть дармоїдів!
VIII. Чужинців хтоб вони не були у себе на шиї не потерпимо.
Геть від влади чужинців спекулянтів і жуликів.
IX. Всі держави світу визнали самостійну Україну тільки
росіяне добровільці та комуністи проти нас.
X. Засівайте землі. Хліб збере той, хто засіє.
XI. Вся влада мусить бути в руках українського трудового люду.
XII. Україною будуть правити люди, яких вибере народ»56.
Паралельно була поширена за тим же підписом й інша прокла�
мація «Селянин!». Безпосередньо звернена до сільських трударів,
вона мала на меті довести, що радянська влада чужа українству
й народ має піднятися за свої права й інтереси на підтримку пов�
станців.
«Хіба ця влада твоя, хіба вона в твоїх руках? — запитував ота�
ман Гулий�Гуленко й тут же відповідав: З’явились ревкоми, іспол�
коми, профкоми, наркоми, комбіди і інші «беди» в яких сидять
151
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
зовсім чужі тобі люди. Якого ж добра бажає тобі отой безбатченко
коммунист якому все ідно, як би тільки добре пожити — чи те на
Москівщині, чи на Вкраїни, чи в Німеччині? Цей інтернаціона�
ліст не маючи сєї хати, чи може подбати про твій спокій, про за�
безпечення твоїх потреб?
А що роблять комуністи з тими лицарями, які б’ються з воро�
гами за твою батьківщину, за кращу долю українського народу.
Скильки їх сидить по в’язницях та порострілюване по черезви�
чайках. Скільки кращіх синів України гине під ярмом комуни.
До якого ж часу ми будем терпіти таке знущання чужинців?
Годі!
Терпець увирвався. Треба раз на завжди покінчить з такими ка�
тами. Бери рушницю, вила, лопату, і гони з рідної землі дармої�
дів. Ти їх виженеш як вигнав Деникіна, як вигнав і уже два рази.
Геть чужинців з України!
Хай живе Українська селянська Республика!»57
У ніч з 24 на 25 березня загін червоноармійців зненацька ата�
кував с.Ємилівку, де розташувався штаб Запорізької дивізії, за�
лишивши його разом з придатними підрозділами після запеклого
бою. Це призвело до загального відступу всієї формації, проти якої
буквально щоденно збільшувалися радянські сили. Здійснюючи
рейд поміж невеликими населеними пунктами південної Херсон�
щини, українські вояки на короткий час оволоділи м.Бобринцем
і залізничною станцією Долинська, але, не затримуючись надов�
го, рушили в район м.Вознесенська, який захопили 16 квітня58.
Цю перемогу, яка далася в надзвичайно скрутних обставинах, за
умов браку набоїв М.Омелянович�Павленко назвав днем «нагороди
нашому козацтву за довгий, тяжкий і славний похід»59. Власне,
завдяки цій операції вдалося зберегти формацію Зимового похо�
ду, оскільки українські вояки практично не мали вже боєприпасів
і могли продовжувати боротьбу лише холодною зброєю. Правда,
в наказі по Запорізькій збірній дивізії від 1 квітня 1920 р., вида�
ному отаманом Гулим�Гуленком і начальником штабу дивізії пол�
ковником Кратом, а також у звіті голові Директорії та голові Ради
народних міністрів політичного референта при Запорізькій дивізії
старшини В.Савенка перебіг бою подано з очевидними перебіль�
шеннями щодо звитяги козаків, котрі начебто майже беззбройні
подолали спротив дуже добре озброєного червоного гарнізону60. Від�
чайдушність тих, хто наступав, викликана переважно безвихіддю
їх становища, звісно, багато що пояснює, як, втім, і накази во�
152
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
єнної доби, покликані піднімати солдатський дух. Однак беззас�
тережно приймати й повторювати явно сумнівні факти і оцінки
без скільки�небудь реалістичної їх оцінки, як це допускається
в деяких сучасних публікаціях, не варто.
Взагалі на подібні перебільшення — оцінки, твердження —
диспропорції щодо бойової поведінки, втрат з обох боків сотні
знищених добре озброєних червоних військовослужбовців у кожній
операції і буквально одиниці малоозброєних українських вояків
можна було б звертати увагу неодноразово, скажімо, у хроноло�
гічно найближчому епізоді під Ананьївим61. Це неважко зробити,
звертаючись до простої логіки, виявляючи суперечності докумен�
тів, історичних розвідок, зіставляючи їх, перехресній критиці
тощо. Однак щоразу стримують моральні гальма — неначебто
подібна загалом цілком природна дослідницька робота має на меті
якщо не явно, то десь там підспудно викликати не вповні позитивну
реакцію на дії людей, що волею долі опинилися в екстремальних
обставинах, у яких навіть вижити вже означало багато, було мало
не подвигом. І все ж жодна міра співчуття до учасників бойових
дій, з найглибшим розумінням мотивації їх поведінки, зовсім не
привід для свідомого переінакшення суті подій. А полягала вона
в тому, що відірвані від керівних державних центрів, без скіль�
ки�небудь сталої матеріальної допомоги через надзвичайну вто�
му від нескінченної війни населення, яке щонайбільше прагнуло
припинення кривавої вакханалії, рештки армії УНР могли розра�
ховувати лише на тимчасовий успіх у слабких для радянської вла�
ди, що з часом дедалі зміцнювалися, пунктах. Не випадково, навіть
порівняно з махновцями, невелика формація українських вояків
(вся вона могла розташуватися на околицях маленького провін�
ційного Ананьїва62) жодного разу не затрималася бодай на корот�
кий час (тиждень�два) в одному пункті, регіоні. Тобто, з точки зору
військової стратегії вона могла здійснювати окремі, часом дош�
кульні «уколи», «прориви» — перемоги не на головних напрямках
протиборства з червоними, а в їх слабких — «вузьких» місцях,
які не були визначальними для загальнонаціональних, українсь�
ких процесів. Тож і пропагандистський ефект мав усе ж більше
локальне, а не загальне значення.
Слід, мабуть, враховувати й ту обставину, що радянська влада
не тільки не могла своєчасно організувати належні військові си�
ли для боротьби з українськими козаками, а й далеко не відразу
встигла пристосуватися до повстанського, по суті, партизанського
153
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
характеру дій останніх, не дуже оперативно враховувала природні
хитання в настроях населення, особливо селянства, а то й припуска�
лася істотних помилок, зокрема в аграрному й національному пи�
таннях, викликаючи антипатії й спротив жителів цілих регіонів.
Однак потенціал червоних неухильно зростав. Силами 14�ї ар�
мії вони майже оточили військові підрозділи УНР в районі Ольго�
поля, звідки довелося відступати на Бершадь — Тульчин — Ям�
піль63. Українські вояки, дедалі відчуваючи скруту, нервували,
давали ненависні, люті розпорядження (нерідко — показники
безсилля), що виходили на перший план у мотивації поведінки64.
Накази, звіти, інші документи зарясніли згадками про сотні по�
рубаних, потоплених супротивників тощо65: «Те, що творила наша
кіннота над ворогом, який палив села, трудно уявити, — конста�
тував політичний референт УНР В.Савенко. — То було щось не�
людсько�страшне»66. І хоча така поведінка нерідко пояснювалася
реакцією на червоний терор, антинародні й антинаціональні дії,
зокрема на спалення каральними відділами навколо Ананьєва
п’яти повстанських сіл67, мирне населення вона й насторожувала,
й лякала, особливо з погляду суспільної перспективи, яка ставала
дедалі прозорішою, прогнозованішою. Та й взагалі акти крайньої
жорстокості, коли вони й мали ту чи іншу ступінь причинності,
все одно не могли сприйматися всіма й однозначно. Тож і говори�
ти про тотальну підтримку місцевим населенням українських во�
яків і масовій його ворожості до радянської влади не доводиться,
або ж вести мову з певними застереженнями. Не випадково в до�
кументах не наводиться даних про приєднання до армії під ко�
мандуванням М.Омеляновича�Павленка скільки�небудь значимих
контингентів повстанців, патріотів, готових до боротьби за віднов�
лення влади УНР.
Усе ж, як це часто бувало в ході громадянської війни, ситуа�
цію різко змінили привхідні чинники.
Захопивши на марші Балту, витиснувши червоних до Бірзули
(«пощастило» — вважав М.Омелянович�Павленко68), армія Зи�
мового походу 25 квітня 1920 р. зненацька біля Бершаді натра�
пила на Галицьку кінну бригаду під командуванням полковника
Шепаровича, що ще з початку квітня вийшла з покори червоно�
му командуванню, й зчинила бунт проти радянської влади.
Щодо армії Зимового походу, то її останні дні, як і весь попе�
редній період, були в невпинному русі. А він, своєю чергою, був
дещо полегшений загальним наступом поляків, від яких мало�
154
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
успішно відбивалися червоні підрозділи й залишали мізерні си�
ли для перешкод пересуванню українських вояків. Тому останні,
здавалось до краю знесилені, могли 2 травня 1920 р. вирушити
в похід для зайняття Тульчина — Крижополя — Вапнярки. Саме
на цій ділянці фронту перебували підрозділи ЧУГА. У деяких
з них, як стало відомо, «було неспокійно»69, а інші й взагалі вис�
тупили проти червоних. Уже надвечір 3 травня вдалося ввійти
й закріпитися у Вапнярці, а ситуація в Крижополі кілька разів
змінювалася. Коли через станцію під натиском поляків відступа�
ли значні підрозділи червоних, вони контролювали залізницю
й населений пункт. Якщо вони відкочувались у напрямку Києва,
Крижополем знову опановували українські частини70.
У с. Марківці М. Омелянович�Павленко зустрівся з головою Ра�
ди міністрів І. Мазепою, який поспішив привітати командарма
з успішним закінченням Зимового походу71. Та залишалося ще
здійснити останні кроки. Між тим, становище української армії
загострилося. Формація М. Омеляновича�Павленка вклинилася
в розташування 14�ї Червоної армії, що значно її переважала. В бою
біля с. Савчине виникла ситуація, «що межує з повною катастро�
фою»72. Врятувала ніч. Однак на 4 травня 1920 р. армія УНР пе�
ретнула залізничну колію Вапнярка–Бірзула й була вже за 30 верст
від польських військ. Навіть долинали гарматні постріли, нади�
хаючи вояків на мобілізацію останніх зусиль.
Загалом же говорити про організовані дії, їх координацію між
окремими частинами не доводиться. Намагаючись прослідкува�
ти буквально погодинно зміну надто заплутаної військової обста�
новки, О. Доценко так змальовує фінальні акції армії Зимового
походу: «Під час останніх боїв нашим тяжко було зорієнтувати�
ся, звідки наступає ворог, а ворогові тяжко було встановити, де
були наші частини. Керуванню військами перешкоджали вели�
чезні обози. Дивізія смерком закінчила свої операції успішно, —
ворог був розпорошений, дивізія перейшла в район с. Ольшаниця,
стала на відпочинок, куди мала перейти ціла Українська армія,
і вислала свій роз’їзд для зв’язку з дивізією полковника Удови�
ченка (вона наступала у складі Польської армії — В. С.).
Після цих тяжких боїв армія опинилася в такій ситуації, що не
могла ні наступати, ні оборонятися: зв’язку між частинами не було,
обози та кіннота перемішалися з піхотою, частини одної дивізії
з частинами другої: гармати, оточені з усіх боків обозами, не ма�
ли виходу в разі негайної потреби.
155
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
Але й ворог був у подібному стані і теж не міг далі провадити
бойових акцій проти Української армії, тим більше, що він був оста�
точно здеморалізований, понісши великі втрати в боях, а перед на�
шим військом відкривались перспективи нової успішної боротьби.
ХІV совітська армія розбилася на невеличкі відділи, які бро�
дили по лісах та ярах, рятуючись від частин Української армії та
повстанців�селян. Совітське військо не тільки розгубило майже
всю свою живу людську силу, але втратило всю свою артилерію,
кулемети, рушниці, набої, обози, господарче, технічне і санітар�
не майно, — канцелярії, гроші, інтендантські склади, телефонні
й телеграфні апарати, радіо, медикаменти, — все це або попало до
рук Української армії, або було розібрано селянами за дозволом
Команди Армії. Не було просто фізичної змоги забрати все, що
покинула ХІV совітська армія, розбігаючись панічно і ховаючись
по лісах та байраках.
Але Команда Армії УНР мала інші завдання, а знесилення та
втома людей і коней та розпорошеність частин не давали змоги
переслідувати ворога, не вистачало сил…»73.
Виходячи з такого воєнного стану і настроїв, отаман Ю. Тютюн�
ник почав налагоджувати зв’язки між частинами дивізій і збирати
їх докупи та упорядковувати обози і піхоту, розташувавшись для
цього на відпочинок між селами Дмитрашівкою і Христошем74.
5 травня 1920 р. вислані в напрямку Ямполя кінні роз’їзди
зустрілися з підрозділами полковника О. Удовиченка. В опера�
тивному відношенні вони підлягали начальникові 7�ї польської
дивізії генералу Крайовському й займали фронт між Борівкою
і Дністром (частина підрозділів була зосереджена в районі Вінниці
разом з польськими угрупoваннями)75.
6 травня 1920 р. командарм М. Омелянович�Павленко разом
з командувачами дивізій направили С. Петлюрі ситуаційний звіт.
До нього було включено стислий огляд подій з середини квітня
1920 р., зокрема, про спроби налагодження взаємодії з вояками
УГА76.
Закінчувався звіт словами:
«Сьогодні 6.V. з особливим почуттям висилаються роз’їзди для
зв’язку з Вами. Після п’ятимісячного роз’єднання Армія щасли�
ва знову витати Головного Отамана і знаючи фактичні обставини
на Україні переконана в остаточній перемозі українського наро�
ду над всіма його ворогами. Хай живе вільний Український На�
рід! Слава Головному Отаманові!»77
156
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
Приблизний кількісний склад учасників Зимового походу (ра�
зом з Галицькою кінною бригадою А.Шепаровича) був таким:
397 старшин, 5950 козаків. На озброєнні вони мали 14 гармат
і 144 кулемети78.
Уже ранком 7 травня вояки армії Зимового походу отримали
новий фронт під командуванням Головного отамана С. Петлюри.
М. Омелянович�Павленко звернувся з проханням до голови
Директорії й голови Ради народних міністрів про звільнення
з посади командарма, але йому було відмовлено. Підвищивши
його до рангу генерала�поручника, С. Петлюра дозволив тижне�
ву відпустку, поклавши тимчасове виконання обов’язків коман�
дарма на Ю.Тютюнника79.
Узагальнену оцінку сутності й здобутків Зимового походу дав
після ретельного аналізу всіх документів, зіставлення відомих
фактів, спогадів О.Доценко. Умовно ввесь похід він поділив на
два періоди.
«У першій половині Зимового походу (6.ХІІ.1919 — 16.ІІ.1920)
Армія, перейшовши спочатку в запілля добровольців, а потім і боль�
шевиків, опинилася в центрі народного руху і морально зміцни�
лася. Командування користувалося такими тактичними прийо�
мами і ставило такі завдання до частин:
1. Уникання великих ворожих частин та нападання на малі,
нищення залізниць, зв’язку та тилових установ.
2. Розташування групами на випадок несподіваних ворожих
нападів, а також вживання заходів до швидкого поготівля.
3. Переведення маршів манівцями та кількома колонами, ко�
ристування місцевими провідниками, зосереджування здаля від
головних залізничних ліній та великих селищ, в момент критич�
ний — проведення нічних формованих маршів.
4. Ведення поспішної розвідки навкруги — військової й аген�
турної, останньої — за допомогою селянства.
5. Несення охорони на походах лише роз’їздами, на місці —
за допомогою селян.
6. У керуванні — самодіяльність командирів та періодичні на�
ради їх в Штабі Армії…»80.
Військовий фахівець вважає, що своїми діями формація
сприяла («допомогла») ліквідації військ А. Денікіна.
«У другій половині Зимового походу, — продовжує він, — ар�
мії бракує найнеобхідніших речей, а головне набоїв. Вона вибирає:
попередній маршрут і на початку застосовує попередню тактику;
157
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
Армія входить в большевицьке запілля;
– приковує ворога, який купчиться великими силами, щоб її
знищити;
– Команда Армії інтенсивно співпрацює з повстанцями, даю�
чи їм належні директиви та використовуючи їх у своїх оператив�
них планах;
– Команда Армії, опинившись у ворожих районах, відважу�
ється на захоплення великих міст, і це переводить успішно, засто�
совуючи тактику нищення ворога ударними групами (дивізіями);
– частини армії збільшуються численно, людським та кінським
складом, і забезпечують себе зброєю й харчами вже на місяць;
– в кінці походу армія проводить одчайдушні регулярні бої
з переважаючим ворогом;
– армія дезорганізує большевицьке запілля безпосередньо пе�
ред наступом польських військ на Київ.
За час Зимового походу армія усвідомила національно і полі�
тично населення більшої частини Правобережжя, частини півдня
України і частини Лівобережжя. З походу вона вийшла цілою,
незнищеною, даючи єдиний може в історії приклад провадження
партизанської боротьби за подібних умов та протягом такого довго�
го часу і вписавши в історію нашого війська і нашого національ�
ного визволення виняткову щодо краси подвигу й самопожертви
сторінку»81.
Принагідно варто сказати про те, що й до сьогодні загальна оцін�
ка Зимового походу дуже різниться. Звичайно, тут привносяться
і елементи політизації, кон’юнктури. Так, у відверто україно�
фобській праці А. Дикого «Красная свитка. Неизвращенная ис�
тория Украины�Руси от запорожцев до коммунистов» у спеціально�
му розділі доводиться, ніби акція не мала жодного сенсу й успіху.
Незважаючи на виявлений героїзм і поневіряння «результат дорів�
нював нулю»82. Головний аргумент зводиться до того, що абсолют�
ною оманою виявилися переконання українського керівництва
про масштабність повстанського руху проти радянської влади,
учасники якого начебто якнайбільше прагнули про приєднання
до петлюрівської (уенерівської) армії83. Всупереч цьому, наполя�
гає автор історичного трилера, «дійсність показала, що населен�
ня України жодного бажання підтримати Петлюру і його політи�
ку не мають»84.
Визнаючи, що певна частка правди у подібних міркуваннях за�
галом є, все ж варто враховувати, що своєю метою ані керівництво
158
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
УНР, ані формації М.Омеляновича�Павленка, ані рядові її учасни�
ки не ставили формування й збільшення республіканського війсь�
ка, тим більше — зміну політичної ситуації, режиму в УРСР.
Завдання було значно скромніше — зберегти кадр армії на ук�
раїнській території, у ворожому запіллі, вдаючись якнайбільше
до партизанських дій. З цього погляду висувати завищені пре�
тензії критерії до акції, мабуть, недоцільно.
1 Омелянович/Павленко М. Зимовий похід // За державність (Каліш). —
Зб. 1. — 1929. — С. 9–52; Зб. 2. — 1931. — С. 9–46; Зб. 3. — 1933. — С. 9–54;
Зб. 4. — 1934. — С. 9–72.
2 Омелянович/Павленко М. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 — 6.05.1920 рр.) //
Спогади командарма (1917–1920): Документально�художнє видання. — К.,
2007. — С. 228–397.
3 Див.: Там само. — С. 398–406.
4 Див., напр.,: Там само. — С. 376–379.
5 Омелянович/Павленко М. Без дати і фактів // Спогади командарма. —
С. 489.
6 Там само.
7 Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ–6.V.1920). — Варшава, 1932. — 237 с.
8 Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ�6.V.1920). — К., 2001. — 237 с.
9 Певний П. За волю та державність. Похід української армії в запілля
ворога з 5 грудня 1919 по 5 травня 1920. — Кн. 1. — Станіслав, 1920. —
88 с.; Тютюнник Ю. Зимовий похід 1919–1920 рр. Ч. 1 (Політичний огляд):
З документами в тексті і додатками. — Коломия — К., 1923. — 99 с.
10 Див.: Омелянович�Павленко М. Спогади командарма. — С. 489, 493–495.
11 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції: 1917–1921. — Прага, 1942. —
Т. 1. Центральна Рада — Гетьманщина — Директорія — 212 с.; — Т. ІІ. Кам’я�
нецька доба — Зимовий похід. — 232 с.; — Т. ІІІ. Польсько�український со�
юз. Кінець збройних змагань УНР. — Прага, 1943. — 234 с.
12 Див.: Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921. — Т. ІІ.
Зимовий похід. — Т. ІІІ. Польсько�український союз. Кінець збройних зма�
гань УНР. — Дніпропетровськ, 2002. — С. 83–116, 245–251.
13 Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 — 6.V.1920). — К., 2001. — С. 17.
14 Там само.
15 Див., напр.,: У 50�річчя Зимового походу Армії УНР, 1919–1920. —
Нью�Йорк, 1973. — 280 с.; Верига В. Зимовий похід та УГА // Визвольні зма�
гання в Україні 1914–1923 рр. У 2�х т. — Т. 2. — Львів, 1998. — С. 179–187.
16 Див.: там само. — С. 34–35.
17 Там само. — С. 35, 186.
159
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
18 Омелянович/Павленко М. Спогади командарма. — С. 241.
19 Там само. — С. 262.
20 Див.: Солдатенко В.Ф., Савчук Б.П. Галицька армія у Наддніпрян�
ській Україні. — К., 2004. — С. 127–159; Омелянович�Павленко М. Спога�
ди командарма. — С. 263–266.
21 Доценко О. Зимовий похід. — С. 34–35.
22 Там само. — С. 37.
23 Див.: Певний П. Назв. праця. — С. 32–33; Омелянович�Павленко
М. Спогади командарма. — С. 249.
24 Тютюнник Ю. Вказ. праця. — С. 35, 90–93.
25 Омелянович/Павленко М. Спогади командарма. — С. 252.
26 Там само. — С. 254.
27 Доценко О. Зимовий похід. — С. 40.
28 Там само. — С. 41.
29 Там само.
30 Див.: Омелянович�Павленко. Спогади командарма. — С. 258.
31 Доценко О. Зимовий похід. — С. 42.
32 Тютюнник Ю. Вказ. праця. — С. 44–45.
33 Омелянович/Павленко М. Спогади командарма. — С. 259.
34 Див.: Доценко О. Зимовий похід. — С. 45–47.
35 Див.: Омелянович�Павленко М. Спогади командарма. — С. 267.
36 Омелянович/Павленко М. Спогади командарма. — С. 269; Доценко О.
Зимовий похід. — С. 48.
37 Омелянович/Павленко М. Спогади командарма. — С. 270; Доценко О.
Зимовий похід. — С. 52–53.
38 Омелянович/Павленко М. Спогади командарма. — С. 270, 277–279.
39 Там само. — С. 268.
40 Доценко О. Зимовий похід. — С. 56.
41 Там само. — С. 61.
42 Омелянович/Павленко М. Спогади командарма. — С. 299; Доценко О.
Зимовий похід. — С. 68.
43 Омелянович/Павленко М. Спогади командарма. — С. 243.
44 Доценко О. Зимовий похід. — С. 73.
45 Омелянович/Павленко М. Спогади командарма. — С. 243.
46 Там само. — С. 244.
47 Там само. — С. 244–245.
48 Там само. — С. 244.
49 Там само.
50 Доценко О. Зимовий похід. — С. 78–87.
51 Там само. — С. 87; Омелянович�Павленко М. Спогади командарма. —
С. 302–312.
160
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
52 Тютюнник Ю. Вказ. праця. — С. 62–63.
53 Там само. — С. 63–64.
54 Омелянович/Павленко М. Спогади командарма. — С. 279–280.
55 Там само. — С. 280–282.
56 Там само. — С. 286.
57 Там само. — С. 287.
58 Доценко О. Зимовий похід. — С. 100–101; Омелянович�Павленко
М. Спогади командарма. — С. 334–345.
59 Доценко О. Зимовий похід. — С. 102.
60 Див.: Там само. — С. 160–161, 303.
61 Там само. — С. 103, 161–162, 262 та ін.; Омелянович�Павленко М.
Спогади командарма. — С. 348–355.
62 Доценко О. Зимовий похід. — С. 105, 162.
63 Омелянович/Павленко М. Спогади командарма. — С. 403.
64 Там само. — С. 341–342.
65 Там само. — С. 343; Доценко О. Зимовий похід. — С. 161–162.
66 Там само. — С. 162.
67 Омелянович/Павленко М. Спогади командарма. — С. 348.
68 Там само. — С. 357.
69 Там само. — С. 359.
70 Доценко О. Зимовий похід. — С. 113–114; Омелянович�Павленко М.
Спогади командарма. — С. 361–366.
71 Омелянович/Павленко М. Спогади командарма. — С. 366.
72 Там само. — С. 372.
73 Доценко О. Зимовий похід. — С. 116.
74 Див.: Певний П. Вказ. праця. — С. 58.
75 Див.: Доценко О. Зимовий похід. — С. 117.
76 Омелянович/Павленко М. Спогади командарма. — С. 331–332.
77 Там само. — С. 332.
78 Там само. — С. 335.
79 Там само. — С. 332–334.
80 Доценко О. Зимовий похід. — С. 118–119.
81 Там само. — С. 119.
82 Дикий А. Красная свитка: неизвращенная история Украины�Руси от
запорожцев до коммунистов. — М., 2007. — С. 265.
83 Там само. — С. 265–266.
84 Там само. — С. 266.
161
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
|