Проблема соборності українських земель у ХХ столітті

У статті розглядається складний процес об’єднання українських етнічних земель в єдиній Українській державі від часів сформування Центральної Ради в 1917 р. до здобутя Україною незалежності у 1991 р. The problem of integrity of Ukrainian lands at XX century. The complicated process of integration of...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Date:	2009
Main Author:	Дорошко, М.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України 2009
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13015
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Проблема соборності українських земель у ХХ столітті / М. Дорошко // Наук. зап. Ін-ту політ. і етнонац. дослідж. — 2009. — Вип. 43. — С. 207-217. — Бібліогр.: 9 назв. — укp.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859812236190547968
author	Дорошко, М.
author_facet	Дорошко, М.
citation_txt	Проблема соборності українських земель у ХХ столітті / М. Дорошко // Наук. зап. Ін-ту політ. і етнонац. дослідж. — 2009. — Вип. 43. — С. 207-217. — Бібліогр.: 9 назв. — укp.
collection	DSpace DC
description	У статті розглядається складний процес об’єднання українських етнічних земель в єдиній Українській державі від часів сформування Центральної Ради в 1917 р. до здобутя Україною незалежності у 1991 р. The problem of integrity of Ukrainian lands at XX century. The complicated process of integration of Ukrainian ethnic lands at united Ukrainian State since the time of formation of Central Rada in 1917 till the getting of independence by Ukraine in 1991 is investigated in this article.
first_indexed	2025-12-07T15:20:45Z
format	Article
fulltext	12 Євдокимова Т.В. Релігія в суспільно�політичному житті України: історія і сьогодення. — К., 2000. — С. 34. 13 Андрущенко В. Організоване суспільство / Інститут вищої освіти АПН України. — К., 2006. — С. 18. 14 Шуба О.В. Релігія в етнонаціональному розвитку України (політоло� гічний аналіз). — К.: Криниця, 1999. — С. 65. 15 Борошенець Т. Бог один, а шляхів до нього 55 // Віче. — 2007. — № 1–2. — С. 2 — 5. 16 Щетина Е. Блаженнейший митрополит Владимир: «Каждый имеет свои — неповторимые — отношения с Богом» // Зеркало недели. — 2007. — № 7. — 24 февраля. — С. 15. Микола Дорошко ПРОБЛЕМА СОБОРОСТІ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ХХ СТОЛІТТІ У статті розглядається складний процес об’єднання укра/ їнських етнічних земель в єдиній Українській державі від часів сформування Центральної Ради в 1917 р. до здобутя Україною незалежності у 1991 р. Mykola Doroshko. The problem of integrity of Ukrainian lands at XX century. The complicated process of integration of Ukrainian ethnic lands at united Ukrainian State since the time of formation of Central Rada in 1917 till the getting of independence by Ukraine in 1991 is investigated in this article. Дев’яносто років тому, 22 січня 1919 р., лідери посталих на руї� нах Російської і Австро�Угорської імперій — УНР і ЗУНР — під� писали Акт Злуки, що передбачав їх об’єднання в соборну Українсь� ку державу. І хоч реального об’єднання не відбулося, та подія стала визначальним фактором у справі майбутнього єднання пере� важної частини українських етнічних територій в одній державі. Попри значний масив праць1, в яких досліджується проблема збирання етнографічних українських земель в одну державу, те� ма соборності українських земель викликає підвищений суспіль� ний інтерес, позаяк час від часу в періодичних виданнях з’явля� ється інформація про заяви окремих політиків сусідніх держав (переважно з Росії), що містять територіальні претензії до Ук� раїни. Автор запропонованої статті має намір показати не лише 207 ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України те, як вирішувалася проблема соборності українських земель Ук� раїни у ХХ ст., а й дати відповідь на питання: чому частина ук� раїнських теренів, як етнічних, так і колонізованих українцями, залишилися за межами Української держави? Як відомо, до 1917 р. держави Україна не існувало, а її землі входили до складу двох імперій — Австро�Угорської та Російсь� кої, які перебували тоді в стані війни одна з одною. Після Лютневої революції в Росії, що привела до краху російське самодержавст� во, справу відродження української державності на підросійських землях очолила Українська Центральна Рада, створена 4 (17) бе� резня 1917 р. в Києві. Домагаючись автономного статусу у складі майбутньої федеративної Росії, Українська Центральна Рада по� винна була передусім визначити її кордони. «Українці хочуть, — писав у квітні 1917 р. голова Центральної Ради М.Грушевський, — щоб з українських земель Російської держави (бо про них говори� мо поки що, не зачіпаючи питання об’єднання усіх українських земель), була утворена одна область, одна національна територія. Сюди, значить, мусять увійти губернії в цілості або в переважній часті українські — Київська, Волинська, Подільська, Херсонсь� ка, Катеринославська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Таврійська, Кубанська. Од них треба відрізати повіти і волості не українські, як, скажім, північні повіти Чернігівської губернії, схід� ні Кубанської, тощо, а прилучити натомість українські повіти су� сідніх губерній як Хотинський і частини Акерманського Бесса� рабської, східні частини губернії Холмської, полудневі окрайці губерній Городенської, Мінської, Курської, західні часті Вороніж� чини, Донщини, Чорноморської і Ставропольської губерній. Так утвориться територія, де українська людність становить більшість»2. Щодо територіальних меж цілої України, їх загальні контури було визначено під час роботи Українського національного конгре� су 6–8 (19–21) квітня 1917 р. у доповіді В.Садовського «Територія і людність України»: західний кордон мав проходити по Гроднен� ській і Люблінській губерніях, південно�східний — на Кубані, північний — по р. Прип’ять, південний — по Азовському і Чор� ному морю (без Криму). Визнаючи право усіх націй на політичне самовизначення, конгрес у своїй резолюції наголосив на тому, що «кордони між державами повинні бути встановлені згідно з во� лею пограничної людності»3. На переговорах зі спеціальною комісією Тимчасового уряду Ро� сії у травні 1917 р. делегація Центральної Ради на чолі з В.Вин� 208 НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43 ниченком висловилася за те, щоб автономна України постала на землях Росії, де українське населення становило більшість: у дев’я� ти губерніях Південно�Західного краю, Лівобережжя і Новоросії (Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській, Полтавсь� кій, Харківській, Катеринославській, Херсонській і Таврійській (без Криму), Хотинському і частині Акерманського повітів Бес� сарабії, східних частинах Холмської губернії і західних частинах Області Війська Донського, Чорноморської, Ставропольської та Курської губерній. З цим не погоджувалися члени російської урядової спецкомісії. Вони, згадував В.Винниченко, «виміряючи територію майбутньої автономії України... торкнулись Чорного мо� ря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут, від одної думки.., що донецький і херсонсь� кий вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі Збори, почали вимахувати руками, розхрістались і виявили всю суть сво� го руського... націоналізму»4. Зрештою, Тимчасовий уряд, що не бажав дотримуватися етно� графічного принципу при визначенні території української автоно� мії, визнав юрисдикцію Генерального секретаріату — уряду Цент� ральної Ради, на терені п’яти губерній — тих самих, що складали територію Війська Запорозького гетьмана Богдана Хмельниць� кого, держави, яка згідно з Переяславсько�Московським догово� ром 1654 р. перейшла «під високу руку» московського царя Олексія Михайловича. Сприятливі умови для поширення влади Центральної Ради в решті українських губерній з’явилися тільки після жовтневого (1917 р.) більшовицького перевороту у Петрограді. Питання об’єд� нання українських земель розглядалося на засіданнях Централь� ної Ради 30 і 31 жовтня. Результатом обговорення, а також роботи створеної спеціальної комісії стала постанова про з’єднання ук� раїнських земель. Центральна Рада ухвалила: «Поширити в повній мірі владу Генерального Секретаріату на всі відмежовані землі України, де більшість людності є українська, а саме — Херсонщи� ну, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холм� щину, частину Курщини та Вороніжчини»5. 3 листопада 1917 р. Генеральний Секретаріат оголосив, що його компетенція поширю� ється на всі губернії, де українське населення становить більшість. Однак якщо Херсонщина, Харківщина, Катеринославщина і Таврія 209 ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України (без Криму) були включені «в територію єдиної України», то про Холмщину, частину Курщини та Воронежчини у відозві не зга� дувалося. На законодавчому рівні об’єднання територій усіх дев’яти гу� берній, в яких українське населення становило більшість, було закріплене ІІІ Універсалом Центральної Ради 7 листопада 1917 р. Ним проголошувалось утворення Української Народної Республіки й визначались її межі: «До території Народної Української Респуб� ліки належать землі, заселені в більшості українцями: Київщи� на, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення кордонів Української Народної Республіки щодо при� лучення частин Курщини, Холмщини, Воронежчини і суміжних губерній і областей, де більшість населення українська, має бути встановлене по згоді організованої волі народів»6. Між тим, проблема Холмщини актуалізувалася вже 11 листо� пада, коли Мала Рада зібралася на надзвичайне засідання для об� говорення питання щодо намірів Центральних держав передати під тиском поляків українські землі Східної Галичини, Буковини, Холмщини, Підляшшя і окупованої частини Волині відродженій Польській державі. Було ухвалено рішення обрати комісію для вироблення протесту проти насильницького приєднання до Польщі названих територій. Першим справжнім випробуванням Центральної Ради на здат� ність відстоювати національні інтереси та реалізувати принцип соборності українських земель стали Брестські мирні переговори з Центральними державами у грудні 1917 — на початку лютого 1918 р. Об’єктивних можливостей для сприятливого перебігу пе� реговорів у представників УНР було небагато. За повної відсутності українських дипломатів із фаховим досвідом, необхідною освітою делегація (В.Голубович (голова), М.Левитський, М.Любинський, М.Полоз, О.Севрюк) виявилася дуже молодою за віком, хоча пев� ною мірою це компенсувалося тим, що новопризначених дипло� матів двічі консультував М.Грушевський. Згідно з інструкціями, отриманими від М.Грушевського, українська делегація домага� лася визнання УНР і приєднання до неї Холмщини й Підляшшя, а також Східної Галичини, Буковини і Закарпаття. На останнє ка� тегорично не погоджувалася Австро�Угорщина. Тоді українська делегація почала наполягати на територіальному розмежуванні в Галичині й наданні автономії («коронного краю») українським 210 НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43 землям у складі Австро�Угорщини. Зацікавлена у торговельно� економічній співпраці з Україною та закритті Східного фронту, а також відчуваючи тиск Німеччини, Австро�Угорщина змушена була піти на поступки. Брестський мирний договір, укладений в ніч на 27 січня (9 лю� того) 1918 р., складався з 10 статей. Він визнавав незалежність УНР і визначав її кордони. До УНР відійшли, зокрема, майже вся Холмщина і Підляшшя, а кордон між УНР та Австро�Угор� щиною пролягав по лінії Хотин�Гусятин�Збараж�Броди�Сокаль. Делегації УНР і Австро�Угорщини також дійшли згоди і підписа� ли таємний додаток про поділ Галичини та об’єднання українських частин Галичини й Буковини в єдиний коронний край до 20 липня 1918 р. Попри те, що таємна угода не була реалізована, вже після розпаду Австро�Угорської імперії восени 1918 р. Лемківщина, Закарпаття, Буковина і Хотинщина увійшли, хоч і на короткий час, до складу проголошеної 13 листопада 1918 р. Західноукра� їнської Народної Республіки (ЗУНР). Щодо північних кордонів України, то за Брестською угодою до УНР увійшли північні повіти Чернігівщини та весь Гомельський повіт. Згідно з українською етнографічною межею було проведено кордон з Росією в районі Курщини, хоча на Воронежчині та тери� торії Війська Донського переважна частина заселених українцями земель залишилася поза межами Української держави. Помилкою Центральної Ради була й відмова від Криму. Її намагався випра� вити уряд гетьмана П.Скоропадського, але збройне повстання Директорії в листопаді 1918 р. звело нанівець ці зусилля. Незважаючи на це, за умови можливого об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу майже всі етнографічні українські землі опиня� лися у її складі. Цей намір, як відомо, було реалізовано 22 січня 1919 р. проголошенням Акту Злуки УНР та ЗУНР, котрий попри всю його декларативність має історичне значення у житті українсь� кого народу. В цілому, Українська держава в добу Національно� демократичної революції 1917–1921 рр. обіймала територію за� гальною площею 630 тис. кв. км., що є меншою від суцільної української етнографічної території, яка становить 718 300 кв. км, і значно меншою від усієї української національної території, яка сягає 930 500 кв км7. Чому так сталося? Справа в тому, що проголошений державами�переможцями у Першій світовій війні принцип етнічного підходу до встановлення нових кордонів, як правило, не дотримувався. Так, на території 211 ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України Польщі опинилося близько двох мільйонів, а на території Чехос� ловаччини ще більша кількість німців. Понад два мільйони угорців увійшли до складу ворожої їм з давніх часів румунської держави, а також до Югославії. Між трьома сусідніми державами була поділена Македонія. Але в найгіршому становищі опинився український народ. Нав’язану Паризькій конференції британсь� ким і французьким прем’єрами Д.Ллойд�Джорджем і Ж.Клеман� со Версальську систему договорів певною мірою посилювали до� магання правителів Польщі, Румунії і навіть поміркованої Чехо�Словаччини на українські землі. Усе це, зрештою, призвело до розчленування українських земель між СРСР, Польщею, Руму� нією і Чехо�Словаччиною. Східна Галичина, Західна Волинь, Холм� щина, Белз, Берестейщина, Підляшшя, Надсяння і Лемківщина були включені до відродженої польської держави, українське насе� лення Буковини, Бессарабії і Мараморощини опинилося під ру� мунською владою, а Закарпаття, згідно з рішенням Ліги Націй, було передане Чехо�Словаччині. Не в кращому становищі опинилося й населення Наддніпрян� ської України, що проживало відтепер у більшовицькій квазідер� жаві — УСРР. Спочатку більшовики, що сформували альтерна� тивну Українській національній державі радянську республіку, погодилися на кордони, визначені Центральною Радою. Надалі зміцнення більшовицької диктатури супроводжувалося зменшен� ням території УСРР до можливого мінімуму за рахунок відсікання населених переважно українцями місцевостей на Дону, Кубані, Північному Кавказі, Криму, Воронезьких слобід, численних ук� раїнських сіл і навіть цілих районів суміжних областей Росії (Ста� лінградської, Саратовської, Курської, Орловської, Брянської), а також ряду районів Білорусі. Уперше питання територіального розмежування УСРР і РСФРР було розглянуте на міжвідомчій нараді при економічно�правово� му відділі НКВС РСФРР 25 лютого 1919 р. За основу у визначенні кордонів російська сторона запропонувала взяти не принцип етніч� ної належності населення і навіть не його волевиявлення, а мір� кування виключно «державного порядку». Так, обговорюючи приналежність Грайворонського і Бєлгородського повітів, предс� тавник УСРР посилався на етнічний склад населення та значне економічне і культурне тяжіння його до Харкова. Але уповнова� жений РНК РСФРР С.Гопнер заявила, що ці райони, як хлібні центри, мають велике значення тільки для Великоросії, залиша� 212 НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43 ючись не важливими для України. Тому їх слід передати Радян� ській Росії. Як аргумент Гопнер використала також телеграму го� лови уряду УСРР Х.Раковського, в якій повідомлялося, що з його боку немає жодних заперечень щодо включення цих територій до Росії. Згідно з цією ж телеграмою було вирішено й питання про пе� редачу від Чернігівської до Гомельської губернії Сурозького, Но� возибківського, Мглинського і Стародубського повітів. Такою була плата маріонеткового більшовицького уряду України за збройну підтримку з боку червоної Росії. Кордон УСРР з Доном встанов� лювався по старій міжгубернській межі, а з Кримом — по Пере� копському перешийку. Усі рішення прийняті одностайно і взяті за основу затвердженого 10 березня 1919 р. РНК України «Догово� ру про кордони з РСФРР». Українське населення, що опинилося поза межами своєї республіки, засипало російські урядові органи заявами про бажання жити в Україні, такі ж рішення приймали� ся волосними й повітовими з’їздами рад. Йдучи назустріч цим прагненням, уряд УСРР у 1924 р. запро� понував ЦВК СРСР проект «Про зовнішні кордони УСРР». У пер� шій частині проекту, підготовленому за участю академіків М.Гру� шевського і Д.Багалія, обґрунтовувалася необхідність зміни державних кордонів у зв’язку з адміністративно�територіальною реформою. В другій частині, спираючись на дані переписів 1897, 1920 і 1922 рр., український уряд пропонував передати респуб� ліці ряд повітів Курської та Воронезької губерній, де проживало 1704 тис. українців. Для розгляду проекту Союзний ЦВК створив комісію для вре� гулювання кордонів між РСФРР, УСРР та БСРР (по два предс� тавники від сторін) на чолі з головою ЦВК Білорусі О.Черв’яковим. На першому засіданні 1 липня 1924 р. вона визначила етнографіч� ний принцип як головний у вирішенні питання кордонів з ураху� ванням економічного тяжіння й зручності адміністративно�терито� ріального поділу спірних територій. Цей компромісний варіант залишав поза межами УСРР 724 тис. українців. Досягти згоди між делегаціями не вдалося, і Черв’яков передав це питання на розгляд політбюро ЦК ВКІІ(б), де компромісний проект постанови союзної комісії зазнав подальших змін. Згідно з постановою ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 р. до УСРР була приєднана територія, на якій мешкало 278 тис. осіб (Путивльський повіт і кілька волос� тей Курської та Воронезької губерній), у той час як від України 213 ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України було відторгнуто територію з населенням 479 тис. осіб (у т. ч. Та� ганрозький і Шахтинський округи). Після проведення Всесоюзного перепису населення 1926 р. ЦК КП(б)У наважився звернутися до Москви з проханням поверну� ти Таганрозький і Шахтинський округи УСРР, а також передати їй південні райони Курської і Воронезької губерній, де компактно проживало українське населення. Кількість українців у районах Російської Федерації, що безпосередньо сусідили з Україною, ста� новила, як засвідчував перепис, понад 2 млн осіб. Проте ЦК ВКП(б) не відреагував на пропозицію своєї української філії. Пізніше нарком освіти УСРР М.Скрипник за сприяння місцевої влади розпочав українізацію 37 районів Північно�Кавказького краю, у тому числі 19 районів Кубанського округу. Успіхи в ук� раїнізації дозволили знову поставити питання про переведення під юрисдикцію України Кубанського, Шахтинського і Таганрозько� го округів. У відповідь на це 14 грудня 1932 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР «Про хлібозаготівлі на Україні, Пів� нічному Кавказі і Західній області», що передбачала не лише ви� лучення всіх запасів продовольства у селян і козаків, накопичених до нового врожаю, а й стала сигналом до згортання українізації в УСРР і на Кубані (українізація майже половини районів Пів� нічно�Кавказького краю характеризувалася в постанові як «пет� люрівська»). Застосований владою терор голодом спричинив не лише смерть сотень тисяч жителів Кубані, але й призвів до загибелі української Кубані. Нащадки запорозьких козаків, які вижили в атмосфері державного терору, зберегли козацькі традиції, але під пресом тоталітарної держави денаціоналізувалися. Знову проблема соборності українських земель актуалізувала� ся напередодні Другої світової війни. Перетворення українського питання на важливий чинник міжнародної політики у 1930�ті рр. пов’язано передусім з приходом до влади в Німеччині нацистів, головні ідеологи яких, включно з А.Гітлером, намагаючись за будь� яку ціну ревізувати поверсальську систему, пропагували ідею ні� мецького походу на схід з метою відриву України від СРСР і пере� творення її на плацдарм боротьби з комунізмом. Німецьку позицію вітала й частина української політичної еміграції. Зрештою, попу� ляризації орієнтації частини української громадськості на Берлін сприяла сама епоха. З цього приводу відомий вчений І.Лисяк�Руд� ницький зауважив, що «українці не могли бути прихильниками міжнародного «статус�кво» й вони симпатизували ревізіоністсь� 214 НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43 ким силам версальської Європи, насамперед Німеччині, спершу ще демократичній, а після 1933 р. гітлерівській. Хоч гаслом ук� раїнського націоналізму була «орієнтація на власні сили», однак у своїй зовнішньополітичній концепції він покладався на союз з Німеччиною»8. Значимість українського питання в міжнародній політиці 1930�х рр. підтверджують й щоденникові записи В.Винниченка. Зокрема, 1 листопада 1938 р. він писав: «Укр. питання почина ви� ходити на поверхню політичного життя Європи. Але цей вихід, боюсь, не віщує нам нічого доброго. Виникають уже балачки і про нашу самостійність, але, боюсь, що ця самостійність буде зробле� на Гітлером. А коли так, то вона буде гітлерівська, рабська. У нас уже є сталінська самостійність, розуміється, гітлерівська буде не краща, якщо не гірша»9. Його передбачення справдилось у березні 1939 р., коли Німеччина дозволила Угорщині окупувати «неза� лежну» Карпатську Україну — витвір Третього рейху (як відомо, пронімецька орієнтація Карпатської України зумовлювалася Мюнхенською угодою 1938 р., за якою празький уряд надав їй автономію). Нового удару по західноукраїнських землях було завдано 23 серпня 1939 р., коли очільники зовнішньополітичних відомств СРСР і Німеччини В.Молотов і Й.Ріббентроп підписали радянсь� ко�німецький пакт про ненапад. Таємним додатком до цієї угоди передбачалося розмежування сфер інтересів обох держав, а Захід� на Україна разом з іншими територіями мала увійти до складу СРСР. Лемківщина та Холмщина потрапляли до німецької зони. Отже, як і у випадку з проголошенням у жовтні 1938 р. автономії Карпатської України у складі наміченої Гітлером до розчлену� вання Чехо�Словаччини, Україна стала розмінною монетою у ге� ополітичних і військових планах Сталіна і Гітлера. У згаданому таємному протоколі йшлося також про інтереси СРСР у Південно�Східній Європі, зокрема в Бессарабії. Наприкін� ці червня 1940 р. СРСР, скориставшись невтручанням Німеччи� ни та її тиском на румунський уряд, зайняв Бессарабію, заселені українцями території Буковини та румунський округ Герца. З того часу майже всі українські землі, котрі раніше перебували у складі інших держав, були зібрані докупи в межах СРСР. З одно� го боку, цей факт мав безумовне позитивне значення: возз’єднан� ня західноукраїнських земель об’єктивно відповідало одвічному прагненню українського народу до єдності, соборності. Але не 215 ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України можна не враховувати того, з якою метою та якими методами це здійснювалося. Сталін, ведучи політичний торг із Гітлером, на� самперед дбав про подальше розширення своєї імперії, про ство� рення «зони безпеки» на західних кордонах. До того ж Сталін прагнув якомога скоріше покласти край визвольному рухові на� селення Західної України. Щодо окупованого у 1939 р. Угорщиною Закарпаття, керівницт� во СРСР ще під час Другої світової війни розпочало роботу з вклю� чення його до складу УРСР. У листопаді 1944 р. в Мукачевому відбувся І з’їзд Народних комітетів Закарпаття, який одноголосно висловився за вихід Карпатської України зі складу Чехословаччи� ни й возз’ єднання з УРСР. 29 червня 1945 р. в Москві було підпи� сано радянсько�чехословацький договір про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини і входження її до УРСР. Так завершився історичний процес збирання українських земель у межах однієї держави. Відомо, що пакт Молотова�Ріббентропа 1939 р., який поспри� яв возз’єднанню Східної Галичини і Північної Буковини з УРСР, не передбачав приєднання до УРСР українських етнічних терито� рій Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини (так звано� го «Закерзоння»), у 17 повітах якого проживало майже 800 тис. українців, що опинилися восени 1939 р. в німецькій окупаційній зоні — Генеральній губернії. Користаючись переможним наступом Червоної армії на німецькі позиції, секретар ЦК КП(б)У і голова РНК УРСР М.Хрущов влітку 1944 р. зробив спробу приєднати до УРСР Надсяння, Підляшшя і Холмщину. Було складено навіть карту Холмської області. Однак Кремль відкинув ці пропозиції, оскільки було вже сформовано інше бачення повоєнного облашту� вання Європи. Як наслідок, 9 вересня 1944 р. між урядом УРСР і польським прорадянським тимчасовим Комітетом національного визволення укладено угоду, згідно з якою 17 повітів Підляшшя, Холмщини, Надсяння і Лемківщини передавалися Польщі. Уго� дою передбачалась евакуація українського населення з території Польщі і польських громадян із території УРСР. У такий спосіб сталінське керівництво, нехтуючи правами людини, намагалося підтримати прокомуністичні режими в країнах Східної Європи. 16 серпня 1945 р. між СРСР і Польською Республікою було укладено договір про державний кордон. Ця угода закріплювала рішення Кримської та Потсдамської конференцій, згідно з якими кордон мав проходити в основному по «лінії Керзона», з відхи� 216 НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43 ленням на схід (тобто на користь Польщі) на 5–8 км. Остаточно польсько�українське розмежування завершилося 1951 р., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею. Щодо українсько�румунського кордону, то він був визначений радянсько�румунським договором від 10 лютого 1947 р., згідно з яким Румунія визнала право УРСР на Північну Буковину, Хо� тинщину й Ізмаїльщину, тобто юридично зафіксувала кордони, встановлені у червні 1940 р. Нарешті, 26 квітня 1954 р. Верхов� на Рада СРСР прийняла закон «Про передачу Кримської області РРФСР до складу Української РСР». Так завершилося формуван� ня сучасних територіальних меж України. Парадоксально, але те, чого не змогла закріпити самостійна УНР після Акту Злуки, в нових умовах практично здійснив то� талітарний сталінський режим. Сформовані у такий спосіб кор� дони Української РСР стали важливою передумовою відроджен� ня незалежної України 24 серпня 1991 р. 1 Див., наприклад: Гошуляк І. Проблема соборності українських земель у добу Центральної Ради // Український історичний журнал. — 1997. — № 3. — С. 26–41; Трубайчук А. Українське питання в європейських міжна� родних відносинах (1918–1945 рр.) // Київська старовина. — 1996. — № 2–3. — С. 104–118; Українська соборність: ідея,досвід, проблеми (До 80�річчя Акту Злуки 22 січня 1919 р.): Збірник. — К., 1999; та ін. 2 Грушевський М. Якої ми хочемо автономії і федерації. — К., 1991. — С. 126. 3 Робітнича газета. — 1917. — 20 квітня. 4 Винниченко В. Відродження нації. — К., 1990. — Ч. 1. — С. 167–168. 5 Українська Центральна Рада. — Документи і матеріали у двох томах. — Т. 1. — К., 1996. — С. 379. 6 Національні відносини в Україні в ХХ ст. — Збірник документів і ма� теріалів. — К., 1994. — С. 55. 7 Географія українських і сумежних земель. — [Факс. перевид. ] — К., 2005. — Т. 1. — С. 19. 8 Лисяк/Рудницький І. Історичні есе: В 2�х т. — К., 1994. — Т. 2. — С. 252. 9 Винниченко В. Щоденники // Київська старовина. — 2001. — № 1. — С. 111. 217 ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-13015
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
isbn	978-966-02-5322-3
issn	XXXX-0021
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T15:20:45Z
publishDate	2009
publisher	Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України
record_format	dspace
spelling	Дорошко, М. 2010-10-27T12:39:21Z 2010-10-27T12:39:21Z 2009 Проблема соборності українських земель у ХХ столітті / М. Дорошко // Наук. зап. Ін-ту політ. і етнонац. дослідж. — 2009. — Вип. 43. — С. 207-217. — Бібліогр.: 9 назв. — укp. 978-966-02-5322-3 XXXX-0021 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13015 У статті розглядається складний процес об’єднання українських етнічних земель в єдиній Українській державі від часів сформування Центральної Ради в 1917 р. до здобутя Україною незалежності у 1991 р. The problem of integrity of Ukrainian lands at XX century. The complicated process of integration of Ukrainian ethnic lands at united Ukrainian State since the time of formation of Central Rada in 1917 till the getting of independence by Ukraine in 1991 is investigated in this article. uk Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України Проблема соборності українських земель у ХХ столітті Article published earlier
spellingShingle	Проблема соборності українських земель у ХХ столітті Дорошко, М.
title	Проблема соборності українських земель у ХХ столітті
title_full	Проблема соборності українських земель у ХХ столітті
title_fullStr	Проблема соборності українських земель у ХХ столітті
title_full_unstemmed	Проблема соборності українських земель у ХХ столітті
title_short	Проблема соборності українських земель у ХХ столітті
title_sort	проблема соборності українських земель у хх столітті
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13015
work_keys_str_mv	AT doroškom problemasobornostíukraínsʹkihzemelʹuhhstolíttí

Проблема соборності українських земель у ХХ столітті

Institution

Similar Items