Встановлення монополії партійної критики в літературі в 1927–1932 роках

У статті показано монополію більшовицької партії на літературу та критику в 1927–1932 роках. За офіційною доктриною соціалістичний реалізм повинен відображати навколишній світ у художніх формах, насправді ж він лише романтизував реальність, перетворюючись в міфологію. Наприкінці 20 х років сталінськ...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Date:	2009
Main Author:	Собачко, О.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України 2009
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13016
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Встановлення монополії партійної критики в літературі в 1927–1932 роках / О. Собачко // Наук. зап. Ін-ту політ. і етнонац. дослідж. — 2009. — Вип. 43. — С. 218-231. — Бібліогр.: 31 назв. — укp.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859684237170442240
author	Собачко, О.
author_facet	Собачко, О.
citation_txt	Встановлення монополії партійної критики в літературі в 1927–1932 роках / О. Собачко // Наук. зап. Ін-ту політ. і етнонац. дослідж. — 2009. — Вип. 43. — С. 218-231. — Бібліогр.: 31 назв. — укp.
collection	DSpace DC
description	У статті показано монополію більшовицької партії на літературу та критику в 1927–1932 роках. За офіційною доктриною соціалістичний реалізм повинен відображати навколишній світ у художніх формах, насправді ж він лише романтизував реальність, перетворюючись в міфологію. Наприкінці 20 х років сталінська ідеологія лише шукала форми і основні символи цього нового світового міфу. The monopoly establishment of party criticism in the literature in 1927–1932. In the article, the Bolshevist party’s monopoly on the literature and criticism in 1927–1932 is shown. According to the official doctrine, the socialist realism should have displayed surrounding world in art forms, actually, it only romaticized a reality, turning to the mythology. In the late twenties, the Stalin ideology was only searching for forms and the basic symbols of this new world myth.
first_indexed	2025-11-30T20:55:57Z
format	Article
fulltext	Ольга Собачко ВСТАНОВЛЕННЯ МОНОПОЛІЇ ПАРТІЙНОЇ КРИТИКИ В ЛІТЕРАТУРІ В 1927–1932 РОКАХ У статті показано монополію більшовицької партії на літе/ ратуру та критику в 1927–1932 роках. За офіційною доктри/ ною соціалістичний реалізм повинен відображати навколишній світ у художніх формах, насправді ж він лише романтизував ре/ альність, перетворюючись в міфологію. Наприкінці 20�х років ста/ лінська ідеологія лише шукала форми і основні символи цього но/ вого світового міфу. Olga Sobachko. The monopoly establishment of party criticism in the literature in 1927–1932. In the article, the Bolshevist party’s monop/ oly on the literature and criticism in 1927–1932 is shown. According to the official doctrine, the socialist realism should have displayed surrounding world in art forms, actually, it only romaticized a reality, turning to the mythology. In the late twenties, the Stalin ideology was only searching for forms and the basic symbols of this new world myth. У середині 20�х років репресивна машина більшовицької влади була спрямована проти «непролетарських» елементів. До членів партії більшовики ставилися ще поблажливо, проти них не вико� ристовувалися методи фізичного тиску — арешти, суди, тортури, висилки та інші інструменти ДПУ. Однак партійне керівництво намагалося довести, що М. Хвильо� вий та його однодумці більше не є членами партії більшовиків. Масове залякування, пропагандистська вакханалія в пресі з «від� гуками трудящих» стосовно літературної дискусії мусили це проде� монструвати. Самі відгуки переважно були організовані Агітпропом ЦК КП(б)У. За документальними свідченнями, широка публіка мало розуміла сенс дискусії. Щоб урятувати організацію ВАПЛІТЕ, організатором якої був М. Хвильовий, у січні 1927 р. з цієї організації начебто за «ухи� ли» було виключено, крім нього, М. Ялового і О. Досвітнього1. Хоча всім було зрозуміло, що це лише тактичний хід. Розуміли це і пар� тійні ідеологи. Однак навіть після такого вимушеного заходу ВАПЛІТЕ за� лишалася дуже популярною організацією. Після офіційної капітуляції М. Хвильового й припинення літе� ратурної дискусії багато хто з українських письменників у завуальо� 218 НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43 ваній формі підтримував ваплітян. Так, Г. Епік зазначав, що біль� шість молодих письменників має йти саме за ВАПЛІТЕ, якщо во� ни прагнуть досягти справді високої художньої майстерності2. 25–28 січня 1927 р. відбувся з’їзд пролетарських письменників. На ньому було прийнято резолюцію про створення нової літератур� ної організації — Всеукраїнської спілки пролетарських письменни� ків (ВУСПП). Засновниками та найактивнішими її учасниками стали Л. Первомайський, М. Доленго, І. Микитенко, Б. Коваленко, І. Ле, І. Кириленко та В. Коряк. Усі вони на той час були малові� домими посередніми літераторами. До організації було прийнято й кілька вже відомих письменників та критиків — В. Сосюру, Я. Савченка, Д. Загула. Створення ВУСПП викликало новий потік полемічних творів. Полеміка звузилася виключно до мистецької проблематики. Пи� тання про місце і роль української культури в загальноєвропейсь� кому контексті, відносини України та Росії стали забороненими. Сама дискусія між ваплітянами та масовістами припинилася. Ще в 1926 р. склад учасників дискусії почав кардинально змінюва� тися. Від неї почали відходити деякі літератори, зокрема С. Пи� липенко, К. Буревій, які усвідомили небезпеку політичного пе� реслідування. З іншого боку, до полеміки почали долучатися представники офіційних органів. Серед них найбільшою активніс� тю відзначалися А. Хвиля, С. Щупак і молодий радянський кри� тик Б. Коваленко. У 1927 р. до них приєднався й В. Коряк. Його участь у диску� сії можна пов’язувати зі створенням ВУСПП, в структурі якої він займав провідне місце. В. Коряк у публікації в альманасі «Гарт» намагався переконати публіку в правильності масовістських підходів. Він прив’язав до цього В. Леніна, Л. Троцького та В. Пле� ханова й доводив, що література має стати на службу ідеї побудо� ви нового суспільства3. Такий несподіваний удар змусив М. Хвильового знову взятися за перо. Він відповів В. Корякові в досить витриманих тонах, що мало схоже на войовничий запал М. Хвильового�полеміста. Потрібно зауважити, що на початку 1927 р. офіційна критика з особливою активністю почала нападати на неокласиків. С. Щу� пак, вислужуючись перед партійним керівництвом, вихваляв ма� сове мистецтво, протиставляючи його елітарному. Він пройшов� ся, за звичкою, по М. Хвильовому та «олімпійцях», називаючи їх «непманами» та «необуржуазією»4. 219 ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України Постійні напади змусили багатьох літераторів припинити літе� ратурну діяльність, мистецьке життя завмерло. Дехто з літераторів почав задумуватися над тим, як продовжувати свою діяльність. Одні намагалися пристосуватися до політичних вимог, дехто вва� жав за краще перечекати непевні часи. Політична обстановка була дуже непевна й вчорашні лояльні письменники ставали ворога� ми, а натомість з’являлося багато невідомих критиків та письмен� ників, які незаслужено претендували на провідне місце в укра� їнській літературі. Затишшя в літературній боротьбі вплинуло й на творчий про� цес. Навіть ті, хто під час подій 1925–1926 рр. начебто стояли ос� торонь від політичних нападок КП(б)У, не могли не усвідомити, що готує партія нелояльним літераторам. В. Поліщук дуже точно виразив настрої багатьох письменників, їх душевний стан на початку 1927 р. Характерно, що за свідчен� нями автора, творча криза в нього збіглася з початком дискусії, й хоча М. Хвильовий часто критично відгукувався про творчість В. Поліщука, той, напевне, зрозумів, які глибинні причини вик� ликали літературну суперечку. Він переконався, що більшовики відводять письменникам лише незавидну роль ідеологічних поміч� ників, які мають слухняно виконувати усі політичні замовлення влади. У цей час літературна критика, що стала схожа на літературну поліцію, діяла шляхом відкритого залякування та шельмування. Політичні ярлики «буржуазних націоналістів», «підголосків», «непманів» тощо стали звичайною лексикою офіційної критики. Літературної критики, як такої, взагалі не існувало, оцінювала� ся лише політична витриманість твору. Маловідомий молодий критик Б. Коваленко у літературному середовищі став відомий своїми «глобальними» статтями в період найбільшого загострення дискусії. Після того став одним з ідео� логів ВУСППу, офіційним критиком цієї організації та редактором «Літературної газети». Його стаття «Уваги до сучасної критики», що друкувалася з номера в номер протягом двох місяців, була пе� реповнена політичними наклепами на ВАПЛІТЕ та неокласиків. На його думку, ваплітяни намагаються «знищити єдино вір� ний пролетарський реалізм, який веде життя в революційній ди� наміці до кращого, замінити цю живу дійсність фальшованими вигадками хворої фантазії, яка бачить у сучасності загибель, — пе� реродження — от програмова лінія критиків з «ВАПЛІТЕ» в га� 220 НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43 лузі художньої прози, і ця лінія сама за себе говоритиме, не по� требує й особливих коментарів»5. Вусппівці, напевне, підсвідомо відчували, що їхня творчість не має нічого спільного з літературою й тому справжні таланти викликали в них роздратування. ВУСПП так і не спромігся ство� рити чогось нового в українській літературі. Про це свідчить хоча б такий факт: за даними обслідування бібліотек міста Києва чи� тачі дуже мало цікавилися тогочасною літературою — перевагу надавали українській класиці або європейським авторам. З того� часних українських письменників найбільшою популярністю користувалися твори М. Хвильового, О. Вишні, Я. Савченка6. Після виходу у світ чергового номера ВАПЛІТЕ Б. Коваленко взявся з новим запалом критикували «олімпійців». Він повторював старі штампи, що література має бути класовою, що вона повин� на слугувати умовам «сучасного моменту» й таке інше. Потрібно зауважити, що після поразки М. Хвильового та його публічного каяття мало хто з більшовицьких критиків згадував його висту� пи стосовно Європи та Москви. Вважалося, що це вже пройдений етап і літературна дискусія скінчилася. Однак Б. Коваленко пи� сав: «З ваплітовського «Сьогодні» виростає недвозначна перспекти� ва ваплітовського «завтра» … коли ковчег ВАПЛІТЕ, давши ма� ленький крен, знову бере твердий курс на команду того ж таки М. Хвильового»7. Новим вибухом став п’ятий номер журналу «ВАПЛІТЕ». По�пер� ше, в ньому було надруковано відповідь М. Хвильового В. Коряку. Полеміст терпляче пояснював, що не можна плутати суть мистецтва з його функціями, що пізнання й ідеологія не є тотожними, оскіль� ки пізнання ґрунтується на об’єктивних засадах, і тому подібне. У цьому автор підійшов до істини якнайближче. В 1927 р. біль� шовики почали новий ідеологічний наступ. Марксистська мето� дологія стала нав’язуватися в усіх галузях суспільного життя — в науці, культурі, освіті. Раніше марксистська догма була вирі� шальною переважно в питаннях політики та економіки. Первістком стала відверто цинічна кампанія боротьби з опози� цією в середині самої партії. В країні нагніталася масова істерія. В пресі почали з’являтися списки виключених з партії за участь у троцькістській опозиції. Викриття підпільної друкарні в Ленін� граді подавалося як викриття небезпечного контрреволюційного злочину. На шпальтах газет було повно закликів покарати опо� зиціонерів. Незабаром Л. Троцького було виключено з ВКП(б). 221 ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України Розгром політичної опозиції й встановлення одноосібного прав� ління Й. Сталіна та його поплічників збіглися з посиленням по� зицій більшовиків в економіці. Криза хлібозаготівель та поши� рення руху за колгоспи, які висував на перше місце Й. Сталін, а в Україні від 1925 р. Л. Каганович, свідчили про кінець вільно� го підприємництва на селі й початок сталінської трансформації в країні8. Після того, як партійне керівництво бере курс на тотальну ін� дустріалізацію, одночасно починається й процес тотальної уніфі� кації духовного життя. Щоб мобілізувати мільйонні маси на будівництво потужної економічної бази, необхідно повністю контролювати ідеологічну атмосферу в країні. Щоб маніпулювати масами, Й. Сталіну потрібно було повністю контролювати насам� перед їхні почуття, думки, бажання. В. Коряк у статті, присвяченій роковинам перемоги більшо� виків в 1917 р., писав, що боротьба груп у межах радянської літе� ратури є відбиттям класової боротьби й тепер йдеться про боротьбу на літературному фронті двох непримиренно ворожих тенденцій: єдиного націоналістичного фронту, як рецидиву старого «українст� ва», та єдиного фронту радянського, що цілком заперечує єдність української літератури в добу радянської державності9. Такі твердження призводили до поглиблення прірви між різними мис� тецькими групами та окремими письменниками. Одні ставали іг� рашками в руках партійної політики, інші не могли погодитися з роллю слухняних виконавців. У цьому ж номері журналу було опубліковано статтю М.Куліша «Критика чи прокурорський допит». Відомий драматург недавно сам зазнав нападів з боку партійних ідеологів за драму «Народний Малахій». Поставлена в театрі «Березіль» п’єса протягом шести місяців мала найбільший успіх глядацької аудиторії, але незаба� ром була заборонена й після значних переробок під тиском більшо� вицьких цензорів вийшла на театральні підмостки вже в зовсім іншому вигляді. Це була найбільш вдала сатира на весь радянсь� кий режим. У ній дуже точно було змальовано подвійну політику більшовиків у галузі національного питання. Звичайно, більшовицькі керівники розуміли, яку небезпеку має для них цей твір. ВУСПП та «Молодняк» почали відкрито звинувачувати М. Куліша в «спотворенні радянської дійсності», в «співробітництві з ідеологічними ворогами» й тому подібному. За цькуванням неординарних літераторів стояв бюрократичний 222 НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43 партійний апарат, який своїми прямими чи непрямими вказів� ками роздмухував переслідування. Відповідаючи на ці напади, М. Куліш чи не вперше в тогочас� ній Україні відкрито заговорив про політичну заангажованість більшовицької «літературної» критики. Він закликав толерант� но ставитися до своїх опонентів і не перетворювати мистецький аналіз на політичний мітинг10. Але головною подією номера стала публікація першої частини роману М. Хвильового «Вальдшнепи». Свого часу він справив ефект вибуху бомби. М. Хвильовий чітко вказав, що більшовицький режим скотився в прірву тоталітаризму. У романі яскраво зображено трагедію української революційної інтелігенції, тих молодих людей, що закохані у «загірні кому� ни», «м’ятежних комунарів», яких закрутила у своєму небезпечно� му й такому привабливому вирі революція. З палкими бажання� ми, з неосяжними мріями входили вони у нове життя, а зустріли міщанський закуток, «канареєчну просвіту». Потрібно зауважи� ти, що слова, якими говорять Аглая та Карамазов — головні ге� рої роману, вистраждані самим автором і йдуть від самих глибин переживань М. Хвильового11. Автор шукає причини такої транс� формації, намагається визначити той момент, коли ідеали перет� ворилися на засіб, коли гасла стали прикриттям для аморальних злочинів. Бунт молоді — це передусім протест проти заскорузлих пра� вил, звичок, норм, проти влади надуманих авторитетів і диктату застарілих догм. Подібний процес був характерним для суспільно� го розвитку всієї Європи. За цим підсвідомим бунтом не було нічо� го конструктивного, лише руйнація, яка й викликала до життя цього монстра. М. Хвильовий промовляє устами Карамазова: «Вони (часто розумні й талановиті) нездібні бути оформителями й творця� ми нових ідеологій, бо їм бракує широкої індивідуальної ініціа� тиви і навіть відповідних термінів, щоб утворити програму свого нового світогляду»12. Автор більше не мав можливості відкрито говорити про «євро� пейську людину», тому вдався до езопівської мови літературних творів, увівши в твір образ Аглаї як протиставлення Карамазову. Хоча ця невелика хитрість навряд чи могла йому допомогти, ад� же критика, особливо з боку вусппівців, набирала обертів. Це бу� ла відверта спроба повністю розкрити подвійну політику більшо� вицької пропаганди щодо «щасливого будівничого соціалізму». 223 ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України 1927 р. у літературному житті був надзвичайно важливим для всієї української літератури. Саме цього року було написано «Вальдшнепи» М. Хвильового, «Смерть» Б. Антоненка�Давидо� вича, «Місто» В. Підмогильного, «Народний Малахій» М. Куліша. Роман В. Підмогильного «Місто» є показовим як продовження філософсько�інтелектуальної психологічної традиції в українській літературі. Крім того, в цьому творі є надзвичайно цікаво розроб� лена тема інкультурації сільського інтелігента у міське середови� ще. В романі вперше з таким глибинним філософським аналізом змальовано гостру проблему українського інтелігента в місті. Варто згадати і повість Б. Антоненка�Давидовича «Смерть». Цей твір, як і «Вальдшнепи», присвячений надзвичайно важли� вій та цікавій темі. В основі роману — та ж сама внутрішня бо� ротьба молодого сільського інтелігента Костя Горбенка, що має проводити більшовицьку політику в невеликому повітовому міс� течку. Повість образно й яскраво показує трагічну долю тої частини української молоді, що пішла на службу до більшовиків. Вони були приречені на постійний конфлікт з новою владою. Падіння ідеалів, повна деградація їхньої віри приводить до глибокого внут� рішнього конфлікту. Аналізуючи названі твори, переконуємося, що вони найбільш повно розкривають ті процеси, що відбувалися в суспільстві в се� редині 20�х років. Недарма головною думкою в них є внутрішня криза представників молодшого покоління в пореволюційній Україні, викликана встановленням тоталітарного режиму. Їхні твори — це своєрідна реакція на поширення антидемократичних настроїв, заідеологізованість побуту, уніфікацію духовного життя. Звичайно, всі ці негативні явища були характерними і для ук� раїнського літературного руху в другій половині 1920�х років. Початок 1928 р. став поворотним у літературному житті Ук� раїни. Психологічна атмосфера в цей час уже була досить напру� женою, відчуття, що репресії можуть розпочатися дуже скоро, ставали дедалі реальнішими. Під цим тиском багато літераторів намагалися порвати з небезпечним оточенням. Наприкінці 1926 р. група українських літераторів виступила з ініціативою створити спілку, де були б об’єднані літератори та сценаристи. Однак Головполітосвіта всіляко намагалася заблоку� вати цю ініціативу. Врешті�решт, у 1927 р. спілку дозволили. Вона називалася КОРЕЛІС (організація режисерів, літераторів і сце� наристів). Оскільки з 16 членів спілки 10 належало до ВАПЛІТЕ, 224 НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43 то це давало можливість чиновникам від культури порівнювати ці дві організації й звинувачувати членів КОРЕЛІСу в тих же «гріхах», що й ваплітян13. Конкуруюча пролетарська організація ВУАРДІС (Всеукраїнсь� ка асоціація режисерів, драматургів і сценаристів) заявляла, що КОРЕЛІС став для них ворожою організацією саме через тісні зв’яз� ки з ВАПЛІТЕ14. Через постійні переслідування в середовищі спілки літераторів та сценаристів стався розкол. Деякі літератори намага� лися дистанціюватися від опальної спілки. Так, у грудні 1927 р. М. Панченко, Д. Бузько залишили КОРЕЛІС, мотивуючи це тим, що організація «не стоїть на засадах радянської громадськості»15. Тиск на опозиційні літературні організації посилювався. Над� звичайно небезпечною стала для «олімпійців» стаття Ф. Тарана в газеті «Комуніст». Автор нападав на ваплітян, зокрема, і за те, що в журналі почав публікуватися П. Христюк, який був актив� ним учасником національно�визвольного руху 1917 — 1920 рр. За словами марксистського критика: «Літературні ухили виразно давали «крен» в бік політики»16. Ймовірно, що ця публікація й зав� дала останнього удару ВАПЛІТЕ. 12 січня 1928 р. члени ВАПЛІТЕ зібралися на свою останню зустріч, де і відбувся акт саморозпуску організації. Під час голо� сування більшість висловилася за саморозпуск — 12 за, 2 проти, 1 утримався17. Приводом до нових нападок стала публікація у сьо� мому номері журналу ВАПЛІТЕ статті П. Христюка. Однак, як казав Ю. Яновський, стаття П. Христюка — лише привід18. Характерною була оцінка органами влади цієї непересічної ор� ганізації. Так, Головполітосвіта в докладній записці в ЦК КП(б)У писала: у «ВАПЛІТЕ» за звітний рік (мається на увазі 1926–1927 рр.) вийшло 5 книжок. Журнал, згуртувавши навколо себе більш�менш кваліфікованих письменників, вміщав на своїх сторінках роботи досить високої художньої якості. Рівнобіжно з тим журнал виявив себе як організаційно�літературний центр для тих письменників, що гостро й вперто борються з політикою партії в галузі мистецтва та літератури, намагаючись дискредитувати партійне керівництво цим фронтом та культивуючи дрібнобуржуазні шовіністичні на� строї з певним ухилом у бік фашистського світогляду. З редакцією «ВАПЛІТЕ» доводилося боротися за кожну майже статтю в кож� ному числі книжки. Потрапивши в безвихідне становище, дяку� ючи своїй політиці, група самоліквідувалася, після чого закрив� ся й журнал «ВАПЛІТЕ»»19. 225 ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України Більшовики повністю визнавали мистецьку цінність ВАПЛІТЕ як літературної організації й цілком відверто говорили, що причи� ною її ліквідації стало політичне несумісництво творчої свободи та ідеологічної уніфікаційної політики КП(б)У. Навіть після саморозпуску ВАПЛІТЕ тривало переслідування письменників. Ваплітяни після ліквідації своєї організації начебто опосередковано визнали свої «помилки». Але М. Хвильовий, що був головним винуватцем в очах радянської критики, в цей час перебував закордоном. Чиновники почали домагатися «каяття» письменника. У своїй статті марксистський критик і голова Агітпропу А. Хви� ля різко звинуватив письменника в політичних ухилах, насампе� ред стосовно його роману «Вальдшнепи»20. Критика літературно� го твору була повністю перетворена на політичні звинувачення. Під тиском цієї статті, а також ліквідації ВАПЛІТЕ, М. Хви� льовий пише свого покаянного листа, що був датований 22 лютим 1928 р. Невідомо, чи вплинув якось на його рішення диспут, що про� ходив у Харкові 18–21 лютого. На цьому диспуті виступав П. Люб� ченко, який засудив діяльність М. Хвильового як «правий ухил» й почав наводити паралелі з опозицією Л. Троцького21. З початку лютого М. Хвильовий постійно подорожував по Єв� ропі, але коли дізнався про події в Україні, перед ним, за свідченням його перекладача та гіда Р. Роздольського, постала гостра диле� ма: або повернутися до Харкова й капітулювати, або залишитися у Відні22. Обрання ним першого варіанта може свідчити й про те, що М. Хвильовий усвідомлював відповідальність перед товаришами. Адже своїми виступами він багатьом з них подав надію й цим втяг� нув у дискусію, що так трагічно закінчилася. Він розумів, що, за� лишившись на Заході, надасть ще більших можливостей його супротивникам для політичних нападок. Дехто з дослідників (Ю. Ковалів, М. Жулинський) оцінюють покаянний лист М. Хвильового як останню крапку в літературній дискусії. Дійсно, період відкритого «памфлетописання» закін� чився, однак залишалося відверте протистояння між політични� ми кон’юнктурниками та справді талановитими літераторами. Оскільки така конкуренція є вічною, то, відповідно, й літератур� на боротьба ще мала тривати. Однак це вже не мало нічого спіль� ного з гострою полемікою 1925–1926 рр. Потрібно зауважити, що в постійних нападах вусппівської кри� тики, особливо на неокласиків, виявляється й причина цих на� 226 НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43 падів. Справа в тому, що вже на початку 1928 р. всім стало зро� зуміло, що ВУСПП як мистецька організація себе не виправдав. Ще в 1927 р. М. Хвильовий писав: «Ми не без жалю констатуємо перший провал ВУСППу і знаємо, що за ним неминуче, як невб� лаганна смерть, прийде другий і третій»23. Організаційні ініціативи ВУСППу також були настільки ефе� мерними, що навіть за повної підтримки керівних органів прова� лилися. На початку 1928 р. ВУСПП виступив з ініціативою ство� рення єдиної федерації пролетарських письменників24. ЦК КП(б)У відразу зреагував на цю ініціативу відповідним розпорядженням: «До проробки питання про організацію феде� рації пролетарських письменників — утворити комісію в складі т.т. Любченка (голова), Хвилі, Кагановича, Демченка, Скрипни� ка, Затонського та інш. Комісії проробити це питання на підставі матеріалів, що є, про існуючі літературні течії і внести на обговорення Оргбюро через місяць»25. Разом з тим провалилися й мистецькі намагання вусппівців. Уже в 1928 р. стало зрозуміло, що ця організація в культурному плані не оправдала себе. Її члени не спромоглися створити жодно� го вартого уваги літературного твору. Вся їхня «творчість» поля� гала лише в політичній критиці опонентів. Після самоліквідації ВАПЛІТЕ В. Гадзінський, відомий авангардистський поет, у листі до Л. Кагановича писав: «Авторитет ВУСППу покищо держиться тим, що письменники хотять бути найближче до КП(б)У і поки що на це мандат ВУСПП має»26. Авторитет ВУСППу упав настільки, що навіть була спроба за� крити їхній головний друкований орган — «Літературну газету». Однак вуспівцям удалося відстояти її, насамперед через повну лояльність цього органу до більшовицької партії. І. Ле писав до секретаріату ЦК КП(б)У: «Літературна газета» успішно провади� ла завзяту боротьбу з буржуазними літературними течіями й їх політичними тенденціями, відвойовувала від їх впливу й виховува� ла молодь, зокрема студентську, притягала до ВУСППу й навіть в самий ВУСПП лівих попутників, яким імпонує сила ВУСППу як міцної організації з власними виданнями й чистою позицією в культурно�літературних справах»27. Спроба ліквідувати один з ос� новних речників партійного впливу в літературі свідчить, що пар� тійна номенклатура в цей момент була повністю переконана у своїй перемозі. Адже саме ВУСПП та його друкований орган широко 227 ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України використовувався Агітпропом ЦК КП(б)У під час переслідування нелояльних літераторів. Можливо, загроза позбутися своєї газети примусила ВУСПП активніше критикувати усі «непролетарські елементи» в літературі. В подальшому «Літературна газета» усіля� ко намагалася довести, що літературна дискусія не закінчилася й ворог не розбитий. Наприкінці 1928 р. вусппівці, намагаючись протиставити щось «романтиці вітаїзму», ввели в обіг новий термін — «монументаль� ний реалізм». Що воно мало означати — ніхто не знав. Реалізм у різ� них проявах, навіть до натуралізму, був тоді популярний у країнах Західної Європи та Америки. Однак, чим відрізнявся саме мону� ментальний реалізм, «теоретики» з «Літературної газети» пояс� нити не могли. Як писала В. Агєєва, відшукати естетичну різни� цю між «пролетарським» та «непролетарським» реалізмом дуже важко28. Проблема «єдиновірного» стилю в радянській літературі актив� но дискутується з 1928 р., з’являється багато праць, у яких всіляко рекламуються «пролетарський», «діалектичний», «монументаль� ний», «героїчний» та інші реалізми. Але саму назву остаточно було прийнято лише в 1934 р.29 Це свідчить про те, що визначен� ня соціалістичного реалізму, як стилю доби, було свідомо натяг� нуто політичною критикою. Посилення наступу вусппівської критики на багатьох таланови� тих літераторів крилося саме в повній кризі ВУСППу (і як орга� нізації, і як літературного середовища). Можливо, усвідомлення власної неспроможності зробити щось краще за тих же неокла� сиків примушувало їх ставати на шлях відкритого цькування своїх противників. Одночасно, в 1928 р. почали проявляти підвищену активність партійні органи. Їхня зацікавленість літературними справами знач� но зросла. На початку року Агітпроп за дорученням секретаріату підготував доповідну записку для ЦК. Її автором був А. Хвиля. От� же, більшовицька партія планувала серйозно зайнятися «вирішен� ням» літературних проблем. Особливу увагу більшовики приділяли неокласикам, оскільки розуміли, що, попри зовнішню лояльність, ця частина письменства так і не прийняла державну політику більшовиків, особливо в галузі національних відносин. Саме про це і йшлося в записці: «Поміча� ється підсилення та ускладнення форм наступу ворожої ідеології в ділянці критики, публіцистики та красного письменства. 228 НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43 Характерна особливість етапу цього наступу — це спроба мас� кування з боку ворожих нам сил, спроба зовнішнього пристосуван� ня до вимог контролю, залишення та поглиблення в основі своїх старих платформ. Автори з красного письменства здебільш хворіють на селянську обмеженість та занепадництво і песимізм в змалюванні й оцінці соціальних явищ сучасності. Суперечки між селом та містом, між населенням та органами влади, негативні явища соціальної нерівності, недоліки щодо розв’язання національного питання — висуваються на передній план, узагальнюються. Отже, утворюється тло занепадництва і зневір’я в здобутки і доцільність революції. Переважно це виявляється в формі іде� алізації контрреволюційних виступів та боротьби проти радянської влади (Брасюк «Отаман Сатана», Жигалко «Кореш», Підмогиль� ний «Проблема хліба», Оніщенко «Ткачихи», в націоналістич� них ухилах (Антоненко�Давидович «Смерть») і т. інше. Тут треба зауважити, що не лише приватні видавництва, а і ДВУ відчуває на собі тиск цієї в значній мірі ворожої рад. владі ідеоло� гії (Жигалко, Антоненко�Давидович, Оніщенко)»30. Як бачимо, партійні ідеологи розуміли, що розпуск ВАПЛІТЕ, а також показна «капітуляція» М. Хвильового — це лише прикрит� тя, що вони аж ніяк не визнавали своїх «помилок». Однак дивним видається, чому контрольні органи дозволили видавати новий літе� ратурно�критичний альманах «Літературний ярмарок». Можли� во, це був широкий жест переможців, можливо, відіграла роль самовпевненість партійних ідеологів. Можливо, вони розуміли, що українська література не може існувати лише в умовах однієї організації, до того ж такої слабкої, як ВУСПП. У грудні 1928 р. вийшло з друку перше число альманаху «Літе� ратурний ярмарок». Г. Костюк згадував, що це була нова й оригі� нальна поява на літературному обрії31. Біля витоків цього непересіч� ного видання стояли М. Куліш, М. Хвильовий, О. Досвітній, Ю. Смолич та багато інших талановитих літераторів. «Літератур� ний ярмарок» — це перехід до нової тактики боротьби — через езопівське слово показати недолугість офіційного шляху розвит� ку української літератури. Але це був уже зовсім інший етап сто� сунків влади та літераторів у радянській Україні. Часто цей період 1927–1928 рр. називають другим етапом лі� тературної дискусії. Однак із наведеного матеріалу видно, що це 229 ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України не зовсім правильно. Адже неможливо назвати дискусією звину� вачувальні монологи однієї сторони й виправдовування іншої. Виникає враження, що більшовики й та частина літераторів, які інтуїтивно відчували бажання влади, не просто намагалися роз� чистити мистецьке поле, але, в першу чергу, самоутвердитися. Це самоутвердження нової літератури відбувалося саме через зни� щення вже існуючої літературної традиції. Уніфікація літературного життя передбачала безроздільне панування єдиного «творчого методу», основи якого були сформу� льовані саме тоді — наприкінці 1920�х років. За офіційною доктри� ною соціалістичний реалізм мав відображати навколишній світ у художніх формах, насправді ж він лише романтизував реаль� ність, перетворюючись на міфологію. Тоді наприкінці 1920�х ро� ків сталінська ідеологія лише шукала форми й головні символи цього нового світового міфу. 1 Ковалів Ю. Літературна дискусія 1925–1928 рр. — К., 1990. — С. 40. 2 Епік Г. Як же бути? До проблеми організації молодняка // Культура і побут. — 1927. — № 17. 3 Коряк В. Хвильовистий соціологічний еквівалент // Гарт. — 1927. — № 1. 4 Щупак С. Найбільша перспектива // Літературна газета. — 1927. — № 5. 5 Коваленко Б. Уваги до сучасної критики // Літературна газета. — 1927. — № 12 (8 вересня). 6 Фрідьєва М. Попит міського читача на українську художню літературу // Літературна газета. — 1928. — № 3 (5 лютого). 7 Коваленко Б. Уваги до сучасної критики // Літературна газета. — 1927. — № 15 (24 жовтня). 8 Кульчицький С. Між двома війнами (1921–1941) // Український істо� ричний журнал. — 1991. — № 8. — С. 8. 9 Коряк В. Радянська література першого десятиріччя // Комуніст. — 1927. — № 258 (12 листопада). 10 Куліш М. Критика чи прокурорський допит // ВАПЛІТЕ. — 1927. — № 5. — С. 90. 11 Жулинський М. Микола Хвильовий. — К., 1991. — С. 14. 12 Хвильовий М. Твори. — К., 1991. — С. 142. 13 Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. — К., 1997. — С. 191. 14 Там само. — С. 187. 15 Там само. 230 НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43 16 Таран Ф. Про «ВАПЛІТЕ», розпечене перо і самокритику: (Нотатки з приводу V�ої книжки журналу «ВАПЛІТЕ») // Комуніст. — 1928. — № 7 (8 січня). 17 Shkandrij M. Modernism, Marxism and the Nation. — Edmonton, 1985. — P. 108. 18 Ваплітянський збірник. — Торонто, 1977. — С. 240. 19 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 2695. — Арк. 30. 20 Хвиля А. Від ухилу у прірву // Комуніст. — 1928. — № 33 (8 лютого). 21 Любченко П. Наша літературна дійсність: (Промова секретаря ЦК КП(б)У П. Любченка на літературному диспуті у Харкові 18–21 лютого 1928) // Комуніст. — 1928. — № 52 (2 березня). 22 Shkandrij M. Вказ. праця. — С. 127. 23 Наше сьогодні // ВАПЛІТЕ. — 1927. — № 3. — С. 135. 24 Декларація Всеукраїнської спілки пролетарських письменників // Літературна газета. — 1928. — № 1 (7 січня). 25 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 2695. — Арк. 5. 26 Там само. — Арк. 51. 27 Там само. — Арк. 40. 28 Агєєва В. Соціалістичний реалізм: злиття чи уніфікація? // Прапор. — 1989. — № 11. — С. 175. 29 Наєнко М. Критика чи кон’юнктура. — К., 1993. — С. 42. 30 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 2695. — Арк. 11–12. 31 Костюк Г. У світі ідей і образів. — Б. м., 1983. — С. 104. Леонід Цубов НА ШЛЯХУ ДО ДЕРЖАВНОСТІ (ДО 70–РІЧЧЯ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ) Аналізуються передумови проголошення незалежності Кар/ патської України. Розглянуто особливості взаємодії та взаємо/ впливу різноманітних політичних сил Закарпаття в умовах ба/ гатопартійності у міжвоєнний період. Досліджено своєрідність зародження та етапи розвитку проукраїнських політичних пар/ тій краю на шляху до незалежності. Leonid Tsubov. On the way to the statehood (to the 70th anniver/ sary of the independence declaration of Karpatsky Ukraine). The preconditions for the independence declaration of the Carpathian Ukraine have been analyzed. The specific features of political and 231 ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-13016
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
isbn	978-966-02-5322-3
issn	XXXX-0021
language	Ukrainian
last_indexed	2025-11-30T20:55:57Z
publishDate	2009
publisher	Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України
record_format	dspace
spelling	Собачко, О. 2010-10-27T12:40:50Z 2010-10-27T12:40:50Z 2009 Встановлення монополії партійної критики в літературі в 1927–1932 роках / О. Собачко // Наук. зап. Ін-ту політ. і етнонац. дослідж. — 2009. — Вип. 43. — С. 218-231. — Бібліогр.: 31 назв. — укp. 978-966-02-5322-3 XXXX-0021 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13016 У статті показано монополію більшовицької партії на літературу та критику в 1927–1932 роках. За офіційною доктриною соціалістичний реалізм повинен відображати навколишній світ у художніх формах, насправді ж він лише романтизував реальність, перетворюючись в міфологію. Наприкінці 20 х років сталінська ідеологія лише шукала форми і основні символи цього нового світового міфу. The monopoly establishment of party criticism in the literature in 1927–1932. In the article, the Bolshevist party’s monopoly on the literature and criticism in 1927–1932 is shown. According to the official doctrine, the socialist realism should have displayed surrounding world in art forms, actually, it only romaticized a reality, turning to the mythology. In the late twenties, the Stalin ideology was only searching for forms and the basic symbols of this new world myth. uk Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України Встановлення монополії партійної критики в літературі в 1927–1932 роках Article published earlier
spellingShingle	Встановлення монополії партійної критики в літературі в 1927–1932 роках Собачко, О.
title	Встановлення монополії партійної критики в літературі в 1927–1932 роках
title_full	Встановлення монополії партійної критики в літературі в 1927–1932 роках
title_fullStr	Встановлення монополії партійної критики в літературі в 1927–1932 роках
title_full_unstemmed	Встановлення монополії партійної критики в літературі в 1927–1932 роках
title_short	Встановлення монополії партійної критики в літературі в 1927–1932 роках
title_sort	встановлення монополії партійної критики в літературі в 1927–1932 роках
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13016
work_keys_str_mv	AT sobačkoo vstanovlennâmonopolíípartíinoíkritikivlíteraturív19271932rokah

Встановлення монополії партійної критики в літературі в 1927–1932 роках

Institution

Similar Items