Українська інтелігенція в період німецької окупації: соціальний портрет та історична доля
Saved in:
| Date: | 2008 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2008
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13040 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Українська інтелігенція в період німецької окупації: соціальний портрет та історична доля / Л. Бідоча // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2008. — Вип. 11. — С. 72-81. — Бібліогр.: 39 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859975337599827968 |
|---|---|
| author | Бідоча, Л. |
| author_facet | Бідоча, Л. |
| citation_txt | Українська інтелігенція в період німецької окупації: соціальний портрет та історична доля / Л. Бідоча // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2008. — Вип. 11. — С. 72-81. — Бібліогр.: 39 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| first_indexed | 2025-12-07T16:23:54Z |
| format | Article |
| fulltext |
m`0hqŠq|jhi njro`0Pimhi pefhl
Л. Бідоча (Київ)
УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ В ПЕРІОД НІМЕЦЬКОЇ
ОКУПАЦІЇ: CОЦІАЛЬНИЙ ПОРТРЕТ ТА ІСТОРИЧНА ДОЛЯ
У вивченні найбільшої в історії людства Другої світової війни залишається
чимало недосліджених сторінок. Серед них виявилася й тема про українську
інтелігенцію в окупаційний період. Щоправда, останнім часом з'явилися пере-
думови для якісного прориву в даній тематичній ніші.
Так, у виданні «Архіви окупації» (серія «Більш не таємно») вперше пред-
ставлено інформацію про так звані «окупаційні фонди» державних архівів
України, які містять чимало нових документів. Актуалізована інформація
допомагає розкриттю маловідомих сторінок історії України 1941—1945 рр. у
контексті загальнолюдської трагедії найжорстокішої зі світових воєн, що є
важливим також з погляду міжнародного співробітництва в гуманітарній
сфері, сприяє захисту соціальних інтересів і гідності жертв націонал-соціаліс-
тичного режиму, попередженню загрози тоталітаризму, поширенню взаєморо-
зуміння між народами світу. На сторінках видання проступають нові риси
війни й окупації.
Нині існує доступ до інших джерельних пластів, зокрема з Архіву СБУ,
які дозволяють більш об’єктивно і всебічно висвітлювати події воєнної доби.
З численних стенограм нарад та розмов Гітлера з економічною та військово-
політичною елітою Третього рейху, генералами армій, райхсмаршалами про-
слідковується деяка подвійна позиція щодо українців.
«Українець, як представник пасивного народу, перебуває у полоні приро-
ди. Він не може управляти взаємовідносинами, взаємовідносини управляють
ним», – зазначалось у таємній директиві фашистського керівництва «Політика
управління людьми на Україні». Зарахований до расово неповноцінних, укра-
їнський народ був приречений нацистами більшою частиною на винищення,
меншою – на слугування німецьким панам1.
Погляди А. Гітлера розділяв рейхсмаршал Г. Герінг, який вважав, що німці
повинні найперше подбати про забезпечення Німеччини харчами, все інше
може прийти згодом. А рейхсляйтер А. Розенберг підкреслював, що в Україні
німці повинні звернути увагу на культурний аспект, пробудити історичну
свідомість українців.
Гітлер зауважував під час нарад, що така розбіжність думок є нормальним
явищем у демократичній системі (напевно, вважав такою свою країну?), тому
на закінчення підкреслював, що всі відмінності в поглядах зникнуть, коли
почнеться практична діяльність.
За всієї неоднорідності суджень окупаційних інстанцій щодо українського
народу та його інтелектуальних здобутків ясно було одне: німці зовсім не зби-
раються перейматися духовними й культурно-освітніми запитами населення,
зокрема місцевої інтелігенції.
Новоявлені колонізатори відчували, що український народ не здолати, до-
ки він зберігає духовний потенціал, свою древню культуру. «Не сміємо дати
українцям дійти до розуміння, що їхня раса є щось краще, тільки треба пер-
конати їх у чомусь протилежному... Немає сенсу говорити їм про прогрес...
Якщо цього не зробимо, то допоможемо виховати майбутню опозицію проти
нас,» – говорив фюрер2.
72
Voen_istor_U_7:Voen_istor_Ukrain.qxd 17.03.2008 16:04 Page 72
Отже, культура ставала перешкодою на шляху реалізації зловісних замірів
окупантів щодо України. Неосвіченою, забитою масою було легше керувати,
перетворюючи її на рабів.
Так звану «партійну інтелігенцію» гітлерівці вважали фанатично відданою
комуністичним ідеалам і всіляко її «знешкоджували». Нейтралізації та ізоляції
підлягала інша категорія української еліти – національно свідома інтелігенція,
до якої належали не лише діячі емігрантських політичних груп, члени й сим-
патики ОУН, західноукраїнські представники «вільних» професій, а й частина
радянської інтелігенції, що залишилася на окупованих територіях. Сповідуючи
ідею відродження національної державності, вона прирікала себе на пересліду-
вання влади, яка й чути не хотіла про постановку політичних питань з боку
українців. Нарешті, третю групу представників розумової праці передбачалося
використати як «ремісників високої кваліфікації». Вважаючи, що українська
інтелігенція не спроможна пропонувати кращі зразки високого мистецтва й
літератури, німецькі «культуртрегери» відводили їй роль, у кращому випадку,
ретранслятора арійської культури і тих, хто обслуговував смаки її носіїв та
шанувальників.
Аналіз преси періоду Другої світової війни, архівних документів свідчить
про два взаємопротилежні процеси, які мали місце на теренах Західної
України. Перший був зумовлений позицією окупаційної нацистської влади,
другий – власне української інтелігенції.
Демонструючи свою «расову перевагу» і намагаючись принизити місцеве
населення, яке вони називали «тубільцями», найпершим об'єктом знущань,
репресій, арештів, заслань до концентраційних таборів та масових розстрілів
нацисти обрали інтелігенцію3.
На початку липня 1941 р. гітлерівцями були розстріляні львівські діячі на-
уки і культури, професори університету і політехніки: Т. Бой-Желенський, Р.
Фішер, Р. Лоншап де Бер’є, А. Маурицій, К. Бартель, В. Стожек, Р. Віткевич,
В. Круковський.
Про прямі та опосередковані втрати в середовищі львівської інтелігенції
свідчать такі цифри: Львівська політехніка у 1941 р. мала 297 осіб профе-
сорсько-викладацького складу, 260 осіб навчально-допоміжного персоналу, а в
1944 р. – відповідно 224 та 134 особи. У науково-дослідних установах Льво-
ва у 1941 р. працювало 105 наукових працівників, а в 1944 р. – 714.
Друга тенденція зумовлена поведінкою української інтелігенції в складних
умовах «нового порядку». Вона була спрямована на реалізацію своєї фахової
функції, власно місії – освіти народу, навчання і виховання нового покоління
за будь-яких обставин. Та цілу низку середніх навчальних закладів було зак-
рито.
Нацистська політика на окупованих землях не допускала збільшення кіль-
кості української інтелігенції. Крім залізниці та суто «українських» установ, в
усіх урядах переважала кількість поляків. Вони всіма способами старалися
усунути тих українців, які ще в деяких урядах втрималися. Більшість установ
була окупована поляками, а українці, які там працювали, не мали жодного
значення. Українці були затероризовані й пригноблені поляками, в більшості
випадків боялись їх. Працю українцю в державному адміністративному апа-
раті дуже важко було дістати, переважно за протекцією потрапляли туди по-
ляки. Кращі та головніші посади також були в руках поляків. Адміністратив-
ний апарат тут так само, як скрізь, був сильно централізований. Усі справи
вирішував німець, решта урядовців – це тільки технічні робітники. Суди ок-
ремо для німців, окремо для місцевого населення. Урядова мова – німецька,
побічна – українська, потім польська. За такою чергою в тих умовах друку-
валися розпорядження та оголошення5.
Нацистський окупаційний режим 73
Voen_istor_U_7:Voen_istor_Ukrain.qxd 17.03.2008 16:04 Page 73
За німців було відкрито школи з українською мовою навчання, і це дало
багато для національного освідомлення молоді, хоча було заборонено викла-
дати історію і географію України. Для такого типу шкіл, які нацисти почали
запроваджувати в Україні, радянські вчителі, звичайно, не підходили. Взагалі
до них окупаційні власті ставилися з недовір’ям, і небезпідставно. Ось яка ха-
рактеристика давалася їм в огляді поліції безпеки і СД Києва: «Радянські пе-
дагоги були у переважній більшості найзаповзятливіші передавачі загальної
радянської політики». Особливо небезпечними визнавалися сільські вчителі –
як «відповідальні агенти радянської політики»6. Велику кількість українських
учителів нацисти відправили на роботу до Німеччини.
Українська еліта розуміла, що будь-яка легальна праця під час окупації бу-
де розцінюватися радянською владою як колаборація. В передвоєнний час мо-
рально-політичний стан радянського суспільства зазнав значної деформації,
що проявилась у насильницькому насадженні однодумності, створенні обста-
новки тотальної підозри й страху, в психології людини – почуттям власної
другорядності. Це був час, коли велика кількість людей вже не вміла та й не
бажала думати про щось високе.
В умовах кризи українського суспільства, в якій воно опинилося на почат-
ку війни, коли перед населенням постала проблема, як жити далі, люди не
могли тривалий час поводитись індиферентно. Перебуваючи під нищівною
диктатурою протягом тривалого часу, вони вже втратили здібність до самоор-
ганізації, самозахисту. Під «найдемократичнішою конституцією» радянської
влади ініціатива вважалася майже злочином, а то й взагалі антидержавною
змовою. Людей привчили покірно сидіти й тихо чекати, що їм накажуть «зго-
ри». Та рано чи пізно вони повинні були визначитися: сприймати нові поряд-
ки, чи перебувати до них в опозиції, чи знайти компромісне рішення. Вибір
залежав від багатьох факторів – як особистісних, так і суспільних.
В листі німецького вченого Р. Гіннуса на адресу особливого штабу науки
в Берліні проводилася думка про те, що особиста структура переживань і су-
часний динамізм українського народу є силами, з якими німецька влада
обов'язково повинна рахуватися, оскільки ідеологічні вороги рейху віртуозно
володіють методами управління людьми. Населення України не є ані тупим,
ані примітивним, а у найвищій мірі емоційно реагує на всі події7.
Політичні настрої української інтелігенції радянського тилу в умовах
війни допомагають зрозуміти причини співпраці з гітлерівцями тієї її части-
ни, яка залишилася на окупованій ворогом території України. Аналіз спец-
повідомлень агентів НКВС дає змогу дійти висновку, що в її середовищі вже
на початку війни чітко виокремилися дві категорії: ті, хто лояльно ставився
до радянської влади, і ті, хто розгубився і від постійних нестатків та напів-
голодного життя дійшов до відчаю, зневірився і не чекав добра від майбут-
нього8.
З оперативних донесень агентів НКВС у ворожому тилу можна скласти
уявлення про гамму почуттів і настроїв інтелігенції. Так, в одному з повідом-
лень йдеться про те, що науковий співробітник АН УРСР професор Лошкарьов
використовує повідомлення про становище на Південному фронті для поши-
рення пліток серед інтелігенції. З його точки зору, «єдиним виходом для нас
стала б негайна капітуляція і згода на ті умови, які поставлять нам німці, тоб-
то утворення вільної України, відторгнення прибалтійських держав і Кавказу,
зміна у внутрішній політиці». Академік Сельский також критикує команду-
вання Червоної армії і вважає, що «немає дисципліни, організації як в армії,
так і в тилу»9. Такі політичні погляди висловлювала частина української
інтелігенції в умовах радянського тилу, коли була хоч якась можливість не по-
мерти від голоду та холоду.
74 Л. Бідоча
Voen_istor_U_7:Voen_istor_Ukrain.qxd 17.03.2008 16:04 Page 74
В іншому документі керівництва НКВС йдеться про журналіста В. Мар-
ченка, який співробітничав з німцями. За походженням українець, він був
фанатичним прибічником нової «Руської держави», на противагу більшо-
вицькій державі. Марченко вважав, що нову «Руську державу» можна створити
не стільки мечем Німеччини, скільки методами політичної та національної
мобілізації10.
Отже, зрозуміло, в якому становищі опинилися ті, хто був покинутий на-
призволяще на окупованій території і намагався вижити, але, інша річ – якою
ціною.
На чолі міської управи м. Дніпропетровська німці поставили інженера
Л. Соколовського, який до війни працював начальником планового відділу
Дніпропетровського заводу металургійного обладнання. В 1937 р. його було
виключено з членів профспілки. Німецька влада присвоїла йому звання док-
тора технічних наук і відправила в ряд німецьких міст – Берлін, Дрезден...
переймати досвід. Повернувшись до Дніпропетровська, Соколовський виступив
по радіо з вихвалянням нацистського режиму в Німеччині, чудової організації
промисловості і сільського господарства, а також «щасливого» життя німець-
кого народу11.
Директором Київської судоверфі заводу «Ленінська кузня» при німцях був
інженер Н. Надененко. Він грубо поводився з робітниками, вислужувався і
зрештою виїхав з німцями12.
Мером м. Ворошиловграда німецьке командування призначило інженера
Азарова, який раніше працював на одному з місцевих заводів. Він організував
через міську управу реєстрацію спеціалістів для використання їх на відбудові
заводу «Октябрьская революция». Перед відступом Червоної армії завод
підірвали. Відбудувати його без завозу нового обладнання було майже немож-
ливо. Частина спеціалістів – інженер Алєксинцев, старий член партії (син
пішов до партизанського загону), колишній директор Ворошиловградського
млина, член ВКП(б) Нестеренко, після реєстрації у міській управі почала ви-
готовляти нові креслення для заводу13.
У листопаді 1941 р. було пограбовано один з кращих музейних закладів
України – Київський музей російського мистецтва. В його приміщеннях за-
лишалися неевакуйованими понад 60 картин, що являли собою значну цін-
ність і, як відзначалось у довідці німецького фахівця, «могли дати досить чітке
уявлення про розвиток мистецтва в Росії»14. Директором музею стала П. Куль-
женко (Голубкова), людина, добре відома в колах художньої інтелігенції Києва,
друга дружина місцевого видавця С. Кульженка. Вона займалася не тільки
суто адміністративними справами, а й читала лекції для німецьких військово-
службовців. Так само із знанням справи «забезпечувала» директриса вивезення
німцями перед вступом до Києва радянських військ майже 1,5 тис. експонатів.
Востаннє майно київського музею, як і саму Кульженко, бачили у замку Віль-
денгоф на околиці Кенігсберга у грудні 1944 р.15. Відтоді сліди музейних
скарбів загубилися. Що ж до П. Кульженко, то її в Німеччині було заарешто-
вано органами держбезпеки засуджено за пособництво окупантам. Відбувши
покарання, вона оселилася в Костромі і більше в Київ і не повернулася.
На окупованій території залишилася досить велика група українських
артистів. У розвідзведенні опергрупи НКВС УРСР від 1 вересня 1942 р.,
надісланому на ім'я М. Хрущова, повідомлялося: «Серед відомих акторів зали-
шилися і перербувають нині на службі окупантів Гмиря – соліст Харківського
театру опери та балету, кінорежисер Кавалерідзе, оперні артисти Ігор Зейферт
і М. Донець-Тессейр, композитор Ступницький». Далі в документі наводився
список артистів Києва, Харкова та Полтави, які з різних причин не змогли чи
не захотіли евакуюватися в тил16.
Нацистський окупаційний режим 75
Voen_istor_U_7:Voen_istor_Ukrain.qxd 17.03.2008 16:04 Page 75
На суто німецьку установу був, наприклад, перетворений Київський театр
опери та балету ім. Т. Шевченка. Групи його акторів побували з спектаклями
й безпосередньо на фронті. Український оперний театр дістав визначення
«опергангауз», і на його постановки не допускалися місцеві жителі. Безроз-
дільним господарем тут став його «шеф» – «інтендант» Вольфганг Брюкнер,
брат придворного композитора Гітлера – Антона Брюкнера. Знущаючись над
українськими артистами, серед яких, до речі, були висококваліфіковані співа-
ки, за його словами, «барани», він позбавляв останніх продовольчого пайка.
А свою «місію» формулював так: поки я в театрі, тут звучатиме тільки німець-
ка музика. «Цей театр – моя німецька домівка. Я тут повний господар»17.
З числа голодуючих артистів окупанти створювали напіваматорські драма-
тично-опереткові та концертні трупи. Їх використовували для розваг німецьких
військовослужбовців у кафе-шантанах, кабаре, вар'єте та інших подібних низь-
копробних видовищних закладах, мета відкриття яких чітко сформульована у
спеціальній інструкції, виданій одним з вищих нацистських адміністраторів
генерал – губернаторства Франком: «Насамперед слід прагнути вульгаризації...
Художні виступи не повинні містити в собі ніякої думки»18.
Однак слід враховувати той факт, що чимало людей творчої праці, орієнто-
вані за роки радянської влади на приховування своїх переконань, ідеологічне
пристосуванство, схильні до меркантильної політизованості власної творчості,
звично замінювали одного «замовника» на іншого.
В перший період окупації в м. Харкові українськими націоналістами була
створена «Просвіта», мета якої полягала в тому, аби довести, що український
народ має право на самостійне існування. Це були люди літнього віку, які
влаштовували музичні вечори. Членом «Просвіти» був професор хіміко-техно-
логічного інституту Крамаренко. Він навіть носив значок-тризуб. Відвідували
ці засідання й представники німецького командування. Великого впливу на
місцеве населення «Просвіта» не мала, тому що це був маленький гурток19.
Великий ентузіаст української пісні і фанатичний керівник відділу культу-
ри й освіти М. Приходько всі справи хорового мистецтва вів на власну руку.
Під його керівництвом гастролі капели бандуристів на Волині несподівано пе-
ретворилися на велику національну демонстрацію. Особливо виразно такий
прояв мав місце у великому селі Жидачеві, куди з'їхалося кілька тисяч чо-
ловік на освячення символічної могили борців за Україну. Приїзд і виступ пе-
ред таким людським морем капели бандуристів, а надто ще й прикінцева
патріотична промова адміністратора, – все це викликало такий ентузіазм і
патріотичну демонстрацію, що не на жарт налякало німців. Вони негайно на-
казали капелі повертатися до Києва. Це вже була грізна пересторога. В Києві
адміністратора капели одразу викликали до штадткомісаріату й наказали, щоб
капела терміново готувалася виїхати до Німеччини. Там, мовляв, вона давати-
ме концерти перед українськими робітниками, що їх десятками тисяч навезли
німці на працю до райху. Капела стала бранкою завойовників20.
Незалежно від секції мистецтва і будь-якого порозуміння з нею, а з санкції
відділу пропаганди штадткомісаріату, в Києві почало діяти творче об'єднання
письменників. Відбулося навіть кілька прилюдних його засідань. Організатором
їх був молодий літератор Юрій Кандіїв. Він в останні роки перед війною по-
чинав успішну кар'єру в радянській літературі. То було звичайне читання у
гурті читачів і товариське обговорення прочитаного. Декламувала цикл непо-
ганих ліричних мініатюр Ніна Калюжна. У неї були всі дані стати доброю
поетесою, бо, наприклад, пізніше вона написала знамениту ліричну поезію
«Нагадай, бандуро, співами ...». Але подальша доля цього літератора не була
щасливою. В її поетичних початках у Києві, редактор газети «Нове українсь-
ке слово» К. Штепа залучив її як співавтора до написання поеми на честь
76 Л. Бідоча
Voen_istor_U_7:Voen_istor_Ukrain.qxd 17.03.2008 16:04 Page 76
«Гітлера-Визволителя». Молоде дівча пішло на підмову цього німецького вис-
лужника, чим скомпрометувало себе в очах української патріотичної громади,
зокрема націоналістично настроєної молоді. Вже в еміграції, в якомусь із та-
борів переміщених осіб, де Калюжна виступала з читанням своїх нових поезій,
її освистали й цілковито зігнорували. Не за читані нові поезії, а за її минуле
оспівування «Великонімеччини». Це так вплинуло на вразливу душу творчої
людини, що вона ізолювалася і безслідно зникла з поетичного й суспільного
еміграційного обрію21.
Було б несправедливим вважати запроданцями всіх, хто співпрацював з
окупантами. Чимало порядних людей внаслідок безвихідного становища
пішли на роботу в установи, створені гітлерівцями. При цьому вони викорис-
товували свою посаду для того, щоб допомагати людям.
Серед них був і професор П. Буйко, який врятував від вивезення з
Київщини понад тисячу осіб, за що був страчений гітлерівцями.
Інженер С. Рейсний влаштувався на роботу в м. Києві на фірму «Карл
Бернс», оскільки інших засобів для виживання він не мав. На службі допома-
гав своїм людям влаштуватися на роботу, діставав броню, щоб не відправили
до Німеччини. Таким чином врятував багатьох робітників від неволі22.
У міру того, як фронт відкочувався на схід і створювалася ілюзія норма-
лізації життя, деякі ентузіасти із середовища місцевих інтелектуалів робили
спроби відродити хоч якісь установи освіти і науки, причому дехто з них пле-
кав надії на «культурну німецьку націю», яка, мовляв, з розумінням поста-
виться до прагнень українських кіл, піде в цьому питанні назустріч.
Ініціатива згуртування творчих працівників на базі української національної
ідеї виходила від «похідної групи» ОУН (в основному від членів мельників-
ської фракції), що прибула до Києва разом з німецькими військами. Організа-
торські функції виконував поет і вчений О. Ольжич-Кандиба. Його осередок,
до якого входила, зокрема, і О. Теліга, створив у Києві спілки письменників,
музикантів, лікарів, музейних працівників, інженерів. При редакції газети
«Українське слово» було створено видавництво з тією ж назвою, а також
політичний клуб інтелігентів ім. гетьмана Павла Полуботка. Олена Теліга
налагодила випуск нелегального журналу «Літаври». Крім того, певний час
видавалися часописи «Розбудова нації» та «Український вісник» (редакція
останнього знаходилась у Берліні).
Навколо цих друкованих органів гуртувалися професори Є. Онацький,
Я. Шумелда, Ю. Шевельов, літератори М. Степовий, С. Ярошенко, Д. Гумен-
на, А. Любченко, І. Головко, брати Царинники, Т. Осьмачка, В. Пачовський,
М. Зеров та інші. Дехто з письменників не утримався від спокуси використа-
ти політичну кон'юнктуру. В пресі з'явилися «оди», присвячені Гітлеру,
німецьким «визволителям».
Однак політична обстановка в окупованій Україні, як і умови напівлегаль-
ного існування митців, не сприяли їх літературній творчості. В органі львів-
ських письменників визнавалося: «Подача нових, готових до друку творів
поки невеличка. Мабуть, велика кількість одержуваних щодня вражень при-
давлює поки що творчий розгін письменників, заставляючи їх чекати, аж поки
заспояться перевтомлені нерви»23. З метою бодай мінімального стимулювання
літературного процесу в червні-липні 1943 р. у Харкові та Києві було прове-
дено конференцію письменників Лівобережної України і «день українського
письменника». Організатори цих заходів намагалися, хоч із запізненням,
орієнтувати їх учасників на «з'ясування тих обов’язків, що стоять перед укра-
їнцями в найважливішій справі – переможному закінченні війни»24.
Злиденні умови існування, житлова проблема, смерть рідних, відсутність
можливості заробити собі на життя, застосовувати свій творчий потенціал
Нацистський окупаційний режим 77
Voen_istor_U_7:Voen_istor_Ukrain.qxd 17.03.2008 16:04 Page 77
відкидали інтелігенцію на периферію життя і породжували відповідні настрої.
Багато з тих, хто перебував на окупованій території, чекав від німців чогось
зовсім іншого, ніж те, що відбулося насправді. «Носії нової цивілізації», хизу-
ючись знанням і вмінням цінувати живопис, архітектуру, класичну музику й
літературу, на практиці часто виявляли внутрішню бездуховність, цинізм і
брутальність у поводженні з тими, хто творив культуру.
Якщо звернути увагу на попередні плани окупантів, то вони жодним чином
не передбачали (навіть у перспективі) відновлення мережі вищих навчальних
закладів для підготовки кваліфікованих спеціалістів з місцевого населення,
оскільки всі ланки керівництва мали охопити німці. Фахівців з рейху повинно
було вистачити для підпорядкування економічного потенціалу України воєн-
ним інтересам Німеччини. Відомою є думка Гітлера про те, що вища освіта в
Україні має бути заборонена.
Керівник групи «Наука», створеної у Києві, доктор фон Франк’є у звіті
про стан української освіти й науки наголошував: «Жодна німецька служба не
відчувала потреби у послугах вузів (інститутів) гуманітарного профілю»25. На
запити місцевої професури він постійно відповідав, що «відродження акаде-
мічних досліджень, а також вищої освіти можливе за «нового порядку» лише
через багато років»26. Бригадефюрер СС Квітцрау, який займався створенням
у Києві «Збірного інституту науково-технічного профілю», відкидав навіть
саму ідею існування українських гуманітарних інститутів, що, на його думку,
«бачаться як наукові барахолки»27.
Проте військово-політичні та соціально-економічні реалії досить швидко
змусили окупантів переглянути свою політику щодо вищої технічної освіти в
Україні. Зважаючи на гостру потребу спеціалістів з вищою освітою для меди-
цини, промисловості, сільського господарства, А. Розенберг 21 січня 1942 р.
направив підлеглим інстанціям розпорядження «Про політику щодо вищої
школи в рейхскомісаріаті «Україна». Це було зроблено для того, щоб студенти
старших курсів змогли завершити навчання з цих спеціальностей. При зара-
хуванні на навчання проводилась обов'язкова ідеологічна й політична фільт-
рація довоєнного контингенту студентів. Викладацький склад збережених
факультетів також мав пройти обов'язкову перевірку на політичну благо-
надійність. Встановлювався постійний контроль за викладацькою та науково-
дослідницькою діяльністю допущених до роботи українських педагогічних
працівників вищої кваліфікації.
Проте всі розмови навколо відновлення системи професійної освіти в Укра-
їні так і залишилися розмовами. Нацистське керівництво вбачало в Україні
передусім резервуар продовольства та дешевої робочої сили, а в умовах стра-
тегічного наступу Радянської армії по всьому фронту окупанти взагалі відмо-
вилися від планів підготовки спеціалістів вищої кваліфікації з українців.
Щойно відкриті вузи і факультети невдовзі, як правило, закривалися28.
Львівський професор М. Заріцький, побачивши, як німці розпалювали
пічку книжками з університетської бібліотеки, сказав їм, що це – дуже цінне
видання, що вони є набутком загальнолюдської культури. Відповідь була май-
же афористичною: «Нам не потрібна ваша культура, нам потрібні ваші чорно-
роби»29.
Щоб зводити кінці з кінцями, вчорашні викладачі вузів, інженери шукали
будь-якого заробітку. І. Богданов, заступник директора з навчальної роботи
механіко-машинобудівного інституту м. Харкова згадує: «Коли німці зайшли
в місто, вся інтелігенція харківських технічних навчальних закладів зібралася
в інституті. Що робити? Вирішили об'єднатися в політехнічний інститут. Виб-
рали директором професора Терещенка. Завдання – зберегти те, що можна.
Ніхто не оформляв, ніхто не визнавав. Ми оформили себе самі. Багато померло
78 Л. Бідоча
Voen_istor_U_7:Voen_istor_Ukrain.qxd 17.03.2008 16:04 Page 78
з голоду. Через деякий час отримали урочисто 30 обідів на 350 чоловік в
їдальні управи. Ставилась тарілка якоїсь рідини, без хліба, без ложки, як сви-
няче пійло.
Почали виробляти сірники, мило. З виручених грошей платили зарплату»30.
На долю професора М. Сахарова випало отримувати німецький пайок. Він
складався з 1 кг мокрого жита та 2 солоних огірків на тиждень. Наступного
тижня огірки заміняли мерзлим кормовим буряком. Однак становище було
таким, що і за цим пайком стояла черга31.
В Німеччині велику увагу приділяли Українському фізико-технічному
інституту. Зареєстрували 60 чол., у тому числі головного механіка І. Корольова.
Зарплату не отримували. Були видані посвідчення. Це дало право співробітни-
кам інституту вільно ходити по місту. Ніякої науки не було. Професори Шен-
гинський, Борисо-Глібський сходились на тому, що це нагадувало концентра-
ційний табір, в який зібрали людей і тримали їх там протягом тривалого часу32.
Вкрай дезорганізоване суспільне життя, відсутність необхідних умов для
роботи та й самого бажання працювати, звичайно, не сприяли успішній діяль-
ності цих установ. «Наша робота нагадує гру в ляльки», – так оцінювали деякі
науковці ефективність своєї праці. У доповідній записці наркома держбезпеки
України С. Савченка на ім’я секретаря ЦК КП(б)У Д. Коротченка про
поведінку вчених в умовах окупації зазначалося: «за матеріалами, що у нас є,
переважна більшість науково-технічної інтелігенції, залучена німцями для
роботи в інститутах, науково-дослідної роботи не вела»33.
Професор А. Дьяков був академпенсіонер. Маючи 72 роки, жив на гроші
від продажу речей. Після розгрому квартири сім’я залишилася без будь-яких
засобів до існування. крім пенсії, яка виплачувалася нерегулярно34.
Рівень пенсійного забезпечення був дуже низьким і охоплював людей пен-
сійного віку вибірково – за ознакою корисності новій владі. Та частина інте-
лігенції, що прислужилася новій владі, пенсіями була забезпечена. Наприклад,
на клопотання ректора Одеського університету міський голова Г. Пинтя видав
наказ, згідно з яким 1943 р. 65 професорів, які отримували академічні пенсії
через Одеський університет, дістали знижку плати за квартиру, світло та опа-
лення на 50%35.
Менш пристосовані долати житейські незгоди люди розумової праці часто
не витримували їх і, продавши чи обмінявши на харч усі свої речі, ставали
легкою здобиччю голоду, смертоносних хвороб, злиднів.
Професор К. Савич-Заболоцький залишився живим завдяки нелюдським
зусиллям дружини, яка за 200 і більше кілометрів ходила обмінювати речі на
продукти харчування. Коли наставала зима, такі міняльники десятками замер-
зали на дорогах. Кому щастило виміняти зерна, додому донести його було
складно, адже за ночівлю господині треба було дати 3 склянки зерна, три кар-
бованці за довідку та поліцаєві хабаря. А на базарі борошно коштувало по
35 крб. за склянку, сало – по 1500 крб. за кілограм. І міняти вже не стало чого,
німці забирали за обмін усе, що було в квартирах36.
Вчені були першими жертвами грабіжників. Такою була доля академіка
В. Шапошникова. У своєму листі до О. Богомольця з Праги, куди його було
вивезено німцями у вересні 1945 р., він пояснював, що під час евакуації зали-
шився в Києві через хворобу дружини, розповідав про поневіряння під час
окупації: «...Жорстокі умови життя, що склалися в Києві протягом осені та
зими 1941—1942рр., перевершили всі наші побоювання, ми так бідували і були
пригнічені, зазнавали такого голоду і холоду, що були змушені шукати виходу
з такого становища»37.
І без того тонкий шар інтелігенції став незмірно тоншим. Нація у цілому
зазнала непоправної моральної травми – набагато помножився страх, посія-
Нацистський окупаційний режим 79
Voen_istor_U_7:Voen_istor_Ukrain.qxd 17.03.2008 16:04 Page 79
ний кривавим терором гітлерівців. А вбога й раніше матеріальна база культу-
ри, освіти, науки на тривалий час стала зовсім злиденною.
Люди помирали, оскільки переконувались у тому, що життя не має сенсу,
не має мети, що в перспективі їх не очікує нічого, окрім жахів, породжених
«новим порядком».
У нелюдських умовах «нового порядку», що перетворив Україну на суціль-
ний «табір смерті», виникали й нелюдські форми мистецтва приречених – у
єврейських гетто, «робочих таборах». У Янівському таборі смерті колишні
студенти Львівської консерваторії таємно від гітлерівців та їхніх поплічників
влаштовували «естрадні концерти», на яких виконували складені ними пісні та
вірші про своє неймовірно важке становище. У таборі було створено симфоніч-
ний оркестр, до якого входили 40 в'язнів – колишніх професійних музикантів,
під керівництвом професора тієї ж консерваторії Штрипса і диригента Мундта.
Цим відомим музикантам і композиторам керівництво табору запропонувало
написати мелодію під назвою «Танго смерті» на Пісках (під Львовом), «пси-
хологічно» настроюючи приречених на смерть. Незадовго до ліквідації табору
німці розстріляли всіх оркестрантів, включаючи Штрикса і Мундта38.
З цього морально-психологічного стану українська інтелігенція у певній
своїй частині не змогла вийти не лише по закінченні війни, а й донині.
Посттравматичний синдром поглиблювала та обставина, що ніхто не очікував
такої довготривалої, виснажливої війни, окупації та пов'язаних з ними голоду,
холоду, геноциду. В цьому розумінні війна стала справжнім випробуванням
сили духу, стійкості і життєвої витривалості народу України.
Звісно, така жорстока політика відносно еліти українського суспільства не
могла не викликати обурення українства, відвертала його від більшовицького
тоталітаризму. Значна частина представників української інтелігенції разом зі
своїми родичами емігрувала на Захід.
Андрій Палій, скінчивши Празьку політехніку, став одним із найактивні-
ших організаторів громадського й господарського життя в Галичині.
Друга світова війна перекреслила його плани й надії, увірвала біографію
керівника «Маслосоюзу». Андрій Палій опинився з родиною в Канаді, де йо-
го статус нічим не нагадував статус «домашній». Тільки уявити: визначний
громадський діяч, один із найпомітніших представників української еліти зму-
шений заробляти на прожиття миттям пляшок у молочарні. Життя довелося
починати спочатку. Аж із самісіньких – найнижчих! – низів. Усе те просто
роздушило цього амбітного чоловіка. Він майже постійно був пригнічений,
часто впадав у депресію. Це й скоротило його вік39.
Придавлені неймовірно жорстоким гнітом окупаційного режиму, люди час-
то навіть не мріяли про задоволення своїх культурних запитів, а нечисленні
«острівці» культури в силу об'єктивних умов, які склалися в окупованій
Україні, були надто політизовані, що не сприяло їх популяризації серед широ-
ких верств населення.
Під час окупації для більшої частини інтелігенції відбулась різка зміна
соціального статусу: втративши звичні соціальні зв'язки і становище в
суспільстві, стабільні джерела матеріальних статків, колишні службовці й
представники творчих професій, здебільшого не могли адаптуватися до нових
умов існування, втрачали морально-етичні й політичні орієнтири.
1 Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО України). –
Ф. 1, оп. 70, спр. 110, арк. 72.
2 Там само. – Арк. 167.
80 Л. Бідоча
Voen_istor_U_7:Voen_istor_Ukrain.qxd 17.03.2008 16:04 Page 80
3 Стефанюк Г. Соціальна парадигма українського шкільництва в Галичині у роки німецької
окупації (1941—1944 рр.) // Архіви окупації 1941—1944. – К., 2006. – С. 816.
4 Львів. Історичні нариси. – Л., 1996. – С. 520.
5 Центральний державний архів вищих органів влади України (далі – ЦДАВО України). –
Ф. 3838, оп. 1, спр. За, арк. 17.
6 Там само. – Ф.4620, оп.3, спр.378, арк. 426
7 ЦДАГО України – Ф. 57, оп 4, спр. 127, арк. 5.
8 Шайкан В. Ідеологічне підґрунтя колабораціонізму в Україні в роки фашистської окупації //
Архіви окупації 1941—1944. – К., 2006. – С. 675.
9 ЦДАГО України. – Ф. 57, оп. 23, спр. 125, арк. 4.
10Там само. – Ф 57, оп. 4, спр. 119, арк. 2.
11Там само. – Арк. 73.
12ЦДАГО України. – Ф. 1, оп. 77, спр. 141, арк. 25.
13Там само. – Оп. 23, спр. 124, арк. 2.
14ЦДАВО України. – Ф. 166, оп. 2,спр. 63, арк. 3.
15Вечірній Київ. – 1983. – 17 трав.
16ЦДАГО України. – Ф. 1, оп. 23, спр. 115, арк. 51, 52.
17Там само. – Ф. 166, оп. 3, спр. 243, арк. 40.
18Література і мистецтво. – 1945. – 8 берез.
19ЦДАГО України. – Ф. 1, оп. 23, спр. 124, арк. 58.
20Костюк Г. Зустрічі і прощання. Книга друга. – Торонто, 1998 р. – С. 53, 54.
21Там само. – С. 55—56.
22ЦДАГО України. – Ф. 1, оп. 22, спр. 304, арк. 144.
23Календар-альманах на 1943 рік. – Львів, 1942. —С. 123.
24Коваль М. Доля української культури за «нового порядку» // Український історичний
журнал. – 1993. – № 11—12. – С. 29.
25ЦДАВО України. – Ф. 3206, оп. 5, спр. 4, арк. 8.
26Там само. – Арк. 9.
27Там само. – Арк. 11—14.
28Потильчак О. Нацистська політика у сфері підготовки спеціалістів із середньою та
вищою спеціальною освітою в Україні (1942—1944 рр.) // Архіви окупації 1941—1944. –
К., 2006. – С. 787.
29ЦДАГО України. —Ф. 166, оп. 2, спр. 63, арк. 3.
30Там само.— Ф. 1, оп. 70, спр. 110, арк. 60.
31Там само. – Арк. 22.
32Там само. – Арк. 24.
33Там само. – Оп. 23, спр. 549, арк. 2.
34Там само. – Оп. 70, спр. 52, арк. 47.
35Щетніков В. Одеса під час фашистської окупації 16 жовтня 1941—10 квітня 1944 рр. //
Архіви окупації 1941—1944. – К., 2006. – С. 830.
36ЦДАГО України. – Ф. 1, оп. 70, спр. 52, арк. 48.
37Там само. – Арк. 50.
38Нюрнбергский процесс. – М., 1959. – Т. 111. – С. 215.
39Слабошпицький М. Не загублена українська людина. – К., 2004. – С. 180
Нацистський окупаційний режим 81
Voen_istor_U_7:Voen_istor_Ukrain.qxd 17.03.2008 16:04 Page 81
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-13040 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0019 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:23:54Z |
| publishDate | 2008 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Бідоча, Л. 2010-10-27T16:56:15Z 2010-10-27T16:56:15Z 2008 Українська інтелігенція в період німецької окупації: соціальний портрет та історична доля / Л. Бідоча // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2008. — Вип. 11. — С. 72-81. — Бібліогр.: 39 назв. — укр. XXXX-0019 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13040 uk Інститут історії України НАН України Нацистський окупаційний режим Українська інтелігенція в період німецької окупації: соціальний портрет та історична доля Article published earlier |
| spellingShingle | Українська інтелігенція в період німецької окупації: соціальний портрет та історична доля Бідоча, Л. Нацистський окупаційний режим |
| title | Українська інтелігенція в період німецької окупації: соціальний портрет та історична доля |
| title_full | Українська інтелігенція в період німецької окупації: соціальний портрет та історична доля |
| title_fullStr | Українська інтелігенція в період німецької окупації: соціальний портрет та історична доля |
| title_full_unstemmed | Українська інтелігенція в період німецької окупації: соціальний портрет та історична доля |
| title_short | Українська інтелігенція в період німецької окупації: соціальний портрет та історична доля |
| title_sort | українська інтелігенція в період німецької окупації: соціальний портрет та історична доля |
| topic | Нацистський окупаційний режим |
| topic_facet | Нацистський окупаційний режим |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13040 |
| work_keys_str_mv | AT bídočal ukraínsʹkaíntelígencíâvperíodnímecʹkoíokupacíísocíalʹniiportrettaístoričnadolâ |