"Це не роман, але історичний документ, який, може, допоможе нашим нащадкам краще зрозуміти цю добу великих змін" (Зі спогадів Людмили Красковської про батька) (вступна стаття й публікація І.Б.Матяш)

Публікуються фраґменти спогадів відомого словацького історика, археолога, педагога українського походження Л.Красковської про дитинство, родичів та батька – І.Красковського, котрий був одним із перших посадовців українського зовнішньополітичного відомства, очільником надзвичайної дипломатичної місі...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Український історичний журнал
Date:	2017
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут історії України НАН України 2017
Subjects:	Публікації
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/130813
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	"Це не роман, але історичний документ, який, може, допоможе нашим нащадкам краще зрозуміти цю добу великих змін" (Зі спогадів Людмили Красковської про батька) (вступна стаття й публікація І.Б.Матяш) // Український історичний журнал. — 2017. — № 4. — С. 177-198. — Бібліогр.: 57 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859470600154644480
citation_txt	"Це не роман, але історичний документ, який, може, допоможе нашим нащадкам краще зрозуміти цю добу великих змін" (Зі спогадів Людмили Красковської про батька) (вступна стаття й публікація І.Б.Матяш) // Український історичний журнал. — 2017. — № 4. — С. 177-198. — Бібліогр.: 57 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Український історичний журнал
description	Публікуються фраґменти спогадів відомого словацького історика, археолога, педагога українського походження Л.Красковської про дитинство, родичів та батька – І.Красковського, котрий був одним із перших посадовців українського зовнішньополітичного відомства, очільником надзвичайної дипломатичної місії УНР на Кавказі в 1919–1920 рр. Спогади «З давніх часів» написано впродовж 60 років, світ вони побачили до 95-ліття авторки. У трьох частинах відображено різні періоди її життя. Особливо цінні для історії дипломатичної служби України спомини про перебування родини Красковських у Тифлісі та шлях до Відня. Висвітлено основні деталі побуту, географію пересування українськими містами та умови життя у Ґрузії. Важливий елемент спогадів – увага до постатей, з якими зустрічалися Красковські в Україні, зокрема родини О.Кандиби (О.Олеся). Мемуари Л.Красковської до книгарень практично не потрапили, тож нині це бібліографічний раритет. There are fragments of memories by Liudmyla Kraskovs’ka – a famous Slovak historian, archeologist and educator – of her father – Ivan Kraskovs’kyi. Coming from Belarus, he was one of the first public officers of the Ukrainian foreign-policy department and the Head of the Extraordinary diplomatic mission of the Ukrainian People’s Republic in the Caucasus 1919–1920. The memories “Since Old Times” had been written for 60 years and were released for the author`s 95th birthday. Different periods of her life are outlined by three parts of the writing. The memories of the time when the Kraskovs’ki family was in Tiflis and their way to Vienna are the most precious parts of the text in terms of the Diplomatic Service of Ukraine. The significant details of daily life, the chronology of being in Ukraine, the geography of travelling around Ukrainian cities and living conditions in Georgia are shown in the memories. Attention to the people the Kraskovs’ki met in Ukraine, in particular to the Oleksandr Kanduba’s family (Oleksandr Oles’s family), is an important element of the memories. The issue is a bibliographical rarity nowadays as far as hardly any bookstore has got it.
first_indexed	2025-11-24T09:13:57Z
format	Article
fulltext	Український історичний журнал. – 2017. – №4 УДК 929:Красковський+930:25 «ЦЕ НЕ РОМАН, АЛЕ ІСТОРИЧНИЙ ДОКУМЕНТ, ЯКИЙ, МОЖЕ, ДОПОМОЖЕ НАШИМ НАЩАДКАМ КРАЩЕ ЗРОЗУМІТИ ЦЮ ДОБУ ВЕЛИКИХ ЗМІН» (Зі спогадів Людмили Красковської про батька) Історик, археолог, нумізмат, музеєзнавець, педагог Людмила Красковська (1904–1999 рр.) знана далеко за межами країни, в якій досягла найвищих наукових успіхів у своїй професії. Вона здобула вищу освіту в Карловому університеті й Українському педагогічному інституті імені М.Драгоманова у Празі. Її викладачами на історичному підвідділі історико-літературного відділу УПІД були Д.Дорошенко, О.Ейхельман, С.Русова, В.Сімович, Д.Чижевський та інші видатні представники української науки. Уже студентські праці Людмили привернули увагу наставників своїм високим рівнем. Зокрема В.Січинський, рецензуючи розвідку «Порівнююча студія візантійської архітектури X–XIII ст. в князівствах Київському, Галицькому, Полоцькому, Суздальському та Новгородському» (1928 р.), відзначав «спокійний науковий тік викладу, ясність і логічність мови», здібність авторки до аналітичної праці, тож рекомендував її як «визначну» до друку у збірнику студентських праць УПІД1. Уважне ставлення до досліджуваного матеріалу зауважував також інший рецензент її студії «Мін’є і Тієр» (1928 р.) О.Шульгин, кваліфікуючи дослідження як «дуже добре»2. Після закінчення навчання в 1930 р. Л.Красковська працювала у Словацькому національному музеї у Братиславі, де впродовж 1940–1975 рр. очолювала відділ археології. Зібрану нею колекцію старовинних грошей уважають найбільшою у Словаччині. Під час Другої світової війни Л.Красковській довелося рятувати музейні фонди, а її самовідданість у збереженні культурних цінностей додала авторитету серед професійної спільноти. 1960 р. вона першою серед жінок Чехословаччини здобула науковий ступінь кандидата історичних наук. Окрім роботи в музеї, де працювала аж до 1988 р., Людмила Іванівна проводила польові археологічні дослідження, викладала археологію, нумізматику й музеєзнавство в Братиславському університеті 1 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України). – Ф.3972. – Оп.2. – Спр.51. – Арк.91. 2 Там само. – Арк.58 зв. Публікуються фраґменти спогадів відомого словацького історика, археолога, педа- гога українського походження Л.Красковської про дитинство, родичів та батька – І.Красковського, котрий був одним із перших посадовців українського зовнішньополі- тичного відомства, очільником надзвичайної дипломатичної місії УНР на Кавказі в 1919–1920 рр. Спогади «З давніх часів» написано впродовж 60 років, світ вони по- бачили до 95-ліття авторки. У трьох частинах відображено різні періоди її жит- тя. Особливо цінні для історії дипломатичної служби України спомини про перебу- вання родини Красковських у Тифлісі та шлях до Відня. Висвітлено основні деталі побуту, географію пересування українськими містами та умови життя у Ґрузії. Важливий елемент спогадів – увага до постатей, з якими зустрічалися Красковські в Україні, зокрема родини О.Кандиби (О.Олеся). Мемуари Л.Красковської до книга- рень практично не потрапили, тож нині це бібліографічний раритет. Ключові слова: Людмила Красковська, Іван Красковський, Тифліс, надзвичайна дипломатична місія УНР на Кавказі. Український історичний журнал. – 2017. – №4 178 «Це не роман, але історичний документ...» ім. Я.А.Коменського, займалася практичною лексикографією3. Ця унікальна жінка пішла з життя в день свого 95-ліття… До ювілею Л.Красковської друзі видали її спогади «З давніх часів», які писалися впродовж 60 років. Ця невеличка книжечка обсягом 86 сторінок до книгарень практично не потрапила й нині є бібліографічним раритетом. У трьох частинах висвітлюються різні періоди життя авторки («Дитинство», «Мандрівне життя», «Наша сім’я»), котра прагнула «пригадати події з давніх часів і так їх зберегти для теперішнього покоління»4. Як історик, вона усвідомлювала велич доби, свідком й учасником подій якої стала родина Красковських, наголошувала: «Це не роман, але історичний документ, який, може, допоможе нашим нащадкам краще зрозуміти цю добу великих змін»5. Джерельна цінність цього тексту виняткова. Не лише з погляду «побутописання», яке містить безліч деталей, що дозволяють уявити життя родини в умовах постійних переїздів і боротьби за національну ідею. І не лише з огляду на осіб, про яких згадує авторка (наприклад, про дружбу в Києві з майбутнім поетом Олегом Ольжичем). Із перспективи вивчення історії вітчизняної дипломатії спомини містять цінні деталі про перебування українського представництва в Тифлісі, літній побут родини Красковських у Сурамі, шлях із Тифлісу в Європу. Цікаво, що у своїх мемуарах Л.Красковська ідентифікує себе як українку, хоч мати її походила з України, а батько – із Білорусі. Спогади Людмили про батька – Івана Гнатовича Красковського (1880–1955 рр.) – надзвичайно цінна частина тексту. Він залишив помітний слід в історії української дипломатії 1918–1921 рр. як один із перших співробітників вітчизняного зовнішньополітичного відомства, що долучився до розроблення законодавчих засад діяльності дипломатичних установ, фахової освіти дипломатів та практичної організації закордонних представництв УНР. Згадки про цю непересічну особу містять праці авторів із різних країн: Азербайджану (М.Ґасимли, А.Даміров, А.Таґірзаде6), Білорусі (М.Климович та В.Михнюк7, В.Колесник8, М.Трус9), Ґрузії (А.Бежуашвілі10), Польщі (Д.Михалюк11), Словаччини (М.Мушинка12), України 3 Гісторик, археолог, нумізмат… [Електронний ресурс]: http://www.alesyamag.by/?p=5927 4 Красковська Л. З давніх часів. – Прешув, 1999. – С.1. 5 Там само. 6 Гасымлы М.Дж., Купчик О.Р., Дамиров А.У. Украинско-азербайджанские отношения: исто- рия и современность. – К., 2014. – 160 с.; Тагирзаде А., Карамаш С. Новые документальные све- дения о В.Н.Кужиме (1884–1958) // Цивилизация. – 2014. – №8. – С.140–150. 7 Клімовіч М., Міхнюк У. Краскоўскі Іван Ігнатавіч // Энцыклапедыя гісторыі Беларусі: У 6 т. – Т.4. – Мінск, 1997. – С.250. 8 Калеснік У. Пражскі эпісталярый // Усё чалавечае: Літературныя партрэты, артыкулы, нарысы. – Мінск, 1993.– С.244–357. 9 Трус М. З архіваў Людмілы Краскоўскай; З гісторыі роду Краскоўскіх // Zapisy 36 Belarusian Institute of Arts and Sciences. – New York; Minsk, 2013. – 130 р. 10 Бежуашвілі А. Україна і Грузія: дипломатичні відносини 1918–1920 рр. // Україна – Грузія: Хроніка 2000: Український культурологічний альманах. – Вип.47/48. – К., 2002. – С.20–25. 11 Міхалюк Д. Беларуская Народная Республіка 1918–1920 гг.: ля вытокаў беларускай дзяржаўнасці / Навук. рэд. С.Рудовіч; пер. з пол. А.Пілецкі. – Смаленск, 2015. – 496 с. 12 Мушынка М. Не чужы для беларусаў: Іван Краскоўскі ў грамадска-палітычным жыцці Украіны і Беларусі / Уступ. слова і пер. В.Маслоўскага // Літаратура і мастацтва. – 2001. – Український історичний журнал. – 2017. – №4 «Це не роман, але історичний документ...» 179 (Ю.Гаврилюк13, Л.Жванко14, О.Зубко15, В.Матвієнко16, І.Матяш17, В.Сергійчук18) та ін. Однак багато моментів життя й діяльності І.Красковського потребують уточнення. Тож спогади його доньки мають особливе значення, оскільки містять маловідомі факти про життя родини та її оточення. Цінні вони і для реконструкції діяльності надзвичайної дипломатичної місії УНР на Кавказі (Азербайджан, Вірменія, Ґрузія), яку очолював І.Красковський. Кандидатуру І.Красковського затвердили 26 січня 1919 р. Місцем дислокації місії було визначено Тифліс. Штат дипломатичного представництва формувався непросто. На вакансію радника отримав призначення Євген Адольфович Ганейзер – письмен- ник і публіцист, уродженець Бессарабії, виходець із польської дворянської родини шведського походження, син ґвардійського офіцера, випускник Уманського училища землеробства й садівництва. Посаду аташе обійняв Зіновій Григорович Моргуліс – 38-річний присяжний повірений, член УСДРП та Української Центральної Ради від Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст, останній київський ґубернський комісар (із грудня 1918 – по січень 1919 рр.), людина, близька до С.Петлюри. Однак за декілька днів він відмовився виїхати на Кавказ. Урядовцями стали Іван Алоїзович Полянський та граф Андрій Венедиктович Тишкевич, виходець із відомої родини великих землевласників Віленщини. Подорож до місця призначення виявилася тривалою. У дорозі написав рапорт про звільнення радник Є.Ганейзер19. За півтора місяці через Одесу й Новоросійськ дипломати зрештою дісталися Батумі, а звідти лише 4 квітня 1919 р. потрапили до Тифлісу. На місці з’ясувалося, що призначений військовим міністерством УНР на посаду військового аташе отаман Гавришко також не приїхав. На початку червня 1919 р. до столиці Ґрузії прибув Микола Мусійович Чеховський – він очолив українську військову місію на Кавказі й розпочав роботу в тісному контакті з І.Красковським. Для розташування служб представництва і свого проживання голова місії за 9 тис. руб. на рік з умовою щоквартальної оплати та продовження договору оренди винайняв в І.Осипова квартиру №2 (сім кімнат із господарськими приміщеннями й підвалом) 2 студзеня. – С.12. Mušinka M. Ivan Kraskovskij – priekopník bielorusko-ukrajinských vzťahov a Slovensko // Historický Časopis (Bratislava). – 2000. – №3. – S.495–504. 13 Гаврилюк Ю. Штрихи до біографії Івана Красковського // Над Бугом і Нарвою. – 2000. – №3; Его же. За свободу Украины и Беларуси: Штрихи к биографии Ивана Красковского – педа- гога и дипломата // День. – 2005. – 4 ноября. – №203. 14 Жванко Л.М. Біженці Першої світової війни: український вимір (1914–1918 рр.). – Х., 2012. – 568 с. 15 Зубко О., Трус М. Білоруський слід в українській дипломатії (крізь призму життя Івана Красковського) // Київська старовина. – 2008. – №4. – С.92–101; Зубко О. Іван Красковський – голова української дипломатичної місії УНР на Кавказі (1919–1920 рр.) // Проблеми історії та історіографії України: Прогр. і мат. наук.-практ. конф. [«День науки іст. ф-ту», Київ, 2011 р.]. – К., 2011. – С.30–32; Зубко О. Винницкие адресаты Ивана Красковского // Гістарычныя шляхі, узаемадзеянне і ўзаемаўплывы беларускага народа і суседзяў. – Гомель, 2014. – С.77–80. 16 Матвієнко В.М. Українська дипломатія 1917–1921 рр.: на теренах постімперської Росії. – К., 2002. – 373 с. 17 Matiash I. Z Podlasia do Kijowa: Wkład Iwana Kraskowskiego w organizację ukraińskiej służ- by dyplomatycznej i konsularnej w latach 1918–1924 // Migracje a tożsamość narodowa mieszkań- ców Europy Wschodniej w XIX i na początku XX w // Pod red. Doroty Michaluk. – Ciechanowiec, 2016. – S.255–282. 18 Сергійчук В. Іван Красковський – творець кавказької політики // Над Бугом і Нарвою. – 2000. – №4. 19 ЦДАВО України. – Ф.3696. – Оп.3. – Спр.49. – Арк.42. Український історичний журнал. – 2017. – №4 180 «Це не роман, але історичний документ...» у будинку №3 на Верійському узвозі20. На літній період І.Красковський переїжджав до селища Сурамі в орендовану в Н.Абаґадзе дачу (п’ять кімнат із меблями, садом, городом і водопостачанням)21. Представники дипломатичного корпусу в Тифлісі зустріли голову української місії без особливих емоцій. На офіційні візити згодилися лише польські та литовські колеґи. Англійський комісар О.Вордроп відмовився прийняти І.Красковського як державного представника, але зустрівся з ним як із приватною особою. Найкращі стосунки в українського дипломата склалися з папським візитатором О.Дельфуше, котрий сприяв встановленню контактів з італійським і французьким представництвами22. Відповідно до службових обов’язків голові дипломатичної місії підпорядковувалися створені ще за гетьманату консульства в Тифлісі та Батумі. І.Красковський мав спеціальне доручення від Директорії подбати про якнайшвидше визнання Л.Лісняка, призначеного гетьманським урядом на посаду ґенерального консула. Він спершу запропонував невизнаному ґенконсулові обійняти вакантну посаду радника місії, а 8 травня 1919 р. отримав підтвердження визнання його ґенеральним консулом УНР у Ґрузії. Удалося досягти й визнання Л.Лісняка з боку зовнішньополітичних відомств Вірменії (16 травня) та Азербайджану (5 серпня). У серпні 1919 р. до І.Красковського звернулися представники української громади Криму з проханням про посередництво у вирішенні питання щодо визнання прав українського консульства у Криму за Малою радою Виконавчого комітету Крайової української ради у Криму або заснування тут представництва УНР23. Без коштів і достойних поводирів «українське мійське громадянство в Криму лишиться беззахисним проти обрусительних заходів російського уряду і населення буде змушене цілком зденаціоналізуватися»24, – ішлося у зверненні представників громади до МЗС УНР. Ідея, що спонукала кримських українців до такого звернення, була значно ширшої за їхні побутові, навіть культурні інтереси. Ішлося про ідею національну. Її підтримувала й Татарська Директорія, і курултай. Керманичі татарського народу вважали «бажаним і потрібним» заснування українського представництва у Криму «для спільної діяльності попліч з українцями в обороні національних прав обох народів»25. Кримські українці вважали І.Красковського авторитетним порадником у справі утворення українського представництва на півострові з огляду на його діяльність у сфері «дотримання українського національного руху в колоніях» та фахівця у «східній політиці»26. За дорученням голови місії секретар А.Тишкевич переслав засвідчені копії звернення, витягу з рішення з’їзду та копію статуту Крайової української ради у Криму на рішення уряду УНР27. Невдовзі українські представники зіткнулися з типовою проблемою того часу – скороченням фінансування. Задля створення більш-менш відповідних умов роботи за постійного подорожчання продуктів І.Красковський вирішив виплачувати 20 ЦДАВО України. – Ф.3696. – Оп.3. – Спр.48. – Арк.41. 21 Там само. – Спр.50. – Арк.99 зв. 22 Там само. – Спр.49. – Арк.49 зв. 23 Там само. – Спр.50. – Арк.4 зв. 24 Там само. – Арк.4. 25 Там само. 26 Там само. – Арк.4 зв. 27 Там само. – Арк.7. Український історичний журнал. – 2017. – №4 «Це не роман, але історичний документ...» 181 співробітникам місії щомісячну допомогу в розмірі ставки28. Найскладнішим було матеріальне становище консульства в Батумі: із січня по квітень 1919 р. (до прибуття місії) консул практично не отримував платні. Водночас значно скоротилися прибутки від виконання функцій, оскільки через тотальну дорожнечу (ціна 1 фунта м’яса сягала 100–150 руб.) клієнти просто не мали змоги сплачувати консульське мито. У січні 1920 р. місія та підпорядковані їй консульства взагалі залишилися практично без грошей і можливості отримати фінансування від уряду УНР. Неґативне ставлення до української місії демонстрували представництва держав Антанти. На припиненні діяльності віце-консульства в Батумі наполягала британська влада. Ані англійці, ані французи не ставили візи в українських паспортах. І.Красковському й А.Тишкевичу англійський офіційний представник «з огляду на те, що вони не знають ніякої України», зробив «пропозицію» взяти російські паспорти, на які невідкладно будуть поставлені візи, і виїхати з Кавказу29. Голова місії такою пропозицією не скористався. Щодо організації реєстрації українських громадян на Кавказі І.Красковський співпрацював із місцевими українськими громадами. У березні 1920 р. він отримав звіт щодо кількості українців в Абхазії, котрі мешкали як у суто українських селах (Спасіння, Стара й Нова Чернігівка, Полтавка, Володимирівка, Петропавлівка, Бомбори, Веселе, Парнаут), так і «в сумі з іншими націями» (Бакланівка, Дранди, Псхулати, Миколаївка), а також у містах (Сухумі, Ґудаута, Ґаґри). Складнощі реєстрації місією українських громадян полягала в тому, що багато з українців були записані в російських статистичних відомостях як «росіяни», значна частина українських родин виселилася під час революційних подій, багато кому не було чим заплатити членські внески за участь в діяльності української громади. З урахуванням можливої з цих причин похибки голова української громади в Абхазії подав до місії інформацію про зареєстрованих 225 її членів та просив матеріальної допомоги на розвиток української справи30. Для організації переправлення українців, котрі бажали повернутися на Батьківщину, І.Красковському вдалося організувати табір у Поті31. 26 травня 1920 р. Ґрузинська Демократична Республіка і РСФРР підписали мирний договір. І.Красковський стверджував у своїх дипломатичних звітах, що зробив усе можливе, аби цього не сталося, однак його зусилля були неспівмірними із заходами більшовиків. Відповідно до домовленості з міністром закордонних справ ҐДР Є.Ґеґечкорі деякий час українське представництво на Кавказі зберігало свій статус32. Та більшовики вимагали його ліквідації. І.Красковський вислав до МЗС УНР секретаря місії А.Тишкевича з доповіддю про політичне становище в реґіоні, асиґнування коштів на утримання установи й директив щодо подальшої діяльності. Однак ані коштів, ані директив не було. І.Красковському вдалося зберегти місію до моменту, поки більшовики 28 Там само. – Арк.26. 29 Там само. – Спр.38. – Арк.13. 30 Там само. – Спр.50. – Арк.16. 31 Синюк Б. Грузинсько-українські дипломатичні, економічні і громадські зв’язки на по- чатку XX ст. // Дипломатичні, громадські та економічні відносини між Українською Народною Республікою та Грузинською Демократичною Республікою у 1917–1922 рр.: Зб. мат. наук.-практ. конф. – Тбілісі, 2007. – С.48. 32 ЦДАВО України. – Ф.3696. – Оп.2. – Спр.270. – Арк.88 зв. Український історичний журнал. – 2017. – №4 182 «Це не роман, але історичний документ...» «не набрали» до Ґрузії «такої сили», що уряду ҐДР було важко їм протистояти33. Міністр Є.Ґеґечкорі залишив Тифліс і виїхав до Парижа під приводом організації офіційного визнання Ґрузії Радою чотирьох34. Голова уряду Ґрузинської Демократичної Республіки Н.Жорданія запросив І.Красковського на аудієнцію. Розмова була складною. Запевнивши в незмінності ставлення ґрузинського народу до народу українського, «непохитності дружніх взаємовідносин» до національного українського уряду та його представництва на Кавказі, Н.Жорданія пояснив, що дальше перебування місії під керівництвом І.Красковського на Кавказі може стати для більшовиків «casus belli», а тому він має організувати виїзд під будь-яким приводом. На пропозицію голови українського представництва повернути вірчі грамоти ґрузинський лідер запевнив, що не бажає розриву дипломатичних відносин з УНР, лише політичні обставини змушують шукати такий вихід із ситуації. Досвідчений дипломат І.Красковський, не маючи відповідних указівок і матеріального забезпечення від українського уряду, організував «інформаційну заслону» щодо основної – політичної – причини від’їзду місії. Місцева преса одностайно повідомляла, що він виїхав із Ґрузії «для докладу правительству УНР і для участі в з’їзді закордонних представників УНР»35. Залишаючи посаду, І.Красковський намагався зберегти найменшу можливість захисту українських громадян. Він провів нараду з ґенеральним консулом Л.Лісняком та членами місії Г.Петренком і військовим аташе М.Чеховським. Його ідея полягала в дорученні опіки над українськими громадянами в умовах приходу більшовиків не «офіційним представникам українського уряду», а головам українських громад, якими фактично були ті самі особи: полковник Чеховський очолив громаду в Тифлісі, Волошинов – у Сухумі, Є.Засядько – у Батумі36. Після виїзду з Тифлісу І.Красковському двічі довелося подавати рапорт про звільнення. Лише 31 травня 1920 р. він отримав інформацію про те, що діяльність дипломатичної місії УНР на Кавказі «тимчасово припиняється», а його рапорт про демісію буде прийнято «днем його приїзду до Тарнова»37. Відтоді почався новий етап життя родини Красковських. * Деталі, які містять спогади Людмили Красковської, значно доповнюють відому з архівних документів та періодики інформацію про умови діяльності надзвичайної дипломатичної місії УНР на Кавказі. Текст для цієї публікації люб’язно надав білоруський дослідник і літературознавець Микола Трус, за що висловлюємо йому щиру вдячність. Подані нижче фраґменти споминів публікуються зі збереженням особливостей мови та стилістики ориґіналу. Доктор історичних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАНУ І.Б.Матяш 33 ЦДАВО України. – Ф.3696. – Оп.2. – Спр.270. – Арк.89. 34 Докл. див.: Матвієнко В.М. Українська дипломатія 1917–1921 рр.: на теренах постімпер- ської Росії. – С.197–198. 35 ЦДАВО України. – Ф.3696. – Оп.2. – Спр.270. – Арк.89. 36 Там само. – Арк.89 зв. 37 Там само. – Спр.50. – Арк.99. Український історичний журнал. – 2017. – №4 «Це не роман, але історичний документ...» 183 * Людмила Красковська З давніх часів (фраґменти) Мандрівне життя Наша сім’я жила в губернському міс- ті Вільно (тепер Вільніус, Литва). Там народилась я і двоє молодших братів. Сім’я була досить чисельна: складалася з батька Івана Ігнатовича Красковського, його жінки Валентини Семенівни і трьох дітей – доньки Людмили, синів Сергія і Мстислава. З нами жила й ба- буся – тітка мами Амалія Францівна. Коли у 1910 році помер дід, татів бать- ко, до нас приїхала жити друга бабуся – його мати Єлена. Тато Іван Красковський народився у 1880 р. в селі Дубичі Гродненської губернії38, де його батько був священиком. Тому він скінчив у Вільні духовну семінарію. У 1903–1905 рр. батько студіював в університеті у Варшаві на іс- торико-філологічному факультеті. Будучи ще у Вільні, він познайомився з Валентиною Сокальською й одружився з нею у 1903 р. За участь у студентсько- му русі в 1905 р. батька арештували і викинули з варшавського університету. Закінчив університет він у Петербурзі – як історик-економіст. Після закінчен- ня університету батько поселився у Вільні і працював як учитель в гімназіях. Мати ніде не працювала, займалась господарством і виховувала дітей. Вона народилась у 1883 р. у Кам’янець-Подільському на Україні. У Вільні вона за- кінчила «Институт благородных девиц». Мати не була шляхтянка, але діста- лась до цієї школи, бо дід був військовий. Він служив у війську як ветеринар і брав участь у двох війнах. Мати дуже хотіла вчитись дальше в університеті, щоб бути лікаркою, але хутко по шлюбі мала дітей і вже не могла вчитись. Коли батька арештували в 1905 р. Мати взяла мене малу і разом з бабусею поїхали до Варшави. Кримінальних злочинців годувала держава, але арешто- вані студенти мусили самі здобувати їжу. Мати і бабуся варили їжу, а мама щодня й відносила до в’язниці, годувала не лише чоловіка, але й декілька його товаришів. Студентів досить скоро випустили з в’язниці і наша родина повер- нулась до Вільна. […] У Вільні були дві приватні хлоп’ячі гімназії: Павловського і Виноградова. Батько був історик, він викладав історію в цих гімназіях, а ще був там за- ступником директора. Для дівчат були окремі державні школи. Єпархіальна 38 Нині територія Польщі. Український історичний журнал. – 2017. – №4 184 «Це не роман, але історичний документ...» школа була для дівчат з родин духовенства, там учились дівчата з рідні бать- кової мами. «Институт благородных девиц» була школа для шляхтянок, де вчилась мама. Батько організував у гімназіях дві футбольні команди, які гра- ли поміж собою. Це були перші футболісти у Вільні, та, можливо, і в цілому «Південно-Західному краї»39. Пару разів батько брав мене з собою на тренуван- ня цих хлопців. Вони не мали окремого футбольного поля. На околиці міста наймали від когось пустку, де трохи зарівняли поверхню. Пам’ятаю, що на цьому полі інколи пасся осел власника, який дуже неохоче відходив до кута, щоб звільнити поле футболістам. Через ці футбольні команди батько мав не- приємності. Якісь «мамаші» поскаржились на шкільну управу, що їхні діти замість навчання бігають по полі за футболом та що взагалі не може бути педагогом така несерйозна людина, яка грає футбол. Але зі скарги нічого не було. Шкільне начальство зрозуміло, що нехай краще учні грають футбол, ніж будуть пити водку і робити революцію. Учні в старших класах дійсно багато пили, в цьому відношенні футболісти робили виняток. […] Доки жив дід (тато батька) ми їздили вліті до нього в село Дубичі близько славної Біловежської пущі. Дід вмер десь у 1910 р., з того часу ми там більше не були. Дід Ігнатій Краськовський був ще шляхтич (дворянин), але мого батька він вже не записав до «дворянської книги». Дід вчився в універ- ситеті в Москві, який успішно закінчив. Після цього він працював у редакції поступового журналу в Москві. Коли почалась політична реакція в сімдесятих роках ХІХ ст. в Росії, дід пішов у священики. Тоді був девіз «хожденіє в на- род». Того, хто мав високу школу, університет, могли висвятити за священика без закінчення духовної семінарії, коли він одружився з донькою священика. Прогресивні люди вважали, що це була єдина можливість працювати серед народу, просвіщати його. Це був рух народників. Дід теж одружився з дівчи- ною з сім’ї священика і його призначили священиком в село Дубичі. Це було більше село, там була школа й пошта. В цьому селі дід прожив ціле життя, тут помер і був похований. […] Перед першою світовою війною наша сім’я і мешкала у Вільні на перед- місті Антоколь на Весенній вулиці. Це була коротка, але стрімка вулиця, яка виходила на площу перед костелом Петра і Павла. Два рази на тиждень на цій площі був базар, де з’їжджались і сходились селяни зі своїми продуктами, інакше ця площа була порожня. За площею біля костелу проходила вулиця, де їздила конка. Це був тогочасний трамвай, але вагони по рельсах тягали два коні. Взимі були закриті вагони, а вліті їздили відкриті площини зі стріхою. Конка мала свої зупинки, але рухалась так повільно, що студенти і гімназисти наскакували до вагонів під час їзди. Одна траса конки з Антоколя вела до цен- тру міста біля кафедрального собору, під руїнами замку. Друга траса йшла з центра міста до іншого передмістя – Звіринець, за річку Вілья. Дальшим спо- собом подорожі в місті були візники, які мали повозки з одним конем, це був дорожчий панський спосіб. 39 Так у тексті. Очевидно мався на увазі Північно-Західний край, до якого належала Віленська ґубернія. Український історичний журнал. – 2017. – №4 «Це не роман, але історичний документ...» 185 Ми переїхали на Весенну вулицю десь у 1912 р. Мешкали в домі, який стояв на кінці великого саду. Наша сім’я знаходилась на першому поверсі в до- сить великому помешканні, яке складалось з п’яти кімнат, кухні і розлогого пе- редпокою. Над нами на другому поверсі мешкала сім’я Всеволода Макаровича Ігнатовського. Так, як і мій батько, він був історик і учитель гімназії. Це був старий приятель батька ще з університету. Він мав двох синів, але ми, діти, не тримались у купі. На початку саду біля брами була менша хата, де жив дальший історик, учитель і приятель батька Василь Дружчиць. Зимою діти використовували Весенну вулицю на санкування. Ми мали більші санки, я сідала спереду і керувала санками та брати сиділи за моєю спиною. Санки чудово ковзали по стрімкій вулиці. Мама нам дозволяла санкуватись лише на цій вулиці, але я часто не встигала загамувати санки і вони вилітали на пло- щу перед костелом. Вліті ми бігали і грались у великому садку разом з нашим улюбленим псом Арго. Це був гарний сетер чорної фарби. Арго дозволяв дітям робити з ним усе, що вони хотіли. Це був добрий сторож, лише він не любив листоношів і коминарів40. В безпосередній близькості Вільна починались розлогі ліси з високими старими деревами, різноманітними кущами, де росли гриби і всякі ягоди. Це ще були природні ліси, не пошкоджені цивілізацією. Батько, який виріс у сусідстві знаменитої Біловежської пущі, любив ліс, розумівся на його багатстві, він добре знав сорти грибів і лісових рослин. Влітку батько ходив з дітьми, на цілий день по лісу. Він брав брата Сергія на плечі, я вже мала 8–9 років і вміла добре ходити. Я пам’ятаю величезні дерева, під якими ми проходили. На пні такого дерева, майже метер у перерізу, ми розкладали їжу і ще навіть самі могли сісти. В центрі Вільна біля кафедрального собору росло декілька могутніх старих дубів. Казали, що це рештки лісів Перкунаса з поганських ча- сів, що там було його святилище. Влітку 1914 року ми виїхали на вакації до Пушкарні, недалеко від Вільна. […] У Пушкарні ми святкували Купала – 24 червня, коли батько мав день народження й іменини. Зібралось багато приятелів батька: родина лікаря П.Кесарева, учителя О.Шведова та інші родини зі своїми дітьми. Увечері на крутому березі річки Вілейки запалили великий вогонь, дорослі співали й пе- рескакували через вогнище, а діти бавились з такого незвичайного явища. А за декілька днів після Купала почалась перша світова війна. Ще до кінця вакацій ми повернулись до Вільна. Скінчилось безтурботне й безжурне дитин- ство, почалось наше мандрівне життя. Під час війни ми були двічі у діда (батька мами) на Харківщині. Дід наро- дився в селі Піски Ізюмського повіту. Він був ветеринаром і довго за своїм фа- хом служив у війську. Дід брав участь у російсько-турецькій війні на Балкані в другій половині ХІХ ст., опісля був у російсько-японській війні в 1905 р. З останньої війни він привіз багато листівок-фотографій з поглядами на міста, а головне з типами й сценами з життя у Манджурії (Харбін, Мукден). Деякі фотографії свідчили про дуже жорстокі звички. Тоді дід привіз також деякі 40 Сажотрусів. Український історичний журнал. – 2017. – №4 186 «Це не роман, але історичний документ...» китайські шовкові речі. Я дуже тішилась, коли тітка мені показувала ці лис- тівки або речі. Після закінчення російсько-японської війни дід працював уже як цивільний ветеринар в Ошмянах Віленської губернії. Звідтіля він приїздив разом з бабунею до нас до Вільна. Перед першою світовою війною дід із сім’єю переїхав на Україну на Харківщину. Там він дістав посаду ветеринара в селі Гороховатка, десь десять верств від його рідного села Піски. В Гороховатці був ветеринарний осередок: амбулаторія і лікарня для звірят і племінний центр. Були там три племінні жеребці, бугай і кабан. Був це осередок для цілої око- лиці – декількох сіл. Дім, де мешкав дід, теж був у цьому осередку. Це була невелика хата, яка мала три малі кімнати і кухню. Дід там працював, доки не пішов на пенсію. Кілька років йому давали пенсію, потім перестали. Деякий час допомагали йому колеги-ветеринари. Нарешті зробили так, нібито він формально працював, і та- ким чином він дещо діставав аж до своїх 80 років. Дід помер, коли мав 83 роки. Останні роки він жив у племінниці у Пісках і там його поховали в садку. Дід був високий, кремезний, з білою бородою. В Гороховатці він мав у ветеринарному осередку досить персоналу, бо треба було доглядати племінні тварини і пома- гати при лікуванні. Думаю, що цей ветеринарний осередок належав земству. Бабуня Аполінарія Францівна Каульберш була родом австріячка, її бать- ки ще молодими приїхали до Полтави. Батько її, Ф.Каульберш, був столяр, певно робив т. зв. віденські крісла. У Полтаві він мав майстерню. Тут жив і тут народились йому діти. Це була велика сім’я. […] Перший раз ми виїхали на Україну восени 1914 року, коли німці по- чали наступати на фронті і наблизились до Вільна. Ми вилізли з потягу в Куп’янську і їхали до діда до Гороховатки на великому драбинчастому возі разом із своїми речами. Це було яких сорок верств, подорож тривала майже ці- лий день. В Гороховатці дід працював як ветеринар. Там ми жили у звичайній селянській хаті-мазанці. Там жила самітня жінка-вдовиця, яка на цей час пе- рейшла мешкати до сестри. В хаті була одна велика кімната з трьома вікнами, яка займала половину дому. У цій кімнаті на величезному ліжку спала мама, бабуся і троє дітей. Батько не був з нами, він знову виїхав на фронт. Для дітей така спільна постіль було щось незвичайне, бо у Вільні кожний мав своє ліж- ко. У хаті була ще одна мала кімната, де спала друга бабуся. В невеликій кух- ні більшу частину забирала велика піч, якою отоплювали й сусідні кімнати. Взимку часто було треба підкладати дрова, а дерево було лише з агатів. Були ще великі сіни, де були поскладані дрова і стояла бочка з водою. Дорослі тяж- ко пристосовувались до нових умов. Дітей цікавили ці новини й вони сприйма- ли новий спосіб життя як щось нормальне. Найбільшою подією була подорож до сусіднього села Піски, де народив- ся дід. Там жила його численна рідня. У старій хаті, яку побудував ще дідів батько, жила його сестра. Вона залишилась там на господарстві, бо брати розі- йшлись. У Пісках жили брати діда, один був фельдшер, другий брат був свя- щеник. Треба лише дивуватись, як звичайний селянин (батько діда) зумів усім своїм синам дати освіту. У Пісках жила також інша рідня діда: племінниці, племінники, якісь хресники. […] Український історичний журнал. – 2017. – №4 «Це не роман, але історичний документ...» 187 В 1915 р., коли німців відкинули і фронт посунувся на захід, ми поверну- лись до Вільна і там перебували зиму. Нас там чекала велика біда. Ми виїзди- ли до Гороховатки на короткий час і взяли з собою найпотрібніші речі. У Вільні ми залишили ціле умебльоване помешкання, і з того не залишилося майже ні- чого. Коли Вільно захопили німці й наблизився фронт, німці взяли до окопів майже всі меблі; ліжка, столи, стільці. В помешканні залишились лише поли- ці для книжок, шафи й буфет. Батько мав велику бібліотеку, де були книжки з історії, твори російських і чужоземних письменників, різні словники. Стіни в його кабінеті були заповнені полицями з книжками. Приятель батька, який мав доглядати за нашим помешканням, коли прийшли німці, подарував усі батькові книжки до міської бібліотеки у Вільні. Ми, діти, мали гарні дитячі книжки, які запакували до одної скриньки. До другої скриньки ми дали наші забавки. Ці скриньки з дитячими книжками й забавками цей пан подарував дитячому притулку у Вільні. Я ніяк не могла зрозуміти, чому він це зробив, яким правом подарував чужі речі. Мама сказала, що цей пан був переконаний у перемозі німців, що Вільно не буде належати до Росії, а наша сім’я вже не по- вернеться. Тому він, мовляв, так і зробив. Найгірше було те, що німці забрали нашого улюбленого пса Арго. Вони забирали собак до війська для пластунів. Коротко в новому помешканні у Вільні ми жили на валізках, лише з найбільш потрібними меблями. Я більше шкодувала пропащі книжки, ніж забавки, хоч і вони були дуже гарні. Одна мамина приятелька з інституту була юристка. Вона вийшла заміж за жидівського адвоката Тарле. Це подружжя не мало дітей, але мало досить грошей. На Різдво вони привозили нам, дітям, забавки з фабрики забавок у Лодзі. Такі іграшки не продавали навіть у віленських крамницях. На одно Різдво я дістала маленьку машинку для шиття, на якій могла нормально шити. Брат Сергій одержав авто, що заводилось пружиною, а Славко дістав також якусь механічну забавку. На друге Різдво ми спільно дістали чудовий подарунок: кіноапарат. З ним міг маніпулювати лише батько, бо він мав керо- синову лампу, а це було небезпечно. Разом з кіноапаратом було декілька дитя- чих мальованих фільмів, але батько десь позичив нормальні короткі фільми і їх нам демонстрував. На двері в їдальні завішували простирало, збирались сусідські діти і починався сеанс. Дитячій радості не було кінця! Для дітей, які тепер цілими днями дивляться телевізор – це звичайна річ, але для нас тоді це мале кіно було чудом. Ми повернулись з Гороховатки до Вільна вже на нове помешкання. Замість Весенної вулиці ми жили на Звіринці. Це була нова частина міста за річкою Вілья. В невеликому домі ми мешкали на першому поверсі, а на другому поверсі мешкала родина власника дому. Це були поляки, які мали двох хлопців більш-менш такого віку, як я і брат Сергій. Біля дому був двір і садок, куди ми, діти, спочатку ходили гратись. Не пам’ятаю вже, з чого по- чались сварки з дітьми власника дому, але на кінець почався справжній бій, бій камінням. Так ми бились кілька разів, потім мама нам заборони- ла ходити в садок, і ми грались у сусідньому лісі. Найгірше те, що цей бій надобув політичний характер: ми кричали на своїх ворогів – ляхи, а вони Український історичний журнал. – 2017. – №4 188 «Це не роман, але історичний документ...» лаялись – хохли! Можливо з боку поляків це була просто лайка, а не етнічне означення. На Звіринці на другому боці нашої вулиці тягнувся шпильковий ліс. На цій вулиці за нашим домом стояло лише декілька будинків, дальше вже починався ліс. Взимку батько купив для мене малі лижі і вчив мене на них їздити. Деякі старші учні з гімназії, в якій викладав батько, мали також лижі. В неділю вони приходили до нас і ми разом із моїм батьком йшли на лижах до лісу. Батько брав мене зі собою, але я не могла встигати за біль- шими хлопцями і звичайно пленталась позаду. Дуже, одначе, тішилась, що можу ходити на лижах з «великими». Весною 1916 року наша сім’я знову поїхала до діда в Гороховатку. Цього разу ми мешкали у великому домі в садибі, де біля дому був розлогий, але зо- всім занедбаний сад. Напевне власник там давно не мешкав. Ми жили в одній частині дому, де були три кімнати і велика кухня. Другу частину дому ніхто не вживав, в ній був величезний довгий зал, майже порожній. Там стояло лише пару шаф з книжками. Поміж книжками були старовинні видання з минулого століття, які я любила переглядати. […] Наша сім’я приїхала з Гороховатки до Києва на осінь 1916 року і посе- лилась на околиці міста в Пущі-Водиці. Це була порівнюючи нова частина міста, побудована в сосновому лісі і розпланована так, щоб рівні вулиці пе- рехрещувались у прямих кутах. Чомусь там не були вулиці з назвами, але «лінії» з номерами. Пуща-Водиця вже тоді була сполучена з Києвом трам- ваєм. Біля домів були досить великі ділянки з деревами, так що здавалось, що мешкаємо в лісі. Там було і декілька ставків. У Пущі-Водиці була при- ватна жіноча гімназія, яку заснували поступові вчителі. Крім звичайної програми навчання, у гімназії навчали також ручній праці. Учениці шили прості частини одягу, робили різні предмети з паперів і дерева. Нарешті, після років кочування, я дісталась до школи і вступила відразу до третього класу. В той час у Пущі-Водиці жив письменник О.Олесь – Олександер Іванович Кандиба з жінкою Вірою Антонівною і сином Олегом. Олег був на три роки мо- лодший від мене, але приятелював зі мною, а не з моїм братом Сергієм, який був його ровесник. Сім’я Олеся мешкала недалеко від нашого дому і я ходила в гості до Олега. Олександер Іванович працював як ветеринар на бойні в Києві. Він був завзятий рибалка і у вільному часі ходив на рибалку до сусіднього ставка. Віра Антонівна тоді ніде не працювала і турбувалась лишень госпо- дарством. На дворі вони мали курки. Оці курки Олег почав досліджувати, а я йому допомагала. Ми добре пізнали окремі курки і вміли їх розрізняти. Олег записував собі різні пригоди з курячого життя. Вислідом цих досліджень було невеличке оповідання: «Рудько – життєпис одного півня», яке Олег написав у Празі. Воно там і було надруковане. Вже тоді у Олега проявлялась методич- ність і витривалість у праці. Віра Антонівна терпляче зносила це вмішування до її господарки, а Олександер Іванович ласкаво посміхався над нашою «на- уковою» працею. Український історичний журнал. – 2017. – №4 «Це не роман, але історичний документ...» 189 Коли ми жили в Пущі-Водиці, мій батько працював у Союзі міст41, де опі- кувався евакуйованими під час війни дітьми. В Пущі-Водиці була школа й інтернат для хлопців із західних областей України, де саме переходив фронт. З інтернатом було сполучене господарство, де жили й працювали полоне- ні. Оскільки батько часто від’їздив службово з дому, а в нашій сім’ї залиша- лись лише жінки й діти, до нас приходили ночувати полонені з інтернату. Звичайно це був Мартин, ми знали, що він мадяр. Лише пізніше я зрозу- міла, що він був словак. Ми говорили українською мовою, Мартин говорив по-своєму і всі ми добре розумілись. Батько певно знав, що Мартин був сло- вак і тому його вибрав нас стерегти. Інші полонені завидували Мартину, що він міг ходити до нашої хати. Раз чи два замість Мартина приходив якийсь чех. Але наша помічниця запротестувала (певно він почав залицятись) і нас знову охороняв Мартин. Думаю, що всі полонені, які працювали біля інтер- нату, були слов’яни. Пізніше, коли ми вже виїхали з Пущі-Водиці і жили в Києві, батько оповідав, що він дізнався щось про Мартина. Під час револю- ції 1917 року старші хлопці розбіглися з інтернату, полонені повтікали, ад- міністрація зникла, залишилась невелика група менших хлопців і з ними Мартин. Мартин опікувався хлопцями, діставав для них їжу, дрова. Не знаю, чим це скінчилось і коли Мартин повернувся на Батьківщину. Живучи на Словаччині, я вдячно згадувала Мартина, але не могла його шукати, бо не знала його прізвище. […] В Пущі-Водиці ми жили цілий шкільний рік 1916–1917 і там пережили революцію 1917 року. Коли почалась війна в 1914 році я зробила бунт і оголо- сила, що мушу читати газети, щоб знати, що робиться на фронті. Я мала тоді 10 років. Нарешті мама погодилась і сказала, що я можу читати лише вістки про події на фронті. Так я старанно читала газети. Добре пам’ятаю, як на вес- ні 1917 року я принесла газети і прочитала, що забили Распутіна42. Певно, це була неділя, бо батьки ще лежали в ліжку. Я вбігла до їх кімнати з криком: «Распутіна забили!». Батько на це сказав: «Не дурій!». Але коли взяв газету і прочитав, то хутко одягнувся і поїхав до Києва. Восени 1917 року ми переїхали з Києва до Прилук на Полтавщині43. Наскільки я пригадую, це сталося тому, що батько, який раніше працював в Союзі міст, змінив працю44. Архів його відділу зі Союзу міст послали до Прилук на ліквідацію, разом з деякими працівниками. Цілу нашу сім’ю відвезли з Києва до Прилук на одному великому автомобілі. Це було відкрите авто, де спереду було місце для шофера і його помічника, а взаду два сидіння для шіс- тьох людей. Тоді шофер ще мав помічника, який клюкою розточував впереду мотор; коли мотор почав працювати, тоді він наскакував до авта. Ці помічники, 41 Тобто в Київському відділенні Союзу земств і міст Південно-Західного фронту, яке очолю- вав майбутній посол Української Держави в Німеччині – барон Ф.Штейнгель. 42 Григорій Распутін (Нових) – фаворит російського імператора Миколи II й імператриці Олександ ри Федорівни, мав значний вплив на царську родину. Убитий монархістами 17 (30) груд- ня 1916 р. Можна припустити, що Л.Красковська читала старі газети або неточно відтворила дати. 43 Нині м. Прилуки Чернігівської обл. 44 8 вересня 1917 р. І.Красковського призначили на посаду заступника керівника Ґенераль- но го секретарства внутрішніх справ. Український історичний журнал. – 2017. – №4 190 «Це не роман, але історичний документ...» звичайно, були 14–15-річні хлопці. Для дітей це була надзвичайна подія – їха- ти автом таку далеку дорогу. Прилуки тоді були невелике містечко. Ми мешкали самі в домі, який стояв в саду. Батько, коли нас відвіз, повернувся до Києва, а незабаром він опинився в Білій Церкві. За деякий час, взимі, мама поїхала до Білої Церкви побачи- тись з батьком. Вона розраховувала, що буде відсутня два тижні й залишила мені гроші на цю добу. Але почались різні несподівані події й з двох тижнів було аж два місяці, коли мама змогла повернутись до Прилук. Я мала тоді 13 років й залишилась як «голова родини», тому що дві бабуні зовсім не роз- бирались в політичних подіях, навіть не знали, які гроші були в обігу, а брати були ще малі. Ще була Наталка, наша помічниця. Це була старша розумна жінка, але теж не розумілась на змінах в тогочасному житті. В короткому часі, після від’їзду мами, до Прилук прийшли вояки чеських леґій. Ми жили в двох кімнатах, третя кімната, яка мала окремий вихід через веранду, стояла порож- ня. Коли прийшла чеська військова комісія, яка шукала нічліги для вояків, вона забрала цю третю кімнату. Так оселилось у нас десь шість вояків. Тоді я з Наталкою присунула на двері, які вели до цієї кімнати, шафу – забезпечи- лись. Поміж леґіонерами були старші й молодші мужчини. У нас склались з ними цілком добрі відношення. Один хлопець дуже кашляв. Бабуся наварила чаю, взяла ліки і пішла його лікувати. Потім Наталка з власної ініціативи на- варила великий горщик борщу і почастувала вояків. Леґіонери затримались у Прилуках більше тижня. Коли вони відходили від нас, то почистили кімнату – повиносили солому, на якій спали, дали нам цукру (це була тоді дорога річ). Леґіонери відходили дальше на схід. Ми всі їх жаліли, що вони йдуть невідомо куди, віддаляючись від рідної Чехії. Незабаром, після відходу чеських леґій, до Прилук прийшли вояки Червоної армії. Почали шукати зброю і запаси продуктів. Тоді я пережила дуже небезпечну пригоду. Я з Наталкою чомусь вилізла на горище і знайшла там зброю – рушниці і револьвери. Потім нам казали знайомі, що в цьому домі раніше була команда міліції. Вночі вдвох знесли цю зброю вниз і закопали в садку. На щастя ця несподіванка не мала наслідків. І до нас прийшла комісія, яка шукала продукти. Ми мали муку, цукор, олію. Один мішок муки я покла- ла в ліжко бабусі, і коли прийшла комісія, вона лягла в ліжко. Таким чином комісія в нас нічого не взяла. Ми годувались із наших запасів, але треба було купувати хліб і молоко. В Прилуках ми мали знайомих – родину Котляренків, і вони позичили нам трохи грошей. Нарешті українська армія вигнала більшо- виків з Прилук і мама могла повернутись до нас. За цілий час я і не подумала, що може статися таке, що ми можемо залишитись відрізані від батьків. Але я певно вірила, що це добре закінчиться. Батьки в цьому часі переживали дуже тяжкі хвилини й турбувались за нас. В Прилуках я не ходила до школи. Пані Котляренко вчила мене української мови, а її чоловік допомагав мені з інших предметів – математики і т. п. Вони обоє були вчителі. Взимі Наталка мені ви- шила гарну полтавську сорочку. Мама знайшла в себе відрізок синього атласу і дала мені пошити корсетку. У Прилуках була кравчиня, яка чудово шила корсетки. Залишився вишиваний фартушок бабуні і її намиста з хрестиками. Український історичний журнал. – 2017. – №4 «Це не роман, але історичний документ...» 191 Бракувало лишень плахти, бо її не можна було купити в тому неспокійному часі. Тому плахту пошила бабуся з картатої вовняної матерії. Так я дістала ціле гарне убрання. Я вже й раніше мала вишиване убрання, але то було ди- тяче, тепер я мала справжнє для дорослої. У нас завжди були в домі якісь тварини. У Прилуках це був рудий індик, якого купили, щоб відгодувати на Різдво. Індик був досить спокійний, не ганявся за дітьми, але не дозволяв себе турбувати, бо потім він надувався і гуркотів. Індик виріс великий, але ніхто з родини не хотів їсти це м’ясо, бо всі до індика звикли. З Прилук весною 1918 року наша сім’я повернулась до Києва. Батько не міг знайти помешкання в переповненому місті. Ми знову поселились у дачній околиці міста – Сирець. Це було далеко від Пущі-Водиці, за військовим лаге- рем. На Сирцю окремі доми-дачі були розкидані досить далеко від себе в лис- тяному лісі. Наш дім знаходився на горбочку, звідкіля на дорогу вела стрімка стежка. З другого боку під домом був невеликий ставок. Біля дому був город, де ми з бабусею господарювали. […] Аж восени батько, нарешті, одержав помешкання в Києві й ми могли ви- їхати зі Сирця, де в осінній мряці було вже тяжко жити на дачі. Помешкання було на вулиці Велика Васильківська, близько костелу (не пам’ятаю чи то був католицький костел або лютеранська кірха)45. Ми мешкали в окремому будин- ку, що був якось дивно побудований – на першому поверсі були 3 чи 4 кімнати, а під ними внизу, у високому сутерені46, була величезна холодна кухня. Видно, що це не було звичайне помешкання. Перед нашим переїздом у домі жили монашки-уніятки, яких вивезли з Західної України під час війни. Коли їм до- зволили повернутись до хати, батько дістав це помешкання. Ми там мешкали не довго, лише декілька місяців. […] Подорож на Кавказ і Грузія На початку 1919 року Міністерство закордонних справ призначило батька послом у Грузії, яка вже тоді була самостійною республікою47. Ще зимою наша сім’я виїхала потягом з Києва до Одеси, щоб там сісти на пароплав. З Києва ми виїжджали вночі. Була вже неспокійна доба, бої з Червоною армією не пе- реставали. Весь час мінялися місця сутичок з ворогами, невідомо, де знов по- чнеться озброєний виступ. На станції було повно людей, багато військових. Був непорядок і ми довго чекали, доки могли сісти до вагону. З нами їхали й інші члени посольства: сім’я Полянських. Потяг часто зупинявся, не йшов за розкладом, подорож тривала пару днів. В Одесі ми мусили чекати на паро- плав і жили там майже два місяці. Одеса була переповнена втікачами з Росії. 45 Ідеться про Миколаївський римо-католицький костел, зведення якого тривало десять років (від 1899 р.) за проектом молодого архітектора С.Воловського, доопрацьованого відомим київ- ським зодчим В.Городецьким та під його безпосереднім керівництвом. Освятили недобудовану споруду 1909 р. На початку Першої світової війни роботи з внутрішнього оздоблення храму тим- часово припинилися. Очевидно, це й зумовило ремарку Л.Красковської. Згодом було виконано настінні розписи та змонтовано 40 вітражів. У 1930-х рр. костел закрили. 46 Підвалі, підземеллі. 47 Ґрузинську Демократичну Республіку проголошено 26 травня 1918 р. Український історичний журнал. – 2017. – №4 192 «Це не роман, але історичний документ...» Батько ледве знайшов для нас одну кімнату, де змістилась ціла наша родина, а з нею і мій сірий кіт Жорка. Батько сам виїхав назад до Києва. З Одеси у мене не залишилось багато спогадів. Здивувало саме місто, яке не мало старої частини. Це було нове місто, вперше побудоване за планом, де всі вулиці пе- рехрещувались у прямих кутах. Найбільше враження зробило на мене море й велика пристань, що я побачила перший раз в житті. Від головної вулиці до моря вели довгі парадні сходи. Одеса мала гарний великий театр. Одного разу ми там були з мамою. Саме давали оперу. Нам подобались розкішні декорації і прекрасні голоси артистів. Було ще холодно, у місті було досить неспокійно, тому ми багато по вулицях не ходили. Навесні, коли почалась на морі наві- гація, ми разом з батьком і родиною Полянських виїхали на Крим. По дорозі пароплав зупинився в Севастополі. Ми пішли подивитись славну панораму «Оборона Севастополя», яка була добре виконана. […] В Ялті ми мусили виступити з пароплава й залишились там декілька мі- сяців. Батько з якимсь військовим човном поїхав дальше на Кавказ. Ми меш- кали в гарній віллі на краю міста, де на другому поверсі мали дві кімнати з балконом. Дальші кімнати в помешканні займала наша господиня, яка мала двох синів – гімназистів. Це були недисципліновані грубі хлопці, з якими я мала сутички через братів і навіть кілька разів зажила рукопашний бій. Коли ми приїхали до Ялти, то в пристані стояли французькі й англійські військові кораблі. За короткий час вони відпливали, а до Ялти прийшли червоноар- мійці. Почались обшуки, арешти, розстріли в парку Чекурлар48. Я пам’ятаю частушку з того часу: «Ой, яблочко, куда котишся, попадеш в Чекурлар – не воротишся». До нашого помешкання прийшла також комісія, яка шукала про- дукти. Але коли побачили, скільки членів має наша сім’я, то нічого не взяли. Тоді в Ялті становище з продуктами було дуже тяжке, часто не бувало хліба. Ми мали муку й олію, бабуся смажила на олії оладки й ми це їли на сніданок і на вечерю. На базарі продавали малі рибки, довжиною в палець. Ці рибки не чистили, але цілі мололи на м’ясорубці й смажили з них котлети. Місцеві люди їли й слимаків. В Ялті були великі слимаки з гарними ракушками. Я на- збирала різноманітних слимаків, тримала їх на балконі й годувала свіжим листям. Але в один день усі слимаки зникли. Самі вони не могли всі нараз ви- лізти з балкона. Чужа людина задля слимаків не полізла б на другий поверх і не могла знати про них. Це могли зробити лише хлопці господині. У цей час у Ялті було ще досить татар, вони продавали на базарі ярину і рибу. Продавали також особливе кисле молоко – катик. Говорили, що в ньому було козяче мо- локо. […] Восени почали приходити пароплави, одним з них приїхав з Кавказу бать- ко, і ми всі виїхали з Ялти. По дорозі наш пароплав зупинився на декілька годин у Феодосії, а потім стояв один день у Новоросійську. Там була велика пристань, заповнена російськими військовими кораблями. На берег випус- тили лише тих пасажирів, які там виступали. Тому ми бачили місто лише з 48 Серед страчених був і слухач перших консульських курсів Веніамін Віревський – випус- кник юридичного факультету Одеського університету. Український історичний журнал. – 2017. – №4 «Це не роман, але історичний документ...» 193 пароплава. Дальше наш пароплав пішов повздовж побережжя Кавказа і, на- решті, зупинився в Батумі, де ми пересіли на потяг до Тифлісу. Батько приїхав до Грузії весною 1919 року, а наша ціла родина приїха- ла до Тифлісу восени 1919 року, перед початком шкільного року. Виїхали ми з Грузії восени 1920 року. Не пам’ятаю назву вулиці, де ми жили в Тифлісі. Це була коротка й стрімка вулиця, досить далеко від центра міста. Дім, де ми мешкали, був побудований на схилу так, що з вулиці помешкання було на першому поверсі, а з двору це був другий поверх. Помешкання було велике, мало сім кімнат, велику кухню й балкон до двору. Одна кімната була канце- лярією, батько мав свій кабінет, а перед ним була гарна вітальня. Коли ми приїхали, то в помешканні (кабінет, вітальня й їдальня) були різьблені меблі українського стилю, зроблені за зразками меблів Земського дому чи садиби Лизогубів у Полтаві. Десь наприкінці року ці меблі забрали їх власники й батьки купили інші, вже звичайні меблі. Членами української місії в Грузії, які приїхали разом з батьком, був Андрій Тишкевич і Андрій Полянський та його дружина. А.Тишкевич ви- їхав з Тифлісу скорше, як наша сім’я. Замість нього потім працював Андрій Абрамович Петренко, який їхав разом з нами до Європи. Деякий час у міс- ті працював Цванґер (він мав велику родину). В тому часі у 1919–1920 рр. у Тифлісі була англійська й французька військова місія. У 1920 р., коли наша сім’я жила в Тифлісі і ще не виїхала на літо в Сурамі, у Грузії був великий землетрус. Щось біля 8 балів. Тоді було цілком знищене містечко Горі, де народився Сосо Джуґашвілі. Це було вночі. Мені здавалось, що їдемо на пароплаві, а на морі є буря, бо дуже колише. Коли я відкрила очі, побачила, що підлога якось дивно піднімається. На вікнах з середини були дерев’яні віконниці, вони самі відкривались. Я зрозуміла, що це може бути землетрус. Бабуся і брати, які спали в цій кімнаті, на щастя не прокинулись. Мама, яка спала в іншій кімнаті, теж не прокинулась, а бать- ко біля неї спав дальше. Я не знала, що робити: чи будити всіх, чи чекати як це все закінчиться. Ранком ми довідались, що це був тяжкий землетрус. Більшість мешканців міста вибігло на вулицю і там чекало до ранку. Як я вище згадувала, наш дім був побудований на схилі і тому був особливо небез- печний. Але ми про це не знали. На другий день, десь після обіду, знову були два чи три менші поштовхи землі. Батько сидів у кабінеті біля стола, я саме йшла до нього. Коли почались поштовхи, батько сказав, щоб я залишилась стояти біля дверей, які самі відчинялись. Це були лише відгуки землетрусу, які не зробили більшої шкоди. Населення в Тифлісі було тоді дуже мішане. Це було видно по різноманіт- ному одягу, особливо жіночому. Старші грузинки носили довге чорне плаття, на голові під малою чорною хусткою чи шапочкою були більші білі хустки. Найбільш барвистий одяг мали айсорки – грузинські циганки. Невідомо, де вони діставали такі пестрі яскраві матерії, з яких шили довгі широчезні спід- ниці і короткі блузки. Напрочуд це часто були шовкові матерії, тонкі й прозорі, з великими баревними взірцями. Айсори ходили або сиділи на хідниках ціли- ми групами, поміж ними було багато дітей, а навколо повно галасу й крику. Український історичний журнал. – 2017. – №4 194 «Це не роман, але історичний документ...» Ми приїхали до Тифлісу початком шкільного року 1919–1920. Я почала вчитись у шостому класі російської гімназії. Крім неї у місті були грузинські школи. У нашому класі був дуже різноманітний склад учнів: 7 росіян, 7 гру- зинів, 7 вірменців і я – єдина українка. Клас був мішаний – хлопці й дівчата. Ніколи тут не були якісь питання з національним походженням учнів. Грузини мали ще окремі уроки з грузинської мови й літератури. Я хотіла навчитись гру- зинської мови й досить скоро вивчила грузинський алфавіт. Це було, одначе, досить тяжко, бо цей алфавіт є зовсім відмінний від слов’янського і латинсько- го. Але коли я прийшла на урок грузинської мови, побачила, що всі учні гово- рили на рідній грузинській мові й я не могла вчитись разом з ними. В Тифлісі мені пощастило побачити Московський художественный театр (МХАТ), час- тину його групи49, яка виїхала з Росії і на короткий час зупинилась у Грузії. Коли в гімназії дізнались, що МХАТ буде мати в Тифлісі декілька спектаклів, ми хотіли їх обов’язково бачити. Зібралась група з нашого класу й ми пішли стояти в чергу за квитками, черга була довжелезна. Я стояла з вечора цілу ніч, ранком мене змінила мама, але коли вона дісталась до каси, квитки були про- дані. Тоді батько через знайомих дістав для мене квиток на місце в оркестрі. МХАТ виступав у Тифліському оперному театрі. Я сиділа внизу, може півтора метра від сцени, тому бачила лише її частину. Так я дивилась «Вишневий сад» з Кніппер і Качаловим, і враження залишилось на ціле життя. Потім батько ще раз дістав квитки, і тепер я вже пішла з батьками. Це були окремі сцени з різних п’єс. Я запам’ятала діалог з «Братьев Карамазовых» з Качаловим, бо мені не сподобався цей твір Достоєвського. Вліті 1920 року наша сім’я жила в містечку Сурамі близько Сурамського перевалу. Ми мешкали в довгому будинку, де було декілька помешкань. Наша кухня була окремо в дерев’яній будці, студня була одна для всіх мешканців, помешкання не було надто вигідне. До містечка Сурамі треба було йти яких 20 хвилин чудесною алеєю із старих дерев. Сурамі було мале містечко, яке мало лише залізничну станцію, пошту і кілька невеликих крамниць. Двічі на тиждень у Сурамі був базар, на який приходили зі своїми товарами селя- ни зі сусідніх сіл. Тоді треба було робити головні покупки. Селяни приносили овочі, фрукти, курки, яйця, молоко. Все це розкладалось просто на землі біля сидячих продавців. В більшості це були чоловіки, менше жінки. Треба було пройти цілий базар, щоб вибрати потрібні речі і перевірити ціни. Ціну кож- ний продавець визначав сам, і поступово її знижував з наближенням полудня. Найгірше було те, що більшість селян говорила лише по-грузинськи, а ми не розуміли. Я мусила навчитись найпотрібніші вирази, щоб могла купувати на базарі. Але за короткий час я вже могла запитатись ціну і договоритись, скіль- ки й чого мені треба, хоч деколи помагала собі пальцями, оскільки йшлось про ціну. Базар виглядав дуже пестро. Не лише овочі й фрукти були різноманіт- них барв, яскраві барви одягів теж утворювали барвистий малюнок. До того всього був великий галас, бо всі присутні перекрикували один одного. Хліб треба було купувати в крамницях. Це не був звичайний киснутий хліб, але 49 Так у тексті. Український історичний журнал. – 2017. – №4 «Це не роман, але історичний документ...» 195 плоскі плацки – лаваш, який робили без кваску. На селах лаваш пекли в груб- ках-ямах, що були вимазані глиною. Ями були досить великі, десь метер ши- рокі. Коли згоріли дрова й залишилось лише вугілля, лаваш ліпили на розпа- лені стіни, де він пікся. Лаваш робили білий із звичайної муки й чорної барви з муки чорної пшениці. Ці плацки чорного лаваша були часто недопечені, так що можна було їсти лише шкурку, а середину викидати. Близько від будинку, де ми жили, починався ліс. Дорога в лісі вела до Сурамського перевалу, де в гірському масиві прорубали довгий тунель для потягів. Звичайно ми ходили до лісу недалеко від нашого дому, там збирали гриби і ягоди. Одного разу, коли приїхав з Тифліса батько, ми пішли далеко в гори і опинились аж на другому боці перевалу, де була залізнична зупинка. Дорога назад була далека і тяжка, особовий потяг до Сурамі вже відійшов, тому батько попросив начальника станції, щоб дозволив нам їхати товаровим. Ми вилізли на площадку відкритого вагону і так поїхали назад до Сурамі. Сурамський тунель є дуже довгий, потяг ішов помалу. Було неприємно їхати на площадці, і це враження залишилось на ціле життя. Навколо було темно, лише літали іскри з паротягу, було чути страшний гуркіт, нічого не було чути, цілком як у пеклі. Діти, брати і я, притиснулись до батька, але він нас заспо- коював, що нема ніякої небезпеки. А як було чудово, коли потяг, нарешті, ви- рвався з страшного тунелю на свіже повітря поміж зелених дерев. З Сурамі ми одною разу поїхали разом з батьком до Бакуріані, де був ку- рорт високо в горах. Малий потяг поволі ліз все вище й вище, серпентинами поміж горами. Нас здивували величезні шпилькові дерева (певно ялини чи пихти), які цілі обросли довгим сірим мохом. Ми походили по курорту і ввечері повернулись назад до Сурамі. В Сурамі до нас приїхав на кілька днів у гості Мустафа Чокаєв; це був посол Туркестану чи Узбекистану в Грузії. Батько хо- тів йому показати гарні околиці Сурамі й гість пішов з нами в гори. Ми вибра- ли дуже гарну стежку біля гірського потоку. Але виявилось, що пан Мустафа зовсім не вміє ходити по горах і він повернувся до Сурамі цілком знищений і більше на прогульки не ходив. Це був дуже приємний пан і культурна люди- на. Але він був досить товстий і не був призвичаєний ходити, та ще до того в горах. Мустафа Чокаєв також виїхав з Тифлісу в 1920 році й ми з ним більше не зустрічались. Повертання до Вільна Восени 1920 року Червона армія увійшла до Грузії й наближалась до Тифлісу. Наша сім’я мусила виїхати з Грузії. Вибору не було: залишився ли- шень один шлях – по морю. Батько продав меблі й ціле обладнання помеш- кання, найбільше мені було шкода доброго рояля. Ми поїхали в Батумі, а звід- тіля на італійському пароплаві до Європи. Всі каюти були вже заняті й нас помістили в каюті, де, звичайно, спав персонал пароплаву. Каюта була досить велика, там змістилась ціла наша сім’я (7 людей) і пан А.Петренко. Але це приміщення було на кормі пароплава біля машинного відділу, стіни тряслись від моторів, від яких був постійний гуркіт. А за цю каюту треба було заплатити Український історичний журнал. – 2017. – №4 196 «Це не роман, але історичний документ...» як за другий клас. Здається, що це був один з останніх пароплавів, який ще встиг спокійно виплисти з Батумі. Пароплав плив поздовж турецького побережжя Чорного моря, але рідко зупинявся в пристанях. В першій турецькій пристані палубу заповнили нові пасажири та їх багажі. Їхали там туркені, замотані в довгих широких одя- гах і закриті чадрою, біля них лежали величезні мішки з майном, товклись діти й вівці. На палубі тяжко було знайти місце, щоб подивитись на берег. Я не пам’ятаю, скільки днів тривала ця подорож з Батумі до Істамбулу. Біля Істамбулу в Галіполісі ціла пристань була заповнена військовими кораблями, пароплавами, різними малими кораблями. Це були рештки білих армій, яким пощастило втекти від більшовиків. Наш пароплав зупинився в пристані Константинополя і ми могли один день піти подивитись на місто. Бачили ми могутній храм Ая-Софія, змінений тепер на мечеть, і могли зайти в середину, коли скинули черевики. Найбільше враження на мене зробив турецький військовий музей, поміщений в візантій- ському храмі Святої Ірини. Там я побачила реліквії Запорізької Січі: зброю, прапори, одяг козаків. Я знала про запорожців з історії й з літератури, але то було щось ідеальне. Ці шаблі й списи, бунчуки і стяги були чимсь конкретним, не можна було заперечити, що вони існували. Дальшою країною, де зупинився пароплав, була Греція. В пристані Афін пароплав стояв навпроти Акрополя, але нас не пустили на берег, бо ми не мали візу. Ми лише здалека бачили місто, а так хотілось подивитись хоть збіжно ці відомі з історії місця. Після зупинки в Афінах, пароплав увійшов в Коринтську затоку і декілька годин помалу плив у вузькому каналі поміж високих білих стін50. Перша пристань в Італії, куди наш пароплав прийшов, була Бріндізі, але ми їхали аж на кінець рейсу пароплава – до Венеції. У Венеції ми пробу- ли пару годин, подивились храм Св. Марка і сусідню площу. З чичероне51 ми перейшли Палац дожів. Тоді після війни було мало туристів і чичероне просто хапали кожного чужинця, щоб заробити пару лір. В маленьких крамницях навколо площі Св. Марка були виставлені гарні речі: кружева, тиснені й ма- льовані шкіряні вироби, але ніхто це не купував. Палаци над каналом Ґранде були брудні й запущені, гондоли здебільшого стояли прив’язані при березі. Скрізь, одначе, було можна спокійно ходити і все уважно оглянути. У Венеції ми перейшли на невеликий пароплав, який нас довіз до Трієста. Пароплав дійсно малий, море було неспокійне, порядно гойдало і більшість пасажирів дістало морську недугу. Таке-то було неприємне закінчення нашої довгої подо- рожі по кількох морях: Чорне море, Мраморне52, Егейське й Адріатичне. На пароплаві, з яким ми їхали до Італії, їхав старшина – чех, що був ма- йором чехословацьких леґій. Він виявився дуже приємною людиною. Він був у Грузії, як представник чехословацької влади. Пан майор під час подорожі пересвідчував батька, щоб ми їхали до Праги, бо там зможемо спокійно жити, 50 Коринфський канал з’єднує Іонічне та Егейське моря. Висота стін природного походження (головним чином вапнякових) становить до 75 м, а ширина на рівні води – до 25 м. 51 Провідник, який дає пояснення туристам під час огляду пам’яток культури, ґід. 52 Мармурове. Український історичний журнал. – 2017. – №4 «Це не роман, але історичний документ...» 197 доки не буде можливість повернутись на Україну. Але батько не хотів на емі- грацію. Він обов’язково хотів повернутись до Вільна (тоді це була Литва). Ніби доля нам визначувала, що нам краще було їхати до Чехії, бо наш багаж чомусь із Трієсту післали замість Відня до Праги. Лише за декілька тижнів ми діста- ли наші речі. У Трієсті, після довгої подорожі морем, ми сіли на потяг і поїхали в Австрію до Відня. Ми мешкали за Віднем, у Медлінґу. Це було передмістя Відня, спо- лучене з містом електропотягом. Там були родинні доми з садками. Ми жили в малому пансіоні, де мали дві кімнати й засклену веранду. Наша господиня мала господарку: тримала курки, кролики, мала город. Тому вона могла нас порівнюючи добре стравувати, бо після війни у Відні було тяжко з продукта- ми. Лише в неділю вона давала нам м’ясо, яке було з кроликів. У Відні у тому часі була вже група українців, жив там поет Олександр Іванович Кандиба – О.Олесь, В.Піснячевський53 та інші батькові знайомі. Олесь тоді жив сам у Відні, його дружина Віра Антонівна і син Олег залишились на Україні в Києві. Олександр Іванович дуже турбувався за них, намагався через Червоний Хрест дістати їх до Австрії чи допомогти їм посилками, але нічого не міг зробити. О.Олесь часто приїздив до нас в Медлінґ. Звичайно, ми діставали страву від господині. Але в неділю бабуся варила й для інших гостей. Пригадую, що крім Олеся приїздив ще О.Кушнір54, Ю.Сірий55. На Різдво 1920 року ми мали малу ялинку. Олесь привіз нам книжку «Чмелик» Короліва-Старого56, А.Гасенко57 – свою книжку «Найя з джунглів». Навесні я з братами їздила електричкою до Відня. Годинами ми тинялися по місту й оглядали стару частину Відня (ратушу, костел Св. Стефана), ходи- ли до музеїв, найчастіше бували у природознавчому музею. Разом із кимось зі знайомих ми були у палаці Шенбрун і гуляли в його чудовому парку. У Відні вже був універсальний магазин Ґерн-Ґрос. Ми перший раз побачили таку крамницю, де було стільки різноманітних речей, і з цікавістю все розглядали. Хоча тоді з грошами у батьків було скрутне, мама дала нам трохи корон і ми могли купити собі на пам’ятку деякі дрібниці в цьому магазині. Взагалі життя було досить одноманітне і всі ми чекали, коли поїдемо дальше до Вільна. 53 Віктор Піснячевський (1883–1933 рр.) – український громадсько-політичний діяч. Із черв- ня 1919 р. видавав у Відні тижневик «Воля» (з листопада 1921 р. – «Воля України», тоді ж за- сновано видавництво «Наша воля»). У липні 1919 р. разом з О.Олесем і О.Степаненком заснував Український клуб, планував створення філії Українського наукового товариства. 54 Мається на увазі Володимир Кушнір (1881–1933 рр.) – громадський діяч, публіцист, вида- вець. Л.Красковська неточно подає ініціал. 55 Юрій Тищенко (псевдонім – Сірий; 1880–1953 рр.) – видавець, журналіст, письменник, громадський діяч. У 1919 р. виїхав до Відня, переніс туди видавництво «Дзвін» та «Українська школа». 56 Василь Королів (псевдонім – Королів-Старий; 1879–1943 рр.) – видавець, журналіст, пись- менник, за освітою ветеринарний лікар. Працював редактором у київському видавництві «Час», редагував журнал «Книгар». У 1919 р. призначений до надзвичайної дипломатичної місії УНР у Празі. Із 1920 р. в еміґрації. Автор роману «Хмелик» (Прага, 1920 р.), збірки казок «Нечиста сила» (Каліш; Київ, 1923 р.), п’єса-казка «Русалка-жаба» (Львів, 1923 р.) та ін. 57 Юрій Гасенко (1894–1933 рр.) – заступник міністра преси і пропаґанди в уряді І.Мазепи, ад’ютант С.Петлюри, інженер, авіаконструктор, автор карт української етнічної території, а та- кож творів для дітей, зокрема повісті «Найя з джунґлів» (Київ; Відень, 1920 р.). Л.Красковська неточно подає ініціал. Український історичний журнал. – 2017. – №4 198 «Це не роман, але історичний документ...» Коли ми жили в Медлінґу, батько виїздив з Відня, щоб одержати дозвіл на в’їзд до Вільна. Літом 1921 року ми переїхали з Австрії до Німеччини в Берлін. Умови життя в Берліні були значно гірші, як у Медлінґу. Вся наша сім’я, крім батька (мама, дві бабусі й троє дітей), мешкали в одній кімнаті. Помешкання було на четвертому поверсі у великому домі в робітничій ділянці. В Берліні було ще кепське становище з продуктами. Ця доба мені залишилась у пам’яті: хліб з маргарином і кава (ячмінна) зі сахарином. Не пригадую вже, з чого ба- буся спромоглася тоді варити обіди. У Берліні ми жили два-три місяці, поки батько їздив до Ковна і там старався про наш переїзд. Ситуація неочікувано зробилась дуже складною, бо якраз у цьому часі Польща захопила Вільно й проголосила, що це «Литва сродкова». Отже дозвіл на приїзд до Вільна могла тепер дати лише польська влада. У Берліні ми, діти, знову ходили по музеях, а головно до Зоологічного пар- ку. Це була найбільша радість. Ми ховали кожний кусник хліба чи листки капусти, щоб підгодувати своїх улюблених звірят. Нарешті ми вирвались з Берліна, але подорож до Вільна була дуже тяжка. Потягом, з різними пере- садками на кордоні, ми доїхали, нарешті, до Ковна. Там у знайомих ми кілька днів відпочили. Сполучення між Ковном і Вільном не було й ми дальше по- їхали на двох звичайних драбинчастих возах з конями. Так ми переїхали не- давню литовсько-польську границю і, нарешті, добрались до Вільна. Це було восени 1921 р. There are fragments of memories by Liudmyla Kraskovs’ka – a famous Slovak his- torian, archeologist and educator – of her father – Ivan Kraskovs’kyi. Coming from Belarus, he was one of the first public officers of the Ukrainian foreign-policy depart- ment and the Head of the Extraordinary diplomatic mission of the Ukrainian People’s Republic in the Caucasus 1919–1920. The memories “Since Old Times” had been writ- ten for 60 years and were released for the author`s 95th birthday. Different periods of her life are outlined by three parts of the writing. The memories of the time when the Kraskovs’ki family was in Tiflis and their way to Vienna are the most precious parts of the text in terms of the Diplomatic Service of Ukraine. The significant details of daily life, the chronology of being in Ukraine, the geography of travelling around Ukrainian cities and living conditions in Georgia are shown in the memories. Attention to the peo- ple the Kraskovs’ki met in Ukraine, in particular to the Oleksandr Kanduba’s family (Oleksandr Oles’s family), is an important element of the memories. The issue is a bib- liographical rarity nowadays as far as hardly any bookstore has got it. Keywords: Liudmyla Kraskovs’ka, Ivan Kraskovs’kyi, Tiflis, extraordinary diplomatic mission of the Ukrainian People’s Republic in the Caucasus.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-130813
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	0130-5247
language	Ukrainian
last_indexed	2025-11-24T09:13:57Z
publishDate	2017
publisher	Інститут історії України НАН України
record_format	dspace
spelling	2018-02-24T13:00:34Z 2018-02-24T13:00:34Z 2017 "Це не роман, але історичний документ, який, може, допоможе нашим нащадкам краще зрозуміти цю добу великих змін" (Зі спогадів Людмили Красковської про батька) (вступна стаття й публікація І.Б.Матяш) // Український історичний журнал. — 2017. — № 4. — С. 177-198. — Бібліогр.: 57 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/130813 929:Красковський+930:25 Публікуються фраґменти спогадів відомого словацького історика, археолога, педагога українського походження Л.Красковської про дитинство, родичів та батька – І.Красковського, котрий був одним із перших посадовців українського зовнішньополітичного відомства, очільником надзвичайної дипломатичної місії УНР на Кавказі в 1919–1920 рр. Спогади «З давніх часів» написано впродовж 60 років, світ вони побачили до 95-ліття авторки. У трьох частинах відображено різні періоди її життя. Особливо цінні для історії дипломатичної служби України спомини про перебування родини Красковських у Тифлісі та шлях до Відня. Висвітлено основні деталі побуту, географію пересування українськими містами та умови життя у Ґрузії. Важливий елемент спогадів – увага до постатей, з якими зустрічалися Красковські в Україні, зокрема родини О.Кандиби (О.Олеся). Мемуари Л.Красковської до книгарень практично не потрапили, тож нині це бібліографічний раритет. There are fragments of memories by Liudmyla Kraskovs’ka – a famous Slovak historian, archeologist and educator – of her father – Ivan Kraskovs’kyi. Coming from Belarus, he was one of the first public officers of the Ukrainian foreign-policy department and the Head of the Extraordinary diplomatic mission of the Ukrainian People’s Republic in the Caucasus 1919–1920. The memories “Since Old Times” had been written for 60 years and were released for the author`s 95th birthday. Different periods of her life are outlined by three parts of the writing. The memories of the time when the Kraskovs’ki family was in Tiflis and their way to Vienna are the most precious parts of the text in terms of the Diplomatic Service of Ukraine. The significant details of daily life, the chronology of being in Ukraine, the geography of travelling around Ukrainian cities and living conditions in Georgia are shown in the memories. Attention to the people the Kraskovs’ki met in Ukraine, in particular to the Oleksandr Kanduba’s family (Oleksandr Oles’s family), is an important element of the memories. The issue is a bibliographical rarity nowadays as far as hardly any bookstore has got it. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Публікації "Це не роман, але історичний документ, який, може, допоможе нашим нащадкам краще зрозуміти цю добу великих змін" (Зі спогадів Людмили Красковської про батька) (вступна стаття й публікація І.Б.Матяш) “It Is Not a Novel, It Is a Historical Document which May Help Our Descendants to Understand Better This Period of Great Changes” (From Liudmyla Kraskovs’ka’s Memories About Her Father) (introductory article and publication by I.B.Matiash) Article published earlier
spellingShingle	"Це не роман, але історичний документ, який, може, допоможе нашим нащадкам краще зрозуміти цю добу великих змін" (Зі спогадів Людмили Красковської про батька) (вступна стаття й публікація І.Б.Матяш) Публікації
title	"Це не роман, але історичний документ, який, може, допоможе нашим нащадкам краще зрозуміти цю добу великих змін" (Зі спогадів Людмили Красковської про батька) (вступна стаття й публікація І.Б.Матяш)
title_alt	“It Is Not a Novel, It Is a Historical Document which May Help Our Descendants to Understand Better This Period of Great Changes” (From Liudmyla Kraskovs’ka’s Memories About Her Father) (introductory article and publication by I.B.Matiash)
title_full	"Це не роман, але історичний документ, який, може, допоможе нашим нащадкам краще зрозуміти цю добу великих змін" (Зі спогадів Людмили Красковської про батька) (вступна стаття й публікація І.Б.Матяш)
title_fullStr	"Це не роман, але історичний документ, який, може, допоможе нашим нащадкам краще зрозуміти цю добу великих змін" (Зі спогадів Людмили Красковської про батька) (вступна стаття й публікація І.Б.Матяш)
title_full_unstemmed	"Це не роман, але історичний документ, який, може, допоможе нашим нащадкам краще зрозуміти цю добу великих змін" (Зі спогадів Людмили Красковської про батька) (вступна стаття й публікація І.Б.Матяш)
title_short	"Це не роман, але історичний документ, який, може, допоможе нашим нащадкам краще зрозуміти цю добу великих змін" (Зі спогадів Людмили Красковської про батька) (вступна стаття й публікація І.Б.Матяш)
title_sort	"це не роман, але історичний документ, який, може, допоможе нашим нащадкам краще зрозуміти цю добу великих змін" (зі спогадів людмили красковської про батька) (вступна стаття й публікація і.б.матяш)
topic	Публікації
topic_facet	Публікації
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/130813

Institution

Similar Items