З епістолярної спадщини О.М.Лазаревського: листи Г.Л.Берло

З епістолярної спадщини О.М.Лазаревського: листи Г.Л.Берло

Висвітлюється неопублікована епістолярна спадщина відомого історика, археографа і громадського діяча О.М.Лазаревського, зокрема публікуються з авторською передмовою і коментарями листи до вченого Г.Л.Берло, спадкоємниці козацько–старшинського роду Берлів. У листах йдеться про працю О.М.Лазаревського...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:
Bibliographische Detailangaben
Datum:2008
1. Verfasser: Герасименко, Н.
Format: Artikel
Sprache:Ukrainian
Veröffentlicht: Інститут історії України НАН України 2008
Schlagworte:
Біоісторіографія
Online Zugang:https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13224
Tags: Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:З епістолярної спадщини О.М.Лазаревського: листи Г.Л.Берло / Н. Герасименко // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2008. — Вип. 18. — С. 109-125. — Бібліогр.: 21 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-13224
record_format dspace
spelling Герасименко, Н.
2010-11-01T17:58:01Z
2010-11-01T17:58:01Z
2008
З епістолярної спадщини О.М.Лазаревського: листи Г.Л.Берло / Н. Герасименко // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2008. — Вип. 18. — С. 109-125. — Бібліогр.: 21 назв. — укр.
XXXX-0023
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13224
Висвітлюється неопублікована епістолярна спадщина відомого історика, археографа і громадського діяча О.М.Лазаревського, зокрема публікуються з авторською передмовою і коментарями листи до вченого Г.Л.Берло, спадкоємниці козацько–старшинського роду Берлів. У листах йдеться про працю О.М.Лазаревського «Из семейной хроники Берлов» в інтерпретації Г.Л.Берло.
The author presents the unpublished the epistoleric legacy of O.M.Lazarevsky – a famous archeographer and public figure. On particular, the article contains the scholar’s letters to G.L.Berlo – a heir of the Cossack–starshyna family of the Berlovs. The letters deal with the work by O.M. Lazarevsky “Rrom the Berlovs’ family chronic” as interpreted by G.L.Berlo.
uk
Інститут історії України НАН України
Біоісторіографія
З епістолярної спадщини О.М.Лазаревського: листи Г.Л.Берло
From the epistoleric legacy of O.M.Lazarevsky: letters to G.L.Berlo
Article
published earlier
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
title З епістолярної спадщини О.М.Лазаревського: листи Г.Л.Берло
spellingShingle З епістолярної спадщини О.М.Лазаревського: листи Г.Л.Берло
Герасименко, Н.
Біоісторіографія
title_short З епістолярної спадщини О.М.Лазаревського: листи Г.Л.Берло
title_full З епістолярної спадщини О.М.Лазаревського: листи Г.Л.Берло
title_fullStr З епістолярної спадщини О.М.Лазаревського: листи Г.Л.Берло
title_full_unstemmed З епістолярної спадщини О.М.Лазаревського: листи Г.Л.Берло
title_sort з епістолярної спадщини о.м.лазаревського: листи г.л.берло
author Герасименко, Н.
author_facet Герасименко, Н.
topic Біоісторіографія
topic_facet Біоісторіографія
publishDate 2008
language Ukrainian
publisher Інститут історії України НАН України
format Article
title_alt From the epistoleric legacy of O.M.Lazarevsky: letters to G.L.Berlo
description Висвітлюється неопублікована епістолярна спадщина відомого історика, археографа і громадського діяча О.М.Лазаревського, зокрема публікуються з авторською передмовою і коментарями листи до вченого Г.Л.Берло, спадкоємниці козацько–старшинського роду Берлів. У листах йдеться про працю О.М.Лазаревського «Из семейной хроники Берлов» в інтерпретації Г.Л.Берло. The author presents the unpublished the epistoleric legacy of O.M.Lazarevsky – a famous archeographer and public figure. On particular, the article contains the scholar’s letters to G.L.Berlo – a heir of the Cossack–starshyna family of the Berlovs. The letters deal with the work by O.M. Lazarevsky “Rrom the Berlovs’ family chronic” as interpreted by G.L.Berlo.
issn XXXX-0023
url https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13224
citation_txt З епістолярної спадщини О.М.Лазаревського: листи Г.Л.Берло / Н. Герасименко // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2008. — Вип. 18. — С. 109-125. — Бібліогр.: 21 назв. — укр.
work_keys_str_mv AT gerasimenkon zepístolârnoíspadŝiniomlazarevsʹkogolistiglberlo
AT gerasimenkon fromtheepistolericlegacyofomlazarevskyletterstoglberlo
first_indexed 2025-11-26T03:07:50Z
last_indexed 2025-11-26T03:07:50Z
_version_ 1850609830088146944
fulltext 109 Неля Герасименко З ЕПІСТОЛЯРНОЇ СПАДЩИНИ О. М. ЛАЗАРЕВСЬКОГО: ЛИСТИ Г. Л. БЕРЛО Одними з найважливіших джерел про життя і діяльність науковців, діячів культури, політичного і громадського життя України, про історію країни і часу, в якому вони жили, являються епістолярні джерела∗. Незважаючи на суб’єктивний характер наведеної в них інформації, епістолярні джерела, як результат творчої діяльності людини, розкривають її інтелектуальний світ, індивідуальний життєвий досвід, взаємовідносини з іншими людьми й навколишнім світом. Відомий історик, археограф і громадський діяч Олександр Матвійович Лазаревський високо оцінював інформаційний потенціал епістолярних джерел, які, на його думку, сприяють розкриттю внутрішнього світу людей минулих віків. Він опублікував велику кількість приватних листів, хронологічні межі яких охоплюють ХVIII–XIX ст. Вчений здійснив значний внесок у розробку методики їх публікації1. Серед опублікованих вченим епістолярних джерел знаходяться листи відомих вчених О.М.Бодянського і М.І.Костомарова, адресовані безпосередньо йому2. Цими листами була започаткована публікація епістолярної спадщини О.М.Лазаревського. Ґрунтовне дослідження і публікація епістолярної спадщини вченого розпочалися у 20-рр. ХХ ст. під час підготовки і відзначення 25-річниці його смерті. У 1926 р. дочка історика, К.Лазаревська, опублікувала листи до батька історика і археографа О.М.Бодянського. Наступного року вийшла стаття етнографа Г. Житецького, в якій опубліковано й досліджено листування О.М.Лазаревського і М.І.Костомарова3. Велика збірка листів з епістолярної спадщини вченого побачила світ у 1927 р. у другому томі “Українського археографічного збірника”. До нього увійшло листування родини Лазаревських та листи Олександра Матвійовича до рідних і близьких, листування з відомими вченими і громадськими діячами4. Листи Олександра Матвійовича до історика, громадського діяча, відомого збирача українських писемних пам’яток О.І.Ханенка опублікував у 1928 р. Б.Шевелів з авторською передмовою і коментарями5. Багато років вчені не публікували і не досліджували епістолярну спадщину О.М.Лазаревського. Лише у 2001 р. були опубліковані листи історика В.О.Мякотіна до Олександра Матвійовича із вступом та коментарями В.І.Воронова6. У 2004 р. М.В.Семенцовим була опублікована збірка листів кубанського фольклориста А.Д.Бигдая, до якої увійшов і його лист до О.М.Лазаревського7. Незважаючи на зазначені публікації листів з епістолярної спадщини вченого, значна їх кількість залишається неопублікованими. Серед них і листи Ганни Львівни ∗ До епістолярних джерел належать приватні листи. Службове, дипломатичне і комерційне листування являється однією з форм діловодства. Див.: Эпистолология // Специальные исторические дисциплины. – К., 1992. – С.307. 110 Берло, які Олександр Матвійович отримав у 1899 р. на схилі свого життя, коли йому виповнилося 65 років. Народився О.М.Лазаревський 8 червня 1834 р. (за ст.ст.) у с. Гирявка∗ Чернігівської губернії, поблизу м. Конотопа у небагатій дворянській родині козацького походження. Освіту він отримав у Конотопському повітовому училищі (1844–1846), 2-й Петербурзькій гімназії (1850–1854) і на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету (1854–1858), який він закінчив із ступенем кандидата8. Після закінчення університету Олександр Матвійович рік працював у Петербурзі на різних посадах: канцеляристом Санкт-Петербурзького губернського правління, колезьким секретарем по відомству Міністерства народної освіти. З 1861 р. його службова і громадська діяльність проходила в Україні і була пов’язана переважно з ліберальними реформами, які проводилися в Російській імперії у 60–80 рр. ХІХ ст. О.М.Лазаревський вважав їх великими і взяв безпосередню участь у реалізації селянської та судової реформ, а також у діяльності земств9. Завдяки наполегливій, невтомній праці, кришталевій чесності і непідкупності він досяг значних успіхів на службі у судових органах як товариш (заступник) голови Київського окружного суду та член Київської судової палати у чині статського радника. За відмінну службу у судових органах його було нагороджено трьома царськими орденами10. Службову і громадську діяльність вчений успішно поєднував з науковою, опублікувавши за життя більше 400 наукових праць з історії України. Своїми дослідженнями, в основі яких була значна джерельна база, він здійснив поворот від романтичного козакофільства до вивчення різних станів українського суспільства ХVII–XIX ст., в чому мав цілий ряд послідовників. О.М.Лазаревський започаткував дослідження соціально-економічної історії Української козацької держави, яка існувала у другій половині ХVII–XVIII ст. Він називав її Старою Малоросією, щоб відрізнити від території, яка під назвою “Малоросія” у ХІХ ст. стала невід’ємною частиною Російської імперії. Вчений опублікував велику кількість актових документів, мемуарів, епістолярію, літописів, матеріалів сімейних архівів та історико-статистичних документів, ввівши їх до наукового обігу, розширивши джерельну базу вивчення історії України. Він розробив методичні засади практичної археографії, постійно вдосконалював правила публікації документів, приділяючи велику увагу критичній оцінці документальних джерел. Олександр Матвійович започаткував дослідження в Україні таких спеціальних історичних дисциплін, як бібліографія, історіографія, дипломатика та сфрагістика, продовжив вивчення проблем генеалогії, розробивши критичний підхід до оцінки родовідних легенд∗∗. ∗ Тепер це село перейменоване у Шевченкове і знаходиться у Конотопському районі Сумської області. ∗∗ Про життя, наукову і громадську діяльність О.М.Лазаревського більш докладно див.: Олександр Матвійович Лазаревський. 1834–1902. Матеріали до біобібліографії. – К., 1994. – С.23–26, 55–78; Воронов В.І. Місце О.М.Лазаревського в українському історіографічному процесі // Осягнення історії. – Зб. праць на пошану проф. М.П.Ковальського. – Острог–Нью–Йорк, 1999. – С.211–228; Герасименко Н.О. Подвижник історичної науки О.М.Лазаревський // Український історичний журнал. – 2004. – №4. – С.90–102; №5. – С.16–35. 111 Проблемам генеалогії вчений присвятив значну кількість праць. Це, насамперед, “Очерки старейших дворянских родов Черниговской губернии”, а також серії нарисів під загальною назвою “Очерки малороссийских фамилий” і “Люди Старой Малороссии”11. У своїх історико-генеалогічних дослідженнях вчений прагнув до всебічного і об’єктивного висвітлення діяльності козацької старшини на основі наявних документальних джерел. Він не вважав ці дані остаточними: вони повинні доповнюватися дослідниками чи нащадками родів козацької старшини новими документальними матеріалами, що дають можливість більш об’єктивно оцінити діяльність козацької старшини. Про це він писав у 1879 р. у листі до історика Г.Милорадовича: “…был бы очень рад если бы потомки моих героев дополняли мои очерки сведениями из семейных архивов, которые за редкими исключениями остаются для меня неизвестными”12. Значну увагу приділяв вчений критичному аналізу документів, які нащадки козацької старшини відповідно до царської “Грамоти на права, вольности и преимущества благородного российского дворянства”, виданої 21 квітня 1785 р., представляли на доказ своїх прав на російське дворянство. У своєму прагненні довести древність і благородство свого роду вони не гребували підробкою документів. О.М.Лазаревський зазначав, що підробок “исторических документов ради корысти в Малороссии было множество. Сочинялись они главным образом в конце ХVIII в. для доказательства дворянства”13. Опубліковані вченим історико-генеалогічні розвідки, які висвітлювали діяльність деяких представників козацької старшини у непривабливому світлі, викриття ним сфальсифікованих документів нащадків козацької старшини, викликали у них негативну реакцію. У листі до Г.Милорадовича від 26 жовтня 1890 р. Лазаревський писав: “Покойный Галаган пять лет не говорил со мною за сведения о его предке.” Пізніше Галаган сам почав розмову з Олександром Матвійовичем і відверто заявив, що “фактов противного представить не может”. А “без фактов, – як зазначав учений у згаданому листі, – могу лишь пожимать плечами”14. За змістом матеріалу до історико–генеалогічних розвідок певною мірою можна віднести і статтю О.М.Лазаревського про рід Берлів, опубліковану у 1899 р. у журналі “Киевская старина”. Вона являє собою публікацію документа під назвою “Духовное завещание переяславского судьи Ивана Берла. 1717 г.” з грунтовною авторською передмовою і короткими коментарями15. У “Передмові” вчений провів історико-генеалогічне дослідження роду Берлів і проаналізував їх родовідну легенду, зазначивши при цьому, що деякі представники козацької старшини на підтвердження “благородного” походження своїх предків не обмежувалися лише гетьманськими універсалами або іншими документами козацької доби, а розпочинали свої родоводи навіть від “римлян”16. На підтвердження своєї думки Олександр Матвійович навів цитату з родовідної легенди Берлів, в якій з посиланням на польських істориків зазначалося, що герб їх роду, на якому зображено зубра, походить від римлян. У 155 р. цей герб потрапив у Валахію, де став фамільним гербом знатних сімей. У легенді наведені також дані про виникнення прізвища Берлів і про “благородне” походження їх роду. Йшлося про 112 врятування одним із воїнів волоського господаря Тимши, який прийшов на допомогу польському війську у 1440 р. під час польсько-турецької війни, польського короля у битві під Белградом. За це воїн був нагороджений золотим берлом (скіпетром), отримав прізвище Берла, а також польське шляхетство і рицарство17. У родоводі Берлів були названі відомі особи з їх роду, які займали поважні посади у Великому князівстві Литовському, Речі Посполитій і в Українській козацькій державі. О.М.Лазаревський, володіючи частиною архіву Берлів, встановив значні неточності і фальсифікації у їх родовідній легенді, тому зазначив, що нащадки роду, коли складали родовід “многое уже забыли из жизни своих “дедов”, а о многом не хотели вспоминать”18. У “Передмові” вчений проаналізував духівницю Івана Берла, вороньківського сотника (1696–1706) та переяславського полкового судді (1707–1711), і використав її в історико–генеалогічному дослідженні роду Берлів, приділивши значну увагу життю та діяльності найвідомішого з їх роду – переяславського та бориспільського єпископа Арсенія Берла. Відзначивши внесок єпископа у заснування Переяславського духовного училища, Олександр Матвійович зазначив при цьому, що частину своїх коштів Арсеній Берло віддав не на справи єпархії, яку очолював, а на придбання церковного начиння, яке подарував Києво-Печерській лаврі. Крім того, у 1741 р. він пожертвував на позолоту лаврської дзвіниці тисячу червінців, значну на той час суму, що свідчило про немалі прибутки єпископа навіть у небагатій Переяславській єпархії, а також про значно більше піклування його про лавру, ніж про потреби власної єпархії19. До такого висновку вчений прийшов на підставі свідчення П.Левицького, дослідника історії Переяславського духовного училища та семінарії, який зазначав, що єпископ і монастир не могли утримувати семінарію власним коштом. Тому Арсеній Берло обклав церкви і духовенство податками на її користь20. Стаття О.М.Лазаревського викликала неоднозначну реакцію у нащадків роду. Представниця цього роду, Ганна Львівна Берло, 10 січня 1899 р. написала вченому листа. Про авторку листа відомо небагато. Народилася вона 5 вересня (за ст.ст.) 1859 р. у м.Воронькові Переяславського повіту Полтавської губернії∗. Батько її Лев Антонович, належав до козацько-старшинського роду Берлів. У спадок він отримав сто десятин∗∗ землі у м.Воронькові, гай, садибу з будинком і садом. Навчався у 2-й київській гімназії. Одружившись, він з сім’єю проживав спочатку у м.Воронькові, а потім вони переїхали до м.Кременчуга, де Лев Антонович помер у 28 років від туберкульозу. Його вдова з дочкою і сином повернулася до м.Воронькова, де незабаром удруге вийшла заміж за вороньківського поповича Г.П.Міщенка21. У 1868 р., коли Г.Л.Берло виповнилося 9 років, її відвезли до Бориспільського пансіону фон-Кремера, де вона готувалася до вступу у гімназію. Незабутні враження в той час справили на неї відвідини пансіону відомим вченим і громадським діячем ∗ Нині це село Бориспільського району Київської області. ∗∗ У ХІХ ст. в Російській імперії десятина дорівнювала 1,09254 гектара. – Див.: Шостьин Н.А. Очерки истории русской метрологии. – М., 1975. – С.174. 113 П.П.Чубинським, який, гуртуючи дітей, організовував вистави та інші культурно– масові заходи22. У серпні 1870 р. мати відвезла Г.Л.Берло до Києва, де вона склала вступні іспити до 2 класу Міністерської гімназії і стала в ній однією з кращих учениць. Гімназію вона закінчила у 1876 р. із золотою медаллю23. Того року в гімназії звільнилася посада класної дами і дирекція запропонувала її Ганні Львівні. Дівчина мріяла навчатися далі на медичних курсах, але через складні матеріальні труднощі, пов’язані зі смертю матері і втратою маєтності у м.Воронькові, змушена була погодитися на пропозицію дирекції. Через два роки, у вересні 1878 р., вона вже працювала у гімназії на посаді вчительки російської мови. Крім того, Ганна Львівна підробляла ще й приватними уроками24. З 1881 по 1904 рр. Г.Л.Берло за сумісництвом працювала також у приватній гімназії В.М.Ващенко-Захарченко (згодом О.Т.Дучинської). До своєї роботи вона ставилася відповідально, займалася самоосвітою, постійно вдосконалювала свої знання. Ганна Львівна відвідувала публічні лекції професорів М.П.Дашкевича з історії французької, німецької та англійської літератури, В.М.Малініна з історії російської мови та літератури. Володіючи російською, українською та польською мовами вона почала вивчати також англійську та італійську25. Г.Л.Берло давно цікавилася історією свого роду і збирала матеріали про одного з найвідоміших його представників – переяславського і бориспільського єпископа Арсенія Берла. У 1902 р. вона завершила своє дослідження про єпископа. Проте того ж року застудилася і захворіла на плеврит. За порадою лікарів вона виїхала на лікування за кордон – до Австрії та Німеччини. Під час її перебування за кордоном на засіданні історичного товариства Нестора-Літописця було прийнято рішення про оголошення 20 квітня 1903 р. доповіді Ганни Львівни “Арсений Берло-епископ Переяславский и Бориспольский”. За відсутності доповідача доповідь на засіданні товариства зачитав В.І.Щербина26. Члени товариства висловили ряд критичних зауважень, виявили фактичні помилки і значні недоліки у праці, що змусило Г.Л.Берло доопрацьовувати її. У цьому їй допоміг професор С.Г.Голубєв, за що вона висловила йому щиру подяку у праці, яка була опублікована у 1903 р. у виданні товариства – “Чтениях в историческом обществе Нестора-Летописца”. У наступному 1904 р. вона вийшла окремим виданням27. У розвідці про єпископа Арсенія Ганна Львівна використала і працю О.М.Лазаревського “Из семейной хроники Берлов” з посиланням на неї, без будь-яких критичних зауважень. Лише цитуючи родовідну легенду Берлів авторка опустила той текст, де наведено відомості про походження герба роду від римлян. А навівши відомості про польське шляхетство Берлів, зазначила лише, що не береться судити про достовірність цих відомостей28. У 1904 р. стан здоров’я Ганни Львівни погіршився. Хвороба прогресувала. До неї приєдналися туберкульоз і хвороба серця. Це змусило її залишити роботу за сумісництвом у гімназії Дучинської. Проте, вона погодилася на пропозицію дирекції Міністерської гімназії, де продовжувала працювати, підготувати підручник з російської граматики. Підручник було підготовлено і Г.Л.Берло отримала на його видання 300 рублів субсидії29. 114 Протягом багатьох років Ганна Львівна співпрацювала з редакцією журналу “Киевская старина”. Вона складала картки для словника української мови, який упорядкував і видав у 4-х томах у 1907–1909 рр. Б.Д.Грінченко30. У буремний 1917 р. вона продовжувала працювати у Міністерській гімназії, де крім російської викладала ще й українську мову. У 1918 р. вона підготувала підручник з української граматики, але з виданням його через революційні події та громадянську війну, їй не пощастило31. У 1919 р. через хворобу очей Ганна Львівна була змушена залишити роботу в гімназії. Значно погіршився її матеріальний стан. Гроші, зароблені нею за роки викладання у гімназіях, пропали на ощадній книжці. Вона втратила помешкання, де жила раніше. Крім того, її обікрали32. Того ж 1919 р. Г.Л.Берло влаштувалася на роботу в Комісію словника живої української мови, а також науковим співробітником комісії біографічного словника діячів України при Всеукраїнській академії наук33. В особистій справі Ганни Львівни зазначено, що з 1917 р. вона була членом Всеросійської профспілки «Работпроса», а у графі «Матеріальний стан», що майна вона не має і працює в Академії наук без платні. У січні 1922 р. після скорочення штатів, Г.Л.Берло була переведена з штатної посади на нештатну. Як видно з посвідчення, виданого їй 27.06.1924 р., Ганна Львівна продовжувала працювати на цій посаді. У 1926–1928 рр. вона являлася позаштатним співробітником Комісії Лівобережної України. У 1928 р. Ганна Львівна написала мемуари, в яких згадала і епізод свого життя, пов’язаний з О.М.Лазаревським, який почала з того, що вчений, на її думку, “дуже негативно, навіть вороже ставився до української старшини”, вважав, що вони “дбали тільки за свою користь”. Г.Л.Берло погоджувалася, що “деякі підвалини такого погляду були у Лазаревського, бо дійсно більшість козацької старшини не стояла на високому рівні”. Проте, вона не сприймала критичну оцінку діяльності її предків. Тому стаття вченого про рід Берлів справила на неї “огидливе враження”34. Вона вважала, що вчений чимало наплутав у документі про походження роду Берлів, що він обляпував брудом “в злостивому і глузливому тоні” переяславських “панів” Берлів. Неприязнь у неї викликало і те, що слово “пани” Олександр Матвійович бере у лапки35, хоча це було, очевидно, зроблене вченим через українське звучання слова у російському тексті статті. У Г.Л.Берло викликало роздратування ряд висловлювань вченого. За “гидкий, нічим не обгрунтований натяк” вона вважала його слова про те, що Берли “многое забыли, о многом не хотели вспоминать”. Її невдоволення викликали і вислови Олексадра Матвійовича про найвідомішого з Берлів – переяславського і бориспільського єпископа Арсенія Берла, про його чималі прибутки у небагатій єпархії і про те, що він більше піклувався про лавру, ніж про свою єпархію36. У мемуарах йдеться і про наслідки написаного Г.Л.Берло О.М.Лазаревському “широкого й досить гострого листа”, який вона направила до редакції журналу “Киевская старина”, де, на її думку, редактором вважався В.П.Науменко, але “Лазаревський грав першої скрипки”37. Своїм листом, як видно з її мемуарів, Ганна Львівна прагнула довести, що у цитованому вченим у статті документі, який Берли представили для доказу своїх прав 115 на дворянство, Олександр Матвійович зробив помилки, а також те, що І.Берло розбагатів чесним шляхом, одержавши землю за службу і завдяки трьом своїм шлюбам. Проте вона не могла підтвердити це документально через втрату документів у редакції журналу “Киевская старина.” Тому, записала вона у мемуарах, і через багато років заочно полемізуючи з О.М.Лазаревським: “Ви можете писати, що Вам завгодно, і обляпувати брудом людей, які давно вмерли і не можуть відповісти Вам так, як слід”38. Листа Г.Л.Берло було прочитано на засіданні редакції журналу “Киевская старина”. Враження від нього авторка передала у своїх мемуарах: “Чесна компанія обурилась. Де ж пак! Лазаревський значна судова персона, перед ним лебезують, а тут якась вчителька дозволяє собі таке писати! Люди рабської психології не могли припустити, що людина, яка не має високої ранги і не має за спиною чоловіка значного становища, зважиться висловити свою думку сміливо й вільно, не дивлячись на персони”39. Отже, для Г.Л.Берло О.М.Лазаревський був лише значною судовою персоною, а не відомим істориком, автором більше 400 наукових праць. Проте вона, ймовірно, багатьох праць Олександра Матвійовича не читала і про його внесок в історичну науку не знала. Тому слова вченого, які він сказав на засіданні редакції журналу після прочитання її листа, що Ганна Львівна “хорошо пишет”, вона трактувала по-своєму: ніби Олександр Матвійович “зрозумів, що переборщив у своїх нападах на Берлів”40. Проте слова О.М.Лазаревського свідчили, що він в цілому позитивно сприйняв гострі, критичні зауваження Г.Л.Берло і був готовий до наукової полеміки з нею. Крім того, Олександр Матвійович був не тільки вченим, але ще й заступником редактора журналу “Киевская старина”. Тому, ймовірно, прагнув розпочати наукову дискусію на сторінках журналу, що привернуло б до нього увагу громадськості, підняло б його престиж. Тому у листі до Ганни Львівни, зміст якого вона передає у своїх мемуарах, він зазначив: “мнe очень жаль, что я Вас так обеспокоил своей статьей и если Вам угодно возражать на нее, то страницы “Кіев. Стар.” для Вас открыты”41. У мемуарах Г.Л.Берло зазначила, що на лист О.М.Лазаревського не відповіла, що не відповідає дійсності. Адже Олександр Матвійович зберіг три листи Ганни Львівни, які публікуються у даній статті. Авторка мемуарів згадує і про зустріч її з редактором журналу “Киевская старина “В.П.Науменком, який також сказав їй , що “страницы “Кіев. Стар.” для Вас открыты”. На це вона відповіла, що писати до журналу не буде, оскільки не бажає виступати “в карикатурній ролі “защитницы” роду”. До того ж вона не має для цього документів, які пропали в редакції. Але при цьому у мемуарах додає, що, маючи в той час працю М.С.Грушевського “Барское староство”, вона б і без тих документів довела б О.М.Лазаревському, що Берли не волохи, а подільські земяни – пани “без лапок”42. Проте, у праці М.С.Грушевського йдеться лише про те, що у першій половині ХV ст. на Поділлі був відомий рід Буцнів, родоначальником якого був Васько Буцня, земянин подільський. У нього були два сини: Сима і Берло43. Проте Ганна Львівна не встановила, яке відношення мав Берло Буцня до роду Берлів. Отже, причина гніву Г.Л.Берло була у тому, що О.М.Лазаревський поставив під сумнів древність і благородне походження роду Берлів. Це підтверджує і епізод розмови Ганни Львівни з П.Г.Житецьким у нього вдома, наведений у її мемуарах. 116 Павло Гнатович зустрів її “суворо і почав дорікати за листа до Лазаревського”, адже П.Г.Житецький і О.М.Лазаревський були приятелі. На його слова Ганна Львівна відповіла: “що б там не писав Лазаревський, а все ж таки Берли були пани, а не хами». Це розгнівало П.Г.Житецького і він з обуренням відповів : “Ага, дворянська кров заговорила”44. Більше вона з Житецькими не підтримувала ніяких стосунків, бо, як зазначено в її мемуарах, “вона нікому не прощала жадної образи і відкидала людину, яка ображала, як непотрібну річ”. Проте, коли П.Г.Житецький після тривалої хвороби помер в ніч з 4 на 5 березня (за ст.ст.) 1911 р., вона проводила небіжчика на кладовище і жалкувала за ним як за видатним українським діячем, хоча і продовжувала вважати себе ображеною45. Після написання мемуарів Г.Л.Берло прожила ще чотирнадцять років і померла, ймовірно, у Києві в 1942 р. Свої листи до О.М.Лазаревського Ганна Львівна написала у 1899 р., коли працювала у київських гімназіях вчителькою російської мови. В листах вона наводить змістовні відомості до свого родоводу, розповідає про своє походження по прямій лінії від Данила Івановича Берла, бунчукового товариша, про його дружину Анастасію Берло, про їх сина Володимира, полкового писаря, про свого прадіда Пантелеймона Володимировича, у якого було четверо дітей: дві дочки і два сини: Іван і Антон. Син Антона – Лев був батьком Г.Л.Берло46. У першому листі Ганни Львівни йдеться також про передачу нею родинних документів до редакції журналу “Киевская старина” для автора статті про Переяславське духовне училище, яка готувалася до його ювілею. Серед них універсали гетьманів І.Скоропадського і Д.Апостола, а також лист дружини генерального обозного В. Борковського – Марії до дружини І.Берла – Ганни Мазапетовни47. У цьому ж листі Г.Л.Берло звертається до О.М.Лазаревського з непростими запитаннями. Так, вона зауважує, що початок статті вченого про рід Берлів написано у глумливому тоні, що автор статті знущається над давно померлими людьми, які прагнули довести “древность и благородство” хоча б і козацького роду. Вона виправдовує фальсифікацію документів для отримання дворянства своїми предками через те, що таким чином козацька старшина у нових політичних обставинах відстоювала свою гідність і рівноправність “с надменными великорусскими господами, севшими на шею козацкой старшине” та захищала своє майно48. Ганну Львівну обурювали у статті вченого про Берлів деякі вирази та висновки О.М.Лазаревського, вона відзначала також її “неприязненный” тон. У другому і третьому листах до Олександра Матвійовича Г.Л.Берло заявляла про відмову від публікації своїх листів у журналі “Киевская старина”, оскільки не мала документальних доказів для захисту своїх предків. Проте, відзначала, що вчений ставиться до справи “пристрасно” і “несправедливо”, тому шкодить журналу, в якому являється одним з головних співробітників49. Вчений публічно відповів на листи Г.Л.Берло, не називаючи її імені у статті «Поминка предков», опублікованій у 1902 р. у журналі «Киевская старина». У ній зазначено, що у його житті був епізод “проявленій ревности потомков къ памяти своих 117 предков” у вигляді “пространного выговора на письме”. Автору листа було запропоновано висловити “свое оправданіе печатно”, проте пропозиція не була прийнята, тому отриманий “выговор” вчений поклав у свій архів “на память потомкамъ”50. Оригінали листів Г.Л.Берло до О.М.Лазаревського зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського. Листи написані розбірливим почерком і добре збереглися. Вони публікуються за хронологічним принципом відповідно до часу їх написання. Авторські дати зазначені за місцем їх у автографі. Текстові скорочення, за винятком повторень, розкриті у квадратних дужках із зніманням крапки. Примітки і коментарі подані після публікації тексту листів. При публікації листів Г.Л.Берло повністю збережено мову, морфологічні та стилістичні особливості оригіналу тексту. 1 Четыре письма жены полкового обозного Евдокии Сахновской к мужу. 1743–44 гг./ Пред. и публ. А.Лазаревского // Киевская старина. – 1891.– № 1. – С. 177–178; Герасименко Н.О. Епістолярні джерела у науковій спадщині О.М.Лазаревського // Історіографічні дослідження в Україні. – К., 2007. –Вип. 17. – С. 106–120. 2 Л.А.Четыре письма О.М.Бодянского. 1855–58 // Киевская старина. –– 1859. – № 11.– С. 447–450; Лазаревский А. Письмо Н.Костомарова //Киевская старина. – 1891. – № 9. – С. 478–479. 3Лазаревська К. Листи Осипа Бодянського до Олександра Лазаревського (1854–1855) // Україна. – 1926. – Кн. 1. – С. 66–70; Житецький Г. Листування О.М.Лазаревського і М.І.Костомарова // Україна. – 1927. – № 4. – С. 88–105. 4 Листування родини Лазаревських та деякі родинні документи // Український археографічний збірник. – К., 1927. – Т. 2. – С. 74–235; Листи Олександра Лазаревського // Там само. – С. 264–370. 5 Шевелів Б. Листи О.М.Лазаревського до О.І.Ханенка // Ювілейний збірник на пошану академіка Михайла Сергійовича Грушевського. – К., 1928. – Частина історико–літературна. – С. 969–981. 6 Воронов В.І. Листи російського історика В.О.Мякотіна до О.М.Лазаревського // Дніпропетровський історико–археографічний збірник. – Дніпропетровськ, 2002. – Вип. 2. –С. 630–641. 7 Семенцов М.В. Из эпистолярного наследия кубанского фольклориста А.Д.Бигдая (письма В.С.Гнилосирову, М.Ф.Комарову, А.М.Лазаревскому) // Книжное дело на Северном Кавказе: История и современность. Сб. ст. – Краснодар, 2004. – Вып. 2. – С. 387–395. 8 Отрывки из автобиографии Александра Матвеевича Лазаревского // Киевская старина. – 1902. – №6. – С. 471–473; Герасименко Н.О. До історії дворянства роду Лазаревських // Український історичний журнал. – 2006. – № 5. – С. 199–206; Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського (Далі – ІР НБУВ). – Ф.1. – Спр. 68438. – Арк. 1; Спр. 68440. – Арк. 1. 9 Герасименко Н.О.Подвижник історичної науки О.М.Лазаревський // Український історичний журнал. – 2004. – № 4. – С. 90–102. 10 ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 68452. – Арк. 1; Спр. 68453. – Арк. 1 зв.; Спр. 68454. – Арк. 1,1 зв.; Листи Олександра Лазаревського // Український археографічний збірник. – К., 1927. – Т. 2. – С. 309–311, 319. 11 Про внесок О.М.Лазаревського у дослідження генеалогії козацької старшини та її перетворення на так зване «малоросійське дворянство» див.: Томазов В. Генеалогія козацько–старшинських родів: історіографія та джерела. ( друга половина ХVII – початок ХХІ ст.). – К., 2006. – С. 125–136. 12 Листи Олександра Лазаревського. – С.328–329. 13 Л.А. Два поддельных исторических документа // Киевская старина. – 1897. – № 5. – С. 61. 14 Листи Олександра Лазаревського. – С. 311. 15 Лазаревский А. Из семейной хроники Берлов // Киевская старина. – 1899. – № 1. – С. 101–133. 16 Там же. – С. 101. 17 Там же. – С. 101–102. 118 18 Там же. – С. 102. 19 Там же. – С. 103–124. 20 Левицкий П. Прошлое Переяславского духовного училища (бывшей Переяславской семинарии) // Киевская старина. – 1889. – № 2. – С. 426. 21 ІР НБУВ. – Ф. Х. – № 16877. – Арк. 5–6. 22 Берло Г. З минулого. Боришпільський пансіон і П.П.Чубинський // Україна. – 1927. – № 3. – С. 111,112. 23 Там само. – С. 112; ІР НБУВ. – Ф. Х. – № 16877. – Арк. 8; Архів Президії НАНУ. – Спр. 389/34. – Арк. 5. 24 ІР НБУВ. – Ф.Х. – № 16877. – Арк. 17–18. 25 Там само. – С. 23–26. 26 Герасимова Г.П. Ганна Берло (1859–1942) і київські науковці кінця ХІХ – початку ХХ ст. // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. – К., 2002. – Вип.6. – С. 33, 44. 27 Герасимова Г.П. Педагогічна і наукова діяльність Ганни Берло (1859–1942) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. – К., 2001. – Вип.4. – С. 66–67; Берло А. Арсений Берло, епископ Переяславский и Бориспольский. Биографический очерк.// ЧИОНЛ. – К., 1904. – Кн. 18. – Отд. 2. – С. 3–14; То же. – К., 1904. – 56 с. 28 Берло А. Указ. соч. – К., 1904. – С. 12–14. 29 ІР НБУВ. – Ф. Х. – № 16877.– Арк. 32–33. 30 Там само. – С. 23–26 31 Там само. – С. 36. 32 Там само. 33 Там само. – С. 58; Історія Академії наук України. – 1918–1923. – Документи і матеріали. – К., 1993. – С. 515; Архів Президії НАНУ. – Спр. 389/34. – Арк. 1–4 зв., 8. 34 Берло Г.Спомини з мого життя (1870–1920 рр.): У 2-х частинах. – 1928 // ІР НБУВ. – Ф. Х. – № 16877. – С. 40. 35 Там само. 36 Лазаревский А. Из семейной хроники Берлов. – С. 105; ІР НБУВ. – Ф. Х. – № 16877. – Арк. 40–.41. 37 ІР НБУВ. – Ф. Х. – № 16877. – Арк. 41–42. 38 Там само. – С. 42–43. 39 Там само. – С. 43. 40 Там само. 41 Там само 42 Там само. – С. 43–44 43 Грушевський М. Барське староство. Історичні нариси (ХV–XVIII ст.). – Львів, 1996. – С. 182. 44 ІР НБУВ. – Ф. Х. – №. 16877. – Арк. 44. 45 Там само. – Арк. 44. 46 ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 67903. Арк. 1–12 зв. 47 Там само. 48 Там само. 49 ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 67904. – Арк. 1, 1зв.; Спр. 67905. – Арк. 1. 50Л.А. Поминка предков // Киевская старина. – 1902. – № 3. – С. 158–162. 119 Äîäàòêè № 1 10 января 1899 года Милостивый Государь Александръ Матвeевичъ! Прочитавши статью Вашу въ 1-мъ номерe “Кіевской Cтарины” за нынешній годъ, озаглавленную “Изъ семейной хроники Берловъ”1, я, принадлежа по происхожденію своему къ этому роду, считаю необходимымъ сказать Вамъ о томъ впечатлeніи, какое статья Ваша произвела на насъ, оставшихся въ живыхъ потомковъ описываемаго Вами рода. Я происхожу по прямой линіи отъ того Данила Ивановича Берла2, о которомъ Вы въ конце Вашей статьи говорите, что онъ умеръ раньше своей матери – Анны Мазапетовны Берловой. Послe смерти Данила Берла, бывшаго бунчуковымъ товарищем, осталась жена его – «Анастасія Носенковна Данилова Берлова», какъ именуется она въ гетманскомъ универсалe, переданномъ мною черезъ Герасимовича Мищенка въ редакцію «Кіевской Старины» и утерянному кeмъ-то, о чемъ я скажу подробнeе дальше. У вдовы Данила - Анастасіи – было нeсколько дeтей, оставшихся послe смерти отца, какъ видно изъ того же универсала, малолeтними. Въ нашемъ семейномъ архивe были документы, относящіеся къ сыну Данила – Владиміру Берлу, бывшему полковымъ писаремъ и жившему въ Вороньковe: это большею частью, различныя купчія на пріобрeтавшіяся Владиміромъ Берломъ въ 1754 –мъ и друг[их] годахъ земли. Эти документы находятся у брата моего – Александра Львовича Берла3, живущаго въ г. Минскe, поэтому я Вамъ ихъ теперь не могу представить для доказательства сказанного мною. Могу только, если угодно, предложить Вамъ, какъ любителю малорусской старины, для прочтенія находящееся у меня письмо отъ 3-го февраля 1776 года Владиміра Берла сыну своему, а моему прадeду Пантелеймону, «находящемуся въ городe Кременчугe ученику при университете» какъ адресовано письмо. У Пантелеймона Владиміровича было двe дочери и два сына – Иванъ и Антонъ. Младшій – Антонъ, родившійся въ 1794-мъ году, служилъ въ Дворянскомъ полку, вышелъ въ отставку поручикомъ и умеръ въ Вороньковe (документы объ отставкe его и проч[ее] также находятся у брата моего)4. Сынъ Антона – Левъ – былъ мой отецъ5. Нeсколько лeт назадъ, когда въ «Кіев[ской] Старине» должна была появиться статья по поводу юбилея Переяславского духовнаго училища, основаннаго Арсеніемъ Берломъ6, я, по просьбe Фед[ора[ Гер[асимовича[ Мищенка, отдала въ редакцію «Кіев[ской] Старины» нeкоторые документы, относяшіеся къ Берламъ. Среди этихъ документовъ, кромe универсаловъ Скоропадскаго7, Апостола8 и друг[их] находилось интересное, по моему мнeнію, въ стилистическомъ отношеніи собственноручное, повидимому, письмо жены генеральнаго обознаго Василія Борковскаго9 «своей велце любимой сватовой Аннe Мазапетовнe Берловой»10, написанное изъ Чернигова въ отвeтъ на письмо Анны Мазапетовны изъ Переяслава. 120 Сообщаю отрывокъ изъ этого письма: «А же изволишь В[аша] Милость Мосцe Панъ листомъ своимъ объявляти, что Преосвященный его милость Іоаннъ отецъ Епископъ Переяславскій властію своею начатій Актъ веселній дому Вашей Милости Мосцe Паней з домовствомъ моимъ благословитъ совершати, толко бъ и отъ Консисторіумъ Чернeговскаго взяти мнe позволенне на оное, якую волю Его Преосвященства объявляла я у Консисторіумъ Чернeговскомъ, тежъ и Консисторіумъ Чернeговское на волю его Преосвященства полагается «и т[ак] д[алее]. Подписано это письмо: «естемъ В[ашей] Милости Мосцe Паней вся добра* зичливая сватовая «Марія Василіевая Борковская обозная Енералная». Какъ это ни странно, но переданные мною документы, имeющіе если не историческое, то семейное значеніе, утеряны кeмъ-то въ редакціи «Кіев[ской] Старины», такъ какъ Вл[адимир] Пав[лович] Науменко11 на просьбу мою возвратить их сказалъ, что документы не разысканы. Не моя вина поэтому, если я въ настоящее время не могу документами доказать вeрность сказанного мною. Считаю же нужнымъ занять Ваше вниманіе сообщеніемъ этихъ свeдeнiй, не имeющихъ, конечно никакого историческаго значенія, для того, чтобы Вы не отказали мнe въ правe, какъ оставшейся въ живыхъ представительницe описываемаго Вами рода, задать Вамъ слeдующіе вопросы: 1) Неужели Вы, уважаемый авторъ, считаете достойнымъ серьезной исторической статьи тотъ издeвательскій тонъ, въ какомъ написано начало Вашей статьи «Изъ семейной хроники Берловъ»? 2) Если стремленіе козацкой старшины зачислять себя въ «дворянство» кажется Вамъ достойнымъ глумленія, то неужели Вы, человeкъ, интересующійся исторіей малорусскихъ родовъ, находите умeстнымъ въ исторической статье издeвательство надъ давно умершими людьми, стремившимися доказать древность и благородство своего хотя бы и козацкаго рода? Для человeка, интересующагося малорусской стариной и исторіей малорусскихъ родовъ, по моему мнeнію, должны бы казаться достойными осужденія не тe , которые имeли притязанія «досягать до римлянъ», доказывая древность своего рода, а напротивъ, такіе потомки ихъ, которые, подобно мнe и брату моему, не заботились о сохраненіи, быть можеть цeнныхъ въ историческомъ и бытовомъ отношеніи семейныхъ документовъ. Объ историческихъ фактахъ не всегда можно судить съ современной намъ точки зрeнія. Можетъ быть, то, что кажется намъ теперь смeшнымъ чванствомъ, нелeпыми домогательствами, было въ описываемое Вами время, при измeнившихся политическихъ обстоятельствахъ, желаніемъ отстоять свое достоинство, свою равноправность съ надменными великорусскими господами, сeвшими на шею козацкой старшинe. Въ то смутное въ правовомъ отношеніи время, когда сильный пользовался случаемъ, чтобы захватить имущество слабаго, когда имущество вдовъ, оставшихся съ малолeтними дeтьми, захватывалось сосeдями и другими лицами, часто приходилось обращаться къ уряду съ просьбами о «протекціи и оборонe», - и то, что кажется намъ въ настоящее время кляузничествомъ и * У тексті синім олівцем авторка листа дописала: «всякого добрах», а у примітці зазначила «или всего доброго». 121 попрошайничаньемъ, можетъ объясняться чувствомъ самосохраненія, похвальнымъ желаніемъ отстоять свои права, не дать себя проглотить. Говорю об этом потому, что въ статьe Вашей чувствуется тотъ высокомeрно-презрительный тонъ, какой былъ у московскихъ историковъ по отношеню къ «черкасскимъ людишкамъ». 3) Развe Вы наводили гдe-нибудь справки о Берлахъ, оставшихся въ Литвe, ополячившихся, а затeмъ принявшихъ двойную фамилію (о чемъ Вы могли бы навести нeкоторые справки хотя бы въ Кіевскомъ центральномъ архивe)? Если же Вы, какъ можно видeть изъ Вашей статьи, такихъ справокъ не наводили, то на какомъ основаніи Вы называете тeхъ Берловъ «мифическими». На какомъ основаніи Вы говорите, что Берлы сочинили сказку о происхожденіи своей фамиліи, «смeло разсказывали о своемъ древнемъ благородствe «и, помня о своем волошскомъ происхожденіи «присвоили себe гербъ Молдо-Валахіи»? Гдe доказательства взводимыхъ Вами на Берловъ обвиненій во лжи и «присвоеніяхъ». Обвиненія съ Вашей стороны бездоказательныя, но зато, дeйствительно, смeлыя: вeдь мертвыхъ обляпать грязью не трудно. 4) Наконец – 4-е – и самое для меня важное, – то, что, главнымъ образомъ, побудило меня написать Вамъ письмо. На странице 102-й в своей статьe Вы говорите: «въ конце 18-го в. Берлы многое забыли изъ жизни своихъ «дeдовъ», а о многомъ не хотeли вспоминать». Что забыли? О чемъ не хотeли вспоминать? Всякій безпристрастный читатель, прочитавши Вашъ некрасивый намекъ, подумаетъ: «Хороши, видно, были гуси! Должно быть, воры, грабители, а может быть, и кой–что похуже». Между тeмъ ни изъ Вашей статьи, написанной, Богъ вeсть почему, въ непріязненномъ тонe даже по отношенію къ такому безупречному историческому дeятелю, какъ Арсеній Берло12 (біографическія свeдeнія объ Арсеніи у меня собраны съ достаточною полнотою на основаніи имeещихся въ Кіевe историческихъ данныхъ, включая въ число источниковъ и исторію Соловьева13, гдe приведено письмо Арсенія къ имп[ератрице] Аннe Іоанновнe14, дающее понятіе о характерe этого дeятеля), ни изъ нашихъ семейныхъ преданій нельзя вывести ничего грязнаго или позорнаго, о чемъ Берламъ въ конце 18-го вeка не хотeлось бы вспоминать. Въ 18-мъ вeкe Арсеній Берло тратитъ свои средства на устройство Переяславскаго училища15; братъ его, а мой прапрадeдъ – Данило – гетманскимъ универсаломъ (утеряннымъ редакціею «Кіев[ской] Стар[ины]) назначается при проходе московскихъ войскъ черезъ Украину комиссаромъ, «дабы войско жадныхъ обидъ жителямъ не чинило». Такое отношеніе со стороны властей къ Данилу свидeтельствуеъ объ извeстномъ довeріи и уваженіи къ нему. О выходe предковъ изъ Волощины Берлы не скрываютъ. О своемъ козацкомъ происхожденіи, а также и о заслугахъ войску Запорожскому Берлы упоминаютъ почти во всeхъ своихъ «суплeкахъ». Земли и имущество пріобрeталось Берлами или посредством покупки (нeкоторыя купчія и до сихъ поръ сохранились), или посредствомъ браковъ, что в обычаe и до настоящаго времени не только у такъ называемыхъ «знатныхъ», а и у незнатныхъ родовъ, или, наконецъ, посредствомъ пожалованія за «вeрно радeтельную войсковую службу», о чемъ свидeтельствуетъ цeлый рядъ гетманскихъ универсаловъ, частью утерянныхъ редакціею «Кіев[ской] 122 Старины», частью находящихся у меня и у моего брата. Вы предполагаете, что «Томара,16 повидимому, очень благоволилъ къ Берлу, такъ какъ въ іюнe 1715 года выдалъ ему актъ, которымъ увольнялъ крестьян Берла, посаженныхъ имъ на скуплe, отъ общественныхъ повинностей», и объясняете выдачу такого акта «благоволеніемъ» Томары къ Берлу. Вамъ не достаточно для объясненія выдачи такого акта приводимого Вами же этого оффиціальнаго документа, въ которомъ Томара мотивируетъ свое исключительное распоряженіе «респектомъ знатнихъ услуг его п.Берла въ полку нашомъ и во всемъ Войску Запорозкомъ ронячихся зъ давнихъ лeтъ», - Вы дeлаете еще не имeющее достаточныхъ основаній предположеніе объ особой милости Томары къ Берлу, которою, будто-бы, и объясняются различные утвердительные акты на маетности его. Вамъ же, какъ историку-спеціалисту, не слeдовало бы игнорировать извeстный исторический фактъ, который при менeе тенденціозномъ отношеніи къ дeлу долженъ бы, кажется, навести Васъ на предположеніе иного рода. Привожу для Васъ слeдующую справку изъ Исторіи Малороссіи Маркевича17, т.2-й, стр.410: “Мазепа18 узнавъ о доносe Кочубея19 на него, посланномъ черезъ Никанора и Яценка, немедленно отправилъ къ царю Петру письмо изъ Фастова 24 –го февраля 1708 года. Съ письмомъ своимъ онъ отправилъ къ Петру полковника Стародубскаго Ивана Ильича Скоропадскаго, судью полкового стародубскаго Ивана Романовскаго, судью полкового переяславскаго Ивана Бырла и канцеляриста войскового Данила Болбота, но посланцы Мазепы разъeхались съ царскимъ къ нему курьеромъ”. Согласитесь, что Мазепа въ страшную для себя минуту не послалъ бы къ Петру для объясненій и оправданій людей ничтожныхъ, пользовавшихся нeкоторымъ значеніемъ – только благодаря чьей бы то ни было милости. Оканчивая письмо къ Вамъ, позволяю себe спросить Васъ: скажите по совeсти, умeстны ли тe оскорбительныя предположенія и некрасивые намеки, которые Вы дeлаете по отношенію къ Берламъ въ Вашей статьe*. Исторія, какъ Вамъ, конечно, извeстно, требуетъ въ обращеніи съ фактами и въ освeщеніи ихъ осторожности и безпристрастія. Берлы, о которыхъ Вы пишете въ издeвательскомъ тонe, мертвы и защитить себя не могутъ. Потомки ихъ, за неимeніемъ живыхъ или писанныхъ свидeтельствъ, не всегда въ состояніи отвeтить, как должно, на взводимыя Вами обвиненія. Но человекъ культурный, съ развитымъ чувствомъ собственнаго достоинства, долженъ уважать это достоинство и в другихъ. Sapienti sat. Прошу извинить, что отняла у Васъ время чтеніемъ моего письма, и надeюсь, что присущая серьезному писателю авторская добросовeстность подскажетъ Вамъ какъ исправить Вашъ, по всей вeроятности невольный грeхъ по отношенію къ ни въ чемъ передъ Вами не повиннымъ представителямъ описаннаго Вами бeднаго, совсeмъ не историческаго рода. Съ истиннымъ уваженіемъ имeю честь быть Вашею, Милостивый Государь, покорнeйшею слугою * Стран[ицы] 101-я, 102-я, 103-я, 111-я (12-я строка), 116-я, 118-я (4-я и 5 стр.), 119-я (4, 5, 6, 7, 8, 9-я стр., 121-я (11, 12, 13, 14, 15, 16-я стр.). – Примітка авторки листа. 123 Анна Берло P.S. Документъ, приводимый Вами въ началe Вашей статьи (стр.101-я и 102-я) у меня въ копіи читается нeсколько иначе: «Пишутъ авторы Окульскій20 и Нeсецкій21 въ гербутe на листу тринадцатомъ» и т.д. почти так же, какъ и въ цитируемомъ Вами документe, а оканчивается такъ: «По выходe же въ Россію были Иван Берло – полковникомъ Стародубовскимъ2, Иван Берло – сотникомъ Вороньковскимъ и судьею полковымъ переяславскимъ, Ивановъ же сынъ Данило – бунчуковымъ товарищемъ, Даниловъ сынъ Владиміръ – молороссійскимъ полковымъ писаремъ, а сего послeдняго сынъ – Матвeй Берло». Какъ видите, свeденія объ этихъ Берлахъ, вышедшихъ въ Россію, въ цитируемомъ мною документe вeрны, и видно, что прадeдъ мой, ходатайствуя объ утвержденіи своего рода въ дворянствe, хорошо помнилъ то, что относилось къ жизни его и дeдовъ». ІР НБУВ. – Ф.1. – Спр.67903. – Арк.1-12 зв. – Автограф. № 2 Милостивый Государь Александръ Матвeевичъ! Очень благодарна Вамъ, что вы любезно предоставляете мнe право оправдывать моихъ предковъ отъ взводимыхъ Вами на нихъ обвиненій. Но я заявила Вл[адимиру] Павл[овичу] Науменку, что въ полемику съ Вами я вступать не намeрена. Предоставить Вамъ право печатать выдержки изъ моего письма къ Вамъ также не могу, такъ какъ письмо мое къ Вамъ не предназначалось для печати. Если позволите, я обращусь сама къ Вл[адимиру] Пав[ловичу] Науменку съ письмомъ, въ которомъ изложу то, что найду возможнымъ предложить къ печати. Думаю, что Вы, какъ главный редакторъ «Кіев[ской] Старины» въ настоящее время, ничего не будете имeть противъ этого. Съ истинным уваженіемъ имeю честь быть Вашею покорнeйшею слугою. А.Берло. 20-го янв[аря] [18]99 г. Тарасовская,12 ІР НБУВ. – Ф.1. – Спр.67904. – Арк.1, 1 зв. – Автограф. № 3. 22-го янв[аря] 1899 г. Милостивый Государь Александръ Матвeевичъ ! Переговоривши съ Вл[адимиром] Пав[ловичем] Науменкомъ, я рeшила изъ нежеланія подвергаться дальнeйшимъ съ Вашей стороны издeвательствамъ и трепать свое имя, не переносить моихъ неудовольствій противъ Васъ на страницы Вашего журнала. Не имeя фактическихъ, документальных данныхъ, какъ Вамъ извeстно изъ моего письма, для опроверженія всeхъ вашихъ обвиненій, я не желаю 124 слeдовать Вашему примeру и выводить положенія или изъ собственныхъ предположеній, или изъ аналогій, такъ какъ такого метода не признаю ни научнымъ, ни умeстнымъ въ данномъ случаe. Могу только добавить къ сказанному мною, что, относясь такъ пристрастно, несправедливо къ дeлу, какъ вы относитесь, Вы вредите и тому журналу, въ числe главныхъ сотрудниковъ которого состоите. Съ истинным уваженіемъ имeю честь быть Вашею покорнeйшею слугою. Анна Берло. ІР НБУВ. – Ф.1. – Спр.67905. – Арк.1, 1зв. – Автограф. 1 Лазаревский А.М. Из семейной хроники Берлов (1672-1805) // Киевская старина. – 1899. – № 1. – С.101– 133. 2 Данило Іванович Берло, бунчуковий товариш, син Івана Берла і Ганни Мазапетовни Берло. – Див.: Лазаревский А.М. Указ.соч.- С.118-121. 3 Олександр Львович Берло – брат Ганни Львівни Берло. Навчався у Київському університеті, але не закінчив його. З 1 червня 1888 р. працював у різних установах. З 1 жовтня 1901 р. земський начальник 3 дільниці Мозирського повіту Титулярний радник (1902).- Див.: Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. – К., 1908. – Т.1 (А-Д). – С.53. 4 Про службу Антона Пантелеймоновича Берло у Дворянському полку і про його відставку йдеться у праці В.Л.Модзалевського. – Див.: Малороссийский родословник. – Т.1. – С.53. 5 Лев Антонович Берло навчався у 2- їй київській гімназії, помер 6 грудня 1863 р. – Див.: Модзалевский В.Л.Указ соч. – С.53. 6 Йдеться про статтю П.Левицького про історію створення і діяльності Переяславського духовного училища та семінарії. – Див.: Левицкий П. Прошлое Переяславского духовного училища (бывшей Переяславской семинарии) // Киевская старина. – 1889. – № 2. – С.424-444. 7 Скоропадський Іван Ілліч (1646-1722) – військовий та державний діяч, гетьман Української козацької держави (1708-1722). – Див.: Гуржій О.І. Гетьман Іван Скоропадський. – К., 1998. – 207 с. 8 Апостол Данило Павлович – військовий та державний діяч, гетьман Української козацької держави (1727-1734). – Див.: Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба ( 1727–1734). – Авгсбург, 1948. – 192 с. 9 Борковський Василь Каспарович (1640–1702) – вибільський сотник Чернігівського полку (1668), чернігівський полковник (1669–1686), генеральний обозний (1687-1702). Володів селами і містечками, один з найбагатших і найвпливовіших людей в Україні. Похований в Чернігівському Єлецькому монастирі. – Див.: Лазаревский А. Генеральный обозный Василий Каспарович Борковский.(р.1640–1702) (К портрету) // Киевская старина. – 1894. – №3. – С.530–536. 10 Ганна Мазапетовна Берло – третя дружина Івана Берло –вороньківського сотника Переяславського полку (1696-1706) і переяславського полкового судді (1707–1711). Лазаревський вважав, що вона, ймовірно, була дочкою російського майора Костянтина Мазапети, який служив у Чернігівському гарнізоні. І.Берло одружився з нею 1692 р. і прожив 20 років до своєї смерті, яка трапилася у 1717 р., наживши значні маєтності. – Див.: Лазаревский А.М. Из семейной хроники Берлов (1672–1805). – С.106. 11 Науменко Володимир Павлович – (1852–1919) – український громадський і політичний діяч, педагог, філолог, етнограф. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету (1873). Викладав у гімназіях Києва і у Кадетському корпусі. У 1906–1914 рр. – директор гімназії. Член «Старої громади» ( З 1874 р.), наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка, дійсний член Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Редактор (1897–1906) та видавець (1902–1906) журналу «Киевская старина», 1907 р. – редактор-видавець журналу «Україна». Один із засновників Українського наукового товариства в Києві. Автор статей з питань української літератури і мови, опублікованих переважно у журналі «Киевская старина». Один із фундаторів і голова Української федеративно-демократичної партії, автор її програми. Був членом Центральної Ради та міністром освіти в уряді гетьмана П.Скоропадського (1918) На початку 125 1919 р. працював в Українській академії наук. Трагічно загинув у роки громадянської війни, розстріляний більшовиками. 12 Арсеній Берло – архідиякон Київської митрополії (1717), архімандрит Києво-Межигірського монастиря (1722–1729), могилівський (1729–1733) та переяславський і бориспільський єпископ (1733–1744). Помер 7 червня 1744 р. – Див.: Лазаревский А. Указ.соч. – С.101–116; Берло А. Арсений Берло, епископ переяславский и бориспольский. – К., 1904.– 56 с. 13 Соловйов Сергій Михайлович – (1820–1879) – російський історик, член Петербурзької Академії наук (1872). Народився в сім'ї священика, закінчив Московський університет (1842). Магістр (1845), професор (1847), декан історико-філологічного факультету (1864–1870), ректор (1871–1874) Московського університету. Автор «Истории России с древнейших времен» у 29 томах та інших праць, написаних на значній джерельній базі. Тому праці зберігають своє наукове значення до наших днів. 14 Анна Іоанівна (1693–1740) – російська імператриця (1730–1740). По смерті гетьмана Д.Апостола (1734) ліквідувала гетьманат, а владу передала Правлінню гетьманського уряду, який складався з російських і українських урядовців на чолі з князем О.Шаховським. 15 Арсеній Берло не витрачав власні кошти на облаштування Переяславського духовного училища. Приміщення – чотири будинки, були подаровані настоятелем Києво-Печерської лаври Іларіоном Негребецьким. Вони були зведені у Переяславі монастирськими послушниками і причетниками. Для матеріальної підтримки учнів училища єпископ Арсеній наказав скласти опис прибутків церков і духовенства єпархії і відповідно до них духовенство поставляло до училища продукти, або гроші. – Див.: Левицкий П. Прошлое Переяславского духовного училища (бывшей Переяславской семинарии) // Киевская старина. – 1889. – №2. – С.425–426. 16 Йдеться про переяславського полковника Степана Томару (1706–1715). – Див.: Лазаревский А. Люди старой Малороссии. – №.9. Томары // Киевская старина. – 1885. – №5. –С.14–20. 17 Маркевич Микола Андрійович (1804–1860) – український історик, етнограф і письменник. Автор «Истории Малороссии» (Т.1–4, М., 1842; Т.5. – М., 1843), збірки поезій «Украинские мелодии» та інших праць. Науковий інтерес становить зібрана Маркевичем унікальна колекція документів і рукописних книг з історії України кінця XVI–XVIII ст., яка зберігається у відділі рукописів Державної бібліотеки Російської федерації (м.Москва). – Див.: Косачевская Е.М. Н.А.Маркевич. – 1804–-1860. – Л., 1987. – 284 с. 18 Мазепа Іван Степанович (бл.1640–1709) – український гетьман (1687–1709). – Див.: Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – Нью-Йорк, Париж, Торонто, 2001. – 464 с. 19 Кочубей Василь Леонтієвич – генеральний писар та суддя – Див.: Лазаревский А. Очерки малороссийских фамилий (В.Л.Кочубей) Мазепа и М.Кочубей // Русский архив. – 1876. – №3. – С.438– 455. 20 Окольський Ш. – польський генеалог, автор тритомного гербовника «Опис Польщі», який містить велику кількість фантастичних відомостей, що не витримують історичної критики. – Див.: Томазов В.. Генеалогія козацько-старшинських родів. – К., 2006. – С.17. 21 Несецький К. – польський генеалог, автор чотиритомної праці «Корона Польська», виданої у Львові у 1728–1747 рр. П'ятий рукописний том зберігається у зібранні Оссолінських. Найбільш відоме десятитомне видання гербовника К.Несецького, здійснене Я.Н.Бобровичем у 1839–1845 рр. під назвою «Гербовник Польський». Досягненням гербовника К.Несецького є критичне ставлення до легенд і переказів, якими були переповнені родоводи польської аристократії та використання матеріалів родових архівів. – Див.: Томазов В.Назв. праця. – С.17. 2 Відомості, наведені в листі Г.Л.Берло, про те, що Іван Берло займав посаду стародубського полковника не відповідають дійсності. У списках стародубських полковників його ім'я не значиться. – Див. Панашенко В.В. Полкове управління в Україні (середина XVII–XVIII ст.). – К., 1997. – С.57.

Ähnliche Einträge