Історичні погляди Олександра Оглоблина: радянська доба (1919-1941)
Висвітлюється формування історичних поглядів відомого українського історика О.Оглоблина (1899–1992). Розглядаються основні складові світосприйняття цього вченого на основі аналізу його наукових праць 1920–1941 рр. The author shows the formation of historical views of Olexander Ohloblyn (1899–1992) –...
Saved in:
| Date: | 2008 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2008
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13231 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Історичні погляди Олександра Оглоблина: радянська доба (1919-1941) / О. Ясь // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2008. — Вип. 18. — С. 214-252. — Бібліогр.: 192 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860257101163528192 |
|---|---|
| author | Ясь, О. |
| author_facet | Ясь, О. |
| citation_txt | Історичні погляди Олександра Оглоблина: радянська доба (1919-1941) / О. Ясь // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2008. — Вип. 18. — С. 214-252. — Бібліогр.: 192 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| description | Висвітлюється формування історичних поглядів відомого українського історика О.Оглоблина (1899–1992). Розглядаються основні складові світосприйняття цього вченого на основі аналізу його наукових праць 1920–1941 рр.
The author shows the formation of historical views of Olexander Ohloblyn (1899–1992) – a well–known Ukrainian historian, considers the main components of the world on the basis of analysis of his scientific works, written in 1920–1941.
|
| first_indexed | 2025-12-07T18:50:56Z |
| format | Article |
| fulltext |
214
Олексій Ясь
ІСТОРИЧНІ ПОГЛЯДИ ОЛЕКСАНДРА ОГЛОБЛИНА:
РАДЯНСЬКА ДОБА (1919–1941)
На початку 1920-х років культурні терени, на яких побутувала національна
історіографія, вирізнялися, передусім, поділом на кілька автономних академічних
середовищ, що формувалися в межах Радянської України, на західноукраїнських
землях та в еміграційних осередках Східної і Центральної Європи.
Втім, до початку 1930-х років зберігалися і певні можливості для наукової
комунікації та співпраці вчених, які перебували в майже «паралельних» світах. Така
надзвичайна строкатість і розмаїтість соціокультурних умов спричинилася до
поширення та конкуренції різних дослідницьких й освітніх практик, перехрещення
відмінних інтелектуальних впливів і мотивацій в українському історіописанні
міжвоєнної доби.
Культурна атмосфера українства поза межами радянських обширів, переважно
визначалася «травматичним» досвідом національно-визвольних змагань 1917–1920 рр.
До неї долучалися настрої тотального скепсису й суцільної зневіри, котрі ширилися в
європейській соціогуманітаристиці, враженій спогляданням небачених масштабів
матеріальної руйнації та соціальних потрясінь.
«Ми теоретизуємо і конструюємо вже не під захистом все витримуючого
порядку, який робить нешкідливими навіть найсміливіші та найзухваліші теорії, а в бурі
перетворення світу (курсив наш. – Авт.), де перевіряється ефективність чи
неефективність кожного попереднього слова, де багато з того, що раніше здавалося чи
дійсно було урочистою поважністю перетворилося у фразу або сміття. Ми втрачаємо
ґрунт під ногами і навколо нас носяться вихором найрізноманітніші можливості
наступного, становлення, звичайно, в першу чергу там, де світова війна призвела до
тотального перетворення, в Німеччині та в Росії», – так характеризував кризові
світовідчування тогочасних європейських гуманітаріїв німецький філософ та історик
Ернст Трьольч1.
На цьому тлі «травматичне», шокове сприйняття недавньої української
минувшини спонукало до її нового переосмислення, зрештою до переформатування
самої системи світоглядних координат, в якій конструювалася національна історія.
Відтак інтуїтивні й ірраціональні паростки в писаннях українських істориків довоєнної
доби в 1920-ті роки трансформувалися в могутню неоромантичну хвилю2, відому як
державницький напрям.
Ця хвиля була настільки потужною, що досягла навіть підрадянської України, хоч
часто-густо побутувала в імпліцитному вигляді, зокрема переховувалася під
різноманітними інтелектуальними нашаруваннями, декларативними гаслами чи
обрядовою марксистською фразеологією.
Невипадково О.Оглоблин вже на еміграції обстоював думку, що майже вся
українська історіографія 20-х – початку 30-х років ХХ ст., зокрема в Радянській
Україні, перебувала на «державницьких позиціях»3. Його колеги з еміграційного
215
середовища (Б.Крупницький, І.Лисяк-Рудницький) тільки почасти поділяли цю тезу,
зокрема вирізняли низку істориків, у творчості яких спостерігалися «державницькі
впливи»4.
Водночас універсальним взірцем історіописання в Радянській Україні ставала
масова історія – соціальних спільнот (класів, верств, прошарків) та їхнього
економічного буття. «Стара, часом дуже поетична, оповита флером романтики,
історія героїв і театральних, навмисне іноді прикрашених подій… відмирає й
замінюється історією буденного життя, маленького, масового сірого героя, переходить
на студію господарства, економічної, політичної й громадської думки стає історією
процесів… (курсив наш. – Авт.)», – зазначав М.Слабченко в рецензії на студію
О.Оглоблина про передкапіталістичну фабрику5.
Конструювання українського минулого з такої перспективи, звичайно тяжіло до
генералізації, що спиралася на ідею соціально–економічного детермінізму. Однак, у
1920-х роках ця тенденція ще не набула вигляду всеохоплюючої редукції розмаїття
світу історії до марксистських або квазімарксистських (т. зв. Марксистсько-ленінських)
схем.
Отож, залишався значний інтелектуальний простір, у межах якого історики могли
досить вільно оперувати історичним матеріалом та пропонувати його різноманітні
інтерпретації. До того ж тодішні експерименти на ниві масової – соціальної й
економічної історії певною мірою продовжували перші спроби соціологічного
представлення минувшини, які з’явилися на теренах українського історіописання на
початку ХХ ст.
Менш помітні в тогочасній українській історіографії засадні перетворення,
пов’язані з неокантіанським поворотом, який вимагав відносити історію до наук про
культуру / дух та впровадив інструментальне розуміння ролі і функцій понять та
категорій. Більше того, веберіанська реакція на виклики, кинуті неокантіанцями,
суттєво збагатила дослідницький інструментарій історика та взагалі гуманітарія.
Проте ці інтелектуальні компоненти спостерігаємо лише на маргінесі тодішнього
історіописання в Радянській Україні. Натомість досить впливовими залишалися
позитивістські стандарти науковості, закладені ще школою В.Антоновича, зокрема
славнозвісний документалізм.
Означені традиції посідали чільне місце в академічному середовищі,
представленому старою дореволюційною професурою. Заразом поставала нова
генерація науковців, часто-густо молодих радянських висуванців, які орієнтувалися на
створення масової історії.
Втім, розмаїття дослідницьких і освітніх практик спричинилося до гострої
полеміки про засади і способи конструювання національної історії, яка точилася в
Радянській Україні до погрому ВУАН на початку 1930-х років.
Такою, у найголовніших рисах, постає замальовка соціокультурного підмурку та
інтелектуальної атмосфери української історіографії 1920-х років.
Між масовою історією та неоромантизмом
О.Оглоблин увійшов в середовище українського історіописання на хвилі
тодішньої кампанії висуванців, які мали представляти нову пролетарсько-селянську
216
науку та педагогіку. Саме на педагогічній ниві він виявив себе і заклав підвалини для
майбутнього кар’єрного зростання на академічних теренах6.
Недаремно в його офіційному життєписі старанно зафіксовані віхи цього
кар’єрного просування протягом 1920-х – на початку 1930-х років: викладач Київського
робітничо–селянського університету та Київського вищого інституту народної освіти
ім. М.Драгоманова, професор кафедри історії економічного побуту Київського
археологічного інституту й Київського інституту народного господарства, декан
факультету, завідувач Історичним кабінетом ім. О.Лазаревського і голова Історичного
семінару вищого типу при Київському інституті народної освіти, дійсний член
Науково-дослідної кафедри історії української культури в Харкові та Секції історії
народного господарства Інституту економіки в Москві, в. о. керівника (згодом голова)
Комісії для виучування соціально-економічної історії України XVIII–XIX ст. при
ВУАН та багато ін.7 Якщо взяти до уваги ще і його науковий ступінь доктора історії
української культури, здобутий майже в юнацькому віці (26 років!) – 10 червня 1926 р.,
то наведений перелік виглядає дійсно вражаюче!
Зауважимо, що О.Оглоблин суттєво вирізнявся серед когорти напівосвічених
радянських висуванців, котрі здебільшого прикривалися тріскучою «революційною»
риторикою та не мали виразно окреслених зацікавлень на ниві української науки. Адже
він здобув непогану освіту у стінах Третьої Київської (Подільської) гімназії, в якій
навчалися вихідці з різних станів суспільства, зокрема місцевого міщанства, купецтва,
духовенства та чиновництва.
У 1919 р. майбутній дослідник закінчив університет Св. Володимира, в якому
пройшов фаховий вишкіл під опікою фундатора київської історико–економічної
школи, знаного вченого М.Довнар-Запольського, слухав лекції відомих науковців
(В.Пархоменка, П.Смірнова та ін.), листувався з О.Шахматовим8.
Водночас варто наголосити на походженні О.Оглоблина, який був нащадком
шляхетської родини Лашкевичів (за матір’ю) та козацького роду Мезьків (за батьком)9.
Відтак витоки українознавчих зацікавлень молодого ученого сягають ще його дитячих і
юнацьких років, хоч і вважають, що у студентські роки вони змагалися з впливами
великодержавної російської історіографії10.
Отже, постать молодого О.Оглоблина, навіть на перший погляд, не зовсім
вкладається в прокрустове ложе типового образу радянського науковця–висуванця
початку 1920-х років.
На авансцені української історіографії О.Оглоблин з’явився як репрезентант і
поборник масової – економічно-соціальної історії. Відтак уже його перші задекларовані
дослідницькі інтенції чітко постулюють авторські наміри: «встановити послідовний хід
розвитку української фабрично-заводської промисловості, виокремити головні
моменти цього розвитку, схарактеризувати основні форми цієї промисловості…»11.
Така постановка питання почасти нагадує конструкцію відомої студії Михайла
Туган-Барановського «Русская фабрика в прошлом и настоящем: Историко-
экономическое исследование» (СПб., 1898. Т.1). У 1928 р. О.Оглоблину12 довелося
навіть реагувати на гострі закиди М.Ткаченка13 стосовно впливів означеної роботи на
його монографії про мануфактуру в Гетьманщині та передкапіталістичну фабрику.
217
Досліднику-початківцю, мабуть імпонували наукові погляди М.Туган-
Барановського, хоч він не виявляв особливих зацікавлень до філософських
експериментів цього вченого, але пильно вивчав його історико-економічні праці. Адже
М.Туган-Барановський не був схильний до фетишизації марксизму, зокрема прагнув
доповнити й оновити його за допомогою неокантіанської етики.
Приміром, М.Туган-Барановський обстоював тезу, що наукове пізнання має бути
незалежним від класових інтересів, оскільки вони не можуть пояснити «істину сутність
моралі, релігії, мистецтва й науки»14.
Вочевидь студія М.Туган-Барановського про російську фабрику була своєрідним
орієнтиром для О.Оглоблина у процесі постановки і формулювання дослідницької
проблематики щодо української господарської минувшини, зокрема у пошуку шляхів
її концептуалізації. Проте вплив цієї роботи на праці О.Оглоблина в жодному разі не
варто перебільшувати, позаяк автор розробляв власну концептуальну схему на новому
емпіричному матеріалі.
Зазначимо, що незважаючи на проголошення принципу генералізації як
установчого концепту монографії про мануфактуру в Гетьманщині О.Оглоблин
загострює увагу і на фактографічній достовірності й особливій формі представлення
наукових результатів. «Увага неминуче дробиться на дрібниці. Історія окремих
підприємств, у вивченні деталей, які з’ясовують ф о р м у (розбив О.Оглоблина. – Авт.)
промисловості, висувається на перше місце. Форма нарисів виявилася єдино
можливою», – наголошує вчений15.
Почасти такий підхід був зумовлений загальним станом розробки проблематики у
царині економічної історії України. Заразом він умотивувався і науковими традиціями
української історіографії кінця ХІХ – початку ХХ ст. Адже в позитивістському
історіописанні монографія, зокрема у вигляді низки пов’язаних між собою нарисів,
розглядалася як взірець та певною мірою еталон науковості. Схожі думки простежуємо
і в ремінісценціях О.Оглоблина повоєнної доби.
Зокрема, у розвідці присвяченій школі В.Антоновича автор зазначає, що
«соціяльно–економічна тематика його, і метода монографічних досліджень і інтерес
до локальних (обласних, краєзнавчих) читань, і архівно-археографічна база дослідів, і
соборницький масштаб його діяльності – все це було зрозуміле й близьке для нас у
1920-х роках (курсив наш. – Авт.)»16.
Зрештою, у своїй першій російськомовній монографічній студії, написаній
наприкінці 1922 р., О.Оглоблин не тільки прагне представити економічну минувшину
України з позицій національної історіографії, а й практично заявляє про свою
належність до українського історіописання17.
Однією з провідних тез його монографії є думка про колоніальний характер
українського господарства XVIII ст., хоч автор не був прихильником її абсолютизації і
тлумачив у сенсі загальної спрямованості російської політики. «Монополія
московських мануфактур не повинна була порушуватися. Ця гадка неодноразово
відкрито висловлювалася в указах російського уряду. Українському господарству була
вказана роль чисто колоніального господарства (курсив наш. – Авт.). Однак, ця
послідовна програма залишилася майже невиконаною. Навіть той слабкий розвиток
218
мануфактури, який ми можемо простежити на Україні, свідчить про те, що в місцевому
господарстві були деякі сприятливі умови», – зазначає історик18.
Власне, тема суперечливості російської господарської політики щодо України є
наскрізною у монографії О.Оглоблина про мануфактури на теренах Гетьманщини19.
Зокрема, він відзначає, що катастрофа 1709 (у О.Оглоблина 1708. – Авт.) р.
призвела до напливу великих російських землевласників на українські землі, який
послабив колоніальну залежність України20. Автор наголошує, що тогочасна
мануфактура на українських землях не була «органічним явищем», а завозилася
ззовні. Відтак мануфактура як російська казенна установа не існувала ізольовано, а
поступово входила зі своїми потребами (сировина, робоча сила, земля, на якій вона
розміщувалася) до місцевої господарської системи21.
Більше того, О.Оглоблин навіть вказує на вплив «умираючих» мануфактур на
українське населення, які залишали по собі «гарний спадок» (навички певного виду
праці) та «дурну пам’ять» (громадські настрої)22. Заразом історик прагне з’ясувати і
ставлення української старшини до мануфактурного виробництва.
На його думку, місцева аристократія не мала якихось упереджень щодо
мануфактур. Тому домінування серед їхніх засновників російських сановників
О.Оглоблин пояснює виключно економічними причинами.
«У Росії, при пануванні кріпосного права дворянство і почасти купецтво мали
широку можливість організовувати подібні підприємства. У Гетьманщині майже не
було кріпосної праці. Вільна праця була надто дорогою, з огляду на відсутність робочих
рук. При таких умовах, беручи до уваги ще й відсутність правильного кредиту та
нестачу великих капіталів, мануфактури були непосильними для більшости української
шляхти (курсив наш. – Авт.)», – підкреслює вчений23.
Відзначимо, що конструюючи масову, економічну історію автор все ж таки уникає
її знеособлення. Тож на сторінках його монографії знаходимо яскраві й образні
характеристик низки історичних осіб
Наприклад, О.Оглоблин називає генерал-фельдмаршала Б.-Х.Міниха
«петровським пташеням», яке не рахувалося зі звичаями й устроєм Гетьманщини,
зокрема дивилося на неї як на руську колонію24.
Досить іронічно історик характеризує «слухняне» та «сумирне» гетьманство
Кирила Розумовського, котрого породило і висунуло петербурзьке середовище25.
Водночас автор розглядає прагматичні кроки президента другої Малоросійської
колегії Петра Румянцева як своєрідний пролог до появи приватних мануфактур та
зміни національного складу їхніх власників наприкінці XVIII – початку ХІХ ст.26
Вочевидь персоналістичні зацікавлення О.Оглоблина, якому ще в юнацькому віці
(1916) подарували чотири томи студії В.Модзалевського «Малороссийский
Родословник» (К., 1908–1914)27, були суттєвим запобіжником супроти універсального
нівелювання минувшини, що часто спостерігалося на ниві масової історії. Тому
українська минувшина, у його представленні, так і не стала масовою, знеособленою,
принаймні в ідеальному розумінні.
Варто наголосити, що для О.Оглоблина як дослідника властивий надзвичайно
великий, іноді просто–таки дивовижний масштаб архівної та бібліографічної
219
евристики, а також пильне ставлення до прочитання й тлумачення джерел. Відтак у
його працях досить часто зустрічаємо зауваги про інформативні особливості джерел.
Наприклад, він з жалем констатує уривчастість і скудність відомостей про
зовнішній вигляд та устрій мануфактур, побутове життя робітників та ін.28
Зауважимо, що історик сумлінно опрацьовував найдрібніші публікації та
маловідомі архівні матеріали до найрізноманітніших дослідницьких проблем. Це
особливо добре простежується в його розвідці про бібліотеку Волинського ліцею, в якій
занотовано чимало фрагментарних свідчень з різних джерел29.
Загалом обсяги підготовчої роботи до його історичних студій справді вражають,
особливо, якщо взяти до уваги численні та багатоманітні педагогічні й адміністративні
обов’язки О.Оглоблина у 1920-х роках30.
Іншою прикметною рисою його монографічних студій є достатньо виразне
окреслення каузальних зв’язків, виявлення і пояснення тих чи інших суперечностей,
особливостей, української специфіки в загальноімперських межах і т.п. Такі
позитивістські канони щодо фактографічної основи студій простежуються і в
авторських спробах генералізації й інтерпретації матеріалу, які безпосередньо
випливали з опрацьованих джерел, чітко розрізняли царину сформульованих
узагальнень та припущень тощо.
Зокрема, означені настанови повною мірою споглядаємо в підсумковому висновку
монографічної студії О.Оглоблина про мануфактуру в Гетьманщині. «Громіздкість
їхньої організації, підпорядкування потребам державного господарства Імперії, часто
відсутність постійного ринку та правильного збуту, конкуренція російської
промисловості, зрештою, поодиноке, відрубне становище ранньої мануфактури в
українському народному господарстві, поодиноке тим більше тому, що вона була
пасинком і російської економічної політики, – були причинами її загибелі (курсив наш.
– Авт.)», – відзначає історик31.
Та найповніше позитивістський ідеал науковості О.Оглоблина виявляється в його
рецензіях 1920-х років. У цих розвідках представлений типовий набір закидів історика-
позитивіста: акцентування уваги на фактичних перекрученнях та помилках, констатація
недостатності джерельної бази і неповноти в охопленні наукової літератури, вказівки
на некоректне поширення висновків на інший емпіричний матеріал, порушення
співмірності архітектоніки праці та її хронологічних і просторових меж, недоліки в
оформленні наукового апарату, зокрема цитування без зазначення джерела, труднощі у
прочитанні посилань та ін.
Приміром, рецензія О.Оглоблина на другий том студії М.Слабченка
«Организация хозяйства Украины от Хмельнищины до мировой войны» містить
докладний і сумлінний перелік фактографічних помилок автора, численні зауваги щодо
невикористаних архівів і публікацій, хибного потрактування низки джерел тощо32.
Проте найбільшою прогалиною або «великим гріхом» цієї праці, за висловом
рецензента, є відсутність архівного матеріалу33.
Вельми показовим у цьому сенсі видається і загальний, дещо категоричний
висновок О.Оглоблина, витриманий у дусі позитивістських вимог – це не наукова
студія, а «деяке згруповання матеріялу (курсив наш. – Авт.), і в цьому її вартість»34.
220
Схожі оцінки споглядаємо і в його інших рецензіях. Зокрема, рецензуючи студію
В.Модзалевського про гутництво на Чернігівщині О.Оглоблин наголошує на повноті
добору фактографічного матеріалу. «Додати до матеріялу, що його зібрав був
В.Л.Модзалевський, можна небагато», – відзначає історик35. Ця думка рецензента
виглядає як найбільша похвала авторові.
У такому ж дусі О.Оглоблин відгукується і про праці луганського історика Вадима
Фесенка, передусім, убачає їхню цінність в тому, що вони побудовані виключно на
архіві місцевого чавуноливарного заводу36.
Привертають увагу й критичні зауваги рецензента, зокрема його наголос на
«відсутності історично–економічної перспективи» і в студіях В.Фесенка37, і в роботі
В.Модзалевського38. Причому останньому він закидає не розуміння «органічного
зв’язку» гутництва з народним господарством, ба навіть незнання «загальних законів
економічного розвитку»39.
Відзначимо, що О.Оглоблин критикує постулати «звичайної схеми “руської”
історії» спираючись саме на ідеї органіцизму («органічної цілісності»). «В наслідок цієї
наукової аберації, поняття України, я к с а м о с т і й н о г о г р о м а д с ь к о г о
о р г а н і з м у (розбив О.Оглоблина. – Авт.), зникає. Замість єдиної України
виступають окремі губернії Імперії, чи то генерал-губернаторства», – підкреслює
вчений40.
Зазначена аргументація, здавалося, дозволяє досить просто й логічно простежити
поступову авторську еволюцію від позитивістських канонів («органіцизму») до тієї чи
іншої візії масової історії на певній соціологічній підкладці («загальні закони»). Тим
більше, що така інтелектуальна спрямованість на теренах української радянської
соціогуманітаристики 1920-х років видається вповні природною.
Втім, тексти праць О.Оглоблина протягом 1920-х років демонструють значно
ширший діапазон інтелектуальних впливів, які, щоправда, побутують в латентному
вигляді. Адже поступове фактографічне опрацювання економічної (господарської)
площини української минувшини висувало перед ученим проблеми концептуальні й
інструментальні.
Передусім, з’явилося усвідомлення непридатності існуючої схеми української
історіографії до студіювання економічної історії, особливо ХІХ – початку ХХ ст. «…до
цього часу українська історична наука могла проводити свою роботу в межах тієї
схеми, яка була створена ще в старій українській історіографії другої половини XVIII
століття, то наступний розвиток України (з кінця XVIII віку), зазвичай уміщується в
формах науки російської історії, примушує нашу історіографію виробити схему
українського історичного процесу ХІХ–ХХ вв. на нових наукових засадах (курсив наш. –
Авт.). Дослідник історії української промисловості першої половини ХІХ віку, у
процесі своєї праці, виразно усвідомлює всю складність спеціальних студій, без
встановлених історіографічних меж і віх», – зазначає О.Оглоблин у передмові до
монографії про передкапіталістичну фабрику41.
Зрештою, вчений у своїх працях неодноразово виступає супроти «канонічних
приписів звичайної схеми історії Східної Європи» та традиційних тлумачень російської
економічної думки42.
221
Проте наведені зауваги не тільки виказують авторське протиставлення за лінією
російська / українська наука, а й окреслюють опозицію стара / нова національна
історіографія. За великим рахунком ця думка виступає як назріла потреба, врешті-решт
як своєрідна предтеча концептуальних трансформацій у тогочасному українському
історіописанні.
Взагалі середина 1920-х років – це доба революційного романтизму в українській
соціогуманітаристиці, зокрема групової експресії і творчих експериментів нової
генерації письменників, митців, учених. Це простежується в стилістиці творів,
постановці нових масштабних проблем, опануванні новітніх теренів творчості і навіть у
самоідентифікації низки українських істориків цього покоління, зокрема О.Оглоблина,
як представників «нової революційної школи»43.
Ту самобутню, наелектризовану культурну й інтелектуальну атмосферу досить
точно передав М.Слабченко у листі до О.Оглоблина від 16 лютого 1926 р. «Ми –
революція, а старі – архів, котрий ми ж й студіювати будемо да студіюєм. Тяжко нам, бо
нам не дають можливості готувати собі помічників. Ми даємо філософію й метод
(курсив наш. – Авт.), а ті пани займаються нагромадженням фактів. Куди їм?», –
зазначає автор листа44.
Недаремно О.Оглоблин саме в цей час формулює масштабні й амбітні
дослідницькі проблеми з обсягу української економічної історії, які планує розробляти
на сторінках шеститомної серії монографічних нарисів: мануфактура в Гетьманщині
(Т.1), кріпацька фабрика (Т.2), передкапіталістична фабрика (Т.3), внутрішня
організація фабрики (Т.4), капіталістична фабрика (Т.5–6)45.
У такому контексті «принцип господарської автономії України»46, проголошений
ученим як установчий концепт монографії про передкапіталістичну фабрику, виглядає
як уповні вмотивований.
Більше того, такий підхід до української економічної історії докорінно
трансформує не тільки масштаб цього дослідження О.Оглоблина, а й логіку
розгортання і репрезентації емпіричного матеріалу. «Слід оцінювати різні факти та
чинники господарського розвитку України у першій половині ХІХ віку, виходячи не з
Великоросії, не з руського господарства, а насамперед з українського господарства,
його масштабу (курсив наш. – Авт.), його інтересів, його розвитку», – відзначає
вчений47.
Невипадково сучасні науковці вважають, що авторське розуміння своєрідності
українського історичного процесу постало на основі ідеї господарської автономності
України48. Та й сам історик майже з півстолітньої ретроспективи згадував монографію,
присвячену передкапіталістичній фабриці, як «працю програмового характеру»49.
Так чи інакше, порівняно з монографією про мануфактуру в Гетьманщині, студія
О.Оглоблина, присвячена передкапіталістичній фабриці, вирізняється більш
окресленими концептами, а також містить низку методологічних настанов.
Зокрема, автор підкреслює, що визнає дію «загальних економічних законів»50.
Причому історик навіть подає певну квінтесенцію їхньої дії на українських обширах
першої половини ХІХ ст. «Торгово-промисловий капітал, уміщений у межі кріпосного
господарства, – ось формула передкапіталістичної фабрики», – наголошує
О.Оглоблин51.
222
Проте він тримається думки, що «історичний розвиток України в першій
половині ХІХ ст.» суттєво ускладнює цю загальну схему52. Це виявилося в побутуванні,
змаганні та взаємодії різних форм промисловості на українських землях, що набували
незвичайної самобутності в багатьох конкретних випадках.
Але вирішити цю проблему О.Оглоблин намагається традиційними
позитивістськими інструментами – співставленням статичного і динамічного стану того
чи іншого явища. «Взаємодія кріпосного господарства та передкапіталістичної фабрики
була досить складною, заплутана надмірною індивідуалізацією місця, часу та
виробництва, не залишалася незмінною, а безперервно змінювалася. Дилема: сільське
господарство – «фабричність» була, за сутністю, тільки зовнішньою, теоретичною
оболонкою, яка приховувала справжню суть цікавого економічного конфлікту.
Необхідно спершу встановити статичну (в певних умовах) взаємодію двох
економічних форм, а потім уже простежити їхню динамічну боротьбу (курсив наш. –
Авт.)» , – зазначає вчений53.
Така заувага історика вельми нагадує відомі ідеї одного із фундаторів позитивізму
Огюста Конта про соціальну статику й динаміку54.
О.Оглоблин підкреслює і домінуючу вагу «м а т е р і а л ь н о г о (розбив
О.Оглоблина. – Авт.) значення кожного факту»55. Але автор не абсолютизує цю
методологічну вимогу в сенсі представлення тотального соціального антагонізму та
класової боротьби. Ці мотиви простежуються десь на другому, а то й на третьому плані
його студії.
Наприклад, він досить прихильно й об’єктивно коментує умови життя й праці
робітників середини 1850–х років на заводі у Городищі на Черкащині, хоч і тлумачить
це явище як виняткове56.
Однак, навіть з урахуванням означених постулатів концептуальні і, особливо
методологічні засади цієї монографії залишалися досить невиразними. Вони були
певною комбінацією позитивістських настанов, що сполучалися з деякими
матеріалістичними канонами щодо трактування минувшини, зокрема економічної
історії.
М.Слабченко у своїй рецензії на зазначену працю О.Оглоблина слушно зауважив,
що авторська теза про «господарську автономію України» повисає в повітрі57. Причому
рецензент уважає, що ця прогалина зумовлена кількома причинами.
Зокрема, він вказує на відсутність вступного екскурсу до вказаної монографії, який
мав би представити передісторію економічного розвитку українських земель до ХІХ ст.
Водночас рецензент обстоює тезу, що єдність «української господарки в межах
дніпровського водозабору» зв’язується чорноморськими центрами, тобто природними
й соціокультурними чинниками58. Відтак М.Слабченко практично вказує на відсутність
засадної ланки в історичній концептуалізації О.Оглоблина, яка конче необхідна для
організації та потрактування фактографічного матеріалу в українському масштабі.
Зазначимо, що схожу оцінку щодо цієї тези О.Оглоблина, хоч і в загальному
позитивному контексті, висловив і Д.Багалій. Останній уважав, що автор запропонував
«апріорно правильну думку», але її «треба буде доводити й фактично»59.
Якщо взяти до уваги те, що монографії О.Оглоблина з’явилися на зорі ери
масової історії в національній історіографії та зростаючий тиск радянських ідеологічних
223
канонів, то незавершеність, почасти суперечливість концептуальних побудов у
студіях тогочасних істориків видається вповні природною. Адже евристична стадія
підготовки перших візій масової історії в українському історіописанні майже повністю
співпала з фазою первісної концептуалізації, що суттєво обмежувало інструментальні
можливості вчених!
Варто згадати і про те, що обидві монографії О.Оглоблина, опубліковані 1925 р.,
первісно планувалися як шеститомна серія взаємопов’язаних студій. Проте вони
побачили світ із значним запізненням і не в запланованій послідовності (перша і третя
за хронологією)60.
Більше того, праця про кріпосницьку фабрику (друга за хронологією), так і не
була видана в 1920-х роках. Наклад цієї доповненої й переробленої монографії,
надрукований 1931 р., був знищений радянською цензурою61. Всі три монографії
О.Оглоблина опубліковані тільки в мюнхенському виданні 1971 р.
Отже, був порушений не тільки загальний авторський план з публікації цієї серії
монографій, а й суттєво урізані можливості О.Оглоблина внести потрібні корективи і
доповнення. Чи слід за таких передумов очікувати від його праць, зрештою і від студій
інших дослідників того часу концептуальної завершеності? Питання, мабуть, суто
риторичне…
Зазначимо, що й сам автор розглядав означену серію праць як «дитину свого
часу»62, тобто наголошував на її функціональному призначенні – поставити,
сформулювати певні наукові проблеми й окреслити перспективні шляхи їхньої
розробки.
Втім, спроби і навіть наміри щодо концептуальних перетворень з обсягу масової
історії продукували інструментальні новації в царині українського історіописання
1920–х років. І останні не забарилися!
Вже у статті 1928 р. О.Оглоблин порушує питання про «витворення поняття
української економіки»63.
Зауважимо, що таке формулювання проблеми за своєю суттю є
інструментальним, оскільки зорієнтоване на забезпечення дослідника відповідними
термінологічними засобами для оперування фактографічним матеріалом, зокрема для
його впорядкування та представлення.
На думку О.Оглоблина, «поняття української економіки з’являється вперше на
суто–практичному ґрунті»64. Автор уважає, що знаковою подією в цьому сенсі став
протекціоністський тариф 1822 р., який суттєво обмежив український транзит.
«В історії українського господарства тариф 1822 року та нова митна політика
щодо Польщі після 1830 року – це дата остаточного завоювання лівобережного ринку
руським капіталом», – зазначає історик65.
Саме тоді в суспільній свідомості вперше фіксується думка про те, що «інтереси
українського господарського терену можуть розминутися з інтересами руського
капіталу (курсив наш. – Авт.)»66.
Така думка побутує і в інших працях О.Оглоблина. «Дослідники одностайно
визнають, що перехід од 1819 до 1822 року був занадто крутий», – підкреслює автор67.
Крім того, вчений прагне висвітлювати українське економічне життя з
перспективи різних, іноді перехресних контекстів, зокрема російських та польських і
224
навіть загальноєвропейських впливів. Ці дослідницькі інтенції, особливо добре
простежуємо в його студії про транзитну торгівлю на українських землях у першій
половині ХІХ ст.68
Приміром, молодий історик Кость Антипович, один з найближчих учнів
О.Оглоблина69, у рецензії на зазначену студію окреслив методологію автора в двох
пунктах: 1) монографічність дослідження; 2) впровадження широких контекстів,
завдяки яким «економіка України досліджується й освітлюється в аспекті економіки
світової (західно–европейської)»70.
Аналогічні дослідницькі установки споглядаємо і в розвідці О.Оглоблина про
закавказький транзит та його вплив на господарське життя України в першій половині
ХІХ ст.71
Останні, звичайно поділялися не всіма науковцями. Зокрема, близький до
М.Грушевського історик Микола Ткаченко, вважав, що автор неправомірно ставить
питання про «участь України як окремої одиниці в транзитному торзі»72, позаяк не
подає переконливого фактографічного потвердження цієї тези.
Почасти ці зауваги відображали складності щодо інтерпретації явищ і процесів
економічної історії українських земель, яка до 1920-х років, переважно була
інтелектуальним тереном для змагання російських і польських учених. До того ж
матеріали російської імперської статистики та більшість офіційних джерел ХІХ –
початку ХХ ст. істотно ускладнювали виокремлення й оперування відомостями з
обсягу українського господарського минулого.
Заразом закиди М.Ткаченка містили й тенденційні складові, позаяк у
О.Оглоблина склалися напружені, іноді конфронтаційні взаємини з істориками зі
школи М.Грушевського73.
Отож, наприкінці 1920-х років питання про висунення установчої схеми
економічної історії України ХІХ – початку ХХ ст. та її інструментальні компоненти
набуває помітної гостроти.
Зрештою, формалізацію поняття «української економіки» О.Оглоблин проводить
спираючись на кілька дослідницьких засобів.
Зокрема, він вивчає історію суспільної думки, прагне виявити певні
інтелектуальні маркери, що вказують на зрушення в царині громадської свідомості.
Водночас автор нав’язує компаративні масштаби висвітлення соціально-економічних
процесів на українських обширах, які дозволяють уникнути однобічності в тлумаченні
та репрезентації фактографічного матеріалу, нарешті подивитися на місцеве
господарство як на певну цілісність.
О.Оглоблин уважає, що первісно зазначена дефініція постала виключно в
територіальному розумінні. Він розглядає її в контексті колізії між «економічними
інтересами укр. територіяльної буржуазії (курсив наш. – Авт.) й тогочасним
політичним станом України, що не давав змоги укр. буржуазії захищати свої інтереси
від тиску з боку російської буржуазії, або (почасти) буржуазії польської»74.
Згодом ця колізія трансформується в усвідомлення відповідних суперечностей, а
відтак «десь на початку 80-х років (ХІХ ст. – Авт.), проблема української економіки
з’являється вже в національній формі (курсив наш. – Авт.)»75. Автор пов’язує
225
зазначений конфлікт з появою антиподу національної буржуазії – українського
пролетаріату.
З експансією західноєвропейського, головним чином французького та
бельгійського капіталу, наприкінці ХІХ ст., українські землі перетворюються в арену
міжнародних змагань. Відтак різниця між національними економічними інтересами
стає вповні очевидною, що, власне і фіксується українською суспільною та науковою
думкою, в якій висувається теза про Україну як «окремий господарський терен»76.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. «територіальна проблема української
економіки», за висловом О.Оглоблина, сполучається з соціально–економічними та
політичними інтересами революційного руху, які нав’язують шлях до «національного
визволення України»77.
Таким чином, учений пропонує, якщо не довершену концептуальну схему
стосовно української економічної історії ХІХ – поч. ХХ ст., то, принаймні її основні
елементи.
О.Оглоблин формулює цю конструкцію у вигляді своєрідної тріади:
«територіальна економіка» – «національна форма» – «національне визволення». Попри
істотне спрощення, властиве практично будь-якій версії масової історії початку ХХ ст.,
і низку апеляцій до інтелектуальних та ідеологічних компонентів марксизму, ця схема
давала певні концептуальні орієнтири.
Більше того, вона відкривала солідні, як на ті часи, інструментальні можливості,
позаяк дозволяла широко залучати матеріал з обсягу історії суспільної та наукової
думки, культурної минувшини, зокрема для розкриття тих чи інших трансформацій
колективної (класової, соціальної) свідомості. Потенційно така дослідницька
пропозиція відкривала шлях для повноцінного та взаємодоповнюючого представлення
українського минулого в інтелектуальній, культурній, соціальній, економічній та
політичній площинах.
Відзначимо, що сам дослідник не тільки студіював історію суспільної та наукової
думки, а й використовував у своїх історико-економічних студіях матеріал з соціальної і
культурної минувшини, зокрема епістолярій українських поміщиків середини ХІХ ст.78
Водночас схема О.Оглоблина підносила принцип контексту до засадних
постулатів дослідницьких практик на ниві економічної і соціальної історії України.
Адже конструювання навіть вихідного концепту – «української економіки»
потребувало компаративного, перехресного підходу, а часто-густо врахування
найширшого, загальноєвропейського діапазону впливів, вірогідних перспектив і
можливостей.
Ці концептуальні настанови автор прагнув застосувати вже у своїх працях
наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років.
Приміром, перший випуск «Нарисів з історії капіталізму на Україні», який
дивовижним чином був опублікований 1931 р. у розпал «викривальної кампанії»
супроти О.Оглоблина, мав досить промовисту назву – «Україна в суперечках
міжнародної економіки й політики за першої половини ХІХ століття».
Зауважимо, що автор у цій праці акцентує увагу на тих передумовах, які склалися
за доби континентальної блокади та Наполеонівських війн (1806–1812) і спричинилися
до піднесення транзитної ролі Одеси та Правобережної України79. «Український
226
транзит – то був один з основних, а для Прусії і Австрії єдиний шлях торговельного
обміну Європи з Азією (курсив наш. – Авт.), головне, єдиний шлях, яким можна було
легально здобути деякі азійські й колоніяльні товари (напр., бавовну)», – відзначає
історик80.
Саме з цієї перспективи складних, суперечливих політичних та економічних
міжнародних взаємин початку ХІХ ст. О.Оглоблин прагне окреслити побутування
українського господарства, зокрема висвітлити ті зовнішньополітичні чинники, завдяки
яким воно набувало самосійної ролі і значення.
Водночас автор висвітлює боротьбу польського і російського капіталу за
український ринок у першій половині ХІХ ст. Причому він не схильний ідеалізувати
жодну зі сторін цього економічного змагання, але наголошує на тих перспективах, які
здобувала або втрачала українська економіка.
«…Залежність українського ринку від польської промисловости мабуть не
сприяла ані розвиткові української промисловости, ані, врешті, нормальному зростові
українського торгу. Проте, не слід спускати з ока й східню сусідку України – ще й в
умовах невпинної експансії російського капіталу на Україну протягом другої чверти
ХІХ стол. І тут знов таки вплив польського капіталу міг забезпечити українській
економіці в і д н о с н у й т и м ч а с о в у стійкість, українському економічному
теренові – незайманість супроти російської навали (хоч, зрозуміла річ, тут вже яскраво
намічалася перспектива російсько–польського компромісу й співробітництва на терені
України – п р о т и н е ї (розбив О.Оглоблина. – Авт.)», – наголошує вчений81.
Ця сентенція О.Оглоблина не тільки засвідчує його давню прихильність
установчій тезі про «автономність господарства України», а й демонструє цікаві
спроби віднайти засадні основи для такої концептуалізації. Недаремно історик критикує
відому тезу М.Яворського про «єдиний східноєвропейський організм», який начебто
відображав цілковиту «гармонію» інтересів російського й українського капіталу82.
Зрештою, схожі думки іноді споглядаємо навіть у популяризаторських розвідках
О.Оглоблина, призначених для широкого загалу.
Наприклад, у газетній замітці про роль Донбасу в історії українського
господарства автор відзначає, що до виникнення цього промислового регіону
спричинилося поєднання інтересів і засобів українського, російського та
західноєвропейського капіталів. Відтак О.Оглоблин стверджує, що було «розв’язано
проблему донецької кам’яновугільної, металюргійної та металообробної
промисловости на українській землі в оточенні українського господарства й силами
переважно українського робітництва (курсив наш. – Авт.)»83.
Заразом учений наголошує, що українські землі розглядалися російським
капіталом не тільки як ринок сировини, збуту, а як транзитна територія, ба навіть
своєрідний плацдарм у боротьбі за Близький Схід84. Більше того, він вказує на
взаємозалежність імперської зовнішньої політики й інтересів російського капіталу у
близькосхідному регіоні, зокрема окреслює становище українського господарства в
контексті означених змагань.
«1820-ті роки – доба важкої боротьби російського капіталу на обох театрах
(турецькому й перському) близькосхідного фронту – характерні саме політикою
замирення флангів (польсько-українського) й кавказького (українсько-кавказького).
227
Митна політика щодо Польщі, одеське порто-франко, одесько-закарпатський транзит –
ось ланки цієї системи. 1830-ті й 1840-ві роки, надто після Туркменчайського,
Андріянопольського та Ункяр-Іскелеського трактатів – доба великої переваги
російського капіталу на Близькому Сході – відбилися змінами в митній політиці щодо
Польщі й скасування закавказького транзиту. 1850-ті роки (після 1848 року) – доба
кризи й поразки російського капіталу на Близькому Сході – знову позначилися змінами
в митній політиці на Україні (курсив наш. – Авт.)», – зазначає О.Оглоблин 85.
Варто наголосити, що витлумачення пріоритетів зовнішньої політики імперії
Романових у ХІХ ст. на Близькому Сході (і не тільки!) як просування відповідних
інтересів національного капіталу було досить популярним у російському історіописанні
початку ХХ ст. Зокрема, такої дослідницької установки тримався відомий російський
історик-марксист Михайло Покровський86.
Однак, на відміну від таких академічних устремлінь О.Оглоблин прагнув не
стільки пояснити соціально-економічну вмотивованість російської зовнішньої
політики, скільки показати на її тлі становлення і функціонування «українського
господарського організму». Власне, автором був обраний цікавий ракурс висвітлення
історії української економіки, який дозволяв наповнити новим змістом концептуальну
схему про її автономний розвиток.
Попри домінування історико-економічної проблематики в творчості О.Оглоблина
впродовж 1920-х – на початку 1930-х років учений мав неабиякі зацікавлення і в інших
галузях української минувшини. Щоправда останні ледь-ледь проступали в його
спорадичних розвідках або взагалі лишалися прихованими для широкого академічного
загалу з огляду на зростаючий тиск ідеологічних канонів радянського тоталітарного
режиму.
Втім, достеменно відомо про сталі та розгалужені інтереси вченого на ниві
української історіографії.
Наприклад, уже його промова 1921 р. про М.Драгоманова, оприлюднена 1996 р.
київським істориком І.Вербою, свідчить про солідну підготовку молодого дослідника.
Адже автор не тільки досить вдало і точно схарактеризував інтелектуальне становище
М.Драгоманова в українській політичній думці, а й висловив слушне міркування про
складність та багатогранність світогляду цього мислителя87.
Якщо згадати розвідку О.Оглоблина про автора літопису Самовидця88, його
лекції та підготовчі матеріали з української історіографії, написані протягом 1920-х –
1930-х років, які докладно висвітлені в цікавій монографії І.Верби89, то стає очевидним,
що вчений мав далекосяжні наміри.
Тим більше, що вони сполучалися з його честолюбними планами створити на базі
Історичного семінару вищого типу при Київському ВІНО власну школу на теренах
українського історіописання90. Учений навіть присвятив свою монографію про
передкапіталістичну фабрику «Семінару економічної історії України», яким він
керував91.
Водночас наукові інтереси О.Оглоблина обіймали джерелознавство, археографію
і, особливо генеалогію92. Проте останні залишилися практично нереалізованими в його
опублікованих студіях за радянської доби.
228
Більше матеріалу для відтворення історичних поглядів О.Оглоблина надають його
розвідки, присвячені політичній історії України другої половини XVII – першої
половини XVIII ст.
Зацікавлення вченого політичною минувшиною Гетьманщини протягом 1920-х
років виглядають як епізодичні. На перший погляд видається, що вони побутують на
маргінесі його наукових праць.
Утім, ці враження, які постають під впливом прочитання студій О.Оглоблина з
української економічної історії, є оманливими. Дослідницькі інтенції, представлені в
одній з його розвідок, виказують несподіваний розмах у постановці питання щодо
історії української політичної думки XVII–XVIII ст.
Автор не тільки критикує надмірну зацікавленість народними рухами, яка
заступала попередній українській історіографії інші явища та процеси, а й вважає, що
такі наукові пріоритети спотворили загальну палітру минувшини, зокрема добу Руїни.
«У цьому історіографічному хаосі гинули надзвичайно важливі моменти. Особливо не
пощастило державній думці, яка втрачує в писаннях істориків Руїни свою невідмінну
тяглість та закономірність, одривається від конкретних обставин соціяльної економіки.
Щоб правдиво зрозуміти ту епоху, неодмінно треба зв’язати Руїну з одного боку – з
революційними часами Хмельниччини, з другого боку – з добою Мазепинського
ренесансу, господарчого та культурного (курсив наш. – Авт.); треба з хаотичного
матеріялу виділити окремі процеси; в тій невиразній купі «людей Руїни» роздивитися
живі обличчя діячів тогочасної України, вивчити їхнє громадське й особисте життя на
тлі великих подій того часу», – стверджує О.Оглоблин93.
Зауважимо, що таке формулювання і розуміння проблеми виявляє справжній
масштаб наукових зацікавлень історика в царині української політичної історії. Відтак
нібито побіжні сюжети щодо основної тематики студій О.Оглоблина, що постали,
здавалося як побічний продукт його архівної евристики, демонструють не тільки певну
симптоматичність, а й послідовність авторських задумів.
Яка ж сюжетна спрямованість розвідок О.Оглоблина з української політичної
історії?
Діяльність «старого дорошенківця» (прибічника гетьмана Петра Дорошенка)
Михайла Вуяхевича–Височинського94. Перемовини стародубського полковника
Михайла Миклашевського з литовським магнатом Михайлом Казимиром Коцєлом у
1703 р. щодо об’єднання України як Великого князівства Руського з Польською
Короною та Литвою95. Справа сотника Дмитра Дарагана 1728–1729 рр., який на
польському Правобережжі згадував про часи Б.Хмельницького та його плани щодо
утворення Соборної України96.
Зрештою, низка студій про «ханського гетьмана» Петрика (Петра Іваненка) та
його договір з Кримом 1692 р.97
Отож, навіть звичайний перелік сюжетів розвідок О.Оглоблина з обсягу
української політичної історії другої половини XVII – першої половини XVIII ст. є
досить промовистим.
Ще яскравіше дослідницькі устремління простежуються в авторських
інтерпретаціях та коментарях.
229
Зокрема, згадані вище контакти М.Миклашевського О.Оглоблин тлумачить в
контексті тих господарських, культурних і політичних інтересів лівобережної
старшини, які нав’язували їй шлях до традиції, що склалася ще за часів І.Виговського та
Гадяцької угоди 1658 р. «Одрив од Москви й спілка (або федеративна злука) з Литвою
й Польщею, утворення міцної політичної організації на території між Балтикою й
Чорноморщиною, нейтральної в російсько–шведській борні, – це був як на ті часи
єдиний вихід (курсив. – Авт.) з того становища, що в ньому опинилася Україна», –
відзначає історик98.
Та найповніше історичні погляди О.Оглоблина виявляються в його студіях про
повстання Петрика (Петра Іваненка).
З–під пера історика він постає як «репрезентант і оборонець української
політичної думки, спадкоємець давньої політичної традиції»99. Більше того,
О.Оглоблин свідомо наголошує на домінації політичних аспектів у створенні образу
цієї історичної постаті, позаяк попередні дослідники акцентували увагу на
«соціяльному характері справи Петрика»100.
Натомість історик обстоює думку про антимосковське спрямування повстання
Петра Іваненка101.
Заразом він акцентує увагу на загостренні «класової боротьби» в Україні–
Гетьманщині наприкінці XVII ст. За таких соціальних передумов сподівання Петрика
на повстання поспільства, уважає О.Оглоблин, відвернули від нього більшу частину
української старшини102.
Однак, найголовнішу роль автор відводить політичним комбінаціям «ханського
гетьмана», в яких він убачає поєднання двох державницьких ідей. «Історія державної
думки за доби “другої української держави” зформулувала дві основні ідеї державного
будівництва України: і д е ю к н я з і в с т в а Р у с ь к о г о, що протягла традицію
давньої Руської держави, – й нову порівнюючи і д е ю В і й с ь к а З а п о р о з ь к о г о
(як державної організації України), що її утворила була революційна доба, хоч коріння
її сягають глибше (розбив О.Оглоблина. – Авт.). За часів Хмельницького маємо
змагання цих двох ідей, власне тих двох суспільних верстов, що були творцями й
репрезентантами тих ідей», – підкреслює вчений103.
Зазначимо, що визначення окремих соціальних верств як носіїв певних ідей чи
ідеалів державного устрою, не тільки виказує появу неромантичних мотивів у
творчості О.Оглоблина, а й нав’язує певні аналогії з працями В.Липинського.
Передусім, простежується вплив його відомої студії «Україна на переломi 1657–
1659: Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім
століттю», зокрема щодо потрактування державницької традиції давньої Русі за доби
Хмельниччини104.
За автобіографічним свідченням О.Оглоблина, він познайомився з цієї працею ще
1922 р.105
Почасти про масштаб впливу В.Липинського можемо судити з авторської зауваги,
поданої в розвідці 1926 р. «Наукове дослідження української ідеології в середині XVII
сторіччя спричинилося до справжньої революції в нашій історіографії (курсив наш. –
Авт.)», – зазначає історик106.
230
Відзначимо, що О.Оглоблин навіть у передмові редактора до «Нарисів
української історіографії за доби февдалізму й доби капіталістичної» Д.Багалія,
підписаній 1 липня страшного 1933 р., все ж таки вказує на помилкове включення
В.Липинського до «польсько-української» школи. Заразом він наголошує, що цій праці
бракує оцінки «т. зв. “державницької школи” В.Липинського»107, хоч і мотивує це
методологічними й ідеологічними хибами Д.Багалія як колишнього «буржуазного»
історика.
Отже, інтелектуальні орієнтири, окреслені В.Липинським в «Україні на переломі»,
сприймалися О.Оглоблиним значною мірою.
Невипадково у статті про угоду 1692 р. автор не тільки покликується на зазначену
монографію108, а й прагне поширити дослідницькі підходи В.Липинського на новий
фактографічний матеріал. Вірогідно, саме в цьому напрямі варто шукати витоки
дослідницьких інтенцій О.Оглоблина щодо студіювання політичної історії України,
зокрема його наміри простежити і пов’язати традиції української політичної думки від
Хмельниччини до Мазепинського ренесансу.
Та повернемося до авторських текстів. За доби Б.Хмельницького пошуки
компромісних варіантів, які б сполучили шляхетський проект Великого князівства
Руського з козацько-старшинською ідеєю Війська Запорізького, на думку О.Оглоблина,
були практично неможливі109.
Втім, з плином часу шляхетський проект поступово втрачає свою соціальну
основу. Заразом істотно змінюються зовнішньополітичні обставини та й саме
внутрішнє буття України-Гетьманщини. Відтак шляхетська ідея відроджується і
трансформується, але набуває вже іншого змісту.
«Нова орієнтація української політики – на Крим і Туреччину – пізніше зв’язана
була з відновленням колишньої шляхетської ідеї – князівства Руського (курсив наш. –
Авт.). Її вбачаємо в організації князівства Малої Росії й України за Ю.Хмельницького.
Але лишилася сама форма: зміст ідеї був вже цілком відмінний. Ідея відірвалася була
від свого соціяльного ґрунту, перетворилася на і д е ю м а н д р і в н у (розбив
О.Оглоблина. – Авт.), на знаряддя турецько–татарської політики на Україні», –
стверджує історик.110.
З такої перспективи договір Петрика з Кримом 1692 р. постає вже не тільки як
спроба визволити й об’єднати Лівобережну і Правобережну Україну111, а й як пошук
компромісної формули, яка б сполучила дві традиції національної політичної думки. Її
вчений знаходить у пунктах означеної угоди, яка визначає майбутній державний устрій
України як «Князівство Київське та Чернігівське з усім Військом Запорозьким і
народом Малоросійським»112.
Ця констатація дозволяє автору оцінити договір Петра Іваненка з Кримом як
«кільце того ідеологічного ланцюгу, що пов’язав добу Мазепинського ренесансу з
далекими вже, але славними часами старого Хмельницького й Дорошенка (курсив наш.
– Авт.)»113.
Зауважимо, що серія розвідок О.Оглоблина про Петрика перевидавалася
наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років кілька разів. Знаний дослідник історії
Гетьманщини Микола Петровський розглядав ці праці як «цінний вклад в українську
231
історіографію», хоч і закидав автору низку прогалин щодо архівної евристики та
використання опублікованих джерел114.
Зрештою, студії про повстання Петрика та угоду 1692 р. надихнули завжди досить
обережного та стриманого, схильного опиратися на достовірні джерела О.Оглоблина до
занадто широких висновків, узагальнень і припущень з обсягу історії української
політичної думки другої половини XVII – початку XVIII ст.
Зокрема, він досить своєрідно коментує вплив повстання Петрика та його
державного проекту на українську політичну думку Мазепинської доби. «На початку
XVIII в., за часів Мазепи й українсько-шведського союзу, ще побачимо останні відгуки
цієї ідеї, власне комбінацію двох ідей. Проте катастрофа 1709 року зруйнувала ідею
Руського князівства. І конституція 1710 року і договір з Кримом 1711 року остаточно
перемогу ідеї Війська Запорозького ствердили (курсив наш. – Авт.)», – відзначає
історик115.
Більше того, в одній із розвідок О.Оглоблин припускає можливу участь гетьмана
І.Мазепи в акції Петрика. «На меті було скласти угоду з Кримом і за кримською
допомогою вибитися з-під московської зверхности, вийти з антитурецької коаліції,
добитися кращих умов за-для українського торгу на Чорноморщині, утворити
самостійну Українську державу (курсив наш. – Авт.)», – підкреслює вчений116.
В іншій статті він навіть висловлює думку про ту чи іншу імовірну роль Петрика
в політичних заходах П.Орлика після смерті І.Мазепи117.
Цікаві зауваги щодо української політичної історії споглядаємо і в інших студіях
О.Оглоблина.
Зокрема, автор досить прихильно коментує французькі проекти щодо утворення
на українських землях двох держав під протекторатом Наполеона118. В аналогічному
сенсі він відгукується і про плани впливової прусської партії Бетмана–Гольвега за доби
Кримської війни (1853–1856) щодо поділу Російської імперії й створення «самостійної
Української держави»119.
Зазначимо, що ці припущення, коментарі і відгуки в працях О.Оглоблина є
показовими для розуміння еволюції його історичних поглядів та світосприйняття.
З одного боку, вони свідчать, що автору ставав затісний позитивістський ідеал
науковості, притаманний для більшості його праць, написаних протягом 1920-х років.
З іншого боку, наведені сентенції наближають ученого до неоромантичного
ототожнення історичної особи з речником певної суспільної ідеї (ідеалу), зокрема
нав’язують ідеологічний зв’язок низки постатей з державницькими традиціями
української політичної думки другої половини XVII – початку XVIII ст.
Власне, студії О.Оглоблина написані впродовж 1920-х – на початку 1930-х років
виявляють два цікаві інтелектуальні пласти в стилі мислення історика.
Передусім, споглядаємо нежорстке, але детерміністське представлення
соціально–економічної візії масової історії, що сполучала як позитивістські канони
(органіцизм, сувора каузальність, документалізм, акцентування уваги на статичному й
динамічному стані суспільства), так і деякі вимоги марксистської методології
(матеріалістичне тлумачення історичних фактів, домінація економічних законів).
Згодом у студіях з політичної історії Гетьманщини, принаймні в друкованих
працях ученого, з’являються неоромантичні елементи (співвіднесення ролі окремих
232
соціальних верств з певними державними ідеями, потрактування історичної ролі
окремих осіб як репрезентантів або виразників суспільних ідеалів) тощо.
Таке сполучення економічно-соціальної конструкції масової історії з
неоромантичними устремліннями у царині політичної минувшини видається досить
оригінальним. Київський історик І.Верба пропонує для означення цих інтелектуальних
шарів в історичних поглядах О.Оглоблина термін «державницький націонал–
марксизм»120.
Проте поєднання різних стильових елементів у творчості цього історика видається
складнішим. Це виявляється навіть в історико-економічних студіях О.Оглоблина,
зокрема в його розвідці про поняття «української економіки». Адже провідним
критерієм формалізації цієї дефініції є реакція суспільної свідомості на певні
економічні явища та процеси на українських обширах.
У широкому сенсі цей підхід дещо нагадує (і не більше!) фіксацію результатів
соціальної діяльності у світі ідей, тобто тлумачення певних понять як своєрідних
маркерів культурної свідомості, що нав’язує певну схожість з неокантіанством.
Ці дослідницькі устремління, вочевидь обіцяли у найближчому майбутті
перетворення позитивістського органіцизму й економічного детермінізму О.Оглоблина
в якусь із стильових версій соціологізму з багатоплановим і добре структурованим
представленням минувшини з широкими інструментальними можливостями щодо
студіювання культурної, соціальної й інтелектуальної історії України. Адже до
соціально-психологічного потрактування «органічної цілісності» як самостійної
реальності з власною колективною свідомістю в текстах історика залишалося кілька
невеликих кроків!
Врешті-решт, і сам учений згадував, що в ті часи «відчувалося прагнення синтези
(курсив О.Оглоблина. – Авт.), робилися навіть поважні спроби її…»121.
Та не так сталося, як гадалося! На зламі 1920-х – 1930-х років відбувається швидке
утвердження радянської тоталітарної системи, яка розпочала систематично «зачищати»
культурний та інтелектуальний ландшафт, зокрема впроваджувати квазімарксистські
стандарти науковості, «пролетарсько–селянські» норми соціального і культурного
буття тощо.
У полоні радянського гранд–наративу
Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років О.Оглоблина та низку інших
українських учених (О.Гермайзе, М.Слабченка, М.Яворського) уже таврують в
науковій періодиці як «псевдомарксистських істориків»122.
Проте арешт О.Оглоблина у ніч з 18/19 грудня 1930 р. спершу був пов’язаний зі
справою його шурина О.Фролова, якому органи ДПУ УСРР закидали
«контрреволюційну діяльність»123.
Після кількамісячного ув’язнення історика звільнили. Далебі все закінчилося
начебто «добре»…
Втім, уже навесні 1931 р. розпочалася кампанія з «критичної перевірки» його
наукової творчості. Ці найчорніші сторінки в біографії видатного українського історика
відображають масштабний процес народження радянського гранд–наративу, зокрема
його переходу від прихованої фази до повсюдного домінування.
233
На відміну від 1920-х років – десятиліття революційного романтизму, протягом
якого все ж таки побутувала певна версіальність соціогуманітаристики, зокрема в
історіописанні, на початку 1930-х років складалася «нова радянська обрядовість», що
підміняла елементарні вимоги й стандарти науковості.
Вона нав’язувала універсальні еталони «виробництва» наукової продукції,
пов’язані зі спотвореним і гіпертрофованим технократичним стилем керівництва
партійної та радянської еліти. Відтак інтелектуальна діяльність уподібнювалася до
матеріального, валового виробництва з догматично окресленою «технологією».
Недаремно її стали означувати та вимірювати формалізованими кількісно-
якісними показниками, які відтоді стали повсюдно домінувати в науково-дослідних
планах, звітах і проектах. Тож наукову творчість звели до бухгалтерських документів з
відповідними ідеологічними акцентами. Зокрема, витворився спеціальний механізм
академічної бюрократії, який тотально обраховував у відповідних колонках чисел і
параметрів – кількість запланованої й опублікованої «продукції» (монографій, статей,
рецензій, газетних заміток), видавничі аркуші, перелік актуальних тем з вказівками
щодо їхньої практично-політичної та науково-теоретичної значимості, інтенсивність
агітаційних, популяризаторських та пропагандистських заходів і т.п.
За такими підрахунками й документацією, власне зникала неповторна творча
індивідуальність радянського вченого та самобутній інтелектуальний візерунок його
праць.
Водночас уводився своєрідний ритуальний канон, який став нормативною
складовою радянської академічної культури, ба навіть тотальним регулятором
індивідуальної творчості кожного історика.
Останній складався з низки елементів і розпочинався з апеляцій до вищих
авторитетів (класиків марксизму-ленінізму, праць радянських керівників, рішень
партійних форумів і т.п.) у вигляді цитування «крилатих висловів».
Потім апріорно постулювалася низка ціннісних визначень стосовно предмета чи
об’єкта наукових студій, суб’єкта пізнавального процесу або колег по фаховому цеху
(учених–попередників і сучасників) за принципом бінарної ідентифікації: «свій»
(пролетарський, соціалістичний) – «чужий», точніше ворожий (буржуазний,
дрібнобуржуазний, націоналістичний, дворянський, монархічний, контрреволюційний
і т.п.).
На підставі цієї установчої ціннісної, або точніше ідеологічної ідентифікації
обиралася певна «дослідницька стратегія»: апологетична у випадку позитивної, тобто
«своєї» належності; викривально-звинувачувальна у разі констатації інакомислення, що
незаперечно тлумачилося як «чуже» і «вороже»; виправдувальна, якщо в історичному
явищі, процесі чи особистості відшукувалися достатні «прогресивні» риси (наприклад,
цар Іван ІV як «великий і мудрий» будівничий централізованої Російської держави і
т.п.).
Відповідно до обраного типу «стратегії» вибудовувалася й певна система
аргументації, яка часто–густо була або виключно позитивною, або повністю
негативною з невеликими косметичними домішками.
234
Зауважимо, що навіть обережно збалансована аргументація за принципом «pro et
contra» (за і проти) в студіях тогочасних істориків виглядає як дивовижний виняток,
який підкреслює незвичайне й абсолютне всевладдя радянського гранд-наративу.
Нарешті, головна лінія аргументації залежно від наукової ерудиції, фахової
підготовки, а іноді від ідеологічних фантазій автора лише стверджувала той чи інший
вердикт, намічений в установчих тезах студії. Останній, як правило, пов’язувався з
вищими догматами «ідеологічної віри» – провідними положеннями марксизму-
ленінізму (формаційний поділ, базис і надбудова, матеріалістичне розуміння історії,
класова боротьба і т.п.), до яких редукційно зводилося все розмаїття світу історії.
Ця система «радянської обрядовості» добре пристосовувалася до змін партійного
курсу, ідеологічних кампаній, політичних «чисток» і т.п.
Власне, гранд-наратив за сталінських часів вирізнявся надзвичайним динамізмом.
Він повсякчасно реагував на політичні реалії країни Рад, був зорієнтований на боротьбу
з різноманітними «ворогами» й «ухилами», безперервне викриття «непролетарських»
чи «антирадянських» явищ, врешті-решт на продукування певних моделей соціальної
поведінки, радянських стереотипів і міфів.
Взагалі великий радянський текст освячував і поширював домінуючі соціальні,
культурні й освітні практики, яких потребував тоталітарний режим. Він не тільки
вихолощував і нівелював творчість учених під єдиний взірець, а й примушував
академічну спільноту «грати в науку» за ідеологічними правилами.
Недаремно наукова полеміка навколо актуальних проблем досить швидко
перетворилася в «дискусії», які нагадували жонглювання казуїстичними і
схоластичними висловами. Адже опоненти (принаймні, формально) змагалися за
ідеологічне визнання. Тому сенс дискусії зводився до відповіді на питання: яка з
конкуруючих концепцій (або позицій) більше чи менше відповідає догматичним
канонам марксизму-ленінізму, що тлумачилися в світлі поточної партійної політики.
Така полемічна установка продукувала суцільну ідеологічну мімікрію,
перманентне апелювання й пристосування до «авторитетів» і «догматів», які час від
часу змінювалися або набували нової ідеологічної «якості» під час чергової урядової
кампанії. Відтак ідеологічним антуражем були змушені прикриватися і справжні
дослідники, і звичайні невігласи від науки.
Отож, ідеологічна формалізація матеріалу за класовою ознакою та принципом
партійності вихолощувала інтелектуальну сутність їхніх праць. Волею-неволею
створювався ефект «зачарованого кола», в якому не тільки працював, а й фізично
існував радянський учений-гуманітарій, зокрема історик.
У межах цієї чорно-білої логіки здійснювалися «дивовижні відкриття» та
дозволялися масові, безпрецедентні і кричущі суперечності, якими часто-густо рясніли
перші сторінки монографій та наукових статей. Утім, слідування нав’язаним правилам
цієї «гри» давало науковцям бодай крихту надії зберегти своє соціальне й професійне
становище, а в сталінську добу – саме життя!
Загалом адянський гранд-наратив постулював універсальне телеологічне
представлення минувшини східного слов’янства з футуристичною і мінливою (в
залежності від поточних партійних установок!) перспективою «світлого
комуністичного майбуття». Проте радянська історична наука, попри позірну
235
декларативність інтернаціоналізму, так і не стала такою за своєю сутністю, позаяк
дедалі більше спиралася на традиції великодержавного російського історіописання124.
Останні стали домінуючими у другій половині 1930-х років після остаточного
ідеологічного розвінчання та «викриття» російської історичної школи М.Покровського,
яку, зрештою, визнали «немарксистською».
За влучним висловом Б.Крупницького, саме в той час «перемогла течія, що
стреміла до звеличення властивої Росії: російський народ мав віднині з волі партії бути
провідним народом, народом – вождем в рамках Совєтського Союзу. Йому передана
була честь бути прапороносцем революції і комунізму та рішаючим фактором в
культурному житті Східньої Европи»125.
За таких соціокультурних умов та ідеологічних вимог історики з «національних
окраїн» СРСР опинилися на маргінесі наукового життя. Більше того, вони були
змушені копіювати чи наслідувати радянізовані російські «інтелектуальні» взірці, які
фактично встановлювали припустимі межі представлення національної історичної
проблематики.
«Це вимагало великої й небезпечної еквілібристики, великого опортунізму й разом
з тим великого пониження наукової й людської гідности історика», – наголошував
О.Оглоблин126.
Недаремно навіть входження вченого до ідеологічного й культурного простору
радянського мета-наративу здійснювалося за своєрідним ритуалом «спокути» уявних
академічних «гріхів».
Ця процедура передбачала: «самовикриття» і зречення «помилкових» концепцій і
поглядів, публічну «самокритику» власних, звісно «ворожих» або «чужих» праць у
світлі «пролетарсько-селянської» етики, показову й енергійну участь у боротьбі за
чистоту партійно-класових принципів та поширення марксистсько-ленінської
методології і т.п. «Чим вище стояв у науці той чи інший український учений, – зазначав
О.Оглоблин, – тим витонченішою й рафінованішою була його “критика й
самокритика”127.
Цього принизливого і психологічного тяжкого «обряду самозречення» не уникнув
і О.Оглоблин.
26–28 травня 1931 р. за ініціативою Київської філії Українського товариства
істориків-марксистів відбулася «дискусія» про концепцію історії України професора
О.Оглоблина128. Звичайно, ідеологічний перебіг цієї «наукової» полеміки був
визначений заздалегідь.
Вістря «критики» чи точніше звинувачувальний вердикт «наукової громадськості»
скеровувався супроти ідей ученого про автономність українського економічного життя
XVIII–XIX ст. та про роль державницької традиції в національній політичній думці за
доби Гетьманщини. Відтак його схему української історії визнали «механістичною й
буржуазно-націоналістичною» за ідеологічним змістом.
Сам О.Оглоблин як науковець отримав небезпечне тавро «український націонал–
ліберальний струвіянець доби пролетарської революції і соціялістичного
будівництва»129.
236
Спершу, під час травневої «дискусії», О.Оглоблин ще намагався, хоч би частково
опонувати своїм «критикам», звертав увагу на суперечності і прогалини в їхній
аргументації і т.п. Та все було марно…
Згодом він збагнув безперспективність таких спроб у світлі нових «обрядових»
правил гри. Адже йшлося вже не про «наукове» змагання ідей, а про саме життя!
28 листопада 1931 р. на сесії Ради ВУАН О.Оглоблин виступив з публічною
заявою про визнання «своїх науково-політичних помилок», які пояснював своїм
соціальним походженням і вихованням у традиціях, властивих «клясі буржуазній»130.
Зрештою, учений був змушений сповна випити гірку чашу нового радянського
ритуалу – публічної «самоспокути» уявних і реальних «гріхів», «самозречення»
наукових поглядів тощо.
За кілька днів потому київський радянський і партійний офіціоз – газета
«Пролетарська правда» друкує його покаянну статтю «За марксо-ленінську
методологію в історичній науці».
У цій газетній замітці О.Оглоблин уже повністю слідує канонам радянського
гранд–наративу. Зокрема, він прагне перекваліфікувати викривально–звинувачувальну
«стратегію опонентів» на власну – виправдувальну, тобто намагається віднайти
достатні підстави і пояснення причин власних «помилок» для того, щоб уникнути
безапеляційного вердикту – «ворог».
«Насамперед мушу завважити, що вибір моєї головної теми “Історія української
фабрики” і взагалі мої студії над історією господарства України я визначав свідомо як
антитезу тій “народницькій школі”, що тоді (1919–1920 р.р.) цілком панувала в
українській буржуазній історіографії і нехтувала питаннями історії української
промисловости. Але моя методологічна підготовленість до цієї важливої праці
складалася з еклектичної мішанини різних буржуазних концепцій історії господарства
(передусім Туган-Барановського й Струве) з формалістичним меншовицьким
тлумаченням деяких тез Маркса. Мало того. На моїй “Історії української фабрики”
яскраво позначилася відома націоналістична концепція буржуазної української
історіографії, що особливо виявилася в працях Джиджори. Наслідком того була й
цілком немарксівська постава проблеми української фабрики (курсив наш. – Авт.)…»,
– зазначав історик131.
Отже, визнаючи майже всі звинувачення, які закидалися йому «академічною
громадськістю», він наголошує лише на ненавмисному характері своїх «помилок».
Власне, О.Оглоблин підкреслював ідеологічну чистоту своїх первісних мотивів і
намірів, а потім – виявляв причини, які зумовили такі «шкідливі ухили», врешті-решт
подавав їхню розгорнуту і послідовну «самокритику». Адже лише слідування такому
ідеологічному канону давало єдино-можливий шанс на порятунок з горнила
тогочасних партійних чисток і кампаній.
Далі автор наводить довжелезний і докладний перелік своїх «гріхів»:
«Підмінюючи марксизм економічним матеріялізмом і механістичним розумінням
клясової боротьби, подаючи апологетичну характеристику українського націоналізму в
минулому (прим., “Ескізи з історії повстання Петрика”), я будував певну концепцію
українського історичного процесу, концепцію буржуазно-націоналістичну.
Немарксівське розуміння феодально-кріпацької системи в моїх працях виявилося в
237
неправдивому протиставленні укр. дворянства і буржуазії за доби февдалізму, в певній
апологетиці старої української буржуазії, в хибному підході до проблеми
колоніальности України, до антиленінської концепції т. зв. “господарської автономії”
України за царату, отож цілковитого протиставлення інтересів українського й
російського капіталу, штучного відокремлення укр. економіки (курсив наш. –
Авт.)…»132.
Насамкінець, О.Оглоблин накреслював перспективні «шляхи» критичного
переосмислення своїх праць та підготовки нових студій у світлі «правильної»
марксистсько-ленінської методології.
Схожої «стратегії» дотримується автор і у своїй розвідці-некролозі про Д.Багалія,
яку вмістили 1932 р. у погромному для української історіографії числі «України»133.
О.Оглоблин у стислій формі висвітлює творчу біографію академіка Д.Багалія, яку
характеризує як «шлях співробітника української ліберальної буржуазії»134.
Водночас він намагається віднайти «пом’якшувальні обставини», які б давали
можливість хоч би частково «виправдати» цього історика в межах панівних
ідеологічних догматів. Відтак згадуються щирі спроби Д.Багалія опанувати марксизм,
але проводиться думка, що він «обрав хибний напрямок – шлях економічного
матеріялізму»135.
Ця позиція О.Оглоблина щодо висвітлення спадщини та біографії Д.Багалія
пояснювалася як тривалими академічними зв’язками з академіком, так і підготовкою до
друку його спадщини. Зокрема, в 1933 р. О.Оглоблин готував до запланованого (але так
і неопублікованого!) 15-ти томного зібрання творів академіка Д.Багалія кілька його
праць – «Історію колонізації Слобожанської України» та «Нариси української
історіографії за доби февдалізму й доби капіталістичної»136.
Зауважимо, що на початку 1930-х років навіть така куца «виправдувальна
стратегія» щодо Д.Багалія виглядала як потенційно небезпечна, позаяк могла стати
приводом для нових звинувачень. Тим більше, що становище О.Оглоблина за доби
апогею сталінських репресій та кардинальних організаційних трансформацій
української науки було досить непевним.
У цей час учений постійно змінював місце роботи: заступник директора з
наукової роботи Всеукраїнського історичного музею ім. Т.Шевченка у Києві (1931),
директор Київського архіву стародавніх актів (1932–1934), старший науковий
співробітник Історично-археографічного інституту ВУАН (1934) та Інституту історії
матеріальної культури АН УРСР (1935–1937) та ін. Деякий час він узагалі мав
тимчасові заробітки137.
Певною мірою О.Оглоблин намагався хоч якось продовжувати свої історико-
економічні студії, які пристосовував до потреб чергових партійних кампаній138.
Зокрема, він брав участь у заходах з написання історії заводів та фабрик,
ініційованих спеціальною постановою ЦК ВКП (б) «Про видання “Історії заводів” від
10 жовтня 1931 р. У 1932–1936 рр. учений працював як керівник спеціальної
експедиції, яка вивчала промислові запаси та сировинну базу на українському Полісі
тощо.
Втім, про концептуальну й інструментальну розробку економічно-соціальної
версії масової історії на українських теренах довелося забути. Багатообіцяюча,
238
перспективна і самобутня інтелектуальна та світоглядна еволюція О.Оглоблина була
ґвалтовно обірвана в найцікавіший момент.
Більше того, важка психологічна атмосфера і повсюдний жах від страшного
механізму сталінських репресій першої половини 1930–х років змушував учених-
гуманітаріїв повністю підкоритися канонам великого радянського наративу. Не
уникнув цього і О.Оглоблин, який написав кілька «погромних» розвідок за найгіршим –
«викривально-звинувачувальним» сценарієм.
Попри суцільну ідеологічну заангажованість таких текстів вони становлять певну
цікавість для сучасного дослідника, позаяк виявляють інтелектуальні якості тогочасних
учених у стресовій, ба навіть драматичній ситуації. Адже тодішні праці дозволяють не
тільки повніше усвідомити, відчути соціокультурні обставини 1930-х років, а й
казуїстичну та суперечливу логіку радянського історіописання, зокрема походження
низки тодішніх стереотипів і концептуальних настанов.
Об’єктом «наукового розвінчання» у великій розвідці О.Оглоблина стала
«буржуазно-історична» школа його колишнього вчителя М.Довнар-Запольського139.
Варто наголосити, що цю працю вченого слід розглядати як частину цинічного
радянського ритуалу «спокути гріхів». Недаремно автор у короткому вступі до
зазначеної статті розглядав її як один із наслідків процесу «методологічного
переозброєння» та нагадав, що раніше він сам будував «буржуазно–націоналістичну
концепцію українського історичного процесу»140.
Передусім, О.Оглоблин у кращих традиціях радянського мета-наративу подає
установчі, оціночні характеристики–ярлики, зокрема стосовно М.Довнар-Запольського.
«Перед нами надзвичайно цікава постать буржуазного вченого, – пише
О.Оглоблин, – багатолітнього керманича київської університетської кафедри “русской”
історії, що водночас був і основоположником нацдемівства в білоруській історіографії
та одним з лідерів білоруської контрреволюції й БНР, і речником махрового
великодержавництва в російській історіографії – і на професорській кафедрі і
громадській діяльності в Києві (і в Москві), і вірним учнем українського буржуазного
історика (курсив наш. – Авт.) доби промислового капіталізму Антоновича»141.
Відзначимо, що відразу впадає в око абсурдність наведеної дефініції, зокрема
формальна суперечливість між її складовими: один із «лідерів білоруської
контрреволюції» заразом стає речником російського «махрового великодержавництва».
Вочевидь кожен із цих компонентів формули О.Оглоблина щодо означення статусу
М.Довнар-Запольского як вченого та громадсько-політичного діяча автоматично
виключає інший.
Окрім того, суперечливо (як мінімум!) виглядає й третя частина цього визначення
«учень українського буржуазного історика», яка незрозумілим чином сполучається з
«білоруським контрреволюціонером» і «російським великодержавником»!
Почасти «логіку» такого поєднання в праці О.Оглоблина пояснює підзаголовок її
назви – «До ґенези блоку російського великодержавництва й місцевого націоналізму в
українській історіографії» та авторська заувага про необхідність «виявлення й
подолання певних спроб блокування (курсив О.Оглоблина. – Авт.) різних буржуазних
історичних напрямків»142.
239
Відзначимо, що вже на перших сторінках цієї розвідки споглядаємо й чимало
інших, здавалося принагідних, дотичних ідеологічно-ідентифікаційних оцінок, які
виказують позірну абсурдність подібного формулювання проблеми.
Наприклад, теза про блокування «великодержавної історико-економічної школи
Воблого» з «фашистською (колись нацдемівською) історичною школою
Грушевського»143 чи «фашистську суть концепцій Грушевського, Яворського»144 і т.п.
Власне, вони засвідчують, що історик повною мірою дотримується однієї з
базових вимог тогочасного радянського історіописання – схематичного й ідеологічного
постулювання персональної належності: «свій» – «чужий». Відтак навіть кричуща
суперечливість означених положень немає будь-якого значення, позаяк вона
витримана в межах відповідного ритуалу і переконливо доводить «радянській
громадськості», що автор тексту є її репрезентантом, тобто – «своїм».
Яку ж систему аргументації вибудовує О.Оглоблин, щоб довести ці справді
безглузді установочні оцінки?
Він обирає досить просте й «елегантне», хоч і дещо незвичайне, принаймні для
текстів з обсягу великого радянського наративу, рішення – ввести до праці концепт
«легенди», який начебто побутував щодо висвітлення біографії й творчості М.Довнар-
Запольського.
Такий прийом відразу надає його викладу багатошаровості, зокрема встановлює
поділ між «уявним» («легендарним») та «реальним». Причому останній шар має
постати у процесі «викривально-звинувачувальної» процедури дослідження.
Отож, О.Оглоблин висуває тезу про існування трьох «легенд» щодо
потрактування науково-громадської діяльності М.Довнар-Запольського: 1) про його
«вороже ставлення до українського питання»145; 2) про «марксизм» цього вченого146; 3)
про політичний радикалізм як громадського діяча147.
Думка про три «легенди» в творчості і біографії М.Довнар-Запольського дозволяє
авторові розвідки широко та вільно залучати й цитувати різноманітні джерельні
свідчення дожовтневої доби, відгуки різних осіб, зокрема очевидних «ворогів» у світлі
тогочасної партійної ідеології і т.п. Відтак шарова структуризація тексту О.Оглоблина
несподівано стає ефемерною, позаяк межа між «легендарним» і «реальним» майже
стирається, текст несподівано перетворюється в заплутане мереживо, в якому вигадка й
містифікація сполучаються з історичним буттям!
Іноді читач переглядаючи цю розвідку може загубитися в строкатому лабіринті
«уявних» і «реальних» смислів, який продукує оглоблинський текст. Причому цей
ефект виникає попри дуже чітко сформульовані та численні викривальні оцінки,
коментарі і зауваги автора.
Приміром, О.Оглоблин наводить уривок з газетної замітки М.Довнар-
Запольського, видрукуваної 8 квітня 1918 р.: «Жереб кинутий! Великий акт в житті
нашого народу відбувся: Білорусь проголошена своїм тимчасовим урядом
самостійною республікою (курсив наш. – Авт.)…»148.
І поряд з цим читаємо авторський коментар: «Проблема блокування українського
й білоруського нацдемівства є чергове питання української й білоруської радянської
історіографії в її боротьбі проти фашизму (курсив наш. – Авт.)»149. Здавалося, таке
240
поєднання виглядає як нереальне, майже фантастичне! Проте схожими
«паралельними» смислами сповнений практично увесь текст зазначеної праці!
Загалом таке насичене цитування «ворогів» і опонентів-супротивників, а тим
більше побудова тексту на засадах контраверсійного протиставлення різних смислів,
помітно випадають з ідеологічного канону великого радянського наративу. Адже
тогочасні молоді адепти сталінської ерзац-версії марксизму були схильні до
монологічної апологетики і лише для прикладу, вибірково та фрагментарно наводили,
переважно усічені цитати з «ворожих» праць, які відразу розвінчувалися.
Імовірно, така стильова специфіка розвідки О.Оглоблина пояснюється як
різницею в академічній культурі між двома генераціями радянських учених
(поколінням 20-х і новим поколінням 30-х), так і становленням самого канону гранд-
наративу, який потребував різкого відмежування від попереднього історіописання. До
того ж праці ідейних «ворогів» на той час лише почали вилучатися із наукового обігу і
були досить добре відомі сучасникам.
Нарешті, варто зазначити, що і в розвідках інших учених, опублікованих у
першому номері «Записок історично-археографічного інституту», споглядаємо досить
репрезентативне цитування «чужих» і «ворожих» праць, порівняно з пізнішими
текстами українських радянських істориків.
Розвідка О.Оглоблина прикметна і кількома самобутніми авторськими пасажами,
які кидають світло на його історичні погляди та інтелектуальну еволюцію.
Зокрема, він досить розлого коментує відоме гносеологічне гасло «Повернення до
Канта», яке циркулювало в російській соціогуманітаристиці на початку ХХ ст., зокрема
серед відомих екс-марксистів (П.Струве, М.Туган-Барановський, С.Булгаков та ін.)150.
Ця розгорнута заувага, опосередковано, свідчить, що неокантіанські впливи все ж таки
не залишилися поза увагою О.Оглоблина в 1920-ті роки!
Досить цікавою видається й авторська дефініція «наукової школи», яка
складається з низки елементів: ідеологічно-політична спрямованість, методологія,
організаційно-технічні моменти, техніка історичного досліду, тактика науково-
громадської діяльності, тематика студій, формальні стосунки між учителем та
учнями151. Вона виказує тривалі авторські роздуми щодо цієї проблематики, хоч і
споріднена з аналогічними визначеннями інших учених152.
Незважаючи на тотальну заідеологізованість цього тексту в ньому споглядаємо і
деякі вияви прихованих симпатій О.Оглоблина.
Зокрема, він називає членів нарбутівського гуртка 1918–1920 рр. людьми
«рафінованої культури й неабиякого мистецького хисту», хоч і обстоює думку, що «їх
найміцніше злютовала жорстока лють (курсив наш. – Авт.) до Жовтневої революції,
до робітничо-селянської України»153.
Ця заувага є ще одним прикладом того наскільки тісно й суперечливо, пов’язане
«реальне» й «уявне» (містифіковане) в розвідці О.Оглоблина.
За іронією долі на початку 1930–х років вченому як заступнику директора з
наукової роботи Всеукраїнського історичного музею ім. Т.Шевченка пощастило
ознайомитися з приватним епістолярієм та іншими цікавими матеріалами одного з
найвідоміших учасників гуртка Г.Нарбута – історика і генеалога Вадима
Модзалевського154.
241
Втім, попри щире захоплення Г.Нарбутом та його оточенням історик готує ще
одну «звинувачувально-викривальну» розвідку про В.Модзалевського до другого (так і
неопублікованого!) номера «Записок історично-археографічного інституту». Про її
зміст довідуємося з «красномовної» назви – «З настрою буржуазної інтелігенції 1917 р.
(«Щоденник» та листування гетьманського історика В.Модзалевського)»155.
Врешті-решт, незважаючи на низку особливостей праці О.Оглоблина про
історичну школу М.Довнар-Запольського вона завершується вповні типовим
«звинувачувальним вердиктом». Останній відтворює ті ж самі суперечності, які
заходимо і в установчих авторських тезах. Цей «академічний» висновок навіть
стилістично наслідує партійні гасла тієї доби з її військовою та казенно-офіційною
лексикою (блок, фронт, ворог, боротьба, шкідництво, дворушництво, ухил і т.п.)
«Перед нами – буржуазно-націоналістична історична школа доби імперіалізму й
пролетарської революції, що йде від нацдемівства до націонал-фашизму, – з широким
блокуванням російського великодержавництва й місцевого націоналізму (насамперед
українського й білоруського), з міцною традицією дворушництва й маскування (курсив
наш. – Авт.)… Рішуча боротьба з школою Довнар-Запольського – одне з чергових
завдань радянської історичної науки», – резюмує історик156.
У широкому сенсі «покаянні» тексти О.Оглоблина та інших учених цієї страшної
доби примушують замислитися над більш масштабною проблемою – конфліктом
особистості з цинічними й безжальними канонами радянської академічної культури.
Заразом вони продукують численні питання щодо культурної й інтелектуальної
природи великого радянського наративу, його нормативних та ціннісних функцій, які
ще до сьогодні залишаються на маргінесі історіографічних студій.
Отож, ці «викривальні» праці істориків відображають надзвичайний
психологічний злам, трагедію людської особистості і становлять ще один промовистий,
страшний комплекс свідчень про злочинність радянського режиму та його культурних,
освітніх та академічних практик.
Становище О.Оглоблина як ученого істотно зміцнилося тільки після його
переходу до Інституту історії України АН УРСР. У цій науково-дослідній установі він
працював на посаді старшого наукового співробітника з листопада 1937 р. до липня
1941 р., зокрема завідував сектором історії ХІХ–ХХ ст.
Водночас він очолює кафедри історії України в Київському (1941) та Одеському
(1939–1941) державних університетах. У березні 1941 р. учений добивається
перезатвердження наукового ступеня доктора історичних наук157.
Такий кар’єрний прорив, здавалося відкривав широкі перспективи для реалізації
творчих устремлінь. І дійсно О.Оглоблин повертається до розробки «старих» тем,
зокрема до вивчення української історії другої половини XVII – першої половини
XVIII cт., але, звісно в новому ідеологічному освітленні.
Міцні канони радянського гранд-наративу наприкінці 1930-х років уже досить
прискіпливо регламентували вибір сюжетів та проблематику наукової «продукції».
Відтак ідея безпосереднього соціального замовлення академічній спільноті стає
неодмінною складовою тогочасних дослідницьких практик.
Недаремно значна частина публікацій О.Оглоблина в цей час складається з низки
популярних брошур– «агіток».
242
Такою, приміром, є його праця «Україна в часи Петра І», в якій обстоюється
своєрідна теза, що І.Мазепа був «зрадником» не російського самодержця, а
українського народу158.
У схожому панегіричному тоні щодо Петра І та Росії написана і
популяризаторська робота О.Оглоблина про Полтавську битву 1709 р., в якій
українського гетьмана схарактеризовано як нещадного гнобителя народних мас і як
«найбільшого поміщика» України159.
Проте, і в більшості розвідок ученого тих часів, які кваліфікуються як наукові,
цілковито домінують ідеологічні компоненти.
Зокрема, його історичний нарис про Західну Україну є зразковим наслідуванням
стандартів і тодішніх кон’юнктурних вимог радянського гранд–наративу, який
забезпечував ідеологічно й освячував інтелектуально «тріумфальне визволення»
Західної України восени 1939 р.
Сюжетна канва цього нарису є вкрай схематичною, схоластичною й однобічною.
Передусім, домінує теза про давні зв’язки Західної України з українським,
великоруським та білоруським народами160. Відтак на сторінках цієї праці споглядаємо
низку канонічних елементів радянського історіописання: галицькі феодали,
експлуатація народних мас, боротьба супроти монголо-татарських загарбників,
польського й польсько–австрійського гніту, страшний тягар «феодально-кріпосницьких
відносин», польська окупація західноукраїнських земель у 1919–1939 рр.
Вінцем цієї схематичної лінії, представленої у нарисі, є ідея звільнення Західної
України за «мудрим рішенням» партії й особисто Й.Сталіна161.
Значно цікавішою є розвідка О.Оглоблина, присвячена проблемі «зради» І.Мазепа.
Вона є досить показовою для висвітлення допустимих меж репрезентації української
проблематики з перспективи канонів радянського гранд-наративу.
Крім того, вказана праця вченого, порівняно з «агітками», вигідно вирізняється
більш-менш вибудованою системою аргументації і солідним науковим апаратом.
Зауважимо, що в цій розвідці автор деталізує і пояснює власну інтерпретацію т. зв.
«зради» І.Мазепи.
«Для радянської історіографії питання про зраду Мазепи повністю зрозуміле. І ми
зараз уживаємо щодо Мазепи термін “зрада” – який з’явився в російських урядових
актах на початку XVIII в. та був поширений у великодержавній буржуазній
історіографії ХІХ–ХХ вв., але вживаючи цей термін, ми вкладаємо у нього цілковито
інший зміст… У пам’яті українського народу зберігся спогад про зраду Мазепи, який
хотів зрадити Україну шляхетській Польщі (курсив наш. – Авт.)», – зазначає
історик162.
Отож, наведена цитата О.Оглоблина є незаперечним свідченням впливу
радянського великодержавницького канону на представлення української минувшини.
Адже унаслідувалася не тільки відома дефініція російського історіописання, а й
концептуальне потрактування подій 1708–1709 рр., яке тільки трохи видозмінювалося.
«Зрада» І.Мазепи російському царю підмінювалася «зрадою» українському народу.
Проте навіть ця вельми урізана «модифікація» дозволяла О.Оглоблину порушити
питання про польську орієнтацію в політичній історії Гетьманщини, хоч і у вельми
куцому та препарованому вигляді. Автор навіть зазначає, що «на початку XVIII ст. ідеї
243
Гадяцької унії були надзвичайно популярні (курсив наш. – Авт.) і в українських
старшинських колах і в колах польських»163.
Та найбільшим (18 др.арк.) з опублікованих текстів О.Оглоблина наприкінці 1930-
х – на початку 1940-х років, мабуть, був шостий випуск «Нарисів з історії України»,
присвячений українській минувшині кінця XVII – першої чверті XVIII ст.164
Видання цієї праці О.Оглоблина (обсягом 20 др.арк.) планувалося на 1941 р.165
Вона була частиною багатотомного (у 17 випусках) проекту української історії, який
Інститут історії України АН УРСР розпочав ще 1937 р. Проте реалізувати згаданий
проект пощастило тільки частково.
Тривалий час в українській радянській історіографії побутувала думка, що тільки
6 випусків «Нарисів з історії України» побачили світ: Ястребов Ф., Гуслистий К.
Київська Русь і феодальні князівства ХІІ–ХІІІ ст. (К., 1937. Вип.1); Гуслистий К.
Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею: з XIV ст. по 1569 р. (К.,
1939. Вип.2); Гуслистий К. Визвольна боротьба українського народу проти
шляхетської Польщі в другій половині XVI і в першій половині XVII століття: 60-ті
роки XVI – 30-ті роки XVII століття (К., 1941. Вип.3); Петровський М.Н. Визвольна
війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до
Росії, 1648–1654 (К., 1939. Вип.4); Ястребов Ф. Україна в першій половині ХІХ століття
(К., 1939. Вип.8); Лось Ф.Є. Україна в роки столипінської реакції (К., 1944. Вип.11)166.
Зрештою, про шостий випуск «Нарисів» узагалі не згадували, що, мабуть
мотивувалося авторством О.Оглоблина, який уважався «зрадником» та
«фальсифікатором історії».
Поза межами Радянської України також припускали, що вищезгадана праця так і
не була видана167.
Утім, студію О.Оглоблина все ж таки надрукували, хоч і підписали до друку
напередодні радянсько-німецької війни – 12 травня 1941 р. Невідомо чи був
видрукуваний весь наклад цієї праці (13 тис. примірників + 70), чи його певна частина.
Ще раніше була опублікована розвідка О.Оглоблина, присвячена повстанню
Петрика168, яка являла собою один з підрозділів шостого випуску «Нарисів з історії
України»169.
Зазначені «Нариси» призначалася для широкого читацького загалу, зокрема для
студентів, викладачів середніх шкіл. У концептуальному плані ця праця спиралася на
концепцію «приєднання України до царської (виділення О.Оглоблина. – Авт.) Росії»
як «меншого лиха»170.
Цей концепт був базовою, вихідною конструкцією в студіях з української історії
доби т. зв. «феодалізму» в радянському історіописанні кінця 1930-х – на початку 1940-х
років. Зокрема, його дотримувалися практично всі тогочасні історики з Радянської
України171.
Проте російські історики іноді ігнорували або взагалі замовчували ці
«концептуальні віхи» у висвітлені українського минулого, зокрема обмежувалися лише
вказівками на піднесення могутності Російської держави у середині XVII ст. за рахунок
приєднання Лівобережної України.
244
Прикметною у цьому сенсі є критичні застереження, подані в рецензії
О.Оглоблина на посібник «В помощь изучающим историю СССР», виданий 1941 р. за
редакцією члена–кореспондента АН СРСР А.В.Шестакова.
«…Автор чомусь випускає з ока концепцію “найменшого лиха” (хоч вона
викладена в ухвалі жюрі урядової комісії по конкурсу на кращий підручник для 3 і 4
класів середньої школи по історії СРСР), заміняючи її невиразним поняттям “самого
надійного виходу (курсив наш. – Авт.) для українського народу (стор. 282)”. Слід було
ясніше показати значення цього приєднання, дати йому виразнішу оцінку, бо не можна
забувати, що Україна тоді приєднувалася до царської (виділення О.Оглоблина. – Авт.)
Росії», – відзначає О.Оглоблин172.
Такий надзвичайно обережний тон рецензента щодо праці російських колег, а ще
більше його «аргументація» – посилання на «ухвалу урядової комісії», яскраво
демонструють становище українського історика в радянському історіописанні. Крім
того, О.Оглоблин вказує на низку кричущих фактографічних помилок і перекручень на
сторінках цієї праці, які, здавалося безперечно мають поставити під сумнів її наукову та
дидактичну вартість.
Утім, у світлі тодішніх канонів радянського гранд-наративу ці зауваги не мають
істотного значення. Це усвідомлює і сам рецензент, який наголошує на несуттєвому,
тобто другорядному характері помічених недоліків.
Натомість для істориків, які представляли «національні окраїни» СРСР, зокрема
для О.Оглоблина, обстоювання навіть таких куцих «концептуальних віх» було досить
важливим, оскільки саме вони окреслювали припустимі межі репрезентації української
проблематики у великому радянському наративі. Власне, йшлося про хоча б мінімальне
«дозування» всіляких «прогресивних» запозичень і впливів, які Україна отримувала від
нестримного історичного «поступу» великого східного сусіди.
Приміром, у «Нарисах» О.Оглоблин, спираючись на концепцію «меншого лиха»,
висловлює думку про спробу царської Росії перетворити українські землі в «свою
колонію», про «традиційну колоніальну політику на Україні»173 і т.п.
Такі міркування наштовхують на певні аналогії з текстами О.Оглоблина зразка
1920-х років, в яких йшлося про економічну політику Росії. Проте, автор свідомо
уникає цих небезпечних моментів і наголошує на класовому, а не національному
характері колоніального визиску174.
Цікаво подивитися як історик висвітлює сюжети з української політичної історії
кінця XVII – початку XVIII ст., зокрема ті, які були предметом його наукових студій
наприкінці 1920-х років.
Наприклад, повстання Петрика він розглядає в контексті опозиційних настроїв
козацької старшини щодо антитурецької коаліції, в якій брав участь гетьманський уряд
І.Мазепи. О.Оглоблин висловлює думку, що і сам гетьман не був її прихильником175.
Водночас автор убачає причини виникнення цієї опозиції у боротьбі за «з а б е з п
е- ч е н н я п о л і т и ч н и х п р а в с т а р ш и н с ь к о ї а р и с т о к р а т і ї (розбив
О.Оглоблина. – Авт.)»176. З такої перспективи подається й оцінка угоди П.Іваненка з
Кримом 1692 р.
«Якщо відкинути пустопорожню фразеологію про “волное государство” й
“обопільність” зобов’язань, стане цілком ясно, що договір цей мав на меті, за
245
військовою допомогою Криму, відірвати Україну від Росії й, прилучивши Україну до
антиросійської коаліції, поставити її в цілковиту залежність од Криму і, звичайно,
Туреччини. – пише О.Оглоблин. – Разом з тим, зрозуміло, що Україна, позбавлена
допомоги Росії, більш того, поставлена до неї у вороже становище, рано чи пізно
неминуче потрапила б у залежність од шляхетської Польщі. Ось така була політична
(розбив О.Оглоблина. – Авт.) суть договору 1692 року»177.
Почасти такий виклад О.Оглоблина нагадує його жонглювання «уявними» і
«реальними» смислами у «викривальній» розвідці про М.Довнар-Запольського, тобто
спробу крізь цитування чи переказ документів донести до свідомості читача
завуальовані відомості.
Зрештою, Петрик розглядається автором як «агент с т а р ш и н с ь к о ї (розбив
О.Оглоблина. – Авт.) опозиції», а його політичні мотиви тлумачаться в соціальному
(класовому) сенсі178.
Подібним чином О.Оглоблин висвітлює і перемовини М.Миклашевського 1703 р.
з литовськими магнатами. Більше того, він наголошує, що вони мали «забезпечити
класовий союз (курсив наш. – Авт.) української старшинської аристократії і литовсько–
польської магнатерії»179.
Очевидно, що така підміна політичних, національних аспектів тотальною
соціальною, точніше класовою мотивацією проходить рефреном крізь увесь
авторський текст.
Та попри дотримання основних вимог і канону радянського гранд-наративу
О.Оглоблин висловлює чимало своєрідних думок, які прикриває звичайним
ідеологічним «антуражем».
Зокрема, він подає досить неоднозначну характеристику І.Мазепи, зокрема
називає його «розумною й спритною людиною», «хорошим оратором і непоганим
стилістом», а також згадує про його гарну освіту та володіння іноземними мовами180.
Втім, він одразу покриває цю оцінку думкою про «панську ненависть» гетьмана до
селянина181, наголошує на його шляхетському походженні, «викриває класову
сутність» тощо.
Водночас історик висловлює тезу про орієнтацію І.Мазепи на Річ Посполиту182,
відзначає, що «шляхетська Польща» була ідеалом тогочасної старшинської
аристократії183 і навіть пропонує цікаве пояснення «зради» гетьмана.
На його думку, «найбільш імовірно, що основна угода була складена Мазепою з
Станіславом Лещінським (курсив наш. – Авт.), а король шведський Карл ХІІ виступав
як гарант цієї угоди, забезпечуючи (особливо в умовах Північної війни) її
здійснення»184.
Таке припущення вводить в лінійну, чорно-білу схему подій 1708–1709 рр., якої
трималося радянське історіописання, хоч і прихований, але все ж таки міжнародний
контекст.
На сторінках «Нарисів» знаходимо і чимало інших самобутніх авторських зауваг.
Наприклад, про фіскальні заходи та меркантилізм російської економічної політики
щодо Гетьманщини185, які врешті-решт призвели до створення Малоросійської
колегії186, про перші обмеження українського друку Москвою у 1720 р.187 і т.п.
У цій студії почасти простежуються і деякі дослідницькі вподобання вченого.
246
Зокрема, в тексті несподівано зустрічаємо «Схему споріднення вищої старшини за
часів Скоропадського», яка виступає поодиноким друкованим свідченням
генеалогічних зацікавлень автора за радянської доби188.
Крім того, в ілюстративному оформленні «Нарисів» О.Оглоблин подає фото
універсалу гетьмана І.Мазепи від 10 квітня 1708 р. єпископу переяславському та
ігумену золотоверхо-михайлівському Захарії Корниловичу189.
Відзначимо, що постать останнього була предметом первісних наукових
зацікавлень майбутнього вченого ще у 1915–1916 рр.190
Однак, у цих прикметних особливостях «Нарисів» О.Оглоблина лише
вгадуються окремі мотиви його наукової творчості десятиліття «революційного
романтизму» (1920-ті). Натомість конструкція української історії та техніка викладу
фактографічного матеріалу повсюдно ув’язується з вимогами великого радянського
наративу, в якому дедалі більшої ваги набувають російські великодержавні традиції.
Втім, іншого за умов тоталітарного режиму не могло й бути!
Наукову творчість О.Оглоблина за радянських часів оцінювали вельми високо
знані вчені.
Член-кореспондент АН СРСР Володимир Пічета у відзиві від 6 грудня 1939 р.
писав про вельми значний «баланс наукової діяльності, особливо, якщо взяти до уваги
молодий вік професора О.П.Оглоблина»191.
Дмитро Дорошенко у листі до О.Оглоблина від 20 червня 1942 р. афористично
зауважив: «Кажучи без компліментів, з Вас робітник високої марки! В тих обставинах,
в яких Ви жили, стільки зробити!»192.
Цю низку компліментарних оцінок можемо продовжити… На превеликий жаль,
вони тільки повніше підкреслюють ті багатообіцяючі можливості та різноманітні
перспективи, які поховав ненажерливий молох сталінського терору та тяжкий каток
радянського гранд–наративу протягом 1930-х років!
1 Трельч Э. Историзм и его проблемы. Логическая проблема философии истории / Пер. с нем; отв. ред. и
авт. послесловия Л.Т.Мильская. – М., 1994. – С.13–14.
2 Ясь О.В. В.Липинський та неоромантизм (до 125–річчя від дня народження) // Укр. іст. журн. – 2007. –
№ 5. – С.75–95.
3 Ohloblyn O. Ukrainian Historiography 1917–1956 / Translated by R.Olesnytsky // The Annals of the Ukrainian
Academy of Arts and Sciences in the U.S. – New York, 1957. – Vol.5/6, no. 4(18), 1/2(19/20). – P.360–361;
Оглоблин О. Думки про сучасну українську совєтську історіографію. – Нью–Йорк, 1963. – С.11.
4 Лисяк–Рудницький І. В’ячеслав Липинський // Лисяк–Рудницький I. Історичні есе: У 2 т. / Вiдп. ред.
Ф.Сисин; упоряд. Я.Грицак. – К., 1994. – Т.2. – С.139; Крупницький Б. Українські історіографічні
проблеми: 1. Національна свідомість і українська історіографія XIX–XX ст.: І. Про народницький і
державницький напрям в українській історіографії // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії
України: Зб. статей / На правах рукопису. – Мюнхен, 1959. – С.6.
5 Слабченко М. Рец. на кн.: Оглоблин А.П. Очерки истории украинской фабрики: Предкапиталистическая
фабрика. – К., 1925 // Записки історично–філологічного відділу ВУАН. – К., 1926. – Кн.7/8. – С.557
6 Верба І. Олександр Оглоблин: Життя і праця в Україні: (До 100–річчя з дня народження) / Відп. ред.
П.С.Сохань. – К., 1999. – С.61.
7 Оглоблін О.П. Життєпис [машинописна копія] // ЦДАВО України, ф.3561, оп.1, спр.1, арк.6–7.
8 Оглоблин О Мій творчий шлях українського історика // Зб. на пошану проф. д–ра Олександра
Оглоблина / Відп. ред. В.Омельченко. – Нью–Йорк, 1977. – С.23–24.
247
9 Його ж. Про мій рід / Публ. Л.Винара // Укр.історик. – 1995. – Т.32, № 1/4. – С.205.
10 Верба І. Вказ. праця. – С.54–55.
11 Оглоблин А.П. Очерки истории украинской фабрики: Мануфактура в Гетманщине. – [К., 1925]. – С.3.
12 Оглоблін О. «Проф. А.П.Оглоблин. Очерки истории украинской фабрики. Мануфактура в Гетманщине.
К. 1925, стор.270. Його ж, Предкапиталистическая фабрика. К. 1925, стор.324 (sic!)» (З приводу рецензії,
вміщеної в журналі «Україна» за 1928 р., ч.1, за підписом Миколи Ткаченка) // Записки історично-
філологічного відділу ВУАН. – К., 1928. – Кн.19. – С.287.
13 Ткаченко М. Рец. на кн.: Оглоблин О.П. Очерки истории украинской фабрики. Мануфактура в
Гетманщине. К. 1925, стор.270. Його–ж, Предкапиталистическая фабрика. К. 1925, стор.324 // Україна. –
1928. – № 1. – С.147.
14 Туган–Барановский М.И. Теоретические основы марксизма / 4–е изд. – М., 1918. – С.100, 105.
15 Оглоблин А.П. Очерки истории украинской фабрики: Мануфактура в Гетманщине. – С.4.
16 Оглоблин О. Володимир Антонович та його історична школа // Оглоблин О. Студії з історії України:
Статті і джерельні матеріали / За ред. Л.Винара. – Нью–Йорк–Київ–Торонто, 1995. – С.213.
17 Оглоблин А.П. Очерки истории украинской фабрики: Мануфактура в Гетманщине. – С.3–4.
18 Там же. – С.40.
19 Там же. – С.38–39.
20 Там же. – С.40.
21 Там же. – С.209.
22 Там же. – С.31.
23 Там же. – С.213.
24 Там же. – С.111.
25 Там же. – С.144, 146.
26 Там же. – С.155.
27 Оглоблин О Мій творчий шлях українського історика. – С.22.
28 Оглоблин А.П. Очерки истории украинской фабрики: Мануфактура в Гетманщине. – С.194.
29 Оглоблін О. Бібліотека Волинського Ліцею // Бібліологічні вісті (К.) – 1927. – № 4. – С.47–59.
30 Верба І. Вказ. праця. – С.57–85.
31 Оглоблин А.П. Очерки истории украинской фабрики: Мануфактура в Гетманщине. – С.216.
32 Оглоблін О.П. Старовинна українська фабрика (з приводу книги проф. М.Е.Слабченка – «Организация
хозяйства Украины от Хмельнищины до мировой войны». Т.ІІ. Судьбы фабрики и промышленности в
XVII–XVIII cтол. Одесса, 1922 г.) // Червоний шлях. – 1925. – № 8. – С.91–100.
33 Там само. – С.92.
34 Там само. – С.100.
35 Оглоблін О. Рец. на кн.: Модзалевський В. Гути на Чернігівщині. – К.: УАН, 1926. – 191 с. // Записки
історично–філологічного відділу ВУАН. – К., 1927. – Кн.10. – С.374.
36 Його ж. Рец. на пр.: Фесенко В. А. К истории возникновения города Луганска (Радянська Школа, 1926,
жовтень, стор.85–100); його–ж–таки. К истории возникновения города Луганска (ibid., 1927, II, стор.93–
97); його–ж–таки. К истории г. Луганска (ibid., 1927, III, стор.104–120); його–ж–таки. Художественное
литье на старом Луганском литейном заводе (ibid., 1927,VI–VII, стор.93–100). Луганське // Там само. – К.,
1927. – Кн.15. – С.259.
37 Там само. – С.259.
38 Оглоблін О. Рец. на кн.: Модзалевський В. Гути на Чернігівщині. – С.374.
39 Там само. – С.374–375.
40 Оглоблін О. Рец. на кн.: Слабченко М. Матеріяли до економічно–соціяльної історії України
ХІХ століття. – Харків, 1925. – Т.1. // Записки історично–філологічного відділу ВУАН. – К., 1926. – Кн. 7/8.
– С.560.
41 Оглоблин А.П. Очерки истории украинской фабрики: Предкапиталистическая фабрика. – [К.], 1925. –
С.3.
248
42 Там же. – С.17; Оглоблін О. Бавовняна промисловість на Україні в XVIII–XIX ст. // Червоний шлях. –
1929. – № 3. – С.117.
43 Оглоблин О. Пам’яті Дмитра Багалія (1857–1932–1957): (Дмитро Іванович Багалій і українська
історична наука) // Оглоблин О. Студії з історії України… – С.256; Його ж. Проблема схеми історії
України 19–20 століття (до 1917 року). – Мюнхен–Нью–Йорк, 1973. – С.7.
44 Заруба В. Михайло Слабченко в епістолярній та мемуарній спадщині (1882–1952). – Дніпропетровськ,
2004. – С.67.
45 Винар Л. Наукова творчість Олександра Петровича Оглоблина // Укр. історик. – 1970. – № 1/3. – С.10.
46 Оглоблин А.П. Очерки истории украинской фабрики: Предкапиталистическая фабрика. – С.4.
47 Там же. – С.18.
48 Світлична В.В. О.П.Оглоблин як історик народного господарства України: Автореф. дис. ... к.і.н.:
07.00.06 / НАН України. Ін–т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. – К., 2003. –
С.14.
49 Оглоблин О Мій творчий шлях українського історика. – С.28.
50 Оглоблин А.П. Очерки истории украинской фабрики: Предкапиталистическая фабрика. – С.11.
51 Там же. – С.162.
52 Там же. – С.11.
53 Там же. – С.181.
54 Див., приміром: Конт О. Основные законы социальной динамики, или общая теория естественного
прогресса человечества // Философия истории: Антология [Августин, И.Флорский, Дж.Вико, Ж.Кондорсе,
И.Г.Гердер, И.Кант, Г.В.Ф.Гегель, К.Маркс, Ф.Енгельс, Ф.Ницше, В.Вундт, К.Брейзиг, О.Шпенглер,
К.Ясперс, А.Тойнби, П.Тиллих, К.Досон, К.Левит, М.Мюллер, Ю.Хабермас, Ф.Фукуяма, А.Шафф,
О.Тоффлер, Э.Гидденс] / Сост., ред. и вступ.ст. Ю.А.Кимелева. – М., 1995. – С.116–130.
55 Оглоблин А.П. Очерки истории украинской фабрики: Предкапиталистическая фабрика. – С.53.
56 Там же. – С.157–158.
57 Слабченко М. Рец. на кн.: Оглоблин А.П. Очерки истории украинской фабрики:
Предкапиталистическая фабрика. – С.558.
58 Там само. – С.558.
59 Багалій Д. Історіографічний вступ [до «Нарису історії України на соціяльно–економічному ґрунті»] //
Багалій Д. Вибрані праці: У 6 т. / Упоряд., вступ. ст. і ком. В.В.Кравченка. – Харків, 2001. – Т.2:
Джерелознавство та історіографія історії України. – С.325.
60 Оглоблин А.П. Очерки истории украинской фабрики: Мануфактура в Гетманщине. – С.4; Его же.
Очерки истории украинской фабрики: Предкапиталистическая фабрика. – С.5.
61 Див.: Ohloblyn O. Ukrainian Historiography 1917–1956… – P.322 (note 229); Полонська-Василенко Н.
Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків: Додаток Ч.3. Список видань Академії Наук,
знищених в 1930–их роках // ЗНТШ. – Париж–Чикаго, 1962. – Т.173: Зб. на пошану українських учених
знищених большевицькою Москвою / Ред. М.Овчаренко. – C.107; Винар Л. Бібліографія праць проф. д–
ра Олександра Оглоблина (1920–1975) // Зб. на пошану проф. д–ра Олександра Оглоблина. – С.98, 120
(прим.12).
62 Оглоблін О. «Проф. А.П.Оглоблин. Очерки истории украинской фабрики…». – С.303.
63 Його ж. Проблема української економіки в науковій і громадській думці ХІХ – ХХ в. // Червоний шлях.
– 1928. – № 9/10. – С.166.
64 Там само. – С.168.
65 Оглоблин А.П. Очерки истории украинской фабрики: Предкапиталистическая фабрика. – С.41.
66 Оглоблін О. Проблема української економіки… – С.168.
67 Його ж. Нариси з історії капіталізму на Україні / Передмова С.Гуревича. – Харків–Київ, 1931. – Вип.1:
Україна в суперечках міжнародної економіки й політики за першої половини ХІХ століття. – С.111.
68 Його ж. Транзитний торг України за першої половини ХІХ століття // Записки історично–філологічного
відділу ВУАН. – К., 1927. – Кн.12. – С.234–252; Кн.15. – С.166–195.
249
69 Юркова О. Діяльність науково–дослідної кафедри історії України М.С.Грушевського (1924–1930 рр.) /
Відп. ред. С.В.Кульчицький. – К., 1999. – С.148–149, 210. Верба І. Вказ. праця. – С.146–147.
70 Антипович К. Рец. на кн.: Оглоблін О. Транзитний торг України за першої половини ХІХ сторіччя. – К.:
УАН, 1928 // Червоний шлях. – 1928. – № 4. – С.226.
71 Оглоблін О. Закавказький транзит і Україна в першій половині ХІХ століття // Нариси соціяльно–
економічної історії України: Праці комісії соціяльно–економічної історії України / За ред. акад. Д.І.Багалія.
– К., 1932. – Т.1. – С.278–293.
72 Ткаченко М. З приводу нової розвідки з історії української торгівлі за першої половини ХІХ ст.
(Оглоблін О. Транзитний торг України за першої половини ХІХ сторіччя (Записки історично–
філологічного відділу. 1927. Кн.12. С.234–252; Кн.15. С.166–195) // Записки історично–філологічного
відділу ВУАН. – К., 1929. – Кн.24. – С.392.
73 Верба І. Вказ. праця. – С.282–283.
74 Оглоблін О. Проблема української економіки… – С.173.
75 Там само. – С.174.
76 Там само. – С.176.
77 Там само. – С.176.
78 Оглоблин А.П. Очерки истории украинской фабрики: Предкапиталистическая фабрика. – С.57.
79 Оглоблін О. Нариси з історії капіталізму на Україні. – С.37–38.
80 Там само. – С.41.
81 Там само. – С.106.
82 Там само. – С.119.
83 Оглоблін О.П. Донбас в історії українського господарства // Диктатура труда (Сталино). – 1929, 12 мая. –
№ 106. – С.3.
84 Його ж. Нариси з історії капіталізму на Україні. – С.109
85 Там само. – С.120.
86 Покровский М.Н. Русский империализм в прошлом и настоящем // Покровский М.Н. Дипломатия и
войны царской России в ХIХ столетии: Сб. ст. / Предисловие М.Геллера. – Лондон, 1991. – C.379–389.
87 Оглоблін О. Драгоманів (Промова на урочистім вшануванню М.П.Драгоманова у В. І. Н. О. 7 жовтня
1921 року) / Публ. І.Верби // Пам’ять століть. – 1996. – № 2. – С.58.
88 Його ж. До питання про автора Літопису Самовидця // Записки історично–філологічного відділу ВУАН.
– К., 1926. – Кн.7/8. – С.181–196.
89 Верба І. Вказ. праця. – С.132–135, 316–330.
90 Там само. – С.107–110.
91 Оглоблин А.П. Очерки истории украинской фабрики: Предкапиталистическая фабрика. – С.7.
92 Винар Л. Олександер Петрович Оглоблин (1899–1992) // Олександер Мезько–Оглоблин: дослідження
та матеріяли (до століття народження історика) / Ред. Л.Р.Винар. – 2–е вид. – Нью–Йорк–Київ–Торонто,
2000. – С.22–23.
93 Оглоблін О. До історії Руїни // Записки історично–філологічного відділу ВУАН. – К., 1928. – Кн.16. –
С.200.
94 Там само. – С.200–215.
95 Оглоблін О. До історії української політичної думки на початку XVIII в. // Записки історично–
філологічного відділу ВУАН. – К., 1928. – Кн.19. – С.233.
96 Його ж. Справа Дараганенка (1728–29 рр.) // Там само. – К., 1927. – Кн.10. – С.301.
97 Його ж. Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика). – К., 1929. – 65 с.
98 Його ж. До історії української політичної думки на початку XVIII в. – С.238.
99 Його ж. Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 року // Студії з Криму. І–ІХ /
Ред. А.Е.Кримський. – К., 1930. – С.41.
100 Там само. – С.42.
101 Там само. – С.43.
102 Там само. – С.51.
250
103 Там само. – С.55.
104 Липинський В. Твори. Архів. Студії / Ред. Л.Білас, Я.Пеленський. – Філадельфія, 1991. – Т.3: Україна
на переломі 1657–1659: Замітки до історії українського державного будівництва в XVII–ім столітті. –
C.204–231.
105 Оглоблин О Мій творчий шлях українського історика. – С.33.
106 Оглоблін О. До питання про автора Літопису Самовидця. – С.181.
107 Його ж. Передмова редактора [до «Нарисів української історіографії за доби февдалізму й доби
капіталістичної»] // Багалій Д. Вибрані праці. – Т.2. – С.338.
108 Оглоблін О.П. Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 року. – С.55–56 (прим.4).
109 Там само. – С.55.
110 Там само. – С.56.
111 Там само. – С.51.
112 Там само. – С.54–55, 60.
113 Там само. – С.57.
114 Петровський М. Рец. на ст.: Оглоблін О. До історії Руїни (Записки історично–філологічного
відділу ВУАН. К., 1928. Кн.16. С.200–215); його ж. Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 року
(Ювілейний зб. на пошану акад. Д.І.Багалія. К., 1927. С.720–744); його ж. До історії повстання Петра
Іваненка (Петрика) (Записки історично–філологічного відділу ВУАН. К., 1928. Кн.19. С.226–230) //
Україна. – 1929 – № 36: (верес.). – С.153.
115 Оглоблін О.П. Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 року. – С.56.
116 Його ж. Мазепа і Петрик // Студії з Криму. І–ІХ / Ред. А.Е.Кримський. – К., 1930. – С.87.
117 Його ж. «Орлик і Петрик» // Там само. – С.104.
118 Його ж. Нариси з історії капіталізму на Україні. – С.45.
119 Там само. – С.173.
120 Верба І. Вказ. праця. – С.88–89.
121 Оглоблин О Мій творчий шлях українського історика… – С.36.
122 Скубицкий Т. Классовая борьба в украинской исторической литературе // Историк–марксист. – 1930. –
Т.17. – С.35.
123 Верба І. Вказ. праця. – С.191–192.
124 Velychenko S. Shaping Identity in Eastern Europe and Russia: Soviet–Russian and Polish Accounts of
Ukrainian History, 1914–1991. – New York, 1993. – P.22–23.
125 Крупницький Б. Українська історична наука під Совєтами (1920–1950) / На правах рукопису;
вступ.слово Н.Полонської–Василенко. – Мюнхен, 1957 – С.35.
126 Оглоблин О. Академічна свобода й історична наука в СССР // Укр. історик. – 1997. – Т.34, № 1/4. –
С.170.
127 Мезко–Оглоблин О. Як большевики руйнували українську історичну науку // Укр. історик. – 2000. –
Т.37, № 1/3. – С.30.
128 Верба І. Вказ. праця. – С.201–211.
129 [Гуревич С.] Замість передмови // Оглоблін О. Нариси з історії капіталізму на Україні. – С.XV.
130 На сесії Ради ВУАН (28 листопада 1931 р.) // Пролетарська правда (К.). – 1931, 1 груд. – № 272. – С.2.
131 Оглоблін О. За марксо–ленінську методологію в історичній науці [27.XI.1931] // Там само. – 1931, 3
груд. – № 273. – С.3.
132 Там само. – С.3.
133 Оглоблін О. Пам’яті акад. Д.І.Багалія (1857–1932) // Україна. – 1932. – № 1/2. – С.167–170.
134 Там само. – С.167.
135 Там само. – С.169.
136 Юркова О. Історично–археографічний інститут ВУАН: десять місяців діяльності // Проблеми історії
України: факти, судження, пошуки. – К., 2000. – Вип.4. – С.291.
137 Верба І. Вказ. праця. – С.224–230, 369
138 Оглоблин О Мій творчий шлях українського історика… – С.30.
251
139 Оглоблін О. Буржуазна історична школа Довнар–Запольського (До ґенези блоку російського
великодержавництва й місцевого націоналізму в українській історіографії) // Записки історично–
археографічного інституту. – К., 1934. – № 1. – С.157–225.
140 Там само. – С.158.
141 Там само. – С.161.
142 Там само. – С.159.
143 Там само. – С.159.
144 Там само. – С.160.
145 Там само. – С.161.
146 Там само. – С.174.
147 Там само. – С.178.
148 Там само. – С.163.
149 Там само. – С163.
150 Там само. – С.174–175.
151 Там само. – С.189.
152 Михальченко С.И. О критериях понятия “школа” в историографии // Історична наука на порозі XXI
століття: підсумки та перспективи: Мат–ли Всеукр. наук. конф.: (Харків, 15–17 листопада 1995 р.). –
Харків, 1995. – С.53–54; Верба І. Вказ. праця. – С.108.
153 Оглоблін О. Буржуазна історична школа Довнар–Запольського… – С.207.
154 Оглоблин О Мій творчий шлях українського історика… – С.44; Верба І. Вказ. праця. – С.223.
155 Юркова О. Історично–археографічний інститут ВУАН… – С.286.
156 Оглоблін О. Буржуазна історична школа Довнар–Запольського… – С.225.
157 Верба І. Вказ. праця. – С.231–241, 369–370.
158 Оглоблін О.П. Україна в часи Петра І. – К., 1939. – С.32.
159 Оглоблин А.П. Полтавская битва. – М., 1939. – С.14.
160 Оглоблін О.П. Західна Україна: (Історичний нарис) // Західна Україна: Зб. / Під ред. С.М.Бєлоусова,
О.П.Оглобліна. – К., 1940. – С.9.
161 Там само. – С.30–31.
162 Оглоблин А. К вопросу об измене Мазепы // Историк–марксист. – 1941. – № 5. – С.48.
163 Там же. – С.53.
164 Оглоблін О.П. Нариси з історії України / Відп. ред. С.М.Белоусов. – К., 1941. – Вип.6: Україна в кінці
XVII – в першій чверті XVIII ст. – 281 с.
165 У лещатах тоталітаризму: Перше двадцятиріччя Інституту історії України НАН України (1936–1956
рр.): Зб. документів і матеріалів / Упоряд. Р.Я.Пиріг (керівник), Т.Т.Гриценко, В.В.Мазур, О.С.Рубльов;
відп. ред. В.А.Смолій: У 2 ч. – К., 1996. – Ч.1: (1936–1944 рр.). – С.95.
166 Видання Академії наук УРСР. 1919–1967. Суспільні науки: Бібліографічний покажчик / Відп. ред.
М.М.Онопрієнко. – К., 1969. – С.52; Санцевич А.В., Комаренко Н.В. Развитие исторической науки в
Академии наук Украинской ССР. 1936–1986 гг. / Под ред. Ю.Ю.Кондуфора. – К., 1986. – С.36–37,55.
167 Винар Л. Бібліографія праць проф. д–ра Олександра Оглоблина (1920–1975). – С.100, 121 (прим.20).
168 Оглоблін О. Боротьба старшинських угруповань на Гетьманщині в кінці XVII ст. і виступ Петрика //
Записки історичного та філологічного факультетів Львівського держ. ун–ту ім. І.Франка. – Львів, 1940. –
Т.1. – С.59–72.
169 Його ж. Нариси з історії України. – С.84–99.
170 Там само. – С.3.
171 Див., приміром: Барабой А. З. К вопросу о присоединении Украины к России в 1654 г. // Историк–
марксист. – 1939. – № 2. – С. 87–111; Петровський М.Н. Нариси з історії України / Відп. ред. С.М.Белоусов.
– К., 1939. – Вип. 4: Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання
України до Росії (1648–1654). – 268 с.
252
172 Оглоблін О. Цінна книга по історії СРСР. Рец. на кн.: «В помощь изучающим историю СССР». Під
редакцією члена–кореспондента АН СРСР А.В.Шестакова. Видавництво Політичної літератури при
ЦК КП (б) У, 1941. – стор.418 // Комуніст (К.) – 1941, 11 берез. – № 58. – С.3.
173 Його ж. Нариси з історії України. – С.3–4.
174 Там само. – С.195.
175 Оглоблін О. Боротьба старшинських угруповань на Гетьманщині… – С.59.
176 Там само. – С.60.
177 Там само. – С.69.
178 Там само. – С.70.
179 Оглоблін О.П. Нариси з історії України. – С.155.
180 Там само. – С.11.
181 Там само. – С.12.
182 Там само. – С.158–159.
183 Там само. – С.153.
184 Там само. – С.163.
185 Там само. – С.213.
186 Там само. – С.253–254.
187 Там само. – С.259.
188 Там само. – С.219.
189 Там само. – С.61.
190 Див.: Оглоблин А. Захария Корнилович, еп. Переяславский и Бориспольский (1700–1715): Краткая
заметка / Публ. І.Верби, В.Ластовського; коментар В.Ластовського // Історіографічні дослідження в
Україні. – К., 1999. – Вип.7: Пам’яті історика України, чл.–кор. НАН України, доктора історичних наук,
професора, редактора–засновника «Історіографічних досліджень» Ф.П.Шевченка. – С.243–247.
191 Отзыв члена–корреспондента АН СССР В.Пичеты об научной деятельности профессора
А.П.Оглоблина от 6.12.1939 г. [для присудження наукового ступеня доктора історичних наук] // ЦДАВО
України, ф.3561, оп.1, спр.3, арк.1.
192 З листів Д.І.Дорошенка до О.П.Оглоблина // Укр. історик. – 1965. – № 3/4. – С.87.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-13231 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0023 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:50:56Z |
| publishDate | 2008 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Ясь, О. 2010-11-01T18:12:18Z 2010-11-01T18:12:18Z 2008 Історичні погляди Олександра Оглоблина: радянська доба (1919-1941) / О. Ясь // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2008. — Вип. 18. — С. 214-252. — Бібліогр.: 192 назв. — укр. XXXX-0023 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13231 Висвітлюється формування історичних поглядів відомого українського історика О.Оглоблина (1899–1992). Розглядаються основні складові світосприйняття цього вченого на основі аналізу його наукових праць 1920–1941 рр. The author shows the formation of historical views of Olexander Ohloblyn (1899–1992) – a well–known Ukrainian historian, considers the main components of the world on the basis of analysis of his scientific works, written in 1920–1941. uk Інститут історії України НАН України Біоісторіографія Історичні погляди Олександра Оглоблина: радянська доба (1919-1941) The historical views of Olexander Ohloblyn in the Soviet period (1919–1941) Article published earlier |
| spellingShingle | Історичні погляди Олександра Оглоблина: радянська доба (1919-1941) Ясь, О. Біоісторіографія |
| title | Історичні погляди Олександра Оглоблина: радянська доба (1919-1941) |
| title_alt | The historical views of Olexander Ohloblyn in the Soviet period (1919–1941) |
| title_full | Історичні погляди Олександра Оглоблина: радянська доба (1919-1941) |
| title_fullStr | Історичні погляди Олександра Оглоблина: радянська доба (1919-1941) |
| title_full_unstemmed | Історичні погляди Олександра Оглоблина: радянська доба (1919-1941) |
| title_short | Історичні погляди Олександра Оглоблина: радянська доба (1919-1941) |
| title_sort | історичні погляди олександра оглоблина: радянська доба (1919-1941) |
| topic | Біоісторіографія |
| topic_facet | Біоісторіографія |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13231 |
| work_keys_str_mv | AT âsʹo ístoričnípoglâdioleksandraogloblinaradânsʹkadoba19191941 AT âsʹo thehistoricalviewsofolexanderohloblyninthesovietperiod19191941 |