Теоретико-методологічні проблеми історичної науки в інтелектуальній спадщині професора І.А.Линниченка (1857-1926)

Теоретико-методологічні проблеми історичної науки в інтелектуальній спадщині професора І.А.Линниченка (1857-1926)

У цій статті вперше в історіографії проаналізовані теоретико-методологічні погляди історика, професора І.А. Линниченка. Головними джерелами для написання статті є матеріали персональних архівів І. Линниченка, його друковані праці, матеріали діловодства навчальних закладів. This article analyses for...

Повний опис

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2008
Автор: Музичко, О.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут історії України НАН України 2008
Теми:
Історія історичної науки
Онлайн доступ:https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13255
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Теоретико-методологічні проблеми історичної науки в інтелектуальній спадщині професора І.А.Линниченка (1857-1926) / О. Музичко // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2008. — Вип. 19. — С. 74-95. — Бібліогр.: 90 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-13255
record_format dspace
spelling Музичко, О.
2010-11-02T09:56:07Z
2010-11-02T09:56:07Z
2008
Теоретико-методологічні проблеми історичної науки в інтелектуальній спадщині професора І.А.Линниченка (1857-1926) / О. Музичко // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2008. — Вип. 19. — С. 74-95. — Бібліогр.: 90 назв. — укр.
XXXX-0023
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13255
У цій статті вперше в історіографії проаналізовані теоретико-методологічні погляди історика, професора І.А. Линниченка. Головними джерелами для написання статті є матеріали персональних архівів І. Линниченка, його друковані праці, матеріали діловодства навчальних закладів.
This article analyses for the first time in historiography the theoretico-methodological views of historian and professor I.A. Lynnychenko. The main sources for writing the article are the materials from I.A. Lynnychenko’s personal archive, his printed works as well as materials of educational eatablishments.
uk
Інститут історії України НАН України
Історія історичної науки
Теоретико-методологічні проблеми історичної науки в інтелектуальній спадщині професора І.А.Линниченка (1857-1926)
The theoretico-methodological problems of the historical science in the intellectual legacy of professor I.A.Lynnychenkо (1857–1926)
Article
published earlier
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
title Теоретико-методологічні проблеми історичної науки в інтелектуальній спадщині професора І.А.Линниченка (1857-1926)
spellingShingle Теоретико-методологічні проблеми історичної науки в інтелектуальній спадщині професора І.А.Линниченка (1857-1926)
Музичко, О.
Історія історичної науки
title_short Теоретико-методологічні проблеми історичної науки в інтелектуальній спадщині професора І.А.Линниченка (1857-1926)
title_full Теоретико-методологічні проблеми історичної науки в інтелектуальній спадщині професора І.А.Линниченка (1857-1926)
title_fullStr Теоретико-методологічні проблеми історичної науки в інтелектуальній спадщині професора І.А.Линниченка (1857-1926)
title_full_unstemmed Теоретико-методологічні проблеми історичної науки в інтелектуальній спадщині професора І.А.Линниченка (1857-1926)
title_sort теоретико-методологічні проблеми історичної науки в інтелектуальній спадщині професора і.а.линниченка (1857-1926)
author Музичко, О.
author_facet Музичко, О.
topic Історія історичної науки
topic_facet Історія історичної науки
publishDate 2008
language Ukrainian
publisher Інститут історії України НАН України
format Article
title_alt The theoretico-methodological problems of the historical science in the intellectual legacy of professor I.A.Lynnychenkо (1857–1926)
description У цій статті вперше в історіографії проаналізовані теоретико-методологічні погляди історика, професора І.А. Линниченка. Головними джерелами для написання статті є матеріали персональних архівів І. Линниченка, його друковані праці, матеріали діловодства навчальних закладів. This article analyses for the first time in historiography the theoretico-methodological views of historian and professor I.A. Lynnychenko. The main sources for writing the article are the materials from I.A. Lynnychenko’s personal archive, his printed works as well as materials of educational eatablishments.
issn XXXX-0023
url https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13255
citation_txt Теоретико-методологічні проблеми історичної науки в інтелектуальній спадщині професора І.А.Линниченка (1857-1926) / О. Музичко // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2008. — Вип. 19. — С. 74-95. — Бібліогр.: 90 назв. — укр.
work_keys_str_mv AT muzičkoo teoretikometodologíčníproblemiístoričnoínaukivíntelektualʹníispadŝiníprofesoraíalinničenka18571926
AT muzičkoo thetheoreticomethodologicalproblemsofthehistoricalscienceintheintellectuallegacyofprofessorialynnychenko18571926
first_indexed 2025-11-26T15:23:44Z
last_indexed 2025-11-26T15:23:44Z
_version_ 1850626317419020288
fulltext ІСТОРІЯ ІСТОРиЧнОЇ нАУКи 74 ІсТОРІЯ ІсТОРиЧНОЇ НАуки Олександр Музичко ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ В ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІЙ СПАДЩИНІ ПРОФЕСОРА І.А. ЛИННИЧЕНКА (1857–1926) Висвітлення теоретичних поглядів істориків є неодмінним компонентом сучасних історіографічних студій1. У цьому плані вдячною оранкою для дослідника є кінець ХІХ – початок ХХ ст. – час зламу у розвитку європейської історіографії, переосмислення істориками свого теоретичного інструментарію, пошуку місця для історичної науки у системі наукового знання2. Історіографи цілком закономірно приділяють увагу не лише тогочасним визнаним історикам-теоретикам, але й їх колегам, теоретичні аспекти поглядів яких доводиться реконструювати шляхом складання «мозаїки» з фрагментарних думок, що розпорошені в оприлюднених та рукописних працях3. Подібні реконструкції необхідні задля більш глибокого осягнення складного та суперечливого процесу розвитку світової та, зокрема, української історіографії наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Метою цієї статті є аналіз поглядів на теоретико-методологічні аспекти історичної науки доктора руської історії, члена- кореспондента Краківської та Російської Академій наук, професора Новоросійського університету Івана Андрійовича Линниченка (1857–1926)4. І. Линниченко безумовно належав до істориків-практиків чи фактографів, для яких позитивістське збирання та систематизація джерел належали до головних пріоритетів наукової діяльності. Тому не дивно, що історіографи, за виключенням відомого одеського історіографа Т. Попової, навіть не відзначали теоретико-історичну складову у творчій спадщині І. Линниченка5. Такий стан дослідження зазначеної проблеми суттєво гальмує процес вписування неоднозначного образу І. Линниченка до контексту історіографії кінця ХІХ – початку ХХ ст. Вивчення відповідних поглядів І. Линниченка дозволяє більш предметно з’ясувати питання про приналежність дослідника до певних історіографічних напрямків та шкіл, його 75 ОЛЕКСАнДР МУзиЧКО. ТЕОРЕТикО-МЕТОДОЛОГІЧНІ пРОбЛЕМи ІсТОРиЧНОЇ НАуки... внесок у науковий рух, складну систему взаємовпливів між істориками кінця ХІХ – початку ХХ ст. Відповідний аспект спадщини І. Линниченка проаналізовано на основі комплексного підходу до вивчення історичних джерел. Розглянуто не лише оприлюднені праці історика, деякі з яких вперше залучено до історіографічного аналізу, але й його численну рукописну спадщину. Серед праць науковця можна виокремити такі групи: 1) лекції; 2) статті з археології; 3) наукові монографії, статті та рецензії з медієвістики; 4) історико-літературні, біоісторіографічні та меморіальні статті та рецензії, присвячені тематиці ХVIII – початку ХХ ст.); 5) статті з історії та теорії педагогіки; 6) статті з питань організації наукових досліджень; 7) просвітянська та суспільно-політична публіцистика; 8) щоденники та спогади. Епістолярна спадщина І. Линниченка, що здебільшого зберігається в архівах Києва, Москви та Санкт- Петербургу, дозволяє з’ясувати самоідентифікацію історика в історіографічному середовищі, творчі плани. Важливим доповненням до цих основних історіографічних джерел є деякі спогади та наукові праці сучасників І. Линниченка. Обрано хронологічний підхід до викладення матеріалу, адже це дозволяє висвітлити еволюцію поглядів І. Линниченка. За відгуком видатного російського історика С. Платонова, І. Линниченко отримав хорошу наукову школу та цілковито оволодів науковим методом6. Справедливість цього висновку є очевидною, адже у 1875–1880 роках І. Линниченко навчався на історичному відділенні історико-філологічного факультету Київського університету Св. Володимира під безпосереднім керівництвом О. Котляревського, В. Антоновича та В. Іконнікова. З іменами цих професорів пов’язано становлення позитивістської історіографії в Україні. Загальні настанови позитивізму відбились у документалізмі київської школи істориків. Водночас більшість з них віддали певну данину ідеалістичному в своїй основі слов’янофільському вченню. І. Линниченко відзначав еклектичний характер формування своїх поглядів: «за своє довге життя я бачив багато осіб різних професій, звань, станів, якостей, талантів. Будь- який, хто потрапляв до мого кругозору, залишав у ньому свій слід, скороминущий, тьмяніючий під попилом часу»7. У роки навчання у київській гімназії він прочитав твори Тургенєва, Достоєвського, 76 ІсТОРІЯ ІсТОРиЧНОЇ НАуки Толстого, Добролюбова, Писарєва, Михайловського8. У 1874 році він відвідував засідання загальноросійського археологічного з’їзду у Києві, де його найбільше вразила доповідь видатного етнографа О. Міллера присвячена порівняльному аналізу українських дум та російських билин. Досконале знання європейських мов дозволило йому ознайомитись в оригіналі з працями істориків античної доби - Моммзена, Гібона, Преллера. Позаяк у гімназії головну увагу приділяли викладанню природничих наук, І. Линниченко мав можливість всебічно ознайомитись з основами позитивістської філософії. Таким чином, на момент вступу в університет І. Линниченко мав уявлення про різні модифікації пануючого у тодішній науці позитивізму. Тому не дивно, що на початку університетського навчання він захоплювався працями Бокля, Дрепера, філософіями та теоріями історії. «Будувати історичні системи, відшукувати дух історії здавалося нам тоді далеко не складним, кожний з нас мріяв у майбутньому стати російським Боклем, створити свою історичну систему», - зауважував він9. Однак його вчителі віддавали перевагу суто фактологічній та навіть бібліографічній праці. Ця обставина викликала певне розчарування в І. Линниченка. На першому курсі він відвідав більше лекцій природничого, ніж історико-філологічного циклу. З природничих наук йому найбільше подобалась хімія10. Іншим захопленням історика була філософія. Він входив до філософського гуртка, який об’єднався навколо професора О. Козлова. У 1881 році І. Линниченко запропонував своєму колишньому наставнику видати у російськомовному перекладі курс історії філософії професора Страсбурзького університету А. Вебера. Саме І. Линниченко переклав більшу частину цього видання11. Які ж ідеї А. Вебера привабили молодого історика? Напевно, окрім, за словами О. Козлова, «справді філософського духу, зрозумілості, проповіді культу добра» І. Линниченко оцінив прагнення автора синтезувати різні галузі наук та філософії. А. Вебер вважав, що матеріалізм та ідеалізм є однаково однобічними, а розмежування філософських та нефілософських наук позбавлено сенсу. «Будь- яка наука обов’язково є філософією, будь-яка справжня філософія обов’язково є науковою», - постулював він12. Ідея синтезу наук буде хвилювати І. Линниченка протягом всієї наукової кар’єри. Тим не менш, університетські вчителі все ж таки прищепити 77 ОЛЕКСАнДР МУзиЧКО. ТЕОРЕТикО-МЕТОДОЛОГІЧНІ пРОбЛЕМи ІсТОРиЧНОЇ НАуки... І. Линниченку відразу до загальних схем та, навпаки, повагу до таких невід’ємних складових позитивістського наукового дискурсу як історизм, фактологізм, порівняльний метод13. Про це досить виразно свідчать дві студентські роботи І. Линниченка: «О религиозном влиянии Запада на Галич» (1877) та «Вече в Киевской земле» (1879, з деякими доповненнями опублікована також у 1881 році). У першій з них автор згідно позитивістським постулатам приділив увагу внутрішньому стану галицької церкви, порівняв ситуацію у Галицькому князівстві та іншими князівствами Русі. Водночас у слов’янофільському дусі він запально спростовував думку про великий вплив Заходу на релігійні справи Галича14. У праці 1879 року І. Линниченко стверджував, що «у зміні синтезу аналізом та знову аналізу синтезом полягає рух кожної науки. На місце одній науковій системі приходить інша, синтез поступається місцем аналізу. Стара система може бути зруйнована двома шляхами: або знайденням нових фактів, або зміною погляду на їх значення. У природничих науках переважає перший шлях, у суспільних – другий»15. Він вважав, що наука руської історії перебуває у перехідному стані: державна теорія, як чисте перенесення сьогодення на минуле, підведення всіх явищ під одну схему, змінюється етнографічною теорією, що прагне знайти в руській історії її органічні частини16. Попри розмежування з суспільно-політичними орієнтирами учнів В. Антоновича, І. Линниченко у цій та більшості подальших робіт вітав використання регіонального підходу17. Також молодий історик висловив переконання у необхідності дослідження вічового устрою Русі в еволюції, історичному розвитку. Загалом погоджуючись з плідністю порівняльного методу, він закликав порівнювати лише тотожні та хронологічно паралельні явища. Таким чином, у своїх студентських працях І. Линниченко постає прибічником ідей Г. Спенсера та О. Конта. Водночас не слід ігнорувати вплив на його світогляд інших різновидів позитивізму, головним чином культурно-історичної школи з її ідеєю «народного духа». Остання була особливо поширена в художній літературі та літературознавстві, якими дуже рано та не меншою мірою ніж історією зацікавився І. Линниченко. Це не дивно, адже він був сином професора російської та всесвітньої літератури Київського університету Св. Володимира Андрія 78 ІсТОРІЯ ІсТОРиЧНОЇ НАуки Линниченка. Учнем останнього був Микола Дашкевич, який хоча і не викладав І. Линниченку, але мав на нього певний вплив завдяки особистим контактам. І. Линниченко неодмінно високо оцінював талант М. Дашкевича, у постаті якого він бачив органічне поєднання таланту історика та літературознавця18. Близьким другом І. Линниченка був інший прибічник ідей цієї школи М. Стороженко. Дещо пізніше І. Линниченко налагодив стосунки з лідерами цієї школи в Російській імперії О. Пипіним та М. Тихонравовим. З 1881 року І. Линниченко перебував у дружніх взаєминах з М. Костомаровим, проводив цілі вечори у бесідах з ним на його петербурзькій квартирі19. Від 1880-х років І. Линниченко регулярно відвідував Польщу, Францію, Німеччину та деякі інші країни, де працював в архівах та бібліотеках, брав участь у численних наукових форумах. Отже, він мав можливість звернутися до першоджерел теоретичних уявлень своїх вітчизняних колег. Привертає увагу, що найбільш тісні стосунки він мав з краківськими істориками. А саме у цьому середовищі розвинулась консервативна, неоромантична течія історіографії, що значною мірою підривала основи класичного позитивізму. Діалоги з колегами, читання літератури стимулювали теоретичні пошуки І. Линниченка у період його найбільшої наукової активності – 1880–1890-ті роки. У середині 1880-х І. Линниченко надіслав до історика та бібліографа В. Дружиніна начерки своїх думок про історію, її достовірність та історичну критику для прочитання на одному з засідань Російського археологічного товариства. У супровідному листі І. Линниченко наголошував: «над цими питаннями думаю давно, думаю нещадно, мучуся недостатнім їх розв’язанням, а без цього якось боляче займатися. Уяснити собі основні питання власної науки зобов’язаний кожний науковець, якщо він не бажає бути найманцем, якого не питають навіщо його покликали»20. Ці роздуми відобразились у промовах, лекціях та підготовчих матеріалах І. Линниченка. Деякі методологічні питання він підіймав під час засідань наукових товариств. Наприклад, у 1883 році на засіданні товариства Нестора-літописця І. Линниченко виступив з зауваженнями на книгу М. Кулішера «Форма общежития в доисторическом и удельно-вечевом периоде русской 79 ОЛЕКСАнДР МУзиЧКО. ТЕОРЕТикО-МЕТОДОЛОГІЧНІ пРОбЛЕМи ІсТОРиЧНОЇ НАуки... истории сравнительно с формой общежития у других народов»21. Вперше І. Линниченко докладно висловив свої погляди на покликання історика та специфіку історичного пізнання у промові перед проведенням свого магістерського диспуту у середині 1884 року22. Дисертант заперечив намагання істориків вивчати замість першооснови історичних явищ лише видатні події. Себе він назвав істориком-прагматиком, що досліджує минуле життя в самому широкому сенсі, шукає коріння сьогодення. Торкаючись питання про достовірність історичного знання І. Линниченко зазначив, що історику важко уникнути суб’єктивності, але є дві умови, що сприяють більш-менш сторонньому дослідженню: 1) художнє чуття, інстинктивне прагнення до правди, адже історик є до того ж художником; 2) вивчення умов, що викликали історичну подію. Він додав, що філософська освіта є дуже необхідною для історика, адже лише вона вказує на зв’язок історичної науки з іншими гілками знання, надає історику смак до історичного дослідження, тобто вміння обирати з маси історичних питань найбільш життєві та злободенні для дослідження і своєчасно вкаже йому ту межу, де закінчується необхідність в історичному дослідженні та починається те, що при наявному стані історичної науки слід в ній вважати передчасним. Показово, що він виділив три групи давньоруських князівств не за політичним, а за суспільним критерієм або «групуванням суспільних елементів»: Північно-Західну (Новгород, Псков, Смоленськ та Полоцьк), Північно-Східну (Суздаль), Південно-Західну (Галич та Волинь). І. Линниченко критикував науку за надмірний аристократизм, ігнорування запитів життя. Цей запозичений з філософії народників погляд (недаремно його схвалив друг І. Линниченка історик В. Семевський) суперечив намаганням позитивістів максимально об’єктивізувати науку, але перегукувався з тезою про художнє чуття історика. Аналогічні думки І. Линниченко розвинув у промові перед захистом своєї докторської дисертації у Київському університеті у квітні 1894 року. Однак тепер він уточнив, що наука має не підкорятися перемінним та випадковим вимогам життя, але впливати на останнє23. Згідно цим постулатам, І. Линниченко не заперечував виховне значення історії, зокрема, для реформування сучасного життя, вітав відзначення історичних подій та написання популярних видань для народу24. 80 ІсТОРІЯ ІсТОРиЧНОЇ НАуки Велике значення для з’ясування концептуальних та теоретико- методологічних поглядів І. Линниченка мають його лекції у Московському та Новоросійському університеті. Вступну лекцію учня В. Антоновича в Московському університеті у 1889 році слід вважати одним з маніфестів київської історичної школи. Недаремно редакція «Киевской старины» надрукувала текст лекції на сторінках часопису25. І. Линниченко наголошував на необхідності активізації досліджень історії Південно-Західної Русі, включенні її до обсягу науки руської історії. Головним в історичних дослідженнях історик вважав порівняльний метод, що дозволяє компенсувати неможливість перевірки факту досвідом, яка існує у природничих науках. Щоправда в іншій лекції він застерігав від необережного використання порівняльного методу. На його думку, слід порівнювати окремі риси, а не явища загалом, шукати не лише подібність, але й розбіжності26. У традиційному для київських істориків слов’янофільському дусі він наголошував на тому, що у цій частині Русі незважаючи на західні впливи збереглися споконвічні руські засади («начала»). І. Линниченко зазначав, що «кожна засада складається з маси елементів, які набувають певної специфіки залежно від умов. Ілюструючи цю тезу, він зазначав, що у Південно-Західній Русі ідея об’єднання зазнала поразки на відміну від Північно-Східної Русі внаслідок віддаленості ворога, наявності двох дуже міцних сусідніх держав та деякій безтурботності південноруського характеру. Очевидно, що І. Линниченко проігнорував соціально-економічні, географічні та кліматичні причини, яким віддавали належне класичні позитивісти. У третій причині відчутний вплив ідей прибічників культурно-історичної школи, які завжди приділяли велику увагу національному, расовому типу народів. Надалі цей мотив у творчості І. Линниченка лише посилився. У подальших лекціях І. Линниченко послідовно закликав відмовитися від схематизму у дослідженні історичних явищ, політизації науки27. Головним об’єктом його критики були історики права. І. Линниченко вважав, що «юрист шукає певних норм, ідеальну схему, тому часто відкидає те що не вкладається в неї. Історик бере схему юриста, але водночас і життя так як воно є, у русі, розвитку. Найбільше історика цікавить відступ від закону, звичаю, вірування. Де боротьба, там і життя, а де 81 ОЛЕКСАнДР МУзиЧКО. ТЕОРЕТикО-МЕТОДОЛОГІЧНІ пРОбЛЕМи ІсТОРиЧНОЇ НАуки... життя – там і історія». Зміну суспільних засад він пов’язував виключно з розвитком певної ідеї28. Наприклад, теорію В. Сергеєвича він називав теорією історичного нігілізму, адже московський дослідник як юрист шукав закону, писаної хартії, а у разі її відсутності - заперечував будь-які провідні засади життя, забуваючи про звичаї та традиції29. Привертає увагу і критика В. Ключевського за перебільшення ролі держави, змішення юридичних понять, догматичність та схематизм30. Не менш гострій критиці за слідування апріорним схемам він піддавав істориків- слов’янофілів. Професор пропагував комплексний та обережний підхід до трактування джерел, плюралізм чинників історичного процесу, причинність явищ31. У лекційному курсі 1896 року він згадав економічний чинник історичного процесу32. Звертаючись до питання про специфіку історичної науки та загалом про ступінь її науковості, І. Линниченко слідував Е. Фрімену та В. Іконнікову. Він вважав історію наукою про людину чи наукою про духовну сторону людини у її зовнішніх проявах. Право, мистецтво, література, на його думку, є лише частинами історії, адже завдання історика – відновлення історії у всій її повноті. Історії як науки чи взагалі немає чи вона найзагальніша з наук, адже обіймає всі сфери вивчення минулого людини. Він погоджувався з думкою про відсутність законів в історії, але поширював це твердження також на природничі науки33. Загалом справжньою та єдиною наукою він вважав лише пізнання того як треба жити, тобто кодекс моральних, релігійних та громадських знань, а решту – грою розуму34. І. Линниченко категорично не поділяв ідеї прибічників марксизму. Хоча ідея про максимально глибоке проникнення у сутність суспільних явищ відображала соціологічний підхід до історії, думки І. Линниченка та його праці свідчать про досить поверхове засвоєння цієї методології. З іншого боку, думки І. Линниченка про існування історичних та неісторичних народів, першорядне значення національного характеру народів на долю держави35 виглядали досить архаїчно на тлі поширення соціологічної течії в науці. У наукових дослідженнях 1880–1890-х років І. Линниченко лише іноді побіжно торкався теоретико-методологічних питань. Відданість позитивістському дискурсу вплинула на історіографічні уподобання історика. Він віддавав перевагу 82 ІсТОРІЯ ІсТОРиЧНОЇ НАуки історикам, які своєю скромною, але сумлінною працею щодо опрацювання джерел готують ґрунт для історіософів36. Попри згадану самоідентифікацію 1884 року, праці І. Линниченка свідчили про його приналежність саме до цього типу істориків. До того ж він відводив собі роль вартового чи прокурора на стражі порядності у російській науці37. У наукових працях І. Линниченко також декларував принцип історизму, незаангажованості, віддавав перевагу внутрішнім чинникам розвитку народів та держав над зовнішніми, критикував деяких істориків за відсутність критичного підходу до джерел, схематизм, брак виваженості у висновках, відсутність наукового методу38. В одній зі своїх робіт він провів майстерний історико- порівняльний аналіз на межі історії, права та етнології39. Чи не найрельєфніше відбиває погляди І. Линниченка на ідеал наукової монографії його неопублікована рецензія на працю М. Дьяконова «Власть московских государей» (СПБ, 1889). І. Линниченко розкритикував М. Дьяконова за те, що він розглянув лише особливості ставлення до царської влади з боку духовенства. На думку І. Линниченка, М. Дьяконов мав висвітлити характер князівської влади удільного періоду, погляди народу, самих князів та окремих станів, представити низку історичних обставин, які поступово змінили цей характер, вивчити еволюцію нових поглядів, боротьбу старих поглядів з новими та, зрештою, окреслити обсяг князівської влади та її ставлення до складових частин руського суспільства та навпаки40. Однак історику далеко не завжди вдавалось реалізувати на практиці задекларовані принципи. У жодній зі своїх праць він не продемонстрував такої глибини проникнення у сутність історичних явищ, якої він вимагав від М. Дьяконова. Ще меншою мірою досліднику вдалося зберегти сторонність у дослідженні міжнаціональних відносин41. У докторській дисертації він навіть задекларував відмову від використання порівняльного методу, віддавши перевагу описовому. Це не вкрилося від уваги критиків42. Щоправда аргументація була досить властивою для І. Линниченка, який послідовно наголошував на ґрунтовності будь-якого дослідження. Він досить резонно зауважив, що для правильного застосування порівняльного методу (інститутів галицько-руських з аналогічними західно-руськими та північно- 83 ОЛЕКСАнДР МУзиЧКО. ТЕОРЕТикО-МЕТОДОЛОГІЧНІ пРОбЛЕМи ІсТОРиЧНОЇ НАуки... руськими) автору довелося б зробити потрійну роботу – дві описових та одну порівняльну. Проте у тексті дисертації історик все ж таки зробив поверховий порівняльний аналіз розвитку рабства у різних народів. На його думку, на розвиток рабства впливали різноманітні чинники - національний характер, економічні умови країни, певні культурні течії. Він вказав, що дослідники недостатньо враховують місцеві особливості окремих давньоруських земель, не розглядають інститут рабства в його історичному розвитку у зв’язку зі змінами у загальному устрої життя43. Не було статичним і ставлення І. Линниченка до обласницького підходу. У праці 1886 року він зробив мабуть перший крок назустріч державницькій школі у російській історіографії. Аналізуючи питання про періодизацію польської та російської історії, він наголосив на доцільності подальшого використання як більш наукового усталеного поділу руської історії на три періоди, що грунтується на зміні характеру влади та всього внутрішнього ладу: 1) земський чи удільно-вічовий; 2) московський; 3) імператорський44. У другій половині ХІХ ст. інфраструктури історичної науки Російської імперії перебувала у процесі становлення. Найважливіше значення для її розвитку, як і в інших країнах світу, мали організація з’їздів, товариств та періодичних видань. З перших кроків у науці І. Линниченко активно включився у цей процес. На початку ХХ ст. він вже був членом біля 60 наукових товариств, намагався брати участь у всіх найважливіших наукових форумах всередині та за кордоном Російської імперії. І. Линниченко намагався відігравати далеко не пасивну роль в організаційно- науковому русі. Своє бачення розвитку інфраструктури історичної науки історик вперше висловив у друці у 1884 році45. Автор твердив про малорозвиненість історичних видань та наукових товариств у Російській імперії, критикував археологічні з’їзди за вузько археологічне спрямування. Вихід він бачив у зміні моральної атмосфери у середовищі істориків, більш тісного єднання навколо спільної ідеї та мети. У листі до А. Куніка він намітив один з принципів цього єднання – «справжній вчений не боїться ділитись відкриттями»46. Невдовзі у листі до В. Дружиніна він намітив не менш важливе завдання: «налагодити спілкування 84 ІсТОРІЯ ІсТОРиЧНОЇ НАуки між людьми науки серед слов’янства»47. У декількох листах він заперечував будь-який бюрократичний, нівеляторський підхід до організації наукових видань та товариств48. Роботу товариств він уподібнював до існування республіки, де існує повне розмаїття думок49. У 1880-х – 1890-х роках І. Линниченко доклав чимало зусиль аби хоча б частково реалізувати намічену програму розбудови історичної науки. Найбільшою мрією історика було заснування у Російській імперії приватного науково-критичного журналу за взірцем польського «Kwartalnik historyсzny»50. На думку І. Линниченка, найважливішою частиною цього видання мав би стати «огляд всього, що вийшло з руської історії, філології та мови»51. Він жалкував з приводу того, що не має можливості взяти на себе видання за таким планом «Киевской старины»52. У 1898 році І. Линниченко надіслав до РАН записку про заснування критико-бібліографічного журналу з оглядом видань з руської історії та російської літератури53. Свою ідею І. Линниченко не облишив і на початку ХХ ст. У 1916 році він піднесено зустрів ініціативу видання «Русского исторического журнала», надіславши в редакцію 500 рублів54. Свої організаторські амбіції І. Линниченко найбільш вдало реалізував у Московському археологічному товаристві. У 1894-1895 роках він редагував «Археологические известия и заметки» цього товариства. У якості редактора І. Линниченко сповідував принцип залучення максимально широкого кола спеціалістів. Зокрема, до співпраці він запросив М. Грушевського. І. Линниченко зробив вагомий внесок у розбудову товариства як один з найактивніших організаторів створення слов’янської комісії, що ставила за мету сприяти науковому вивченню слов’янських народів55. У якості делегата від товариства він брав активну участь в організації та роботі Московського, Віленського та Ризького археологічних з’їздів. Натомість думки професора щодо функціонування одеських товариств - Історико-філологічного та історії та старожитностей – не були схвалені його колегами56. У перші десятиріччя ХХ ст. теоретико-методологічні переконання І. Линниченка не зазнали радикальних змін. Він і надалі вітав використання порівняльного методу, та, навпаки, критикував істориків, які не пройшли наукової школи, 85 ОЛЕКСАнДР МУзиЧКО. ТЕОРЕТикО-МЕТОДОЛОГІЧНІ пРОбЛЕМи ІсТОРиЧНОЇ НАуки... відзначались схематизмом та заангажованістю57. Наприклад, у 1916 році він зазначив з приводу смерті М. Ковалевського та М. Владимирського-Буданова: «Ковалевського я ніколи не вважав великим вченим, адже він багато знав, але працював більше вшир, ніж у глиб. Владимирський-Буданов йшов повільно, оглядаючись. Перший поспішав до великого міста, другий – до усамітненого храму. Першого чекали стражденні, другого – жерці та послушники»58. У 1904 році він дав негативний відгук на праці М. Рожкова. Він закинув опоненту надмірний соціологізм, захоплення економічним матеріалізмом, заперечення всього, що немає відношення до економічного фактору. І. Линниченко резюмував, що М. Рожков «не пройшов суто наукової школи. Він прищепить студентам неповагу до джерел. Нашим студентам потрібні науковці, які пройшли сувору наукову школу, здатні застосувати її на благо викладання, а не легковажні письменники, що готові відкривати слухачам таємничу завісу майбутнього»59. Разом з цим, І. Линниченко вірив, що правильний науковий метод може забезпечити об’єктивність: «для наукової критики не має значення якої політичній партії служить автор. Якщо факти у праці не підтасовані, якщо висновки однозначно випливають з доказів – праця визнається науковою. Які висновки зроблять інші та сам автор не має значення»60. Він надалі був впевнений у тому, що науці необхідний синтез на всіх стадіях дослідження, віддавав перевагу внутрішнім причинам над зовнішніми61. Якомога більший фактологізм як канон позитивістської історичної праці І. Линниченко відбив у властивий для себе художній спосіб: «треба мати особливий смак до історичного дослідження, величезну працездатність, аби ковтаючи кожного дня цілі фунти архівного пилу переглянути сотні та тысячі старих актів для виявлення якоїсь маленької риси, одного фактику, який наче цегла лягає поруч з іншими цегла ми у фундамент російської історичної науки, будівлі зі змішенням всіх можливих стилів, з наростанням кожного року прибудов, плани яких також відрізняються один від іншого як старий Синопсис чи ядро російської історії від курсу Ключевського та історії Соловйова»62. І. Линниченко залишався прибічником ідей про закономірність та зумовленість історичного процесу: «історія більше, ніж будь- яка наука вчить нас закону спадкоємності. Ми твердо знаємо, що 86 ІсТОРІЯ ІсТОРиЧНОЇ НАуки будь-якому факту, яким би несподіваним він не здавався, якою б оригінальною фізіономією він не відрізнявся, ми знайдемо аналогічні попередні факти. Є типи, які дозволяють вивчати явище»63. Найбільш послідовно він обстоював ідею поліфакторності історичного процесу. На цій підставі у декількох працях він піддав критиці прибічників географічного детермінізму К. Ріттера, С. Соловйова, І. Забєліна та В. Ключевського64. Таким чином, як і у попередні роки, найпотужніший вплив на І. Линниченка мала культурно-історична школа, лідери якої, зокрема І. Тен, пояснювали особливості певного явища передусім впливом раси, середовища та традиції. Учень І. Линниченка в Новоросійському університеті, згодом відомий радянський літературознавець Лев Коган згадував, що у лекційному курсі професор дотримувався саме ідей культурно-історичної школи65. І. Линниченко і надалі вважав історію процесом, рухом, всебічним культурним розвитком66. Переконання у вірності такого тлумачення історії стало підґрунтям відомих полемічних зауважень І. Линниченка на адресу М. Грушевського67. На думку одеського історика, народницька ідеологія, що була покладена М. Грушевським в основу своєї схеми, суперечила головному завданню історика - вивчати взаємодію трьох елементів держави: територію, населення, владу68. Теоретико-методологічний аспект критики І. Линниченка перегукувався з пізнішими інвективами на адресу істориків-народників з боку українських істориків- державників. Однак на підставі лише цієї статті невірно зараховувати І. Линниченка до представників державницької школи у російській історіографії. Незважаючи на те, що на початку ХХ ст. І. Линниченко і надалі поділяв більшість ідей «класичного позитивізму» (якщо такими вважати ідеї О. Конта та Г. Спенсера та одного з їх послідовників в історичній науці І. Тена) в його працях та записах дедалі помітнішим стає відгомін «антипозитивістського бунту». Передусім йдеться про такі течії як духовно-історична школа В. Дільтея та неоромантизм. Віру І. Линниченка у прогрес, чисту науку, загалом усталений канон історичної праці написаної з позицій позитивізму підважували суспільно-політичні обставини: наростання радикальних настроїв у Російській імперії, Перша Світова війна, революція та громадянська війна. Під впливом 87 ОЛЕКСАнДР МУзиЧКО. ТЕОРЕТикО-МЕТОДОЛОГІЧНІ пРОбЛЕМи ІсТОРиЧНОЇ НАуки... цих подій погляди І. Линниченка набувають дедалі помітніших право-консервативних та релігійних рис69. Наголосимо, що нові ідеї не просто змінювали попередні, але поступово «вростали» в них, переплітаючись та вступаючи у протиріччя. Найбільш відчутним випробуванням І. Линниченко піддав ідею прогресу. У брошурі 1908 року видання І. Линниченко висловив думку, що після багатьох етапів історії людство чекає занепад. Найгіршим симптомом цього занепаду І. Линниченко вважав виникнення у світовій цивілізації відособлених культурних типів, в межах яких відбувається тотальна нівеляція людської особистості та культури70. Один з критиків звинуватив І. Линниченка у відсутності соціологічного підходу, що не дозволило історику побачити рух людства до гармонізації особи та суспільства71. Однак подальші історичні події, на жаль, підтвердили правоту песимістів і, зокрема, одеського професора. Тому І. Линниченко мав всі підстави ще раз наголосити на стрибкоподібності історичного процесу у 1919 році72. Більш суперечливим було ставлення історика до питання про роль особистості в історії. В одній з публічних лекцій 1914 року він піддав критиці прибічників погляду про вирішальну роль особи в історії73. Однак вже через 5 років, напевно, під впливом вражаючих суспільних катаклізмів, він у дусі неоромантиків твердив, що рух певного народу може зупинити сильна рука74. Напевно під впливом деякого розчарування в історії-події чи факті, історії державних та соціальних структур І. Линниченко все більшою мірою перетворився на історика-біографа, що прагне відтворити специфіку поведінки та поглядів окремої людини. До того ж він зазначав, що лише на початку ХХ ст. він знайшов своє справжнє покликання – бути істориком літератури. Ця еволюція не лякала І. Линниченка: «я історик – не буду упускати з виду перспективи історичної, як інші»75. Порівняння історії та літератури, на його думку, свідчило не на користь першої: «в літературі головне – душа людини, її радості та страждання, а не факт. В історії особа давно померла. В літературі – вона стоїть перед нами жива, і ми знаходимо його душевний стан у нашому власному. В історії ми не лише бачимо, чи намагаємось бачити (за старим виразом підняти завісу століть), чи розуміти. В літературі відчуваємо, співчуваємо»76. Він критикував істориків 88 ІсТОРІЯ ІсТОРиЧНОЇ НАуки літератури за ігнорування образу автора твору77. Зрештою він дійшов висновку, що «смаки, погляди, переконання, характер діяльності людини залежать від різних причин – походження, освіти, виховання, середовища, чужого впливу, але головна діюча причиною завжди буде особисте я, внутрішня природа, і чим індівідуальніше натура, тим сильніше її особисті природні якості визначають всі сторони її діяльності»78. Деяка корекція теоретико- методологічних орієнтирів впливала і на історіографічні оцінки професора. Його симпатії явно були не на боці аналітика В. Ключевського, а історика-художника М. Костомарова79. Подібно до інших істориків кінця ХІХ – початку ХХ ст. І. Линниченко бачив вихід з методологічної кризи в інтеграції, синтезі низки гуманітарних наук, передусім поверненні до «союзу» між історією та літературою. Здебільшого у цьому напрямку він діяв у наукових товариствах. У 1898 році історик запропонував надати серед іншого історичне спрямування товариству правознавства та державних знань при НУ80. У 1903 році він створив на історико-філологічному факультеті студентське науково-літературне товариство. Теми виступів керівника та студентів головним чином були присвячені теоретичним проблемам: «Про відношення науки до життя», «Про втілення в історії і остаточній перемозі вічних ідеалів добра та краси»81. У 1907–1908 роках І. Линниченко очолював секцію російської літератури гуртка любителів літератури та історії при Одеських вищих жіночих курсах. І знову ж таки курсистки приділяли головну увагу теорії: «Найвидатніші теорії критики Тена, Геннекена», «Погляди Маха на порівняльне освітнє значення філологічних та природничо-математичних наук»82. Зрештою, загальногуманітарний характер набула протягом 1911- 1919 років діяльність Одеського бібліографічного товариства при НУ, засновником та незмінним головою якого був саме І. Линниченко. Інтеграція гуманітарних досліджень, ретельне збирання та подальша позитивістська інтерпретація фактів стали провідними ідеями для членів наукової школи, яку І. Линниченко цілеспрямовано створював в Одесі за взірцем шкіл В. Антоновича та В. Ключевського протягом останніх років ХІХ – двох перших десятиліть ХХ ст83. Значного впливу І. Линниченка зазнали такі 89 ОЛЕКСАнДР МУзиЧКО. ТЕОРЕТикО-МЕТОДОЛОГІЧНІ пРОбЛЕМи ІсТОРиЧНОЇ НАуки... відомі історики як М. Слабченко, П. Клепацький, А. Флоровський та інші. За словами професора, його школа мала за основу метод критичного мислення. Цей метод насправді інтегрував всі його роздуми над сенсом історичного пізнання. Процес спілкування з учнями відбувався у демократичному, а іноді й дискусійному стилі, що цілком відповідало поглядам І. Линниченка, які він висловив ще в до-одеський період своєї біографії. Останній період свого життя – 1919–1926 роки – І. Линниченко провів у Криму (Севастополі, Ялті та Сімферополі). Він фактично припинив заняття наукою, діяльність у товариствах, втратив більшість наукових контактів. Однак уривчасті записи з його кримського архіву свідчать, що наприкінці життя він і надалі уважно стежив за історико-теоретичною літературою, наприклад, планував розібрати вступ до історії Карсавина та Вульфіуса., намагався систематизувати свої роздуми попередніх років стосовно критики джерел, застосування порівняльного методу, закономірності та випадковості в історії84. Зокрема, він сформулював «свій» набір вимог до науковця-історика: «1) наявність знань; 2) здатність досліджувати; 3) вміння спостерігати; 4) поетичний талант; 5) вміння мислити суворо логічно та науково; 6) знання спеціальних технічних прийомів роботи у своїй царині; 7) здатність до творчості»85. Привертає увагу зміст четвертого та сьомого пунктів, які, на нашу думку, свідчать про вплив на І. Линниченка ідей духовно-історичної школи. Також він сформулював правила історико-наукової критики: 1) не вірити свідкам; 2) поважати авторитети, але не вірити безумовно, застосовувати їх висновки після випробування; 3) у всіх сумнівних випадках звертатись до спеціалістів, особливо філологів; 4) виводити з фактів лише те, що вони дають; 5) пам’ятати безглуздість виразу останнє слово останнє слово науки, адже кожне слово – нове; 6) авторитет іноді підтримує як мотузка повішеного; 7) боротьба людини з фактом є боротьба не за живіт, а смерть; 8) багатогранність фактів; 9) не вважати стару думку поганою за те, що вона стара; 10) не підходити до фактів з теорією; 11) пам’ятай день суботній, дай фактам висловитись86. Ці пункти засвідчують відданість І. Линниченка загальним настановам позитивістської критики. Недаремно, він твердив, що «історичний опис є тим самим, що й систематизація в інших 90 ІсТОРІЯ ІсТОРиЧНОЇ НАуки науках – ботаніці та зоології»87. Водночас він постулював, що «теорія – це та ж віра»88. У 1920-ті роки в одній з анкет І. Линниченко зазначив, що він є «ідеалістом-позитивістом за світоглядом», який не належав до жодної наукової школи89. З огляду на вище проаналізований матеріал, вважаємо, що ця характеристика доволі точно відображає специфіку поглядів І. Линниченка. Професор підкреслив основу своїх поглядів та зайвого разу відмежувався від крайніх позитивістів (марксистів, економістів тощо). І все ж найбільш адекватно погляди І. Линниченка характеризує поняття еклектизм. Тим більше, що І. Линниченко майже все життя намагався «примирити» дві свої пристрасті – історію суспільного ладу та історію літератури. Протягом життя його світогляд зазнавав впливів школи В. Антоновича, з такими її характерними ознаками як обласництво, народництво, панславізм, російської державницької школи, культурно- історичної та духовно-історичної школи, неоромантизму. Іноді у світогляді І. Линниченка дуже важко розмежувати ці впливи або встановити домінантність якогось з них на певному етапі його біографії. У цьому плані І. Линниченко дуже нагадує свого найближчого друга, одеського історика Олексія Маркевича. Тому й деякі характеристики І. Линниченка на адресу О. Маркевича виглядають як автобіографічні: «звичка до скептицизму призвела до того, що він не примкнув ні до якої школи, ні до якої наукової теорії… він не створив теорію, взяв на себе роль оповідача та бібліографа»90. Особливо ці властивості поглядів І. Линниченка загострились в останні роки ХІХ – перші десятиліття ХХ ст. Найбільш константними рисами теоретико-методологічних поглядів І. Линниченка було заперечення схематизму в історичних дослідженнях, ідея синтезу гуманітарних наук у процесі пізнання історії. Ці ідеї досьогодні не втратили своєї актуальності. В уяві І. Линниченка існувала низка типів істориків: історик- аматор, історик-теоретик, історик-практик, історик-художник. До якого типу належав він сам? На нашу думку, до кінця ХІХ ст. І. Линниченко більше відповідав типу історика-практика. З початку ХХ ст. він все більше перетворювався на історика-художника. До того ж, хоча цього терміну звичайно ж не існувало наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., він був істориком-комунікатором, 91 ОЛЕКСАнДР МУзиЧКО. ТЕОРЕТикО-МЕТОДОЛОГІЧНІ пРОбЛЕМи ІсТОРиЧНОЇ НАуки... організатором. Діяльність І. Линниченка у численних наукових товариствах, організації нових видань та товариств, налагодження приватних та наукових контактів між вченими, передання своїх знань учням свідчить, що на цьому полі йому вдалося зробити значно більше, ніж у галузі теоретико-методологічних досліджень. Досвід І. Линниченка яскраво відображає теоретико-методологічні шукання багатьох істориків кінця ХІХ – початку ХХ ст. – добу загальної теоретико-методологічної кризи в історичній науці. 1 Тельвак В. Теоретико-методологічні підстави наукових поглядів М. Грушевського. – Львів, 2001. – 227 с.; Золотарев В.П. Общая теория истории в понимании Н.И. Кареева // Новая и новейшая история. – 2003. – № 2. – С. 29–44; Малинов А.В. К.Н. Бестужев–Рюмин: очерк теоретико-исторических и философских взглядов. – СПБ, 2005. – 216 с.; Малинов А.В. Павел Гаврилович Виноградов: социально–историческая и методологическая концепция. – СПБ, 2005. – 216 с.; Кіян О.І. Ідейно-політичні та методологічні позиції київської історичної школи Володимира Антоновича // Український історичний журнал. – 2006. – № 2 – С. 159–174. 2 Яковенко Н. Вступ до історії. – К., 2007. – С. 157–202. 3 Заруба В. Історик держави і права України академік Михайло Слабченко. – Дніпропетровськ, 2004. – C. 278–298; Музичко О. Внесок Ф.І. Леонтовича у розробку теоретичних проблем історичної науки // Записки історичного факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова. – Одеса, 2003. – Вип. 14. – С. 248–261. 4 Толочко О.О. Дві не зовсім академічні дискусії: І.А. Линниченко, Д.І. Багалій, М.С. Грушевський // Український археографічний щорічник: Нова серія. – К., 1993. – Вип. 2. – С. 92 – 103; Мирошниченко В.О. І.А. Линниченко // Професори Одеського (Новоросійського) університету. Біографічний словник. – Т. 3. – Одеса: Астропринт, 2005. – С. 229–234; Непомнящий А.А. И.А. Линниченко: неизвестные страницы биографии известного историка // Непомнящий А.А. Подвижники крымоведения. – Симферополь, 2006. – С. 169–187. 5 Попова Т.Н. Историография в лицах, проблемах, дисциплинах: из истории Новороссийского университета. – Одесса, 2007. – С. 49. 6 Платонов С.Ф. Некролог И. Линниченко // Известия АН СССР. – 6 серия. – 1926. – Т. 20. – № 15–17. – С. 1416. 7 Державний архів при Раді міністрів Автономної республіки Крим (ДААРК). – Ф. 538. – Оп. 1. – Спр. 16. – Арк. 270. 8 Линниченко И.А. Наше учебное дело. Мысли и факты. – Одесса, Б.г. – С. 69. 9 ДААРК. – Ф. 538. – Спр. 65. – Арк. 13. Линниченко И. А.А. Котляревский // Линниченко И. Речи и поминки. – Одесса, 1914. – С. 176–177. 10 ДААРК. – Ф. 538. – Оп. 1. – Спр. 65. – Арк. 13. 11 Вебер А. История европейской философии. – К., 1882. – 409 с.; Линниченко И. Профессор В.В. Подвысоцкий, как студент-товарищ // 92 ІсТОРІЯ ІсТОРиЧНОЇ НАуки Линниченко И. Речи и поминки. – Одесса, 1914. – С. 275. 12 Вебер А. Вказ. праця. – С. 403, 408. 13 Дорошенко Н.М. Философия и методология истории в России (конец ХІХ – начало ХХ века). – СПБ, 1997. – С. 51–52. Богдашина О.М. Поширення позитивізму в історичній науці і публіцистиці на польських та українських землях другої половини ХІХ ст.: порівняльна характеристика // Південний архів. Зб. наукових праць. Історичні науки. – Вип. 25. – Херсон: Вид-во ХДУ, 2007. – С. 25–30. 14 Державний архів міста Києва. – Ф. 16. – Оп. 471. – Спр. 269. – 15 арк. 15 Линниченко И. Вече в Киевской области. – К., 1881. – С. 1–2. 16 Там само. – С. 64–65. 17 Линниченко И.А. Рец. на: Андрияшев А. Очерк истории Волынской земли до конца 14 ст. // Kwartalnik historyсzny. – 1888. – Rocznik. ІІ. – Z. II. – W. Recenzye i Spravozdania. – S. 277; Він же Болховитинов // Одесские новости. – 1912. – 23 февраля; Він же Сочинения П. Голубовского и Д. Багалея // Журнал министерства народного просвещения. – СПБ, 1883. – С. 1; Він же Речь перед диспутом // Русская старина. – 1884. – июль. – С. 222. 18 Санкт–Петербурзька філія архіву Російської академії наук (СПБ АРАН). – Ф. 134. – Оп. 3. – Спр. 849 – Арк. 15–16. 19 Линниченко И. Н.И. Костомаров. – Одесса, 1910. – С. 5–7. 20 Російський державний архів літератури та мистецтва (РДАЛМ). – Ф. 167. – Оп. 1. – Спр. 314. – Арк. 2. 21 Чтения в историческом обществе Нестора-летописца. – Кн. 2. – К., 1888. – С. 201. 22 Линниченко И. Речь перед диспутом // Русская старина. – 1884. – июль. – С. 216–222. 23 ДААРК. – Ф. 538. – Оп. 1. – Спр. 40. – Арк. 4. 24 Линниченко И.А. По поводу предложения «Киевской старины» праздновать тысячелетие Киева. Историческая справка. – Киев, 1882. – 11 с.; Він же История западных славян. – М., 1895. – С. 81. 25 Линниченко И. Научное значение западно–русской истории // Киевская старина. – 1889. – № 1. – С. 187–203. 26 Державний архів Одеської області (ДАОО). – Ф. 153. – Оп. 1. – Спр. 167. – Арк. 1–2. 27 Там само. – Спр. 166. – Арк. 28–29. 28 Линниченко И.А. История западных славян. – М., 1895. – С. 45–46. 29 ДАОО. – Ф. 153. – Оп. 1. – Спр. 177. – Арк. 39. 30 ДАОО. – Ф. 153. – Оп. 1. – Спр. 171. – Арк. 9–10. 31 ДААРК. – Ф. 538. – Оп. 1. – Спр. 18. – Арк. 33; ДАОО. – Ф. 153. – Оп. 1. – Спр. 140. – Арк. 4; ДАОО. – Ф. 153. – Оп. 1. – Спр. 171. – Арк. 1. 32 ДАОО. – Ф. 153. – Оп. 1. – Спр. 171. – Арк. 19–20. 33 ДААРК. – Ф. 538. – Оп. 1. – Спр. 18. – Арк. 23. 34 ДАОО. – Ф. 153. – Оп. 1. – Спр. 140. – Арк. 17. 35 Линниченко И.А. История западных славян. – М., 1895. – С. 45; ДАОО. – Ф. 153. – Оп. 1. – Спр. 166. – Арк. 32–33; ДАОО. – Ф. 153. – Оп. 1. – Спр. 166. – Арк. 90. 93 ОЛЕКСАнДР МУзиЧКО. ТЕОРЕТикО-МЕТОДОЛОГІЧНІ пРОбЛЕМи ІсТОРиЧНОЇ НАуки... 36 Линниченко И. Современное состояние вопроса об обстоятельствах крещения Руси // Труды Киевской духовной академии. – 1886. – декабрь. – С. 1–2; Линниченко И. Ромуальд Губе // Юридический Вестник. – 1890. – Т. 6. – Кн. 3. – С. 488–495. 37 РДАЛМ. – Ф. 167. – Оп. 1. – Спр. 314. – Арк. 4, 28. 38 Линниченко И. Взаимные отношения Руси и Польши до половины XIV ст. – Ч. 1. – Русь и Польша до конца ХІІ в. – К., 1884. – С. 175; Линниченко И. Критический обзор новейшей литературы по истории Галицкой Руси // Журнал министерства народного просвещения. – 1891. – № 6. – С. 454–492. – с. 455; ДАОО. – Ф. 153. – Оп. 1. – Спр. 168. – Арк. 1–2; Линниченко И. Современная курганомания. – М. 1889. – 23 с.; Інститут Рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (ІР НБУ). – Ф. 336. – Спр. 11; ДАОО. – Ф. 153. – Оп. 1. – Спр. 171. – Арк. 1. 39 Линниченко И. Брачные разводы в древней Польше и Юго–Западной Руси // Юридический вестник. – 1890. – Т. 6. – Кн. 3. – С. 503–528 40 ІР НБУ. – Ф. 71. – Спр. 173. – 4 арк. 41 Музичко О.Є. Польща та поляки у науковому та суспільно-політичному дискурсі професора одеського Новоросійського університету І.А. Линниченка // Поляки на Півдні України та в Криму. – Одеса–Ополє–Вроцлав, 2007. – С. 306–319. 42 Линниченко И. Черты из истории сословий в Юго-Западной (Галицкой) Руси ХІV – XV вв. – М., 1894. – С. V; Рец. А.Д. // ЗНТШ. – 1895. – Т. 6. – Кн. 2. – Бібліографія. – С. 6–7. 43 Линниченко И. Черты из истории сословий в Юго-Западной (Галицкой) Руси ХІV – XV вв. – М., 1894. – С. 83–85. 44 Линниченко И. Рецензия на: Wojciechowski T. Podział і zakres dziejow polskich. – Lwów, 1884 // ЖМНП. – 1886. – В. 10. – C. 336–345. 45 Иоанн Амартол. Русская историческая наука и археологические съезды // Одесский вестник. – 1884. – 15 августа. 46 СПБ АРАН. – Ф. 95. – Оп. 2.– Спр. 525. 47 РДАЛМ. – Ф. 167. – Оп. 1. – Спр. 314. – Арк. 24. 48 СПБ АРАН. – Ф. 134. – Оп. 3. – Спр. 849 – Арк. 12–14; Пушкінський дім (СПБ) – Спр. 19973 – Арк. 3–4. 49 Відділ писемних джерел Державного історичного музею у Москві. – Ф. 17. – Спр. 559. – Арк. 283. 50 И.А.Л. «Kwartalnik historyсzny» // Русская мысль. – 1888. – апрель. – Библиографический отдел. – С. 173–174; РДАЛМ. – Ф. 167. – Оп. 1. – Спр. 314. – Арк. 10, 17. 51 СПБ АРАН. – Ф. 134. – Оп. 3. – Спр. 849. – Арк. 3–4. 52 РДАЛМ. – Ф. 167. – Оп. 1. – Спр. 314. – Арк. 29. 53 СПБ АРАН. – Ф. 95– Оп. 2.– Спр. 525. – Арк. 62. 54 РДАЛМ. – Ф. 305. – Оп. 1. – Спр. 488. – Арк. 15; СПБФ АРАН. – Ф. 113. – Оп. 3. – Спр. 223. – Арк. 26–27. 55 Очерк 10-я научной деятельности славянской комиссии. – 1902. – С. 3, 6, 12. 56 Летопись ИФО. – Т. 7. – 1899. – С. 11–12. 94 ІсТОРІЯ ІсТОРиЧНОЇ НАуки 57 СПБ АРАН. – Ф. 134. – Оп. 3. – Д. 849 – Арк. 10–11; ІР НБУ. – Ф. ІІІ. – Спр. 49898–49943. – Арк. 51; Линниченко И.А. Что такое «Украина» // Одесские новости. – 1908. – 7 сентября. 58 РДАЛМ. – Ф. 80. – Оп. 1. – Спр. 139. – Арк. 81. 59 ДАОО. – Ф. 153. – Оп. 1. – Спр. 68. – 49 арк. 60 Линниченко И. В.Б. Антонович // Труды XIV Археологического съезда в Чернигове. – Т. ІІІ. – М., 1911. – С. 348. Див. також: Линниченко И. Малорусский вопрос и автономия Малороссии. Открытое письмо проф. М.С. Грушевскому // Украинский сепаратизм в России. – М., 1998. – С. 267–268. 61 ДАОО. – Ф. 153. – Оп. 1. – Спр. 119. – Арк. 4, 5. 62 Линниченко И.А. П. Милюков // Одесский листок. – 1919. – 20 января. 63 ДАОО. – Ф. 153. – Оп. 1. – Спр. 76. – Арк. 1–3; Див. також: Линниченко И.А. Наше учебное дело. Мысли и факты. – Одесса, Б.г. – С. 85. 64 ДАОО. – Ф. 153. – Оп. 1. – Спр. 149. – Арк. 1–16; Линниченко И.А. Рец. на Падалка Л.В. Прошлое Полтавской территории и ее заселение. – Полтава, 1914 // Известия Одесского библиографического общества. – Од. 1916. – В. 1–2. – Т. V. – C. 23–24. 65 Відділ рукописів Російської національної бібліотеки. – Ф. 1035. – Спр. 40. – Арк. 16–18. 66 Линниченко И.А. Oleum et laborem peridi // Единая Русь. – 26 сентября. – 1919. 67 Юсова Н.М. «Давньоруська народність»: зародження і становлення концепції в радянській історичній науці (1930–ті – перша половина 1940–х рр.). – К., 2006. – С. 66, 71–73. 68 Линниченко И. Малорусский вопрос и автономия Малороссии. Открытое письмо проф. М.С. Грушевскому // Украинский сепаратизм в России. – М., 1998. – С. 260. 69 Музичко О. Релігійна складова світогляду наукової гуманітарної інтелігенції в Україні у складі Російської імперії у ХІХ – на початку ХХ ст. // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. – Кн. ІІ. – 2008. – С. 247–249. 70 Линниченко И.А. Шах культуре. Вступительная лекция к курсу 1908 года на ОВЖК. – Одесса, 1910. – 14 с. 71 Русская школа. – 1911. – № 9. – С. 42–43. 72 Линниченко И.А. Oleum et laborem peridi // Единая Русь. – 26 сентября. – 1919. 73 Лекция проф. И. Линниченко // Одесские новости. – 1914. – 17 октября. 74 Линниченко И.А. Oleum et laborem peridi // Единая Русь. – 26 сентября. – 1919. 75 СПБ АРАН. – Ф. 134. – Оп. 3. – Спр. 849. – Арк. 22, 102–103. 76 ДАОО. – Ф. 153. – Оп. 1. – Спр. 135. – Арк. 11. 77 Там само. – Спр. 76. – Арк. 1–3. 78 Линниченко И.А. Альфред де Мюссе – Одесса, 1910. – С. 12. 79 Линниченко И. В.О. Ключевский. – Одесса, 1911. – 9 с.; Він же Н.И. Костомаров. – Одесса, 1910. – 16 с. 80 ДАОО. – Ф. 45. – Оп. 35. – С. 341. – Ар. 2, 9. 95 ОЛЕКСАнДР МУзиЧКО. ТЕОРЕТикО-МЕТОДОЛОГІЧНІ пРОбЛЕМи ІсТОРиЧНОЇ НАуки... 81 Отчет о состоянии и деятельности Новороссийского университета за 1903. – Одесса, 1904. – С. 180.; Отчет… за 1904–1908. – Одесса, 1909. – С. 72. 82 ДАОО. – Ф. 334. – Оп. 5. – Спр. 3. – Арк. 23. 83 СПБ АРАН. – Ф. 134. – Оп. 3. – Спр. 849 – Арк. 152. 84 ДААРК. – Ф. 538. – Оп. 1. – Спр. 62. – Арк. 21; ДААРК. – Ф. 538. – Оп. 1. – Спр. 10. – Арк. 1–11; ДААРК. – Ф. 538. – Оп. 1. – Спр. 33. – Арк. 8–9; ДААРК. – Ф. 538. – Оп. 1. – Спр. 16. – Арк. 168–169; ДААРК. – Ф. 538. – Оп. 1. – Спр. 16. – Арк. 288. 85 ДААРК. – Ф. 538. – Оп. 1. – Спр. 62. – Арк. 20. 86 Там само. – Арк. 12. 87 Там само. – Арк. 6. 88 Там само. – Арк. 10 89 Там само. – Спр. 66. – Арк. 48 90 Линниченко И.А. А.И. Маркевич. – Одесса, 1904. – С. 10, 13, 16.

Схожі ресурси