“Пытати потонку Божeствeных Писанїи”: філософія Клима Смолятича у вимірах біблійної екзегези та герменевтики
На основі аналізу послання Київського митрополита Клима Смолятича до смоленського пресвітера Фоми розкрито екзегетичні та герменевтичні аспекти, властиві як згаданому творові, так і всій середньовічній українській ораторсько-проповідницькій прозі. Увага зосереджена на полемічних аспектах давньоук...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Слово і Час |
|---|---|
| Datum: | 2009 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2009
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/133760 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | “Пытати потонку Божeствeных Писанїи”: філософія Клима Смолятича у вимірах біблійної екзегези та герменевтики / В. Сулима // Слово і Час. — 2009. — № 12. — С. 17-28. — Бібліогр.: 15 назв. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-133760 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Сулима, В. 2018-06-07T13:52:37Z 2018-06-07T13:52:37Z 2009 “Пытати потонку Божeствeных Писанїи”: філософія Клима Смолятича у вимірах біблійної екзегези та герменевтики / В. Сулима // Слово і Час. — 2009. — № 12. — С. 17-28. — Бібліогр.: 15 назв. — укp. 0236-1477 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/133760 На основі аналізу послання Київського митрополита Клима Смолятича до смоленського пресвітера Фоми розкрито екзегетичні та герменевтичні аспекти, властиві як згаданому творові, так і всій середньовічній українській ораторсько-проповідницькій прозі. Увага зосереджена на полемічних аспектах давньоукраїнської біблійної екзегетики та герменевтики, на принципах і засобах поетики та їх авторській реалізації. Departing from the analysis of an epistle to Foma, the presbyter of Smolensk, written by Klym Smoliatych, the metropolitan of Kyiv, the author exposes exegetic and hermeneutical aspects both of the previously mentioned work and of Ukrainian oratorical and homiletic prose in general. Much attention is given to the polemical aspects of Old-Ukrainian biblical exegesis and hermeneutics, to the poetical principles and devices as well as to their projections in this particular work. На основе анализа послания Киевского митрополита Клима Смолятича к смоленскому пресвитеру Фоме раскрыты экзегетические и герменевтические аспекты, свойственные как упомянутому произведению, так и всей средневековой украинской ораторско- проповеднической прозе. Внимание сосредоточено на полемических аспектах древнеукраинской экзегетики и герменевтики, на принципах и средствах поэтики и их авторской реализации. uk Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Слово і Час Ad fontes! “Пытати потонку Божeствeных Писанїи”: філософія Клима Смолятича у вимірах біблійної екзегези та герменевтики Klym Smoliatych’s philosophy within the context of biblical exegesis and hermeneutics “Пытати потонку Божeствeных Писанїи”: философия Клима Смолятыча в измерениях библийной экзегетики и герменевтики Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
“Пытати потонку Божeствeных Писанїи”: філософія Клима Смолятича у вимірах біблійної екзегези та герменевтики |
| spellingShingle |
“Пытати потонку Божeствeных Писанїи”: філософія Клима Смолятича у вимірах біблійної екзегези та герменевтики Сулима, В. Ad fontes! |
| title_short |
“Пытати потонку Божeствeных Писанїи”: філософія Клима Смолятича у вимірах біблійної екзегези та герменевтики |
| title_full |
“Пытати потонку Божeствeных Писанїи”: філософія Клима Смолятича у вимірах біблійної екзегези та герменевтики |
| title_fullStr |
“Пытати потонку Божeствeных Писанїи”: філософія Клима Смолятича у вимірах біблійної екзегези та герменевтики |
| title_full_unstemmed |
“Пытати потонку Божeствeных Писанїи”: філософія Клима Смолятича у вимірах біблійної екзегези та герменевтики |
| title_sort |
“пытати потонку божeствeных писанїи”: філософія клима смолятича у вимірах біблійної екзегези та герменевтики |
| author |
Сулима, В. |
| author_facet |
Сулима, В. |
| topic |
Ad fontes! |
| topic_facet |
Ad fontes! |
| publishDate |
2009 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Слово і Час |
| publisher |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Klym Smoliatych’s philosophy within the context of biblical exegesis and hermeneutics “Пытати потонку Божeствeных Писанїи”: философия Клима Смолятыча в измерениях библийной экзегетики и герменевтики |
| description |
На основі аналізу послання Київського митрополита Клима Смолятича до смоленського пресвітера
Фоми розкрито екзегетичні та герменевтичні аспекти, властиві як згаданому творові, так і всій
середньовічній українській ораторсько-проповідницькій прозі. Увага зосереджена на полемічних аспектах
давньоукраїнської біблійної екзегетики та герменевтики, на принципах і засобах поетики та їх авторській
реалізації.
Departing from the analysis of an epistle to Foma, the presbyter of Smolensk, written by Klym Smoliatych,
the metropolitan of Kyiv, the author exposes exegetic and hermeneutical aspects both of the previously mentioned
work and of Ukrainian oratorical and homiletic prose in general. Much attention is given to the polemical
aspects of Old-Ukrainian biblical exegesis and hermeneutics, to the poetical principles and devices as well as
to their projections in this particular work.
На основе анализа послания Киевского митрополита
Клима Смолятича к смоленскому пресвитеру Фоме
раскрыты экзегетические и герменевтические аспекты,
свойственные как упомянутому произведению,
так и всей средневековой украинской ораторско-
проповеднической прозе. Внимание сосредоточено на
полемических аспектах древнеукраинской экзегетики
и герменевтики, на принципах и средствах поэтики и
их авторской реализации.
|
| issn |
0236-1477 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/133760 |
| citation_txt |
“Пытати потонку Божeствeных Писанїи”: філософія Клима Смолятича у вимірах біблійної екзегези та герменевтики / В. Сулима // Слово і Час. — 2009. — № 12. — С. 17-28. — Бібліогр.: 15 назв. — укp. |
| work_keys_str_mv |
AT sulimav pytatipotonkubožestvenyhpisaníifílosofíâklimasmolâtičauvimírahbíblíinoíekzegezitagermenevtiki AT sulimav klymsmoliatychsphilosophywithinthecontextofbiblicalexegesisandhermeneutics AT sulimav pytatipotonkubožestvenyhpisaníifilosofiâklimasmolâtyčavizmereniâhbibliinoiékzegetikiigermenevtiki |
| first_indexed |
2025-11-25T23:53:50Z |
| last_indexed |
2025-11-25T23:53:50Z |
| _version_ |
1850583898920058880 |
| fulltext |
Слово і Час. 2009 • №12 17
15. Мандельштам И. О характере гоголевского стиля. Глава из истории русского литературного языка.
– Гельсингфорс, 1902.
16. Михед П. Микола Гоголь – апостол живих душ // Гоголь М. Зібр. тв.: У 7 т. – К., 2008. – Т. 1.
17. Переписка Н.В.Гоголя: У 2 т. – М., 1988. – Т. 2.
18. Потебня А. Эстетика и поэтика. – М., 1976.
19. Пчілка Олена. Переклади з Н.Гоголя. – К., 1882.
20. Смілянська В. Шевченкові повісті: український гумор у російському тексті // Шевченкознавчі розмисли:
Зб. наук. праць. – К., 2005.
21. Чамата Н. Гоголю // Смілянська В., Чамата Н. Структура і смисл: спроба наукової інтерпретації
поетичних текстів Тараса Шевченка. – К., 2000.
22. Шевельов Ю. Критика поетичним словом. Молодий Шевченко визначає своє місце в історії літератури
та дещо про “білі плями” // Світи Тараса Шевченка: Зб. статтей до 175-річчя з дня народження поета. –
Нью-Йорк, 1991.
23. Шевченко Т. Повне зібр. тв.: У 6 т. – К., 2003. – Т.4.
24. Шелухин С. Н.В.Гоголь и малорусское общество. – Одесса, 1909.
м. Москва
15 жовтня цього року виповнилося 60 років
від дня народження Віри Іванівни Сулими
– кандидата філологічних наук, старшого
наукового сп івробітника в ідд ілу давньої
української літератури Інституту літератури
ім . Т. Г. Шевченка Національної академі ї
наук України. З 1982 по 2004 р. працювала в
Національному музеї літератури України, з 1985
по 2004 р. очолювала науково-дослідний відділ
української літератури ХІ-ХІХ ст., відповідала
за комплектування матеріалами, розробку
наукової концепції та побудову експозиції цього
періоду. Віра Сулима – український прозаїк,
член Національної спілки письменників України,
авторка книги прози “Не десять соколів”
(К . , 1989), навчального посібника “Біблія і
українська література” (К., 1998), підручника
“Українська література” для 9 класу загальноосвітніх навчальних закладів
(у співавторстві з М. Ткачуком, В. Смілянською, М. Сулимою), а також низки
статей, присвячених питанням давньої української літератури. Редакція
журналу щиро вітає свою авторку з ювілеєм, бажає їй міцного здоров’я,
творчих успіхів, душевного спокою, світлого людського щастя.
Віра Сулима
“ПЫТАТИ ПОТОНКУ БОЖEСТВEНЫХ ПИСАНїИ”:
ФІЛОСОФІЯ КЛИМА СМОЛЯТИЧА У ВИМІРАХ
БІБЛІЙНОЇ ЕКЗЕГЕЗИ ТА ГЕРМЕНЕВТИКИ
На основі аналізу послання Київського митрополита Клима Смолятича до смоленського пресвітера
Фоми розкрито екзегетичні та герменевтичні аспекти, властиві як згаданому творові, так і всій
середньовічній українській ораторсько-проповідницькій прозі. Увага зосереджена на полемічних аспектах
давньоукраїнської біблійної екзегетики та герменевтики, на принципах і засобах поетики та їх авторській
реалізації.
Ключові слова: Біблія, герменевтика, екзегетика, ораторсько-проповідницька проза, філософія,
алегорія, символ, прообраз.
Слово і Час. 2009 • №1218
Vira Sulyma. Klym Smoliatych’s philosophy within the context of biblical exegesis and hermeneutics
Departing from the analysis of an epistle to Foma, the presbyter of Smolensk, written by Klym Smoliatych,
the metropolitan of Kyiv, the author exposes exegetic and hermeneutical aspects both of the previously men-
tioned work and of Ukrainian oratorical and homiletic prose in general. Much attention is given to the polemical
aspects of Old-Ukrainian biblical exegesis and hermeneutics, to the poetical principles and devices as well as
to their projections in this particular work.
Key words: Bible, hermeneutics, exegesis, oratorical and homiletic prose, philosophy, allegory, symbol,
prototype.
Винесені в заголовок слова – “пытати потонку Божeствeных Писанїи” (у
повній фразі: “Нhсть ли лhпо пытати потонку Божeствeных Писанїи”) – узяті
з одного давнього приватного послання, яке посіло в нашій середньовічній
літературі помітне місце. Його автор – знаний церковний і літературний діяч
ХІІ ст. Клим Смолятич (Климентій Смолятич, Клим Філософ). Достовірних
біографічних відомостей про Клима Смолятича, на жаль, збереглося обмаль.
Одні дослідники припускають, що Клим народився й певний час жив на
Смоленщині, – це засвідчує його пізніше листування із представниками владної
еліти цього краю (принаймні в посланні він згадує про листовне звертання до
князя Ростислава Смоленського, де називає його своїм “незмінним паном”,
дослівно: “Но о писании моeм воспоминаю, ижe къ князю твоeму, к моeму жe
напрhсну господину” [9, 123]). Д. Чижевський уважав припущення, ніби Клим
білорус і походив він із Смоленська, безпідставним; на його думку, прізвище
Смолятич пов’язане або з іменем батька (Смола), або з професією “смоляра”
[15, 145].
На той момент, коли київський князь Ізяслав Мстиславич висунув ідею
обрання Клима Смолятича Київським митрополитом, Клим носив ризу ченця
в Зарубському монастирі поблизу Києва, провадячи життя відлюдника-
аскета, поглиблено вивчаючи Святе Письмо та інші християнські книги,
очевидно ж, пишучи і власні твори, принаймні так свідчить Никонівський
літопис: “Бh бо сeй по прeмногу (любя) бeзмлъвіe, и удоляяся от всhхъ и
прeлeжа молитвh и прочитанію божeствeнныхъ писаній, и бh скимникъ, и зhло
книжeнъ и учитeлeнъ, и философъ вeлій, и многописаніа написав прeдадe” [9,
3]. Коментуючи цю широку характеристику письменницьких талантів Клима
Смолятича, М. Нікольський свого часу завважив, що подібних слів від літописців
не отримували ні Іларіон Київський, ні Кирило Туровський; відтак учений
дійшов важливого висновку: Клим Смолятич справді був “досить помітною
літературною величиною, лише його філософські писання не збереглися
до нашого часу” [9, 3]. Опосередкованим доказом вагомості вчительного й
літературного авторитету Клима Смолятича може слугувати тверда підтримка,
котру мав майбутній митрополит від князя Ізяслава Мстиславича, онука
Володимира Мономаха, та від усіх тодішніх руських єпископів (за винятком
смоленського Мануїла й новгородського Ніфонта). Така підтримка була надто
важливою, позаяк ішлося про тривалу боротьбу за призначення русича Клима
(а не грека – посланця Візантії) на митрополичу посаду, і це була одна з
перших спроб утвердження автокефальності києворуської Церкви. Хоча й
без благословення Константинопольського патріарха, 1147 р. Клим Смолятич
зійшов на митрополичу кафедру. Проте становище його було досить хистким
– воно залежало від твердості позицій князя Ізяслава Мстиславича, а він не
завжди правив у Києві – то втрачав владу, то знову відвойовував її у княжих
усобицях, щоразу повертаючи до стольного граду і свого обранця. Митрополит
Клим Смолятич мав змогу правити під банями святої Софії Київської і після
смерті свого покровителя, принаймні до 1155 р., коли київський стіл знову
Слово і Час. 2009 • №12 19
перейшов від Ростислава Мстиславича (за правління якого Клим залишався на
митрополичій кафедрі) до Юрія Долгорукого (у цей час Клим був направлений
до Володимира-Волинського). Наступне й останнє для Клима десятиліття, так
само сповнене неспокійною боротьбою руських князів за Київ, могло надавати
йому якусь нагоду побути біля церковного керма – певних відомостей стосовно
цього немає. Упокоївся Київський митрополит Клим Смолятич 1164 р.
Літературну спадщину Клима Смолятича складають “Посланіe, написано
Климeнтомъ, митрополитомъ рускым, Фомh, прозвитeру смолeнскому,
истолковано Афонасїeмь мнихомъ” [9, 103] та гіпотетично приписані йому “Слово
о любви Климово” [12, Cтб. 62] і “Слово в суботу сыропустную” [9, 211-221].
М. Нікольський звернув увагу на те, що в кількох відповідях відомого твору
ієромонаха Кирика Новгородця (“Въпрашаніe Кюриково, eжe въпраша Eпископа
Ноугородского Нифонта и инhхъ”) згадується ім’я Клима Смолятича, який
міг подавати ідеї для відповідей, але остаточну редакцію цих текстів учений
віддав авторові “Въпрашанія”. Остання фраза в назві послання до Фоми –
“истолковано Афанасиeмъ мнихомъ” – наводить на думку про якусь участь
чорноризця Афанасія в написанні твору. За всіх обставин, навіть приймаючи
до уваги, що послання, адресоване пресвітерові смоленському Фомі, досі
залишається (а можливо, і від початку було) єдиним твором цього автора,
літературний авторитет Клима Смолятича достатньо високий.
З послання до Фоми зрозуміло, що Клим із якоїсь нагоди звертався до
смоленського князя Ростислава Мстиславича з посланням, зміст якого повністю
чи лише частково дійшов до пресвітера Фоми й чимось його боляче вразив
або ж викликав бажання гострою відповіддю догодити своєму володареві.
Принаймні саме Фома письмово звернувся до Клима Смолятича, що Клима,
своєю чергою, явно здивувало: “Eгда к тобh что писах, нъ ни писах, ни писати
имам <…> Ащe и писах, но нe к тeбh, но ко князю, и к тому жe нeскоро” [9,
103-194]. На жаль, тексти Фоминого листа і Климового послання до князя,
яке Фома роздратовано коментував, утрачені. Дійшла до нас лише відповідь
Клима на лист Фоми.
У багатьох моментах твору, пройнятого духом пристрасної полеміки та
богословської дискусії, збережено стиль приватного листування, адже Клим у
тексті не раз повертається до з’ясування особистого непорозуміння з Фомою,
що надає творові певної композиційної цілісності й динамічної напруги. Не
виключаємо, що особистісний аспект твору був застосований автором як
літературний прийом, – тоді можна вважати його ще одним доказом високої
літературної майстерності й природного письменницького обдаровання Клима
Смолятича. Певною мірою учасниками наявної в посланні дискусії також були
вже згадуваний смоленський князь Ростислав Мстиславич та вчитель Фоми
Григорій, на авторитетну думку якого покликався Фома. Клима не переконало
посилання Фоми на висловлювання Григорія, хоча останній принагідно
засвідчив свою повагу до духовних подвигів преподобного, уважаючи Григорія
чи й не святим. Для Клима самоочевидним було й те, що Григорій досконало
грецькою не володів, тож не міг і Фому того навчити, про що Клим писав:
“Поминаю жe пакы рeчeнаго тобою учитeля Григорїа, eго жe и свята рeкъ, нe
стыжюся. Но нe судя eго хощу рeщи, но истиньствуа: Григорeй зналъ алфу, якожe
и ты, и виту подобно, и всю 20 и 4 словeсъ грамоту. А слышиш ты, ю у мeнe
мужи, имжe eсмь самовидeць, ижe можeт eдинъ рeщи алфу, нe рeку, на сто,
или двhстh, или триста, или 4-ста, а виту - також” [9, 126-127], – виказуючи
цим, що він добре знайомий з людьми, котрі опанували найвищий рівень
знання цієї мови. Принаймні листа Фоми Клим читав перед київським князем
Ізяславом Мстиславичем та іншими свідками (“и тако с радостїю прочeт прeд
Слово і Час. 2009 • №1220
многыми послухи, и прeд князeмь Изяславом, тобою прeславноe [присланоe]
къ мнh писаниe”) [9, 103].
У своєму листі пресвітер Фома закидав, що митрополит пише свої твори,
насамперед “славя сeбя”. На звинувачення в надмірному славолюбстві та
марнославстві Клим відповів пристрасним пасажем, побудувавши його у формі
антитези: якщо Фома назвав славолюбством схильність Клима до книжного
мудрування, то Клим указав йому на тих, хто справді слави шукає, коли збирає
безмірно свої статки, – як на той час, найбільшими збирачами статків були хіба
князі, “які приєднують будинок до будинка, село до села, ізгоїв, і общинників,
і борті, і покоси, і поля, і пустищі” (переклад О. Сліпушко. – 2, 154) (“ти сущих
славы хотящих, ижe прилагают домъ к дому, и сeла к сeломъ, изгои жe и сябры,
и бърти, и пожни, ляда жe, и старины” [9, 104]). Від цього Клим уважав себе
цілком вільним (“от них жe окаанный Климъ зhло свободeн” [9, 104]). Далі
антитеза ще більше загострюється: Клим згадав про свою власність, але єдине
набуте ним майно – то невеличка латка землі, призначена під його могилу, яку
він бачить семикратно на день, адже мовлено: не можна мати іншого шляху
до церкви, як не повз свою могилу (“Нe бо ми, рeчe, мощно иного пути имhти
до цeркви, кромh гроба” [9, 104]).
Клим звіряється Фомі в делікатному питанні – у ставленні до влади й слави,
говорячи, що він, коли б уже й забажав слави, то в цьому не було б нічого,
що підлягає осудові, – цьому б навіть великий Златоуст не здивувався, адже
можновладності багато хто зрікався, а от слави – жоден. І коли би влади собі
шукав, правив далі Клим, то став би шукати її собі по своїй силі. Покликаючись
на Того, Хто прозирає серця й утроби, Клим запевняє, що він багато молився
перед Господом, аби бути вільним від влади (“да бых избавился власти” [9,
105]), проте коли вже діється те з Його волі (“паки ли по eго смотрeнїю” [9,
105]), тоді опиратися негоже (“супротивитимися eму нhсть лhпо” [9, 105]).
Клим знову і знову запевняє: про таку честь і такі високі митрополичі обов’язки
він і гадки не мав. Тому-то в посланні Клим не раз повертається до кинутих
Фомою звинувачень щодо його славолюбства та марнославства, які нібито й
заохочували Клима до філософії, – ці звинувачення митрополит, вочевидь,
болісно переживав. Ось Клим згадує слова Соломона – “Прeмудрость созда
сeбh храм и утвeрди сeдмь столпов” [9, 105] – і супроводжує це риторичним
запитанням: чи й Соломон слави шукає, так пишучи (“Ужe и Соломон, славы
ища тако пишeт?” [9, 105])? Ось Клим нагадує слова Ісуса Христа, мовлені до
апостолів: “Вамь eсть дано вhдати тайны царствїа, а прочим въ притчах” [9,
124], – і тут-таки додає: чи оці слова – також філософія, за допомогою якої він
слави шукає перед людьми? Чи, може, він слави шукає, запитує свого візаві
Клим, коли прагне збагнути глибину чудес, творених Ісусом Христом у момент
зцілення безнадійно хворого чи воскресіння померлого?
Зрікаючись земної слави й влади, а також пов’язаних із ними матеріальних
інтересів, Клим водночас наполегливо й послідовно обороняє своє право на
власність інтелектуальну, на творчу свободу, розуміючи під цим своє суверенне
право міркувати над прочитаним, дошукуючись духовного сенсу, дослівно –
“пытати потонку Божeствeных Писанїи”, тобто виступаючи в ролі екзегета,
тлумача Біблії.
Своє право на осягнення божественних істин, а також на тлумачення різних
епізодів Святого Письма Клим порівнює з процесом переплавки у вогні золота
задля відділення від дорогоцінного металу сторонніх домішок. Його остаточний
присуд звучить так: “Расматряй, любимичe, расматряти вeлит и разумhти, яко
вся состоатся, и съдeржатся, и поспhваются силою Божиeю”, – що означає: акт
тлумачення, отже, і глибшого розуміння священного тексту освячено самим
Слово і Час. 2009 • №12 21
Творцем. Цими словами Клим демонструє розуміння того, що проповідник
має формулювати біблійні істини мовою свого часу, користуючись набутими
знаннями, які часто вивищують його над багатьма іншими, менш освіченими
членами Церкви.
Смоленський пресвітер Фома розумів це по-своєму, уважаючи, що Клим пише
задля прославляння себе як філософа, і поняття “філософ” він уживав не для
похвали. Фомі, вочевидь, була чужа філософія (від гр. ϕιλοσοϕὶα) як здатність
людини до роздумів, до пошуків істини, до накопичення знань; йому чужим
було й поняття філософ (гр. ϕιλὸσοϕοζ), що означало мудреця, наставника у
справах совісті, освічену людину. Не відав смоленський пресвітер і того, що в
християнські часи слова “філософія” і “філософ”, зберігаючи своє попереднє
значення, набували й нових смислових відтінків: філософію розуміли як
частину богослов’я, а філософа – як того, хто коментує тексти Святого
Письма [3, 24-25]. Не даремно ж і на Русі філософом величали знавця всієї
християнської книжності, особливо візантійської. Так, із нагоди поставлення
Клима митрополитом Київським літописець зазначив, що був він книжник і
філософ, якого раніше в Руській землі не було [8, 208; 6, 340-342].
І все ж перед Фомою Клим Смолятич від ролі філософа відхрещувався,
здивовано перепитуючи: “Та що ж я по-філософськи писав? Не збагну!” (“Что
философью писах? Нe свhмь!”). Клим не претендував на самостійне осягнення
найвищої мудрості, тим паче не шукав її поза Святим Письмом чи поза
вченням Церкви. У його викладі, премудрості Божої людина своїм розумом не
може збагнути й малою мірою – і не лише смертна людина, а й святі ангели,
архангели і всі ангельські чини (“eгожe совhта и прeмудрости нашь умъ ни
худh достигнути нe можeть, нe токмо жe нашь умъ, но и ти святїи ангeли и
архангeли и вся чиноначалїа”) [9, 134].
Справді, здається, що Фома вживав поняття філософ, киваючи на
відступництво Клима від християнства, адже він звинувачував свого адресата
не лише в тому, що він робить із себе філософа (як писав йому Клим: “Рeчeши
ми: Славишися, пиша, философ ся творя” [9, 103]), а й у тому, що Клим бере свою
мудрість не від святих отців – світочів православ’я, а від Гомера, Арістотеля й
Платона, які серед грецьких учених розумак найславнішими були (“а писах отъ
Омира, и от Аристоля, и от Платона, ижe во eлиньскых нырhх славнh бhша”
[9, 104]). Фомині докори щодо Гомера, Арістотеля, Платона нагадують нам
про давні грецькі глоси (від γλω̃σσα – язик, мова) та про схолії (від σχολιον –
тлумачення), складання яких започаткувала “олександрійська” філологічна
школа в ІІІ – ІІ ст. до н. е. Тоді тексти Гомера вивчали, супроводжуючи їх
перекладом і поясненням незрозумілих слів і словосполучень, подаючи,
окрім філологічного тлумачення, ще й додаткові коментарі та інтерпретації.
Парадоксально (надто щодо закидів Фоми), але термінологію й методику
філологічного тлумачення окремих слів та словосполучень у І – ІІІ ст. у греків
запозичили й творчо розвинули християнські богослови “олександрійської”
катехитичної школи – Філон Олександрійський, Климент Олександрійський,
Оріген. У цьому зв’язку М. Нікольський писав: “Короткі інакомовні пояснення
набували значення тлумачного словника, де за відомою фразою, звуком
віднаходили дещо інший сенс. Ми й бачимо, що в давнину на підставі подібних
тлумачень складалися навіть (спрощені, короткі) глосарії, в яких не тільки
фразі, а й слову надавали образного значення” [9, 94]. Такі глосарії містилися в
популярних на Русі Афанасієвих Тлумаченнях на Псалтир, в Ізборнику ХІІІ ст. та
інших книгах, які могли впливати на письменницьке мислення Клима Смолятича,
залишаючись водночас поза увагою Фоми. На думку М. Нікольського, саме з
подібних глосарій сформувалася література запитань та відповідей, оскільки в
Слово і Час. 2009 • №1222
екзегетичних працях сам текст, що потребує роз’яснення, найпростіше подати
як запитання, а його тлумачення (“толк”) – як відповідь.
Друга, власне екзегетично-герменевтична, частина послання до Фоми якраз
дуже близько стоїть до такої віроучительної літератури запитань і відповідей.
Проте в посланні автор лише частково використав цю літературну форму,
віддавши перевагу відкритій богословській полеміці, динамічним модулем
котрої було прагнення руського екзегета на конкретних прикладах засвідчити
своє право на творчу інтерпретацію різних старозавітних сюжетів, як, приміром,
сюжет про Тамару і Юду із Книги Буття (1 М. 38: 1-30). Ці імена євангелісти
згадують у родоводі Ісуса Христа: “Авраам породив Ісака, а Ісак породив
Якова, а Яків породив Юду й братів його. Юда ж породив Фареса та Зару від
Тамари” (Мт. 1: 2,3). Історія Юди й Тамари була досить вразливою з погляду
християнської моралі, надто для вузько мислячих сповідників, можливо, тому
Клим присвятив їй стільки уваги.
Клим Смолятич мав усі підстави спростовувати звинувачення Фоми, адже
той сприйняв за думки язичеських письменників-філософів традиційне для
християнської герменевтики притчове (практиковане “антіохійською” школою)
та алегорично-символічне (прийнятніше для “олександрійських” богословів)
тлумачення Святого Письма. Про це Клим висловився цілком зрозуміло,
іще раз наголосивши на тому, що святі отці з великою користю для інших
неодноразово пояснювали у своїх працях дива і знамення Ісусові, переказані
євангелістами (“Си жe вся божeствeнаа Господа нашeго Исуса Христа знамeнїа
жe и чюдотворeнїа, ижe въ святhмь Eвангeлїи поминаeт, волeю помянухь, ижe
святїи и блажeнїи отци наши подобнаа ко Господьскым словeсeм приложиша
сказати и истолковати то и то зhло полeзно и добро и похвально” [9, 125]).
Тут Клим Смолятич прямо засвідчує своє розуміння того, що герменевтична
традиція була передана від Ісуса Христа, який неодноразово у Євангеліях
подавав приклади інтерпретації старозавітних текстів, до апостолів, а далі – до
отців Церкви, пов’язуючи цю лінію ще й передбаченнями Соломона, зокрема у
вислові “Премудрість створила собі храм і утвердила сім стовпів” (“Прeмудрость
созда сeбh храм и утвeрди сeдмь столпов” [9, 105]), що для Клима Смолятича
означало: премудрість – це Бог, храм – це людина (і це Христос, істинний Бог,
який добровільно став людиною), а сім стовпів – це сім соборів святих отців.
При побудові власної біблійної екзегези, як це визначено дослідниками
ХІХ-ХХ століть, київський митрополит спирався на твори відомих на Русі
візантійських авторів: “Богослов’я” (“Увhріe”) св. Іоанна Дамаскіна, “Шестоднев”
Іоанна екзарха Болгарського, природничо-наукову працю “Фізіолог”, перекладну
повість “Олександрію”, можливо, на апокрифічний “Завіт патріарха Іуди” та інші
книги. Серед джерел, що ними скористався руський проповідник, на думку
М. Нікольського, особливе місце посідають “Тлумачення на П’ятикнижжя”
бл. Феодорета, єпископа Кирського, яке побутувало на Русі ще з домонгольських
часів, а також низка статей Ізборника ХІІІ ст.”, складеного з уривків Святого
Письма й роз’яснень до них [10, 44 – 47]. Як зазначав В. Келтуяла, Клим
Смолятич звертався до тлумачень “Книги Приповістей Соломонових”, а також
наслідував стиль популярної на Русі “Бесіди трьох святителів”.
Там, де це потрібно, митрополит Климент несхвально говорить про єретичне
з позиції Церкви вчення Аполінарія Лаодикійського (IV ст.) або ж посилається
на авторитет Іоанна Златоуста. Показуючи незбагненну милість Божу, яка
однаково може впасти й на дрібного птаха, що висиджує пташат, і на юнака,
котрому пощастило врятуватися від наглої загибелі в безодні моря, руський
проповідник використовує житіє Григорія Богослова.
Слово і Час. 2009 • №12 23
При інтерпретації текстів Святого Письма Клим Смолятич спирається на
принципи православно-візантійської біблійної екзегези, вироблені авторами
новозавітних книг та святими отцями. Він виявляє несхибну віру в богонатхненний
характер Святого Письма, у те, що Біблія – це письмово закріплене церковне
передання, це також непорушний і найвищий її авторитет: “І як прийняли ми
законне і благодатне Святе Письмо від владики, Господа нашого Ісуса Христа,
Спасителя й правителя наших душ, від святих і божественних його апостолів
по дару благодаті і силі Духа, ото і будемо триматися, улюблені, за подану нам
надію” (“Якожe прияхом законная и благодатьная Святых Писанїй от общeго
владыкы, Господа нашeго Исуса Христа, Спаса и правитeля наших душь, от
святыих и божeствeных eго апостолъ по дару и благодати и силh Духа, да
дeржимся убо, возлюблeннїи, за ту прeдлeжащую надeждю” [9, 134-135]). Свої
сентенції Клим супроводжує традиційними для православного богослов’я
величальними характеристиками на адресу Бога.
Водночас він показує своє розуміння важливої ролі священних авторів,
духовними і творчими зусиллями котрих прийшли тексти Святого Письма до
людей, раз по раз покликуючись на їхні імена; ось він каже: “Наблизимось
до блаженного Соломона, який промовив у Притчах” (“Торчивh блажeнному
Соломону, рeкущу въ Притчах...”), або “Чи прочитаю книги Буття боговидця
Мойсея” (“Ащe ли почитаю Бытийскых книгъ боговидца Моисїя” [9, 105]), або
“Вкажу на слова Екклезіаста…”, а також “Заради цього й написав Соломон
притчу про нитку” тощо.
Спирається Клим Смолятич і на такий важливий принцип біблійної екзегези,
як бачення генетично-типологічної єдності Старого й Нового Завітів. Оглядаючи
величну панораму біблійної історії світу, він указує на часи, коли Бог діяв
через Завіт, який уклав з Авраамом, прообразуючи майбутню з’яву по багатьох
роках Мойсея, котрому судилася зустріч із Господом на горі Сінай (“Тогда бо в
завhтh, eжe къ Аврааму, дhйствовашe Богъ, тhми прообразова хотящаа быти
<…> Пакы ижe по лhтhхь и по родh мнозh възничe Моисїй, ижe и боговидhнїа
на Синайстhй горh сподобися, eмужe прhдлагаeт Богъ Закон написанъ на
скрижалhх камeных, людeм израилeвомъ под Законом повeлhваа быти” [9, 108]).
Закон Мойсея, записаний на кам’яних скрижалях, скасував Завіт, а Благодать
відмінила і Завіт, і Закон (“Закон бо упраздни Завhта. Благодать бо упраздни
обоe, завhтноe и законноe, солнцу въсїавшу” [9, 108]), бо благодать засяяла,
мов сонце, і морок розвіяла для цілого світу.
Принцип єдності Біблії тісно пов’язаний із принципом христоцентризму –
розуміння взаємозалежності двох частин Біблії, двох релігій, двох культур,
яких поєднує трансцендентна місія Христа. Самого Спасителя Клим називає
праведним сонцем, яке осяяло людей святим хрещенням, скидаючи все старе
й даруючи нове: “Тако и Христу, Богу нашeму, солнцу правeдному и озарившу
нас божeствeными зарями и освhтившу нас святым крeщeнїeмь, и “сe вся
вeтхаа низпадоша, и быша вся нова” [9, 108]. І от уже людство перебуває
не під гнітом Закону, який лише був прообразом майбутнього, а розкошує у
благодаті й істині (“И ужe нe тhснится в Законh чeловeчьство, нъ въ Благодати
пространно ходит. Законнаа бо вся стhнь подаша и образ бяху будущих, а
нe сама та істинна” [9, 108-109]). Цей принцип святі отці виснували зі слів
самого Ісуса Христа, який говорив: “Дослідіть Писання, бо ви сподіваєтесь
через них мати життя вічне; а вони свідчать про Мене!” (Ів. 5: 39) [1, 1195].
Отже, через людину, яка пізнає божественні істини, Бог діє у світі, відповідно
людині випадає лише славити Творця й дякувати Йому. Цей фрагмент тексту
Клим завершує традиційною молитовною формулою: “…Eмужe слава купно
съ бeзначалнымъ Отцeмъ и прeсвятым и благымъ и животворящимъ Духом
Слово і Час. 2009 • №1224
всeгда и нынh и присно и въ вhкы вhкомъ...”, – стверджуючи цим важливість
бачення всезагального промислу Божого щодо розумної людини, створеної
Богом за власним образом і подобою, через яку Бог діє, коли втручається в
рух історії; у поетично-образному висловлюванні Климента – “коли Він хоче
скеровувати вельми знаменитий свій корабель” (“якожe хощeть, управляти
вeликоимeниты свой корабль”).
Зі старозавітних пророцтв про прихід Спасителя поступово був сформований
засадничий принцип біблійної герменевтики – типологічного (прообразного,
префігурального) тлумачення старозавітних подій як передбачення подій
новозавітних. За словами Л. Ушкалова, учення про “префігурацію” (інші
назви – “выобразованіе”, “знаменованіе”, “образованіе”, “предображеніе”,
“преображеніе”, “прознаменованіе”, “проображеніе”, “прообразованіе”,
“фhгурація”) властиве було українській біблійній герменевтиці, починаючи
від “Слова о законh и благодати” Іларіона Київського, “Посланія Фомh” Клима
Філософа й завершуючи масштабною ораторсько-проповідницькою спадщиною
доби бароко [13, 23].
У згаданому творі Клим Смолятич звертається до низки важливих героїв
старозавітної історії – Авеля, Сифа, Єноха, Ноя, Авраама, Якова, Лії, Рахілі,
Юди, Фареса, Тамари та інших, щоразу наголошуючи на тому, що вони цікаві
йому не самі по собі, а тим, що він бачить у них прообрази подій історії
новозавітної, а то й прообрази історії пізнішого часу. В оповіді про Якова і
його двох дружин Клим Смолятич бачить історію постання ізраїльського та
язичницьких народів; ізраїльський народ не пізнав Христа, бо мав покров на
серці, а язичницькі народи повірили в Спасителя й тому збагатилися вірою
(“Тако їаков двh жeнh имh, Лїю убо въ образ израильтeскых людїй, тhмь
и очима болна бh, понeжe израильтeстїи людїe покров имhаху на сeрдци, и
Рахиль, ижe от языкъ людїe, того и красну блажeноe Писаниe eго глаголeт, яко
тhм ижe от языкъ людиe вhрною добротою приспhваху и, Спасу вhровавшe
правдою, ис корeнe исторгоша лeсть, образ жe сeму бяшe Рахиль...” [9, 111]).
Клим Смолятич широко трактує історію Іуди, від якого Тамара (його овдовіла
невістка) народила двох синів – Зару й Фареса; їх Клим називає прообразами
Закону і Благодаті: “И тако, зачeнши, роди плод, образ Закону и Благодати,
Зару и Фарeса” [9, 116].
У посланні до Фоми Клим Смолятич реалізував іще один принцип патристичної
екзегези – принцип полісемантизму, згідно з яким кожен текст Біблії може мати
як буквальний (історичний), так і таємний (духовний) сенси (розуми).
Для Клима Смолятича історичний вимір має кожний біблійний текст,
присвячений будь-яким подіям – чи то змієві, що підмовив Єву й Адама на
перший непослух перед Богом, чи то блаженній жінці Рут, яка народила від
Боаза Оведа, а той народив Єссея, а Єссей народив Давида, котрий став
ізраїльським царем, чи то пророку Йоні та його триденному перебуванні в
череві кита, чи то пророку Даниїлові і його порятунку в рові від диких звірів.
Так само, нагадуючи ті чи ті євангельські сюжети – про те, як Ісус зцілив
жінку, хвору на кровотечу, як нагодував п’ятьма хлібами п’ять тисяч людей, як
від Його слів засохла смоква тощо, Клим ставить одне й те саме риторичне,
емоційно забарвлене запитання – що мені до того? І відповідає, що описані
євангелістами дива Христові, прочитувані ним як історичні події, він хоче не
лише “почитати”, тобто пізнати їх буквальний очевидний зміст, а й дошукатися
таємного сенсу – “искати по духу”, “расмотряти” і “разу[мh]ти”, щоб осягнути
іномовно (алегорично) – “нуждюся и увhдhти прhводнh”. Він дивиться на жінку,
яка кидає дві мідні монети, жертвуючи їх святилищу, і вигукує: “Что ми старицeю
оною, въвeргъшeю двh мhдници въ святилищe!”, – одразу пояснюючи: адже
Слово і Час. 2009 • №12 25
він бачить бідну вдову й тут-таки молиться, щоби його темна душа принесла в
жертву Господу чистоту плоті й душі смирення (“Но молюся, да тeмнаа ми душа
будeт вдовица и въвeржeт двh мhдницы во святилищe: плоть - цhломудрїeмъ,
душю жe - смирeнїeм” [9, 124-125]).
Текст його послання рясніє прямими вказівками на те, що проповідник
усюди готовий бачити прообрази й символи – навіть у тому, що під час пологів
першим руку висунув Зара, і жінка, що чекала появи дитини, пов’язала руку
червоною ниткою. Хоча потім першим усе ж вийшов на світ Фарес, бо він
символізував перехід від старозавітного благочестя до новозавітної благодаті…
А що ж символізувала рука Зари, яка першою виходила на світ? У трактуванні
проповідника, з одного боку, вона символізувала благочестя, яке виявляли у
своєму житті Авель, Сиф, Єнох, Ной, Авраам, а з другого боку, червона нитка
була прообразом крові тих жертв, що приносили вони Богу. Тому й уважає Клим
одне новонароджене дитя прообразом Закону й самого ізраїльського народу,
а друге – прообразом народів язичницьких (“И бысть eгда приближися врeмя
рождeнїю eя, Зара прeждe выложи руку. Ждющаа исхожeдeнїа eя но вяза тому
чeрвлeну вeрвь на руку, тачe оному руку вовлeкши, тачe изыдe Фарeсъ, срeда
бо eсть Фарeс прeжe бывших благочeстїю и хотящих быти Благодати. Почто
жe Зара вложи ру[ку], прeжe да жe нe изыдe Фарeс? Нe якожe ли образ бяшe
благочeстїю и Благодати? Тhм жe, руку извлeк, показа благочeстїe, ижe сотвори
Авeль, и Сифъ, и Eнофъ, Ной жe, и Авраамь. Чeрвлeная жe вeрвь образ бяшe
крови и приносимых жeртвъ тhми яжe к Богу. И тако рукою показавъ: прhжняя
отдаваeт Закону изыти прeжe, рeкшe, Фарeсу; тачe изыдe Зара. Сию образ
бяшe, та провозвhстила двоихь люди, Фарeс убо - израильскых, Зара жe - ижe
от языкъ” [9, 116-117]).
У біблійній екзегетиці Клим Смолятич використовував різнопланові принципи
аналізу – селективний, моральний, історично-хронометричний, метод смислової
прогресії тощо (розгляд відповідних прикладів потребує додаткового часу й
сторінкового простору). Автор послання володів тонкою манерою біблійної
екзегези, не лише вправно вживаючи символічну та алегоричну інтерпретацію
тексту, а й користуючись при цьому досить широкою палітрою художніх
засобів: метафорами, символами, порівняннями, стилістичною симетрією,
нестилізаційними наслідуваннями, ритмічним повторення слів (анафорами),
антитезами. У посланні до Фоми Клим Смолятич продемонстрував успадковану
від Біблії притчевість і параболічність.
Варто наголосити й на такій особливості поетики аналізованого послання, як
наявність у цьому творі елементів літературного етикету, адже для формування
давньоруського тексту досить важливим було його призначення – для чого і для
кого писався текст; відтак доходимо висновку, що освітній рівень пресвітера
Фоми, якому адресувалося послання, помітно вплинув на авторський творчий
відбір біблійного матеріалу, на образно-художні засоби, якими дозволив собі
скористатися в полеміці автор послання. Так, відстоюючи праведність жінки
Рут, історія котрої, очевидно, також могла підлягати осудові, проповідник знову
і знову рядками псалма стверджує, що судити може тільки Господь, тільки Він
один “сeго смhряeт, а сeго возъносит”, завершуючи свої міркування красивим,
але досить складним для зрозуміння, витлумачення й навіть перекладу рядком:
“Чаша бо рeчe в руцh Господни вина нeрастворeна исполнeна eсть растворeниа”
[9, 109]. Щоб упевнитися в цьому, варто порівняти переклади Псалма 74(75)
хоча б у кількох сучасних україномовних виданнях Біблії.
Коментуючи один із фрагментів Книги приповістей Соломонових, Клим
Філософ уточнює: згадкою про “пиявицю” Святе Письмо говорить про владу
і славу, які кровожерно припадають не лише до єгиптян, а й до єрусалимлян,
Слово і Час. 2009 • №1226
при тому, що єгиптяни символізують мирських людей, а єрусалимляни –
монахів (“А eгиптянe суть мирьстии, иeросалимлянe жe - мниси. Славы жe и
сласти нe токмо мирьстии жeлають, но и мниси” [9, 123]), але понад те, мовить
проповідник, бажання влади і слави кожного з нас переслідує аж до глибокої
старості (“eяжe хотhниe комуждо нас послhдуeть и до гроба, ащe бо и кто
нас во глубоку старость доидeть, то и ту никакого жe славолюбиа остатися
нe можeт” [9, 123]). І, несподівано перекинувши місток від Книги приповістей
Соломонових до євангельської Притчі про милосердного самарянина, який
зустрів дорогою до Єрихона побитого розбійниками ізраїльтянина, надав йому
допомогу й цим урятував життя, Клим Смолятич пише: “Ибо и диктатору моeму
отнeмогшу чювьствeными и вeщeствeнными расбойникы иeрихонска прeхода
eжe от Иeросалима” [9, 123], – тут-таки пояснюючи, що диктатор – то розум,
а розбійники – то біси, Єрихон – то світ, Єрусалим, звідки вийшов нещасний
подорожній, – то Едем, а сам мандрівник-невдаха – то Адам, і рани на тілі
його – то гріхи (“И диктаторъ - умъ сказаeтся, тhм жe глаголeт: “и убо уму
моeму отнeмогшу”; чювьствeныи жe и бeзвeщeствeныа расбойникы глаголeт
бhсы; Eрихон жe - миръ сказуeтся. Сe бо и въ Eвангeлии указаeт Господь
нашь Исус Христос, глаголя: “Чeловeкь схожаашe от Иeросалима на Eрихонъ и в
расбойники впадe и съвлeкшe и язвы возложиша на нь”. Eдeмь убо Иeросалимь
сказаeтся. Иeрихон жe - миръ, чeловeкъ жe исходяй - Адамъ, расбойници жe
- бhси, прeлщeниeм бо тhхъ боготканныа одeжда обнажися, раны жe глаголeт
- гріхи” [9, 123-124]).
Розгляд послання Клима Смолятича дає змогу визначити, що давньоруський
екзегет часто в досить вільному виборі й найнесподіваніших зіставленнях
використовує тексти дванадцяти біблійних Книг: Буття, Вихід, Левит,
Повторення Закону, Рут, Псалмів, Приповістей Соломонових, Сираха,
пророків Ісаї, Єзекіїля, Даниїла, чотирьох Євангелій, Послання св. апостола
Павла до римлян, до євреїв, до филип’ян, до коринтян, а також Послання
св. апостола Якова, Перше соборне послання св. апостола Івана та Об’явлення
св. Івана Богослова. По суті, будуючи відповідь пресвітерові Фомі, він устигає
перегорнути всю Біблію, легко знаходячи для своїх міркувань приклади
й аргументи. Завершуючи свій огляд, він навіть зазначив, що змушений
зупинитися, бо як писатиме про все так само докладно, то за цією роботою
його застане літо (“ащe по eдиному писана будуть, то постигнeт мя, повhсти
дhюща, лhто”). І все ж його основна настанова – читати Святе Письмо, читати
й міркувати над прочитаним. Скориставшись Книгою Левит і згаданим у ній
образом парнокопитних тварин, що ремиґають, жуючи жуйку, Клим Смолятич
проводить думку про те, що й християнам, подібно до цих тварин, належить
удень і вночі міркувати над словом Божим (“Якожe бо жюющии пищу отрыгають,
тако подобаeть и нам дeнь и нощь помышляти Божиа проповhди” [9, 121]). У
Книзі Екклезіяста Клим Смолятич знаходить вислів “Ужe, трeрeмeнноплeтe, нe
скоро ся прeторгнeт” – “і нитка, утроє скручена, не скоро порветься” (Ек. 4: 12)
[1, 667], пояснюючи, що йдеться тут не про нитку, а про судження й думки, які
мають бути твердими, нерушними, – тоді лише справдиться надія (“совhть и
дума, ащe утвeрдится, нe подвижeться, и в чааниe приходит”).
Жанр приватного послання, хоча й зорієнтованого на тлумачення біблійних
текстів, дав змогу його авторові не раз порушити межі екзегетичної викладки,
унаслідок чого в тексті послання з’явилися додаткові уточнення, підказки,
досить подібні до наукових коментарів. Так, пояснюючи родовід Ісуса,
викладений у Євангеліях, де згадуються Іуда, Тамара, його овдовіла невістка
й народжені нею в незаконному, як за християнськими уявленнями, шлюбі
Фарес і Зара, руський проповідник нагадує, що тут треба знати про існування
Слово і Час. 2009 • №12 27
в давніх євреїв закону, згідно з яким овдовілу дружину брата забирає інший
брат, аби відновити потомство своєму померлому братові. Так само, подаючи
приклад Сили Божої або Милості Божої, виявленої до найменшої істоти, Клим
Смолятич по-науковому скрупульозно розповідає про морського птаха алкиона
(інші назви – зимородок, рибалочка, водомороз), якому Бог дарує на ті дні,
коли він висиджує своїх пташат, тиху морську погоду навіть серед зими. Так
само докладно розповідає Клим про саламандру – де вона живе, де саме
розташована ця земля тощо. Припускаємо, що саме в подібних моментах Клим
Смолятич, можливо, мимовільно, ступав слідами свого далекого тезка Климента
Олександрійського (153-216 рр.), який одним із перших намагався узгодити
віру й знання, припасувати науку до релігії. У книзі “Килими” (гр. “Στρωµατει̃ς”)
Климент Олександрійський висловив думку про те, що християнство – це
правдива філософія, а істинний християнин – це християнин-гностик.
Сучасні вчені-філософи вважають, що Клим Смолятич був одним із
тих проповідників ХІ-ХІІ ст., які своєю творчістю розвивали тенденцію до
інтелектуалізму, утверджуючи пізнавальну роль розуму. Зрозуміло, що в
аналізованому творі Клима Смолятича, як і в усій патристичній екзегетиці, над
пізнавальною діяльністю розуму, здатного самостійно шукати істину, превалює
його обов’язок інтерпретувати біблійні тексти, забезпечуючи “не так осягнення
сутності Бога, що вважалося недосяжним для людського розуму, як виявлення
сенсу, котрий має Бог для людини” [4, 100].
Історики української літератури у своїх оцінках постаті Клима Смолятича не
одностайні. І. Франко обмежився коротким і суворим присудом, що послання до
Фоми – то “компіляція моралізаційних речень без ніякої власної вартості” [14,
145]. М. Возняк, визначаючи ступінь оригінальності творів Клима Смолятича,
сприйняв його орієнтацію на зразки візантійської патристики також як вияв
несамостійності. В історії Д. Чижевського подано аналіз послання в розділі
“Література практичного призначення” лише із зазначенням його богословського
змісту, а от стосовно його літературного вміння історик жодних висновків не
дає, позаяк, на його переконання, літературна форма листа нічого не говорить
про літературне вміння його автора [15, 201]. Натомість С. Єфремов зарахував
Клима Смолятича до тієї групи нашого письменства, яка “стояла на вершку
сучасної освіти, виблискувала відграненими зразками тодішнього високого
стилю й вимагала і теоретично од літературних – по-теперішньому скажемо
– творів гарної, на візантійських зразках виробленої форми та символічного
тлумачення св. письма. Це – “філософи” на тодішню мірку” [5, 83].
Наша оцінка “Послання до Фоми” Клима Смолятича найбільш суголосна
з оцінкою В. Крекотня, одного з авторів академічної “Історії української
літератури”, який уважав, що для історії літератури врочиста ораторська проза
Іларіона Київського, Климента Смолятича й Кирила Туровського становить
значний інтерес. Самого Климента Смолятича вчений визнав “за одного з
перших східнослов’янських риторів (теоретиків красномовства) і гомілетів
(теоретиків проповіді)” [7, 116]. Важливе твердження В. Крекотня і про те, що
“Послання Фомі” “документально свідчить про суперечки щодо переваг тих
або інших прийомів красномовства, а отже, про існування різних літературних
шкіл і рафінованої письменницької культури на Русі в ХІІ ст.” [7, 116].
Твір Клима Смолятича – це також іще одне свідчення полісемантичної
залежності давньоукраїнської ораторсько-проповідницької прози княжої доби
від Святого Письма – найавторитетнішої скарбниці духовних істин, вічних
образів, мандрівних сюжетів і, що вельми важливо, прикладів їх національно-
культурної акомодації та різнопланової інтерпретації. Наведені нами місця із
“Послання до Фоми” показують, що давньоукраїнські творці проповідей, слів,
Слово і Час. 2009 • №1228
повчань успадкували принципи біблійної екзегези й герменевтики не лише
від візантійської патристики, широко відомої в нас від найдавніших часів. Цю
вдумливу інтерпретаційну настанову давньоукраїнські письменники прийняли
з текстів Нового Завіту, особливо з Євангелій, адже саме Євангелія подали
перші зразки християнської біблійної екзегези та герменевтики, побудовані
на принципах історичного, алегоричного, символічного, а також типологічного
тлумачення старозавітних текстів та їх прообразного відбиття в текстах
новозавітних.
Перейнявши всі тонкощі історичної, алегоричної, символічної інтерпретації
біблійного тексту від візантійських богословів, письменники Київської Русі –
Іларіон Київський, Клим Смолятич, Кирило Туровський – пред’являли також
і зразки власної творчої інтерпретації тих чи тих Книг Біблії. Літературно-
богословська суперечка Клима Смолятича зі смоленським пресвітером Фомою
показує: на місцевому рівні спроби священиків і навіть церковних ієрархів
висловити власне розуміння сюжетів та образів Біблії зустрічали й прямий
опір. Чи цей опір був виявом лише приналежності тих чи тих проповідників
до різних шкіл, чи це був вияв догматичних підходів, властивий надто ревним
охоронцям канону й традиції, – напевне дізнатися про це ми вже не в змозі. У
факті ж критики, що її зазнав Київський митрополит Климент за свої претензії на
самостійне трактування Святого Письма, ми бачимо болісний, але неспинний
процес саморозвитку національного оригінального письменства, яке від
повторення запозичених, хоча й авторитетних, тлумачень переходило до
авторських інтерпретацій, до самостійного мислення й незалежної творчості,
принаймні торуючи шлях для проповідників і письменників наступних поколінь,
і не важить, що інколи вони самі цього вповні не усвідомлювали.
ЛІТЕРАТУРА
1. Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту. – К.: Вид. КПУПЦ Київського
Патріархату, 2004. – 1415 с.
2. Золоте слово: Хрестоматія літератури України-Русі епохи Середньовіччя ХІ-XV століть: У 2 кн. – К.,
2002. – Кн. 2. – 784 с.
3. Ганстрем Е. Почему митрополита Климента Смолятича называли “философом” // ТОДРЛ. – М.;
Ленинград, 1970. – Т. 25. – C. 20-28.
4. Горский В. Философские идеи в культуре Киевской Руси ХІ – начала ХІІ в. – К., 1988. – 214 с.
5. Єфремов С. Історія українського письменства. – К., 1995. – 608 с.
6. Ипатьевская летопись: Полное собрание русских летописей. – М., 2001. – Т. 2. – Изд. 2. – 938 стовп.+
87 с. + L с.
7. Крекотень В. Ораторсько-учительна література // Історія української літератури. – К., 1967. – Т. 1.
– 538 с.
8. Літопис руський: За Іпатіївським списком переклав Леонід Махновець. – К., 1989. – 590 с.
9. Никольский Н. О литературных трудах митрополита Климента Смолятича, писателя ХІІ века. – СПб.,
1892. – 4+VII+229+2 с. (із фототипічним зразком тексту послання Клима Смолятича за списком кінця
XV-XIV ст.).
10. Никольский Н. Материалы для повременного списка русских писателей и их сочинений (Х-ХІ вв.). –
СПб., 1906. – VII+596 c.
12. Творогов О. Климент Смолятич // Словарь книжников. – Ленинград, 1987. – Вып. 1. – 493 с.
13. Ушкалов Л. Світ українського барокко: Філологічні етюди. – Харків, 1994. – 112 c.
14. Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. – К., 1983. – Т. 40 . – 557 с.
15. Чижевський Д. Історія української літератури: Від початків до доби реалізму. – Тернопіль, 1994. – 479 с.
|