Персоналістичні характеристики права
Автор рассматривает признание личности как наивысшей ценности как демонстрацию
 верховенства гуманизма в праве, что предусматривает справедливость, равенство и свободу. The author considers the recongnation of the personality as a major value as a demonstration of the humanism
 in la...
Saved in:
| Date: | 2007 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
2007
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13552 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Персоналістичні характеристики права / Н.С. Петлевич // Проблеми філософії права. — 2006-2007. — Т. IV-V — С. 179-183. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860269974722969600 |
|---|---|
| author | Петлевич, Н.С. |
| author_facet | Петлевич, Н.С. |
| citation_txt | Персоналістичні характеристики права / Н.С. Петлевич // Проблеми філософії права. — 2006-2007. — Т. IV-V — С. 179-183. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| description | Автор рассматривает признание личности как наивысшей ценности как демонстрацию
верховенства гуманизма в праве, что предусматривает справедливость, равенство и свободу.
The author considers the recongnation of the personality as a major value as a demonstration of the humanism
in law, which provides for justice, equality and freedom.
|
| first_indexed | 2025-12-07T19:04:56Z |
| format | Article |
| fulltext |
АНТРОПОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПРАВА
Проблеми філософії права. – 2006-2007. – Том IV-V. 179
Н.С. Петлевич
ПЕРСОНАЛІСТИЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ПРАВА
Персоналістична цивілізація – це цивілізація струк-
тури й дух якої спрямовані на те, щоб кожен з інди-
відів, що її складають, міг реалізувати себе як особи-
стість… щоб забезпечити кожній людині можли-
вість розвивати максимум ініціативи, відповідально-
сті, духовного життя.∗
∗ Муньє Э. Манифест персонализма/ Пер. с фр. М.: Республика. 1999. – С.300-301.
Як і в кожній епосі, в наш час переосмислю-
ється людина, її внутрішній світ та визначаючі
його складові, її участь у зовнішньому світі –
місце і роль в суспільстві, державі та праві. Одні-
єю з найбільш яскравих філософських течій ХХ і
ХХІ ст. , що ставить в центр свого пізнання лю-
дину як найвищу цінність є персоналізм. Вини-
каючи близько століття назад та розвиваючись в
час, в якому панують дві моделі суспільного
життя: колективізм та індивідуалізм, – персона-
лістична думка звертається до категорії особис-
тості, що передбачає необхідність розвитку вод-
ночас і неповторної творчої індивідуальності
особи, і єдності та взаємодії у відносинах з ін-
шими людьми. У персоналізмі, що ґрунтується
на переконанні про велич людського духу, осо-
бистість постає як вільна, творча, духовна сутність,
своєрідна «вершина» людини, її першопочаток і
мета. «Саме усвідомлення особистості в людині
говорить про її вищу природу та вище покликання.
Якщо б людина не була особистістю…то була б як
усі речі світу…» – зазначає видатний російський
філософ М. Бердяєв [1, с. 438]. Персоналізм будує
концепцію універсального гуманістичного розвит-
ку людини, яка незмінно перебуває у взаємозв’язку
з іншими людьми.
Персоналістичні ідеї зустрічаємо і в розвитку
права другої половини ХХ ст. Формується і за-
кріплюється в нормативних актах уявлення про
людину як найвищу соціальну цінність, укріплю-
ється і розширюється природно-правове розу-
міння особи, система прав та свобод людини.
Взаємозумовлені категорії «право» і «людина»,
«право» і «особистість» взаємодіючи створюють
нові реалії. Особистість є суб’єктом права і як
творець, і як учасник, і як реалізатор, осягаючи
правові принципи, вона розвиває право, а право
розвиває особистість. У філософсько-правовій
вітчизняній літературі піднімається антропологі-
чна проблематика, але питання персоналістичних
характеристик права досить нове і потребує ще
свого дослідження.
Персоналізм не пропонує нового визначення
права, ця філософська течія розуміє право як
процес і концентрує свою увагу на учасниках
цього процесу, розкриваючи становлення особи-
стості у взаємодії з іншими особистостями [9,
с.4], і в свою чергу вимагає від права визнання
людини як особистості. Проте розглядаючи пер-
соналістичне розуміння особистості, пізнаючи
«зсередини» її буття, можна сформулювати пер-
соналістичні характеристики права, що і запро-
поновано в даному дослідженні.
Право потребує розвиненої особистості, що
передбачає високий рівень правової культури,
здатність творчо розвивати ідею права, відпові-
дально будувати правовідносини. Особистість
постає ідеальним «образом» людини для права
[4, с.247], а право в свою чергу закріплює перед-
умови розвитку особистості, гарантує його. Та-
ким чином, право і особистість взаємодіють;
остання є центром персоналізму, тому персона-
лістичне дослідження права здійснюється, вихо-
дячи саме з цього центру.
Отже, аналізуючи персоналізм можна сфор-
мулювати наступні принципи персоналістичного
права: особистість є найвищою цінністю.
Особистість як найвища цінність
Персоналізм розуміє особистість як духовно
багату, автономну сутність, яка перебуває в про-
цесі росту, самостворення, і нерозривно пов’яза-
на з іншими та потребує їх.
«Будь-яка людська особистість, особистість
навіть найостаннішої людини, що несе в собі об-
раз вищого буття, не може бути засобом ні для
чого, вона несе в собі екзистенційний центр і має
право не тільки на життя.. але й на універсальний
зміст життя» [1, с.428]. Персоналізм виходить з
Н.С. Петлевич
180 Проблеми філософії права. – 2006-2007. – Том IV-V.
визнання особистості кожного від народження і
піднімає проблему необхідності створення у сус-
пільств таких умов, які б сприяли розвитку лю-
дини. Він передбачає захищеність особи від зло-
вживань влади, безправ’я, а це вимагає закріп-
лення правового статусу і дієвості правового за-
хисту особистості. Особистість не може перетво-
ритися на об’єкт управління чи регулювання,
вона є цінністю і метою управління, яке має
здійснюватись в інтересах її розвитку. Право ви-
ступає інституційним гарантом особистості, не-
можливості її перетворення на засіб ні для чого:
ні для іншої особистості, ні для суспільства, ні
для держави, ні для права.
Особистість – духовна висота людини, її зда-
тність творити, діяти, нести відповідальність,
відкривати цінності, що перевершують її, і під-
німатись до них, перевершуючи себе. Але найбі-
льшою перешкодою стає механізація життя в
суспільстві і в людини зникає навіть намір осо-
бистісного розвитку, вона поступово перетворю-
ється на детермінований об’єкт – процес, що
вкрай засуджують персоналісти. Адже механіза-
ція зумовлює безособові відносини, споживаць-
кий стандарт – накопичення, а не ріст; особис-
тість же є досвідом саме росту. В його процесі її
ведуть ідеї, цінності, а не механізми, тому даний
принцип передбачає пріоритетність особистості
щодо держави або інших соціальних утворень,
але не заперечує їх, бо в них людина знаходить
своє втілення і, можна сказати, потребує їх.
Пріоритетність розуміється в контексті понять
«мета» й «засіб», а метою в персоналізмі завжди
виступає особистість, яка вільно вибирає засоби і
надає їм дійсності власним актом визнання.
С. Максимов називає цю здатність визнання «ви-
значальним моментом правосвідомості» саме
тою якістю людини, тою її правовою здатністю,
що взагалі робить право можливим [4, с. 239; 2].
Для персоналізму це природна, первісна дія осо-
бистості, без якої та немислима, бо людина є ні-
би незавершеною, вона зажди рух – персоналіза-
ція, вихід на зустріч іншим та взаємодія з ними,
що неможливе без визнання. «Істинна свідомість
– це така свідомість, яка визнає інші свідомості»
[3, с.40], – саме так формулює «філософію ви-
знання» французький персоналіст Ж. Лакруа.
Становлення особистості – постійне транцен-
дентування. Вона «… ні в якому випадку не го-
това даність, вона – завдання, ідеал людини..» [1,
с.440] Це безперервне завоювання, і самоство-
рення [3, с.134], джерело якого в «бутті, що її
перевершує» [1, с.441], духовній реальності, і
тільки піднімаючись людина відкриває динаміч-
ну повноту сенсу свого життя. Тому даний прин-
цип звертає увагу на забезпечення усіх прав і
свобод людини, але особливо права на розвиток,
яке є актуальним для людини впродовж всього її
життя. Розвиток можливий у плюралістичному
суспільстві, і філософія персоналізму передбачає
плюралізм як повагу до різних істинно особисті-
сних проявів, різносторонньої, творчо багатої
культури суспільства, що є втіленням колектив-
ного трансцендентування.
З точки зору персоналізму особистість існує у
трьох сферах: духу, людей і матерії. Вона почи-
нається з і потребує повернення до сфери вищої,
духовної реальності, «особистості нема, коли
нема буття, що перевершує її, якщо нема того
вищого світу, до якого вона має підійматися» [1,
с. 456]. Особистості й нема тоді, коли нема світу
людей, спільноти, в якому вона живе взаємодію-
чи з іншими. «Я» складає єдине ціле з іншими, а
інший – з «Я» [3, с.13], адже особистість – не зо-
середжена на собі, егоцентрична індивідуаль-
ність, вона здобуває себе, віддаючи себе іншим.
Особистість – це «вихід з себе до іншого та ін-
ших, вона не має повітря і задихається, залишаю-
чись замкнутою в собі» [1, с. 461]. І накінець осо-
бистості нема без її проявів в об’єктивному світі,
без одухотворення матерії, в якій народилася, бо
підійматися, «перевершувати себе вона може, тіль-
ки опираючись на матерію» [5, с.59]. Така тривимі-
рність є цілісністю її реальності, цілісністю, що
включає в себе рух ввись, в якому відкривається
покликання людини, рух на зустріч іншим – спів-
пережиття, та рух вниз – втілення.
Особистість діє у згаданих вище трьох вимі-
рах і як суб’єкт права, що характеризується ви-
сокою правосвідомістю.
Втілення, дія у світі феноменів передбачає
свободу і водночас вимагає від людини законно-
сті. І звичайно не тільки формальної – дотриман-
ня діючих норм, а й сутнісної – як потреба влас-
ної правосвідомості, як розуміння права, знання
норм, і утвердження її (законності) як складової
правопорядку. Таким чином законність стає ві-
льним вибором людини і можлива лише у прос-
торі свободи. Це той правовий принцип, що
уможливлює гармонію у світі феноменів, але
тільки як наслідок справедливості – категорії сві-
ту духу, ноуменального.
Співжиття з іншими передбачає солідарність,
тобто взаємодію з людьми, засновану на визнан-
ні та повазі їх прав та свобод, усвідомленому єд-
нанні в побудові суспільства. Це також спільна
відповідальність за персоналізацію безособової
спільноти, в якій панують байдужість, конфор-
Персоналістичні характеристики права
Проблеми філософії права. – 2006-2007. – Том IV-V. 181
мізм, формалізм, в особистісне «Ми», що є ре-
зультатом здійснення і співпраці окремих особи-
стостей. Тільки в спільноті «Я» досягає самоза-
вершення [с.71, 5].
Сфера духу, світ ноуменів розкривається в міру
того як особистість осягає істинність. Остання є
характеристикою якості висхідного руху, внутрі-
шньої зміни при все більшому усвідомленні і до-
свідченні вищих цінностей, зокрема ідеї права.
Таким чином, цілісне буття особистості як ав-
тономного суб’єкта права формується, проявля-
ється через законність, солідарність та істин-
ність. Істинне право – справедливість, солідарне
– рівність, а законне – свобода дії.
Свобода
«Вільна людина – це та людина, до якої зверта-
ється з закликом світ і яка відповідає на цей по-
клик; це відповідальна людина» [5, с.504]. Тому
розкриття змісту даного принципу можливе лише
за допомогою взаємопов’язаних категорій «відпо-
відальність» та «дія». Персоналізм їх не відділяє.
Свобода – те, чим дихає особистість, те повіт-
ря, в якому вона зростає. Людина потребує сво-
боди і саме вона її творить. Це не річ, яку можна
передати, подарувати, чи статус, який можна за
кимось закріпити, її потрібно віднайти в собі і
жити нею. Тобто свобода постає складовою вну-
трішньої реальності людини, вона відкривається,
коли особистість живе за своїм покликанням, у
згоді із самою собою, але собою кращою. «Сво-
бода особистості в тому, щоб самій здобувати
своє призначення і вільно знаходити засоби для
його втілення» [5, с.310]. Таким чином, вона пе-
редбачає можливість вибору певної дії, наявність
у свідомості людини критеріїв, що уможливлю-
ють цей вибір, а також готовності і волі нести
відповідальність за свій вибір – а все це характе-
ризує автономію особистості.
«Я не є вільним, коли спонтанно здійснюю
себе, я стаю вільним, якщо скеровую цю спон-
танність в сторону звільнення… в сторону пер-
соналізації світу і самого себе» [5, с. 502]. Тобто
це також не свобода ухилення від будь-якої дії,
зв’язку, наслідку, а свобода «залучення в дію»,
це не вседозволеність, а життя згідно зі своїми
принципами, переконаннями та вищими ціннос-
тями, це активність духу в людині. Свобода є
творенням себе і світу навколо, але творенням не
спонтанним, а персоналістичним.
Свобода є свободою конкретної людини, тому
вона не абстрактна і не абсолютна, в значенні
звільнення від всього, вона перебуває в діалозі з
буттям самої людини, буттям інших людей, на-
вколишнім середовищем взагалі, його закономі-
рностями, та буттям вищих цінностей, до яких
вона належить.
Можна сказати, що свобода як філософська
категорія можлива лише у духовно зрілої особи-
стості, а до того довге навчання, вправляння крок
за кроком здатності нести відповідальність за
себе й за інших. Вона – результат розвитку лю-
дини, її боротьби з інерцією світу за себе, і свід-
чення, що завжди є можливість творчості. Через
такі філософські характеристики перед нами по-
стає персоналістичне розуміння свободи.
Але щоб уможливити її дійсність потрібно за-
кріпити окремі правові свободи та розробити ме-
ханізми їх реалізації. Дух не може бути лише
ідеєю чи внутрішнім прозрінням, він вимагає від
особистості залучення. «Перш ніж проголошува-
ти свободу в конституціях … потрібно забезпе-
чити всезагальні – біологічні, економічні, соціа-
льні, політичні, – умови свободи, які дозволили б
звичайним людям брати участь у здійсненні ви-
щого покликання людства» [5, с. 501]. Окремі
свободи – можливості, що надаються духу сво-
боди, без яких він не знайде свого втілення. Та-
ким чином право покликане забезпечити такий
правопорядок, такий правовий простір, який фо-
рмально закріплюючи свободу загалом і окремі
свободи, створює передумови росту особистос-
тей та суспільства. Тобто свобода сама по собі не
мета, а засіб становлення автономного суб’єкта
права, тому вона так важлива.
Автономія правового суб’єкта зароджується у
його свідомості, в процесі осягнення людиною
себе через власні вільні прояви у правовідноси-
нах, і має наслідком формування певних здібнос-
тей, що в сукупності характеризують суб’єкта як
здатного бути «господарем самому собі». Таким
чином, долучаючись до створення правопорядку,
що уможливлюють закріплені свободи, особистість
здійснює самостановлення, і зокрема правове.
«Правопорядок неможливий без правової свідомо-
сті, а правосвідомість вимагає духовної автономії. І
навпаки: саме духовна автономія зумовлює здоро-
ву правосвідомість і тільки така правосвідомість
здатна винести тягар зовнішньої свободи» [2].
Автономія правової особистості передбачає:
наявність суб’єктивних прав і обов’язків (право-
здатності) як конкретних можливостей до дії;
правосвідомість як здатність усвідомлювати свої
дії, давати їм правову оцінку, виходячи з критері-
їв права; дієздатність як вміння відповідально
здійснювати права та нести обов’язки. Лише та-
ким цілісним творцем права вона будує належ-
Н.С. Петлевич
182 Проблеми філософії права. – 2006-2007. – Том IV-V.
ний правопорядок, цілісність в якому в свою
чергу забезпечує законність, солідарність та іс-
тинність. Законність регулює простір втілення,
щоб свобода для всіх не заперечила свободу ко-
гось конкретного.
Особистість у своєму втіленні потребує закон-
ності, критерієм для якої є право як справедливість.
Свобода, будучи внутрішньою категорією, – це
автономія людини, що проявляється у формі за-
конних дій за умови існування істинного права, а
не безправ’я. Бо коли панує безправ’я, дія відпові-
дно до правової норми, що не відображає ідею
права, призводить до антигуманних дій, які по сво-
їй формі є законними, але не є такими по суті, бо
бракує справедливості. Тому право у світі матерії –
законність як втілення справедливості.
Законність означає належність певної поведі-
нки відповідно до правових норм, тобто формує
необхідність діяння (дії або бездії) для людини.
Але особистість звільняється від необхідності і
відкриває свободу діяння через осягнення у своїй
правосвідомості його належності. Тому в ідеалі
персоналістичне право у світі матерії – це свобо-
да, свобода, що підтримується законністю.
Рівність
«Якісно різні, нерівні особи не тільки в гли-
бинному сенсі рівні перед Богом, але й рівні пе-
ред суспільством, яке не має права розрізняти
людей на основі привілеїв…» [1, с.428]. Соціаль-
на рівність передбачає поряд з цим і виявлення
нерівності людей в значенні якісної різноманіт-
ності, нерівності не за їх статусом, а по їхній суті
[див. там же]. Рівність і неспіврозмірність також
невіддільні у персоналістичній думці.
З одного боку персоналізм говорить про особи-
стість як цілий універсум в індивідуально-
неповторній формі, з іншого – про універсальну
безкінечність, в яку вона включена. Вона постає і
цілісною, і незавершеною як самостійна одиниця,
бо потребує інших, співживе з ними, здобуває себе
тільки саморозкриваючись на зустріч іншим. І така
взаємодія можлива лише за умови визнання інших
особистостями, рівними між собою у людській гід-
ності, безвідносно до рівня фактичного розвитку
їхньої автономії. А особистість діяти по-іншому і
не може, бо усвідомлення гідності в собі відкриває
гідність інших, їхню важливість, інакше це лишень
тінь усвідомлення, що ще не прийшло.
Особистість споріднена з іншими людьми, і в
цьому її багатство. Персоналізм критикує індиві-
дуалізм, який замикає людину на собі, укріплю-
ючи її егоїзм. Індивідуаліст ізольований, в його
житті нема сутнісного розмаїття і повноти, бо
для нього існує лише одна сутність – він сам;
індивідуаліст залишається у вакуумі власної
площини розвитку (яка може бути й досить ши-
рокою) і тому не може вийти за свої межі, тоді як
особистість передбачає сходження людини у вза-
ємодії з іншими. «Особистість існує тільки у
своєму устремлінні до «іншого», пізнає себе
тільки через «іншого» і здобуває себе тільки в
«іншому» [5, с.479]. Таким чином, вона розкри-
ває своє джерело трансцендентування і відкриває
джерело іншої, що по суті своїй одне і знахо-
диться над ними, об’єднуючи їх.
Взаємозв’язок людей гуртує їх навколо спіль-
ної мети – побудови персоналістичного суспільс-
тва, «в якому б звичаї, спосіб життя, громадські
структури та установи відповідали б вимогам
особистісного існування» [5, с.480]. І це ідеал
персоналізму, який приділяє велику увагу і вихо-
ванню індивідів, і формуванню їх життя у спіль-
ноті. Важливо щоб суспільство було об’єднан-
ням не просто осіб, а особистостей, яких відріз-
няє висока правова культура, ініціативність та
креативність, адже перше завдання й відповіда-
льність особистості – творити себе і світ навколо.
Передумовою ж суспільного об’єднання висту-
пає солідарність як наслідок усвідомлення гідно-
сті й свободи кожної особистості (навіть якщо
вона сама про це забула), і як природна необхід-
ність формування і свідомого й бажаного під-
тримання партнерства й консенсусу [8, с.593], і
як взаємодопомога і втілення принципу «дію так,
як би хотів, щоб діяли щодо мене», як позитивне
сприйняття один до одного, що слугує сильним
психологічним фактором. Адже істинна «само-
реалізація кожної окремої особистості досягаєть-
ся повною мірою тільки тоді, коли вона позитив-
но мотивована щодо іншої особистості, з якою
перебуває у відносинах» [9, с.100].
Отже, персоналізм стверджує солідарність й
братерство, що мовою правових принципів мож-
на трансформувати у рівність.
«Рівність може означати тільки рівнознач-
ність особистостей, які не співрозмірні між со-
бою…» [5, с.161]. Відкривати свою особистість
означає й унікальність, тому персоналізм гово-
рить про солідарне об’єднання різних у своїй на-
повненості людей, і ніяк не однакових, обґрунто-
вуючи необхідність плюралізму й поваги до ко-
жної особистості. Основою ж, що уможливлює
плюралістичне єднання та водночас увінчує йо-
го, є метафізичні цінності.
Як правовий принцип, рівність передбачає ви-
знання й забезпечення рівних прав і свобод кожної
Персоналістичні характеристики права
Проблеми філософії права. – 2006-2007. – Том IV-V. 183
людини, взаємної відповідальності між особами,
державою і особою, особою і суспільством та
різними суспільними утвореннями, а також таку
державну політику, в основі якої б реальною цінні-
стю була кожна особистість, тобто кожен постав би
важливим і потрібним для держави.
Персоналізм виходить з того, що особистість
– завжди суб’єкт і мета. Тому правова рівність
означає рівність людських особистостей, кожна з
яких є гідною від природи і рівнозначимим
суб’єктом права, незважаючи на можливі взає-
мовідносини субординації (відповідно до проце-
суальних норм) – тобто у будь-яких відносинах
беруть спільну участь тільки суб’єкти, що їх тво-
рять, а не суб’єкти і об’єкти, чи тільки об’єкти.
Навіть у правовідносинах, де одна сторона є
тільки зобов’язаною, адже право передбачає вза-
ємну відповідальність, реалізацію, можливість
усвідомленого вибору і волі, тобто, – становлен-
ня правосвідомості. Таким чином відбувається
взаємодія двох (або більше) свідомостей, двох
різних світоглядів, які ніколи не є кінцево ціліс-
ними і закритими – тобто такими, що не потре-
бують більше пізнання життя, яке в кожну мить
унікальне, – і відповідно розширення світогляд-
них горизонтів [9, с.112], крок за власні межі,
поглиблення розуміння людини й світу, що ніко-
ли не є кінечним, освоєння нового екзистенцій-
ного досвіду – так відбувається особистісне ста-
новлення у солідарній взаємодії з Іншим.
Отже, необхідною складовою внутрішнього
світу особистості є солідарність з іншими, що
уможливлюється визнанням їх як ціннісно рів-
них правових особистостей, тому персоналістич-
не право у суспільних взаємовідносинах – це рі-
вність суб’єктів.
Отже, особистість є найвищою цінністю, що
означає верховенство гуманізму в праві, який
передбачає справедливість, рівність і свободу.
Перелік літератури
1. Бердяев Н. А. О рабстве и свободе чело-
века. Опыт персоналистической философии/
Опыт парадоксальной этики; Сост. и вступ. ст.
В.Н. Калюжного. – М.: ООО «Издательство
АСТ»; Харьков: «Фолио», 2003. – 701 с.
2. Ильин И. А. О сущности правосознания. –
www.ihtik.lib.ru
3. Козловський А. А. Право як пізнання:
Вступ до гносеології права. — Чернівці: Рута,
1999. — 295 с.
4. Максимов С. И. Правовая реальность:
опыт философского осмысления / Национальная
юридическая академия Украины им. Ярослава
Мудрого. — Х.: Право, 2002. — 328 с.
5. Мунье Э. Манифест персонализма / И.С.
Вдовина (пер.с фр), В.М. Володин (пер.с фр). —
М.: Республика, 1999. — 560с.
6. Лакруа Ж. Избранное: Персонализм/ Пер.
с франц. – М.: «Российская политическая энцик-
лопедия» (РОССПЭН), 2004 – 608 с.
7. Соловьев Э.Ю. Личность и право // Про-
шлое толкует нас: очерки по истории философии
и культуры. – М.: Политиздат, 1991. – 432 с.
8. Філософський енциклопедичний словник
/ НАНУ. Інститут філософії ім Г.С. Сковороди.
Гол. редколегії Шинкарук В.І. – К.: Абрис, 2002.
– 744 с.
9. Samuel J.M. Donnelly. A Personalist Juris-
prudence, the Next Step. A Person-Centered Phi-
losophy of Law for the Twenty-First Century. –
Carolina Academic Press, 2003. – 320 р.
Н. С. Петлевич
ПЕРСОНАЛИСТИЧЕСКИЕ ХАРАКТЕРИСТИКИ ПРАВА
Автор рассматривает признание личности как наивысшей ценности как демонстрацию
верховенства гуманизма в праві, что предусматривает справедливость, равенство и свободу.
N. S. Petlevych
PERSONALISTIC CHARACTERISTICS OF LAW
The author considers the recongnation of the personality as a major value as a demonstration of the hu-
manism in law, which provides for justice, equality and freedom.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-13552 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 1818-992X |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T19:04:56Z |
| publishDate | 2007 |
| publisher | Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Петлевич, Н.С. 2010-11-11T14:46:11Z 2010-11-11T14:46:11Z 2007 Персоналістичні характеристики права / Н.С. Петлевич // Проблеми філософії права. — 2006-2007. — Т. IV-V — С. 179-183. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. 1818-992X https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13552 Автор рассматривает признание личности как наивысшей ценности как демонстрацию
 верховенства гуманизма в праве, что предусматривает справедливость, равенство и свободу. The author considers the recongnation of the personality as a major value as a demonstration of the humanism
 in law, which provides for justice, equality and freedom. uk Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України Антропологічні засади права Персоналістичні характеристики права Персоналистические характеристики права Personalistic characteristics of law Article published earlier |
| spellingShingle | Персоналістичні характеристики права Петлевич, Н.С. Антропологічні засади права |
| title | Персоналістичні характеристики права |
| title_alt | Персоналистические характеристики права Personalistic characteristics of law |
| title_full | Персоналістичні характеристики права |
| title_fullStr | Персоналістичні характеристики права |
| title_full_unstemmed | Персоналістичні характеристики права |
| title_short | Персоналістичні характеристики права |
| title_sort | персоналістичні характеристики права |
| topic | Антропологічні засади права |
| topic_facet | Антропологічні засади права |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13552 |
| work_keys_str_mv | AT petlevičns personalístičníharakteristikiprava AT petlevičns personalističeskieharakteristikiprava AT petlevičns personalisticcharacteristicsoflaw |