Діалектика «фюсіс» та «номос»: античні джерела європейської природно-правової традиції

Статья посвячена истории естественно-правовой мысли античности, а именно философскому диалогу древнегреческих концепций естественного права. Рассматриваются особенности интерпретаций понятий «Physis» (природа) «Сata Physin» (в соответствии с природой), «Para Physin» (противоестественно) and «Nomos»...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Date:	2007
Main Author:	Рабінович, С.П.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України 2007
Subjects:	Філософсько-правові дослідження в Україні
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13583
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Діалектика «фюсіс» та «номос»: античні джерела європейської природно-правової традиції / С.П. Рабінович // Проблеми філософії права. — 2006-2007. — Т. IV-V — С. 236-244. — Бібліогр.: 61 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859795358897405952
author	Рабінович, С.П.
author_facet	Рабінович, С.П.
citation_txt	Діалектика «фюсіс» та «номос»: античні джерела європейської природно-правової традиції / С.П. Рабінович // Проблеми філософії права. — 2006-2007. — Т. IV-V — С. 236-244. — Бібліогр.: 61 назв. — укр.
collection	DSpace DC
description	Статья посвячена истории естественно-правовой мысли античности, а именно философскому диалогу древнегреческих концепций естественного права. Рассматриваются особенности интерпретаций понятий «Physis» (природа) «Сata Physin» (в соответствии с природой), «Para Physin» (противоестественно) and «Nomos» (установление, закон), анализируются проблемы нравственности и права в философских учениях греческой античности. Выявляется диалектика взаимосвязи понятий «природа» и «установление», обнаруживаются логические зависимости между космологическими, антропологическими, социологическими и этическими аспектами естественно-правовых учений Древней Греции. The article deals with the history of ancient natural law thought, especially with the philosophic dialogue of ancient greek conceptions of natural law. The author observes the peculiarities of the interpretations of the concepts «Physis» (nature), «Сata Physin» (according to nature), «Para Physin» (unnatural) and «Nomos» (law), examines the problems of morality and law in ancient philosopher’s teachings. The author reveals the dialectic of the interrelationship of the concepts «Physis» and «Nomos», shows the logical connections between cosmological, anthropological, sociological and ethic aspects of greek natural law doctrines.
first_indexed	2025-12-02T12:54:58Z
format	Article
fulltext	ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ В УКРАЇНІ 236 Проблеми філософії права. – 2006-2007. – Том IV-V. С. П. Рабінович Львівська лабораторія прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН України ДІАЛЕКТИКА «ФЮСІС» ТА «НОМОС»: АНТИЧНІ ДЖЕРЕЛА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПРИРОДНО-ПРАВОВОЇ ТРАДИЦІЇ Формування правової культури сучасної України, реформування правового виховання й освіти неможливе без відновлення зв’язків із материнськими й «праматеринськими» правовими культурами, зокрема без звернення до античних витоків європейського права [36, с. 69– 75; 24, с. 23; 35, с. 51]. Адже сама східноєвропейська ідентичність правової системи України чималою мірою історично зумовлена опосередкованим зв’язком із правовою культурою Давньої Греції. Значення такої ретроспективи зумовлюється насамперед тим, що специфічною рисою правової думки античності є практично втрачений сучасною культурою нерозривний взаємозв’язок сфер політики, етики і права, стрижнем якого виступає людина. У радянській та пострадянській періоди українського правознавства окремі аспекти природно-правових доктрин давніх греків вже висвітлювались (зокрема Т. Андрусяком, Г. Демиде-ком, А. Кормич, О. Мироненком, І. Музикою, Є. Орачем, М. Палієнком, С. Сливкою, Ф. Шуль-женком) [9; 17; 22; 27; 28; 31; 41]. Деякі історико-теоретичні проблеми розвитку природно-правових концепцій античності було розглянуто в працях сучасних російських правознавців Л.В. Батієва, Є. Воротіліна, Л.В. Голос-кокова, І.А. Ісаєва, С.Ф. Кечекьяна, І.Ю. Козлі-хіна, Д.І. Луковської, В.С. Нерсесянца, П.А. Оля, В.М. Розіна, Л.І. Спірідонова, В.А. Четверніна [4; 13; 7; 12; 15; 16; 19; 24; 26; 29; 32; 39]. Особливо важливе значення докторська дисертація Г.Г. Бернацького «Розвиток уявлень про природу природного права в історії правової думки» (2001), в якій вперше на пострадянських теренах здійснено монографічне дослідження теорії природного права в історії західноєвропейської правової думки [5]. Слід також відзначити монографію В.А. Гуторова «Антична соціальна утопія» (1989), яка містить багатий фактичний та бібліографічний матеріал по розглядуваним проблемам, а також праці А.В. Ахутіна та А.С. Богомо-лова, в котрих узагальнено результати зарубіжних досліджень дихотомії «природи» та «установлення» [3; 6]. Означеній проблематиці приділялась значна увага в зарубіжній філософії права та теорії моралі (Дж. Адамс, П. Вермільї, Р. Гірцель, Р. Грант, О. Гьофе, Д. Доббс, В. Джороспе, В. Йегер, Б. Йек, А. –Г. Кроуст, Е. Макінтайр, М. Мейер, Ф. Міллер, Дж. Позер, П. Тамалті (Tumulty), Дж. Шелл, М. Шелленс, С. Сінха, Дж. Фінніс, Ф. Хайніманн та інш.) [21; 30; 42–62]. Поряд із цим, у вітчизняній юриспруденції низка аспектів давньогрецької природно-право- вої думки залишаються недостатньо вивченими. Зокрема, поки що практично нез’ясовані питання взаємозв’язку між світоглядно-методологічними підходами грецьких мислителів та змістом нормативних концепцій «природи», «природи речей» та «природи людини»; співвідношення між концепціями природного права (справедливості), з одного боку, та державного закону, суспільної моралі й моральності, з іншого. У рамках даної статті буде здійснено спробу дати відповіді на вказані питання, що, власне, і становить мету пропонованого дослідження. Методологічні застереження. Аби увійти до контексту античних дискусій про природні основи справедливості й права, насамперед потрібно зазначити, що давньогрецьке розуміння закону і справедливості (права) є ціннісно- антрополо-гічним, зорієнтованим на людину та її благо. Провідним принципом античного праворозуміння є речово-матеріальний телеологізм (О. Ф. Ло-сєв), найбільш послідовно виражений в Арістотеля. Звідси постає давньогрецьке розуміння «арете» (чесноти) як досконалого стану, як максимальної відповідності будь-якого предмета – в тому числі людини, суспільства, держави та їх нормативних установлень – своєму призначенню, ідеї. Давньогрецькому праворозумінню притаманні морально-правова нероздільність, трактування права як справедливості. Йому властивий збіг благого, прекрасного, доброчесного, морально правильного із правим, Діалектика «фюсіс» та «номос»: античні джерела європейської природно-правової традиції Проблеми філософії права. – 2006-2007. – Том IV-V. 237 правовим за природою. Це проявилось у відсут- ності в політичній та соціологічній думці греків (аж до Арістотеля) такого самостійного поняття «право», яке змістовно відрізнялось би від по- няття «справедливості» («діке», «дікайосіне»). Причиною цього, як видається, виступає насам- перед суспільно-політич-ний та економічний устрій такої унікальної спільноти як суверенний грецький поліс, в якому ступінь соціального від- чуження загалом була досить незначною. Типово античним видається підхід до права як до канону, міри, а до конкретних законів – як до результатів людської творчості, витворів держа- вного мистецтва. Звідси постають дві можливос- ті оцінки значення закону: з одного боку, негати- вна оцінка як штучного, несправжнього, а з ін- шого боку – можливість ототожнення законного з істинним, прекрасним і справедливим. Завдяки такій естетичній інтерпретації уможливлюється й критична оцінка самого закону, закладається те- оретичне підґрунтя для його вдосконалення, оскільки твір людського мистецтва (на відміну від творіння природи) як такий може бути різ- ною мірою досконалим і прекрасним. Для такої оцінки давні греки послуговувались категорією «природа» («фюсіс»). У європейській правовій традиції відбувається по- стійне переосмислення, переінтерпретація низки ка- тегорій давньогрецької філософської думки – «при- роди» та «закону», «природи людини» та «природи речей», «природної справедливості» тощо. Досить часто у сучасній правничій літературі можна зустріти інтерпретацію античного приро- дного права як деякого «закону природи». Таке розуміння виникає внаслідок модернізації понят- тя «природа» й ґрунтується на хибному припу- щенні про незмінність значень цього поняття в рамках європейської правової традиції. Як за- уважує А.В. Ахутін, навіть більшість авторитет- них філологів та істориків грецької культури «за якоюсь магічною нездоланною інерцією розу- міння перекладають грецьке «фюсіс», виходячи з кола значень, властивих новоєвропейській «при- роді» [3, c. 111]. Зауважимо, що, на противагу О. Шпенглеру, який вважав, що при взаємодії молодшої культу- ри зі старшою у старшої запозичуються лише форми, а смисли цих форм залишаються непере- даваними [40, c. 55–58], наше припущення поля- гає в тому, що при переінтерпретації понять, ви- роблених старшою культурою, попередні смисли присутні, хоча й проявляються не з таким ступенем інтенсивності. Тому встановлення первісних, вихі- дних значень тих категорій, які є надбаннями куль- турної традиції, має не лише історико-правове, але й актуальне теоретичне значення, оскільки завдяки цьому стає можливим з’ясувати як змістовні вито- ки, так і смислові відтінки цих понять у контексті сучасного європейського праворозуміння. У філософській мові Давньої Греції «фюсіс» має цілу низку смислів, вказуючи, зокрема, на визначеність походження, ідею, смисл, причину, джерело руху, загальну причину порядку тощо. Чи не найважливішим є використання «фюсіс» як синоніму «сущого» і «сутності» («усія»), що означає розуміння того, що означає «бути чи- мось». При чому «фюсіс» у греків є завжди «фю- сіс» чогось, вона ніколи не виокремлюється як самостійний об’єкт чи суб’єкт [3, c. 120]. Отже, «фюсіс» людини та «фюсіс» справед- ливості, «фюсіс» права загалом дає у греків від- повідь на питання, що означає бути людиною, що таке справжня, сутнісна справедливість, що таке істинне право. Дихотомія «фюсіс–номос»: від антитези до синтези. Водночас протягом давньогрецької історії значення категорій «фюсіс» та «ката фюсін» (згід- но з природою) не залишалося незмінним. Становлення і цивілізаційне піднесення гре- цьких полісів (з середини ХІІ по VI ст. до н.е.) були пов’язані з неминучим розпадом общинно- родових, при–родних зв’язків. На цьому етапі концепція «ката фюсін» (згідно з природою) ви- ражає ностальгію за втраченою органічністю, притаманною тваринному світу, частинкою яко- го людина, попри всі досягнення культури, не- минуче залишається (Гесіод, Піндар, Гелланік Лесбоський). Водночас в цей період «фюсіс» сприймається сакралізовано і пов’язується із традиційними, звичаєвими нормам грецьких по- лісів («номос»). З кінця VI ст. у грецькій культурі (зокрема в іонійських натурфілософів та в елеатів) виникає змістовна опозиція «фюсіс–номос». В рамках цієї опозиції «фюсіс» протиставляється людським «номос» (різноманітним соціокультурним «уста- новленням» – найменуванням, гадкам, звичаям та законам) як справжня, істинна форма сущого. Це опозиції «слова» і «діла», «імені» і «діла» (Геракліт, Ксенофан), «назви і дійсності» (Ксе- нофан, Емпедокл, Анаксагор) «вважатись» і «бу- ти», природних здібностей людини і виховання (Фалес), встановленого людиною і встановленого богами (Геракліт). Тогочасна грецька література підтверджує, що, на думку греків, природу людини (людську натуру, її характер) формують дві неза- лежних основи – «фюсіс» країни та її «номос» (со- С.П. Рабінович 238 Проблеми філософії права. – 2006-2007. – Том IV-V. ціокультурні установлення як форма суспільного життя – звичаї та закони) [3, c. 241, 116]. У період розквіту безпосередньої демократії у грецьких полісах за доби класики (V ст. до н. е.) людська досконалість неодмінно мала соціально- політичний і державний вимір: досконала люди- на розглядалась грецькими філософами як люди- на суспільно-політична, громадянин. Звідси по- стає єдність політичної, етичної та правової реа- льності, поглинання справедливості і права полі- тикою. Саме в демократичних полісах вперше виникли суспільно-політичні ідеали свободи («елеутеріа») і рівності («ісономії» та «ісогорії»), ідея благозаконня («еуномії») та громадянської чесноти («арете») [35, c. 176]. Поляризація соціальних інтересів у полісах сприяла поступовому руйнуванню уявлень про гомогенність соціонормативної сфери. Так, вже в «Антигоні» Софокла (V ст. до н.е.) відображено усвідомлення певної структуризації суспільних установлень – поділ полісних «номой» на писані («графос») й неписані («aграфос»); при цьому неписаним, традиційним «номой» (звичаям та суспільній моралі) тут надається ціннісний пріо- ритет щодо писаних установлень. Демокріт (460– 370 рр. до н.е.) вперше в європейській етико- правовій думці заклав основи розмежування вну- трішньо-моральнісного та зовнішньо-морального і юридичного, наголосивши при цьому на вирі- шальному значенні внутрішнього переконання, почуттів сорому та обов’язку (рос. – долга) (Фра- гменти 603, 604, 605, 607, 608, 692, 789) [20]. Динаміка суспільно-політичного життя й розширення економічних зв’язків призвели до розуміння конвенційності, умовності та зміню- ваності, або й випадковості соціонормативної реальності. Ці процеси сприяли оцінці сутності закону як ціннісно-нейтрального «простого до- говору», який принципово нездатний зробити громадян досконалими людьми (Лікофрон), або ж розглядався як «тиран» і «деспот», котрий змушує багато до чого, противного людській природі (софісти, згодом – кініки). Криза полісу позначилась виникненням у сус- пільно-політичній думці греків опозиції «приро- ди» та «установлення» («фюсіс–номос»). Вироб- лена софістами антитеза «фюсіс–номос» позна- чила те проблемне поле, в якому наступними по- коліннями античних філософів здійснювалась розробка природно-правових проблем. Розвиток інтерпретацій вказаної опозиції в етико-політич- них дискусіях грецьких філософів відобразив, так чи інакше, історичні етапи кризи полісу. У виступах софістів «фюсіс» вперше почала про- тиставлятись десакралізованій соціонормативній реа- льності; поняття «фюсіс» вперше почало використо- вуватись як критерій для оцінки істинності, доскона- лості існуючої політико-правової системи. Вважається, що першим софістом, який про- тиставив «фюсіс» та «номос», був Гіппій (друга пол. V – 1–а третина IV ст. до н.е.). Він вислов- лював негативне ставлення до більшості так зва- них «неписаних законів» і релігійних звичаїв, доводячи, що вони не є ані загальноприйнятими, ані вічними й непорушними. Зокрема, цей софіст не визнавав, що заборона шлюбів між батьками і дітьми є божественним установленням [33, c. 121]. Тим установленням, які лише вважаються неписаними законами, Гіппій протиставляв спра- вжні неписані закони. Ті «неписані закони», які однаково виконуються в кожній країні», Гіппій вважав природним правом. На підставі власних історико-етнографічних досліджень він зробив висновок, що лише два людських звичаї «витри- мали … перевірку і виявились загальнолюдськи- ми» – вшановування богів і батьків (Ксенофонт. Спогади про Сократа IV 4, 19). В антиномії «фюсіс–номос» звертає на себе увагу здатність її складових до взаємоперетво- рення. Так, якщо в «Антигоні» традиційні, непи- сані «номос» мають значення «фюсіс», то вже в багатьох софістів, а згодом у кініків вся тради- ційна мораль окремих людських спільнот інтер- претується як умовний «номос», якому проти- ставляється деяка істинна всезагальна «фюсіс». Цікаво, що в анонімному софістичному трактаті «Двоїсті міркування» (близько 400 р. до н.е.). зазначається, що у гірського народу массагетів вшанування батьків, виражається в тому, що «вони вбивають своїх батьків та з’їдають їх і в них вважа- ється найпрекраснішою могилою бути похованими у своїх дітях» [6, c. 209]. Таким чином відбувається своєрідна перестановка місць природи і установ- лення. (Цей приклад також ілюструє, наскільки відмінними можуть бути конкретні соціокультурні форми, в яких виражаються загальні принципи «природної справедливості»). У процесі полеміки з традиційними та релі- гійними уявленнями про право (справедливість) софісти створили перші концепції світського, секулярного природного права. Вони розпочали використання емпіричних – історико-соціоло- гічного та порівняльного – антрополого-право- вих методів з метою відшукання істинних «но- мос», які б відповідали загальнолюдській «при- роді». Порівняльні емпірико-соціологічні (ан- трополого-правові) дослідження у багатьох ви- Діалектика «фюсіс» та «номос»: античні джерела європейської природно-правової традиції Проблеми філософії права. – 2006-2007. – Том IV-V. 239 падках призводили софістику, з одного боку, до ціннісного й гносеологічного морально-право- вого релятивізму, до волюнтаристських інтер- претацій права, а з іншого боку, – до діалектич- ного й конкретно-історичного розуміння проти- лежностей «справедливості–несправедливості», «природи» і «установлення». «Номос» формує й виражає другу, соціально-культурну природу людини. Однак при цьому сам «номос» повинен бути сформований згідно з деякою «природою» (А.В. Ахутін). Таким чином розкривається анти- чне уявлення про людину як про діалектичний синтез природи й мистецтва (О. Ф. Лосєв), при- роди й культури. Софісти здійснили перші спроби «біологіч- ної» та «соціологічної» інтерпретацій природно- го права. Вони небезуспішно доводили наявність у біосоціальній реальності певних доказів на об- грунтування тих чи інших індивідуальних та групових суспільно-політичних інтересів. Однак з огляду на саму специфіку фаху платних вчите- лів політичної мудрості, а також на очевидну по- літизованість софістичних концепцій, відповідні аргументи підбирались вибірково й тенденційно, з ігноруванням складності тієї реальності, з якої ці аргументи черпались. Адже єдність людського роду і спільність біологічних потреб, так само як і домінація «сильніших» над «слабшими», є незапе- речними антропологічними фактами, які, вочевидь, потребують врахування у конструюванні соціоно- рмативної системи. Однак у будь-якому випадку вразливим місцем підходу, за якого з емпіричних біосоціальних фактів робиться спроба безпосеред- ньо вивести нормативні деонтичні судження, є те, що такий підхід явно чи імпліцитно спирається на апріорні ціннісні положення, без яких такі суджен- ня втрачають свою нормативність. Софістика яскраво продемонструвала можли- вості політико-інструментального використання тієї чи іншої наукової методології. А саме: умо- глядно-метафізичне осмислення походження со- ціонормативних «установлень» – політико- юридичних норм та інституцій – дозволили об- ґрунтувати демократичні ідеї про загальну пра- вову рівність та «суспільний договір»; емпірико- біологічні ж підходи до вивчення сфери «приро- дного» призводили до того, що в ідеї справедли- вості не вбачалось іншого ціннісного змісту, окрім «права сильного на нерівність». Формулювання дихотомії «фюсіс–номос» є одним з найвищих проявів розвитку раціоналіс- тичних тенденцій у грецькій політико-правовій думці. Водночас концептуалізація зазначеної ан- титези позначила собою й початок кризи анти- чної раціоналістичної свідомості, яка за умов поглиблення соціальної диференціації, – а отже, й загострення соціальних суперечностей – поста- ла перед неможливістю вироблення єдиного по- няття права (справедливості). Загалом, слушно відзначаючи моменти відносності в уявленнях про допустиме й заборонене у звичаєвому праві та законах різних народів, софісти, особливо «молодші», булим схильні абсолютизувати цю відносність і в багатьох випадках втрачали з поля зору присутні в різних правопорядках всезагаль- ні принципи. Запереченням етичного релятивізму й нігіліз- му софістів став поворот до cакралізованої ін- терпретації процесів правоутворення і права у філософії Сократа та Платона. Подібно до софістів, Сократ (470/469–399 рр. до н.е.) в принципі підтримував протиставлення «природи» умовним законам [18, с. 242–243]. Однак при цьому у Сократа поняття природи за- мінюється загальними категоріями розуму й мо- ралі. Сократ будує свою етико-нормативну систему на основі віри у вищу, моральну сутність людини. Він звертається до сфери людської самосвідомості, прагнучи саме в ній віднайти і з неї вивести життє- во значущі, смислові положення. На відміну від софістів, Сократ не допускає протиставлення по- нять справедливого і законного, стверджуючи, що «богам завгодно, щоби справедливе і законне було одне й те саме» (Ксенофонт, Спогади про Сократа IV 4, 45; 2, 11; 4, 12; 6, 6). Перший і найвизначніший об’єктивний ідеа- ліст в історії філософії – Платон (428/427-347 рр. до н.е.) протиставляє емпірико-соціологічній й матеріалістичній методології софістів сакрально- метафізичний підхід. За його висловом, лише «Бог є мірою усіх речей, а не людина, як вважа- ють деякі» (мався на увазі софіст Протагор). Зруйнована софістами натурфілософська й космологічна єдність природи і закону віднов- люється Платоном на якісно новій основі. У діа- лектиці Платона софістичне протиставлення «фюсіс» і «номос» долається завдяки тому, що справжня природа ототожнюється з божественним творчим розумом («нус») і з божественним мисте- цтвом (Закони, 888е-891в) [11]. Платон прагне до- вести, що «закон і мистецтво» виникають від при- роди, принаймні вони «не менше природи хоча б тому, що є породженням розуму» (Там само, 890d). Він вважає, що виникнення законів у будь-якому випадку не залежить від людини, але тільки від Бога, долі й випадку, які керують усіма людськими справами (Там само, 709а-с). С.П. Рабінович 240 Проблеми філософії права. – 2006-2007. – Том IV-V. Платон переконаний в наявності зв’язку між справедливістю й людською природою [8, с. 142, 145]. Він, так само як і Сократ, відкидає твер- дження деяких софістів про те, що і у тварин, і у людей справедливість самої природи полягає у пануванні сильнішого над слабшим. Вважаючи, що існують інші раціональні основи для визна- чення справедливості, він апелює до «ідеї» лю- дини, яка, на його думку, якраз і є її справжньою природою. Платон вважає, що за своєю сутністю людина – це, насамперед, душа, яка за своїм по- ходженням є божественною, нематеріальною, вічною й безсмертною. «Душа є причиною блага і зла, прекрасного и ганебного, справедливого і несправедливого й усяких інших протилежнос- тей» (Закони, 896d). Арістотель (384–322рр. до н.е.), подібно до свого видатного вчителя, вважав, що закон має насамперед загальногромадянське етико-виховне призначення. Згідно з Аристотелем, необхідною умовою для виховного ефекту вираженого в за- коні права є тривала, звичаєва дія останнього. «Привчаючись вчиняти доброчесно, ми стаємо більш доброчесними, а ставши такими, нам лег- ше чинити доброчесно (Нікомахова етика, 1104в 2) [2]. Звичка та звичай є природними засобами морального виховання; закріплені в законі спра- ведливі приписи формують «другу натуру» лю- дини завдяки її постійному вправлянню в добро- чесних вчинках. Відтак у діалектиці Арістотеля антитеза «фюсіс–номос» долається в рамках концепції індивідуального людського розвитку. Учень Платона вперше здійснив спробу поєд- нання емпіричного й метафізичного підходів до антрополого-правових проблем, й на цій основі – трактування природного права як основи пози- тивного права, яке відповідає політичній природі людини й об’єктивному призначенню людини та держави. Емпірико-індуктивний та «дистинктив- но-дискриптивний» (О. Лосєв) метод Арістотеля дозволив йому сформулювати положення про принципову відмінність «домашньої справедли- вості» від справедливості державної й таким чи- ном намітити ідею про взаємозв’язок міжлюдсь- кого відчуження і позитивного права, евристичне значення якої важко перебільшити. Відносини між «своїми» за визначенням не допускають від- чуження, саме тому вони суттєво відрізняються від відносин між «чужими» – юридичними: це відкриття належить Арістотелю. У такий спосіб вперше було позначено існування межі між нор- мативними сферами юридичного права і моралі. Політичні та економічні зміни, які відбулись в ан- тичному світі у сер. IV–III ст. до н.е. й призвели до кризи грецьких полісів і появи величезних військово- монархічних організацій. Наслідком руйнації тради- ційних для греків демократичних інститутів стало відчуження громадян полісів від політики. У цей період антитезою сократівсько-плато- нівському розумінню «номос» стало здійснене кініками «перекарбування цінностей» – повне заперечення усієї соціонормативної полісної культури. Засновником кінічної школи був Ан- тисфен Афінський (близько 450/444–368/360 р. до н.е.), спочатку учень софістів Горгія і Прота- гора, а згодом Сократа. Учнем Антисфена був – мандрівний проповідник кінізму Діоген Синоп- ський (412/400–325/323 р. до н.е.). На противагу Платону та більшості інших грецьких філософів періоду класики, кініки вва- жали, що існуюча держава та її закони є штуч- ними й шкідливими протиприродними («пара фюсін») винаходами. Звідси постає індивідуаліс- тичний ідеал «царственної автаркії», самодоста- тності й непідзвітності кінічного мудреця, який живе «згідно з природою». «Природа» у кініків виступає як етико-аксіологічний принцип, з по- зицій якого відбувається заперечення усіх куль- турних надбань суспільства. Кінічний мудрець у громадському житті «керується не загально- прийнятими законами, а законами чесноти» (D.L. IV 11) [10]. «Найвизначніший з усіх людей той, хто зневажає багатство, славу, задоволення, жит- тя, і надає перевагу протилежному – бідності, безслав’ю, праці, смерті» (D.L. IV 105). Кініки не лише на словах, але й на ділі відкидали всі при- йняті у грецькому суспільстві традиції й правила пристойності (D.L. IV 52, 69, 72–73, 97). На про- тивагу своєму попереднику Сократу, вони відки- нули полісний патріотизм, вперше проголосивши себе «космополітами» – громадянами Всесвіту (D.L. IV 69) [23, c. 111]. Подібно до етики Демокріта, етика кініків ви- ходила «не з природи–максимуму, а з природи- мінімуму, що узаконювала найнижчий рівень потреб і лише економічно необхідну норму спо- живання» [1, с. 10]. У кінічній інтерпретації «природа» виявлялась не просто біологічною реальністю, а аксіологічним критерієм, підста- вою її «розумної» оцінки. Сфера нормативної моральності у кініків як сфера духу не співпадає зі сферою матеріальної природи. Природно- нормативне у кінізмі є зовнішнім виявом і пере- думовою моральнісно нормативного. Цікавим є той факт, що найбільшою цінністю кініки вважа- ли свободу слова («паргессія»), яка вимагала від своїх послідовників говорити правду в обличчя будь-якому тирану [23, c. 104]. Діалектика «фюсіс» та «номос»: античні джерела європейської природно-правової традиції Проблеми філософії права. – 2006-2007. – Том IV-V. 241 Етика кініків є прикладом доведення до край- нощів соціально-критичного потенціалу природ- ного права, прикладом його соціально-нігіліс- тичної, антикультурної, анархічно-індивідуа- лістичної інтерпретації. Кінізм був одним з ідейних попередників сто- їцизму – однієї з провідних шкіл післякласично- го періоду античної філософії. Головними пред- ставниками ранньої Стої (ІІІ cт. до н.е. – сер. ІІ ст. до н.е.) є Зенон Кітіонський з Кіпру, його наступ- ники – Клеанф із Ассосу та Хрізіпп із Сол [34]. Найвизначніші представники Середньої Стої (ІІ – І ст. до н.е.) – Панецій та Посідоній, римської (І – ІІІ ст. н.е.) – Епіктет, Сенека і Марк Аврелій. У трактуванні стоїків природний «загальний закон» (логос) є розумом, осмисленістю й всеза- гальною доцільністю. Всезагальне панування логосу – це панування в усьому космосі доціль- ності й розумності. Водночас стоїки також ото- тожнювали логос із провидінням («пронойя») та долею («геймармене»). У стоїцизмі стверджуєть- ся самоцінність природно-нормативного як тако- го, що відповідає справжній природі людини. Будучи чеснотою й виявом космічно-гармо- нійного порядку в людині, морально-нормативне становить благо в самому собі: воно не покликане забезпечувати досягнення людиною жодних емпі- ричних цілей. Власне саме по собі дотримання, виповнення природного як морально-норматив- ного й проголошується у стоїків щастям. В умовах зростаючої кризи полісних норма- тивних установлень відбувалась дедалі більша «індивідуалізація» та психологізація етичних концепцій. За елліністичної доби процеси еконо- мічного та політичного відчуження призводять до універсалізації образу досконалої людини – процесу, який зрештою призвів до трансформації «досконалої–людини–громадянина–полісу» в «досконалу–людину–громадянина космополісу» – понаддержавної, ідеально існуючої спільноти доброчесних людей. З іншого боку, досконала людина дедалі більше постає як «внутрішня» людина. Відбувається дедалі більша суб’єкти- візація, інтеріоризація нормативного, перемі- щення останнього до сфери моральної свідомості людини з одночасним проголошенням зовніш- ньої нормативності ціннісно нейтральною (кіні- ки, епікурейці, стоїки). Природно-правові конце- пції греків дедалі більше набувають індивідуаль- но-моральнісного змісту. Як видається, не буде перебільшенням твер- дження про те, що присутній у Демокріта, софістів, Арістотеля, кініків і стоїків універсальний норма- тивний образ природної людини «взагалі», як представника усього людського роду та космополі- та є доконцептуальною основою новочасних євро- пейських теорій природних прав людини. Світоглядно-методологічні основи інтер- претацій співвідношення між «природою» та «законом». Аналіз розвитку філософсько-право- вої та соціологічної думки давніх греків демон- струє зміну поглядів на відношення між сферами суспільної моралі й державного права, а також про співвідношення цих сфер зі сферою природ- ного права (справедливості). Між світоглядно-методологічними позиціями грецьких мислителів та змістом їх природно- правових концепцій простежується логічний зв’язок. Видається можливим констатувати, що в більшості випадків критична оцінка закону була притаманна насамперед прихильникам матеріаліс- тичної «лінії Демокріта». Підходам останніх про- тистоять концепції прибічників ідеалістичної «лінії Платона» – Сократа, Платона й Арістотеля, які стверджували про сутнісний збіг законного та справедливого (Сократ) та розглядали у своїх рес- тавраційних проектах ідеального полісу закон як вихователя чесноти (Платон і Арістотель). Розбіжності в етико-антропологічній оцінці закону зумовлювались відмінностями між емпі- ричним та метафізичним підходами до людини як до учасника нормативної реальності, і, відпо- відно, розглядом людини, суспільних відносин і закону або з емпірико-соціологічних та матеріа- лістично-каузальних або ж із метафізико-теле- ологічних та ідеалістичних позицій, з точки зору фактичного стану цих відносин або ж з позиції їх істинного, справжнього призначення. Використання емпірико-соціологічних підходів до природи суспільних відносин дозволило бага- тьом грецьким філософам зробити важливі антро- полого-правові відкриття: зокрема, визнати приро- дність відносин влади–підпорядкування у суспіль- стві (старших над молодшими, батьків над дітьми, досконалих над недосконалими). Метафізико- телеологічні ж підходи дозволяли здійснювати пошуки соціального призначення існуючих держа- вно-нормативних установлень й принципово уможливлювали їхню оцінку й коригування. Відмінні світоглядно-методологічні засновки призводили до появи різних образів природи лю- дини та природного права (справедливості) у да- вніх греків. Серед античних концепцій «природи людини» можна умовно виділити такі, що нада- ють нормативного значення «нижчій» – тварин- но-біологічній (деякі молодші софісти, кініки), «серединній» – чуттєво-емпіричній (Епікур), со- ціально-культурній (Демокріт, старші софісти), С.П. Рабінович 242 Проблеми філософії права. – 2006-2007. – Том IV-V. етико-політичній (Арістотель) чи «вищій» – боже- ственно-метафізичній (Сократ, Платон); інтелекту- алістично-метафізичній (стоїки) та ін. «природам» людини. Загальною же рисою давньогрецьких ан- трополого-правових концепцій є те, що природ- ність неодмінно пов’язується з деякою «розумною мірою», відчуття якої виступає тією точкою, в якій відбувається злиття буття і мислення. Природне право (або ж «справедливість, яка походить від природи»), будучи осмисленим ви- ключно емпірико-біологічно чи соціально- емпірично, поставало як право сили (Фразімах, Ксенофонт); умоглядно-метафізичне ж (старші софісти, стоїки) чи умоглядно-біологічне (кініки) його осмислення призводило до парадоксального у рабовласницькій соціальній системі трактуван- ня природного права як загальнолюдської рівно- сті й свободи. Для визначення співвідношення між сфера- ми природного права і моралі (в сучасному розумінні вказаного поняття) є важливою специ- фіка трактування поняття «природи», зокрема в рамках дихотомії матеріального та ідеального, сущого та належного (хоча остання дихотомія загалом не притаманна для філософії античності) і, насамперед, питання про те, чи вичерпує «при- родно-правове» зміст деонтичного, морально- належного у відповідній доктрині. У давньогрецькій філософії природно-правове завжди є етично-необхідним, вірним. Проте сфе- ри природно-правового й морального в антично- сті далеко не завжди співпадають. При обмежен- ні «природного» в моралі та праві лише емпірич- но сущим сфера морально належного є значно ширшою від сфери природного, в такому разі природне право становить лише біосоціальну складову морального устрою суспільства (Аріс- тотель). Загалом природне право не співпадає з моральністю у тих концепціях, в яких природно- правове пов’язується з біологічними, зоологічни- ми, фізіологічними, психічними, етнічними та ін. емпірично даними факторами. Натомість метафі- зична інтерпретація «природного» (Сократ, Пла- тон, стоїки) призводить до збігу природного права й моральності. До такого ж, принаймні зовнішньо- го, збігу, в принципі, призводить і проголошення емпірично-природного – належним (кініки). Ідея природного права виникає як інтелектуаль- на реакція на внутрішні протиріччя, притаманні «позитивним» суспільній моралі та праву як яви- щам культури. Еволюція ж змістовного наповнен- ня природно-правових категорій у суспільно- політичній думці Давньої Греції значною мірою відображала історію розвитку й занепаду полісу, яка по-різному переживалась і осмислювалась окремими прошарками грецького суспільства. Суперечності ж між різними, а часом і взає- мовиключними природно-правовими концепція- ми відображають діалектику соціального розвит- ку, взаємодію неоднозначних ціннісних орієнта- цій, неминучі розбіжності й конфлікти потреб та інтересів окремих суспільних груп полісу із цін- ностями, потребами та інтересами усього полісу, – діалектику, яка на соціальному рівні відтворює всезагальні закономірності буття. У багатьох ви- падках ці суперечності пов’язані з наданням но- рмативного значення лише окремим моментам в єдиному суспільно-історичному процесі, «при- родним станом» якого є постійний розвиток, ди- наміка, взаємодія необхідного та випадкового, індивідуального й загального. Слід зауважити, що в багатьох відношеннях проблема природно-правового плюралізму по- стає як проблема плюралізму ціннісного. При цьому в основі відмінностей між окремими ін- терпретаціями природного права лежить онтоло- гічна напруга між духовним та матеріальним, раціональним та позараціональним началами буття і мислення. Тому, як видається, основою подальших досліджень з природно-правової про- блематики повинен стати пошук таких синтезу- ючих, інтегральних підходів, в рамках яких вка- зані суперечності можуть бути знятими. Перелік літератури 1. Антология кинизма. Фрагменты сочинений кинических мыслителей. Антисфен, Диоген, Кратет, Керкид, Дион. – М., 1984. 2. Аристотель. Никомахова этика // Аристо- тель. Сочинения в 4–х т. – Т. 4 / Общ. ред. А.И. Доватура. – М., 1983. – С. 53–295. 3. Ахутин А.В. Понятие «природа» в антично- сти и Новое время («фюсіс» і «натура»). – М., 1988. 4. Батиев Л.В. Закон и справедливость в фи- лософии Платона // Правоведение. – 2005. – № 5. – С. 164–175. 5. Бернацкий Г. Г. Развитие представлений о природе естественного права в истории правовой мысли: Дис. ... д–ра юрид. наук: 12.00.01. – СПб., 2001. 6. Богомолов А.С. Диалектический логос: Становление античной диалектики. – М., 1982. 7. Голоскоков Л.В. Правовые доктрины: от древнего мира до информационной эпохи. – М., 2003. Діалектика «фюсіс» та «номос»: античні джерела європейської природно-правової традиції Проблеми філософії права. – 2006-2007. – Том IV-V. 243 8. Гуторов В. А. Античная социальная уто- пия: Вопросы истории и теории. – Л., 1989. 9. Демиденко Г.Г. Історія вчень про державу і право: Підручник для студентів юрид. вищ. навч. закладів. – Х., 2004. 10. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М., 1998. 11. Закони // Платон. Сочинения в трех то- мах / Под. общ. ред. А.Ф. Лосева, В.Ф. Асмуса. – Т. 3. – Ч. 2. – М., 1972. – С. 83–470. 12. Исаев И.А. Метафизика Власти и Закона: У истоков политико-правового сознания. – М., 1998. 13. История политических и правовых уче- ний: Учебник / Под ред. О.Э. Лейста. – М., 1997. 14. История политических учений / Под. ред. С. Кечекьяна и Г. Федькина. – М., 1960. 15. Кечекьян С.Ф. Учение Аристотеля о го- сударстве и праве. – М.–Л., 1947. 16. Козлихин И.Ю. У истоков концепции правового государства: Идея правления законов, а не людей // Вестник Санкт–петербургского го- сударственного университета. – Сер. 6. – 1993. – Вып. 1 (№ 6) . – С. 69–76. 17. Кормич А. І. Історія вчень про державу і право. – Одеса, 2003. 18. Лосев А.Ф. История античной эстетики: Итоги тысячелетнего развития: В 2-х кн. Кн. 2. – М., 1994. 19. Луковская Д.И. Политические и правовые учения: Историко-теоретический аспект. – Л., 1985. 20. Лурье С.Я. Демокрит. Тексты, перевод, исследования. – М., 1970. 21. Макінтайр Е. Після чесноти: Досліджен- ня з теорії моралі. – К., 2002. 22. Музика І.В. Стоїки // Юридична енцикло- педія: В 6 т. / Редкол. Ю.С. Шемшученко та ін. – К., 1998. – Т. 5. – С. 651. 23. Нахов И.М. Философия киников. – М., 1982. 24. Нерсесянц В.С. Право и закон. Из исто- рии правовых учений. – М., 1983. 25. Оборотов Ю.М. Традиції та новації в правовому розвитку: загальнотеоретичні аспек- ти: Автореф. дис. … д–ра юрид. наук: 12.00.01 / Одес. нац. юрид. акад. – Одеса, 2003. 26. Оль П.А. Правопонимание: от плюрализ- ма к двуединству. – СПб., 2005. 27. Орач Є.М. Історія політичних і правових вчень. – К., 2005. 28. Палиенко Н.И. Учение о существе права и правовой связанности государства. – Х., 1908. 29. Розин В.М. Развитие права в России как условие становления гражданского общества и эффективной власти. – М., 2005. 30. Синха С.П. Юриспруденция. Философия права: Краткий курс. – М., 1996. 31. Сливка С.С. Природне та надприродне право: У 3-х частинах. – Ч. 1: Природне право: історико-філософський погляд. – К., 2005. 32. Спиридонов Л.И. Социальное развитие и право. – Л., 1973. 33. Федотова О.А. Общественно- политические взгляды софиста Гиппия // Про- блемы политической истории античного общест- ва. – С. 121–126. 34. Фрагменты ранних стоиков. Т.1. Зенон и его ученики. – М., 1998. Т.2. Логические и физи- ческие фрагменты. – М, 1999. 35. Фролов Э.Д. Факел Прометея. Очерки ан- тичной общественной мысли. – Л., 1991. 36. Халем Ф. фон. Историко-правовые аспек- ты проблемы Восток–Запад // Вопросы филосо- фии. – 2002. – № 7. – С. 51. 37. Харитонова О.І., Харитонов Є.О: Порів- няльне право Європи. Основи порівняльного правознавства. Європейські традиції. – X., 2002. 38. Харитонов Є.О., Харитонова О.І. Рецеп- ції римського права: парадигма прогресу. – К–д, 1999. 39. Четвернин В.А. Современные концепции естественного права. – М., – 1988. 40. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки мор- фологии мировой истории. Т. 2. Всемирно- исторические перспективы. – М., 1998. 41. Шульженко Ф.П., Андрусяк Т.Г. Історія політичних і правових вчень: Навч. пос. – К., 2001. 42. Adams J. L. The Law of Nature in Graeco– Roman Thought // Journal of Religion, 25 (April, 1945). – P. 97–118. 43. Chroust A.–H. Natural Law and 'According to Nature' in Ancient Philosophy // American Journal of Jurisprudence, 23 (1978). – P. 73–87. 44. Dobbs D. Socrates' Model City and the Practice of Dialectics // The American Political Science Review, 88 (June, 1994). – P. 263–277. 45. Dobbs D. The Piety of Thought in Plato's Republic // The American Political Science Review, 88 (September, 1994). – P. 668–683. 46. Finnis J. Natural Law and Natural Rights. – N.–Y., 1999. 47. Gorospe V. R. Plato's Natural Law Theory in The Republic // The Modern Schoolman, XLIII (January, 1966). – P. 143–173. С.П. Рабінович 244 Проблеми філософії права. – 2006-2007. – Том IV-V. 48. Grant R.M. Miracle and Natural Law in Graeco–Roman and Early Christian Thought. – Amsterdam, 1952. 49. Heinimann F. Nomos and Physis. Herkunft und Bedeutung einer Antithese in griechischen Denken. Des 5. Jahrhunderts. – Basel, 1945. 50. Hirzel R. АГРАФОΣ NОМОΣ // ASAW, 1900. 51. Jaeger W. The Teology of Early Greek Philosophers. – Oxford, 1948. 52. Meyer M. J. Stoics, Rights, and Autonomy // American Philosophical Quarterly, 24 (July, 1987). – P. 267–271. 53. Miller F. D. Nature, Justice, and Rights in Aristotle's Politics. – Oxford, 1996. 54. Polenz M. Nomos and Physis. // Hermes, 1953. 55. Poyser G. H. Ancient Light on Modern Problems (Stoic Influence) // Hibbert Journal, 51 (June, 1953). – P. 338–347. 56. Schall J. V. Natural Law – Aristotle // Vera Lex, VII (#1, 1987). – P. 11–12. 57. Shellens M. S. Aristotle on Natural Law // Natural Law Forum, 4 (1959). – P. 72–100. 58. Staley K. M. Natural Law, Studies in Platonic olitical Philosophy, Chicago, 1983. – P. 137–46. 59. Tumulty P. Aristotle, Feminism, and Natural Law Theory // New Scholasticism, 55 (Fall, 1981). – P. 450–464. 60. Westberg D. Right Practical Reason: Aristotle, Action, and Prudence in Aquinas. Oxford, 1994. 61. Yack B. Natural Rights and Aristotle's Understanding of Justice // Political Theory, 18 (May, 1990). – P. 216–237. С. П. Рабинович ДИАЛЕКТИКА «ФЮСИС» И «НОМОС»: ДРЕВНЕГРЕЧЕСКИЕ ИСТОКИ ЕВРОПЕЙС- КОЙ ПРАВОВОЙ ТРАДИЦИИ Статья посвячена истории естественно-правовой мысли античности, а именно философскому диа- логу древнегреческих концепций естественного права. Рассматриваются особенности интерпретаций понятий «Physis» (природа) «Сata Physin» (в соответствии с природой), «Para Physin» (противоестест- венно) and «Nomos» (установление, закон), анализируются проблемы нравственности и права в фило- софских учениях греческой античности. Выявляется диалектика взаимосвязи понятий «природа» и «установление», обнаруживаются логические зависимости между космологическими, антропологи- ческими, социологическими и этическими аспектами естественно-правовых учений Древней Греции. S. P. Rabinovych DIALECTIC OF «PHYSIS» AND «NOMOS»: ANCIENT SOURCES OF EUROPEAN NATURAL LAW TRADITION The article deals with the history of ancient natural law thought, especially with the philosophic dialogue of ancient greek conceptions of natural law. The author observes the peculiarities of the interpretations of the concepts «Physis» (nature), «Сata Physin» (according to nature), «Para Physin» (unnatural) and «Nomos» (law), examines the problems of morality and law in ancient philosopher’s teachings. The author reveals the dialectic of the interrelationship of the concepts «Physis» and «Nomos», shows the logical connections between cosmological, anthropological, sociological and ethic aspects of greek natural law doctrines.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-13583
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	1818-992X
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-02T12:54:58Z
publishDate	2007
publisher	Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
record_format	dspace
spelling	Рабінович, С.П. 2010-11-16T14:14:02Z 2010-11-16T14:14:02Z 2007 Діалектика «фюсіс» та «номос»: античні джерела європейської природно-правової традиції / С.П. Рабінович // Проблеми філософії права. — 2006-2007. — Т. IV-V — С. 236-244. — Бібліогр.: 61 назв. — укр. 1818-992X https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13583 Статья посвячена истории естественно-правовой мысли античности, а именно философскому диалогу древнегреческих концепций естественного права. Рассматриваются особенности интерпретаций понятий «Physis» (природа) «Сata Physin» (в соответствии с природой), «Para Physin» (противоестественно) and «Nomos» (установление, закон), анализируются проблемы нравственности и права в философских учениях греческой античности. Выявляется диалектика взаимосвязи понятий «природа» и «установление», обнаруживаются логические зависимости между космологическими, антропологическими, социологическими и этическими аспектами естественно-правовых учений Древней Греции. The article deals with the history of ancient natural law thought, especially with the philosophic dialogue of ancient greek conceptions of natural law. The author observes the peculiarities of the interpretations of the concepts «Physis» (nature), «Сata Physin» (according to nature), «Para Physin» (unnatural) and «Nomos» (law), examines the problems of morality and law in ancient philosopher’s teachings. The author reveals the dialectic of the interrelationship of the concepts «Physis» and «Nomos», shows the logical connections between cosmological, anthropological, sociological and ethic aspects of greek natural law doctrines. uk Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України Філософсько-правові дослідження в Україні Діалектика «фюсіс» та «номос»: античні джерела європейської природно-правової традиції Диалектика «фюсис» и «номос»: древнегреческие истоки европейской правовой традиции Dialectic of «physis» and «nomos»: ancient sources of european natural law tradition Article published earlier
spellingShingle	Діалектика «фюсіс» та «номос»: античні джерела європейської природно-правової традиції Рабінович, С.П. Філософсько-правові дослідження в Україні
title	Діалектика «фюсіс» та «номос»: античні джерела європейської природно-правової традиції
title_alt	Диалектика «фюсис» и «номос»: древнегреческие истоки европейской правовой традиции Dialectic of «physis» and «nomos»: ancient sources of european natural law tradition
title_full	Діалектика «фюсіс» та «номос»: античні джерела європейської природно-правової традиції
title_fullStr	Діалектика «фюсіс» та «номос»: античні джерела європейської природно-правової традиції
title_full_unstemmed	Діалектика «фюсіс» та «номос»: античні джерела європейської природно-правової традиції
title_short	Діалектика «фюсіс» та «номос»: античні джерела європейської природно-правової традиції
title_sort	діалектика «фюсіс» та «номос»: античні джерела європейської природно-правової традиції
topic	Філософсько-правові дослідження в Україні
topic_facet	Філософсько-правові дослідження в Україні
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13583
work_keys_str_mv	AT rabínovičsp díalektikafûsístanomosantičnídžerelaêvropeisʹkoíprirodnopravovoítradicíí AT rabínovičsp dialektikafûsisinomosdrevnegrečeskieistokievropeiskoipravovoitradicii AT rabínovičsp dialecticofphysisandnomosancientsourcesofeuropeannaturallawtradition

Діалектика «фюсіс» та «номос»: античні джерела європейської природно-правової традиції

Institution

Similar Items