Страхи у ментальності українського селянства наприкінці ХУІІІ – в середині ХІХ ст.
Метою даної статті є дослідження тих страхів українських селян нового періоду історії, котрі були не просто важливою складовою їхнього менталітету, а найбільше обумовлювали їхню соціальну поведінку. Целью данной статьи является исследование тех страхов украинских крестьян нового периода истории, кот...
Saved in:
| Date: | 2009 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2009
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13899 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Страхи у ментальності українського селянства наприкінці ХУІІІ – в середині ХІХ ст. / О.О. Крижановська // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 16. — С. 381-394. — Бібліогр.: 99 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859722716772302848 |
|---|---|
| author | Крижановська, О.О. |
| author_facet | Крижановська, О.О. |
| citation_txt | Страхи у ментальності українського селянства наприкінці ХУІІІ – в середині ХІХ ст. / О.О. Крижановська // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 16. — С. 381-394. — Бібліогр.: 99 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| description | Метою даної статті є дослідження тих страхів українських селян нового періоду історії, котрі були не просто важливою складовою їхнього менталітету, а найбільше обумовлювали їхню соціальну поведінку.
Целью данной статьи является исследование тех страхов украинских крестьян нового периода истории, которые были не просто важной составляющей их менталитета, но и обуславливали их социальное поведение.
The aim of this paper is to study those fears Ukrainian peasants of a new period of history that were not just an important part of their mentality, but conditioned their social behavior.
|
| first_indexed | 2025-12-01T10:50:46Z |
| format | Article |
| fulltext |
Випуск XVI
381
УДК 241.12 (323.325) (477) «17/18»
О.О. Крижановська
(м. Київ)
СТРАХИ У МЕНТАЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА
наприкінці ХVІІІ – в середині ХІХ ст.
Метою даної статті є дослідження тих страхів українських селян нового періоду істо-
рії, котрі були не просто важливою складовою їхнього менталітету, а найбільше обумовлю-
вали їхню соціальну поведінку.
Целью данной статьи является исследование тех страхов украинских крестьян нового
периода истории, которые были не просто важной составляющей их менталитета, но и обу-
славливали их социальное поведение.
The aim of this paper is to study those fears Ukrainian peasants of a new period of history that
were not just an important part of their mentality, but conditioned their social behavior.
Менталітет – поняття містке та багатогранне. Думається, можна погодитися з ви-
значенням його сучасним німецьким дослідником Кл. Арнольдом як «загальні уяв-
лення й колективний, а не отриманий із рефлексій спосіб мислення людей»1. Він, як
і суспільно-політичний світогляд, залежить від конкретних умов життя етносів чи со-
ціальних груп та, хоча загалом зберігає свою традиційність, усе ж зазнає й певних
трансформацій, тобто є категорією історичною.
Метою даної статті є дослідження тих страхів українських селян нового періоду
історії, котрі були не просто важливою складовою їхнього менталітету, а найбільше
обумовлювали їхню соціальну поведінку.
Українські селяни, як і європейські та російські, значною мірою успадкували ще
середньовічні, а то й більш давні страхи. Лячними були для останніх темрява, сонячні
та місячні затемнення, поява комет. Майже панічно боялися вони кінця світу, чаклун-
ства, сатани, чортів, відьом, привидів, наглої смерті (без свідків і відповідних приго-
тувань), вовкулаків, вампірів, чужаків... Одним словом, страхів у світосприйнятті се-
лян вистачало для того, щоб бути постійним подразником їхньої психіки й нерідко
виводити їх з рівноваги, посилювати соціальне невдоволення та навіть слугувати збу-
дником соціальних вибухів.
Найстрашнішою для європейського населення залишалася загроза епідемій бу-
бонної й легеневої чуми, відомих ще з VІ ст. Після моторошної «Чорної смерті» 1347–
1349 рр. спалахи цього смертельного недугу на Заході мали місце до 1720 р. («мар-
сельська чума»), а в Східній і Південній Європі, включаючи Україну та Росію, – навіть
упродовж першої половини ХІХ ст. Невідомий ломбардський канонік так описав чер-
говий спалах цієї хвороби голодного 1629 р.: «З’явилися хвороби страшні, невиліков-
ні, невідомі лікарям і хірургам та взагалі нікому, що косили людей протягом шести,
восьми, десяти й дванадцяти місяців. Так що не злічити померлих у 1620 р.»2.
Проблеми історії України ХІХ–ХХ ст.
382
В 1812, 1819 та 1837 рр. чуму завезли з Туреччини та Персії до Одеси, а в 1830 р.
вона завітала непроханою гостею до Севастополя. З Одеси «чума з лопатою ходила»
(Т.Шевченко) в інші регіони України3. Частина переляканого люду (хто мав таку мож-
ливість) подалася у незачумлені області, щоб там переждати це лихо. Однак основна
маса селян не наважувалася полишити напризволяще свої господарства і проходила
випробування лютим страхом удома:
А люди біднії в селі,
Неначе злякані ягнята,
Позалишалися в хатах
Та й мруть...
(Т.Г.Шевченко. «Чума»).
Смертельною недугою була також холера, майже невідома в Європі до початку
ХІХ ст. Перші поодинокі випадки захворювання на неї мали місце в Україні у 1823 р.,
а в 1830–1831 рр. її вразила друга хвиля епідемії цієї хвороби. У 1847 р. третя хвиля по-
шесті холери захопила Одесу, а потім усю Україну та Польщу4. Польський письменник
Ю.І.Крашевський (1812–1887) так описував у листі до своєї матері 15 серпня 1848 р.
атмосферу страху, породжену цим лихом: «По всій Волині і Поділлю страшенно лютує
холера, особливо у містечках, але трапляються випадки, коли й у селах з дизентерії ви-
ростає холера. Смертність велика, а ця відірваність, цей розрив контактів, тиша, мов-
чання серед страшного відгоміння містять щось таке пронизливе... Люди вмирають
і вмирають. У нас, дякувати Богові, досі тихо, але чомусь страшно...»5. Лячно було
в «холерному» 1848 р. й на Київщині, де недуга обірвала життя багатьох людей6.
Українські селяни, як про це свідчить фольклор, майже панічно боялися, крім
«чуми бендерської» й холери, також судоми («Щоб тобі руки покорчило!»), лихоман-
ки («Держи, щоб тебе хиндя (лихоманка) поподержала!»), каліцтва («Щоб ти на мили-
цях пішов!»), хвороб шлунково-кишкового тракту («Хай тебе за живіт візьме!») та
інших недуг7.Із судомою вони порівнювали в піснях (наприклад, у пісні «Ой, судома,
пане-брате, судома, судома»8) панщинні роботи.
Недуги найбільше страшили селян тим, що часто робили людину немічною, тяга-
рем для оточуючих, позбавляли смислу її життя («Живеш, аби світ не без тебе», «Та-
кий немічний, що нездужає й умерти», «Хвороба – як худа худоба», «Хвороба коли не
вморить, то скривить»9).
Складається враження, що українські селяни найімовірніше вважали недуги не-
минучим плином життя, його етапом, пов’язаним зі старістю й приходом смерті
(«Здоровий хвороби сподівався, а хворий – смерті»10), ніж Божою карою за гріхи. Во-
ни слабко вірили у можливість зцілення від важкої недуги. В їхній уяві звертатися за
допомогою до лікаря означало кидати гроші на вітер («Лікарям чи поможись, чи не
поможись, а калиточка розв’яжись»11), а до баби-шептухи – тим більше («Ворожка –
на той світ дорожка», «Прийде сім баб та скаже сім рад», «Я баба-шептуха од злого
Духа, я при тобі – дух при тобі, я од тебе – дух із тебе»12).
Характерно, що попри невіру українських селян у можливість видужати від тяж-
кої хвороби, вони часто ставилися до болящих із гумором, котрий полегшував сприй-
няття суворої дійсності («Нашій Катрі полегшало: то не їла, а тепер і не балакає», «Як
сім баб пошептало», «Уже я вчора постеріг , що батько к чортовій матері дивиться»13).
Випуск XVI
383
Історичний досвід показує, що епідемічні захворювання сприяли наростанню со-
ціальної напруги в суспільстві. Так, у Росії (в Петербурзі, Тамбові, Новгородській гу-
бернії тощо) у 1830–1831 рр. мали місце «холерні бунти». Українське селянство тоді
не бунтувало, хоча аналогічних підстав для бунтів і в нього вистачало.
Жахали його й спорадичні пошесті на худобу, які залишали багатьох із них майже
без засобів до існування. У 1847 р. лише в Овруцькому та Ковельському повітах Во-
линської губернії загинуло понад 17,8 тис. голів її14. Проти цього лиха селяни практи-
чно були безпорадні (у 1836 р. в усій Волинській губернії нараховувалося лише два
ветеринари, у 1846 р. – дев’ять аптек)15. Їм доводилося покладатися на місцевих зна-
харів і на знешкодження «відьом» та «упирів», котрі, як вони вважали, й спричинюва-
ли це лихо. Так, у подільському с. Багновиця, коли почалася пошесть на худобу, селя-
ни зі своїм священиком розкопували на цвинтарі могили, щоб у них знайти і знешко-
дити упирів16.
Не менше, ніж епідемії, лякала українських селян примара голоду, що майже по-
стійно тяжіла над ними. Якщо в Західну Європу у першій половині ХІХ ст. голод на-
відувався рідко, то в українських та російських губерніях він усе ще залишався частим
гостем. На Правобережній Україні у другій чверті ХІХ ст. майже кожен третій рік
(1833, 1839–1840, почасти 1844–1847, 1851 й ін.) був голодний17.
В Росії, за словами дослідника, «страх перед голодом і його трагічні уроки були
найважливішим мотивом консолідації селян у рамках традиційної селянської поземе-
льної общини»18. Він сформував у них певні способи поведінки, спроможні забезпечи-
ти під час голоду спасіння бодай частини общинників. Ці стереотипи були «не завжди
гуманні, проте глибоко раціональні, бо спрямовані на виживання, збереження най-
більш дієздатних членів родини, спроможних продовжити господарчу діяльність»19.
Зокрема під час голоду працездатні чоловіки йшли на заробітки в місцевості, не вра-
жені останнім. Селяни поспіхом продавали худобу (її вони все одно не вберегли б),
щоб на виручені кошти придбати хліб. Старі, жінки й діти жебрачили. Більш дієвою
була під час голоду взаємодопомога родичів. Окремі сміливці ставали крадіями, нара-
жаючись при цьому на смертельну небезпеку, бо громада, як правило, вчиняла над
спійманими на місці злочину злодіями негайний та рішучий самосуд. У родині нама-
галися врятувати від голодної смерті передусім працездатних, для чого нерідко відмо-
вляли в харчуванні старим і малим дітям20. Траплялося, що російські селяни рятували
домашню худобу ціною здоров`я своєї дитини, бо слушно вважали, що загибель коро-
ви становитиме серйозну небезпеку для решти дітей21.
Харчування українських селян, особливо бідних, навіть у врожайні роки, не було
ситним. М’ясні страви, без котрих людям фізичної праці важко обходитися, в незамож-
них сім’ях готувалися нечасто («Бідний тоді їсть курку, як сам хворий, або курка сла-
ба»22). М’ясо селянам здебільшого замінювала риба, хоча страви з неї не відзначалися
високою калорійністю («Риба не хліб, ситий не будеш!», «І печену рибку їв би!»23). За-
мість сала вони споживали олію («Від олії не зомлію, а про мак – буде й так»24).
Традиційними стравами на столі українського селянина були пісний борщ, кваша,
юшка, куліш, каша («Борщ та каша – нам добра паша», «Борщ, каша та ще кваша – вся
їжа наша», «Нема в світі, як той борщ: хоч поганий, та до біса»25). Характерно, що про
юшку український фольклор часто згадує з гумором («Сьорбай, Андрюшка, добра
Проблеми історії України ХІХ–ХХ ст.
384
юшка: мала мати свиням дати», «Юшка кишки переїла»26). Куліш селяни вважали
стравою, здатною лише ненадовго вгамувати голод («Од кулішу ніг не поколишу»
«Густенька каша, та не наша, а наш несолений куліш – як хочеш, так і їж»27).
Ці традиційні страви вони вважали їстівними, коли вони посолені й подаються до
хліба – основної ситної їжі («Без солі, без хліба немає обіда», «Хліб – батько, вода –
мати», «Хліб та каша – то їда наша»28). При цьому селяни віддавали перевагу житньо-
му хлібу, пшеничний же вважали делікатесом («Пшениця – то хлопська мука, мельни-
цька біда, а панська їда»29). Такими же вважалися не лише білі паляниці, а і вареники
й пироги, для приготування котрих потребувалося пшеничне борошно («Вареники-
хваленики, усі вас хвалять, та не усі варять», «Коли б сир, мука та масло, – пирогів би
напекла, солі позичила б, а води й сама принесла»30).
З круп селяни найчастіше використовували пшоно та гречку («Дарма сушиш го-
лову, небоже: крупа пшоном бути не може», «З пшона і дурень каші наварить», «Вари
воду – вода буде, вкинь крупу – каша буде»31).
Коли не ставало ні хліба, ні круп, селянська родина переходила на менш калорій-
ний харч («Споживай, Хведьку, то хрін, то редьку», «Луста та капуста – в животі не
пусто», «Горох, капуста – хата не пуста»32). Пекли ячмінні перепічки («Ой не втне
Панько тіста, бо ячмінне»33). Рятувала також картопля, яка в Україні з’явилася ще
у другій половині ХVІІІ ст. і поживні якості котрої селяни оцінили майже відразу
(принаймні, «картопляних бунтів», викликаних в окремих губерніях Росії у 40-х рр.
ХІХ ст. велінням начальства розширити площі під «земляними яблуками», вони, на
відміну від російських селян, не здіймали) («Картопля – половина хліба», «Їмо бара-
болі й не клянемо долі»34). Втім, не завжди вистачало і картоплі. Так, управляючий
Київською палатою державних маєтків повідомляв у 1842 р., що в окремих фільварках
фастівського маєтку «селяни через бідність й нестачу посівного матеріалу картоплі
залишають свої городи незасіяними»35.
Влітку бідні селянські родини ще якось перебивалися («Літом сякий-такий
бур’янець, а хліба буханець – то й ситий чоловік»), взимку ж голод вступав у повну
силу («Прийде літо, то є розмаїто; прийде зима, то хліба нема, і чоботи ледащо, і ро-
бити нема що», «Ні муки пилинки, ні солі дробинки, ні горілки росинки», «Ні в горш-
ку, ні в мішку», «У нас сьогодні Луки, ані хліба, ані муки»36). Їли селяни ледь не все
підряд («Їж гірко, кисло, солоно – умреш, а не загинеш» «Голодному кожна страва
добра», «З голоду й собаку з’їси»). Зокрема, останні споживали лагозу – кашу, зварену
з обтовченого ячменю («Зразу їли лагозу, а як запомогли, то й без вечері лягли»). Про-
бували вони врятуватися також лободою («То ще не біда, що у житі лобода. Ото біди,
як ні жита, ні лободи!»), половою («Полова хто зна, як їдома»), хоча, як підказував
досвід, «З полови хліба не спечеш»)37.
В голодний рік тяжко діставалося і селянській худобі («Їж, коза, лозу, як сіна не-
ма», «Не голодна корова, коли під ногами солома», «Бачить корова, що на повітці со-
лома»38). Відновлювати поголів’я домашньої худоби селянам доводилося потім рока-
ми, й не всім це вдавалося.
Зберігалися моторошні спогади сучасників про окремі голодні роки у регіонах
України другої чверті ХІХ ст. Так, про голодний 1832–1833 р. на Волині мемуарист
згадував: «До... збіжжя доводилося домішувати мелену кору солодших дерев або посі-
Випуск XVI
385
чену й висушену солому, щоб пекти хліб. Незліченні натовпи геть зубожілих і зголод-
нілих людей пересувалися по дворах і по містечках, вимолюючи шматок хліба...»39.
Священик Ф.Струтинській записав у своєму щоденнику, що в голодний 1840 р. на
Київщині були селяни, котрі, «натерши в мисці конопляне насіння, напивалися та
й ішли на панщину на цілий день»40.
Страх перед голодом вражав психологію останніх, які прямо пов’язували сімейні
труднощі з нестачею продуктів харчування («Як хліба і солі доволі, то й тихо у ха-
ті»41). Вони вважали, що боротьба за виживання виправдовує вимушені порушення
усталених норм моралі й соціальної поведінки, навіть церковних приписів («Як часто
не доїси, то й святих продаси», «Пустий мішок веде в грішок», «На пустий шлунок
і душа смутиться», «Коли ви будете говіти? – Як хліба не стане»42). В української сіль-
ської бідноти, як й у західноєвропейської43, за умов постійного недоїдання («У вбого-
го щодня піст»44) ставлення до церковних постів (Їх налічувалося 178–199 днів на
рік45) не було приязним («Постив, говів, поки ніг не підвів», «Піст задрав хвіст»46).
Як це робили і російські селяни, сільська та міська біднота України вдавалася до
всіх можливих способів уникнення голодної смерті. Жінки, діти, старі люди прохали
милостиню, розраховуючи на традиційне милосердя й гостинність українського наро-
ду («Вижене голод на холод», «Недостатки гонять з хатки», «Люди не татари, дадуть
шматок хліба»47) та на усвідомлення ним того, що з кожним може трапитися таке ли-
хо. Спритніші й винахідливіші займалися ворожінням («Навчить біда ворожити, як
нема що в рот уложити»48) чи навіть наданням певних релігійних послуг («Навчить
біда попіти, як нічого ся вхопити»49). Так, селянин із с. Баландине впродовж кількох
років зображав з себе мандрівного дяка і надавав відповідні послуги селянам у маєт-
ках графів Браницьких, доки його не викрив місцевий священик50.
Серед тих, хто ходив попід хатами за милостинею, були діди, старці (жебраки-
професіонали). Останні об’єднувалися в цехи й користувалися у простого люду пова-
гою, бо були «носіями народної мудрості»51. В їхні торби їжу кидали щедріше. Вони
дружно приходили на поминки («Кому похорон, а старцям празник», «Збираються
старці на парастас» (поминки. – Авт)52). Хоч вони з іронією сприймали свої «заробіт-
ки» («Де старець не бував, там по дві милостині дають»53), траплялися серед них і такі,
хто безбідно вів власне господарство, але водночас та ходив попідтинню54.
Напівголодне життя, загроза голодної смерті збурювали соціальну атмосферу
в країні. Страхи, породжені голодом, вселяли у багатьох відчай, котрий часто штовхав
селян на акти стихійного протесту проти бездіяльності органів влади. В 1832–1833 рр.
у Полтавській, Чернігівській, Слобідсько-Українській і Херсонській губерніях спала-
хували «голодні бунти», як це мало місце в 1785, 1787–1789 рр. також на Заході Євро-
пи, зокрема у Франції55.
Не меншим злом, ніж кріпацтво, селяни вважали ненависну рекрутчину («некрут-
чину») – набір до війська для 25-річної військової служби «у Московщині». Вона ви-
кликала в останніх почуття страху, обурення та соціального протесту. Хоча рекруту
з кріпосних, як це випливає із секретної записки від 21 травня 1841 р. предводителя
дворянства чернігівському, полтавському і харківському генерал-губернатору князю
М.А.Долгорукому, й надавалися певні пільги56, все ж селяни вважали їх меншими за ті
збитки, котрих зазнавало їхнє господарство, втрачаючи робочі руки:
Проблеми історії України ХІХ–ХХ ст.
386
Посіяли, поорали – нікому збирати,
Як погнали наших хлопців в місто присягати57.
Життєвий досвід переконував селян, що гіркою є і доля самого солдата, якщо він
навіть повернеться додому живим-здоровим:
Літ за двадцять я вернувсь, я вернувсь,
Ні до кого пригорнуться:
Жінка з журби померла, померла,
Дочку взяли до двора,
Мого Гриця та й били, та й били,
Та й навіки забили58.
Селяни глузували з солодких обіцянок вербувальників, котрі для реклами солдат-
ського життя не шкодували рожевих фарб:
Пристань, пристань до вербунку,
Будеш їсти з маслом курку,
Будеш їсти, будеш пити,
Будеш весело ходити.
Ой як же нас вербували,
Злоті гори обіцяли,
А як нас завербували,
Кийом боки вилатали59.
Вони не сумнівалися у тому, що з віддачею в новобранці прийдуть ще більші зли-
дні та цілковите безправ’я:
Що в солдата за подоба,
За плечима вся худоба:
І торбинка з сухарями,
І муниця (амуніція. – Авт.) з патронами,
І манірка (похідна фляжка. – Авт.) з водою –
Солдат служить з бідою60.
На фоні важкої солдатської служби навіть нелегка праця хлібороба здавалася сте-
рпною:
Лучче б було ціпом бухать,
Ніж тепера муштри слухать,
Лучче б було з грабельками,
Ніж тепера з шабельками;
Лучче б було свині пасти,
Ніж на себе ранці класти;
Лучче б було з сестрицями,
Ніж тепер з рушницями...61
Ще тяжче за самих новобранців сприймали віддачу до війська своїх синів старі
батьки, котрі нерідко лишалися бездоглядними:
Як в рекрути в селі брали,
Батько й мати заридали...62
Селяни, як бачимо з народної пісенної творчості, краще воліли б бачити свого си-
на втікачем-емігрантом, аніж у солдатському мундирі:
Випуск XVI
387
Втікай, сину, в Волощину,
Не можна тут бути:
Пописали комісари
Всіх нас у некрути63.
Уникання військової служби не здавалося селянам злочином. Родичі, як могли,
рятували своїх синів та братів від рекрутчини (в народних піснях – завчасно попере-
джали їх про початок набору до війська):
Пішла сестра, дала знати:
Втікай, брате, їдуть брати!64
Вкрай негативне ставлення селян до рекрутського набору яскраво засвідчує і той
факт, що вони, як це випливає з пісні «Зажурилась Польща й Україна», записаної в По-
дільській губернії, шкодували за тим, що їм довелося прийняти російське підданство:
Добре було за Польщі жити,
Добре було бути,
Коли не писали пани комісари
Хлопців у рекрути65.
Рекрутчину селяни ненавиділи ще і тому, що набір у «москалі» здійснювався, за їх
переконанням, несправедливо. «Лоби голили» передусім тим, на кого вказував помі-
щик, зацікавлений у тому, щоб позбутися окремих небажаних підданих (найчастіше
непокірних, «баламутів», котрі сіяли на селі смуту). При цьому він, ясна річ, не зважав
на думку громади, яка вважала призначення в рекрути своїм привілеєм. Не завжди
відзначався справедливістю набір у військо й у тому разі, коли рекрутів визначала
остання. Здійснювався він таким чином. Сільський староста, соцький та десяцький за
допомогою кількох дужих мужиків ловили перших стрічних, а потім визначали, «кого
з них ставити «лобовим», кого «на підставу» (запасним. – Авт.), а кого відпустити»66.
Траплялося, що селян, призначених у рекрути, в’язали прямо в церкві, що мало місце,
наприклад, у 1806 р. в с. Пархомівка Сквирського повіту Київської губернії67. Не
останню роль при цьому відігравали особисті симпатії й антипатії сільської верхівки.
В рекрутському присутствії – виконавчому державному органі – остаточно вирішува-
ли долю призовників, враховуючи їх фізичний стан (у рекрути брали здорових осіб
віком від 25 до 35,а з 1857 р. – до 30 років і зростом не нижчим, ніж 153–160 см.68).
Селяни у своїх піснях скаржилися, що здебільшого рекрутами ставали ті, на кого
вказував поміщик, котрий домагався свого підкупом чиновників:
...В присутствіє повели, повели,
Та під міру підвели,
Хлоп до міри не достав, не достав,
Панок грішми підсипав,
Панок грішми підсипав, підсипав,
Хлоп навіки та пропав69.
На негативному ставленні селян до рекрутчини, безперечно, позначилася можли-
вість їх верхівки відкупитися від набору:
Которії багатії,
Себе викупляють,
Наймитами, сиротами
Проблеми історії України ХІХ–ХХ ст.
388
Повки (полки. – Авт.) наповняють70.
Селяни були впевнені, що той, «хто має викрути, не піде в рекрути»71. Несправед-
ливість рекрутського набору вбачалася й у тому, що його жертвою здебільшого става-
ли молодші сини, «вдовиченки» і сироти, цебто дискриміновані члени родини та соці-
альні низи:
А звечора, уночі
Сходилися багачі,
Стали раду радити,
Кого в некрути взяти:
«Є у вдови два сини,
То віддаймо восени,
Взяли би сь мо багача,
То не буде орача,
А озьмімо бідного,
Буде плачу немного,
Як віддаймо сироту,
То збудемось клопоту»72.
У багатодітній селянській родині, як зазначається в народній пісні,
Найстарший син вихваляється,
Середульший викупляється,
Середульший викупляється,
А найменший собирається73.
На наймолодшого дорослого сина падав вибір і багатодітної вдови, котра керува-
лася практичними міркуваннями:
У першого (найстаршого. – Авт.) да діти дрібненькі,
У другого да жінка молода,
А третього да женити пора, -
Четвертого да в солдати віддала74.
Коли виникала необхідність визначити, хто з синів має йти на військову службу
українська селянська родина, для якої робочі руки були на вагу золота, відривала від
себе здебільшого того, чия відсутність найменше шкодила її господарській практиці.
На це, до речі, зважали в своєму ставленні до дітей також російські селяни, котрі вра-
ховували при розподілі батьківського майна цінність кожного члена родини як робо-
чої сили75.
Український селянин вважав, що йому годиться землю орати, а не служити у вій-
ську. На його переконання, військова служба – ремесло криваве, негуманне, тому за-
няття ним не прикрашає людину:
Там ти будеш воювати,
Чужу кровцю проливати,
Чужа кровця – не водиця,
Проливати не годиться76.
Лякала кріпосних солдатська служба й тим, що змушувала їх сплачувати спеціа-
льний податок на утримання царського війська – так званий «рекрутський збір»77.
Випуск XVI
389
Втім, не всі селяни панічно боялися та сахалися рекрутчини. Траплялися серед
них і такі, хто охоче міняв ціп на рушницю, бо вірив, що солдатська служба, хоч яка
вона тяжка, – це шанс завоювати «царську милість» й досягти в житті чогось кращого,
ніж нужденна доля хлібороба. Так, у селах Черкаського повіту учасники Київської
козаччини (1855 р.) говорили: «Ми згодні в козаках служити царю. У царя колись ви-
служимося, а в панів ніколи»78. Тому не дивно, що у народній пісенній творчості зу-
стрічається неоднозначне ставлення до рекрутчини: «То болісне, то насмішливо-
іронічне, то одчайдушне із справжнім козацьким розмахом, безжурністю та молодець-
ким завзяттям»79.
Відповідно і до солдатів ставилися в селянському середовищі по-різному. Людина
у військовому мундирі викликала у них певну повагу, бо була, на відміну від основної
маси селян, грамотною, більш ерудованою й практичною. Водночас український фо-
льклор змальовував «москаля» (солдата) вічно голодним, метким, злодійкуватим
(«Мабуть, москаль тоді красти перестане, як чорт молицця Богу стане», «Коли чорт та
москаль щось вкрали, то поминай, як звали»80). Його селяни прирівнювали до нечистої
сили («Москаль з бісом породнились та й на лихо понадились») і побоювалися («Не
великий москаль, та страшний»)81. Підстави боятися останніх у них були. Адже це
солдати, за наказом свого командування, нерідко силою придушували селянські заво-
рушення й бунти. Можна погодитись із висновком, що на ставлення селян до «моска-
лів» певною мірою вплинула їхня боязнь «чужаків»82 – вихідців з інших країв. Вона
поширювалася навіть на тих небагатьох людей, котрі повернулися після тривалої вій-
ськової служби83 додому, однак для односельців залишалися «чужими».
Боялися селяни чиновників, а також писемних документів, бо вважали, що їх
складали не на добро. Французький медієвіст Ж. Делюмо задається щодо цих страхів
риторичним запитанням: «Чи не тому спалення паперів було одним із бунтарських
актів, що неосвічене населення було пройнято ненавистю та страхом до писемних до-
кументів?»84 Інший французький історик, Ж. Ле Гофф уже обійшовся без риторики в
своїй оцінці традиційно негативного сприйняття народними масами офіційних папе-
рів: «Писемний документ часом у більшій мірі гарантував право сеньйора, ніж права
селян. І тому ці документи будуть відтоді ненавидимо нарівні з общинним млином та
піччю. Знищення збірників документів-картуляріїв, земельних описів...стане...однією
з найважливіших акцій будь-якого селянського заворушення, будь-якої Жакерії»85.
Європейські селяни вважали папери втіленням соціального зла й у новий період істо-
рії. Про це свідчили, наприклад, бунтарські дії французького селянства та міського
плебсу в 80-х рр. ХVІІІ ст. Народні маси нищили тоді документи архівів великих зе-
мельних власників, судів, нотаріальних контор, земельні записи. «Багаття з феодаль-
них паперів палахкотіли по всій Франції»86.
В українського селянства кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. також були всі
підстави відчувати страх (нерідко досить перебільшений) перед писемними докумен-
тами. На «папері» – в інвентарях поміщицьких маєтків – фіксувaлися селянські пови-
нності й побори. На офіційних бланках записувалися урядові укази та розпорядження,
котрі далеко не завжди приносили селянам щось втішне, судові вироки, від яких
останнім також не доводилося чекати добра. «Бумаги», «карти» (у них було «написано
намальовано», кому в солдати йти «найменовано»87) сповіщали восени їх про черго-
Проблеми історії України ХІХ–ХХ ст.
390
вий рекрутський набір. На «папері» фіксувалася селянська заборгованість шинкарям
і лихварям... Страх перед цими та іншими подібними писемними документами поси-
лювався від того, що неграмотні селяни самі не могли їх прочитати й були змушені
ознайомлюватися з їхнім змістом через офіційних осіб, котрим вони не завжди довіря-
ли та яких вважали своїми недругами. Отож, немає нічого дивного у тому, що україн-
ські селяни, як і європейські, дивилися ледь не на кожен офіційний папір з недовірою
та вороже. «Папери» їх лякали. Думається, що коли б вони читали російського пись-
менника М.Є.Салтикова-Щедріна, то зрозуміли б його саркастичну заувагу: «Каждая
бумага за казенной печатью непременно заключает в себе чью-нибудь погибель»88.
Свідчень існування в українських селян страху перед усім, що оформлялося писе-
мно, можна навести чимало. Так, у лютому 1818 р. збір, за наказом військового відом-
ства волосним писарем статистичних даних спричинив заворушення останніх у сло-
бодах Савинці та Левківці Ізюмського повіту Слобідсько-Української губернії. Як
повідомляв імператора Олександра І губернатор Муратов, селяни Савинців «у чималій
кількості» прибули до волосного правління й зажадали, щоб голова Олейников і писар
Сеницький зачитали їм зібрані дані. Коли писар став читати, селяни «вирвали папери
з його рук й залишили їх у себе, а наступного дня, зібравшись паки (знову. – Авт.)
в правлінні, забрали ревізькі сказки, що там зберігалися, ще один список й тримають
їх у себе». Приклад савинцівчан наслідували селяни Левківки, котрі «також збурилися
і забрали зібрані статистичні дані»89. Вочевидь, вони в цих слободах керувалися в сво-
їх діях не лише недовірою до волосної адміністрації, а й упевненістю, що офіційні
папери складають їм на лихо («Що пан затягне пером, то хлоп не витягне волом»,
«Писар пише, писар маже, так запише, як хто скаже»90).
Традиційна недовіра до документів спонукала селян у багатьох селах Правобере-
жної України відмовлятися від час проведення інвентарної реформи 1847–1848 рр. від
«робочих книжок», у котрих маєткова адміністрація мала фіксувати виконання ними
панщинних робіт. Так, ольгопольський земський справник рапортував 5 травня
1848 р. генерал-губернатору Правобережжя Д.Г.Бібікову про те, що в селах Трибусов-
ка та Грушки Подільської губернії селяни «з азартом і буйством» кричали: «Голови
нам повідтинайте, а не погодимось ні на книжки, ні на таку панщину, яка встановлена
(інвентарними) правилами й є для нас завелика...». У сусідньому селі Болган кріпаки
спершу отримали «робочі книжки», але невдовзі повернули їх, кажучи, що вони їм не
потрібні. Відмовилися від «робочих книжок» і селяни сіл Подойми та Трибусівка По-
дільської губернії. У Київській губернії так вчинили кріпосні поміщика Трипольсько-
го в селі Ребедайлівці Чигиринського повіту. Офіційне дізнання показало, що серед
селян ходили чутки, начебто ті з них, хто забере «робочу книжку», виконуватимуть і
надалі панщинну повинність, а ті, хто відмовиться, стануть «козаками», тобто вільни-
ми. Д.Г.Бібіков дав вказівку повітовим справникам, щоб вони переконували останніх,
що «робочі книжки» запроваджені для їхньої же користі, а якщо вони й надалі стоя-
тимуть на своєму, то дозволити їм користуватися для обліку виконаних панщинних
робіт карбами (бірками для лічби)91.
Траплялося, що селяни погоджувалися мати справу з писемними документами,
коли вважали, що без них не обійтися, однак скріплювати їх своїми підписами рішуче
відмовлялися, щоб цим не зашкодити собі. Так, у селі Плебанівка Могилівського пові-
Випуск XVI
391
ту Подільської губернії вони, що конфліктували з орендним власником, погодилися
восени 1844 р. викласти свої претензії до нього на папері, однак категорично не захо-
тіли підписувати свою скаргу, бо, як повідомляв подільський віце-губернатор В.Ф.
Пфеллер міністру внутрішніх справ Л.О.Перовському, «побоювалися через це для
себе поганих наслідків»92.
Дуже відповідально ставилися селяни до дачі присяги, хоч вона здебільшого не
оформлялася писемно, а супроводжувалася цілуванням хреста. При цьому давати при-
сягу вони боялися так само, як і ставити свої підписи під документом. Так, у березні
1848 р., як про це рапортував генерал-губернатору володимирський земський справ-
ник, адміністрація маєтку графині Браницької в селах Кримне та Дубечне Волинської
губернії зажадала від кількох кріпаків, щоб вони заприсяглися, що виконуватимуть
панщинні роботи у нормах, встановлених інвентарними правилами редакції 1848 р.
Але гурт кримненських селян застеріг їх «із погрозами», щоб вони не погоджувалися
на присягу. Задумка маєткової адміністрації із взяттям останньої не була реалізована.
Не зарадило справі й умовляння селян місцевим священиком (один із них навіть спро-
бував відібрати в нього Євангеліє, як він гадав, заховане під рясою)93. У своєму доне-
сенні від 24 липня 1858 р. міністру внутрішніх справ Росії С.С.Ланському подільський
віце-губернатор П.Ф.Сафонов повідомляв, що відмовилися давати присягу «по учине-
них там становим справником і приставом справах» кріпосні поміщика
І.Вітославського в селах Чернятині, Маньківцях, Токарівці, Степанка та Мальдівці
Літинського повіту. Свою затятість у цьому конфлікті селяни пояснювали тим, що «не
хочуть присягати тому, що їх приводять до присяги нібито для того, щоб залишити у
кріпосному стані». Вони «з криком» запевняли, що «хай буде що буде, а присягати не
стануть, бо їм відомо, що в якомусь селі селяни присягнули, а після цього залишились
довічними кріпаками...тому не стануть присягати, хоч би голови їм постинали»94.
Страх перед присягою, – ця особливість менталітету українських селян ХІХ ст., –
знайшов своє відображення й у фольклорі («Краще вмерти, а хреста не цілувати»95).
В новий період історії соціальні низи Європи побоювалися технічного прогресу, ко-
трий загрожував багатьом зниженням заробітків і безробіттям. Цей страх часом вилива-
вся у сліпі, стихійні бунти, що призводили до руйнування технічних новинок. Так,
1707 р. в Лондоні корабельники зруйнували парове судно, побудоване винахідником
Д. Папіном. 1792 р. у Парижі наелектризований революцією натовп спалив телеграфний
апарат К. Шаппа й зажадав голови самого винахідника. Біля 1820 р. ткачі Ліона ледь не
втопили винахідника ткацького станка Жакара, якого вони вважали зрадником, котрий
продав робочий люд багатим фабрикантам та сам продався іноземцям96.
Факти свідчать про те, що технічний прогрес, як і все нове, лякав й українське се-
лянство. В першій половині ХІХ ст. цю рису свого менталітету воно засвідчувало пере-
важно нищенням ґуралень. Так, у вересні 1809 р. в селі Вільховець Ушицького повіту
Подільської губернії селяни підпалили винокурню. Так само вчинили у 1825 р. вони в
селі Попівка Уманського повіту Київської губернії97. Влітку 1845 р. напали на місцеву
винокурню кріпаки Песецького маєтку (Ушицький повіт Подільської губернії)98. Вони
боялися, що власники винокурень насильно забиратимуть у них зерно для потреб ґура-
льництва (поміщики, що займалися товарним винокурінням, так і чинили), змушувати-
муть їх возити для останніх дрова, що сільська громада втратить робочі руки, якщо час-
Проблеми історії України ХІХ–ХХ ст.
392
тина селян піде працювати в ґуральню99. Можна припустити, що селянську масу певною
мірою штовхала на руйнацію ґуралень банальна заздрість до тих, хто там працював та,
на її думку, мав реальний шанс поліпшити своє матеріальне становище.
Отже, у першій половині ХІХ ст. українські селяни були пройняті тими ж страха-
ми, що й європейські та російські. Проте особливості тодішніх умов життя останніх
в Україні породили і певну специфіку цієї складової їхнього менталітету. Зокрема
джерела не повідомляють про майже панічну боязнь ними циган та жебраків, прита-
манну західноєвропейському люду. Моторошні чутки про викрадення циганами дітей,
що довго будоражили населення Європи, в Україні поширення не набули, й селяни
ставилися до них більше з гумором, аніж з острахом. Найбільше ж лякали їх (нерідко
панічно) епізодичні пошесті (чуми, холери тощо) та голод. Проймали селян страхом
рекрутські набори, котрі здавалися їм обтяжливими й несправедливими. Зростання
бюрократизації суспільства посилювала у них страх перед офіційними паперами та
ритуалами надання їм чинності. Поява ґуралень і цукроварень викликала в селян страх
перед технічним прогресом. Як й європейські та російські, українські хлібороби часом
шукали психологічну розрядку від страхів у стихійних заворушеннях і бунтах. Проте
складається враження, що вони робили це рідше, й менш імпульсивно, виявляючи
більше терплячості та спокою.
___________________________
1 Історія європейського менталітету. – Л., 2004 – С.257.
2 Делюмо Ж. Ужасы на Западе. – М., 1994 – С.85.
3 Шульц Г. Чума // Енциклопедія українознавства. – Л., 2000. – Т. 10 – С.3778.
4 Его же Г. Холера // Там же. – С.3611–3612.
5 Цит. за: Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор. Польська шляхта між царизмом та україн-
ськими масами (1831 – 1863). – К., 1996. – С.80.
6 Перерва В. Преображенський кафедральний собор у місті Біла Церква Історичний на-
рис. – Біла Церква, 2004. – С.56.
7 Українські народні прислів’я та приказки. Дожовтневий період. – К., 1963 – С.739–740 й ін.
8 Історичні пісні. – К., 1961. – С.376.
9 Українські народні прислів’я та приказки. – С.543–544.
10 Там само. – С.550.
11 Там само. – С.545.
12 Там само. – С.545; Українські приказки, прислів’я і таке інше... – К., 2004. – С.174–176.
13 Українські народні прислів’я та приказки. – С.547 – 549, Українські приказки, прислів’я
і таке інше... – К., 2004 – С.172.
14 Братчиков А. Материалы для исследования Волынской губернии в статистическом, эт-
нографическом, сельскохозяйственном и других отношениях. – Житомир, 1869 – Вып. 2. – С.3.
15 Варадинов Н. История Министерства внутренних дел. – Санки-Петербург, 1862. –
Ч. 2. – Кн. 2. – С.233; Кн. 3. – С.325.
16 Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета. – Каменец-
Подольский, 1890 – 1891. – Вып. 5. – С.32.
17 Історія українського селянства. Нариси в 2-х томах. – К., 2006. – Т. 1. – С.325.
18 Кондрашин В.В. Голод в крестьянском менталитете // Менталитет и аграрное развитие
России (ХІХ – ХХ вв.). – Москва, 1996. – С.117.
19 Там же. – С.121.
20 Там же.
Випуск XVI
393
21 Рэнсел Д. (США). «Старые младенцы» в русской деревне // Менталитет и аграрное раз-
витие России (ХІХ – ХХ вв.). – Москва, 1996ю – С.108–109.
22 Українські народні прислів’я та приказки. Дожовтневий період. – К., 1963 – С.71.
23 Там само. – С.67.
24 Там само. – С.68.
25 Там само. – С.64-65.
26 Там само. – С.66.
27 Там само.
28 Там само. – С. 62–63, 65.
29 Там само. – С.62.
30 Там само. – С.59, 70–71.
31 Там само. – С.65–66.
32 Там само. – С.67–68.
33 Там само. – С.59.
34 Там само. – С.63.
35 ЦДІАК України – Ф.491. – Оп.45. – Спр.37. – Арк.179.
36 Українські народні прислів’я та приказки. – С.60 – 61.
37 Там само. – С.56, 58–60, 72.
38 Там само. – С.70.
39 Цит за.: Бовуа Д. Вказ. праця. – С.78.
40 Мациевич Л. О дневнике священника Фоки Струтинского // Древня и новая Россия – Т.
ХVІІІ – 1880. – №6 – С.285.
41 Українські народні прислів’я та приказки. Дожовтневий період. – К., 1963 – С.69.
42 Там само. – С.56–57, 61, 66.
43 „Серед тих людей, котрі жили в матеріальній скруті, піст був вельми непопулярним, йо-
го насилу терпіли” (Пастуро М. Повседневная жизнь Франции и Англии во времена рыцарей
Круглого стола. – Москва, 2001 – С.105).
44 Українські народні прислів’я та приказки. Дожовтневий період. – К., 1963 – С.66.
45 Історія українського селянства. – С.345.
46 Українські приказки, прислів’я і таке інше... – К., 2004 – С.327; Українські народні при-
слів’я та приказки. Дожовтневий період. – С.67.
47 Там само. – С.56, 73; Українські приказки, прислів’я і таке інше... – К., 2004 – С.52.
48 Українські народні прислів’я та приказки. Дожовтневий період. – С.56.
49 Там само. – С.56.
50 Перерва В. Православне Надросся у ХІХ столітті. – Біла Церква, 2004 – С.99.
51 Історія українського селянства. – С.345.
52 Українські народні прислів’я та приказки. Дожовтневий період. – С.74–75.
53 Там само. – С.77.
54 Кушпет В. Старцівство: мандрівні співці-музиканти в Україні (ХІХ – початок ХХ ст.). –
К., 2007 – С.154–155.
55 Делюмо Ж. Указ. соч. – С.146.
56 Сам рекрут і його жінка назавжди вибували з кріпосного стану. Уряд нерідко звільняв із кріпацтва
й їхніх дітей, надаючи поміщикам за них грошову компенсацію (Два документи до історії кріпацтва на
Україні. «Дело по отзыву предводителя дворянства Валковского уезда Колокольцева касательно крепо-
стного состояия в России // Український археографічний збірник – 1930 – Т. 3. – С.244).
57 Рекрутські та солдатські пісні. – К., 1974 – С.115.
58 Драгоманов М.П. Малороссия в ее словесности // Драгоманов М.П. Вибране (...”Мій за-
дум скласти очерк історії цивілізації на Україні”). – К., 1991 – С.37–38.
59 Історичні пісні. – С.618.
60 Там само. – С.616.
Проблеми історії України ХІХ–ХХ ст.
394
61 Драгоманов М.П. Нові українські пісні про українські справи (1774–1880). – К., 1918. – С.113.
62 Рекрутські та солдатські пісні. – С.127.
63 Драгоманов М.П. Вказ. праця. – С.118; Рекрутські та солдатські пісні. – С.86; Історичні
пісні. – К., 1961. – С.595.
64 Рекрутські та солдатські пісні. – С.103.
65 Драгоманов М.П. Вказ. праця. – С.118.
66 Правдюк О. Пісні про рекрутчину та солдатчину. // Рекрутські та солдатські пісні. – К.,
1974 – С.13.
67 Перерва В. Вказ. праця. – С.155.
68 Российский историко-бытовой словарь. – Москва, 1999 – С.387–389.
69 Драгоманов М.П. Малороссия в ее словесности. // Драгоманов М.П. Вибране (...”Мій за-
дум скласти очерк історії цивілізації на Україні”). – С.37–38.
70 Рекрутські та солдатські пісні. – С.139.
71 Українські народні прислів’я та приказки. Дожовтневий період. – С.139.
72 Історичні пісні. – С.599.
73 Рекрутські та солдатські пісні. – С.96–97.
74 Там само. – С.101.
75 Рэнсел Д. (США). Указ. соч. – С.107.
76 Рекрутські та солдатські пісні. – С.68.
77 Орлик В.М. Податкова політика Російської імперії в Україні в дореформений період. –
Кіровоград, 2007. – С.509.
78 Селянський рух на Україні. 1850–1861 рр. Збірник документів і матеріалів. – К., 1988 – С.111.
79 Правдюк О. Вказ. праця. – С.27.
80 Українські приказки, прислів’я і таке інше... – К., 2004 – С.38.
81 Там само. – С.37–38.
82 Історія українського селянства. – С.345.
83 З 1793 р. в Російській імперії брали до війська на 25 років, з 1834 р. – на 20 років дійсної
служби і 5 років безстрокової відпуски (запас), з 1856 р. – на 15 років при 12-річній дійсній
службі (Рекрут // Российский историко-бытовой словарь. – Москва, 1999. – С.307).
84 Делюмо Ж. Указ. соч. – С.19.
85 Ле Гофф Ж. Цивилизация Средневекового Запада. – Москва, 1992 – С.322.
86 Старостин Е. Две революции – две судьбы архивов (из опыта Великой Французской революции
конца ХVІІІ в. и Русской революции 1917 г.) // http://archiv.ru/aroundArchives/detail.Php?ID=938&phrase_id=3048
87 Правдюк О. Вказ. праця. – С.13.
88 Цит. за: Драгоманов М.П. Нові українські пісні про українські справи. – С.96.
89 Селянський рух на Україні. Середина ХVІІІ – перша чверть ХІХ ст.. Збірник документів
і матеріалів. – К., 1978 – С.326.
90 Українські народні прислів’я та приказки. Дожовтневий період. – С.134, 138.
91 Крестьянское движение в России в 1826 –1849 гг. – Москва, 1961 – С.610, 614–619.
92 Там же. – С.511–512.
93 Там же. – С.602–603.
94 Там же. –С.146–149.
95 Українські народні прислів’я та приказки. Дожовтневий період. – С.144.
96 Тассандье Г. Мученики науки. – Санки-Петербург, 1885. – С.264, 294, 342.
97 Державний архів Хмельницької області – Ф.120. – Оп.1. – Спр.669; ЦДІАК України –
Ф.485. – Оп.1. – Спр.5976; Селянський рух на Україні. – С.462, 476.
98 Крестьянское движение в России в 1826–1849 гг. – С.547–548.
99 Ґуральні, а також цукроварні ставали жертвою селянського руйнівного інстинкту також
у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Зруйнування селянами ґуральні на початку ХХ ст.
проникливо описав М. Коцюбинський у повісті „Fata Morgana”.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-13899 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0024 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-01T10:50:46Z |
| publishDate | 2009 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Крижановська, О.О. 2010-12-06T14:50:10Z 2010-12-06T14:50:10Z 2009 Страхи у ментальності українського селянства наприкінці ХУІІІ – в середині ХІХ ст. / О.О. Крижановська // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 16. — С. 381-394. — Бібліогр.: 99 назв. — укр. XXXX-0024 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13899 241.12 (323.325) (477) «17/18» Метою даної статті є дослідження тих страхів українських селян нового періоду історії, котрі були не просто важливою складовою їхнього менталітету, а найбільше обумовлювали їхню соціальну поведінку. Целью данной статьи является исследование тех страхов украинских крестьян нового периода истории, которые были не просто важной составляющей их менталитета, но и обуславливали их социальное поведение. The aim of this paper is to study those fears Ukrainian peasants of a new period of history that were not just an important part of their mentality, but conditioned their social behavior. uk Інститут історії України НАН України Культурні й духовні питання Страхи у ментальності українського селянства наприкінці ХУІІІ – в середині ХІХ ст. Article published earlier |
| spellingShingle | Страхи у ментальності українського селянства наприкінці ХУІІІ – в середині ХІХ ст. Крижановська, О.О. Культурні й духовні питання |
| title | Страхи у ментальності українського селянства наприкінці ХУІІІ – в середині ХІХ ст. |
| title_full | Страхи у ментальності українського селянства наприкінці ХУІІІ – в середині ХІХ ст. |
| title_fullStr | Страхи у ментальності українського селянства наприкінці ХУІІІ – в середині ХІХ ст. |
| title_full_unstemmed | Страхи у ментальності українського селянства наприкінці ХУІІІ – в середині ХІХ ст. |
| title_short | Страхи у ментальності українського селянства наприкінці ХУІІІ – в середині ХІХ ст. |
| title_sort | страхи у ментальності українського селянства наприкінці хуііі – в середині хіх ст. |
| topic | Культурні й духовні питання |
| topic_facet | Культурні й духовні питання |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13899 |
| work_keys_str_mv | AT križanovsʹkaoo strahiumentalʹnostíukraínsʹkogoselânstvanaprikíncíhuííívserediníhíhst |