Держава і громадськість у розвитку наукового потенціалу: досвід минулого
У розвідці висвітлюються деякі аспекти впливу держави та окремих представників суспільства на формування наукових кадрів, зокрема, на їх підготовку та матеріальне забезпечення, а також підтримку у реалізації наукових проектів. В статье рассматриваются некоторые аспекты влияния государства и отдельны...
Saved in:
| Date: | 2009 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2009
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13918 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Держава і громадськість у розвитку наукового потенціалу: досвід минулого / В.В. Шевченко // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 16. — С. 296-305. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-13918 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Шевченко, В.В. 2010-12-06T16:05:36Z 2010-12-06T16:05:36Z 2009 Держава і громадськість у розвитку наукового потенціалу: досвід минулого / В.В. Шевченко // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 16. — С. 296-305. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. XXXX-0024 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13918 303.1:001(477) «18/19» У розвідці висвітлюються деякі аспекти впливу держави та окремих представників суспільства на формування наукових кадрів, зокрема, на їх підготовку та матеріальне забезпечення, а також підтримку у реалізації наукових проектів. В статье рассматриваются некоторые аспекты влияния государства и отдельных граждан на формирование научных кадров, в частности, на их подготовку и материальное обеспечение, а также поддержку в реализации научных проектов. In the article some aspects of influence of the state and separate citizens are examined on forming of brain-powers, in particular, on their preparation and financial providing, and also support in realization of scientific projects. uk Інститут історії України НАН України Соціальні студії Держава і громадськість у розвитку наукового потенціалу: досвід минулого Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Держава і громадськість у розвитку наукового потенціалу: досвід минулого |
| spellingShingle |
Держава і громадськість у розвитку наукового потенціалу: досвід минулого Шевченко, В.В. Соціальні студії |
| title_short |
Держава і громадськість у розвитку наукового потенціалу: досвід минулого |
| title_full |
Держава і громадськість у розвитку наукового потенціалу: досвід минулого |
| title_fullStr |
Держава і громадськість у розвитку наукового потенціалу: досвід минулого |
| title_full_unstemmed |
Держава і громадськість у розвитку наукового потенціалу: досвід минулого |
| title_sort |
держава і громадськість у розвитку наукового потенціалу: досвід минулого |
| author |
Шевченко, В.В. |
| author_facet |
Шевченко, В.В. |
| topic |
Соціальні студії |
| topic_facet |
Соціальні студії |
| publishDate |
2009 |
| language |
Ukrainian |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| description |
У розвідці висвітлюються деякі аспекти впливу держави та окремих представників суспільства на формування наукових кадрів, зокрема, на їх підготовку та матеріальне забезпечення, а також підтримку у реалізації наукових проектів.
В статье рассматриваются некоторые аспекты влияния государства и отдельных граждан на формирование научных кадров, в частности, на их подготовку и материальное обеспечение, а также поддержку в реализации научных проектов.
In the article some aspects of influence of the state and separate citizens are examined on forming of brain-powers, in particular, on their preparation and financial providing, and also support in realization of scientific projects.
|
| issn |
XXXX-0024 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13918 |
| citation_txt |
Держава і громадськість у розвитку наукового потенціалу: досвід минулого / В.В. Шевченко // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 16. — С. 296-305. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT ševčenkovv deržavaígromadsʹkístʹurozvitkunaukovogopotencíaludosvídminulogo |
| first_indexed |
2025-11-26T13:18:38Z |
| last_indexed |
2025-11-26T13:18:38Z |
| _version_ |
1850622448757637120 |
| fulltext |
Проблеми історії України ХІХ–ХХ ст.
296
УДК 303.1:001(477) «18/19»
В.В. Шевченко
(м. Київ)
ДЕРЖАВА І ГРОМАДСЬКІСТЬ У РОЗВИТКУ
НАУКОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ: ДОСВІД МИНУЛОГО
У розвідці висвітлюються деякі аспекти впливу держави та окремих представників сус-
пільства на формування наукових кадрів, зокрема, на їх підготовку та матеріальне забезпе-
чення, а також підтримку у реалізації наукових проектів.
В статье рассматриваются некоторые аспекты влияния государства и отдельных гра-
ждан на формирование научных кадров, в частности, на их подготовку и материальное обес-
печение, а также поддержку в реализации научных проектов.
In the article some aspects of influence of the state and separate citizens are examined on form-
ing of brain-powers, in particular, on their preparation and financial providing, and also support in
realization of scientific projects.
Розбудова повноцінної країни у ХХІ столітті неможлива без актуалізації одного
з найважливіших питань, а саме функціонування вітчизняної науки та перетворення її
на ефективний чинник самостійного соціально-економічного розвитку. У таких умо-
вах аналіз соціальних аспектів розвитку вітчизняного наукового потенціалу набуває
важливого значення.
На теперішній час Україні вдалося зберегти сформований раніше кадровий склад
і наукові школи. Однак престиж дослідницької діяльності невпинно зменшується, як
залишається низьким і соціальний захист науковців. У зв’язку з цим вітчизняній владі
та українському соціуму корисним було б врахування історичного досвіду, зокрема
Російської імперії, розвитку й підтримки наукового потенціалу країни.
Оскільки такий досвід є багатоаспектним, охопити його повністю в межах однієї
розвідки не видається можливим. Тому ми зупинимося лише на двох – впливу держа-
ви на підготовку та матеріальне забезпечення наукових кадрів і ролі громадськості
у розвитку науки.
Не можна сказати, що означене питання зовсім не висвітлювалося в історіографії.
Воно розглядалося вітчизняними та зарубіжними вченими різних галузей (істориками,
педагогами, юристами) переважно в контексті вивчення історії вищої школи, зокрема,
функціонування університетів. Серед сучасних досліджень варто назвати праці
Е.А.Писарєвої, Г.В.Додонової, І.С.Даценко, О.М.Микитюка, В.Б.Молчанова,
Н.А.Новічкової, Г.В.Кукушкіної, В.М.Коровіна, А.В.Шипілова1 та інших. Однак спеціа-
льно це питання не студіювалося. Тому саме його висвітленню і присвячена ця стаття.
У Російській імперії ХІХ – початку ХХ ст. університети були не лише навчальни-
ми закладами, а й основними центрами науки. За словами К.Тимірязєва саме вони ста-
ли «показниками руху науки в державі, центрами, до яких тягнулися нові сили і за-
вдяки яким наука приходила в дійсний тісний зв’язок із суспільством»2. Уже в перших
Випуск XVI
297
університетських статутах зазначалося, що професори складають т. зв. «учений стан»,
а їх основне завдання полягає в тому, щоб не тільки викладати курси, але й здійснюва-
ти наукові пошуки, поєднуючи теорію з практикою3. За таких умов функціонування
університетів цілком логічним є те, що вони ж були ядром науково-атестаційної сис-
теми. Ми не будемо зупинятися на її характеристиці, оскільки це досить детально зро-
били інші дослідники4. Зауважимо лише, що сформована в Російській імперії система
підготовки й атестації науково-педагогічних працівників дещо відрізнялася від анало-
гічних європейських. Вона передбачала більш високі вимоги до здобувачів наукових
ступенів і вчених звань, що у цілому позитивно позначилося на фаховому рівні науко-
вої інтелігенції.
Невід’ємною частиною політики формування наукових і педагогічних кадрів для
вищої школи була її соціальна складова. В університетських статутах чітко окреслю-
валося матеріальне утримання професорсько-викладацького складу, його привілеї,
умови пенсійного забезпечення тощо. У сучасній науковій літературі простежуються
дві позиції щодо соціального статусу означеної категорії населення. Одні дослідники
наголошують на досить високому життєвому рівні представників науково-освітян-
ських кіл та їх значній соціальній захищеності5. Інші ж мають зовсім протилежну дум-
ку, й стверджують, що матеріальне забезпечення останніх було незадовільним6.
Повністю поділяючи позицію першої групи вчених, дозволимо собі зупинитися на
основних показниках, які підтверджують її правильність. По-перше, соціальний статус
наукових працівників. У Російській імперії науково-педагогічна діяльність вважалася
державною службою, й здобуття певного вченого ступеня надавало право на отриман-
ня відповідного чину та включення до табельно-станової ієрархії. При цьому остання
співвідносилася з університетськими викладацькими посадами. Так, на початку
ХІХ ст. професорська посада прирівнювалася до ХІ класу й надавала її власнику осо-
бисте дворянство7. У 1804 р. посаду ординарного професора було віднесено до
VІІ класу8. У зв’язку з цим, він отримував чин надвірного радника і спадкове дворянс-
тво. Екстраординарні професори й ад’юнкти ставали колезькими радниками і теж
отримували спадкове дворянство. Згідно зі статутом університетів 1863 р. професори,
доценти, прозектори та їхні помічники, а також лектори, астрономи-спостерігачі, біб-
ліотекар, помічник ректора й лаборанти отримували підвищення на два чини відносно
присвоєного їх посадам класу. Тим, хто здобув вчений ступінь і вступив на цивільну
службу надавалися такі класи: докторам – VІІІ, магістрам – ІХ, а кандидатам – Х.
Особи зі ступенями – вихідці з податного стану – отримували право користуватися
правами особистого або спадкового почесного громадянства9.
Вище викладене показує, що «учена верства» мала в державі достатньо високий
соціальний статус. Це підтверджується і значними пільгами, які надавалися її предста-
вникам. Окрім привілеїв, гарантованих правами дворянства та почесного громадян-
ства, науковці (як іноземці, так і російські піддані) могли безмитно й без усяких об-
межень привозити із-за кордону різні навчальні посібники: книги, інструменти, карти
тощо. Професори та ад’юнкти забезпечувалися казенним житлом, якщо не мали влас-
ного. У випадку неможливості надання такого житла, їм щорічно виплачувалися т.зв.
«квартирні гроші» у розмірі 500 і 200 руб. відповідно. Окрім того, житло професорів
(власне чи наймане) звільнялося від постою та сплати квартирного збору10.
Проблеми історії України ХІХ–ХХ ст.
298
Другим показником соціального статусу науково-педагогічних кадрів та їх
життєвого рівня є заробітна плата. Найбільш детально й об’єктивно це питання було
висвітлено у розвідках сучасних дослідників, зокрема, російського культуролога
А.Шипілова та українського історика В.Молчанова11. Обидва вчені на основі деталь-
ного аналізу законодавчих актів Російської імперії та статистичних даних переконли-
во доводять, що грошове утримання, а відповідно й життєвий рівень працівників нау-
ково-освітньої сфери як у Російській імперії в цілому, так і в українських губерніях
у ХІХ – на початку ХХ ст. були досить високими. Основні показники їхнього життє-
вого рівня в десятки разів перевищували відповідні характеристики найманих праців-
ників, селян та міщан, а подекуди й військових12. Так, якщо прослідкувати динаміку
заробітної плати університетських професорів і порівняти її з заробітною платою ін-
ших категорій населення (не беручи до уваги підприємницькі кола та дворянство)
в контексті купівельної спроможності, то можна побачити наступне. За університетсь-
кими статутами 1804 р. професори Московського, Харківського та Казанського уні-
верситетів отримували заробітної плати по 2000 руб. асигнаціями на рік13, що в серед-
ньому становить 5 руб. 48 коп. на день. При цьому обсяг педагогічного навантаження
не визначався взагалі. У той же час у м. Києві в 1789–1802 рр. вартість поденної праці
становила від 25 до 45 коп.14 Якщо ж взяти максимальну денну платню київського
робітника і порівняти її з відповідною оплатою праці харківського професора, то ви-
ходить, що остання перевищує попередню практично в 12 разів.
За часів правління Миколи І обов’язки професорсько-викладацького складу уні-
верситетів були розширені. Зокрема, встановлювався обов’язковий мінімум виклада-
цької діяльності – 8 годин на тиждень. Однак збільшення навантаження компенсува-
лося підвищенням оплати праці та наданням різних пільг. За штатом 1835 р. ординар-
ний професор столичного університету отримував 5000 руб. на рік, а в провінційних
університетах відповідний оклад був на 1000 руб. меншим15. Наприклад, професор
київського університету отримував приблизно 333 руб. на місяць16. І якщо найманому
сільськогосподарському працівникові платили за рік 10–17 руб., то виходить, що за-
робітна плата професора на території українських губерній у той період перевищувала
більш ніж у 20 разів заробіток останнього17.
У подальшому розрив між заробітною платою професорів й індустріальних робіт-
ників поступово почав зменшуватися. За штатом 1863 р. ординарний професор уні-
верситету отримував жалування разом із доплатами 3000 руб. на рік, тобто 250 руб. на
місяць. Кваліфіковані ж столичні робітники заробляли 15–20 руб. на місяць. За уні-
верситетським статутом 1884 р. штатне утримання професорсько-викладацького скла-
ду залишилося незмінним, а лише було запроваджено додаткову гонорарну систему
оплати по 1 руб. за тижневу годину. На практиці її розмір не перевищував 300 руб. на
рік, хоча були й винятки. У той же час обсяг середньорічного заробітку робітників по
всій імперії на 1890 р. становив 187 руб. 60 коп.18
У цілому, за даними А.Шипілова, заробітна плата професора у ХІХ – на початку
ХХ ст. була завжди більшою, ніж у робітника: в 1804 р. – в середньому в 25, 1835 р. –
45, 1863 р. – 15, 1890 р. – 18, 1912 р. – 17 разів. А це означає, що інтелектуальна праця
цінувалася значно вище за фізичну19. Варто також зауважити, що протягом усього
цього періоду оплата праці академічних науковців практично не відрізнялася від вина-
Випуск XVI
299
городи професорів. І це ще раз підтверджує, що влада розглядала університети не ли-
ше як освітні заклади, а й як центри розвитку науки та підготовки для неї кваліфікова-
них фахівців.
Окремої уваги заслуговує ще одна складова соціального статусу науково-
педагогічних працівників – пенсійне забезпечення. Його основні положення детально
викладені в установчих грамотах університетів 1804 р. й університетському статуті
1835 р. У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. правові норми щодо пенсійного
забезпечення майже не змінювалися.
Професори й ад’юнкти за 25 років бездоганної служби отримували звання «за-
служених» і при бажанні могли звільнитися з роботи. При цьому їхня заробітна плата
перетворювалася на пенсійне утримання у повному обсязі. Якщо університетський
викладач був змушений звільнитися за станом здоров’я (невиліковна хвороба, через
яку він не міг виконувати своїх професійних обов’язків), йому довічно виплачувалася
пенсія в обсязі 1/2 заробітної плати. З 1835 р. таке правило стосувалося лише тих ви-
кладачів, які пропрацювали 10 років. Якщо останні звільнялися через хворобу, маючи
15 років стажу, їм виплачували 3/4 заробітної плати, а якщо стаж досягав 20 років –
пенсійні виплати здійснювалися у розмірі посадового окладу. У разі смерті пенсіоне-
ра, його родина залишалася на державному забезпеченні. Так, вдови професорів,
ад’юнктів і лекторів та їх малолітні діти мали право на отримання одноразової допо-
моги в обсязі річного жалування померлого, або, крім цього, ще й пенсію. З 1811 р.
такі виплати здійснювалися кожному члену родини (мова йде про вдову й дітей)
окремо. Право на отримання пенсії визначалося наступним чином. Якщо покійний
пропрацював від 5 до 15 років, то окрім одноразових виплат, вдові та дітям признача-
лася пенсія в розмірі 1/5 його окладу, якщо 15 (з 1835 р. – 20) років – 1/4 останнього.
Коли помирав викладач, який пропрацював менше 5 років, його сім’я отримувала
тільки одноразову допомогу. Виплата пенсій припинялася, якщо звільнений хворий
виходив на службу, вдова укладе новий шлюб, а також дітям, «коли останньому з них
виповниться 21 рік або, коли до його досягнення доньки вийдуть заміж, а сини вступ-
лять на службу»20.
Відповідно до університетських статутів 1863 і 1884 р. професори та інші викла-
дачі, звільнені у зв’язку з виходом на пенсію, отримали право користуватися універ-
ситетськими бібліотеками, лабораторіями, музеями тощо, та читати лекції21.
Більшість з вище перелічених показників соціального забезпечення науково-
викладацьких кадрів були закріплені за ними ще на початку ХІХ ст. Така ситуація
пояснювалася необхідністю формування в Російській імперії свого власного науково-
го і педагогічного потенціалу. Проте брак таких кадрів постійно відчувався протягом
усього століття. Тому державна влада намагалася своїми заходами зберегти високий
статус науково-педагогічних працівників у тогочасному суспільстві й таким чином
залучити до цієї когорти талановиту молодь.
Незважаючи на те, що царський уряд витрачав чималі суми на підготовку та
утримання наукової й педагогічної інтелігенції, фінансування вищої школи, а також
науково-дослідних установ і організацій не задовольняло існуючих потреб. Гострий
дефіцит коштів відчувався протягом усього ХІХ ст. За такого стану речей на допомогу
державі прийшла громадськість, зокрема, широке коло представників підприємниць-
Проблеми історії України ХІХ–ХХ ст.
300
кого прошарку. Види їхнього сприяння поступу науки були різноманітними, хоча
й здійснювалися переважно у фінансовій формі. Заможні верстви населення охоче
жертвували свої гроші на підтримку університетів й технічних вищих навчальних за-
кладів. Досить часто останні створювалися і функціонували саме завдяки їхнім органі-
заційним і матеріальним зусиллям. Так, значні суми від меценатів отримував Харків-
ський університет, який і було засновано на пожертви місцевого дворянства та купец-
тва. Чимало коштів багаті земляки надали на заснування стипендій для студентів, які
в ньому навчалися й виявляли здібності до наук. Для прикладу, у 1880 і 1889 рр. Хар-
ківський земельний банк пожертвував університету по 10 тис руб. на заснування пре-
мій для студентів за кращі наукові роботи з економіки. На 1913 р. сума стипендіально-
го капіталу від цієї установи становила вже 42800 руб.22 Один із найвідоміших україн-
ських меценатів П.І.Харитоненко виплачував іменні стипендії кільком обдарованим
студентам-сумчанам, які навчалися в Московському, Київському та Харківському уні-
верситетах. А його батько надав 2000 крб. директору Археологічного інституту
Н.В.Калачову для здійснення опису історичного архіву, що знаходився при Харківсь-
кому історико-філологічному товаристві23. Харківський університет постійно отриму-
вав підтримку з боку приватних осіб і в оснащенні його лабораторій, кабінетів тощо.
Так, завдяки пожертві А.Н.Едельберга (6000 крб.) і наданню певної суми Радою
університету, з’явилася можливість придбати для астрономічної обсерваторії мериді-
анний круг за оптичною силою більшою, ніж у Пулкові. В 1892 р. на пожертви того
ж добродія і кошти від міста, була обладнана обертова вежа для переносних
інструментів24.
Не залишався поза увагою меценатів і Київський університет. На пожертви
Л.І.Бродського та баронів Штейнгелів, наприклад, у 1890-ті рр. було значно розширено
університетські клініки – добудовано акушерське та засновано гідропатичне відділення.
Своїм існуванням завдячує прогресивній громадськості й Київський політехніч-
ний інститут – навчальний заклад, у стінах якого зросла ціла плеяда вчених, які зроби-
ли видатний внесок у розвиток як вітчизняної, так і світової науки і техніки ХХ ст.
Питання про створення технічного навчального закладу в південно-західному ре-
гіоні Російської імперії наприкінці ХІХ ст. виникло не спонтанно. Потреба у його від-
критті полягала у гострій необхідності підготовки вітчизняних фахівців для різних
галузей промисловості. У цьому, насамперед, були зацікавлені промисловці. В 1880 р.
Київське біржове товариство та представники власників цукрових заводів відкрили
підписку на організацію в Києві середнього технічного закладу. В результаті цієї пер-
шої фінансової акції на користь навчального закладу було отримано 20800 руб. Пізні-
ше біржове товариство на ті самі цілі пожертвувало 20500 руб. У 1888 р. цей фонд
поповнився ще 300 руб., переданими художником І.К.Айвазовським. До 1896 р. фонд
становив 72000 руб. Саме на нього звернув свою увагу С.Ю.Вітте, висуваючи ідею
створення вищого технічного навчального закладу в Києві. Після прийняття офіційно-
го рішення про заснування у місті такого закладу, вищезгаданий фонд став активно
поповнюватися. Значну фінансову допомогу справі організації КПІ надали українські
підприємці М.А.Терещенко та Л.І.Бродський, приватні внески яких становили 150000
та 100000 руб. відповідно25.
Випуск XVI
301
Якщо вищі навчальні заклади фінансувалися державою, хоч і недостатньо, то фу-
нкціонування наукових товариств і науково-дослідних установ здійснювалося практи-
чно завдяки матеріальній підтримці громадськості. В 1907 р. за сприяння Харківсько-
го медичного товариства в місті був організований перший в країні травматологічний
науково-дослідний заклад (нині – НДІ ортопедії й травматології ім. М.І.Ситенка).
1901 р. там же за ініціативою відомого вченого Д.І.Менделєєва створено першу
в Україні перевірну палату, яка стала базою Української Головної палати мір та ваги
(тепер – НДІ метрології). В 1909 р Харківське сільськогосподарське товариство орга-
нізувало селекційну станцію (зараз – НДІ рослинництва, селекції та генетики
ім. В.Я.Юр’єва)26. І таких прикладів можна навести чимало.
Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. у всьому світі й у Російській імперії, зокрема,
швидкими темпами розвивалася нова наука – мікробіологія, значний внесок до якої
зробили й українські вчені. Інтерес та увага до цієї галузі з боку суспільства поясню-
валися її важливим практичним значенням, оскільки населення потерпало від різних
інфекційних захворювань та епідемій. Від пошестей гинуло і багато тварин, а через це,
відповідно, зазнавали значних збитків ті, хто вирощував їх на продаж. Тому громадсь-
кість активно підтримала створення у найбільших містах бактеріологічних станцій.
Перша з них не лише в українських губерніях, а й у Російській імперії та друга
у світі була заснована в Одесі в 1886 р. Її очолив І.І.Мечников, а згодом – Н.Ф.Гама-
лія. Станція відіграла важливу роль у застосуванні пастерівських вакцин проти сказу
й боротьбі з інфекційними хворобами. Проте одразу після прийняття рішення про її
створення постало питання про фінансування відрядження до Парижа одеського фахі-
вця, який би перейняв досвід лабораторії Л.Пастера – світового авторитету у галузі
бактеріології. Проблему вирішив невідомий меценат, який пожертвував на відряджен-
ня 1000 руб. Міська ж управа виділила кошти на утримання станції на перше півріччя.
Про починання одеситів дізналися в Херсонському й Таврійському земствах. З огляду
на величезні втрати від постійних епізоотій чуми великої рогатої худоби, сибірки,
овечої віспи земці заявили про свою готовність взяти участь у майбутніх витратах27.
Другою у Російській імперії була відкрита в 1887 р. бактеріологічна станція Хар-
ківського медичного товариства з Пастерівським інститутом. У 1894 р. було створено
відділення станції – інститут лікувальних сироваток і вакцин. Потім на цій базі ство-
рено Бактеріологічний інститут (нині – НДІ мікробіології і імунології ім. І.І.Меч-
никова), діяльність якого пов'язана з іменами Л.С.Ценковського, В.К.Високовича,
В.І.Недригайлова та І.І.Мечникова. Інститут, що інтенсивно працював над проблема-
ми імунології та епідеміології, розсилав бактеріологічні препарати по всіх губерніях
імперії, не мав державної підтримки й існував на громадські кошти28.
21 жовтня 1896 р. в урочищі Протасів Яр було відкрито Київський бактеріологіч-
ний інститут (тепер Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л.В. Грома-
шевського). Він розміщувався у спеціально споруджених за гроші голови Товариства
боротьби з заразними хворобами Л.І.Бродського будівлях – триповерховому головно-
му корпусі, лабораторіях й інших приміщеннях. Також при ньому була стайня на
35 коней. Наступного року представник іншої відомої родини підприємців і меценатів
О.М.Терещенко побудував власним коштом корпус на 30 ліжок для приїжджих паціє-
нтів. Принагідно треба зауважити, що останній прославився благодійною діяльністю,
Проблеми історії України ХІХ–ХХ ст.
302
спрямованою на допомогу студентам. У його будинку часто збиралися представники
громадськості, зацікавлені у створенні наукового потенціалу суспільства. Завдяки їх
матеріальній підтримці багатьом обдарованим студентам із малозабезпечених сімей
вдалося не лише закінчити повний курс навчання у вищих закладах освіти, а й у пода-
льшому займатися науковими пошуками29.
Головними напрямками функціонування новоствореного інституту були: розробка
нових засобів лікування та профілактики; наукова розробка найболючіших питань
інфекційної патології; виготовлення сироваток і вакцин; підготовка лікарів-
мікробіологів. За перший десяток років його існування було налагоджено випуск цілої
низки профілактичних препаратів: протидифтерійної, протименінгококової, протист-
рептококової, протиправцевої сироваток: вакцин – проти віспи, холери, черевного
тифу, сибірки, пастерівської вакцини проти сказу30.
Проте не завжди такі необхідні суспільству наукові дослідження українських бак-
теріологів знаходили фінансову підтримку з боку влади чи приватних осіб. Наведемо
лише один приклад. Як уже зазначалося вище, сільське господарство українських зе-
мель, особливо південних, потерпало від численних епізоотій, зокрема сибірки. Від
неї гинули отари овець та інша худоба. Підприємці, які займались їх вирощуванням,
зазнавали величезних збитків. Допомогти ж їм тодішня ветеринарія була не в змозі.
Ідею вакцинації сільськогосподарських тварин проти сибірки впродовж не одного
року намагався реалізувати харківський епідеміолог Л.Ценковський. Він був уже на
правильному шляху, на заключному етапі потрібна була лише певна фінансова під-
тримка. Однак з допомогою ніхто не поспішав. У результаті українського лікаря випе-
редив Л.Пастер, який забезпечив собі пріоритет у боротьбі з цією хворобою.
Про труднощі, які виникли у Л.Ценковського під час розробки власної, вітчизня-
ної вакцини проти сибірки, він розповів у своєму листі до І.Мечникова від 22 лютого
1886 р. Вчений писав: «...Три роки я працював у поті чола над вакцинацією сибірської
виразки без належної підтримки. Нині ніби починають ворушитися у Департаменті
державного майна. Мене запитали, скільки коштуватиме облаштування лабораторії.
Завтра я підправлю кошторис, але навряд чи з цього щось вийде. А поки що б’юся над
тим, щоб розробити більш досконалий спосіб отримання вакцин – ті, що є, міцніють із
часом, і доводиться щоразу шляхом безкінечних проб на тваринах добувати нові...
Мабуть, доведеться мені зайнятися й чумою. Добре було б нам об’єднатися – одному
навряд чи щось вдасться. Але про це говорити ще рано, поки не з’ясується, чи виді-
лять кошти на облаштування лабораторії. Отож я поки що все залишив заради цієї
проклятої сибірської виразки. Щиро Ваш шануючий і відданий Л.Ценковський»31.
Такі випадки не були одиничними. Подібні труднощі переживали й фахівці Одесь-
кої бактеріологічної станції. Вони мали вакцину від Пастера, але її потрібно було випро-
бувати на українських вівцях. Щоб отримати переконливі результати ефективності чи
хоча б безпечності вакцини, необхідно було мати принаймні сотні тварин для експери-
ментальної вакцинації. Звичайно коштів, виділених владою й земством не вистачало. На
допомогу знову прийшли представники заможних верств населення. Дізнавшись про
корисну справу, за яку взялися на Одеській бакстанції, та про їх труднощі, херсонський
поміщик Фальц-Фейн пожертвував 400 овець із своїх отар. Ті тварини дуже згодились
бактеріологам для отримання більш ефективної вакцини проти сибірки32.
Випуск XVI
303
Звісно, приватні особи підтримували не лише мікробіологів. Вони відгукувалися
й на прохання про допомогу у здійсненні досліджень і в інших галузях науки. Так,
у березні 1913 р. директор Санкт-Петербурзького зоологічного музею Імператорської
академії наук М.В. Насонов звернувся з клопотанням до барона В.А. Маса, який вико-
нував на той час обов’язки віце-командора Чорноморського яхт-клубу, про сприяння
у поповненні колекції музею зразками тварин північно-західної частини Чорного мо-
ря. У відповідь на це прохання барон повідомив, що за браком часу він не може осо-
бисто зайнятися означеним збиранням, однак люб’язно надає у розпорядження Ака-
демії свою яхту «Надир» у повному спорядженні для здійснення необхідної експеди-
ції. Така пропозиція була прийнята керівництвом музею і вже наприкінці квітня того
ж року судно вирушило у першу наукову експедицію, яку очолив зоолог
О.І. Александров33.
Інколи заможні люди надавали фінансову допомогу конкретним молодим особам,
які мали бажання поглиблювати свої знання й займатися наукою. Наприклад, одесь-
кий банкір барон А.Є. Мас, дізнавшись про те, що один із його похресників – випуск-
ник гірничого інституту – мав намір їхати закордон із «вченою метою», підтримав
останнього, надіславши золотого годинника та 1 000 руб. ср.34 І таких вчинків барон
здійснював чимало. Причому, за словами А. Скальковського, ці пожертви А.Є. Мас
робив із задоволенням і щоб ніхто про них не знав 35.
Ми навели лише деякі факти участі представників громадськості у розвитку нау-
ки. Звичайно, вони не охоплюють усього спектру допомоги, яка надавалася вченим
з їхньої сторони, проте демонструють їх небайдужість до проблем науки в країні, де
вони проживали.
У підсумку необхідно вказати на наступне. У Російській імперії у ХІХ – на
початку ХХ ст. проводилася цілеспрямована урядова політика щодо формування
наукового потенціалу держави. Хоч не завжди вона була послідовною, однак мала
комплексний характер. Однією з важливих її складових було визначення соціального
статусу «вченої верстви». У процесі вивчення питання встановлено, що у цілому влада
намагалася забезпечити й підтримувати високе суспільне становище представників
науково-освітянської сфери. Проте якщо підготовка й утримання останніх фінан-
сувалися з державного бюджету задовільно, то коштів на спеціалізовані наукові
установи та проведення досліджень часто не вистачало. Тоді на допомогу державі
приходила громадськість, яка різними способами (переважно у вигляді матеріальної
підтримки) сприяла розвиткові вітчизняної науки.
___________________________
1. Писарєва Е.А. Організаційно-правові основи діяльності університетів Російської імперії
другої половини ХІХ ст. (на матеріалах України): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд.
юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових
вчень» [Електронний ресурс] / Е.А. Писарєва. – Харків, 2001. – 20 c.; Додонова Г.В. Соціокуль-
турна характеристика науково-педагогічних працівників університетів Наддніпрянської Украї-
ни другої половини ХІХ – початку ХХ ст. : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст.
наук: спец. 07.00.01 «Історія України» [Електронний ресурс] / Додонова Г.В. – Запоріжжя,
Проблеми історії України ХІХ–ХХ ст.
304
2008. – 20 с.; Даценко І.С. Система наукової атестації в університетах Російської імперії у дру-
гій половині ХІХ – на початку ХХ ст. [Електронний ресурс] / І.С.Даценко. – Режим доступу:
www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Gileya/2009.../I4_doc.pdf; Микитюк О.М. Теорія і практика
організації науково-дослідної роботи у вищих закладах освіти України в XIX ст.: автореф. дис.
на здобуття наук. ступеня д-ра пед. наук: спец. 13.00.01 «Загальна педагогіка та історія педаго-
гіки» [Електронний ресурс] / О.М. Микитюк. – К., 2004. – 42 с.; Молчанов В. Життєвий рівень
представників науково-освітянської сфери в Правобережній Україні у ХІХ – на початку ХХ ст.
/ Володимир Молчанов // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. : Зб. наук. праць. –
К., 2007. – Вип.7. – С.55–74; Новичкова Н.А. Подготовка исследователей в области естествен-
ных наук в университетах России в XIX – начале XX века: автореф. дис. на соискание учен.
степени канд. пед. наук: спец. 13.00.01 «Общая педагогика, история педагогики и образования»
[Электронный ресурс] / Н.А.Новичкова. – Ставрополь, 2006. – 22 с.; Кукушкина Г.В. Политика
правительства России в области высшего образования в первой четверти ХІХ в.: автореф. на
соискание учен. степени канд. ист. наук: спец. 07.00.02 «Отечественная история» [Электрон-
ный ресурс] / Кукушкина Г.В. – Екатеринбург, 2003. – 24 с; Коровин В.М. Уставы российских
университетов: вторая половина ХІХ века и современность / Коровин В.М. // Вестник Воро-
нежского государственного университета. Серия: Проблемы высшего образования. – 2009. –
№1. – С.92–99; Шипилов А.В. Зарплата российского профессора в ее настоящем, прошлом и
будущем / Шипилов А.В. // ALMA MATER. Вестник высшей школы. – 2003. – №4. – С.33–42.
2. Цит. за: Микитюк О.М. Вказ. праця. – С.16.
3. Полное собрание законов Российской империи (далі – ПСЗРИ). – Собр.1. – Т.28. –
№21499. – С.592.
4. Даценко І.С. Вказ. праця; Додонова Г.В. Вказ. праця; Новичкова Н.А. Указ. соч.;
Писарєва Е.А. Вказ. праця та ін.
5. Коровин В.М. Указ. соч.; Молчанов В. Вказ. праця; Писарєва Е.А. Вказ. праця; Шипи-
лов А.В. Указ. соч. та ін.
6. Додонова Г.В. Вказ. праця; Кукушкина Г.В. Указ. соч.
7. Молчанов В.Б. Вказ. праця. – С.60.
8. ПСЗРИ. – Собр.1. – Т.28. – №21503. – С.652.
9. Там же. – Собр.2. – Т.38, отдел.1. – №39752. – С.637.
10. Там же. – Собр.2. – Т.38, отдел.1. – №39752. – С.637; Собр.1. – Т.28. – №21962. –
С.1303; Там же. – №21503 – С.651.
11. Шипилов А.В. Указ.соч.; Молчанов В. Вказ. праця.
12. Молчанов В. Вказ. праця. – С.72.
13. ПСЗРИ. – Собр.1. – Т.44, отд.2. – С.197.
14. Молчанов В. Вказ. праця. – С.62.
15. Шипилов А.В. Указ. соч. – С.35.
16. Молчанов В. Вказ. праця. – С.66.
17. Там само. – С.66–67.
18. Шипилов А.В. Указ. соч. – С.36–37.
19. Там же. – С.38.
20. Див.: ПСЗРИ. – Собр.1. – Т.28. – №21503. – С.652–653; Там же. – Т.31. – №24574. –
С.602; Шипилов А.В. Указ. соч. – С.34.
21. ПСЗРИ. – Собр.2. – Т.38, отдел.1. – №39752. – С.631; Там же. – Собр.3. – Т.4,
отдел.1. – №2404. – С.468.
22. Ніколаєва Т.М. Внесок підприємців в освітньо-культурний розвиток України (остання
третина ХІХ – початок ХХ ст.): дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Т.М. Ніколаєва. – Черкаси,
2005. – С.102–103.
Випуск XVI
305
23. Суровцева І.Ю. Меценатство в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ ст.: дис...
канд. іст. наук: 07.00.01 / І.Ю. Суровцева. – Донецьк, 2006. – С.102–103.
24. Там само. – С.102.
25. Янковий В. Меценати i засновники КПI: справи i час [Електронний ресурс] / Володимир
Янковий. – Режим доступу: http://kpi.ua/history-founders.
26. Наука [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://kharkov.vbelous.net/ukrain/science.htm.
27. Калита В. Цілину вітчизняної бактеріології розорювали в Одесі [Електронний ресурс] /
Василь Калита // Ваше здоров’я. – №34 (861). – Режим доступу: http://www.vz.kiev.ua/med/34-
06/1.shtml#1.
28. Наука [Електронний ресурс]…
29. Династия Терещенко: А.Н.Терещенко [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.ukrsugar.kiev.ua/history/index.php?idx=11.
30. Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л.В. Громашевського [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: http://duieih.kiev.ua/new_site.htm.
31. Калита В. Вказ. праця.
32. Там само.
33. Отчет комитета Черноморского яхт-клуба за 1913 год. (1875 – XXXVIII – 1914). – Одес-
са, [1914]. – С.24–25.
34. Скальковский А. Мои воспоминания о бароне А.Е. Массе / А. Скальковский // Одесский
вестник. – 1880. – №6. – С.2.
35. Там же.
|