Моніторинг теорії доказування у процесуальному праві України
Збережено в:
| Дата: | 2009 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України
2009
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13976 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Моніторинг теорії доказування у процесуальному праві України / Т.М. Барабаш // Судова апеляція. — 2009. — № 2(15). — С. 6-15. — Бібліогр.: 21 назв. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-13976 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Барабаш, Т.М. 2010-12-07T17:01:45Z 2010-12-07T17:01:45Z 2009 Моніторинг теорії доказування у процесуальному праві України / Т.М. Барабаш // Судова апеляція. — 2009. — № 2(15). — С. 6-15. — Бібліогр.: 21 назв. — укp. XXXX-0026 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13976 uk Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України Теорія та історія апеляційного судочинства Моніторинг теорії доказування у процесуальному праві України Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Моніторинг теорії доказування у процесуальному праві України |
| spellingShingle |
Моніторинг теорії доказування у процесуальному праві України Барабаш, Т.М. Теорія та історія апеляційного судочинства |
| title_short |
Моніторинг теорії доказування у процесуальному праві України |
| title_full |
Моніторинг теорії доказування у процесуальному праві України |
| title_fullStr |
Моніторинг теорії доказування у процесуальному праві України |
| title_full_unstemmed |
Моніторинг теорії доказування у процесуальному праві України |
| title_sort |
моніторинг теорії доказування у процесуальному праві україни |
| author |
Барабаш, Т.М. |
| author_facet |
Барабаш, Т.М. |
| topic |
Теорія та історія апеляційного судочинства |
| topic_facet |
Теорія та історія апеляційного судочинства |
| publishDate |
2009 |
| language |
Ukrainian |
| publisher |
Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України |
| format |
Article |
| issn |
XXXX-0026 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13976 |
| citation_txt |
Моніторинг теорії доказування у процесуальному праві України / Т.М. Барабаш // Судова апеляція. — 2009. — № 2(15). — С. 6-15. — Бібліогр.: 21 назв. — укp. |
| work_keys_str_mv |
AT barabaštm monítoringteoríídokazuvannâuprocesualʹnomupravíukraíni |
| first_indexed |
2025-11-25T22:43:44Z |
| last_indexed |
2025-11-25T22:43:44Z |
| _version_ |
1850570339086499840 |
| fulltext |
Моніторинг теорії доказування
у процесуальному праві України
Т. М. Барабаш,
кандидат юридичних наук, доцент,
головний консультант Інституту законодавства
Верховної Ради України
Останнім часом термін «моніторинг» вживається як постійне спостереження
за будь�яким процесом1. Розвиток інституту доказування у процесуальному
праві Україні є також процесом пізнання основних його категорій, спрямований
на встановлення істини у справі. Тому доречно говорити про систематизоване,
проведене за визначеною схемою спостереження за доказовою діяльністю, її
оцінку та порівняння відповідних параметрів такої діяльності у різних норма�
тивно�правових актах процесуального характеру з метою з’ясування можливості
створення окремого кодифікаційного акта, призначеного врегулювати відноси�
ни у сфері доказового права.
У контексті даного дослідження об’єктом моніторингу є процесуально�пра�
вові відносини у сфері доказової діяльності. Моніторингу можуть бути піддані
будь�які сегменти теорії доказів: елементи процесу доказування, ефективність
використання доказів та їх джерел, складові предмета доказування, суб’єкти до�
казової діяльності тощо. Розробка методологічних основ такого моніторингу у
контексті всього комплексу системи знань, сформованих у межах складових еле�
ментів предмета теорії доказування за своєю суттю має засадниче значення для
розвитку теорії та практики пізнання. Оскільки і ретроспективному, і поточно�
му комплексному моніторингу піддаються всі елементи предмета запропонова�
ної теорії, то правильне визначення відправних теоретичних положень відіграє
вирішальну роль і є основною складовою теоретико�методологічних знань про
методи пізнання процесу доказування у будь�якому судочинстві – кримінально�
6
№
2
(1
5
),
2
0
0
9
ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДОЧИНСТВА
1 Ведурнг Е. Оцінювання державної політики і програм / Пер. з англ. В.Шульга. – К., 2003. –
С. 146; Лендьел М., Винницький Б., Ратейчак Ю., Санжеровський І. Моніторинг та оцінювання про�
грам регіонального розвитку. – К., 2007. – С. 12; Проведення моніторингу дотримання прав і свобод
людини в установах петентенціарної системи України: Метод. посіб. – К., 2007. – С. 15; Скопен$
ко О.І., Цимбалюк Т.В. Сучасний словник іншомовних слів. – К., 2006. – 789 с.
му, цивільному, адміністративному, господарському. Розвиток теорії доказуван�
ня сьогодні є перспективним напрямом дослідження, спрямованим на виокрем�
лення самостійної галузі – процесуального права.
Враховуючи те, що сучасні уявлення щодо теорії доказування мають відобра�
жати її комплексний характер, на підставі проведеного аналітичного досліджен�
ня процесуального закону хотілося б зупинитися на необхідності вироблення
єдиної концепції процесу доказування у різних видах судочинства, яка б
об’єднувала предмети наук кримінального, цивільного, господарського,
адміністративного процесів і криміналістики; й досліджувала вказаний процес
як загальний для них об’єкт пізнання. Такий підхід забезпечить процеси інтег�
рації наукового знання, характерні для сучасної науки, визначаючи її зміст.
Наука є сферою людської діяльності, спрямованої на вироблення нових
знань. Як специфічна сфера, вона, крім того, є результатом суспільного поділу
праці, відокремлення суспільної праці від фізичної, перетворення пізнавальної
діяльності в особливу галузь занять певної групи людей. Теорію розглядають як
сукупність узагальнюючих положень, що утворюють науку. Вона виступає як
форма синтетичного знання і являє собою систему наукових концепцій, прин�
ципів, положень, фактів2. Процесуальна наука не є ані суто теоретичною, ані су�
то прикладною, а об’єднує в собі всі ці якості3. А те, що правильно для всієї про�
цесуальної науки, правильно й для її частини – теорії доказування.
Наукова діяльність зумовлює правотворчість, яка в свою чергу повинна базу�
ватися на основі методології системного і комплексного підходів. Методо�
логічною базою правотворення законодавства України є юридична доктрина
щодо умовного поділу права на галузі, враховуючи їх предмет і методи регулю�
вання. Також слід враховувати інтереси держави та потреби юридичної практи�
ки. Як наслідок, у системі законодавства існують не тільки однорідні галузі та
інститути законодавства, а й комплексні галузі та інститути. Це дає мож�
ливість створювати комплексні (міжгалузеві та міжінституційні) кодифіковані
акти, яким може стати Кодекс доказування.
В умовах розвитку правотворчої діяльності, система існуючих правових норм
регулювання суспільних відносин потребує моніторингу (відслідковування)
щодо їх дієвості в нових умовах і узгодження з новими соціальними відносина�
ми, зокрема щодо виявлення проблем в цих відносинах з науковим обґрунтуван�
ням їх вирішення. Це передусім потрібно для упередження негативних соціаль�
них наслідків.
У сучасній юриспруденції вживаються такі правові категорії, як: теорія до�
казів, доказове право, теорія доказового права, теорія доказування. У вищих на�
вчальних закладах юридичного спрямування вивчається «Теорія доказів» і як
свідчить практика, здебільшого в рамках цієї дисципліни розглядаються про�
блемні питання лише кримінально�процесуального доказування. Навіть у окре�
мих навчальних посібниках чи підручниках, які мають загальну назву «Теорія
доказів», викладають основні засади доказового права саме в кримінальному
процесі4. Але ж й інше процесуальне право (цивільне, господарське, адміністра�
Барабаш Т. М. Моніторинг теорії доказування у процесуальному праві України
7
№
2
(1
5
),
2
0
0
92 Теория доказательств в советском уголовном процессе / Под ред. Н.В.Жогина. – 2�изд., доп. –
М., 1973. – С. 15.
3 Коваленко Є.Г. Теорія доказів. – К., 2006. – С. 7.
4 Белкин А.Р. Теория доказывания: Научно�метод. пос. – М., 1999. – 429 с.; Коваленко Є.Г. Цит.
праця; Тертышник В.М., Слинько С.В. Теория доказательств: Учеб. пос. – Х., 1998. – 87 с.
тивне) містить загальні правила доказової діяльності. Тому слушно виникає за�
питання: чому до змісту теорії доказів (доказового права) входить лише
кримінально�процесуальний аспект? Логічніше тоді б говорити про теорію
доказів у кримінально�процесуальному праві.
Дослідження понятійного апарату сучасного доказування: і в гносеологічно�
му (пізнавальному), і в практичному аспектах, залишається актуальним для те�
оретиків й для практичних працівників, оскільки вся процесуальна діяльність
спрямована на встановлення істини у справі, що є неможливим без підтверджен�
ня тієї чи іншої тези беззаперечними доводами (доказами), які в свою чергу
встановлюються завдяки доказуванню. Серед останніх наукових доробок із вка�
заної проблематики слід виділити праці А.Р. Бєлкіна, Д.І. Бочарова, Є.Г. Кова�
ленка, І.В. Решетнікової, В.М. Тертишника, С.Я.Фурси, С.В. Щербакова та
інших відомих вчених різних галузей правової науки.
Більшість вчених зазначають, що доказування слід розглядати як процес
пізнання – чуттєвого (безпосереднього) і раціонального (опосередкованого)5.
З позиції гносеології доказування є специфічною процесуальною методологією
пізнання уповноваженими законом суб’єктами відповідного об’єкта досліджен�
ня6. Крім того, доказування розглядається і як практична діяльність по встанов�
ленню обставин справи залежно від виду судочинства. Тобто доказування
завжди виступає певною діяльністю визначених учасників того чи іншого про�
цесу, яка має відповідну мету, як і будь�яка людська діяльність.
Результатом діяльності з доказування визнається система доказів, здатна
відображати у всіх необхідних аспектах предмет доказування (сукупність обста�
вин, які необхідно встановити у справі). Готових доказів у природі не існує, то�
му під час провадження у справі докази і їх процесуальні джерела швидше фор�
муються на підставі здійснення пошукових, пізнавальних, посвідчувальних та
правозабезпечувальних заходів. Система доказів реконструює дійсність,
замінює реальні життєві події певними юридичними фактами.
Теорія доказів визначається як частина процесуально�правової науки, що
присвячена вивченню процесу доказування в ході проведення доказової діяль�
ності під час провадження у справі7 (кримінальній, цивільній, господарській,
адміністративній). Тобто це наука, яка вивчає принципи доказування і механізм
їх реалізації, сукупність і структуру доказування і доказів та розробляє рекомен�
дації з формування доказів і використання їх у судочинстві.
Доказове право – це система процесуальних норм, що регламентують цілі,
зміст, порядок і правові засоби виявлення, збирання, перевірки та оцінки судо�
вих доказів8. Воно входить до системи процесуального права і вивчається те�
орією доказування, причому не тільки в його статиці, а й у динаміці, у його істо�
ричному розвитку, в застосуванні на практиці як в Україні, так і за її межами.
Теорія доказів розробляє наукові рекомендації щодо розвитку доказового права
і його застосування у практичній діяльності.
Теорія та історія апеляційного судочинства
8
№
2
(1
5
),
2
0
0
9
5 Белкин А.Р. Цит. работа; Коваленко Є.Г. Цит. праця; Фурса С., Цюра Т. Докази і доказування у
цивільному процесі: Науково�практ. посіб. – К., 2005. – 256 с.; Щербаков С.В. Теория доказательств
и доказывания: содержание и проблемы: Монография. – Архангельск, 2007. – 263 с.
6 Белкин А.Р. Цит. работа. – С. 3.
7 Коваленко Є.Г. Цит. праця. – С. 7.
8 Элькинд П.С. Цели и средства их достижения в советском уголовно�процессуальном праве. –
Л., 1976. – С. 15.
Не маючи свого власного предмета правового регулювання, доказове право,
проте, впливає на досить специфічне коло суспільних відносин у сфері судочин�
ства, які складаються в процесі виявлення, збирання, закріплення, перевірки й
оцінки доказів9. Тому доказове право виділяють у підгалузь кримінально�про�
цесуального, цивільного процесуального, адміністративно�процесуального, гос�
подарського процесуального права, що має свої специфічні інститути. За своїм
змістом норми доказового права можуть розмежовуватись на норми загальної й
особливої частин даної підгалузі.
Теорія доказування поширюється на всі суспільні відносини, на всі явища
зовнішнього світу, які тим або іншим чином пов’язані з процесом доказування.
При здійсненні доказової діяльності її суб’єкти використовують закони логіки,
психології, теорії інформації.
Доказове право розглядається як система знань, як нормативне утворення.
Ми погоджуємось з думкою про визнання доказового права комплексним міжга�
лузевим процедурно�процесуальним інститутом з неоднорідністю його юридич�
ного змісту й вторинністю нормативної субстанції10. Доказове право містить як
процесуально�правові, так і матеріально�правові елементи, його норми
закріплено як в основних галузях, так і галузевих інститутах. Це свідчить про
його комплексність. Водночас доказовому праву властива цілісність, однорід�
ність фактичного змісту і відносна законодавча відокремленість. Загальноприй�
нятим є положення про те, що доказове право становить центральний інститут
процесуального права11.
Теорія доказування описує нормативний порядок доказування та його прак�
тичну реалізацію, звертаючи увагу на наявні труднощі, суперечності, прогалини
у практиці. Це відповідає адекватності теорії своєму предметові, тобто теорія до�
казів розробляє наукові рекомендації щодо розвитку процесу доказування. Та�
ким чином, теорія доказування має розглядатись саме як наука, оскільки остан�
ня покликана забезпечувати практику, надавати теоретичні основи для
розв’язання практичних проблем. Ознаками теорії доказування як специфічної
наукової діяльності є:
– наявність систематизованого знання (наукових ідей, теорій, концепцій, за�
конів, закономірностей, принципів, гіпотез, фактів тощо);
– наявність наукових проблем, об’єкта і предмета дослідження;
– практична значущість як явища (процесу), що вивчається, так і знань про
нього.
Як наука вона розробляє теорію доказового права, вивчає діюче процесуаль�
не право, його інститути, норми, практику їх застосування, історичний шлях
розвитку. Метою є пізнання соціальної, гносеологічної та правової сутності і
призначення доказування у сучасному суспільстві, запозичення досвіду законо�
давчого регулювання окремих процесуальних інститутів у зарубіжних країнах,
надання допомоги у правозастосовчій діяльності, у правильному і єдиному ро�
зумінні, тлумаченні процесуальних норм з доказування. Роль теорії доказуван�
ня у процесуальній науці зумовлена тим, що вона сприяє напрацюванню ефек�
Барабаш Т. М. Моніторинг теорії доказування у процесуальному праві України
9
№
2
(1
5
),
2
0
0
99 Коваленко Є.Г. Цит. праця. – С. 10.
10 Бочаров Д. Щодо потреби загальнотеоретичного дослідження проблем юридичного доказуван�
ня // Право України. – 2002. – № 5. – С. 131–133; Решетникова И.В. Доказательственное право
Англии и США. – М., 1999. – С. 192–276.
11 Белкин А.Р. Цит. работа; Фурса С., Цюра Т. Цит. праця.
тивних способів доказування, застерігає від можливих помилок при здійсненні
провадження у різних категоріях справ. Науковий аналіз правових норм та
практики їх застосування сприяє також удосконаленню чинного законодавства.
Таким чином, теорія доказів розглядається як наука, а доказове право ото�
тожнюється із теорією доказового права і виступає як система процесуальних
норм. Тобто зазначені категорії співвідносяться як частина (доказове право) і
ціле (теорія доказування).
Норми доказового права, що регулюють правила здійснення доказової діяль�
ності і відображають основні положення теорії доказування, закріплені у чинно�
му процесуальному законодавстві: Кримінально�процесуальному кодексі
України12, Цивільному процесуальному кодексі України13, Господарському
процесуальному кодексі України14, Кодексі адміністративного судочинства
України15. Положення доказування відображені і в проектах, які розглядаються
Верховною Радою України: Кримінально�процесуального кодексу України
(реєстр. № 1233 від 13 грудня 2007 р.)16, Господарському процесуальному ко�
дексі України (реєстр. № 0904 від 28 травня 2006 р.), Адміністративно�проце�
дурного кодексу України (реєстр. № 5462 від 29 квітня 2004 р.) (оскільки два
останні законопроекти відкликані розробниками, не будемо спинятись на ана�
лізі їх норм, що стосуються правил доказування).
Не маючи загальновизнаної самостійної галузі – процесуального права, ми
маємо процесуальне законодавство, яке містить норми доказового права. Тому
доцільно, на нашу думку, обговорити можливість здійснення його кодифікації.
Кодифікація законодавства як процес законодавчої уніфікації, як форма си�
стематизації передбачає системне упорядкування відповідних юридичних норм
у рамках правових інститутів, закріплення галузевої структури законодавства та
розвиток правових інститутів і галузей законодавства як органічних складових
єдиної системи законодавства шляхом уніфікації положень нормативно�право�
вих актів однакової юридичної сили і зведення їх до єдиного кодифікаційного
акта17.
Дослідження власне кодифікаційної діяльності починається із з’ясування об�
ставин, факторів, що зумовлюють її необхідність. На жаль, сьогодні навіть на до�
ктринальному рівні не опрацьовано питання про сучасну національну ко�
дифікацію, її межі, структуру, етапи тощо. Тобто втрачено методологічні і мето�
дичні орієнтири, спрямовані на те, що може бути предметом саме кодифіковано�
го акта як виду закону.
Кодифікаційна діяльність здійснюється компетентними правотворчими орга�
нами держави, а тому має державно�владний, офіційний характер і є різновидом
правотворчості. Її об’єктом виступає певна група нормативно�правових при�
Теорія та історія апеляційного судочинства
10
№
2
(1
5
),
2
0
0
9
12 Кримінально$процесуальний кодекс України (із змінами і доп. станом на 20.05.2008 р.). – К.,
2008. – 200 с.
13 Цивільний процесуальний кодекс України: Науково�практ. коментар за ред. В.М. Кравчук,
О.І.Угриновської. – К., 2006. – 944 с.
14 Господарський процесуальний кодекс України (із змінами і доп. станом на 01.09.2008 р.). – К.,
2008. – 163 с.
15 Матвійчук В.К., Хар І.О. Кодекс адміністративного судочинства України: Науково�практ. ко�
ментар.– К., 2007. – Т. 1. – 788 с.
16 Проект Кримінально�процесуального кодексу України (реєстр. № 1233 від 13.12.2007 р.) //
www. rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1.
17 Шемшученко Ю.С., Ющик О.І., Горбунова О.М. та ін. Кодифікація законодавства України: те�
орія, методологія, техніка. – К., 2007. – С. 81.
писів (відповідні розділи процесуальних кодексів), що мають спільний предмет
правового регулювання.
Така діяльність зумовлена передусім потребами суспільного розвитку і такою
властивістю об’єктивного юридичного права, як його системність. Метою ко�
дифікації законодавства України є створення чіткої структури правового регу�
лювання суспільних відносин між їх суб’єктами, забезпечення співвідношення
потреб та інтересів людини, соціальних спільнот та держави18. Змістом ко�
дифікаційної діяльності є переробка форми і змісту нормативно�правових при�
писів, їх узгодження та об’єднання у єдиний цілісний комплекс. Вона являє со�
бою процес, який складається з певних послідовних дій (операцій), стадій та
етапів і здійснюється на основі певних принципів, за допомогою певних засобів,
із застосуванням певних правил кодифікації. Результатом такої кодифікаційної
діяльності має бути створення кодифікаційних актів, тобто єдиних, внутрішньо
узгоджених за змістом і юридично цілісних нормативно�правових актів, які ма�
ють юридичну форму зовнішнього виразу (найменування): «закон», «кодекс»,
«основи законодавства», «положення», «статут» тощо.
При кодифікації законодавства увага повинна звертатися на визначення
структури, місця юридичних норм у системі правового регулювання. Необхідно
чітко визначити суб’єкти і об’єкти суспільних відносин, правила поведінки учас�
ників, їхні права та обов’язки. У теорії доказування присутні й об’єкти доказу�
вання (як правило, наявність або відсутність певного факту), і суб’єкти доказу�
вання, і принципи, і засоби доказування.
Основні принципи кодифікації теорії доказування мають виходити із га�
рантій дотримання прав і свобод громадян, адекватності їх законодавчого визна�
чення і можливості реалізації, комплексного підходу до врахування міжнарод�
ного досвіду і особливостей національних правових традицій. До таких прин�
ципів слід віднести:
– плановість, системність і систематичність проведення кодифікаційних
робіт;
– наукову обґрунтованість кодифікованих актів;
– забезпечення верховенства права та закону;
– врахування системно�структурних властивостей об’єктивного юридичного
права та законодавства;
– техніко�юридичну досконалість кодифікаційних актів;
– наближення кодифікаційної діяльності в Україні до європейських стан�
дартів, зумовлених особливостями континентальної правової системи;
– публічне обговорення проектів кодифікаційних актів.
Аналіз нормативного матеріалу процесуальних кодексів України дає мож�
ливість стверджувати наявність у різних юрисдикціях єдиного підходу до регла�
ментації доказування.
Про це свідчить, по�перше, універсальність понятійного апарату доказового
права: «фактичні дані», «допустимість» та інші успішно застосовуються у проце�
дурно�процесуальних нормах різної галузевої належності (КПК, ЦПК, ГПК,
КАС). По�друге, мета і предмет доказування визначаються в різних юрис�
дикціях ідентично (хоча останній у «чистому» вигляді закріплено лише в про�
Барабаш Т. М. Моніторинг теорії доказування у процесуальному праві України
11
№
2
(1
5
),
2
0
0
9
18 Шемшученко Ю.С., Ющик О.І., Горбунова О.М. та ін. Кодифікація законодавства України: те�
орія, методологія, техніка. – К., 2007. – С. 75.
екті КПК України): метою доказування зазвичай визнається забезпечення пра�
вильного і своєчасного вирішення справи (під останньою тут розуміється будь�
яка юридично значуща ситуація, що потребує офіційної констатації чи владно�
го втручання), а його предметом — обставини, які мають значення для вирішен�
ня справи по суті. По�третє, структура доказування однакова для всіх юрис�
дикцій. Одержання, розгляд та оцінка доказів є обов’язковими елементами про�
цедури доказування у кожній справі. Досягнення його мети можливе лише за їх
успішної сукупної реалізації19. Незважаючи на галузеву диференціацію та юри�
сдикційну специфіку процесуальних норм, які регламентують доказування,
закріплені в них уявлення про сутність і обов’язкові ознаки доказів принципо�
во не відрізняються. Доказами майже всюди вважаються фактичні дані, на
підставі яких у визначеному законом порядку встановлюються обставини, що
мають значення для правильного вирішення справи. У різних юрисдикціях ви�
користовуються фактично одні й ті самі засоби доказування.
Аналітичний огляд статей процесуальних кодексів, присвячених доказуван�
ню, дає змогу зробити такі висновки:
1. Найменше норм, що регулюють правила доказування, міститься в Госпо�
дарському процесуальному кодексі (12 статей): це пояснюється вузьким пе�
реліком джерел доказів у господарському процесі, зокрема, відсутністю такого
джерела, як показання свідка. У Кодексі адміністративного судочинства цьому
питанню приділено увагу у 18 статтях, чинний Кримінально�процесуальний ко�
декс містить 21 статтю, але 5 з них присвячено правам, обов’язкам і відповідаль�
ності свідка, що, на нашу думку, більше стосується правового статусу суб’єктів
кримінально�процесуальної діяльності. Проект КПК України є прогресивним
кроком уперед у питанні процесу доказування – тут уже у окремій статті гово�
риться про предмет доказування; приділено значну увагу елементам процесу до�
казування: збиранню, перевірці, оцінці доказів; визначено зміст, хоча і не всіх
ознак, оцінки доказів; розширено перелік джерел доказів. Загалом доказуванню
присвячено дві глави розділу 5 проекту (20 статей). І найбільш об’ємним на пра�
вила доказування є Цивільний процесуальний кодекс України, який містить
27 статей, розміщених у двох главах двох розділів.
2. У всіх без винятку процесуальних кодексах окремі статті присвячено тако�
му важливому елементу процесу доказування, як оцінка доказів, хоча не зро�
зуміло, чому в ЦПК і ГПК спочатку визначаються правила належності і допус�
Теорія та історія апеляційного судочинства
12
№
2
(1
5
),
2
0
0
9
19 Бочаров Д. Про місце доказового права у системі права // Право України. – 2003. – № 2. –
С. 30–34.
Закріплення правил доказування у процесуальних актах
Докази
ЦПК (27 ст.) КПК (21 ст.) КАС (18 ст.) ГПК (12 ст.)
тимості доказів (статті 58, 59 ЦПК; ст. 34 ГПК), а лише потім – правила оцінки
(ст. 212 ЦПК, ст. 43 ГПК). Кодекс адміністративного судочинства і чинний
Кримінально�процесуальний кодекс взагалі не виокремлюють належність і до�
пустимість доказів. Проект КПК виправив ситуацію, визначивши і оцінку до�
казів (ст. 150), і правила належності й допустимості (статті 151, 152).
3. Кодекс адміністративного судочинства і Цивільний процесуальний кодекс
на відміну від інших процесуальних кодексів досить широко висвітлюють види
експертиз, які можуть призначатися під час провадження у будь�якій справі
будь�якої юрисдикції: комплексну, комісійну, повтору і додаткову.
4. При визначенні поняття «докази» всі процесуальні кодекси вживають сло�
восполучення «будь�які фактичні дані», за допомогою яких встановлюються об�
ставини тієї чи іншої справи. І хоча не одне десятиліття точаться суперечки се�
ред науковців з приводу того, що слід розуміти під «фактичними даними» – чи
факти, чи відомості про факти, чи їх поєднання – все одно розробники проекту
Кримінально�процесуального кодексу України при визначенні доказів у
кримінальній справі вживають цей термін (ст. 146).
5. Ще один важливий сегмент доказування – його предмет. У різні часові
періоди в теорії будь�якого процесуального права приділяється значна увага як
законодавчому визначенню предмета доказування у справі, так і його змісту та
структурним елементам. У чинному ж процесуальному законодавстві на сьо�
годні жоден із кодексів не містить окремої статті, яка давала б визначення пред�
мета доказування, хоча теоретично це питання є досить актуальним і більшість
пропозицій науковців, які займаються дослідженням проблем доказування, сто�
суються змін до процесуального закону будь�якої юрисдикції шляхом
закріплення поняття і переліку обставин предмета доказування. Цивільний про�
цесуальний кодекс України в ст. 179 зазначає, що є предметом доказування у
цивільній справі, але стаття чомусь має назву «Дослідження доказів» (до речі,
співвідношення понять «дослідження» і «доказування» є спірними в теорії дока�
зування). Чинний Кримінально�процесуальний кодекс (ст. 64) дає перелік об�
ставин (який не відповідає потребам сьогоденної практики), що підлягають
встановленню у кримінальній справі і назва статті не стосується предмета дока�
зування. Проект КПК називає ст. 145 «Предмет доказування у кримінальній
справі», але знову ж таки без визначення, лише з переліком обставин предмета
доказування.
У теорії господарського і адміністративного процесів вивчається предмет до�
казування, але окремо не визначається у відповідних кодексах. У КАС України
таке поняття, як «предмет доказування» лише згадується через призму належ�
ності доказу (ст. 70).
Таким чином, оскільки процесуальні кодекси не містять дефінітивних норм,
які б визначали предмет доказування, даний інститут доказування неоднознач�
но тлумачиться і викликає низку спорів на практиці.
6. Цікавим виявляється і той факт, що при підготовці й обговоренні процесу�
альних законопроектів найменше спірних питань викликають саме розділи, що
стосуються доказування. Так, за час існування «найстарішого» Кримінально�
процесуального кодексу України (з 28.12.1960 р.) до нього 166 разів вносились
поправки. До глави 5 «Докази» було внесено зміни, переважно у 1984 році і у
2001 році – у зв’язку з прийняттям нового Кримінального кодексу України, які,
по суті, не стосувались змісту термінів із спільним коренем «доказ». При обгово�
Барабаш Т. М. Моніторинг теорії доказування у процесуальному праві України
13
№
2
(1
5
),
2
0
0
9
ренні двох проектів Кримінально�процесуального кодексу України (2003 р. і
2007 р.) не зустрічається жодного зауваження стосовно питань, пов’язаних із за�
гальними інститутами доказування. Все це свідчить про сталість інститутів дока�
зового права.
7. Аналіз природи понятійного апарату доказування і доказів дає безспірні
підстави констатувати, що всі загальні інститути доказового права пов’язані із
процесом пізнання дійсності, а отже, мають єдине начало, підкоряються єдиним
закономірностям і законам.
Українська правова система відстає у дослідженні процедури доказування
(теорії доказування) порівняно з аналогічними положеннями іноземних дер�
жав. Законодавча влада США, Великої Британії, Німеччини, Австрії приділяє
значну увагу процесу дослідження доказів, конкретизації процесуальних ас�
пектів елементів доказування, з урахуванням їх особливостей20.
Континентальні системи відомі ще як кодифіковані правові системи,
оскільки їх головною рисою є наявність кодексів з високим рівнем узагальнен�
ня і систематизації значної частини законодавства. Приділяється значна увага
підготовчим законопроектним роботам, коментарям авторів до проектів законів,
матеріалам обговорень. Вони використовуються у процесі офіційного тлумачен�
ня законодавства. Загальними рисами іноземного законодавства, присвяченого
доказуванню, є те, що воно систематизоване в певну процедуру або порядок.
Як слушно зазначає І. Решетнікова, для визнання доказового права са�
мостійною галуззю у нього завузький предмет регулювання, а сприймати його як
підгалузь можна лише за умови визнання процесуального права єдиною ком�
плексною галуззю21. Найпоширенішим різновидом комплексних правових
інститутів є міжгалузеві. Вони виникають на перетині суміжних галузей права й
втілюють функціональні та предметно�регулятивні міжгалузеві зв’язки.
На нашу думку, теорія доказів потребує законодавчого закріплення, можли�
во лише загальна її частина, у окремому нормативно�правовому акті (напри�
клад, Кодексі доказування). Такий акт розглядатиметься як комплексний
(міжгалузевий) закон, що містить норми декількох галузей процесуального пра�
ва, які регулюють різні суспільні відносини, що становлять відносно самостійну
сферу суспільного життя, яке потребує юридично різнорідних способів впливу,
що складаються у цілісний комплексний метод. Така кодифікація забезпечить
єдиний підхід до визначення спільних категорій доказового права: доказування,
його елементів, поняття доказів, засобів доказування, джерел доказів і носіїв до�
казової інформації, доказових фактів тощо.
Нормативне регулювання й теоретичне дослідження проблем доказування
посідає чільне місце і у процесуальному праві, найважливішою складовою яко�
го є доказове право, і в процесуальній науці, де провідну роль відіграє теорія до�
казування. Враховуючи понятійний склад, зміст і мету доказового права, можна
зробити висновок, що доказування є ширшим поняттям, ніж докази, і включає в
себе останнє. Тому потрібно говорити не про теорію доказів, а про теорію доказу�
вання. Спільні дослідження на межі природничих та правових дисциплін мають
Теорія та історія апеляційного судочинства
14
№
2
(1
5
),
2
0
0
9
20 Михеєнко М.М., Молдован В.В., Радзієвська Л.К. Порівняльне судове право: Підручник. – К.,
1993. – 328 с.; Решетникова И.В. Доказательственное право Англии и США. – М., 1999. –
С.192–276.
21 Решетникова И.В. Курс доказательственного права в российском гражданском судопроизвод�
стве. – М., 2000. – С. 46.
привести до суттєвого розвитку саме теорії доказування, а не процесу доказуван�
ня, над удосконаленням якого мають працювати теоретики та практики�право�
знавці. Тому вважається доцільним існування такого напряму досліджень, як
теорія доказування.
Основними аргументами на підтвердження того, що теорія доказування є
комплексним міжгалузевим інститутом, загальна частина якого потребує
об’єднання в один кодифікований акт, є такі:
– в основі будь�якого доказування лежить процес пізнання;
– докази – це завжди відомості про обставини, які встановлюються одними і
тими самими засобами доказування;
– підхід до достовірності та достатності доказів також має подібність, що ся�
гає корінням у гносеологічні процеси;
– засоби доказування однакові для будь�якого процесу дослідження доказів
у сфері правозастосування;
– порядок дослідження доказів має загальні риси, що зумовлено правовими
та психологічними ознаками.
Враховуючи умовний поділ доказового права на загальну і особливу частини,
проголошується така структура проекту кодексу:
Розділ І. Загальні положення
Стаття 1. Призначення Кодексу з доказування
Стаття 2. Завдання і принципи доказування
Розділ ІІ. Процес доказування
Стаття 3. Сутність і мета доказування
Стаття 4. Елементи процесу доказування
Стаття 5. Збирання і перевірка доказів
Стаття 6. Оцінка доказів
Стаття 7. Належність і допустимість доказів
Стаття 8. Достатність і достовірність доказів
Стаття 9. Предмет доказування
Стаття 10. Межі доказування
Стаття 11. Суб’єкти доказування
Стаття 12. Звільнення від доказування
Розділ ІІІ. Докази та їх джерела
Стаття 13. Докази та їх ознаки
Стаття 14. Види доказів
Стаття 15. Факти у доказуванні
Стаття 16. Джерела доказів
Стаття 17. Докази, здобуті в результаті міжнародної правової допомоги
Уперше запропонована структура Кодексу є попередньою і потребує подаль�
шого доопрацювання шляхом співпраці науковців�теоретиків, процесуалістів і
практиків. Не стверджуючи, що створення такого нормативно�правового акта є
пріоритетним завданням сьогодні, впевнені, що дослідження у даному напрямі є
перспективним і спрямоване на удосконалення правотворчого процесу.
Барабаш Т. М. Моніторинг теорії доказування у процесуальному праві України
15
№
2
(1
5
),
2
0
0
9
|