Співвідношення права і моралі
Gespeichert in:
| Datum: | 2009 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України
2009
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13977 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Співвідношення права і моралі / Ю.М. Самолюк // Судова апеляція. — 2009. — № 2(15). — С. 16-23. — Бібліогр.: 12 назв. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-13977 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Самолюк, Ю.М. 2010-12-07T17:03:15Z 2010-12-07T17:03:15Z 2009 Співвідношення права і моралі / Ю.М. Самолюк // Судова апеляція. — 2009. — № 2(15). — С. 16-23. — Бібліогр.: 12 назв. — укp. XXXX-0026 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13977 uk Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України Теорія та історія апеляційного судочинства Співвідношення права і моралі Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Співвідношення права і моралі |
| spellingShingle |
Співвідношення права і моралі Самолюк, Ю.М. Теорія та історія апеляційного судочинства |
| title_short |
Співвідношення права і моралі |
| title_full |
Співвідношення права і моралі |
| title_fullStr |
Співвідношення права і моралі |
| title_full_unstemmed |
Співвідношення права і моралі |
| title_sort |
співвідношення права і моралі |
| author |
Самолюк, Ю.М. |
| author_facet |
Самолюк, Ю.М. |
| topic |
Теорія та історія апеляційного судочинства |
| topic_facet |
Теорія та історія апеляційного судочинства |
| publishDate |
2009 |
| language |
Ukrainian |
| publisher |
Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України |
| format |
Article |
| issn |
XXXX-0026 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/13977 |
| citation_txt |
Співвідношення права і моралі / Ю.М. Самолюк // Судова апеляція. — 2009. — № 2(15). — С. 16-23. — Бібліогр.: 12 назв. — укp. |
| work_keys_str_mv |
AT samolûkûm spívvídnošennâpravaímoralí |
| first_indexed |
2025-11-25T23:07:45Z |
| last_indexed |
2025-11-25T23:07:45Z |
| _version_ |
1850578762016489472 |
| fulltext |
Співвідношення права і моралі
Ю. М. Самолюк,
радник голови Апеляційного суду м. Києва
У суспільстві діють різноманітні соціальні норми: правові, моральні,
релігійні, етичні, естетичні, корпоративні, норми звичаїв, традицій тощо.
У юридичній літературі під соціальними нормами розуміють загальні прави�
ла поведінки людей у суспільстві, що зумовлені об’єктивними закономірностя�
ми, є результатом свідомої вольової діяльності певної частини чи всього
суспільства і забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу1.
У процесі взаємодії і взаємного впливу різних видів соціальних норм кожний із
них, маючи загальні риси, характеризується і своїми специфічними особливос�
тями.
Важливу роль у системі соціального регулювання з часу його виникнення
стало відігравати право. За всієї своєї відносної самостійності право, як і інші
види соціальних норм, виконує свої специфічні регулятивні функції не ізольо�
вано й окремо, а в єдиному комплексі та тісному взаємозв’язку з іншими
соціальними регуляторами. Слід зазначити, що в правовій доктрині існують
різні думки щодо співвідношення права з іншими видами соціальних норм, його
специфічних рис, місця і ролі у системі соціальних норм. Тому цікавим, на на�
шу думку, є питання взаємодії, виявлення спільних та відмінних рис права з
іншими соціальними нормами, а особливо співвідношення права та моралі.
Ознайомившись з деякими правовими джерелами стосовно проблеми
співвідношення і взаємодії права та моралі, можна зазначити, що існує дві ос�
новні позиції щодо цього: 1) право і мораль взаємодіють, хоча мають деякі
відмінні риси; 2) позиція проти змішування права та моралі. Наприклад,
В. Нерсесянц вважає, що помилковими є думки стосовно того, що право повин�
но бути моральним, оскільки це означає, що право повинно бути не правом, а мо�
раллю, що зміст закону (позитивного права) повинен бути не правовим, а мо�
ральним. І подібне моральне праворозуміння деформує сутність не тільки права,
а й моралі, оскільки моралізація права супроводжується юридизацією моралі.
А метою теоретично розвинутого юридичного праворозуміння є правовий закон
(а не моральний закон)2.
Стосовно першої точки зору ще Кант у своєму праворозумінні спирався на
ідею моральної автономії особистості, її абсолютної самоцінності, її можливості
самій собі створити закон, знати свій обов’язок і реалізовувати його3. Кант своїм
моральними вченням про право морально (і філософськи) виправдовує і возве�
личує «матерію» та принцип права, але досягається це у нього ціною «юриди�
зації» моралі, принципом і категоричним імперативом якої є принцип права4.
Філософське вчення про право І. Кант відносить до сфери моральної філософії.
Теорія та історія апеляційного судочинства
16
№
2
(1
5
),
2
0
0
9
1 Философия Канта и современность / Под общ. ред. Т.И. Ойзермана. – М., 1974. – С. 81.
2 Іванівська Л.П. Звичаєве право в Україні: Навч. посіб. – К., 2002. – С. 81–84.
3 Кант И. К вечному миру. Трактаты о вечном мире. – М., 1963. – С. 112.
4 Іванівська Л.П. Цит. праця. – С. 112.
На відміну від цього «юрист, якщо він в той же час (у моральному відношенні)
не філософ», розцінюється ним лише як законознавець, який стоїть «поряд з
владою», обов’язки якого полягають у тому, щоб «застосовувати існуючі закони,
а не досліджувати, чи потребують вони поліпшення»5. Проблема розрізнення
права і закону розкривається у Канта в контексті співвідношення права і моралі.
Морально обґрунтований закон у І. Канта – це розумне право, продиктоване
ідеєю розуму. Спільність моралі та права полягає, за Кантом, у тому, що вони яв�
ляють собою правила, продиктовані ідеєю розуму. Специфіка моралі – в тому,
що вона потребує автономного встановлення і виконання «обов’язку заради са�
мого обов’язку» – без будь�яких зовнішніх розрахунків, впливів, нагород.
В. Соловйов зазначає, що «право починається з духовних начал». Жити і по�
водитися відповідно до права – не тільки уловлювати правову суть життєвих си�
туацій, робити чи слідувати відповідним юридичним рішенням, опиратись на
діючі норми і т. д., а й, зокрема, діяти соціально й духовно виправдано. Тобто так,
щоб у житті людей торжествували правда, справедливість, високі моральні заса�
ди. Усе це є не тільки у високих і етичних постулатах, у релігійних заповідях і
канонах, а й у самому праві, затверджується в правовій матерії в силу вимог
життя і раціональних засад і що найбільш суттєво – в силу самої природи права,
його власної юридичної логіки. А звідси, як це дедалі більше проявляється у роз�
витку права, – по всьому тому, стосується змісту, історичного призначення пра�
ва, що виражає головні «імперативи» людської цивілізації.
Загальне формальне визначення права як свободи, зумовленої рівністю, тоб�
то рівним обмеженням, хоч означає власну сферу юридичних відносин, але ще
нічого не говорить про їх справжній зміст, а тому й не може саме по собі слугу�
вати вирішенню питання про зв’язок між правом і мораллю6.
Мораль – система норм і принципів, які виникають із потреби узгодження
інтересів індивідів один із одним і суспільством (класом, соціальною групою,
державою), спрямовані на регулювання поведінки людей відповідно до понять
добра і зла й підтримуються особистими переконаннями, традиціями, вихован�
ням, силою громадської думки7.
Мораль має історичний характер, але за всіх часів критерієм моральних норм
виступають категорії добра, зла, чесності, порядності, совісті. Воно охоплює май�
же всі сфери життя – економіку, політику, право та ін.
За допомогою моралі узгоджується поведінка особи з інтересами суспільства,
долаються суперечності між ними, регулюється міжособистісне спілкування.
Визначень права, як вважає Т. Фуллер, є багато. Але коли право порів�
нюється з мораллю, то немовби припускається, що всім відомо, що стоїть за дру�
гим словом цього порівняння.
Томас Рід Пауелл зазвичай говорив: «Якщо ви можете думати про щось,
пов’язане з чимось іншим, не думаючи про те, з чим воно пов’язане, то у вас юри�
дичний склад розуму. У цьому разі мені здавалося, що юридичний склад розуму
взагалі вичерпує себе в роздумах про право і схильний так і не дослідити того, з
чим право пов’язане й від чого його відрізняють». Автор зробив спробу віднови�
ти цю рівновагу, наголошуючи в основному на відмінності між тим, що він нази�
Самолюк Ю. М. Співвідношення права і моралі
17
№
2
(1
5
),
2
0
0
9
5 Копейчиков В.В. Правознавство. – К., 2002. – С. 173.
6 Лон Л. Фуллер. Мораль право. – К., 1999. – С. 4.
7 Соловьев В. Право и нравственность. – М., 2001. – С. 265.
ває мораллю обов’язку і мораллю прагнення. Відсутність такого розрізнення
стала, на його думку, причиною багатьох неясностей у дискусіях між правом і
мораллю8.
У суспільстві право й мораль тісно пов’язані. Їх співвідношення прояв�
ляється в стані єдності, відмінності та взаємодії. З позиції визначення права
вирізняють усвідомлення людиною свого внутрішнього «я», якого вона повинна
неухильно дотримуватись, і конкретні форми, межі зовнішнього прояву пове�
дінки особи до інших людей, соціальної групи, суспільства, держави у вигляді
вимоги, веління, заборони.
«Золотим правилом» моралі, відомим із найдавніших часів, є таке: «Не роби
щодо інших так, як ти не хотів би, щоб вони робили щодо тебе». У багатьох
випадках правові норми як би виростали з моральних принципів.
Дотримання норм права – моральний обов’язок громадянина, який визна�
чається моральною і правовою культурою суспільства.
Правда, жодне суспільство в історії розвитку людства не досягло гармонії
права й моралі.
Як самостійні нормативні регулятори право й мораль водночас мають спільні
риси. Зокрема, і право, і мораль:
– регулюють відносини між людьми (спільний родовий предмет регулю�
вання);
– це правила поведінки загального характеру, оскільки адресовані якщо не
до всіх, то принаймні до великої групи людей, а не до конкретних осіб;
– спрямовані на встановлення визначеного порядку в суспільних відносинах
(спільна родова мета);
– можуть збігатися за змістом, коли норми права закріплюють норми моралі
(наприклад, християнську моральну заповідь «не укради» повторює відповідна
заборона у Кримінальному кодексі);
– мають єдину духовну природу, єдиний ціннісний стрижень – справед�
ливість. Навіть у класовій державі норми права були вираженням справедли�
вості, на якій ґрунтуються норми моралі. Останні, своєю чергою, були зумовлені
матеріальним і духовним розвитком суспільства;
– виконують функцію соціального компромісу між індивідом, групою інди�
відів і суспільством, сприяють збереженню стабільності й рівноваги у
суспільстві;
– мають нормативний характер, тобто формують правила, межі свободи
суб’єктів, є засобами нормативного вираження справедливості;
– є універсальними критеріями оцінки поведінки суб’єктів у різних сферах
суспільної діяльності;
– сприяють певному типу культури, рівневі розвитку суспільства.
Взаємодія норм права і норм моралі в процесі правотворчості проявляється у
тому, що:
– норми права створюються з урахуванням норм моралі, що панують у
суспільстві, виступають як формально (офіційно) визначена міра справедли�
вості, і тому право в широкому розумінні є моральним явищем. Наприклад, за�
борона вбивства – це насамперед моральна заборона, а потім уже правова;
– норми права змінюються і розвиваються під впливом норм моралі. Напри�
клад, зміна ставлення до комерційної діяльності зажадала юридичного
Теорія та історія апеляційного судочинства
18
№
2
(1
5
),
2
0
0
9
8 Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. – Х., 2001. – С. 6–18.
закріплення, оскільки норма, що забороняє комерційну діяльність в Україні,
морально відпала;
– норми права скасовуються у разі невідповідності вимогам норм моралі, яка
панує в суспільстві. Наприклад, смертна кара в Україні;
– норми права оцінюються громадянином, який реалізує їх із погляду мо�
ралі;
– норми права тлумачаться посадовою особою, яка здійснює правозахисну
діяльність, відповідно до норм моралі, що панують у суспільстві. Особливо це
стосується тих норм права, котрі містять у своєму тексті оцінні поняття (напри�
клад, «цинізм», «особливе зухвальство» – у кримінальному законодавстві
України). Їх неможливо зрозуміти і застосувати без звернення до норм моралі;
– правозастосовний процес, включаючи його останню стадію – прийняття
правозастосовного акта, здійснюється з урахуванням норм моралі;
– своєю чергою норми права сприяють утвердженню прогресивних мораль�
них уявлень. Наприклад, ст. 21 Конституції України закріплює гуманістичні за�
сади справедливості: «Всі люди є вільними й рівними у своїй гідності та правах»;
– норми права сприяють усуненню перепон на шляху розвитку нових мо�
ральних норм. Наприклад, норма про рівність форм власності формує у грома�
дян не лише необхідне почуття відповідальності за цілісність державної і кому�
нальної власності, а й моральне право господаря, власника;
– норми права виступають як засоби охорони й захисту норм моралі. Напри�
клад, статті Цивільного кодексу спрямовані на захист і охорону таких мораль�
них цінностей, як добре ім’я, незаплямована репутація, честь, гідність.
Розмежування права й моралі може бути проведене за рядом таких критеріїв:
1. За походженням: норми моралі формуються поступово, в процесі
суспільного життя на основі уявлень про добро й зло, справедливість, честь, без�
честя, мають неофіційний характер і можуть передаватися з покоління в по�
коління; норми права складаються у процесі взаємодії людей як певні норми,
повторювані відносини та ідеї, які визнає і захищає держава, і мають офіційний
загальнообов’язковий для всіх осіб характер.
2. За сферою регулювання: моральне регулювання поширюється на відноси�
ни, які не піддаються зовнішньому контролю, на відносно вузьку сферу міжосо�
бового спілкування – кохання, дружбу, взаємодопомогу тощо; норми права ре�
гулюють лише ті відносини, які мають загальносуспільне значення і є найваж�
ливішими.
3. За формою вираження: норми моралі не мають офіційно фіксованих норм
вираження і можуть міститися у релігійних заповідях, традиціях, прислів’ях та
ін.; право ж має ознаку інституціоналізованості, його норми набувають фор�
мального виразу в нормативних актах та приписах, встановлених державою, –
законах, указах, постановах, наказах, інструкціях та ін.
4. За ступенем деталізації: норми моралі не містять точних деталізованих пра�
вил поведінки, вони виступають як принципи проголошення безособової повин�
ності формування бажаної поведінки; норми права й законодавства, в якому
право втілюється, є деталізованими правилами про належну, бажану і забороне�
ну поведінку, яка реалізується через механізм правового регулювання.
5. За засобами забезпечення виконання та специфікою санкцій: додержання
моралі забезпечується внутрішнім переконанням, чинністю громадської думки,
суспільним впливом, соціально�психологічними стереотипами; право охоро�
Самолюк Ю. М. Співвідношення права і моралі
19
№
2
(1
5
),
2
0
0
9
няється та гарантується примусовою силою держави. Порушення правових
норм зумовлює юридичну відповідальність – негативні наслідки майнового, осо�
бистого й організаційного характеру, що застосовується в певному порядку дер�
жавним апаратом. При цьому перелік санкцій має чітко фіксований характер.
Деякі колізії у взаємодії права та моралі виникають у питаннях трансплан�
тації органів та інших анатомічних матеріалів людини, проведення клінічних
випробувань лікарських засобів на пацієнтах (добровольцях), штучного
запліднення, прискорення смерті невиліковного хворого для припинення його
страждань та ін.
Важливу роль моральні норми відіграють у процесі правозастосовної діяль�
ності при вирішенні конкретних юридичних справ. Так, мотив і мета деяких зло�
чинів, інших правопорушень є обов’язковими або додатковими ознаками, що
повинні бути встановлені при кваліфікації. А в разі припинення судового
рішення про позбавлення батьківських прав моральний фактор часом є
вирішальним.
Досить складним не тільки з правового, а й з морального боку є питання три�
мання взятих під варту і засуджених осіб. До уваги беруться юридичні,
соціальні, економічні, географічні і, звісно, моральні фактори сумісного перебу�
вання засуджених і їх охорони. Йдеться і про розміщення засуджених за кате�
горіями, умовами тримання, обмеженнями, видами і порядком покарань (пока�
рання не повинні бути жорстокими чи такими, що принижують людську
гідність), а також про деякі інші фактори.
Окремі норми права, здебільшого процесуальні, в моральному змісті нейт�
ральні (наприклад, у ст. 38 Кримінально�процесуального кодексу України
йдеться про передачу справи одного суду до іншого і норма байдужа у морально�
му відношенні).
Дуже часто існує невідповідність між правом і мораллю. У деяких межах уза�
конюється свобода аморальної поведінки чи в деяких межах аморальність є пра�
вом і гріх не є злочином. Наприклад, людина, яка пиячить насамоті і яка відмов�
ляється допомагати ближнім, котрі потребують цього, – права, а людина, що
вламується до цього негідника, – не права. Чому це так? Мабуть, відмінність
проста: перший за всієї своєї негідності сидить спокійно й нікого не зачіпає, тоді
як другий влаштовує наступальне насильство. Значить, закон дозволяє амо�
ральність «страждаючу» і забороняє аморальність діючу: закон проти нападаю�
чого, але й цей принцип не може бути відповідно проведеним. Існує злочинна
бездіяльність: не тільки лікар чи міліціонер, а й кожна людина зобов’язана за за�
коном, у відомих випадках, надавати допомогу ближнім, і хто в тих випадках за�
лишається тим, хто постраждав, належить законній відповідальності. Очевидно,
відносини між правом і мораллю надто складні для того, щоб принцип ділення
вичерпувався тут однією простою ознакою9.
Визнаючи між правом і мораллю внутрішній смисловий зв’язок, вважаючи,
що вони нероздільні і в прогресі, і в занепаді своєму, ми стикаємося з двома ко�
роткими поглядами, які заперечують цей зв’язок на прямо протилежних «осно�
вах». Один погляд виступає в ім’я моралі і, бажаючи захистити запропоновану
чистоту морального інтересу, безперечно, відштовхує право й усе, що його сто�
сується, як приховане зло. Інший погляд, навпаки, заперечує зв’язок моралі й
Теорія та історія апеляційного судочинства
20
№
2
(1
5
),
2
0
0
9
9 Лон Л. Фуллер. Цит. праця. – С. 28–32.
права в ім’я останнього, визнаючи юридичну галузь відносин як цілком са�
мостійну і яка характеризується власним абсолютним принципом. Відповідно до
першої точки зору зв’язок права шкідливий для моралі; відповідно до другої –
зв’язок з мораллю в кращому разі не потрібен для права10.
Моральний принцип вимагає, щоб люди вільно удосконалювались; для цього
необхідне існування суспільства, але суспільство не може існувати, якщо кож�
ному бажаючому дозволяється безборонно вбивати й калічити своїх ближніх;
відповідно, примусовий закон, який дійсно не допускає злу волю до таких
крайніх виявів, що руйнують суспільство, є необхідною умовою морального вдо�
сконалення і в цій якості вимагається самим моральним початком, хоча і не є йо�
го прямим вираженням.
Припустимо, вища мораль вселяє нам байдужість до того, що нас пограбують,
покалічать, вб’ють, але та ж мораль (з альтруїстичного боку) не дозволяє нам бу�
ти байдужими до того, щоб наші близькі безперешкодно ставали вбивцями і вби�
тими, грабіжниками і пограбованими, і щоб суспільство, без якого й одна особа
не може жити й удосконалюватись, підлягало небезпеці руйнування. Така бай�
дужість була б ознакою моральної смерті.
Потреба особистої свободи припускає – для власної своєї реалізації – утиск
свободи тією мірою, якою вона за даного становища людини несумісна з буттям
суспільства загальним благом. Ці два інтереси – індивідуальної свободи й
суспільного благополуччя – протилежні для абстрактної думки, але однаково
обов’язкові морально, в дійсності збігаються. З їх зустрічі народжується право11.
Таким чином, право природне є і право позитивне й з цього боку може вира�
жатись у такій формулі: право є історично рухоме визначення примусової рівно�
ваги між двома моральними інтересами: формально моральним інтересом особи�
стої свободи і матеріально моральним інтересом суспільного блага.
Ще яснішим є збіг обох моральних інтересів у галузі права кримінального.
Свобода кожної людини чи її природне право жити, діяти й удосконалюватись
було би, мабуть, лише словом, якби реалізація цього права залежала від сваволі
будь�якої іншої людини, якій захочеться вбити чи скалічити свого ближнього
або забрати в нього засоби для існування. І якщо я маю природне право відсто�
ювати примусовими засобами свою свободу і безпеку від посягань чужої злої
волі, то відстоювати проти неї інших за допомогою тих же засобів – мій прямий
моральний обов’язок. Цей спільний для всіх обов’язок і виконується публічним
правом – кримінальним, забезпеченим усіма необхідними для цього засобами.
Але, захищаючи свободу мирних людей, кримінальне право залишає до�
статній простір і для дії злої волі й не змушує нікого бути доброчесним. Зла й
пристрасна людина може, якщо хоче, проявити свою злість у особистому злі,
інтригах, наживі, сварках, а свої хибні пристрасті – в пияцтві, азартних іграх,
розпусті. Тільки тоді, коли зла воля чинить замах на об’єктивні, публічно виз�
нані норми людських стосунків, загрожує безпеці самого співжиття, тоді тільки
інтерес суспільного блага, який збігається з інтересом мирних людей, повинен
примусово обмежити свободу злочинця. Право в інтересах свободи дозволяє лю�
дям бути обмеженими, не втручатись у їх вільний вибір між добром і злом; воно
тільки в інтересах суспільного блага перешкоджає обмеженій людині бути
Самолюк Ю. М. Співвідношення права і моралі
21
№
2
(1
5
),
2
0
0
9
10 Лон Л. Фуллер. Цит. праця. – С. 5.
11 Нерсесянц В.С. Философия права: Учеб. для вузов. – М., 2003. –38–39.
злодієм, небезпечним для самого існування суспільства. Завдання права зовсім
не в тому, щоб злий світ перетворився на царство Боже, а тільки в тому, щоб він
не перетворився на пекло12.
Отже, право як загальна норма може керуватися лише визначеними наміра�
ми, які дозволяють загальнодоступну перевірку. За особистих образ, які підля�
гають кримінальній відповідальності, ображеному дозволяється, якщо він хоче,
помститися тому, хто ображає, тими ж засобами – його свобода зла поважається
тут так, як і свобода зла його противника; а якщо він морально вище того і не
вважає помсту для себе дозволеною, то він все одно не звернувся б до зовнішньо�
го закону, незважаючи на всю свою чутливість до образи. Якщо ж він відмов�
ляється від помсти, тим краще для нього і для суспільства, якому надається пра�
во вільно висловити своє моральне судження. Для юридичної оцінки важлива не
зла воля сама по собі, і не результат дії сам по собі, який може бути й випадко�
вим, а тільки зв’язок наміру з результатом, чи ступінь стійкості та послідовності
злої волі в реальних діях, так як цей ступінь реалізації і відповідний ступінь без�
пеки для суспільства підлягають об’єктивному визначенню.
Отже, можна зробити висновок, що, незважаючи на відмінності між правом і
мораллю, мораль впливає на зміст і функціонування права. Вона впливає на
право по лінії правотворчості, правозастосування і правовиховання.
Особи, які складають законодавчий корпус, самі є носіями визначеної моралі,
мають визначені уявлення про добро і зло, сукупності моральних цінностей. Їхні
моральні погляди впливають на зміст законів, що приймаються. Але законо�
давчі органи, приймаючи закон, повинні керуватися не стільки особистими мо�
ральними уявленнями, скільки рівнем морального стану суспільства загалом.
Чим точніше й адекватніше в законах виражені моральні погляди суспільства,
тим ефективніше діють закони.
Врахування вимог панівної в суспільстві моралі робить саме право морально
змістовним.
Вимоги права збігаються з вимогами моралі. Можна погодитись, що право –
це мінімум моралі. Дійсно, в праві виражено багато різних моральних норм: не
вбий, не вкради, будь чесним, справедливим... Мораль у порівнянні з правом
ставить більш високі вимоги. Право цікавить зовнішня складова поведінки. Мо�
раль же вимагає поводитися передусім за велінням совісті, за внутрішніми пере�
конаннями.
Мораль виступає як критерій оцінки права. Право, що не відповідає її вимо�
гам, оцінюється негативно, морально не схвалюється, осуджується.
Моральне становище суспільства впливає не тільки на застосування права, а
й на інші форми його реалізації. Чим вищий рівень моральної свідомості членів
суспільства, тим легше, безболісно і безкомпромісно дотримуються й викону�
ються норми права. Навпаки, моральний нігілізм завжди йде в ногу з правовим
нігілізмом.
Право часто включає прямі положення дотримуватися норм моралі й у разі їх
порушення встановлює неблагополучні для порушника юридичні наслідки.
Особливі моральні вимоги право висуває до працівників юридичної сфери.
Закони про суди, прокуратуру, адвокатуру вимагають неухильного додержання
норм моралі у відповідній сфері процесуальної діяльності, фактично ніби окрес�
Теорія та історія апеляційного судочинства
22
№
2
(1
5
),
2
0
0
9
12 Нерсесянц В.С. Цит. праця. – С. 42.
люють моральний ідеал судді, прокурора, адвоката й державного діяча. У ряді
випадків розробляються кодекси честі. Наприклад, Управлінням Міжнародної
асоціації юристів, яка об’єднує понад 2 мільйони юристів із 170 країн, у 1995 ро�
ці в Единбурзі ухвалено Генеральні принципи етики адвокатів.
Зневажання мораллю межує із зневажанням права. І це природно, позаяк
їхні вимоги багато в чому збігаються.
Таким чином, право тісно взаємодіє з мораллю, вони характеризуються
спільними ознаками, хоча мають і відмінні риси.
Судова влада
у процесі забезпечення демократизму
сучасної Української держави
В. В. Сенчук,
здобувач Національного університету
«Острозька Академія»
Становлення України як сучасної демократичної держави нерозривно
пов’язано з утвердженням і вдосконаленням функціонування властивих для де�
мократії інститутів, які покликані забезпечувати не лише демократизм держав�
ної влади загалом, а й створювати систему гарантій для тих фундаментальних
правових цінностей і принципів, які становлять основу демократичної ор�
ганізації публічної влади. З огляду на це проблема науково�теоретичного
дослідження проблем організації і функціонування основних інститутів демо�
кратичної держави є важливим актуальним завданням юридичної науки, насам�
перед таких дисциплін, як теорія держави і права та конституційне право. Уста�
лене в переважній більшості джерел з теорії держави і права визначення демо�
кратичної держави виходить з її тлумачення в термінах здіснення народовладдя
та забезпечення народного суверенітету. Не ставлячи під сумнів плідність та
обґрунтованість цього теоретико�методологічного підходу, слід зауважити, що
загальне поняття демократичної держави не може бути повністю описано ви�
ключно через звернення до інститутів народовладдя, а також до народовладдя як
одного з фундаментальних конституційних принципів державного ладу України
(про виняткову роль цього конституційного принципу в утвердженні консти�
туціоналізму в Україні та забезпеченні демократичного характеру Української
держави писав В. Погорілко1). З цієї причини в багатьох сучасних дослідженнях
поряд з невід’ємними від демократії інститутами народовладдя (зміст поняття
народовладдя як категорії конституційного права всебічно розкриває О. Тоди�
ка2) також аналізуються й інші інститути та принципи, серед яких важлива роль
Сенчук В. В. Судова влада у процесі забезпечення демократизму…
23
№
2
(1
5
),
2
0
0
9
1 Погорілко В. Ф. Теоретичні проблеми сучасного українського конституціоналізму // Вісник
прокуратури. – 2000. – № 2. – С. 61–62.
2 Тодика О. Ю. Категорія народовладдя в системі інших категорій конституційного права:
співвідношення і взаємозв’язок // Вісник Академії правових наук України. – 2004. – № 2 (37). –
С. 35–46.
|