Перша галицька династія
У статті розглянуто дискусійні питання, що стосуються генеалогії першої галицької династії. У наведеному генеалогічному розписі автором враховано як давнi, так i новiшi студiї з цього питання. У роботі висловлено ряд цікавих думок, що стосуються внутрішньої і зовнішньої політики галицьких князів, ди...
Gespeichert in:
| Datum: | 2009 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2009
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/14330 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Перша галицька династія / Л. Войтович // Генеалогічні записки: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 7. — С. 1-25. — Бібліогр.: 177 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860018135065690112 |
|---|---|
| author | Войтович, Л. |
| author_facet | Войтович, Л. |
| citation_txt | Перша галицька династія / Л. Войтович // Генеалогічні записки: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 7. — С. 1-25. — Бібліогр.: 177 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| description | У статті розглянуто дискусійні питання, що стосуються генеалогії першої галицької династії. У наведеному генеалогічному розписі автором враховано як давнi, так i новiшi студiї з цього питання. У роботі висловлено ряд цікавих думок, що стосуються внутрішньої і зовнішньої політики галицьких князів, династичних зв’язків, хресних імен, окремих фактів біографії. Автор вказав на лакуни у генеалогії цієї гілки Рюриковичів, що потребують подальших досліджень.
В статье рассматриваються дискуссионные вопросы о генеалогии первой галицкой династии. В приведенной генеалогической росписи автором учтены как давние, так и новые ииследования этой проблемы. В работе высказаны интересные мысли, касающиеся внутренней и внешней политики галицких князей, династических связей, крестных имен, отдельных фактов библиографии. Автор отметил пробелы в генеалогии этой ветки Рюриковичей, которые требуют дальнейших исследований.
The article dwells on controversial issues of genealogy of the first Halychyna dynasty. In the presented genealogical description the author has taken into consideration both older and newer studies on the issue. The work includes a number of interesting thoughts related to internal and external policy of Halychyna princes, dynastic relations, baptizing names, certain biographic facts. The author points to lacunas in genealogy of the Rurikovyches branch that needs further researching.
|
| first_indexed | 2025-12-07T16:46:14Z |
| format | Article |
| fulltext |
1
Генеалогічні записки. – Львів, 2009. – Вип. 7 (нової серії 1)
Студії
УДК 929.52:929.73(477.83/.86)
Леонтій ВОЙТОВИЧ
(Львів)
ПЕРША ГАЛИЦЬКА ДИНАСТIЯ
Незважаючи на досить давню традицiю дослiдження генеалогiї Першої галицької династiї
(М. Карамзiн1, П. Строєв2, Д. Зубрицький3, I. Шараневич4, М. Грушевський5, М. Баумгартен6,
Л. Войтович7 та iн.), багато проблем залишаються дискусiйними або на рiвнi непевних гiпотез.
Очевидно потрібні подальші дослідження проблеми.
Пропонований розпис враховує як давнi, так i новiшi студiї з цього питання. Римськими
цифрами позначенi поколiння за родовим рахунком вiд Рюрика. Крайніми цифрами позначені порядкові
номери у таблицi, наступні цифри – нумерація батьків, дідів і т. д. Iншi позначення також
загальноприйнятi у генеалогiчних дослiдженнях: * – дата народження, + – дата смертi, ~ – одруження,
NN – iм’я невiдоме, [?] – iснування або дати сумнiвні.
V
1. ЯРОСЛАВ–ГЕОРГІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ (* бл.983 + 20.02.1054)
Син великого князя Володимира Святославича і полоцької князівни Рогнеди Рогволодівни.
Великий князь київський (26.11.1616–08.1018, 03.1019–09.1023, 1026–20.02.1054). У 1019 р. вдруге
одружився з Інгігердою–Іриною (+10.11.1051), дочкою шведського короля Олафа Шетконунга (Улофа
Ейріксона)8.
VI
2/1. ВОЛОДИМИР ЯРОСЛАВИЧ (* 1020 + 4.10.1052)
Найстарший з синiв Ярослава Мудрого та Iндiгерди-Iрини. Народився у 1020 р.9 Помер
4.10.1052 р.10 Похований у закладеному ним у 1044 р. новгородському соборi св.Софiї. Князь
новгородський (1034–1052).
У 1034 р. був посаджений у Новгородi. При юному князевi першою людиною був тисяцький
Вишата. Рiвночасно у 1034 р. з Києва прибув в Новгород новий єпископ Лука Жидята. У 1036 р.
було лiквiдоване Псковське князiвство i його землi приєднанi до Новгорода. По смертi ладозького
ярла Ейлiва Рангвалдсона в 1037 р. i цей удiл було повернено до складу Новгородської землi. Була
продовжена полiтика просуваня новгородцiв в пiвнiчнi фiнськi землi. У 1042 р. кiнна дружина
Володимира Ярославича здiйснила похiд на землi Ємi заонезької, тобто на схiднофiнське плем’я, яке
займало територiї пiвнiчнiше Онезького озера. Похiд закiнчився невдало через масовий падiж коней
вiд якоїсь пошестi. У наступному 1043 р. Володимир так само невдало очолював похiд великого флоту
на Константинополь, був звинувачений в поразцi i можливо це спричинилося до його ранньої смертi.
У 1044 р. заложив в Новгородi собор св. Софiї, котрий зберiгся до наших днiв. В собор було
перенесено останки першої дружини Ярослава, а пiзнiше поховано i князя Володимира.
Вiдомо, що один з синiв Ярослава одружився в 1043 р. з Одою, дочкою графа Леопольда фон
Штаде11. Найпевнiше, як i доводив М.Баумгартен12, це був Володимир Ярославич. Графи фон Штаде
були впливовими iмперськими удiльними володарями, якi реально формували схiдну полiтику iмперiї.
З 1056 р. вони стали спадковими маркграфами Пiвнiчної марки. Цей шлюб був зовсiм не випадковим.
6.01.1043 р. Ярослав Мудрий запропонував імператору Генрiху III скрiпити союз шлюбом з однiєю із
своїх дочок. Кайзер вiдмовив. Вiн вибрав Агнесу де Пуатьє, шлюб з якою допомiг йому пiдпорядкувати
Лотарiнгiю. Крiм того, в Мерзебурзi були невдоволенi полiтикою Ярослава Мудрого, який фактично
врятував Польшу вiд розвалу i наступної анексiї iмперiєю. За таких обставин шлюб Володимира з
Одою, а потiм низка подiбних союзiв з впливовими нiмецькими князями, були покликанi добитись
балансу сил, а, по можливостi, спрямувати нiмецьку активнiсть на пiвдень та захiд, подалi вiд кордонiв
Київської держави. Не виключено, однак, що Ода була видана не за Володимира, а за Вячеслава
Ярославича чи, навіть, Святослава Ярославича. Це питання залишається дискусійним13.
VII
3/2/1. РОСТИСЛАВ-МИХАЙЛО ВОЛОДИМИРОВИЧ (* 1038 + 3.02.1067)
Найстарший з онуків Ярослава Мудрого. Народився у 1038 р.14. Помер 3.02.1067 р. i був
похований в соборi св. Богородицi у Тмутараканi15. Князь тмутараканський (1064–1067).
2
Генеалогічні записки. – Львів, 2009. – Вип. 7 (нової серії 1)
Студії
Ярослав Володимирович запровадив зміни у практиці успадкування, згiдно з якими син князя,
який помер при життi батька, втрачав право на успадкування престолу, тобто ставав князем-iзгоєм.
Можливо, у такий спосіб він прагнув закріпити київський престол за своїми прямими спадкоємцями,
виключивши, перш за все, полоцьких князів. Але першим відбилося це правило на найстаршому з
його внуків. Батько Ростислава помер при життi дiда, а отже вiн втратив право на успадкування
новгородського престолу. За літописами Ростислав Володимирович до 1064 р. був князем-iзгоєм. За
В. Татищевим, вiн успадкував в 1052 р. Новгород, взамiн якого отримав Суздаль, звiдки у 1060 р.
його перевели у Володимир-Волинський,з якого вiн i втiк в Тмутаракань, пiд загрозою втрати i цього
престолу. У цьому повiдомленнi багато протирiч, якi важко пояснити. Поряд з тим, виходячи вже з
попередньої практики, засвiдченої часами Володимира Святославича, Ярослав не мiг навiть на
короткий час надати старший новгородський стiл онуковi: його мав отримати i отримав Iзяслав
Ярославич. З iншого боку, вже у 1057 р. по смертi Вячеслава Ярославича i у 1060 р. по смертi Iгоря
Ярославича їх потомство було усунене вiд успадкування. Тому малоймовiрно, що застосовуючи це
правило до синiв молодших братiв, Ярославичi не застосували би його до Ростислава Володимировича,
який був старшим по родовому рахунку за їхнiх дiтей i, природньо, завадив би їм претендувати на
київський престол.
У 1064 р. Ростислав несподiвано з’явився в Тмутараканi i прогнав князя Глiба Святославича.
Його дружину очолювали новгородськi бояри Порей i Вишата, син посадника Остромира. У 1065 р.
чернiгiвська рать, очолена самим князем Святославом Ярославичем, прибула на Тамань. Не приймаючи
бою, Ростислав вiдступив у кубанськi степи. Але як тiльки-но Святослав повернувся в Чернiгiв,
Ростислав знову захопив Тмутаракань i прогнав Глiба. У Києвi не могли примиритися з тим, що
один з iзгоїв силою оволодiв княжим престолом. Можливо, що i сам Ростислав прискорив свою
загибель, втрутившись у складнi вiдносини в Клiматах. Катепан Херсонесу, який прибув на
переговори в Тмутаракань, пiд час бенкету випив половину чашi, непомiтно капнув туди отруту i
передав князевi. Ростислав помер вiдразу. Коли ж херсонеський катепан оголосив про смерть
Ростислава Володимировича, сподiваючись налякати його прихильникiв, вибухнув бунт мiсцевого
плебсу. Катепан був побитий камiнням, а фема Клiмати на кiлька рокiв була вiдiрвана вiд Вiзантiї.
Цим повiдомленням можна довiряти, оскільки лiтописець Никон у 1061–1074 рр. був iгуменом одного
з таманських монастирiв.
Ростислав Володимирович був високого зросту i мав красиве лице. Никон записав, що князь
був хоробрим воїном i милостивим до убогих.
Його дружина Ленка [Iлона] була дочкою герцога Бели [пiзнiше короля Бели I]16. Цей союз
допомiг їх синам пiзнiше утриматися в Галицькiй землi. Пiсля загибелi мужа великий князь Iзяслав
Ярославич дозволив Iлонi виїхати в Угорщину. Вона була ще живою у 1099 р., оскільки перебувала
з сином Володарем в обложеному Перемишлі17.
VIII
4/3/2/1. РЮРИК РОСТИСЛАВИЧ (+ 1092)
Помер у 1092 р.18. Князь перемишльський (бл.1084–1092).
Сини Ростислава Володимировича не отримали нiяких удiлiв. Рюрик перебував на службi у
волинського князя Ярополка Iзяславича. До Волинi тодi належала i пiзнiша Галицька земля. Можливо,
що ще тоді він увійшов в контакти із місцевою верхівкою, яка пам’ятала про незалежні хорватські
князівства. Тому, коли Рюрик бл. 1084 р. несподiвано захопив Перемишль, вiн отримав повну
пiдтримку мiсцевого населення. До нього прибули брати Володар i Василько, яким Рюрик надав
столи в Звенигородi та Теребовлi. Використовуючи власну вiдвагу i спритнiсть, сприятливу кон’юктуру,
родиннi зв’язки з угорською династiєю, Рюрик з братами зумiли утриматись в Галицькiй землi.
Великий князь Всеволод Ярославич визнав за iзгоями захопленi ними землi. Але волинський
князь Ярополк Iзяславич розпочав з ними вiйну. Однак Ростиславичi зумiли порозумiтись з другим
iзгоєм Давидом Iгоревичем, який тiльки-но дiстав Дорогобуж, теж розташований в межах колишнiх
земель волинського князя. З його допомогою Рюрик навiть прогнав Ярополка з Володимира, однак
мусив вiдступити, побоюючись реакцiї Києва. Та Ярополк звернувся по допомогу до полякiв, i в
Києвi в усьому звинуватили його, вирiшили передати всю Волинь Давиду та послали туди рать Володимира
Мономаха. Ярополк мусив погодитись на status quo, зважаючи на марнi надiї на польську допомогу.
Але тiльки-но київськi полки покинули Волинь, як Ярополк знову продовжив вiйну. Волинська
рать обложила Звенигород зимою 1086 р., успiху не добилась i вертала назад. Князь їхав в повозцi,
можливо, що вiн був поранений. Версiя нiби вiн їздив у Звенигород на переговори надумана.
3
Генеалогічні записки. – Львів, 2009. – Вип. 7 (нової серії 1)
Студії
Переговори мали б проходити на кордоні чи нейтральнiй територiї. Скорiше Ростиславичi могли поїхати
на Волинь до старшого князя, нiж навпаки. На конях, поряд з повозкою, скакали його дружинники.
Раптом один з них, Нерадець, вихопив з пiхов шаблю i з розгону ввiгнав її в лежачого князя. “Ох, цей
ворог мене докiнчив!”, – закричав Ярополк, витягуючи клинок з грудей. Судячи з цього крику, князь
вже був поранений ранiше. Удар Нерадця виявився смертельним. Сам вбивця скористася замiшанням
i втiк у Перемишль. Офiцiйно Рюрика Ростиславича нiхто не звинувачував у загибелi Ярополка.
Лише пiзнiше Давид Iгоревич прямо говорив про те, що Ростиславичi органiзували його. Смерть
Ярополка була вигiдна i Ростиславичам, i Києву, але найбiльше вiд неї виграв Давид Iгоревич, який
отримав всю Волинь. Спроби звинуватити у всьому Давида викликали скепсис ще в часи
С. Соловйова. Все-таки, навряд чи Рюрик Ростиславич не був замiшаним у загибелi Ярополка.
Недаремно Нерадець втiк саме у Перемишль, розраховуючи, що там йому дадуть притулок.
Незабаром Давид Iгоревич з союзника перетворився в пiдступного противника. Йому вдалося
спровокувати польсько-перемишльську вiйну 1088–1089 рр. Зближення полякiв з угорським королем
Ласло I та союз останнього iз спадкоємцем великого київського князя Святополком Iзяславичем бл.
1091 р., означало i змiну полiтики Угорщини стосовно Ростиславичiв. Саме тому останнi в 1092 р.
органiзували напад половцiв на Угорщину, а Ласло I напав на Перемишль. Ця вiйна закiнчилася
безрезультатно. В цей перiод i помер князь Рюрик Ростиславич19.
5/3/2/1. ВОЛОДАР-IВАН РОСТИСЛАВИЧ (+ 19.03.1124)
Помер 19.03.1124 р. i був похований у Перемишлi в збудованому ним соборi св.Iоанна20, що
дозволяє припускати, що хрестильним iменем князя було Iван. Князь звенигородський (бл. 1086–
1092) i перемишльський (1092–1124).
По смертi батька залишився iзгоєм i разом з братами перебував на службi у волинського князя
Ярополка Iзяславича. У 1082 р. втiк з iншим iзгоєм Давидом Iгоревичем на пiвдень, де вони силою
захопили Тмутаракань. Однак у 1083 р. в Тмутараканi з допомогою Вiзантiї утвердився Олег
Святославич, а князi-iзгої опинились у в’язницi. Незабаром, однак, Олег випустив обох невдах. Тим
часом старший брат Володаря Рюрик опанував Перемишль. Володар з молодшим братом Васильком
перебрались у пізнішу Галицьку землю. Бл. 1086 р. Рюрик видiлив Володарю в удiл Звенигородське князiвство.
По смертi Рюрика Володар успадкував Перемишль. Обидва Ростиславичi пiдтримали рiшення
Любецького снему 1097 р., а Василько прийняв участь у його роботi. Пiсля його закінчення з намови
Давида Iгоревича вiн був схоплений i ослiплений. Давид пiдбурив половцiв до нападу на
Теребовельське князiвство, а сам почав займати прикордоннi фортецi. Володар зумiв в короткi термiни
зiбрати вiйсько, добився визволення брата i покарання безпосерднiх виконавцiв злочину. У 1098 р.
Святополк Iзяславич з київськими та чернiгiвськими полками виступив на Волинь, щоб покарати
ослушника рiшень Любецького снему Давида Iгоревича. Але пiсля капiтуляцiї Давида, купивши
лояльнiсть чернiгiвських князiв передачею Луцька Святославу Давидовичу, Святополк Iзяславич
виступив проти галицьких князiв. Обидва вiйська зустрiлись на Рожни полi. М. Арцибашев локалiзував
його поблизу Володимира, О. Купчинський обгрунтовано довів, що Рожне поле простягалося від
лівих допливів річки Белзець до лівих допливів річки Гологірки на межі Волинської та Галицької
земель21. За В. Татищевим битвi передували переговори, де Ростиславичi заявили: “Дiд наш Володимир
був старший брат батьковi твоєму, а батько наш старiйший тобi, i по смертi дiда нашого
Володимира батько твiй з братiєю - Святославом i Всеволодом дали батьковi нашому Володимир зi
всiєю Червенською землею, а собi взяли iншi удiли бiльшi нiж батьковi нашому дали, i пiдтвердили
ротою, як ми маємо батька твого грамоти. По смертi батька нашого ми хоч малi зостались, але
батько твiй i Святослав, пам’ятаючи до батька нашого роту, Володимира у нас не вiднiмали: але
як батько твiй помер, то брат твiй Ярополк, порушивши батькову клятвенну обiцянку i стрия
свого Всеволода нагадування, нас Володимира позбавив, i ми вже задоволенi були тим, що нам тодi
дали i брат твiй клятвенно пiдтвердив. Ми бiльше того вiд тебе не вимагаімо, i коли ти своїм не
задоволений i хочеш нас батькiвського володiння позбавити, то залишаємо на суд Божий кому вiн
захоче, тому дасть, а ми тобi не дамо нi села, але просимо покiрно, пам’ятаючи клятвенну обiцянку
батька свого i свою, на з’їздi дану, роту залишити нас у спокої, а ми як тебе нiчим не образили, а
завжди тебе шануємо, як старiйшого, то назавжди обiцяємо зберегти”. Враховуючи явну
тенденцiйнiсть даної грамоти, можна вважати, що це свiдчення могло бути взятим з перемишльського
лiтопису, слiди якого шукав І. Перфецький в “Iсторiї” Длугоша.
На початку битви Ростиславичi винесли хрест, який перед цим цiлував великий князь. Слiпий
Василько виїхав наперед вiйська i закричав до Святополка Iзяславича: “Ось що ти цiлував, спочатку
4
Генеалогічні записки. – Львів, 2009. – Вип. 7 (нової серії 1)
Студії
ти забрав у мене очi, а тепер хочеш взяти i душу: так хай буде мiж нами цей хрест”. Не треба
говорити як подiяла ця агiтацiя на галицьких дружинникiв. Вiйсько великого князя потерпiло поразку.
Святополк втiк у Володимир, але не заспокоївся, i послав в Угорщину свого сина Ярослава,
одруженого з донькою короля Калмана Книжника. Велике вiйсько угорського короля виступило на
Перемишль. А на допомогу Володарю несподiвано виступив Давид Iгоревич з половецьким ханом
Боняком. Щоб йому повiрили, червенський князь видав свою сiм’ю в заложники. Удар половцiв i
дружини Давида Iгоревича по угорському табору виявився раптовим і вирiшальним. Володар, в
свою чергу, скористався замiшанням в угорському таборi, здiйснив вилазку i змусив угорцiв втiкати.
На Витичiвському снемi в 1100 р. Ростиславичi домоглись, щоби новi володiння Давида
Iгоревича знаходились подалi вiд їх кордонів. Хоча Святополк Iзяславич i претендував на
Теребовельське князiвство, пропонуючи Володарю взяти Василька до себе, а потiм навiть беручи на
своє утримання слiпого теребовельського князя, нiхто не пiдтримав цi домагання. Тверда позицiя
Володаря зберегла за Ростиславичами всi галицькi землi.
Нова угода Святополка Iзяславича з Угорщиною у 1104 р. ще бiльше ускладнила становище
Володаря, але вiн i в цiй ситуацiї зберiг свої позицiї. Шлюб дочки Володаря Iрини з сином
вiзантiйського iмператора Олексiя Комнена Iсааком скрiпив союз з Вiзантiєю, незважати на який
Угорщина не могла. А у 1106 р. проти Калмана Книжника повстав зять Святополка Iзяславича герцог
Алмош, i хоча в Києвi його не пiдтримали, в Перемишлi могли перевести дух. У Святополка Iзяславича
було багато проблем з половцями; вiн бiльше не чiпав Ростиславичiв.
З приходом до влади Володимира Мономаха ситуацiя змiнилась. Союз Ростиславичiв з великим
князем у 1114 р. був скрiплений шлюбом Романа Володимировича з дочкою Володаря Ростиславича.
У 1117 р. перемишльська дружина взяла участь в облозi Володимира. У наступному роцi зять Володаря
утвердився на Волинi. Правда, у 1119 р. Роман помер, але закріплення Мономаховичiв на Волинi
позбавило Володаря небезпечного сусiда.
Основним противником Володаря залишалась Польща. У 1122 р. Володар несподiвано
потрапив в руки полякам. Головну роль зiграв близький до Болеслава III Кривоустого нобiль Петро
Властович. Одружений з чернiгiвською княжною, польський магнат видав себе ображеним Болеславом
Кривоустим та оголосив себе iзгоєм. Володар прийняв його. Заслуживши довiр’я перемишльського
князя, Петро Властович влаштував пастку i на полюваннi захопив Володаря Ростиславича. Полоненого
князя вiдправили до Кракова, а на Властовича чекали почестi, хоча в епоху лицарського кодексу
честi його вчинок захоплення не викликав i у полякiв. Може тому в 1145 р. на нього чекала така
жорстока розправа. Поляки вимагали за Володаря Ростиславича фантастичну суму у розмiрi 80 тис.
гривен. Пiсля важких переговорiв її вдалось знизити до 20 тис. гривен. Слiпий Василько цiною
великих зусиль зiбрав i вiдправив у Польшу 12 тис. гривен. За решту вiн залишив у заставу в
Краковi Ростислава Володаревича. 22.07.1122 р. Володар Ростиславич повернувся до Перемишля.
За решту 8 тис. гривен брати вiддали 50 срiбних чаш i кубкiв грецької роботи.
Зменшення викупу було зумовлене зобов’язанням Ростиславичiв взяти участь у походi
Ярослава Святополковича на Волинь. Загибель цього князя на початку походу позбавила Ростиславичiв
необхiдностi воювати проти союзникiв.
У 1124 р., скориставшись з походу Болеслава III в Данiю, Володар Ростиславич з племiнниками
вторгнувся в польськi землi. Його вiйсько дiйшло аж до мiста Беч. Це була пiмста за полон.
Перемишльський князь збирав данину i брав полонених аби повернути заплаченi за нього грошi.
Болеслав III повернув назад i рушив йому назустрiч. Пiд Велихувом Володар був розбитий. В цiй
битвi загинули галицькi богатирi Навротник i Защитник. Володар виїхав в Галич збирати нове вiйсько
(може Длугош замiсь Перемишля випадково назвав Галич), а поляки спалили кiлька сiл на кордонi.
Похiд у Польшу був останнiм у життi Володаря. Вiн помер у Перемишлi 19.03.1124 р., а вiйну з польським
князем завершили вже сини Володаря, прогнавши польську рать за Вислок i пiдписавши мир22.
За версiєю М. Баумгартена Володар був одружений з поморською княжною23.
6/3/2/1. ВАСИЛЬКО РОСТИСЛАВИЧ (+ 28.02.1124)
Помер у 28.02.1124 р.24. Князь теребовельський (бл.1086–1124).
Як князь-iзгой знаходився на службi у волинського князя Ярополка Iзяславича. За Длугошем
очолював дружину в прикордонному конфлiктi з Польшею у 1081 р. Пiсля того як його старший
брат Рюрик утвердився у Перемишлi, перейшов до нього i отримав Теребовельське князiвство.
Активно боровся за збереження за Ростиславичами Галицької землi. В ходi польсько-галицької вiйни
1091-1092 рр. з допомогою печенiгiв та торкiв нанiс ряд ударiв полякам. У нього навiть був план
5
Генеалогічні записки. – Львів, 2009. – Вип. 7 (нової серії 1)
Студії
зайняти частину Польщi. Про розмiри його нападiв можна судити з того, що сам князь у випадку,
якби вiн потрапив в руки до полякiв, пощади не чекав.
Поклав початок освоєнню Пониззя Днiстра. Змiна позицiї Угорщини змусила Ростиславичiв
активно шукати допомоги i союзу у Вiзантiї. 29.04.1091 р. на березi р. Марiци бiля фортецi Хiрiни
вiзантiйський iмператор Олексiй I Комнен з допомогою половецьких ханiв Тугоркана i Боняка
розгромив печенiзьке вiйсько. Пiсля цiєї подiї печенiги взагалi зникають з джерел. Дочка iмператора
Анна так писала про цю битву: “В той день вiдбулося дещо незвичайне: згинув цiлий народ разом з
жiнками i дiтьми, чисельнiсть якого складала не 10 тисяч чоловiк, а виражалась у величезних
цифрах.” В числi учасникiв битви Анна називає 5 тисяч гiрських жителiв, якi прибули на допомогу
iмператору25. Вiдомий вiзантист В. Василевський бачив в них дружину теребовельського князя26.
Дружина Василька Ростиславича рухалась по Серету i мусила переходити гори, йдучи на з’єднання
з iмператором, тому i потрапила в “горяни”. Активний союз з Вiзантiєю дозволяв галицьким князям
стримувати активнiсть Угорщини, яка зблизилась з противниками Ростиславичiв. Союз з Вiзантiєю
сприяв також планам Василька щодо освоєння Пониззя Днiстра.
Василько був учасником Любецького снему 1097 р. Пiдступно схоплений i ослiплений з намови
волинського князя Давида Iгоревича. Завдяки “Повiстi” священика Василя, який був свiдком подiй,
зберiгся докладний опис цiєї трагедiї. Це одна з кращих перлин, вставлених в “Повiсть временних лiт”.
Слiпий Василько успiшно правив своїм князiвством у винятково складних обставинах.
Особливо мужньо повiвся Василько у битвi на Рожни полi, а також у той перiод, коли поляки захопили
в полон Володаря Ростиславича27.
IX
7/5/3/2/1. РОСТИСЛАВ ВОЛОДАРЕВИЧ (+ 1128)
Помер у 1128 р. (за В.Татищевим у 1143 р.28, що менш ймовiрно, позаяк в подіях, які
відбувалися після 1128 р. не приймав участі, так само явно помилкова згадка у Длугоша під 1159 р.).
Князь перемишльський (1124–1128). Те, що Володимирко Володаревич отримав Звенигород, означає
що вiн був молодшим, а Ростислав – старшим братом. У 1122 р. саме Ростислав був заложником
замість батька в Краковi, коли треба було вiддати ще 8 тис. гривень викупу. У 1124 р., вiдразу по
смертi батька, Ростислав очолив боротьбу проти польської ратi, вiдтiснив її за Вислок i завершив
вiйну миром. У 1125–1126 рр. йому довелося обороняти Перемишль в ходi усобицi з Володимирком,
але вже у 1126 р. вiн обложив Звенигород, i Володимирка врятувало лише угорське вiйсько. У 1127 р.
бояри обох сторін на з’їзді у Щирці безуспішно пробували помирити князів29.
Ростислав помер бездiтним, бо Перемишльське князiвство без проблем перейшло до
Володимирка30.
8/5/3/2/1. IРИНА ВОЛОДАРIВНА
20.07.1104 р. була видана за Iсаака Комнена, сина вiзантiйського iмператора Олексiя I Комнена
(+ після 1131)31. Це був перший випадок прямого союзу Візантії з окремим руським князівством, до
того ж скріплений династичним шлюбом. Попри великий успіх зовнішньої політики Ростиславичів
вартує зауважити, що подібна політична комбінація мусила бути потрібною перш за все Візантії, яка
дуже розбірливо ставилася до династичних шлюбів.
Напевно до того часу володіння галицьких князів наблизилися до Нижнього Подунав’я. Візантія
завжди приділяла велику увагу цим теренам, через які різноманітні кочовики вторгалися у підкотнольні
їй причорноморські та болгарські області. Після страшної поразки під Манцикертом (1071 р.) імперія
була змушена концентрувати свої сили на сході. Область у межиріччі Дністра та Серета і Нижнє
Подунав’я була своєрідними воротами між морем і Карпатами. Через ці ворота у ХІ–ХІІ ст. кочовики
проникали на Балкани. Не маючи сил опанувати цю область, Візантія, на слушну думку відомого
російського візантиніста Г. Літавріна, не заперечувала проти її опанування сильним галицьким князем,
виділяючи стосунки з ним окремо від стосунків з Києвом32.
Син Iсаака Комнена та Iрини Володарiвни – Андронік Комнен, схоже, володiв руською мовою33.
У 1164 р. чергова вiйна Угорщини з Вiзантiєю закiнчилась миром, за умовами якого спадкоємець
угорського престолу Бела мав прибути в Константинополь як почесний заложник. Василевс Мануїл
Комнен вiдразу ж заручив з ним свою єдину дочку Марiю. З’явилась iдея вiзантiйсько-угорської унiї.
У 1164 р. Андронiк, який сподівався успадкувати візантійський престол, втiк з вiзантiйської столицi.
“...i лише вiн досяг кордону Галицької землi, де розраховував знайти пристанище, як потрапив у
пастку деяких мисливцiв народу волохiв”, якi мало не передали його вiзантiйським властям. Однак
6
Генеалогічні записки. – Львів, 2009. – Вип. 7 (нової серії 1)
Студії
принцу вдалося добратися до галицького князя та отримати підтримку, що на думку того ж Іоанна
Кіннама було порушенням галицько-візантійської угоди34.
Пiзнiше, в пам’ять про перебування в Галицькiй землi, Андронiк прикрасив розписами палату,
яку побудував у Константинополi бiля храму Сорока мученикiв. Ось як описує цi розписи один з
кращих вiзантiйських письменникiв Микита Хонiат: “Живопис представляв кiнську їзду, полювання з
собаками, крики птахiв, гавкiт собак, погоню за оленями i травлю зайцiв, пробитого списом кабана
i пораненого зубра (цей звiр бiльший казкового ведмедя i плямистого леопарда i водиться переважно
у тавроскiфiв), сiльське життя з його палатками, нашвидко приготований обiд iз спiйманої здобичi,
самого Андронiка, власними руками розрубуючого на частини м’ясо оленя або кабана i ретельно
пiджарюючого його на вогнi, i другi предмети в цьому ж родi, якi свiдчили про життя людини, у
котрої вся надiя на лук, меч i прудкого коня”35. Судячи з опису – це могли бути степи Нижнього
Подністров’я.
Вже в наступному 1165 р. відбувся обмін посольствами36. Візантія запропонувала компроміс.
Конфронтація не була вигідна обом сторонам. Галицький єпископ Кузьма поїхав в Константинополь,
де отримав гарантії для Андроніка і нове підтвердження союзу37. Андронік Комнен став імператором
у 1183 р., спробував приборкати столичну знать і невдовзі у 1185 р. був розтерзаний
константинопольським натовпом після перевороту Ангелів38.
9/5/3/2/1. ВОЛОДИМИРКО ВОЛОДАРЕВИЧ (+ 1153)
Помер у 1153 р.39. Князь звенигородський (1124–1128), перемишльський (1128–1141/46) i
галицький (1141–1153).
Твердий i хитрий полiтик, якому вдалося об’єднати всю Галицьку землю40.
Вiдомостi про те, що Володимирко окрiм Звенигородського князiвства отримав ще й Белзьке,
малоймовiрнi. Навiть якщо припустити, що Ростиславичi виторгували у Андрiя Володимировича
Белзьке князiвство за допомогу проти Польшi, важко повiрити, що Володимирко мiг втратити цi
землi, утримавши немало захоплених волинських територiй.
Активно боровся за зверхнiсть серед галицьких князiв. Вступив в союз з двоюрiдними братами
Васильковичами, вiдкривши через свої землi дорогу на Угорщину, минаючи Перемишль. Всi троє
зблизились з Угорщиною. Так у 1125 р. Григорiй та Iван Васильковичi i Володимирко Володаревич
подарували монастирю в Савасентдеметрi (де напевно була їх факторiя) щорiчний дохiд в розмiрi 13
кантарiв воску (кантар рiвний 50,5–56,3 кг). Спираючись на пiдтримку двоюрiдних братiв
Васильковичiв та угорського короля Стефана II, Володимирко вже у 1125–1126 рр. повiв боротьбу з
старшим братом Ростиславом. Ця авантюра закiнчилася пiд стiнами Звенигорода. Виручило
Володимирка угорське вiйсько. На переговах у Щирці сторони повернулися до попереднього статусу41.
По смертi Ростислава Володаревича Володимирко приєднав Перемишльське князiвство.
Можливо, суперництво за Белзьке князiвство привело до конфронтацiї з волинськими князями, яка
стала одним з основних напрямкiв полiтики Володимирка Володаревича. Вже у 1139 р. галицькi
князi Володимирко Володаревич та Iван Василькович пiдтримали нового великого князя Всеволода
Ольговича i нанесли удар по волинських землях. Галицькi дружини вторгнулись в Погориння i не
дали Iзяславу Мстиславичу допомогти переяславському князю Андрiю Володимировичу.
У 1141 р. помер галицький князь Iван Василькович, i Володимирко об’єднав пiд своєю владою
всю Галицьку землю. Свою столицю вiн перенiс у Галич. За В. Татищевим у 1144 р. галицький
князь воював з дунайськими болгарами та вiзантiйцями за нижню течiю Дунаю, що, напевно, відповідає
дійсності.
Активнiсть i зростаюча сила галицького князя занепокоїли Всеволода Ольговича. На Волинi
утвердився його син Святослав. Сусiдство аргесивного Володимирка Володаревича, якому вдалося
об’єднати всi галицькi князiвства, було для Святослава небажаним. У 1144 р. Всеволод Ольгович
вирiшив розв’язати конфлiкт шляхом збройного вторгнення. Великий князь зiбрав дружини братiв
Iгоря та Святослава Ольговичiв, чернiгiвського князя Володимира Давидовича, турiвського князя
Вячеслава Володимировича, смоленського князя Ростислава Мстиславича, переяславського князя
Iзяслава Мстиславича, городенських князiв Бориса i Глiба Всеволодовичiв, юного Святослава
Ростиславича та польську рать, яку прислав на допомогу Владислав II. Галицький князь мiг
розраховувати лише на угорську пiдмогу.
План Всеволода Ольговича полягав в тому, щоби у генеральнiй битвi розгромити Володимирка
до пiдходу угорцiв. Тому, не витрачаючи часу на облоги потужних галицьких мiст, його рать пройшла
повз Теребовлю i рушила вздовж Серету до Звенигорода-на-Днiстрi. Володимирко iз своїми полками
7
Генеалогічні записки. – Львів, 2009. – Вип. 7 (нової серії 1)
Студії
рухався протилежним берегом Серету. Скорiше всього, його вiйсько тiльки-но вернулось з Пониззя
Дунаю. В тилу у галицького князя знаходився Iзяслав Давидович з половцями, котрим вдалось здобути
Ушицю. Володимирка вiдрiзали вiд пiвдня, Галича та Перемишля, змушуючи прийняти бiй з
переважаючими силами.
Всеволод Ольгович навiв гатi i переправився на другий берег Серету. Але Володимирко вже
провадив таємнi переговори з Iгорем Ольговичем, який розраховував на київський престол по смертi
Всеволода. “Якщо помириш мене з братом, по його смертi допоможу тобi сiсти в Києвi”. Iгор не мав
спадкоємцiв, допомога сильного галицького князя в майбутньому для нього значила бiльше, нiж
вигода амбiтного племiнника Святослава. Iгор звернувся до Всеволода Ольговича: “Не хочеш ти
менi добра, навiщо ти менi назначив Київ пiсля себе, коли не даєш друга знайти?”. Всеволод Ольгович
не дав би себе так легко вмовити, якби не усобиця в Польщi по смертi королеви-матерi Саломеї. Вiн
мусив послати на допомогу польському союзнику волинськi полки Святослава Всеволодовича.
Великий князь погодився на мир з Володимирком, повернув йому Ушицю i Микулин зайнятi
чернiгiвським вiйськом. Володимирко дав зобов’язання пiдтримувати Iгоря Ольговича i виплатив
контрибуцiю 1400 гривен срiбла.
Невдоволенi твердим правлiнням Володимирка Володаревича галицькi бояри зимою 1145–
1146 рр. органiзували проти нього змову. Коли галицький князь виїхав на лови в Тисьменицю, бояри
запросили iз Звенигорода-на-Днiстрi його племiнника Iвана Ростиславича. Як спадкоємець
Васильковичiв цей князь мав бiльше прав на Галич, нiж його дядько – спадкоємець Володаревичiв.
Володимирко три тижнi вiдчайдушно штурмував Галич. Йому допомiг випадок. Пiдчас вилазки
вночi Iван Ростиславич, захопившись, сильно вiддалився вiд мiських стiн i потрапив в оточення.
Йому вдалося прорватись в степ, але Галич мусив вiдчинити ворота перед Володимирком.
Iван Ростиславич знайшов притулок у великого князя в Києвi. Це розлютило Володимирка.
Вiн першим напав на великокняжий домен i здобув Прилук. В тилу знову повстав Галич, i князь
мусив повернутися. Тодi Всеволод зiбрав київськi, чернiгiвськi, новгородськi полки, найняв половцiв
i з цими силами виступив проти Володимирка Володаревича. Не приймаючи бою, галицький князь
вiдступав на захiд. Владислав II, незважаючи на власнi проблеми, вислав польську допомогу.
Всеволод Ольгович пiдiйшов до Звенигорода-на-Бiлцi i вирiшив здобути цю давню столицю
Володимирка. В перший же день облоги його вiйсько взяло укрiплений посад. На другий день вiче
звенигородцiв вирiшило здати мiсто. Але посадник Володимирка Iван Халдеєвич схопив трьох городян,
скарав їх на смерть, а розсiченi навпiл трупи велiв скинути з стiн мiста. Городяни вiдчули рiшучiсть
гарнiзону i стали оборонятися. На третiй день Всеволод кинув все вiйсько на приступ. Штурм тривав
з ранку до вечора, метальною артилерiєю вдалось запалити мiсто в трьох кiнцях, але звенигородцi
справились з пожежами. Звенигород вистояв.
Важка хвороба звалила з нiг Всеволода Ольговича. Вiн зняв облогу i почав вiдступати до
Києва. Ця вiйна мала фатальнi наслiдки для Iгоря Ольговича, який у вирiшальний момент в 1146 р.
залишився без союзника наодинцi зi своїми ворогами.
Прихiд до влади в Києвi Iзяслава Мстиславича змусив Володимирка змiнити полiтику. Вiн
зайняв нейтральну позицiю, все бiльше схиляючись на сторону Юрiя Довгорукого. У 1147–1148 рр.
вiн не брав участi в усобицi, але великий князь постiйно вiдчував загрозу з заходу, через що навiть
був органiзований у Болохiвськiй землi окремий удiл з центром в Котельницi. Посаджений там
Ростислав Юрiйович мав обороняти Київську землю вiд можливого удару Володимирка.
Навеснi 1149 р. союз Володимирка Володаревича з Юрiєм Довгоруким був скрiплений шлюбом
Ярослава Володимировича з Ольгою Юрiївною. З другої половини 1149 р. боротьба перемiстилася
на Правобережжя. Союзники Iзяслава Мстиславича угорцi та поляки виступили на допомогу великому
князю, якого Юрiй Довгорукий та Ольговичi вiдтiснили на Волинь. Вiйська союзникiв загрожували i
Галицькому князiвству. Однак Володимирко зимою 1149–1150 рр. сам вторгнувся на Волинь i обложив
мiста Шумської волостi. Облога самого Шумська була довгою i безрезультатною.
Наприкiнцi зими 1150 р. Володимирко покинув позицiї бiля Шумська та виступив назустрiч
вiйську Iзяслава Мстиславича, який спiшив на допомогу Луцьку, обложеному суздальськими та
сiверськими вiйськами. Але жодна з сторiн не наважилась дати битву. Почались переговори, у яких
Володимирко взяв на себе роль посередника. Компромiсний мир пiд Луцьком в березнi 1150 р. фiксував
визнання за Юрiєм Довгоруким київського престолу, кордони Волинi встановлювались по Горинi.
Звичайно, що сам Володимирко не спiшив вiддавати захопленi прикордоннi волинські міста і фортеці.
Весною 1150 р. боротьба вiдновилась знову. Iзяслав Мстиславич отримав пiдмогу вiд угорцiв
i, використовуючи невдоволення киян Юрiєм Володимировичем, рушив до Києва. Мстислав Iзяславич
8
Генеалогічні записки. – Львів, 2009. – Вип. 7 (нової серії 1)
Студії
з чорними клобуками блокував Переяслав. Iзяслав Мстиславич з угорцями тим часом прослизнув
повз галицьку рать, здобув Бiлгород i, несподiвано для Юрiя Довгорукого, ввiйшов у Київ. Володимирко
Володаревич через Болохiв та Мунарев спiшив до Києва, наздоганяючи волинську рать. Iзяслав
Мстиславич встиг домовитись з дядьком Вячеславом i разом з союзниками та сином Мстиславом,
який вiдступив з-пiд Переяслава, виступив проти галичан. Обидва вiйська зустрiлися на р. Ольшанцi.
Чисельнiсть полкiв Володимирка вразила його противникiв. Першими злякалися половцi, якi повернули
коней. За ними стали вiдступати кияни, далi – чорнi клобуки. Iзяслав Мстиславич з угорцями теж
мусив вiдступати до Києва, куди з чернiгiвськими полками вже пiдходив Юрiй Довгорукий.
Вячеслав Володимирович втiк у Вишгород, а волиняни з угорцями, прикриваючись дружиною
Мстислава Iзяславича, стали відходити на Волинь. 28.08.1150 р. Юрiй Довгорукий та Володимирко
вступили до Києва. В погоню за волинянами були посланi Святослав Всеволодович та Борис
Юрiйович. Скоро до них приєднався i Володимирко. Вiн спiшив зайняти якомога бiльше волинської
територiї. Менше всього його цiкавили вигоди свата Юрiя Довгорукого, який безпечно бенкетував у
Києвi, святкуючи перемогу.
Простоявши 4 днi пiд Луцьком, галицьке вiйсько обложило Белз. Лише коли угорський король
Гейза II атакував галицькi кордони, Володимирко покинув обоз пiд стiнами Белза i з одною кіннотою
помчав до Перемишля. Угорський король тим часом здобув Санок i взяв в полон посадника Яша.
Довший час Володимирко спирався на угорську допомогу, серед угорських магнатiв у нього було
немало друзiв. Тепер вiн гарячково шукав їх допомоги, не шкодуючи грошей, а ще бiльше обiцянок.
Вiн навiть послав до естергомського архiєпископа посольство, обiцяючи перейти в католицьку вiру i
пiдпорядкувати йому галицьку та перемишльську кафедри. Все це дало свої результати. Угорцi не
пiшли далi i, навiть, звiльнили Санок.
Зиму 1150–1151 рр. Володимирко витратив на пошуки союзникiв у Польшi. Але це змагання
виграв волинський князь, який через родиннi зв’язки змiцнив свiй союз з поляками. Володимирко тим
часом прийняв берестейського князя Володимира Андрiйовича, якому передав захоплений Бужеськ.
Весною 1151 р. до волинського князя пiдiйшли вiйська з Городна та з Угорщини. Король
Гейза II прислав майже 10 тисяч. Волинський князь негайно обложив Пересопницю i зайняв Мильськ.
Володимирко слiдкував за кожним його кроком i вислав на допомогу Андрiю Боголюбському дружину
бузького князя, за яким виступив сам. Iзяслав Мстиславич рiшився продовжувати боротьбу.
Залишивши частину сил для оборони Володимира i Луцька, вiн з угорцями та городенською дружиною
продовжив марш на Київ. Володимирко пiшов за ним. Дорогобуж i Корець здалися волинському князю.
Однак тим часом авангард Володимирка деблокував Пересопницю. Андрiй Боголюбський
з’єднався з Володимирком бiля Мильська. Переправившись через Горинь, вони стали наздоганяти
Iзяслава Мстиславича. Вiйсько волинського князя перейшло Случ i через Чортiв лiс досягло Ушеска.
Перейшовши Ушу, Iзяслав Мстиславич чекав поки переправляться всi його сили. Вiн готовий був
дати бiй галицькому князю. Але київськi бояри, якi були з ним, радили йти далi.
Володимирко пiдiйшов до Случi. Тут його авангард напоровся на волинських лучникiв. Три
години тривав бiй. Володимирко пiдтягував сили, якi були на маршi. Сутичка грозила перерости в
генеральну битву. Вiд полоненого “язика” Iзяслав Мстиславич знав, що сили галичан сильно
розтягнулись. Тому Володимирко не спiшив починати битву. Iзяслав вирiшив продовжити марш на
Київ. Бiля Мильська до Iзяслава приєдналась частина київського ополчення. Було вирiшено йти на
Бiлгород, а у випадку невдачi пробиватися до чорних клобукiв. Володимирко невiдступно йшов
слiдом i по ночах сторожа волинян бачила вогнi галицького вiйська.
Бiлгород обороняв Борис Юрiйович. Вiн спокiйно пиячив з дружиною нiчого не пiдозрюючи,
оскільки був впевнений, що десь там в Пересопницi сторожить волинян Андрiй Юрiйович. Поява
дружини Володимира Мстиславича, яка йшла в авангардi, була несподiваною. При звуках труб вiйська
противника Борис втiк, не приймаючи бою, хоча мостник вже розкидав мiст, а така сильна фортеця
як Бiлгород могла оборонятись довго.
Iзяслав Мстиславич залишив брата Володимира у Бiлгородi стерегти Володимирка, а сам
рушив далi на Київ. Тим часом Борис, який прибiг в столицю, пiдняв панiку. Агенти i прихильники
Iзяслава, в свою чергу, стали розповсюджувати чутки, що Андрiй Боголюбський та Володимирко
розгромленi. Юрiй Довгорукий негайно залишив столицю i поспiшив сховатися у Городцi-Остерському.
Iзяслав Мстиславич без бою вступив у Київ.
Розвiдники доповiли галицькому князю про взяття Києва. Спересердя Володимирко вичитав
Андрiю Юрiйовичу: “Не розумiю, як це княжить сват мiй: рать iде на нього з Волинi, як про це не
дiзнатись? I ви, сини його, сидiли в Пересопницi, а другий в Бiлгородi, - як же ви не устерегли?
9
Генеалогічні записки. – Львів, 2009. – Вип. 7 (нової серії 1)
Студії
Якщо так княжите з батьком своїм, то управляйтесь самi як хочете, а я не можу один iти на
Iзяслава: вiн хотiв вчора зi мною битись, iдучи на вашого батька, а на мене обертаючись, тепер
же в нього вся руська земля, я не можу один на нього їхати!”.
Галицька рать рушила назад. Обложивши Мическ, Володимирко Володаревич зажадав
контрибуцiї. Жителi мiста знiмали свої гривни та скидали прикраси з жiнок. Долю Мичеська роздiлили
i iншi волинськi мiста. Галицька рать вiдiйшла досить далеко, i Юрiй Довгорукий не дочекався її
повернення. 12.05.1151 р. в битвi на р. Рутi вiн зазнав великої поразки.
У серпнi 1151 р. Юрiй i його союзники прийняли всi умови запропонованi великим князем.
Володимир Андрiйович був прощений i отримав Дорогобуж. Коли до цього мiста пiдiйшов Мстислав
Iзяславич з угорцями, якi вертали додому, Володимир влаштував бенкет, а сам таємно попередив
галицького князя. Угорська рать вiдпочивала пiсля бенкету, а Володимирко несподiвано ввiрвався в їх
стан. Половина людей була перебита i взята в полон, а решта з Мстиславом Iзяславичем втекла в Луцьк.
Ця пiдступна перемога була полiтичною помилкою Володимирка. Поки угорський король
Гейза II вiв вiйну з Вiзантiєю, а Iзяслав Мстиславич виганяв Юрiя Довгорукого з Городця-Остерського,
галицький князь мiг насолоджуватися своїм успiхом. У 1152 р. проти нього виступили всi сили
київського князя. Угорськi союзнi вiйська очолював сам Гейза II. Крiм родинних стосункiв з Iзяславом
Мстиславичем, проти галицького князя угорського короля штовхав тiсний союз останнього з Вiзантiєю,
про що є свiдчення Iоанна Кiннама в його хронiцi за 118–1176 рр.42 Пiсля недавньої поразки вiд
вiйська василевса Мануїла I (1151 р.), Гейза II з осторогою ставився до такого союзу.
Володимирко не зумiв завадити з’єднанню вiйськ противникiв пiд Ярославом та їх переправi
через Сян. Слiдом за волинянами i киянами у воду кинулася угорська кіннота. Стрiмкий натиск
вирiшив битву на користь союзникiв. Галицький князь ледь не потрапив у полон до чорних клобукiв.
Сховавшись в Перемишлi, Володимирко прикинувся смертельно хворим i через своїх друзiв в
угорському таборi став вмовляти Гейзу II помирити його з Iзяславом. Київський князь переконував
угорського короля не вiрити клятвам людини, яка ними лише забавляється. Однак радники вмовили
короля ще раз повiрити Володимирку Володаревичу. Його змусили принести клятву на хрестi
св. Стефана. Угорцi вiрили, що саме на цьому хрестi був розп’ятий Христос. Крiм контрибуцiї i
зобов’язання не допомагати Юрiю, Володимирко мав повернути захопленi ним Бужеск, Шумськ,
Тихомль, Вигошiв та Гнойницю.
До клятв Володимирко справдi вiдносився байдуже, вважаючи, що у полiтицi всi засоби
придатнi. “Бог ангела перевiряти не пошле!”. Тому вiн не пустив волинських посадникiв в мiста, якi
мав повернути. Тим бiльше, що Iзяслав знову мусив виступити на лiвий берег проти Юрiя Довгорукого,
який зiбрав новi сили. Але, тим разом, Юрiй Довгорукий, пiсля того як його союзники половцi були
розгромленi, швидко вiдступив. Володимирко, який вже був пiд Божеском, мусив вертати назад у
Галич.
Iзяслав Мстиславич прислав до нього боярина Петра Бориславича, який мав попередити
галицького князя, що у випадку невиконання умов Перемишльського миру його чекає нове вторгнення
i розправа без пощади. У вiдповiдь Володимирко зухвало вiдповiв, що вiн ще не поквитався з Iзяславом
Мстиславичем за те, що той навiв на його землi угорцiв. Тодi боярин пригадав князю його клятву на
хрестi св. Стефана. Володимирко зi смiхом пояснив, що такий малий хрестик його аж нiколи не
злякає. Коли київський боярин покидав Галич, Волидимирко Володаревич, все ще насмiхаючись над
його наївнiстю, пiшов у двiрцеву церкву. Але, повернувшись з церкви, галицький князь був раптово
на мiсцi скошений паралiчем. Сподiваючись якось вернути до життя помертвiлi органи, йому
приготували купель з окропу. Але нiчого не допомогло, до вечора князю стало гiрше, а вночi вiн помер43.
Володимирковi Володаревичу вдалося створити потужне Галицьке князiвство, яке провадило
власну політику і намагалося впливати на боротьбу за київський престол. Так само активно він
продовжував політику утвердження Галицького князівства на Нижньому Дунаї. За В.Татищевим у
1144 р. Володимирко Володаревич воював з дунайськими болгарами та візантійцями. Нічого
фантастичного у цьому повідомленні немає. Більше того, у 1148 р. розгорнулася половецько-
візантійська війна, основні події якої відбувадися якраз в межиріччі Серету і Бирладу44. Можливо, ця
війна була наслідком попереднїх подій 1144 р. Вже на початку 1150-х рр. за візантійським хроністом
Іоанном Кіннамом галицький князь Володимирко Володаревич був союзником василевса Мануїла І45.
Правдоподібно, що близько 1117 р. Володимирко Володаревич одружився з дочкою угорського
короля Калмана Книжника, що забезпечило йому постійну підтримку в Угорщині46. Вiн використав
повною мiрою вигоди цього шлюбу, особливо в часи, коли угорський престол займав її брат Стефан II
(1114–1131).
10
Генеалогічні записки. – Львів, 2009. – Вип. 7 (нової серії 1)
Студії
10/5/3/2/1. NN ВОЛОДАРIВНА
1.09.1114 р. була видана за Романа Володимировича47 (+6.01.1119), сина Володимира
Мономаха, який незабаром зайняв волинський престол (1117–1119). Цим шлюбом було скрiплено
союз галицьких князiв з Володимиром Мономахом.
11/6/3/2/1. IГОР-IВАН ВАСИЛЬКОВИЧ (+ 1141)
Помер у 1141 р.48. Князь галицький (1124–1141).
Був старшим за брата, на що вказує шлюб з дочкою чернігівського (пізніше київського) князя
Всеволода Ольговича. Однак старше Теребовельське князiвство залишилося за братом. Можливо,
що причини його переходу у Галич криються у зміні політики в сторону зближення з Угорщиною.
Сліди цього видно і з вкладу до монастиря у Савасентдеметрі, зробленого Ігорем-Іваном у 1125 р. з
братами Ростиславом-Григорiєм та Володимирком. Можливо, що пiднесення економiчного i
полiтичного значення Галича зумовило перехiд старшого столу в це мiсто. Подiбне трапилось при
переходi центра землi з Ростова в Суздаль, а потiм з Суздаля у Володимир на Клязьмі. Володимирко
Володаревич скористався з смертi Iгоря Васильковича, з яким перебував в дружнiх вiдносинах, i
об’єднав всю Галицьку землю. Столиця теж була перенесена в Галич49.
Вірною, на мій погляд, є здогадка відомого археолога Ю. Лукомського, що Iгор-Iван
Василькович був похований в Галичi у монастирськiй церквi св. Iвана Хрестителя на Царичинцi, i
саме його останки були виявленi у саркофазi в пiвденнiй навi церкви50.
Одружився з Анною Всеволодівною, дочкою чернігівського князя Всеволода Ольговича51.
12/6/3/2/1. РОСТИСЛАВ-ГРИГОРIЙ ВАСИЛЬКОВИЧ (+ між 1127-1141)
Помер мiж 1127 i 1141 рр., ближче до першої дати52. Князь теребовельський (1124–між 1127/
1141). У 1134 р. його син Iван вже володiв удiлом в Пониззi Днiстра.
13/6/3/2/1. NN ВАСИЛЬКIВНА
У 1132 р. була видана за Вратислава (+17.08.1156), маркграфа Брненського (1130–1156), сина
Олдрiха Брненського, представника бiчної гiлки чеської династiї Пшемислiдiв. Вратислав повернув
собi Брно лише взимку 1130 р. Можливо, що роки вигнання вiн провiв при галицькому дворi53. Від
цього шлюбу народилося двоє синів: Спітигнєв (+1198) та Святоплук (+до 5.06.1201). Старший
Спітигнєв успадкував Брненське князівство (1156–1160, 1188–1198). Брати не мали нащадків, і ця
гілка вигасла54.
X
14/9/5/3/2/1. ЯРОСЛАВ ВОЛОДИРОВИЧ ОСМОМИСЛ (+ 1.10.1187)
Помер 1.10.1187 р.55. Князь галицький (1153–1187). Один з найвидатнiших князiв Київської Русi.
Пiсля раптової смертi батька Володимирка Володаревича Ярослав затримав київського посла
Петра Бориславича (якого Б. Рибаков вважав не лише автором мало не всього київського лiтописання
другої половини ХII ст., а й автором “Слова о полку Iгоревiм”56) та запевнив того, що готовий бути
сином його пана на рiвнi з Мстиславом. Це була тактична хитрiсть Ярослава i його бояр.
Врештi, в Києвi зрозумiли, що i новий галицький князь не збирається повертати захопленi
волинськi мiста. Iзяслав Мстиславич у 1153 р. виступив на Галич. У походi взяли участь волинська
дружина Святополка Мстиславича, дорогобузька дружина Володимира Мстиславича, пересопницька
дружина Володимира Андрiйовича i чернiгiвськi та смоленськi частини. Галицькi полки зустрiли їх
бiля Теребовлi. Ярослав Володимирович у битві участі не брав. Головною причиною, напевно, була
спадкова хвороба Пертеса, яка не дозволяла йому бути повноцінним воїном57.
Битва тривала цiлий день. Київський князь розгромив лiвий фланг галицького вiйська i взяв
багато полонених, але лiвий фланг його вiйська в свою чергу теж був розбитий галичанами i розсiяний.
Тодi Iзяслав Мстиславич вдався до хитрощiв. Вiн пiдняв над своїм станом захопленi галицькi стяги i
частина галичан, якi повертались пiсля переслiдування розбитих волинян, потрапила в його руки.
Становище київського князя, однак, залишалось важким. Волинськi полки розбiглися, а кияни та
чернiгiвцi втратили так багато людей, що їх залишилось менше, нiж полонених. З Теребовлi в будь-
який час мiг пiдiйти Ярослав Володимирович. Тому Iзяслав Мстиславич у вiдчаї велiв перебити
бiльшiсть полонених, залишивши лише найвизначніших, i вiдступив назад.
Смерть Iзяслава Мстиславича в 1154 р. i швидке повернення до Києва Юрiя Довгорукого,
який доводився Ярославу тестем, зняло проблему київсько-галицьких стосункiв. Лiтом 1155 р. Юрiй
1 1
Генеалогічні записки. – Львів, 2009. – Вип. 7 (нової серії 1)
Студії
Довгорукий доручив галицькому князю очолити вiйну проти Мстислава Iзяславича. Вигнаний
турiвськими полками з Пересопницi, Мстислав залишив у Луцьку брата Ярослава, а сам виїхав до
Польщi по допомогу. Наляканий сюзерен Волинi Володимир Мстиславич поспiшив приєднатись до
галицького князя. Але проти сподiвань Ярослав не проявив активностi пiд Луцьком, i його позицiя
сприяла пiдписанню компромiсного миру, за яким Мстислав Iзяславич втратив лише Корець. Цим
галицький князь дав зрозумiти, що не зацiкавлений в остаточному розгромi волинських князiв.
Мстислав Iзяславич негайно оцiнив ситуацiю. Звинувативши Володимира Мстиславича в
зрадi iнтересiв волинської династiї, вiн здобув столицю Волинi мiсто Володимир, захопив сiм’ю дядька,
а його самого змусив втiкати до Угорщини. Юрiй Довгорукий негайно вiдповiв походом на Волинь.
Ярослав мусив пiдтримати тестя. Юрiй Володимирович не думав однак вiдновлювати на Волинi
Володимира Мстиславича, який пiдтримував його противника – покiйного Iзяслава. У нього був пiд
рукою берестейський князь Володимир Андрiйович, який вже не раз доводив свою непримиреннiсть
до Волинських Мономаховичiв. Берестейський князь кинувся облягати Червен, але, у вiдповiдь на
пропозицiю здати мiсто, черв’яни вiдкрили стрiльбу зi стiн i стрiлою поранили князя в горло.
Ярослав з тестем безуспішно простояли 10 днiв пiд Володимиром. Мстислав здiйснив вилазку,
в результаті якої галичани зазнали значних втрат. Розчарувавшись у можливостi швидкої перемоги,
Юрiй Довгорукий зняв облогу i рушив до Києва, посадивши по дорозi в Дорогобужi Володимира
Андрiйовича. Мстислав йшов за ним, але щтурмувати Дорогобуж не наважився. Ярослав
Володимирович легко мiг вдарити в тил волинянам, але ще раз продемонстрував, що не зацiкавлений
в їх розгромi.
Cмерть Юрiя Довгорукого вiдкрила шлях до київського престолу чернiгiвському князю Iзяславу
Давидовичу. Ярослав Осмомисл спочатку лояльно вiднiсся до цього дiяча. Галицька дружина в 1157 р.
навiть взяла участь в походi на Турiв. Цей невдалий похiд мав вирiшити проблему миру Мономаховичiв
з Ольговичами i примирити мiж собою старшу гiлку Мономаховичiв. Однак вперта оборона Турова
Юрiєм Ярославичом не дозволила реалiзувати план передачi Турова Володимиру Мстиславичу.
В цей час почалося зближення Ярослава Володимировича з волинським князем Мстиславом
Iзяславичем. Основою зближення стала нова небезпека розпаду Польщi i пiдпорядкування її земель
Германськiй iмперiї, що було би однаково небезпечно для обох її сусiдiв. У Києвi в союзi галицького i
волинського князiв побачили загрозу для себе. Iзяслав Давидович надумав приборкати Ярослава
Володимировича з допомогою князя-iзгоя Iвана Ростиславича, представника Васильковичів, який
мав більші права на Галич, ніж син Володимирка Володаревича. Пiсля невдалої спроби оволодiти
Галичем в 1146 р., колишній звенигородський князь був прийнятий Всеволодом Ольговичем, потiм
служив послiдовно у Святослава Ольговича, Ростислава Мстиславича i Юрiя Довгорукого. Союз
останнього з Володимирком Володаревичем закiнчився трагiчно для нещасного iзгоя. Його в оковах
повезли з Суздаля в Київ, щоб там передати галицькому князю. Але митрополит Костянтин
категорично виступив проти цiєї акцiї. Iвана Ростиславича знову повезли у Суздаль. Та по дорозi на
конвой несподiвано напали дружинники Iзяслава Давидовича. Готуючись до боротьби за Київ,
чернiгiвський князь за всяку цiну хотiв розiрвати союз Юрiя Довгорукого з галицьким князем.
Ярослав Володимирович сподівався, що, ставши великим князем, Iзяслав Давидович
вiдмовиться вiд пiдтримки колишнього звенигородського князя, а коли цього не сталося – органiзував
коалiцiю проти нього. В кiнцi 1157 р. посли Ярослава Осмомисла, волинського князя Мстислава
Iзяславича, луцького князя Ярослава Iзяславича, дорогобузького князя Володимира Андрiйовича,
чернiгiвського князя Святослава Ольговича, сiверського князя Святослава Всеволодовича, смоленського
князя Ростислава Мстиславича, угорського короля та польських князiв зажадали видачi iзгоя. Це
засвідчило політичну вагу галицького князя.
Iзяслав Давидович рiшуче вiдмовив, однак не ризикнув тримати далi у себе Iвана Ростиславича.
Вiн допомiг йому через половецькi землi добратися в Пониззя Днiстра, де колись були його володiння.
Галицькi “вигiнцi”, якi з рiзних причин змушенi були покинути старi оселi, ремiсники та смерди,
яких приманювали пустуючi землi, купцi-промисловики, нечисленнi гарнiзони по мiстах, “бродники”,
якi обслуговували переправи-броди та волоки, займались полюванням та рибальством, нащадки
тиверцiв i гето-дакiв – утворилили складну мозаїку “бирладникiв”. Сильної влади князя та його
васалів тут не відчувалося. Однак все це населення потребувало постiйного захисту вiд половцiв, i
тому окремий князь для цих земель був дуже бажаний.
Населення Бирладi з радiстю зустрiло свого колишнього сюзерена, який колись княжив у
Звенигороді на Дністрі. Галицькi посадники, безперечно, використовували свою службу в цих краях
i для власного збагачення, вдалинi вiд Галича зловживання були бiльшими. А з князем завжди
12
Генеалогічні записки. – Львів, 2009. – Вип. 7 (нової серії 1)
Студії
пов’язувались спогади про справедливiсть «старих» часiв. Тому Iван Ростиславич у 1158 р. утвердився
в Бирладi без особливих проблем.
В лiтературi знаходимо багато версiй про те, що Пониззя Днiстра було заселене одними
бродниками, якi були окремим племенем, близьким до чорних клобукiв58, людьми неясного етнiчного
походження, з яких потiм пiшли запорозькi козаки59, чи втiкачами вiд крiпосного гнiту – “сбродом”60.
За археологічними матеріалами, основне населення Пониззя Днiстра складали нащадки тиверцiв i
гето-дакiв [волохи]. “Вигiнцi” та iншi вихiдцi з галицьких земель переважно жили по мiстах. Бродники,
швидше за все, були корпорацiєю, яка обслуговувала броди, перевози i переволоки, стоянки бiля
порогiв на низу Днiстра, Пруту, Бугу i Днiпра. За свою роботу вони брали плату з купецьких караванiв,
а крiм того, напевно, займались i мисливством та рибальством. Зимою бродники сходилися в мiста,
де проживали свiй заробiток. Звичайно, вони мусили мати якусь свою вiйськову органiзацiю для
оборони вiд кочовикiв. Їх старшини поповнювали ряди мiсцевих феодалiв. Чисельнiсть цiєї корпорацiї
була невеликою, однак в джерела вони потрапили, оскiльки вiдiгравали в цих мiсцях помiтну роль.
Такi корпорацiї, без сумнiву, поповнювалися людьми рiзних станiв. Однак немає жодних пiдстав
бачити у бродниках борцiв з феодальним устроєм, а Iвана Берладника представляти князем-
революцiонером, як і безпідставним є висновок, що цей князь, як i його батько (!), “зв’язали свою
полiтичну кар’єру з рухом народних мас, використовуючи їх в своїх цiлях”61. Не було i не могло бути
“великого селянського повстання” в поднiстровських мiстах, коли у 1158 р. до них пiдiйшло 6-тисячне
вiйсько Iвана Берладника. Кучелмин здався своєму колишньому князеві, бо “рады были ему”, а
Ушиця вистояла, хоча майже 300 смердiв, мобiлiзованi для пiдсилення гарнiзону, через заборола
перебiгли до свого колишнього князя.
Далi просування бирладського князя зупинилося. Гарнiзони Ярослава Володимировича стояли
твердо, крiм того половцi, яким Iван Берладник, не дозволив грабувати здобутi мiста, покинули його
вiйсько. В Галичi потуги колишнього звенигородського князя панiки не викликали. Ярослав
Володимирович послав свої основнi сили з волинськими полками на Київ. Очолював їх талановитий
полководець князь Мстислав Iзяславич. Його перемога над Iзяславом Давидовичем пiд Бiлгородом
звiльнила київський престол для найстаршого серед Мономаховичiв – смоленського князя Ростислава
Мстиславича. Iван Берладник мусив кинути свою волость. Спочатку вiн захопив Олешшя, але вже у
1160 р. вiддався до рук представника вiзантiйської адмiнiстрацiї. Його отруєння у Солунi [Фессалонiках]
навряд чи вiдбулося без вiдома галицького князя62.
Галицький князь допомiг Ростиславу Мстиславичу утвердитись в Києвi, але у конфлiктi
великого князя з його племiнником Мстиславом Iзяславичем пiдтримав волинського князя. В результатi,
у 1163 р. Ростислав мусив повернути племiннику Бiлгород i Торчеськ, а за Трипiль вiддати Канiв.
У 1164 р., коли вiйна Угорщини з Вiзантiєю завершилась миром та з’явилась небезпечна для
Галицького князiвства iдея вiзантiйсько-угорської унiї, Ярослав Володимирович, не вагаючись,
пiдтримав претендента на вiзантiйську корону брата василевса Андронiка Комнена. У 1164 р. Андронiк
був прийнятий галицьким князем. Ярославові він доводився двоюрідним братом.
Вже у 1165 р. василевс Мануїл прислав в Галич двох митрополитiв, якi запропонували
Андронiку в управлiння Кiлiкiю. Візантійське посольство привезло послання василевса Мануїла
Комнина, яке починалося фразою: “Ми не станемо наслідувати Тобі в неприязні, яку Ти без будь-
якої потреби показав стосовно нас, відкинувши слова і угоди, в яких Ти клявся раніше”63. Це свідчить
про наявність кількох угод, укладених вже за правління Ярослава Осмомисла, які підтверджували
союзні стосунки. Ярослав Осмомисл відправив з вiзантiйськими послами галицького єпископа Кузьму,
який отримав у Константинополь не лише гарантії для Андроніка, але й нове підтвердження союзу64.
Галицький князь також відмовився від ідеї шлюбу своєї дочки з королем Угорщини Стефаном ІІІ,
яким мав бути скріплений галицько-угорський союз. Її заручили з принцом Белою, майбутнім королем
Белою ІІІ, однак видали за князя Мстислава Ростиславича, батька Мстислава Удатного65. Наслідком
цієї поїздки було і розширення володінь руського монастиря на Афоні у 1169 р.66, а також згадка Русі
у візантійсько-генуезькій угоді 1169 р.67.
Євстафій Солунський згадує про часті посольства галицького князя до василевса Мануїла68.
“Скіфська кіннота”, яка брала участь у нещасливій битві візантійського війська проти сельджуцького
султана Килидж-Арслана ІІ при Миріокефалоні 17.09.1176 р.69, була, напевно, галицького
походження70.
Вiзантiя розглядала галицького князя як hypospondos, що по вiзантiйськiй вселенськiй
термiнологiї прирiвнювалось до давнього “союзний Риму народ” – “socii populi Romani”. Цікаво, що
найбільше свідчень візантійських авторів відноситься до Галицького князівства, володар якого часом
1 3
Генеалогічні записки. – Львів, 2009. – Вип. 7 (нової серії 1)
Студії
протиставляється володарю Києва і розглядається як цілком самостійний71. Можливо, що саме тих
часiв тiсних зв’язкiв з Вiзантiєю стосується граффiтi в Константинополi на мармуровiй балюстрадi
хорiв собору св. Софiї: “Матфй попъ галичьский”72.
На цей перiод галицький князь найсильнiший з усiх володарiв у Київськiй Русi. Його князiвство
крiм усього не було роздроблене на удiли. Не випадково автор “Слова” написав: “Галычкы Осмомысле
Ярославе высоко седиши на своемъ златокованнемъ столе...Грозы твоя по землям текут: отверяеши
Киеву врата, стреляеши с огня злата стола Салтани за землями”. Варфоломій Англiйський (ХIII ст.)
взагалi ототожнював Галицьку землю зi всiєю Руссю: “Галiцiя дуже обширна область, котра охоплює
бiльшу частину Європи, дуже багата, деякими вона називається Руссю”73. Видатний географ ХII ст.
Абу Абдаллах Мухаммед iбн Мухаммед ал-Iдрiзi (1100–1165) у своїй географiчнiй енциклопедiї “Розваги
втомленого в подорожах по областях”, написанiй при дворi сицилiйського короля Рожера II (1130–
1154), в країнi ар-Русийя в числi 8 вiдомих йому мiст називає Рамiслi [Перемишль] та Галiсийа [Галич]74.
Однак могутнiсть Галицької землi породила i могутнiсть галицьких бояр, значна частина яких
тримала володiння бiльшi, ніж волостi окремих князiв. Не завжди Ярославу Осмомислу вдавалось
справитись зi своїми васалами. Продовжуючи полiтику зближення з Волинню, Ярослав допомiг сiсти
в Києвi Мстиславу Iзяславичу. Очевидно, ще до того було повернено волинському князевi частину
його градiв, захоплених свого часу Володимирком Володаревичем. Бо в 1168 р. у Бужеску помер
князь Ярополк Iзяславич, який належав до волинської династiї. У 1169 р., скориставшись конфлiктом
Мстислава Iзяславича з дрiбними князями на Київщинi та iнтригами смоленських Ростиславичiв,
володимиро-суздальський князь Андрiй Боголюбський здобув i пограбував Київ. Ярослав Осмомисл
негайно послав на допомогу своєму союзниковi рать, очолену боярином Костянтином Сiрославичем.
Ставленик Андрiя Боголюбського – його брат Глiб Юрiйович – мусив втiкати з Києва. Однак воєвода
Костянтин Сiрославич заявив великому князю Мстиславу Iзяславичу, що йому дозволено стояти пiд
Вишгородом не бiльше п’яти днiв i, навiть, показав фальшиву грамоту свого князя. Це було неправдою,
Ярослав дав наказ допомагати Мстиславу до вигiдного для обох миру. Зрада Костянтина Сiрославича
у 1170 р. обернулась для Мстислава Iзяславича новою втратою Києва.
Сучасники вважали, що галицького воєводу пiдкупив князь Давид Ростиславич. Однак
причини зради були iншими. Костянтин Сiрославич очолював боярську опозицiю, яка орiєнтувалася
на спадкоємця престолу Володимира. У 1149 р. батько женив Ярослава на Ользi Юрiївнi, бо йому
потрiбен був союз з Суздальськими Мономаховичами проти Волинських Мономаховичiв. Ярослав
не лише порвав з полiтикою батька, але й розiрвав з Ольгою. Могутнiй галицький князь став вiдверто
жити з Настею з Чагрович, а її сина Олега вирiшив зробити спадкоємцем. Близько 1171 р. боярська
опозицiя пiдняла бунт в Галичi. Ярослав з близькими потрапили в їх руки. Змовники хотiли посадити
на престол Володимира, та побоялись щось зробити з Ярославом та Олегом. Зате Настя була
звинувачена в чарах i спалена на вогнищi. З Польщi та з Волинi вже спiшили вiйська на допомогу
Ярославу. Змовники мусили пiти на компромiс – вони лише зажадали присяги вiд Ярослава, що той
буде жити з дружиною i не буде переслiдувати вбивць Настi.
До 1173 р. Ярослав вiдновив порядок в своїй державi. Ольга з сином Володимиром та Костянтин
Сiрославич втекли в Польщу. Через 8 мiсяцiв Мєшко III, який сам шукав допомоги у Ярослава,
вислав їх геть з Польшi. Нiчого не добились вони i на Волинi.
Могутність галицького князя досягла вершини. Лише одних чуток про наближення ратi
галицького князя вистачило щоби розсипати другу коалiцiю Андрiя Боголюбського проти Києва.
Ярослав пiдтримував свого тезку волинського князя Ярослава Iзяславича, а пiзнiше союзом з
чернiгiвським князем Святославом Всеволодовичем сприяв встановленню рiвноваги в боротьбi за
Київ. Цей союз був пiдтверджений шлюбом Ярославни з сiверським князем Iгорем Святославичем.
Свого часу у 1167 р. вiн був започаткований шлюбом Володимира Ярославича з Болеславою
Святославною. Реалiями цього союзу було стишення боротьби за Київ i останнiй перiод стабiлiзацiї
Київської Русi.
Останнім часом з новою силою розгорнулися дискусії навколо довіри “Слову о полку Ігоревім”
як автентичній пам’ятці, тобто історичному джерелу. З цього приводу я вже висловлював свою
думку, вказуючи на вражливі місця в аргументації Е. Кінана75. Опублікована через сорок років після
написання книга О.О.Зиміна76 теж не знімає ряду проблем, зокрема мечів харалужних77 (знахідки в
с. Харалуг на Волині слідів металургійного виробництва і криці, з якої можна було виготовляти мечі,
тоді як знайдені археологами на території Русі клинки належать до імпортних78, а також сумнівність
версій етимологій назви “харалуг” і явне нерозуміння цього терміну автором “Задонщини” не
дозволяють відкидати такий поважний аргумент, враховуючи, що інформацію про мечі харалужні як
14
Генеалогічні записки. – Львів, 2009. – Вип. 7 (нової серії 1)
Студії
і про особливості шоломів латинських жоден фальсифікатор у ХVIII ст. не міг знати) чи
топографічних реалій околиць Пліснеська в “мутному сні Святослава”79 (“дебра Кисаня” виявилася
реальним топонімом на оболоні Плісниська80, як і Вороняки та Бусова гора). Вийшли нові грунтовні
дослідження в підтримку автентичності “Слова”81. Отож, на сьогодні немає підстав відкидати
свідчення «Слова» як наративного джерела кінця ХІІ ст.
Тоді фраза “по Дунаю гради укрiпив, купцями населив, торгуючими через море во Греки...”
відбиває результати дiяльностi галицького князя Ярослава Володимировича в Нижньому Поднiстров’ї
та Подунав’ї.
У 1182 р. Андронiк Комнен вмiло скористався з невдоволення вiзантiйцiв пролатинською
полiтикою вдови Мануїла I Марiї, дочки графа Тулузи i князя Антiохiї Раймонда Сент-Жiлля, та її
фаворита протосеваста Олексiя Комнена, якi правили вiд iменi юного Олексiя II, i сам став регентом,
а у 1183 р. захопив престол. Свого противника протосеваста вiн негайно вислав у Скiфiю, тобто
дунайськi володiння галицького князя. Однак не без допомоги противникiв Ярослава протосеваст
Олексiй Комнен втiк “i як який-небудь крилатий змiй перенiсся в Сiцiлiю”. Андронiк Комнен продовжив
боротьбу, не зупиняючись перед репресiями непокiрної знатi i одночасно продовжуючи вiйну з
сицилiйськими норманнами. Невдачi у цiй вiйнi, в свою чергу, використали його вороги. У 1185 р.
пiдбурений знаттю константинопольський натовп розтерзав василевса Андронiка82.
На загибель Андроніка Комнена галицький князь вiдреагував посольством, про яке згадує
Микита Хонiат83. Не знайшовши порозуміння з новим імператором Ісааком ІІ Ангелом, князь Ярослав
Володимирович вирішив підтримати повстання в Болгарії.
Навеснi 1186 р. брати Петро i Асень пiдняли повстання у Болгарiї, яка залишалася
вiзантiйською провiнцiєю. Пiсля перших же невдач болгарськi вождi вiдступили за Дунай, а навеснi
1187 р. продовжили боротьбу. З ними прийшли “кумани, народ досi вiльний, негостинний i дуже
войовничий, i тi, що походять з Вордони, якi смiються з смертi, гiлка тавроскіфів, народ милий
богу вiйни”84. Згадуючи шість разів тавроскіфів у своїй “Історії”85, Микита Хоніат постійно мав на
увазі руських86. “Вордона” може бути спотвореною назвою “бродникiв”, як вважав Ф. Успенський87.
З можливістю участі бродників у цих подіях погоджується і М. Бібіков88. “Вордона” може бути і
спотвореною назвою Бирладі. Можливо, що сам галицький князь пiдштовхнув болгарських
сепаратистiв пiсля загибелi Андронiка Комнена89, а коли ті опинилися у скрутному становищі –
надав необхідну допомогу.
Докладно аналізуючи аргументи противників весії Ф. Успенського, зокрема грецького історика
Ф. Малінгудіса90, які вважають, що болгарським повстанцям допомагали лише кумани-половці,
відомий російський візантист Г. Літаврин прийшов до беззаперечного висновку, що “восени 1186 р.
у критичний момент розвитку повстання ... військову підтримку повсталим разом з половцями
надали руські”91.
Цілий ряд дослідників, особливо румунських, дотримуються версії “волоського” походження
Асенів92. Активна участь волохів у цьому повстанні безсумнівна93. Територія Бирладсько-Дністровської
волості мала змішане слов’янське і волоське населення, тоді як у самій Болгарії присутність волоських
масивів не доведена, що і змусило болгарських істориків сумніватися в ролі волохів у повстанні Асенів94.
Новий василевс Iсаак Ангел вiдразу ж вирiшив придушити повстання болгар з двох боків.
Угоду з Угорщиною було скрiплено шлюбом василевса з юною Маргаритою, дочкою Бели III.
Угорський король зайняв ворожу позицiю щодо болгарських повстанцiв та їх союзникiв. Картина
безпосередньої участі галицьких військ у болгаро-дунайській кампанії 1186–1187 рр., як звернув
увагу М. Тіхоміров, розгорнута автором “Слова”. Читаємо, що Ярослав “заступив королю шлях,
замкнув Дунаю ворота”. Це явне свiдчення блокади проходiв у Болгарiю. Замкнути Дунаю ворота
найкраще було в районi Залiзних ворiт, в ущелинi, де Дунай, затиснутий вiдрогами Трансiльванських
Альп i, пiдступаючими до них з другого боку, горами Магоча. Тодi й фраза “меча бремени чрез
облаки” означала певний реальний факт, спогади про який могли оживити у сучасникiв картину
переправи катапульт i порокiв, якi разом з лучниками могли “замкнути” Залiзнi ворота95. Саме цей
епізод міг зіграти вирішальну роль у ході болгаро-візантійської війни. Удар угорських військ в спину
болгарським повстанцям міг змінити хід подій або, навіть, привести до повної поразки Асенів.
“...рища тропу Траяню чрез поля на горы” – також ремiнiсценiя болгарської вiйни96. За
Д. Ангеловим, “Троянiв прохiд” – гiрський прохiд вiд Пловдива, званий пiзнiше Василицею, добре
вiдомий у болгаро-вiзантiйських вiйнах ХII–ХIV ст.97 Саме боротьба в горах та гірських проходах
приносила найбільші невдачі візантійцям. Вперті бої в районі круч Гема у 1187 р. проходили за участі
тих, що походять з Вордони, якi смiються з смертi, гiлки тавроскіфів98, тобто галицької допомоги.
1 5
Генеалогічні записки. – Львів, 2009. – Вип. 7 (нової серії 1)
Студії
Ярослав Осмомисл і справді “підпер гори Угорські своїми залізними полками”. Як свідчать
дослідження львівського археолога М. Рожка99, карпатська лінія оборони була неприступною і тому
пізніші походи угорського війська на Галич відбувалися в її обхід через Сянок і Перемишль.
Отже, можна стверджувати, що саме позиція галицького князя Ярослава Володимировича і
його безпосередня допомога болгарським повстанцям у найскрутніші моменти змусила Ангелів
визнати незалежність Болгарської держави. Постійна половецька допомога болгарським повстанцям,
очевидно, пропускалася через підконтрольні Галицькому князівству території Нижнього Подністров’я
і Нижнього Подунав’я.
Помираючи, Ярослав заповiв Галич Олегу, а Володимиру залишив лише Перемишль,
примусивши i синiв, i бояр скласти присягу, яка була тут же порушена. Прийнявши назад сина
Володимира, вiн не допускав його до державних справ, але й не став заважати, коли той вiдкрито
почав жити з одною попадею, муж якої був живий. Правда, його розсердило, коли у 1187 р. за сина
Володимира вiд цiєї попадi – Василька волинський князь Роман Мстиславич видав свою доньку. Вiн
хотiв бачити сильну Галицьку державу в руках у Олега Ярославича100.
Ярослав Осмомисл помер в Галичi, де i був похований. Прiзвисько “Осмомисл” свiдчить про
велику оцiнку мудростi князя сучасниками. Останки Ярослава Осмомисла, знайденi при розкопках
Успенського собору в Галичi Я. Пастернаком, вважались втраченими. Недавно, вони були вiднайденi
в криптi собору св. Юрiя у Львовi, де їх заховав Я. Пастернак, стараннями львiвських археологiв
Р. Сулика, Ю. Лукомського, М. Бандрівського та ін. Чи саркофаг, знайдений Я. Пастернаком, належав
Ярославу Осмомислу? Твердої впевненостi немає, хоча ймовiрнiсть дуже велика. За цими останками
була здiйснена спроба реставрацiї обличчя князя. Ця спроба С. Горбенка та його методологія, на мій
погляд, виглядають переконливими101.
У 1149 р. Ярослав Володимирович одружився з Ольгою (+4.07.1181), дочкою суздальського
князя Юрія Довгорукого, який боровся за київський престол102. Фактично шлюб розпався близько
1165 р. Коханка князя Анастасія з Чагрович згинула у 1171 р.103.
15/9/5/3/2/1. МАРIЯ–АНАСТАСІЯ [?] ВОЛОДИМИРIВНА
За Длугошем, у 1151 р. Володимирко видав свою дочку Анастасiю за кракiвського князя
Болеслава Кучерявого. Анастасiя народила двох синiв – Болеслава (*1156) та Лєшка (*1158). Коли
вона померла, Болеслав не захотiв знову одружуватися i залишився вдiвцем104. Однак добре вiдомо,
що Болеслав Кучерявий був одружений двiчi. Першою його дружиною була Верхуслава, дочка
Всеволода Мстиславича, внучка Мстислава Володимировича. Цей шлюб вiдбувся у 1137 р., востаннє
вона згадана у документi 15.04.1148 р., але син Болеслав народився вiд неї. Другу ж дружину
кракiвського князя звали Марiєю105. Е. Перфецький106 та Ю. Лимонов107 бачили в повiдомленнi
Длугоша слiди втраченого перемишльського кодексу i повнiстю довiряли цим свiдченням. В. Пашуто
вiдкинув цю гiпотезу як малоймовiрну108.
Однак подiї 1151 р. пiдтверджують можливiсть такого союзу. В умовах волинсько-угорського
альянсу, невдач i пасивностi непопулярного в Києвi Юрiя Довгорукого, Володимирко Володаревич
гарячково шукав союзникiв в Польшi. Точнi дати народження Болеслава Болеславовича та його
сестри, матiр’ю яких була Верхуслава, невiдомi. Цi дати мали б бути близькими до дати шлюбу
Верхуслави. Отже, ймовiрнiсть шлюбу Марiї i Болеслава досить висока. Можливо, тому польськi
вiйська не допомагали Iзяславу Мстиславичу проти Володимирка у 1153 р.
16/9/5/3/2/1. NN ВОЛОДИМИРIВНА [?]
За Длугошем, пiсля весiлля Анастасiї вiдбулося весiлля другої дочки Володимирка Володаревича
Євдокiї з братом Болеслава – Мєшком Старим. Незабаром вона померла, не залишивши потомства
чоловiчої статi109. Однак тут явна помилка: мiж 1151 та 1154 рр. Мєшко Старий одружився з Євдокiєю,
дочкою Iзяслава Мстиславича, з якою мав трьох синiв. Можливо, що дочка Володимирка була видана
за Мєшка i померла вiдразу пiсля весiлля, або ж її мужем був Генрiх (+18.11.1166), брат Мєшка, в
якого не було потомства110.
17/12/6/3/2/1. IВАН РОСТИСЛАВИЧ БИРЛАДНИК (+ 1161)
Помер в 1161 р. у Фессалонiках111. Князь звенигород-днiстровський (до 1134–1146), галицький
(1146), бирлад-днiстровський (1158–1159).
Був сином Ростислава–Григорія Васильковича, по смерті якого отримав від дядька Ігоря
Васильковича уділ з центром у Звенигороді на Дністрі112.
16
Генеалогічні записки. – Львів, 2009. – Вип. 7 (нової серії 1)
Студії
Відома грамота князя Івана Ростиславича месемврійським купцям вiд 20.05.1134 р., де
згадуються його володiння в Пониззi Днiстра та Дунаю, в числі яких Малий Галич (Галац), Бирлад і
Текуч113.
Автентичнiсть грамоти князя Івана Ростиславича визнавали П. Голубовський114,
М. Дашкевич115, М. Грушевський116, П. Мутафчієв117, В. Пашуто118, О. Насонов119, М. Левченко120,
А. Фроловський121, О. Зимін122, В. Потін123, М. Брайчевський124, Р. Рабінович125, Л. Войтович126 та
О. Майоров127. Прихильники версії щодо фальсифікату поважних аргументів не висунули (І. Богдан128,
О. Соболевський129, П. Панаїтеску130, М. Мохов131, М. Котляр132, П. Павлов133, В. Спінеї134,
C. Каштанов135, Б. Перхавко136). Як справедливо зазначив Р.А.Рабинович, всі вони, починаючи з
І. Богдана, наперід виходили з постулату, що звенигородський князь Іван Ростиславич не міг володіти
Бирладом і Пониззям Дністра та Пруту137. Чи надійно обгрунтований цей постулат?
Грамоту вперше ввів у науковий обіг відомий румунський історик і філолог-славіст Богдан
Петричейку Хаждеу (1836–1907). Оригінал і первинна копія грамоти втрачені ще у ХІХ ст.
Противникові автентичності грамоти видному лінгвістові О. Соболевському вдалося довести лише
те, що текст грамоти написаний в орфографічних і лінгвістичних традиціях молдовських і болгарських
документів ХІV–XV ст.138. Варто зауважити, що болгарських документів ХІІ–ХІІІ ст. у розпорядженні
дослідника не було, а подібні молдовські документи в цей період просто не існували. Висновок
О. Соболевського лише дозволяє говорити, що до Б. П. Хашдеу потрапив список з грамоти,
виготовлений у ХІV–XV ст., або ж фальсифікат, зроблений в цей період, при фабрикації якого були
використані достовірні джерела і відомості. Необхідністю переписки грамоти в “молдовські” часи
було намагання продовжити традицію торговельних пільг для деяких міст, як вірно зауважив
Р. Рабинович139. Та для подібної фабрикації потрібно було мати під рукою достовірні документи. Хто
міг в Молдові у ХІV–XV ст. знати про князя Івана Ростиславича?
Найбільш дошкульним місцем грамоти противники її автентичності вважають фразу “князь
Бирладський від стола Галицького”. Якщо вважати Івана Ростиславича сином перемишльського
князя Ростислава Володаревича і звенигородським князем, столиця якого знаходилася у Звенигороді
на Білці на території Володаревичів (як це робили більшість дослідників кінця ХІХ – останньої чверті
ХХ ст.) , то ця фраза справді виглядає позбавленою змісту. Адже за рішенням Любецького снему
1097 р. Володар Ростиславич та його нащадки отримали західну частину пізнішої Галицької землі з
Перемишлем, а Василько Ростиславич – східну з Теребовлею. Однак Іван Ростиславич був сином
теребовельського князя Ростислава-Григорія Васильковича і володів Звенигородом, що знаходився у
Теребовельському князівстві140.
Л. Махновець вважав, що столицею першого уділу Івана Бирладника міг бути Звенигород на
лівому березі Стрипи, лівої притоки Дністра, городище якого збереглося біля сучасного с. Звенигорода
Бучацького р-ну Тернопільської області, або ж Звенигород на лівому берез Дністра біля правого
берега ріки Дзвенячки, городище якого збереглося поблизу нинішнього с. Дзвенигорода Борщівського
р-ну Тернопільської обл.141.
У тому ж районі між впадінням Серету та Збручу, трохи ближче до першого, на високому
мисі на околиці с. Більче-Золоте того ж Борщівського р-ну знаходиться ще одне велике городище ХІ–
ХІІІ ст., біля якого було селище (знищене котлованом) та могильник. З напільного боку городище
півколом захищене трьомя рядами валів та ровів. Тут знайдено енколпіон із зображенням чотирьох
євангелістів по кутах, бронзовий браслет, застібку, срібну пряжку, багато залізних ножів, сокирок та
наконечників стріл, два уламки скляних браслетів, уламки посуду. Спеціальних розкопок не
проводилося, лише закладалися розвідувальні шурфи142.
Ще один Звенигород, за переказами, знаходився за Збручем на городищі в урочищі Княже
Замчисько поблизу с. Гольнищева Чемерівецького р-ну Хмельницької обл. Вали городища збереглися
на висоту 6 м, частина урочища носить назву Дівечі і там, за переказами, був жіночий монастир.
В котрому із Звенигородів була столиця уділу князя Івана Бирладника? Судячи з опису бойових
дій 1144 р.143, коли київське та галицьке війська рушили до Звенигорода, йдучи берегами Серету і
стали біля міста, розділені рікою144 (що виключає Звенигород на Білці, який знаходиться нині у
Пустомитівському р-ні Львівської обл.), це місто знаходилося ближче до впадіння Серету у Дністер.
Найкраще підходить городище біля с. Більче-Золоте Борщівського р-ну. Розміри тутешнього городища
та знахідки на ньому під час звичайних археологічних розвідок, дозволяють припускати можливу
наявність саме тут столиці уділу Івана Бирладника. Та розв’язання цієї проблеми потребує подальших
археологічних досліджень.
1 7
Генеалогічні записки. – Львів, 2009. – Вип. 7 (нової серії 1)
Студії
Теребовельський князь міг виділити своєму синові уділ з центром у Звенигороді на Дністрі,
куди ввійшло все Пониззя Дністра та Пруту аж до Дунаю. Після смерті брата Ростислава Ігор приєднав
його частку, а звенигородський князь залишився його васалом (звідси і формула “князь Бирладський
від стола Галицького”). Навіть, якби грамота від 20.05.1134 р. була датована 1144 р., як вважав
М. Грушевський (що більш ніж сумнівно), то це могло би означати лише, що після того як Володимирко
захопив галицьку і теребовельську частки, його племінник залишився васалом тепер вже князя всієї
Галицької землі.
Згаданий географ ХII ст. Абу Абдаллах Мухаммед iбн Мухаммед ал-Iдрiзi у “Розвагах
втомленого в подорожах по областях” в країнi ар-Русийя в числi восьми вiдомих йому мiст називає
Рамiслi [Перемишль] та Галiсийа [Галич]145. Ще А. Петрушевич ототожнив Галісийя ал-Ідрізі, виходячи
з опису сицилійського географа, з Галичем на Дунаї146.
Територія Нижнього Подунав’я, Подністров’я і Попруття як частина Русі згадується і в такій
цікавій пам’ятці, як “Список руських городів дальніх і ближніх”147. Первісний варіант цього списку
був укладений ще на початку ХІІІ ст., а остаточний варіант пам’ятки сформований у 1375–1381 рр.148
(але не пізніше 1409 р.)149. Тут розміщені такі міста як Дичин, Кілія, Білгород, Яський торг, Романів
торг, Немеч, Сучава, Серет та інші. Дичин (Дцин) як місто, куди відійшли бирладники після нападу
на Олешшя, згаданий у Іпатіївському літописі150. Як Дисина це місто згадано ал-Ідрісі151 (суперечка
навколо деяких розходжень джерела успішно, на мій погляд, вирішена А.Плахоніним152). Яський
торг, згаданий вперше під 1412 р. у валашській грамоті та у польського хроніста Я. Длугоша,
пов’язаний з аланами-ясами, які з’явилися у цьому регіоні з середини ХІІІ ст. після походу Бату153.
Нині це м. Ясси в Румунії.
Археологічні знахідки в дельті Дунаю, зокрема у Діногетії поблизу Галаца (Малого Галича),
містять елементи руської матеріальної культури і датуються широким діапазоном Х–ХІІ ст.154.
Що ж стосується локалізації самого Бирлада (місто Бирлад на р. Бирлад поблизу Дунаю, на
думку румунських археологів, має слабкі шари ХІІ–ХІІІ ст., в яких відсутні давньоруські матеріали155),
то залишаючи в стороні тенденційність висновків румунських археологів та поверховий характер
самих розкопок, та беручи до уваги доволі чисельну наявність виробів давньоруського походження
(шиферних пряслиць, лунниць, колтів, металевих браслетиів, скляних перснів і браслетів, янтарних
бус, енколпіонів, нашийних хрестиків, керамічних яєць-писанок156), враховуючи дані топоніміки,
лінгвістики і писемних джерел, можна погодитися з версією Р. Рабиновича, що літописний Бирлад
(“Ескі-Бирлад” – “Старий Бирлад”) знаходився на березі Дунаю в Добруджі поблизу сучасного Хіршова157.
Про давню належність цих територій до Галицької землі свідчить і ряд інших аргументів,
зокрема топонімічних158, а також включення вірменських парафій у Сереті, Сочаві (Сучаві) та Молдові
до львівської вірменської єпископії у кондаку від 13.08.1388 р. католікоса Теодороса ІІ, із згадкою
про Львів, як “найблагословеннішу, що охороняється Богом, столицю, славну матір міст
християнських королів”, що відбиває часи Галицько-Волинської держави159. Зрештою давні молдовські
грамоти писані староукраїнською мовою, а молдовські літописи – церковнослов’янською (аж до
реформи господаря Василя Лупу у 1636 р. ця мова залишалася офіційною). Якщо слов’янську церковну
номенклатуру (поп, вечерня, утреня і т.д.) у румунській церкві ще можна пояснити давньоболгарськими
впливами на цей регіон160, то використання мови в діловодстві нічим окрім давньої і довгої політичної
належності Нижнього Подністров’я і Попруття до Галицького князівства пояснити не вдасться.
Візантія, зацікавлена у прикритті дунайських земель силами галицьких князів, могла сприяти
розгортанню діяльності звенигород-дністровського князя, також зацікавленого у розвитку тамтешніх
міст Бирладі, Текуча та Малого Галича, в першу чергу останнього, стимулюючи купців з візантійської
Месемврії до торгівлі з цими центрами в Нижньому Подунав’ї.
Прогнаний Володимирком Володаревичем зі своїх земель, Іван Ростиславич став ізгоєм і
шукав підтримки в різних землях. Так у 1165 р. під час переговорів імператора Фрідріха І Барбароси з
угорцями у Відні чеський король Владислав ІІ (1158–1173) “відрекомендував когось з руських князьків
(regulis Ruthenorum), якого й привів до підлеглості йому”161 (мало вірогідно аби цим васалом германського
імператора міг стати сам Ярослав Осмомисл чи хтось з волинських князів162, “князьком” німецький хроніст
назвав скоріше всього безталанного Івана Ростиславича). Згодом він перетворився на іграшку в руках
потужних князів, які використовували його права на Галицьку спадщину, щоб впливати на галицького
князя Ярослава Осмомисла. Щоб якось допомогти Iзяславу Давидовичу, який втратив через нього
Київ, Iван Бирладник захопив Олешшя. Але з Києва проти нього послали флотiлiю на чолi з Георгiєм
Нестеровичем та Якуном. Воєводи Ростислава Мстиславича переслiдували Iвана Берладника аж до
Дчина [Дечин на Дунаї]. Тут князь був змушений здатись вiзантiйським властям. Але i у Вiзантiї
18
Генеалогічні записки. – Львів, 2009. – Вип. 7 (нової серії 1)
Студії
Iвана Бирладника дiстала довга рука галицького князя. Колишнiй звенигородський князь був отруєний
у Фессалонiках.
XI
18/14/9/5/3/2/1. ЄВФРОСИНIЯ ЯРОСЛАВНА
Так реконструюється за Р. Зотовим iм’я Ярославни, героїнi “Слова”, дружини сiверського
князя Iгоря Святославича163. Автор “Слова” добре знав свою героїню, її палкий темперамент. “...прибiг
в Новгород селянин того села i сказав княгинi, що Iгор приїхав i хоча довго тому не вiрили, але
княгиня не могши бiльше витерпiти, вiдразу ж сiвши на коня, поїхала до нього”, – так описує, на
пiдставi втраченого джерела, В. Татищев зустрiч Ярославни з Iгорем пiсля його повернення з
половецького полону. Цiкаво також, що дочка галицького князя згадує Дунай як рiдну рiку164.
19/14/9/5/3/2/1. NN ЯРОСЛАВНА (+ після 1167)
У 1167 р. була заручена з угорським принцом Белою, майбутнiм королем Белою III. Шлюб
цей не вiдбувся i, вiрогiдно, Ярославна була видана за Мстислава Ростиславича з смоленської гiлки
Мономаховичiв (+13.06.1180). Їх син Мстислав Удатний пiсля вигаснення Першої галицької династiї
претендував на Галицьку спадщину. Позаяк його претензiї були визнанi всiма, немає сумнiву, що
його матiр’ю була Ярославна165.
Велика вiрогiднiсть, що саркофаг незнаної князiвни, знайдений при розкопках Успенського
собору в Галичi, належав саме їй, а не iншiй, незнанiй з джерел, дочцi Ярослава Осмомисла166.
20/14/9/5/3/2/1. ВОЛОДИМИР ЯРОСЛАВИЧ (+ 1199)
Помер у 1199 р.167. Князь галицький (1187–1188, 1190–1199). За В. Татищевим, “князь
Володимир охотник був великий до пиття i потiм не мiг про розпорядок земський радити i творити.
По смертi же княгинi єго Святославлеї доньки, взяв собi жiнку у попа, з котрою родив два сина...”168.
Безхарактерний, з раннiх лiт усунений батьком вiд державних справ, Володимир вже у 1170 р.
шукав щастя на Волинi, обiцяючи за допомогу повернути всi землi, захопленi свого часу його дідом
Володимирком Володаревичем. У 1173 р. вiн втiк з матiр’ю до Польшi, пiзнiше виїхав у Луцьк,
звiдки перед загрозою походу вiйська Ярослава Осмомисла мусив втiкати спочатку в Торчеськ до
Михайла Юрiйовича, а потiм – у Чернiгiв. У 1184 р. шукав притулку то у Романа Мстиславича та
Iнгваря Ярославича на Волинi, то у турiвського князя Святополка Ярославича чи смоленського князя
Давида Ростиславича та суздальського князя Всеволода Велике Гнiздо. І лише свояк Iгор Святославич
прийняв його в Новгородi-Сiверському.
За заповiтом батька отримав Перемишль. Галицькi бояри посадили його в столицi, прогнавши
Олега Ярославича. Незумiвши утриматись у Галичi, Володимир Ярославич звернувся до угорського
короля Бели III. Угорцi зайняли Галич, а нiкчемного князя з коханкою та дiтьми вiдвезли в Буду. Тут
Володимир зумiв проявити неабияку вiдвагу. На мотузцi вiн спустився з високої вежi i втiк з
Будайського замку.
Германський iмператор Фрiдрiх Барбаросса прийняв його, виступаючи в хрестовий похiд.
Володимир Ярославич негайно склав васальну присягу та зобов’язався щороку сплачувати трибут в
розмiрi 2 тис. срiбних гривен. Швидка загибель iмператора звiльнила Галицьке князiвство вiд наслiдкiв
цiєї васальної залежностi. Фрідріх примусив лише полякiв помогти Володимиру повернутись в Галич.
Сприяла цьому i поведiнка угорцiв у Галичi, якi встигли налаштувати проти себе всi верстви населення.
Здобувши Галич, Володимир тут же написав до суздальського князя Всеволода Велике Гнiздо: “Батьку
i пане! Утримай Галич пiдi мною, а я Божий i твiй зi всiм Галичем i в твоїй волi завжди”. Через
швидку змiну полiтичної кон’юктури i ця васальна присяга не мала наслiдкiв для Галицького князiвства.
Ряд дослiдникiв вважають Володимира Ярославича автором “Слова о полку Iгоревiм”169.
У 1167 р. батько одружив його з Болеславою, дочкою чернiгiвського князя Святослава
Всеволодовича, який згодом став київським князем170. Болеслава померла до початку 80-х рр. У
1188 р. згадується попадя, з якою жив князь171, але ще до цього за їх сина Роман Мстиславич видав
свою дочку, тобто їх зв’язок почався значно раніше, десь невдовзі після шлюбу.
21/14/9/5/3/2/1. ВИШЕСЛАВА ЯРОСЛАВНА
Пiсля 1187 р. видала за познанського i калішського князя Одона (1141/49–20.04.1194), старшого
сина Мєшка Старого172.
22/14/9/5/3/2/1. ОЛЕГ ЯРОСЛАВИЧ (+ 1187)
1 9
Генеалогічні записки. – Львів, 2009. – Вип. 7 (нової серії 1)
Студії
Помер у 1187 р.173. Син Ярослава Осмомисла i Настi з Чагрович (“Настас’їч”). Князь
галицький (1187).
За заповiтом батька отримав Галич. Легітимності його прав ніхто не заперечував. Але бояри,
винні у загибелі його матері, побоювалися розправи. Тому, при другiй спробi утвердитися на галицькому
престолі, Олег був отруєний.
Перший раз Олег не змiг втриматись у Галичі i шукав допомоги в Овручi при дворi Рюрика
Ростиславича та в Краковi при дворi Казимiра II. Останнiй надав йому допомогу. Певна частина
бояр теж встала на його сторону. Володимир Ярославич з белзьким князем Всеволодом Мстиславичем
виступили йому назустрiч, однак зазнали поразки. Володимир втiк в Угорщину, а Олег вступив у
Галич.
23/17/12/6/3/2/1. РОСТИСЛАВ IВАНОВИЧ (+ 1189)
Помер у 1189 р.174 Пораненим потрапив у полон до угорцiв при спробi оволодiти Галичем i
був отруєний ними, оскiльки його претензiї на Галицьку спадщину були найбiльш легiтимними.
Його, можливо, поховали у монастирськiй церквi св. Iвана Хрестителя в Галичi175.
Жив iзгоєм при дворi Давида Ростиславича в Смоленську. Коли угорцi захопили Галич, з
невеликою дружиною прибув у дiдiвську землю. Прикордоннi мiста визнали його князем. Але у
битвi за Галич дружина його була розбита, а сам князь пораненим потрапив в полон. Боячись, що
галичани, яким сподобалась мужнiсть цього князя, його визволять, угорцi приклали до ран отруту i
цим прискорили смерть Ростислава.
ХII
24/20/14/9/5/3/2/1. ВАСИЛЬКО ВОЛОДИМИРОВИЧ (+ після 1218?)
Бастард, син Володимира Ярославича вiд попадi. У 1187 р., ще за життя Ярослава Осмомисла,
одружився з Феодорою, дочкою волинського князя Романа Мстиславича. Розлучився з нею, коли
Роман захопив Галич. Разом з батьком у 1188 р. був вивезений в Угорщину, де залишався закладником.
У документi 1218 р. згадуються вiн i його молодший брат. Напевно, угорці тримали їх як можливих
галицьких претендентів176. I. Шараневич та М. Грушевський вважали, що дата документа помилкова,
i вiн стосується Василька i Володаря, інші дослідники також сумніваються, що мова йде про синів
Володимира від попаді, вважаючи, що в документі згадуються Володимирко Володаревич і його
двоюрідні брати Васильковичі177. Питання залишається дискусійним.
.
25/20/14/9/5/3/2/1. ВОЛОДИМИР-IВАН ВОЛОДИМИРОВИЧ (+ після 1218?)
Бастард, син Володимира Ярославича вiд попадi. Чи дійсно саме він разом з братом згаданий
у документi 1218 р. як галицький претендент в емiграцiї в Угорщинi? Як і цілий ряд інших дискусійних
питань з історії Першої Галицької династії, ця проблема потребує подальших досліджень.
_______________
Примітки:
1 Карамзин Н. М. История государства Российского. – Т. 2–3. – Москва, 1991. – С. 60, 62–63, 66, 74–79, 80, 82, 88, 91,
97–98, 105–106, 114–115, 117–118, 121–124, 129–132, 143–149, 153–160, 168, 170, 173, 177, 180, 185–186, 358, 365, 366,
394–397, 407, 412, 426, 464–465, 476, 649–651.
2 Карамзин Н.М. История государства Российского. – Кн. 4 (Ключ П. Строева). – Санкт-Петербург, 1844. –
Москва, 1988.
3 Зубрицкий Д. И. История древнего Галичско-Русского княжества. – Ч. 1 (С приложением родословной картины).
– Львов, 1852.
4 Шараневич И. И. История Галицкой и Владимирской Руси до 1453 г. – Львов, 1863.
5 Грушевський М. Історія України–Руси. – Т. 2. – Київ, 1992. – С. 72–75, 90–95, 142, 183, 407–504, 569–573, 589.
6 Баумгартен Н. А. Первая галицкая династия // Летопись Историко-Родословного Общества. – Т. 3. – Москва,
1907. – С. 1–48.
7 Войтович Л. Генеалогія династії Рюриковичів. – Київ, 1990. – С. 27–37; Його ж. Генеалогія династій Рюриковичів
і Гедиміновичів. – Київ, 1992. – С. 28–35; Його ж. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у ХІІ–XVI ст. –
Львів, 1996. – С. 58–61, табл.4; Його ж. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ–початок XVI ст.). Склад,
суспільна і політична роль. – Львів, 2000. – С. 145–154; Його ж. Княжа доба на Русі: Портрети еліти. – Біла Церква,
2006. – С. 305–306, 322–351; Його ж. Князь Іван Бирладник: загадка походження // Генеалогічні записки Українського
геральдичного товариства. – Вип. 5. – Львів, 2006. – С. 7–15.
20
Генеалогічні записки. – Львів, 2009. – Вип. 7 (нової серії 1)
Студії
8 Войтович Л. Княжа доба на Русі. – С. 256–270.
9 ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 146; – Т. 2. – Стб. 133.
10 ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 160; – Т. 2. – Стб. 149; – Т. 9. – С. 85.
11 Annales Stadenses / Ed. J.M.Lappenberg // Monumenta Germaniae Historica. – T. 16. – 1859. – P. 319; Incerti autoris
Historia Archiepiscoporum Bremenoim (–1414) / Ed. E.Lindenborg // Scriptores rerum Germanicarum septentrionalium.
– Fracofurti, 1609. – P. 99–10.
12 Баумгартен Н.А. Ода Штаденская, внучатая племянница папы Льва IХ – невестка Ярослава Мудрого // Благовест.
– N 1. – Париж, 1930. – С. 95–102.
13 Каштанов С.М. Была ли Ода Штаденская женой великого князя Святослава Ярославича? // Восточная Европа в
древности и средневековье: Древняя Русь в системе этнополитических и культурных связей. Чтения памяти член-
корреспондента АН СССР В.Т.Пашуто. Москва, 18–20 апреля 1994 г. Тезисы докладов. – Москва, 1994. – С.16–19.
14 Татищев В.Н. История Российская. – Т.2. – Москва, 1962. – С.78.
15 ПСРЛ. – Т.1. – Стб.166; Т.2. – Стб.155.
16 Chronici Hungarici composition saeculi XIV (–1334) / Ed. A.Domanovszky // Scriptores Rerum Hungaricarum
tempore ducum regumque stirpis Arpadianae gestarum / Ed. E.Szentpetery. – T.1. – Budapestini, 1937. – P.423.
17 Войтович Л. Битва пiд Перемишлем у 1099 р. // Український альманах. 1999 рiк / Вiдп. ред. С.Заброварний.
– Варшава, 1999. – С.105–110.
18 ПСРЛ. – Т.2. – Стб. 278; Т.7. – С.6; Т.15. – С.182.
19 Баумгартен Н. А. Первая галицкая династия // Летопись историко-родословного об-ва. – Т. 3. – Москва, 1907.
– С. 1–48.
20 ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 293; Т. 2. – Стб. 288–289.
21 Купчинський О. Літописні географічні назви “Микулин” і “Рожне поле” та їх історична територія у ХІ–ХІІІ
століттях // Україна: культурна спадщина, національна світомість, державність. – Т. 15. CONFRATERNITAS.
Ювілейний збірник на пошану Ярослава Ісаєвича. – Львів, 2006–2007. – С. 82–89.
22 Грушевський М. Iсторiя України-Руси. – Т. 2. – Львів, 1905. – С. 69–73, 95–100, 112–115, 122, 395, 409–418;
Войтович Л. Битва пiд Перемишлем у 1099 р. – С. 105–110.
23 Баумгартен Н. А. Первая галицкая династия., – С. 6.
24 ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 293; – Т. 2. – Стб. 288.
25 Анна Комнена. Алексиада. – Москва, 1965. – С. 237.
26 Васильевский В. Византия и печенеги // Васильевский В. Труды. – Т. 1. – Санкт-Петербург, 1908. – С. 101.
27 Грушевський М. Iсторiя України-Руси. – Т. 2. – Львів, 1905. – С. 72–77, 90–101, 112–115, 122, 364, 376, 390–395, 400,
409–418; Перфецький Е. Перемишельський лiтописний кодекс першої редакцiї в складi хронiк Яна Длугоша //
Записки НТШ. – Т. 147. – 1927; Приселков М. Д. История русского летописания. – Москва, 1940. – С. 42–44.
28 Татищев В.Н. История Российская. – Т. 3. – С. 137–138, 158.
29 Крип’якевич І. Галицько-Волинське князівство. – Львів, 1999. – С. 96; Грабовецький В. В. Звенигрод. – Львів,
1959. – С. 18–20.
30 Баумгартен М. А. Родословные отрывки // Летопись историко-родословного об-ва в Москве. – Вып. 4 (16). –
1908. – С. 6–7.
31 Там само. – Вып. 5 (17). – 1909. – С. 11; Acta et diplomata graeca medis sevi sacra et profana collecta / Ed.
F.Miklosich, J. Muller. – T. 5. – Vindobonae, 1886. – P. 375 [Кiннам, 115.18–19].
32 Литаврин Г. Г. Русь и Византия в ХІІ веке // Литаврин Г.Г. Византия и славяне. – Санкт-Петербург, 1999. – С. 505–
506.
33 Пашуто В. Т. Внешння политика Древней Руси. – С. 195–196; Про знання мови див.: Niceta Choniata. De Manuele
Comneno. – Lib. 4. – Cap. 2. – S. 172–173.
34 Бибиков М. В. Византийский историк Иоанн Киннам о Руси и народах Восточной Европы. Тексты, перевод,
комментарий. – Москва, 1977. – С. 66.
35 История Никиты Хониата // Византийские историки, переведенные с греческого при Санкт-Петербургской
Духовной Академии. – Т. 1. – Санкт-Петербург, 1860. – С. 420.
36 Бибиков М. В. Византийский историк Иоанн Киннам. – С. 66–67.
37 Войтович Л. Княжа доба на Русі. – С. 343.
38 Успенский Ф. И. История Византийской империи. – Т. 4. – Москва, 2002. – С. 353–377.
39 ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 340; Т. 2. – Стб. 463; Т. 7. – С. 60; Т. 9. – С. 196; Т. 15. – С. 221.
40 Головко О. Князь Володимирко Володаревич, перший володар об’єднаного Галицького князівства //
Миколаївщина. Збірник наукових статей / Відпов. ред. Л. Войтович. – Т. 3. – Львів, 2006. – С. 79–94.
41 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 2. – Київ, 1992. – С. 123.
42 Бибиков М. В. Византийский историк Иоанн Киннам. – С.66–67.
2 1
Генеалогічні записки. – Львів, 2009. – Вип. 7 (нової серії 1)
Студії
43 Кiннам, 115.18–19; Siarczyński F. Dzieje księstwa niegdyś Przemyślskiego // Czasopism naukowy Biblioteki
im.Ossolińskich. – 1828. – N2/3; Zubrzycki D. Rys do historii narodu ruskiego w Galicji i hierarchii cerkiewnej w
temże krolestwie. – Lwów, 1837; Смирнов С. Судьбы Червонной или Галицкой Руси до воссоединения ея с Польшей
1387 г. – Москва, 1860; Bielowski A. Królestwo Galicji (o starem księstwie Halickiem) // Biblioteka Ossolińskich. –1860.
– Т. 1; Грушевський М. Iсторiя України-Руси. – Т.2. – Львів, 1905. – С. 122–123, 142–144, 151–153, 162–175, 443–454,
474, 480; Ратич О. О., Нудьга Г. Л. Захiдноукраїнськi землi в епоху Київської Русi та в перiод феодальної
роздробленостi // Торжество iсторичної справедливостi. – Львів, 1968. – С. 44–64; Бибиков М. В. Византийские
источники по истории Руси, народов Северного Причерноморья и Северного Кавказа (ХII–ХIII вв.) // Древнейшие
государства на территории СССР. Мат. и исслед. 1980 г. – Москва, 1981. – С. 76.
44 Bolșacov-Ghimpu A.A. La localization de la citè Byzantine de Demnitzikos // Revue de etudes Sud – Est Europèens.
– Vol. 5. – N 3–4. – 1967. – P. 543.
45 Ioannis Cinnami Epitome rerum…/ Rec. E. Meineke. – Bonnae, 1836. – P.115.18–19.
46 Татищев В. Н. История Российская. – Т. 2. – С. 232.
47 ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 276.
48 ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 308.
49 Грушевський М. Iсторiя України-Руси. – Т. 2. – Львів, 1905. – С. 122–123, 417–419; Баумгартен М. А. Родословные
отрывки.– С. 7–8; Ратич О. О., Нудьга Г. Л. Захiдноукраїнськi землi в епоху Київської Русi та в перiод феодальної
роздробленостi. – С. 44–64.
50 Лукомський Ю. Невiдомi церкви на Подолi княжого Галича // Записки НТШ. – Т. 235. – 1998. – С..572, 590–591.
51 Баумгартен М.А. Родословные отрывки. – С. 6–7.
52 Грушевський М. Iсторiя України-Руси. – Т. 2. – Львів, 1905. – С. 122–123, 417–419; Баумгартен М. А. Родословные
отрывки. – С. 7–8.
53 Fontes Rerum Bohemicarum. – Т. 2. – Praha, 1874. – Р. 215.
54 Войтович Л., Целуйко О. Правлячі династії Європи. – Біла Церква, 2008. – С. 325–326.
55 ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 656; Бережков Н. Г. Хронология русского летописания. – Москва, 1963. – С. 203.
56 Рыбаков Б. А. Русские летописцы и автор “Слова о полку Игореве”. – Москва, 1972.
57 Горбенко С. О. Ярослав Осмомисл. Реконструкцiя антропологiчна та iсторична. – Львів-Винники, 1996.
58 Пашуто В. Т. Внешння политика Древней Руси. – Москва, 1968.– С. 115–116; Бубенок О. Б. Ясы и бродники в
степях Восточной Европы (VI – начало ХІІІ вв.). – Киев, 1997.
59 Котляр М. Ф. Хто такі бродники // Український історичний журнал. – 1969. – № 5.
60 Тихомиров М. Н. Крестьянские и городские восстания на Руси ХІ–ХІІІ вв. // Тихомиров М. Н. Древняя Русь. –
Москва, 1973. – С. 181.
61 Мавродин В. В. Очерки по истории феодальной Руси. – Ленинград, 1949. – С. 179–191.
62 Литаврин Г.Г. Русь и Византия в ХІІ веке // Литаврин Г.Г. Византия и славяне. – Санкт-Петербург, 1999.
– С.507.
63 Бибиков М. В. Византийский историк Иоанн Киннам. – С. 66–67.
64 Войтович Л. Княжа доба на Русі. – С. 343.
65 Там само. – С. 349.
66 Мошин В. Русские на Афоне и русско-византийские отношения в ХІ–ХІІ вв // Byzantinoslavica. – T. 11. – 1950.
– S. 32–60.
67 Miklosich F., Müller J. Acta et diplomata graeca medii aevi sacra et profana. – Bd.3. – Vindobonnae, 1865. – P. 35.26–
34.
68 Бибиков М. В. Византийские источники по истории Руси, народов Северного Причерноморья и Северного
Кавказа (ХІІ–ХІІІ вв.) // Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования. 1980 г. –
Москва, 1981. – С. 76.
69 Choniatae Nicetae. Historia / Rec. I.A. van Dieten. – Berolini, 1975. – P.247; Ioannis Cinnami Epitome rerum… – P. 267;
Из хроники Михаила Сирийца // Письменные памятники Востока. – Москва, 1984. – С. 83; Lilie R.-J. Die Schlacht
von Myriokephalon (1176): Auswirkungen auf das byzantinische Reich in ausgehenden 12.Jahrhunert // Revue des
Etudes Byzantines. – T. 35. – 1977. – P. 257–275.
70 Назаренко А. В. Древняя Русь на международных путях. – С. 636.
71 Бибиков М. В. Русь в византийских памятниках … – С. 168.
72 Welt der Slaven. – N 22. – 1977. – S. 86–88.
73 Матузова В. И. Английские средневековые источники ІХ–ХІІІ вв. Тексты, перевод, комментарий. – Москва,
1979. – С. 74, 76–77, 83–85, 91.
74 Рыбаков Б.А. Русские земли по карте Идриси 1154 г. // Краткие Сообщения Ин-та Истории Материальной
Культуры. – Вып. 43. – 1952.
22
Генеалогічні записки. – Львів, 2009. – Вип. 7 (нової серії 1)
Студії
75 Войтович Л. Кілька реплік з приводу дискусії про автентичність “Слова о полку Ігоревім” // Україна в
Центрально-Східній Європі. – Вип. 6. – Київ, 2006. – С. 595–608; Його ж. К дискуссии о подлинности “Слова о
полку Игореве” и ее авторах // Rossica antiquа. Исследования и материалы. 2007 / Отв. ред. А. Ю. Дворниченко,
А.В.Майоров. – Санкт-Петербург, 2008. – С. 210–220.
76 Зимин А.А. Слово о полку Игореве. – Санкт-Петербург, 2006.
77 Войтович Л. Чи були мечі харалужні? // Вісник інституту археології. – Вип. 2. – 2007. – С. 74–79.
78 Кирпичников А.Н. Древнерусское оружие. – Вып. 2. – Москва-Ленинград, 1966.
79 Стаття з цього приводу готується до друку в черговому томі “Записок НТШ”.
80 Гронський Й. Топоніміка літописного Пліснеська // Ольжині читання. Пліснеськ, 10.10.2005. – Львів, 2005. –
С.27–35.
81 Зализняк А. А. Слово о полку Игореве. Взгляд лингвиста. – Москва, 2004; – Изд. 2. Доп. – Москва, 2007; Чернов
А. Хроники изнаночного времени. – Санкт-Петербург, 2006. – С. 15–295.
82 Успенский Ф. Император Алексей ІІ и Андроник Комнен // Журнал Министерства Народного Просвещения. –
№ 212. – 1880. – С. 95–130; – № 214. – 1881. – С. 52–85; Його ж. Последние Комнины. Начало реакции // Византийский
Временник. – Т. 25. – 1927–1928. – С. 1–23.
83 Nicetae Choniatae. Historia. – P. 323–325.
84 Nicetae Choniatae. Orationes et epistulae. – Berolini et Novi Eboraci, 1972. – P. 93.18–21.
85 Ib., P. 129.29–30; 312.1–4; 333.50–57; 347.39–40; 348.62–65.
86 Литаврин Г.Г. Новое исследование. – С. 111.
87 Успенский Ф.И. Образование второго Болгарского царства. – Одесса, 1879. – С. 35–36.
88 Бибиков М.В. Византийские источники по истории Руси. – С. 77.
89 Войтович Л. Кілька реплік з приводу дискусії про автентичность “Слова о полку Ігоревім”. – С. 597–598.
90 Malingoudis Ph. Die Nachrichten des Niketas Choniates über die Entstehund des zweiten bulgarischen Staates /
Byzantina. – 1978. – N 10. – S. 49–148.
91 Литаврин Г.Г. Два этюда о восстании Петра и Асеня // Литаврин Г.Г. Византия и славяне. – Санкт-Петербург,
1999. – С. 354–362.
92 Brâtianu G. Rechercher sur Vicina et Cetatea Alba. – Bucharest, 1943. – P. 93
93 Ostrogorsky G. Geschichte des byzantinishen Staates. – München, 1940. – S. 287; Wolff R. L. The Second Bulgarien
Empire. Its Origin and History to 1204 // Speculum. – Vol. 24. – 1949. – P. 167–206.
94 Мутафчиев П. Владелите на Просенъ. – София, 1913. – С. 6–7; Златарски В. Потеклото на Петра и Асеня на
воданите на взъстанието въ 1185 год // Списаникъ на Българската Академия на науките. – Т. 45. – София, 1933. –
С.427; Ников П. Второ българскато царство. 1186–1936. – София, 1937. – С. 23.
95 Тихомиров М. Н. Киевская Русь // Тихомиров М.Н. Древняя Русь. – Москва, 1975. – С. 33.
96 Там само. – С. 34.
97 Ангелов Д. Съобщително-операционни линии и осведомителна служба във войните и вънишо-политическите
отношения между България и Византия през XII–XIV вв. // Известия на Българското Историческо Дружество.
– Кн. 22–24. – София, 1948. – С. 219.
98 Литаврин Г. Г. Новое исследование. – С. 109–110.
99 Рожко М. Ф. Карпатські фортеці доби Київської Русі // Київська Русь: культура, традиції. – Київ, 1982. – С. 12–20;
Його ж. Тустань давньоруська наскельна фортеця. – Київ, 1996; Його ж. Міста, дерев’яне будівництво, наскельні
та оборонні споруди Карпат ІХ–ХІV ст. // Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат. – Т. 1. –
Львів, 1999. – С. 361–460; Його ж. Наскельні оборонні комплекси Карпат на території України і Польщі (проблеми
дослідження та інтерпретації) // Етногенез та рання історія слов’ян: нові наукові концепції на зламі тисячоліть.
Матеріали Міжнар. наук. археолог. конференції. 30–31 березня 2001 р. – Львів, 2001. – С. 268–276.
100 Зубрицкий Д. История древнего Галичско-русского княжества. – Т. 1–3. – Львів, 1852–1855; Успенский Ф.
Образование Второго Болгарского царства. – Одесса, 1879. – С. 35–39; Грушевський М. Iсторiя України-Руси. –
Т.2. – Львів, 1907. – С. 151, 174, 179–189, 207–211, 428, 435–436, 474–480, 523; Пастернак Я. Старий Галич. – Львів,
1944; Грицак П. Галицько-Волинська держава. – Нью-Йорк, 1958; Тихомиров М. Н. Древняя Русь. – Москва, 1975.
– С. 33–34; Крип’якевич І. Галицько-Волинське князівство. – Львів, 1999. – С. 7, 23, 27, 32, 42, 52, 54, 59, 89, 100–104,
111, 116, 156–157, 169, 178, 185, 187; Бибиков М. В. Византийские источники по истории Руси, народов Северного
Причерноморья и Северного Кавказа (ХII–ХIII вв.) // Древнейшие государства на территории СССР. Мат. и
исслед. 1980 г. – Москва, 1981. – С. 77; Войтович Л. В. Зоря князя Романа // Лiтопис Червоної Калини. – 1991. – N
2. – С. 32–35.
101 Горбенко С. О. Ярослав Осмомисл. Реконструкцiя антропологiчна та iсторична. Львів-Винники, 1996.
102 ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 394.
103 ПСРЛ. – Т. 2 – Стб. 564.
2 3
Генеалогічні записки. – Львів, 2009. – Вип. 7 (нової серії 1)
Студії
104 [Długosz J.] Jana Długosza kanonika krakowskiego Dziejów polskich ksiąg dwanaśce. – T. 2. – Ks. 5. – Kraków, 1868.
– S. 35, 43, 49.
105 Balzer O. Genealogia Piastów. – Warszawa,1895. – S. 155–161.
106 Perfeckij E. Historica Polonica Jana Dlugosze a ruske letopisectvi. – Praha, 1932.
107 Лимонов Ю. А. Культурные ссвязи России с европейскими странами в XV–XVII веках. – Ленинград, 1978. – С.
63–64.
108 Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси.., – С. 157, 332, 422.
109 [Długosz J.] Jana Długosza kanonika krakowskiego Dziejów polskich ksiąg dwanaśce. – T.2. – Ks.5. – Kraków, 1868.
– S. 35
110 Balzer O. Genealogia Piastów. – Kraków, 2006. – S. 299–301.
111 ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 519.
112 Войтович Л. В. Князь Іван Бирладник: загадка походження // Генеалогічні записки Українського геральдичного
товариства. – Вип. 5. – Львів, 2006. – С. 7–15.
113 Памятники русского права. – Вып. 2. – Москва, 1953. – С. 26.
114 Голубовский П.В. Печениги, торки и половцы до нашествия татар. История южнорусских стезей ІХ–ХІІ вв.
– Киев, 1884. – С.207.
115 Дашкевич Н.П. Грамота Ивана Ростиславича Берладника 1134 г. // Сб. стат. по истории права, посвящ.
М.Ф.Владимирскому-Буданову его учениками и почитателями / Под ред. М.Н.Ясинского. – Киев, 1904. –
С.366–369.
116 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 2. – Львів, 1905. – С. 421–422.
117 Мутафчиев П. Избрани произведения. – Т. 2. – София, 1973. – С. 364–365.
118 Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – Москва, 1950. – С. 169–171; Його ж. Внешняя
политика Древней Руси. – С. 194.
119 Насонов А. Н. “Русская земля” и образование территории Древнерусского государства. – Москва, 1951. – С.143.
120 Левченко М. В. Очерки по истории русско-византийских отношений. – Москва, 1956. – С. 437–438.
121 Фроловский А. В. Чешско–русские торговые отношения Х–ХІІ вв. // Международные связи России до ХVII в.
– Москва, 1961. – С. 75.
122 Зимин А. А. Историко-правовой обзор. Грамота Ивана Ростиславича Берладника // Памятники русского
права. – Вып. 2. – Москва, 1966. – С. 30–31.
123 Потин В. М. Древняя Русь и европейские государства в Х–ХІІІ вв. – Ленинград, 1968. – С. 228–229.
124 Брайчевський М.Ю. Географічні межі Галицького князівства близько 1185 р. (з коментарів до “Слова о
полку Ігоревім”) // Галич і Галицька земля. Збірник наукових праць. – Київ–Галич, 1998. – С. 26–27.
125 Рабинович Р.А. Призрачная Берладь. О достоверности одной фальсификации // Stratum plus. – Санкт-Петербург–
Кишинев–Одесса. – 1999. – № 5. – С. 357–407.
126 Войтович Л. Князівські династії Східної Європи. – С. 152.
127 Майоров А. В. Галицко-Волынская Русь. Очерки социально-политических отношений в домонгольский период.
Князь, бояре и городская община. – Санкт-Петербург, 2001. – С. 220–222.
128 Богдан И. И. Грамота князя Ивана Ростиславича Берладника 1134 г. // Труды VIII Археологического Съезда. –
Т. 2. – Москва, 1895. – С. 163–164.
129 Соболевский А. И. Грамота кн. Ивана Берладника 1134 г. // Труды VIII Археологического Съезда. – Т.2. –
Москва, 1895. – С. 173–176.
130 Panaitescu P. P. Diploma barladeana din 1134 si hrisovul lui lung Koriatovici din 1347 // Revista istorica Romana. –
1932. – T. 2. – V. 1.
131 Мохов Н. А. Молдавия эпохи феодализма. – Кишинев, 1964. – С. 82–83.
132 Котляр М. Ф. Русь на Дунаї // Український історичний журнал. – 1969. – № 9. – С. 20–22; Його ж. Формирование
территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси ІХ–ХІІІ вв. – Киев, 1985. – С. 78–82.
133 Павлов П. За руското присъствие на Долни Дунав и българо-руские връзки през ХІ–ХІІ // Добруджа. – Сб.3.
– 1986. – С. 12–13.
134 Spinei V. Moldova in secolete XI–XIV. – Chișinau, 1994. – P. 21.
135 Каштанов С. М. Из истории русского средневекового источника. Акты Х–ХVI вв. – Москва, 1996. – С.71–72.
136 Перхавко Б. В. Князь Иван Берладник на Нижнем Дунае // Восточная Европа в древности и средневековье.
Политическая структура Древнерусского государства. VIII Чтения памяти чл.-кор. АН СССР В.Т.Пашуто. –
Москва, 1996.
137 Рабинович Р. А. Призрачная Берладь. – С. 357–358.
138 Соболевский А. И. Грамота кн. Ивана Берладника 1134 г. – С. 173–174.
139 Рабинович Р. А. Призрачная Берладь. – С. 377–379.
24
Генеалогічні записки. – Львів, 2009. – Вип. 7 (нової серії 1)
Студії
140 Войтович Л. Княжа доба на Русі: Портрети еліти. – С. 338, 347.
141 [Махновець Л.]. – Літопис Руський. – Київ, 1989. – С. 551.
142 Ратич О. О. Древньоруські археологічні пам’ятки на території західних областей УРСР. – Київ, 1957. – С. 60;
Свєшніков І. К. Археологічні роботи Львівського історичного музею в 1952–1957 рр. – Львів, 1959. – С. 12–13;
Раппопорт П. А. Военное зодчество западнорусских земель Х–ХIV вв. – Ленинград, 1967. – С. 12.
143 ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 318–319.
144 ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 311.
145 Рыбаков Б. А. Русские земли по карте Идриси 1154 г. // Краткие Сообщения Ин-та Истории Материальной
Культуры. – Вып. 43. – 1952. – С. 3–44; Коновалова И. Г. Восточная Европа в сочинении ал-Идриси. – Москва,
1999. – С.164–156. Повний переклади ал-Ідрісі див.: Al-Idrisi. Opus geographicum sive “Liber ad eorum delectationem
qui terras peragrare studeant”. – Fasc. 1–9. – Neapoli–Romae, 1970–1984.
146 Петрушевич А. Было ли два Галичи, княжеские города, один в Угорско-Словацкой области, а другой по сю
сторону Карпат над Днестром, или нет // Науковый сборник, издаваемый Литературным обществом Галицко-
русской матицы. – Вып. 1. – Львов, 1865. – С. 24–49.
147 Тихомиров М. Н. “Список русских городов дальних и ближних” // Исторические записки. – Т. 40. – Москва,
1952. – С. 223.
148 Греков И. Б. Восточная Европа и упадок Золотой Орды (на рубеже XIV – XV вв.). – Москва, 1975. – С. 366.
149 Наумов Е. П. К истории летописного “Списка русских городов дальних и ближних“ // Летописи и хроники.
1973 г. – Москва, 1974. – С.150–163.
150 ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 505.
151 Недков Б. България и съседните и земи през ХІІ век според Идриси. – София, 1960. – С.104–105.
152 Плахонін А. Північно-Західне Причорномор’я в “Нузхат ал-Муштак” ал-Ідрісі: спроба географічного аналізу
історичного джерела // Історіографічні дослідження в Україні. – Вип.10. Збірки наукових праць на пошану
академіка В. А.Смолія (з нагоди 25-річчя наукової діяльності та 50-річчя від дня народження). – Ч. 1. – Київ, 2000.
– С. 449–457.
153 Бубенок О. Б. Аланы-Асы в Золотой Орде (XIII–XIV вв.). – Киев, 2004. – С. 230–234.
154 Barnea I. Elementy dawnej kultury materialnej ruskiej i wschodniej (X–XII w.) w Dinogetia koło Gałacu // Postępy
Archeologii. – 1956. – N 5. – S. 211–258.
155 Spinei V. Moldova in secolete XI–XIV. – P. 178.
156 Комша М. Изделия древнерусских городов на территориях к юго-западу от Киевской Руси // Труды V
Международного конгресса славянской археологии. Киев, 18–25 сентября 1985 г. – Т. 3. – Вып. 1а. – Москва, 1987.
– С. 100–110.
157 Рабинович Р. А. Призрачная Берладь. – С. 357–407.
158 Ці аргументи були зібрані у доповіді Андріяна Шийчука (Румунія) “До питання південних кордонів Галицької
Русі (за матеріалами візантійської історіографії)”, виголошеній на П’ятому міжнародному конгресі україністів у
Чернівцях 28.08.2002 р. на засіданні секції “Галицько-Волинське князівство”. На жаль вони залишилися
неопублікованими.
159 Дашкевич Я. Давній Львів у вірменських та вірмено-кипчацьких джерелах // Україна в минулому. – Вип. 1. –
Київ–Львів, 1992. – С. 10–11.
160 Grecu A. Panowanie bułgarskie na południe od Dunaju w IX–X w. // Postępy Archeologii. – 1956. – N 5. – S. 211–258.
161 Gesta Friderici I. imperatoris auctoribus Ottone et Ragewino praeposito Frisingesibus. Appendix / Ed. R. Wilmas //
Monumenta Germaniae Íistorica. Scriptores. – T. 20. – Hannoverae, 1868. – Р. 492.
162 Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. – С. 185; Назаренко А.В. Русско-немецкие связи домонгольского
времени (ІХ – середина ХІІІ вв.). Состояние проблемы и перспективы дальнейших исследований // Славяно-
германские исследования. – Т. 1–2. – Москва, 2000. – С. 271–272.
163 Зотов Р. В. О черниговских князьях по Любецкому синодику и о черниговском княжестве в татарское время.
– Санкт-Петербург, 1892. – С. 27.
164 Айналов Л. В. Заметки к тексту “Слова о полку Игореве” // Труды Отдела Древнерусской Литературы. – Т. 4.
– 1940. – С. 152–153.
165 Baumgarten N. de, Genealogies et mariages occidentaux des Rurikides Russes du X au XIII siecles. – P.15.
166 Горбенко С. О. Ярослав Осмомисл. – С. 122–127.
167 Зубрицкий Д. История древнего Галичско-Русского княжества. – Ч. 2. – Львов, 1854. – С. 13; Шараневич И.И.
История Галицкой и Владимирской Руси до 1453 г. – Львов, 1868. – С. 62.
168 Татищев В.Н. История Российская. – Т.3. – С.145.
169 Махновець Л. Про автора «Слова о полку Iгоревiм». – Київ, 1989.
170 ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 527; – Т. 7. – С. 79.
2 5
Генеалогічні записки. – Львів, 2009. – Вип. 7 (нової серії 1)
Студії
171 ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 659–660.
172 Balzer O. Genealogia Piastów. – Kraków, 1895. – S. 194–196.
173 ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 657.
174 ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 663–665.
175 Лукомський Ю. Невiдомi церкви на Подолi княжого Галича. – С. 591.
176 Baumgarten N. de, Genealogies et mariages occidentaux des Rurikides Russes du X au XIII siecle // Orientalia
Christiana. IX. № 35. – Roma, 1927. – Р. 17.
177 Papp G. I monachi dell’ordine di S. Basilio in Ungheria nel secolo XIII // Analecta Ordinis Sancti Basilii Magni. Ser. II.
– Roma, 1949. – Vol. 1 (7). – Fasc. 1. – P. 41–45; Györffy Gy. Das Güterverzeichnis des griechischen Klosters zu
Szávaszentdemeter (Sremska Mitrovica) aus dem 12. Jahrhundert // Studia Slavica. – T. V. – Fasc. 1/2. – Budapest, 1959.
– Р.32; Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси.– С. 167, 334.
* * *
Леонтiй Войтович (Львів): Перша галицька династія
У статті розглянуто дискусійні питання, що стосуються генеалогії першої галицької династії.
У наведеному генеалогічному розписі автором враховано як давнi, так i новiшi студiї з цього питання.
У роботі висловлено ряд цікавих думок, що стосуються внутрішньої і зовнішньої політики галицьких
князів, династичних зв’язків, хресних імен, окремих фактів біографії. Автор вказав на лакуни у генеалогії
цієї гілки Рюриковичів, що потребують подальших досліджень.
Ключові слова: Рюриковичі, Ростиславичі, Галицьке князівство, генеалогія.
* * *
Леонтий Войтович (Львов): Первая галицкая династия
В статье рассматриваються дискуссионные вопросы о генеалогии первой галицкой династии.
В приведенной генеалогической росписи автором учтены как давние, так и новые ииследования этой
проблемы. В работе высказаны интересные мысли, касающиеся внутренней и внешней политики
галицких князей, династических связей, крестных имен, отдельных фактов библиографии. Автор
отметил пробелы в генеалогии этой ветки Рюриковичей, которые требуют дальнейших исследований.
Ключевые слова: Рюриковичи, Ростиславовичи, Галицкое княжество, генеалогия.
* * *
Leontiy Voytovych (Lviv): The First Dynasty in Halychyna
The article dwells on controversial issues of genealogy of the first Halychyna dynasty. In the pre-
sented genealogical description the author has taken into consideration both older and newer studies on the
issue. The work includes a number of interesting thoughts related to internal and external policy of Halychyna
princes, dynastic relations, baptizing names, certain biographic facts. The author points to lacunas in geneal-
ogy of the Rurikovyches branch that needs further researching.
Key words: the Rurikovyches, the Rostyslavyches, Halych principality, genealogy.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-14330 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2074-8345 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:46:14Z |
| publishDate | 2009 |
| publisher | Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Войтович, Л. 2010-12-20T10:27:36Z 2010-12-20T10:27:36Z 2009 Перша галицька династія / Л. Войтович // Генеалогічні записки: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 7. — С. 1-25. — Бібліогр.: 177 назв. — укр. 2074-8345 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/14330 929.52:929.73(477.83/.86) У статті розглянуто дискусійні питання, що стосуються генеалогії першої галицької династії. У наведеному генеалогічному розписі автором враховано як давнi, так i новiшi студiї з цього питання. У роботі висловлено ряд цікавих думок, що стосуються внутрішньої і зовнішньої політики галицьких князів, династичних зв’язків, хресних імен, окремих фактів біографії. Автор вказав на лакуни у генеалогії цієї гілки Рюриковичів, що потребують подальших досліджень. В статье рассматриваються дискуссионные вопросы о генеалогии первой галицкой династии. В приведенной генеалогической росписи автором учтены как давние, так и новые ииследования этой проблемы. В работе высказаны интересные мысли, касающиеся внутренней и внешней политики галицких князей, династических связей, крестных имен, отдельных фактов библиографии. Автор отметил пробелы в генеалогии этой ветки Рюриковичей, которые требуют дальнейших исследований. The article dwells on controversial issues of genealogy of the first Halychyna dynasty. In the presented genealogical description the author has taken into consideration both older and newer studies on the issue. The work includes a number of interesting thoughts related to internal and external policy of Halychyna princes, dynastic relations, baptizing names, certain biographic facts. The author points to lacunas in genealogy of the Rurikovyches branch that needs further researching. uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Студії Перша галицька династія Первая галицкая династия The First Dynasty in Halychyna Article published earlier |
| spellingShingle | Перша галицька династія Войтович, Л. Студії |
| title | Перша галицька династія |
| title_alt | Первая галицкая династия The First Dynasty in Halychyna |
| title_full | Перша галицька династія |
| title_fullStr | Перша галицька династія |
| title_full_unstemmed | Перша галицька династія |
| title_short | Перша галицька династія |
| title_sort | перша галицька династія |
| topic | Студії |
| topic_facet | Студії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/14330 |
| work_keys_str_mv | AT voitovičl peršagalicʹkadinastíâ AT voitovičl pervaâgalickaâdinastiâ AT voitovičl thefirstdynastyinhalychyna |