“Словник мовчання” заговорив
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Слово і Час |
|---|---|
| Дата: | 2011 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2011
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/144253 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | “Словник мовчання” заговорив / Б. Чепурко // Слово і Час. — 2011. — № 8. — С. 91-95. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860108617919758336 |
|---|---|
| author | Чепурко, Б. |
| author_facet | Чепурко, Б. |
| citation_txt | “Словник мовчання” заговорив / Б. Чепурко // Слово і Час. — 2011. — № 8. — С. 91-95. — укp. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Слово і Час |
| first_indexed | 2025-12-07T17:33:01Z |
| format | Article |
| fulltext |
91Слово і Час. 2011 • №8
мовчання” − одна з тих поетичних збірок, котрі нагадують нам, що й слово має корінь
і що мусимо того кореня триматися, інакше бути нам безіменними − без коріння.
Звісно, колісниці часу, що нині вже й не гуркоче, а переходить в осине дзижчання
“Формули-1”, − уже не зупинити. Але десь осторонь того рукотворного, розкрученого
технізованою добою часу є інші, від яких відбилася людина, часові ритми, що пахнуть
землею, сонцем і рясними дощами (“Колісниця”):
Вперіщить дощ − осінній фірман,
і аж пригнуться ті ліси,
де ми − вже віримо й не вірим −
свої губили голоси.
А далі − випрямляться рвучко,
ожинним зором поведуть
і − колісницю часу зрушать.
І загуде під нею путь…
Віримо авторові (саме тому, що ні декларацій у нього не знайдемо, ані закликів),
принаймні хочемо вірити, що таки випростаються ті ліси, а з ними й усі ми, хай у
наших нащадках, переживши “зиму тривоги нашої”, − випрямимось, відшукаємо,
очищені весняними дощами, свої − зелені голоси…
Отримано 29 червня 2011 р. м. Львів
Богдан Чепурко
“СЛОВНИК МОВЧАННЯ” ЗАГОВОРИВ...
“Людина повна світлих ідеалів” (я додав би – совісті і правди супроти фальші...) –
не боїться про себе мовити автор “Словника мовчання”, книжки вибраного, Богдан
Смоляк. Ошатний томик у твердій палітурці побачив світ завдяки відважності
Юрія Николишина (Львів: Апріорі, 2010. – 348 с., наклад – 1000 прим.). Видавнича
передмова – не надто типове явище в наш час і, безперечно, щось більше за
товариський жест успішного підприємця...
Богдана я знаю чотири десятиліття і сподіваюся дожити до його господарної Копи через
неповних два повороти помірно-континентальних пір року, бо побратим – напередодні
певних творчих підсумків: оглянувся, відсіяв дрібніше (язик не повертається сказати –
кукіль чи полову) та уклав своє поетичне зерно з найпотаємніших закамарків душі в
комірки перебраного – без особливої надії прийти до читача в усій повноті. А все ж
дива трапляються. Доля пішла назустріч, і в підсумку багатостраждальний “Словник
мовчання” заговорив із читачем.
Книжка має 9 розділів – своєрідний дев’ятисил: із-поміж інших, назви достосовані
до Птаха, Ясена, Осені, Світанку, Землі й Неба та тремкого тривання Миті. Вступні
13 віршів озаглавлені “Самонапис” – це своєрідний синопсис авторської філософії,
прогноз-огляд поетичної атмосфери й найголовніших станів його душі.
Як перевтілення книжок
У безтілесність сивооку.
Як погляду леткого шовк
На темному єдвабі моху.
Слово і Час. 2011 • №892
Авторське здивування-захоплення білим і чорним у цьому світі – парадоксально
відверте та гранично афористичне:
Здивується... любов,
Здивується й заплаче,
Бо не кохала, Боже, бо –
І не любов неначе.
Можна було б замість “неначе” дати “одначе”, але що ж: оспіваний Богданом бузок
теж, хоч і дає насіння, однак плід його не дуже поживний, бо справжнє з’явлення-
проявлення божої квітки – у жертовних пахощах, у виповненні світу цвітінням та
вітровійним духом...
Тішиться світанкове лоша, поспішаючи за мамою, “з його слідів ще ні одна душа / не
встигла чистої роси напитись”, і в наших душах світає незаймана дитинність, і хочеться
притулити до гілки опалий листок, повернувши природі первозданність. Оця збережена
поетова дитинність – найважливіша риса авторського світовідчування. Це направду його,
як, зрештою, і кожного, хто рушає у світ поезії:
Дивлюсь: пейзаж мого дитинства
Недоторканністю стоїть,
Чолом до неба притулився...
За сонцем вийшов, а тумани –
Якраз вертаються в Ріку...
Богдан щиро залюблений у божі створіння, у річку з іменем Бога: тут він знаходить
живого себе – дерево, може, й надрубане, із пошрамованими зарубками долі, бо
відчуває, “не вірячи пораненій корі”, як у серці терпне із “прорізу гарячого смола”.
Ні на йоту не іронізую – Смоляк має на це право.
Я не відчалював печально,
А чужинецькі береги
Мою розгадували тайну,
Та розгадати не змогли...”
Отож, “...вертаюся до Бугу
Струмком, що вірує у Буг”.
Його вже згадувані “яблукаті лошата” – не випадкова красивість. “Боже, як хочеться
падати – так, щоб і дощ не чув,” – говорить поет про віршопадіння, маючи на увазі
дозріле й доречне яблукопадіння поетичного саду. Наш час, давно минулий і терпко
майбутній, привідкриває за певних обставин духовний вимір буття – “У ньому б жити
нам!”: просторо, вільно, зі святим розмахом та – бажано – чутливою обачністю.
Можна, звісно, хвалитися своїми відкриттями, як збитошний дощик, заливаючи тинок,
мовляв, “тут завжди перелажу”, однак цей “вкраїнський сад – то ж сад печалі”...
Ось так невимушено автор переводить стрілки часу на віковічні узагальнення:
“Кристалики якої солі встигаємо підсолонити?.. / Що станеться із небесами й нами,
/ коли ця мить минеться?”.
Ніби часу золотий пісок
Звільна осипається в безодню,
Ніби раптом соловей замовк –
Не згадає більше пісню жодну.
Ніби все залишиться, як є,
Тільки мама відійдуть у безвість.
Ніби ти згубив Ім’я своє
За ім’ям у довжелезній черзі.
93Слово і Час. 2011 • №8
Етичний аспект Богданової поетики – не щось окреме, а природовідповідна
складова його таланту: “Немов укус ядучої змії, / свою провину я пізнати мушу”.
Б.Смоляк не моралізує, його поетична деталь психологічно достовірна, точна: “Як
зупинити кровотечу вини?”. Чи не винні щось ми кожному, якщо вже опинились в
одному часопросторі?
Пригляньмося до ще однієї метафоричної деталі: “вікно згасає довго, мов зола...”.
Тут вам і віконце в людську душу, і згасання людського життя (“і грань вікна ще жевріє
поволі”), й алюзії до зла (зола ж!) та добра (“як світло край стола”). А назагал –
малий двострофовий вірш: місткі, конденсовано афористичні мініатюри вдаються
Богданові значно частіше за довжелезні римування-розумування. Скажімо, пишучи
про Шевченків “Заповіт”, автор занудно вигороджує Тараса, напевно, захищаючи
од Бузини, мовляв, “помилка генія свята”, а достатньо було б лишити для вічності
перші два рядки й не конче тулячи до Шевченка: “Душі моєї немовля / такі великі
очі має...”. Ось тому “печаль, що на люди вийшла”, бо “не всиділа у собі”, відкриває
нам поета не поверхового, а таки справжнього, питомо самозаглибленого: “Плачу
за пізнане тоді, але розпізнанане лиш нині...”. Таки без людей, без співвідчуття ми
мало чого варті: “Якщо життя спішить до інших, / воно ніколи не минає”.
І мусиш вирушати у глибини
Стежками трав і талої води.
І мусиш світ, як власну тінь, любити,
Аби попід безоднею пройти.
… І радості мала краплина
Раптово скотиться на схлип,
Немовби в тім вона провинна,
Що не лише собі болить.
І хочте вірте чи не вірте,
Але всьому наперекір –
Крізь кожен шов у формі літер
Болить розчахнутий папір...
Здається мені, що Богданів “шепіт вічного снігу” набагато вимовніший за гучне, але
поверхове віршописання багатьох наших сучасників… Цей чоловік має загострене
відчуття правди: “У переході, де було не вузько, нараз черкнуло серце о стіну”.
Авторові у благословенну мить відкривається щось сутнісне, хтозна чи завжди легко
сприйнятливе, а все ж...
Вона мені долоні обпекла.
Пошматувала дні мої і ночі.
Укотре заглядаю в очі скла –
Воно ж, прозоре, бачити не хоче.
Та Бог із ними – скалками абсолютної Істини: сенс не в цьому!
Коли здійсниться повнота часів
І світ немов пристане на часину,
Тоді заблудлі луни голосів
До голосів своїх нарешті встигнуть.
І вже за обрій коло золоте
Закотиться. І всі шляхи наверне.
І дерево печалі зацвіте.
І буде цвітом, навіть цвітом, древнє.
Мудрість не мудрість, але розуміння, ба й примирення приходить із досвідом:
Слово і Час. 2011 • №894
Ти сам. Самотній. Сам-один.
Такої самості не знав ще.
І надаремне плин годин
І гони гонів – напропаще.
Ти зупинився. Ти стоїш.
Твоя душа на півдорозі.
Переступити цей спориш
Тобі ніхто не допоможе.
Любий читачу, Ти вже зауважив, що ледь не кожна цитата могла б успішно
завершити мій відгук, однак ми ще трохи порозмовляємо, бо є про що. Хочу звернути
Твою увагу на певні ознаки притчевості й баладності Смолякових текстів – це поет
мислячий, переходовий. Його можуть не прочитати, забути, аж гульк – за десятки,
ба й сотні літ у вибагливо-невибагливих рядках майбутній книголюб віднайде
сокровенно своє…
Коли не спалося, у темному вікні
Раптово зблисла зірка вереснева –
Немовби Хтось подарував мені
Малий окрайчик завтрашнього неба.
...........................................................................
Ця вода переходить у власність свою так раптово...
І дедалі тихіше народжує щось невродиме.
Як віднайти ключ води, відкрити двері знань, подолати тяжіння, повірити один
одному й бодай у прощальному злеті-польоті до Бога простити навіть найтяжчому
ворогові, що “брав хліби з кривавої правиці”? Як покутою перемогти зло, як зрозуміти,
що “Минула мить. Я бачу не свою. / Моє минання інший хтось примітить?”.
Людське життя – як ті “три сніжинки”: кожна по-своєму неповторна та
індивідуально інша, у кожної власна доля, але й доля всіх. Такі вже вони є – людські
матаморфози.
Я рік прожив у рідному краю.
Новий зустрів, не зрушивши із місця.
Я – може, ясен, що отак стою.
То сонцю догоджаючи, то місяцю.
Я – може, птах, який не відліта
Й поволі забуває щастя свіже.
І скльовує хвилини, мов літа.
Хвилини вічні. А літа – свої вже.
Воістину, “колись ми станемо собою” й не лише у “Словнику мовчання”...
Темніє день, як той листок вологий.
Та я на нім ще встигну написати,
Що осінь маю, й маю, слава Богу,
Паперу сяйво – з відтінком посвяти.
І ці маленькі радощі мої
Тому й невідворотні, що звичайні.
Тож буду потихесеньку мовчати –
Як біля непоснулих солов’їв.
...Ще ми не говорили про “любов – сльозу на вії тайни”: хоча, здається, лише про
це ми й говорили… “Спіткаємось над Стіксом. / Немовби враз не стало інших рік”.
Бо й справді, чому життя повертається так чи сяк? Чи є в тому аж така
фатальність?
95Слово і Час. 2011 • №8
Нема таких жінок, нема й нема,
Які б хоч раз у світі не тужили
За радістю коханої дружини,
Коли її коханий перейма.
І каже пересилюючи подих
(То вітер, що обпалює вогнем):
“Поглянь-порань, прилинь-поглинь мене,
Безодне, із якої все походить.
Світ відкупився ніччю і тобою.
Ти в сон прийшла. Здригнулась таїна.
Як леза у двогострого – обоє
Ми ще були, а рана – вже одна.
І я сказав собі: “Візьми цю рану.
Нехай ця рана, що дісталась нам,
Моєю буде. Я ж її догляну.
Я рані цій... загоїтись не дам”.
Що тут скажеш? Хіба те, що каже сам автор, якому “удари хрущів у шибку освітлену
/ нагадують стук подорожнього”, який бачить “пальчик немовляти на устах обрію”,
тішиться, що душа робить спробу літати, і може чесно запевнити читача, що “зберіг
крапельку дощу / у малесенькій амфорі слова”. І коли Богдан каже, що “не бути
поетом – то гріх”, він має на увазі: будьте поетом за способом життя, а не за якістю
віршування, хоча одне із другим щільно пов’язане. Прочитайте хоча б його вірші,
написані “упродовж дощу”:
“Дощ. Ніхто інший не прийде,
і не зателефонує,
і навіть не насниться”.
“Дощ не займає голосів дівочих,
Що так само високі й чисті”.
“З-під сонячної плахти
Дається чути сусідів песик –
Щоб знали, що дощ його не забрав”.
Пора вже й завершувати цей огляд-перегляд направду безцінної крамниці, де
“продається непродажне” й де “приголубили вуста / таке високе слово” – там
“бджолятко в серце залетить, аж пожалкуєш, що не вжалить!”.
...Автор пригадує свій дитячий рибальський досвід, коли “відпустив я плотвичку,
бо жити хотів” – і йому віриш. Поет знає, що “непросто зиму пережити / і непросто
повернути мить. / І непросто цей окраєць житній / – власне серце – іншому
вділить”.
Побажаймо йому, щоб над усім прожитим і пережитим “змахнув крильми любові
дух”, щоб його вірші сприйняли вдячні читачі, бо хоча “це світло нізвідки”, однак
доволі впізнаване.
Отримано 23 грудня 2010 р. м. Львів
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-144253 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0236-1477 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:33:01Z |
| publishDate | 2011 |
| publisher | Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Чепурко, Б. 2018-12-11T18:45:53Z 2018-12-11T18:45:53Z 2011 “Словник мовчання” заговорив / Б. Чепурко // Слово і Час. — 2011. — № 8. — С. 91-95. — укp. 0236-1477 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/144253 uk Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Слово і Час Літературна критика “Словник мовчання” заговорив “The Dictionary of Silence” opened up Article published earlier |
| spellingShingle | “Словник мовчання” заговорив Чепурко, Б. Літературна критика |
| title | “Словник мовчання” заговорив |
| title_alt | “The Dictionary of Silence” opened up |
| title_full | “Словник мовчання” заговорив |
| title_fullStr | “Словник мовчання” заговорив |
| title_full_unstemmed | “Словник мовчання” заговорив |
| title_short | “Словник мовчання” заговорив |
| title_sort | “словник мовчання” заговорив |
| topic | Літературна критика |
| topic_facet | Літературна критика |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/144253 |
| work_keys_str_mv | AT čepurkob slovnikmovčannâzagovoriv AT čepurkob thedictionaryofsilenceopenedup |